Разд. 7. Украина во второй пол. ХУ11-ХУ111 в. в

       7.1.  Соціально-економічний  розвиток  і  зародження  буржуазних
              відносин  в  Україні  в  ХУІІ  ст. 
      7.2.  Політичне  становище  України  у  перш. пол.  ХУІІ  ст.
      7.3.  Гетьман  України  Іван  Мазепа.
      7.4.  Ліквідація  автономії України.
      7.5.  Скасування  Запорізької  Січі.
      7.6.  Антифеодальна  боротьба  в Україні  в  к. ХУІІ – перш.пол.  ХУІІІ ст.
      7.7.  Розподіл  земель  Туреччини  і  Речі  Посполитої.
      7.8.  Культура  України  в  др. пол.  ХУІІ  -  ХУІІІ  ст.
               
         7.1.  СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ  РОЗВИТОК  І  ЗАРОДЖЕННЯ
                БУРЖУАЗНИХ  ВІДНОСИН  В  УКРАЇНІ  В  ХУІІ СТ.

        Під  час  національно-визвольної  боротьби  на  більшій  частині
території  України  було  знищено  польско-шляхетське  землеволодіння. Замість  польскої  шляхти  на  Лівобережній  Україні  з”явилися  нові  землевласники – українські феодали: козацька старшина, вище духовенство,  українські  шляхтичі.  Гетьмани  роздавали  їм  землю,  скріплюючи  акти  на  землеволодіння  письмовими  грамотами  -  універсалами.  Це  вже  були  не  іноземні  пригноблювачі,  а  свої  національні,  українські.
      Українські  феодали  панували  і  на  Слобожанщині, яка  в  цей  час  входила  до  Московської  держави.  Тут  були  встановленні  такі  ж  повинності  для  селян,  як  на  Лівобережній  Україні.
       В  перші  десятиріччя  після  визвольної  війни  козацька  старшина,  яка
боялася  народних  заворушень,  не  наважувалася  повністю  відновити  феодальні  порядки.  Однак,  поступово  селянські  повинності  зростали,  тиск  з  боку  українських  феодалів  посилювався.  Переходи  селян  від     одного  пана  до  іншого  все  більше  обмежувалися  різними  умовами.  Нарешті,  в  1760 р.  гетьман  Кирило  Розумовський  видав  універсал,  яким  взагалі  ЗАБОРОНИВ  СЕЛЯНАМ  ПЕРЕСЕЛЯТИСЯ  без  письмового  дозволу  від  одного  феодала  до  другого. 
      Гетьманським   універсалом   в  Лівобережній  Україні  було    фактично
введено ЗАКРІПАЧЕННЯ  СЕЛЯН.  Незабаром  це  закріпачення  було  юридично  оформлено царським  указом Катерини ІІ  від  3 травня 1783 р.   Селяни  повинні  були  відбувати  панщину  не  тільки  в  панських  господарствах,  але  і  в  державних,  монастирських  та  інших  маєтках.               
      Козацтво Лівобережної України і Слобожанщини являло  собою окрему
 групу  населення.  Його  права  і  привілеї  узаконювалися  гетьманськими  універсалами  і  спеціальними  царськими  грамотами.  Козаки  вважалися  вільними  людьми  і  звільнялися  від  поборів  та  повинностей.  Головний   їх  обов”язок  -  військова  служба.  В  похід  вони  з”являлися  на  конях,  з  власною  зброєю  та  запасом  провіанту.  В  мирний  час  займалися  у  своєму  господарстві.               
        Чимало  налічувалося  в  Україні  міського  населення  -  міщан.  Кількість міст  -  центрів  ремесла  і  торгівлі  -  зростала.  Найбільшим  економічним,  політичним  і  культурним  центром  був  Київ,  на  Слобожанщині  -  Харків.  Іншими  визначними  центрами  Лівобережжя  і  Слобідської  України  були  Полтава,  Стародуб,  Ніжин  та  ін.  Основну  масу  міського  населення складали  купці,  ремісники,  цехові  учні,  духовенство  тощо. 
        В  найбільш  великих  ремісничих  цехах  почали  створювати  мануфактури,  де  поряд  з  ремісниками  вже  працювали й найманні  працівники.  Панські   феодальні господарства  поступово  перетворюються  у  фільваркові  господарства.  Активізувалася  внутрішня  і  зовнішня  торгівля.  Особливо  вона  швидко  зросла,  коли  у  1754 р.  була  скасована  митниця між Україною і Росією  і  між  державами  були  відкриті  кордони.
      Поступово  Україна  почала  входити  до  загальноросійського  ринку  і  в  неї  відбувалося  встановлення  БУРЖУАЗНИХ  ВІДНОСИН.

     7.2. ПОЛІТИЧНЕ  СТАНОВИЩЕ  УКРАЇНИ  У  ПЕРШ.ПОЛ. ХУІІ СТ.

        У  першій  половині  ХУІІ ст.  три  сусідні  держави  -  Польща,  Росія,  Туреччина,  намагалися  пошматувати  Україну  і  підкорити  собі  її  окремі  частини.  При  цьому  вони  спиралися  на  продажних  гетьманів  і  таку  ж  продажну  козацьку  старшину.
        Гетьмани,  яких  на  Лівобережжі  в  цей  час  уже  не  обирає  народ,  а  настановлює  Москва,  втрачають  самостійність.  Козацька  рада  з  вибору гетьманів  збирається  про  людське  око.  Московський  уряд  з  кожним  новим  гетьманом  переглядає  і  стверджує  Переяславські  угоди  у  бік  їх  обмеження  або  додає  нові  статті  для  того,  щоб  ще  більше  мати  вплив  в  Україні.  Українські  гетьмани  заради  володіння  булавою  погоджуються  на  все.  Доля  країни  їх  мало  цікавить.
       Незабаром гетьманам було  заборонено самостійно  проводити  зовнішню  політику.  Тепер  усі  в  Україні отримали  право  звертатися прямо до Московського  уряду,  обминаючі  гетьманський  уряд,  в  багатьох  містах розмістилися  постійні  російські  військові   гарнізони  на  чолі  з  воєводами.
       Гетьмани  стали  слухнянними  прибічниками  Москви,  бо  бояться  за  своє  становище,  за  свою  посаду.  Та  це  й  не  диво.  Гетьмани  відійшли  від  народу,  їм  нема  на  кого  спиратися.  Народ  їх  не  любить,  а  старшина з  честолюбства  та  інших  причин,  потопляє  їх  доносами  до  Москви,  хоч    Москва,  добре  знаючі  вдачу   старшини,  не  дуже  довіряє  тим  доносам.
       Через  усе  це  українські  гетьмани  після  Богдана  Хмельницького  байдуже  дивляться  на  потреби  народу  і,  поки  самі  панують,  намагаються  якомога  більше  награбувати,  побільше  збагатитися  і     допомогти  збагатится  своїм  родичам  та  приятелям.
       Козацька старшина уже не піклувалася про долю рідного краю  і  народу  України.  Доскочивши  якоїсь  посади,  вона  цупко  трималася  її,  щоб  краще  і  більше  скористуватися  нею.  При  цьому  не  цуралися  ніяких  засобів,  аби скоріше  забагатіти  чи  взяти  те,  що  може  дати  їм  їх  становище.  Вони  не  гидували  нічим:  доноси  на  своїх  друзів  і  гетьмана,  здирства,  підкупи,  брехня  і таке  інше  стали  постійним  явищем  у  панівному  класі.               
        Українське  православне  духовенство  також  активно  підтримує  зростаючу  залежність  від  Росії.  У  1686 р.  Київська  митрополія  перейшла вже  з  підпорядкування  Константинопольского  патріархату під  владу  Московського  патріархату  і  мало  від  цього  свій  зиск  та  привілеї.
        Такий  моральний  стан  феодальної  верхівки  призвів  Україну  до  краю  загибелі.  Верхівка  відцуралася  від  своєї  нації,  свого  народу  і  почалося  її  обрусіння.  Таке  ми  вже  бачили  в  історії  України,  коли  при  пануванні  Польщі  багато  феодалів  змінювали  віру  і  мову  свою,  зрікалися  свого  народу  і  своєї  рідної  землі,  обляшувалися  і  вважали  себе  поляками,  хоч  родом  були  щирі  українці.
       Так  почалося  і  в  цю  добу  в  Україні,  але  тепер  українська  еліта  перелицьовувалася  у  бік  Московщини.  Нові  українські  феодали  міняють  свої  прізвища  на  російські,  цураються  та  сміються  над своїми  земляками,  не  знаючі  своєї  рідної  мови,  глузують  з  неї.  Особливо  цей  процес  зріс,  коли  російський  цар  Петро  І  у 1709  р.  ЗРІВНЯВ  У  ПРАВАХ  І  ПРИВІЛЕЯХ  українську  козацьку  старшину  з  російським  дворянством.  Тому  в  історії  України  ми  тепер  не  бачимо  НІ ОДНОГО  ВИСТУПУ  української  верхівки  проти  російського  самодержавства.  Тільки  нижчі  верстви  населення   -  прості  люди  трималися  своїх  національних  звичаїв  і  своєї  мови  та  піднімалися  на  боротьбу  проти  гнобителів,  як  своїх,  українських,  так  і  російських.

                7.3.  ГЕТЬМАН  УКРАЇНИ  ІВАН  МАЗЕПА.

         Росія  з  розвитком  буржуазних  відносин  шукає  виходу  до  морів  -  Азовського,  Чорного  та  Балтійського.  Відрізана  від  міжнародних  морських  торгових  шляхів  вона  не  може  йти  вперед.  Це  добре  розуміють  московські  царі  і  тому  ведуть  війни  з  тими  країнами,  які  заступають  ці  шляхи.  На  протязі  21  року (1700-1721 рр.)  Росія  веде  війну з  королівською  Швецією  за  Балтійске  море.  А  потім  цілу  низку  війн  з  Туреччиною  та  її  васалом  -  Кримським  ханством  за  Чорне  море.   В  цих  війнах  Росії  активну  участь  приймає  Україна,  як  її  автономна  складова  частина.
        Гетьманом  України  в  цей  час  був  ІВАН  МАЗЕПА  (1687-1709 рр.)  -  дуже  одіозна  в  історії  Україна  постать,  про  яку  серед  істориків  до  цього  часу  немає  одностайної  думки.

    Іван  Мазепа.
         Іван  Степанович Мазепа  народився  у  католицькій  шляхетній   сім”ї,  що  проживала  у  Києвськім  воєводстві.  Навчався  в  Києвському  та  Варшавському  ієзуїтському  колегіумі,  де  добре  засвоїв  ієзуїтську  науку.  Потім  продовжив  навчання  в  університетах  Кракова  і  Девентера.   Кар*єру  І.Мазепа  розпочав  при  дворі  польского  короля  Яна ІІ  Казіміра,  де  був  покойовим  (пажем).  Король  звернув  увагу  на  здібності  хлопця  і  направив  його  за  кордон  навчатися,  де  Іван  Мазепа  пробув  з  1654  по  1657  р.  Потім  розумного  і  спритного  молодика,  що  знав  уже  кілька  мов,  використовує  як  посла,  направляючі  його  до  різних  гетьманів  України,  які  в  той  час  частенько  мінялися,  як  на  Правобережжі,  так  і  на  Лівобережжі.
        Показний  і  вродливий,  випещенний  при  королівському  дворі,  добре  освічений королівсько-шляхетний вихованець вражав  не  одне  жіноче  серце.  Та  і  сам  він  був  дуже  ласий  до  жіночої  статі,  що  врешті-решт  призвело  його  до  небажаних  результатів.   Одного  разу  шляхтич,  до  чиєї  дружини  вчащав  І.Мазепа,  спіймав  його   на  гарячому,   випоров  канчуками,  голого  всадив  на  коня, прив”язавши  головою  до  хвоста, і випустив коня  на  волю.  Тільки  через кілька  днів  коня  спіймали  і  відв”язали  ледь живого  коханця.
       У  1674 р.  гетьман  Правобережної  України  П.Дорошенко,  що  притримувався  протурецької  орієнтації  і  у  якого  Мазепа  служив  уже  п”ять  років,  направив  його  до  кримськотатарського  хана  за  військовою  допомогою. Але   по  дорозі  кошовий  отаман  Сірко  із  запорожцями  перехопив  Мазепу  і,  як  полонянника,  відправив  до  гетьмана  Лівобережної  України  Івана  Самойловича.  При  зустрічі  Мазепа  зумів  зачарувати  гетьмана (умів  подобатися  людям)  і  той  не  тільки  не  покарав  його  за  зрадництво,  але  приблизив  до  себе.
        Невдовзі  Самойлович  відправив   І. Мазепу  з  доносом  до  Москви,  щоб  той  розповів  там  про  П.Дорошенка,  про  його  стосунки  з  Кримським  ханом,  про  Сірка  тощо.  У  Москві  Мазепа  також  зумів причарувати  царських  придворних  і  навіть  молодого  17-річного  царя   Петра.  Повернувся  до  Самойловича  вже  спритним  дипломатом  і  той  тепер  почав  доручати  йому  важливі  державні  і  таємні  справи.
       У  1685  р.  Мазепа  вже  був  Генеральним  осавулом.  В  цей  час  у  Москві  правила  царівна  Софія.  Вона  двічі  направляє  спільне  російсько-українське  військо  під  керівництвом  свого  фаворита  князя В.Голіцина  проти  Кримського  хана.  Обидва  походи  були  невдалі.  За  подачею  і  доносами  І.Мазепи  на  свого  благодійника  у  невдачах  Голіцина  звинувачують  гетьмана  Івана   Самойловича.   
        Наслідком  цих  подій  стало  те,  що  20  липня  1687 р.  гетьмана  Самойловича  закували  у  кайдани  і  відправили  до  Москви,  а  потім  до  Сибіру.  Козацьке  військо  в  цей  час перебувало  біля  річки  Коломак.  Тут  25  липня  1687 р.  ЗА  НАКАЗОМ  КНЯЗЯ ВАСИЛЯ ГОЛІЦИНА,  Івана  Мазепу  ОБРАЛИ  ГЕТЬМАНОМ  УКРАЇНИ.  За  гетьманську  булаву  І.Мазепа  заплатив  11  тис.  карбованців,  майже  50 кілограмів  серебра,  на  5  тис.  коштовних  речей  і  троє  турецьких  коней  з  повним  вбранням.
        Після  „виборів”  було  вичитано  Переяславські  угоди  Богдана  Хмельницького  і  до  них  додано  ще  22  статті,  якими  вкрай  обмежувалися  права  гетьмана  України  та  гетьманського  уряду.  Зате  заохочувалися  шлюби  між  українцями  та  росіянами.  Усі  статті  були  безумовно  прийняті  і  гетьман,  який  вже  став  православним,  з  старшиною  ПРИСЯГЛИ    НА  ЄВАНГЕЛІЇ  У  ЦЕРКВІ  НА  ВІРНІСТЬ  РОСІЙСЬКІЙ  ВЛАДІ  І  ЦАРСЬКІЙ  КОРОНІ.
        З  цього  часу  Іван  Степанович  Мазепа  вірою  і  правдою  майже  21  рік  служив  Москві  і  персонально  Петру  І  -  російському  царю,  а  потім  імператору,  якого  зумів  ще  раніше  прихилити  до  себе  і  до  якого  він  тепер   швидко  перекинувся  від    царівни  Софії,  що  впала  у  немилість. 
       Почав  своє  гетьманування  Мазепа  з  утиску  запорожців.  За  його  наказом  на  північно-західних  землях  Запорізької  Січі,  по  річці  Самара,  Орель  були  побудовані  фортеці,  куди  призначалися  московські  гарнізони,  що  перехоплювали  втікачів  з  України  і  Росії  на Січ.  Таким  вчинком  нового гетьмана запорожці, які  зростали втікачами, були  дуже  незадоволені.
       Як  розумна  людина,  Мазепа  бачив,  що  його  промосковська  політика  викликає  ненависть  з  боку  українського  населення.  Щоб  мати  собі         опору  в  Україні (про  Москву  він  уже  не  турбувався,  бо  надовго  заполонив  серце  Петра І),  Мазепа  почав  прихиляти  до  себе  старшину.  Він  намагався  ввести  в  Україні  такий  же  шляхетний  стан,  як  у Варшаві  та  Москві.  Старшині  почали  роздавати  землі  у ВІЧНУ  ВЛАСНІСТЬ,  біля  гетьмана був створений ОСІБНИЙ  ГУРТ УКРАЇНСЬКИХ  АРИСТОКРАТІВ  -  КОЗАЧА  ЕЛІТА,  прозваних   „Бунчуковими  товаришами”  і  це  місце  у  гурті  козачих українських аристократів  передавалося  у  спадщину  наступним  поколінням.
       Мазепа  прагнув,  щоб  його  еліта  була  освіченіша,  ніж  інший  люд  України.  Для  них  заводилися  спеціальні  школи,  бібліотеки,  друкарні,  будувалися  церкви.  Київська  Академія  була  поставлена  нарівні  з  закордонними  універсітетами,  з  Чернігівської  колегії  зроблено  ліцей (вищу  школу).  Тут  мали  змогу  навчатися  тільки  представники  вищої  української  аристократії.  Гетьман  покладав  надію  на  молоде  покоління,  бо  добре  бачив,  що  зіпсовану  морально  старшину  вже  не  переробити.               
       Але  все  ж Мазепа  не  мав  надії  на  створену  ним  еліту,  на  більшість  старшин і, звичайно, на рядове  козацтво. Тому він  тримав ДЛЯ СВОЄЇ  ОСОБИСТОЇ  ОХОРОНИ  НАЙМАНЕ  ВІЙСЬКО,  так  званих,  „компанійців”  і  „сердюків”, набраних,  як  пише  М.Аркас,  „із  усякої  наволочі”. Серед  них  більша  частина  була  іноземці. Також набрав з найманців  і  прибічне ГЕТЬМАНСЬКЕ  ВІЙСЬКО  -  ГВАРДІЮ.  Це  військо  призначалося  на  той  випадок,  коли вибухне  народне  повстання  чи  якийсь  протигетьманський  заколот,  бо  просте  козацтво  було  одного  духу  з  народом,  а  деяка  старшина  відносилася  вороже  до  гетьмана.         
         Крім  того,  Мазепа  міг  у  будь-який  час  звернутися  до  московського  уряду  за  допомогою,  котрий  охоче  давав  своє  військо  для  придушення  народних  заворушень.  Сам  гетьман  жорстоко  розправлявся  з  повсталими  козаками  та  селянами,  як  в  Україні,  так  і  в  Росії.  Був  найбільш  ревностним  прихильником  російської  влади,  переслідував  будь-які  виступи  виступи  проти  царського  самодержавства.  Він  приймав  участь  у  придушенні  російського  повстання  під  керівництвом  Івана  Болотнікова,  українських  збройних  виступів  Семена  Палія та  Петра  Іваненка (Петрика),  допоміг  Петру  І  подавити  повстання  на  Дону  під  керівництвом  Кіндрата  Булавіна  у  1708 р. і  тим  проявляв  свою  відданість  російській  імперії.
       Звичайно,  все  це  було  не  до  вподоби  людям  навіть  з  гетьманського  оточення  і  доноси  на  гетьмана  направлялися  до  Москви  майже  щороку.  Але  Петро  Перший  дуже  вірив  Мазепі  і  шанував  його.  Тому  доноси  шкодили  самим  доносчикам,  а  не  Мазепі.  Москва  видавала  доносчиків  гетьманові  і  той  розправлявся  з  ними  на  свій  розсуд  аж  до  покарання  смертю,  як  це  було  з  Генеральним  суддею  Василем  Кочубеєм,  Полтавським  полковником  Іскрою  та  іншими.
      При  Мазепі  гноблення  українського  народу  ще  більше  посилилося,  повинності  селян  зросли,  на  Лівобережжі  відновили  панщину, бо  тепер  треба  було  утримувати  не  тільки  ненависну  старшину, а  й  московські  гарнізони  в  Україні.  Козаків  заставляли  тяжко  працювати  на  різних  військових  будівлях,  на  побудові  нової  столиці  Санкт-Петербург,  прокладанні  каналів  та  укріплень,  де  вони  вимирали  тисячами.  Ще  більше  українського  люду  гинуло  у  війнах,  які  вів російський  цар  і  куди  українців  гнав  любий  царю  Івашко Мазепа.
       За  вірну  службу  Петро І нагороджував  розумного  і  корисного  для  нього  порадника  селами  і  містами,  землями  і  привілеями,  золотом  і  орденами.  Так,  цар  нагородив  І.Мазепу  вищим  орденом  Росії  -  орденом  святого  Андрія  Первозваного,  який  в  той  час  мали  тільки  дві  людини  -  сам  Петро І  і  князь  Головін,  а  король  польский  Август,  який  був  поставлений  Петром І,  прислав  йому  вищу  нагороду  Польщі  -  орден  Білого  Орла. 
       Внаслідок  цих  подарунків  і  пограбування  свого  власного  народу  Іван  Мазепа  став  найбагатшою  людиною  у  Європі.  Майже  100 тисяч  закріпачених  селян  працювало  на  нього  у  20 тисячах  маєтках,  які  були  особистою  власністю  гетьмана.
        І  все  було  б  добре,  якби  гетьман  не  побачив  і  не  почув,  що  на  ЙОГО  МІСЦЕ  ГЕТЬМАНА  УКРАЇНИ  ПРЕТЕНДУЄ  царський  улюбленець  Олексій  Меньшиков. Цю  інформацію  підтвердила  у  листі  до  Мазепи  чергова  коханка  княгиня  Ганна  Дольська.  Вона  почала  вмовляти  його  перейти  на  бік  шведського  короля  Карла  ХІІ.  Пропозиція  княгині  впала  на  вже  підготовлений  грунт.
       Мазепа  ще  з  1705 р.  вів  таємні  переговори  з  польским  королем  Станіславом  Лещинським,  якого  поставив  Карл  ХІІ. Парадокс,  але  на  той  час  у  Польщі  було  два  королі  різної  політичної  орієнтації. Той  запропонував  гетьманові  повернути  Україну  до  складу  Польсько-Литовської  федерації  -  Речі  Посполитої,  обіцяв  козакам  різні  вольності,  а  гетьману  титул  КНЯЗЯ  УКРАЇНИ.               
        Тоді  ж  у  1705 р.,  як  видно  з  докладної  записки  близької  до  Мазепи  людини  -  генерального  писаря  Пилипа  Орлика,  гетьман  почав  таємні  переговори  з  Карлом  ХІІ.  У  жовтні  1708 р.  І.Мазепа  і  Карл ХІІ  зустрілися  віч-на-віч.  Була  укладена  угода,  згідно  якої  УКРАЇНА  ВІДХОДИЛА  ВІД  МОСКВИ,  ставала  САМОСТІЙНОЮ  державою,  але  під  ШВЕДСЬКИМ  ПРОТЕКТОРАТОМ.  Мазепі пропонувалося  все,  чого  гетьман  бажає,  а  головне -  гарантувалася  влада  в  Україні.  Деякі  історики  вважають,  що  влада передбачалася  у  вигляді  КОРОНИ  КОРОЛЯ  УКРАЇНСЬКОГО.
       І.Мазепа  порадив  Карлові  ХІІ  наступати  на  Москву  через  Україну,  де  пообіцяв  військову  допомогу  українського  війська  і  матеріальне  забезпечення.  За  цією  порадою  Карл ХІІ  з  військом  вирушив  в  Україну.
      Українське  населення  давно  вже  було  дуже  незадоволене  тягарем  Північної  війни  і  московською  політикою.  Але,  коли  Мазепа  у  жовтні  1708 р.  відкрито  перейшов   на  бік  шведів,  за  ним  вирушили  тільки  4-5  тисяч  його  особистих  охоронців – сердюків   та  гвардії. Потім  до  шведів  пристали  дехто  із  запорожців  на  чолі  з  кошовим  отаманом  КОСТЕМ  ГОРДІЄНКО.  За  таку  зраду  Чортомлицька  Січ  була  повністю  зруйнована.  Захоплені  в  полон  запорожці  знищені.  Але  НАРОД  УКРАЇНИ  ЗА  МАЗЕПОЮ  НЕ  ПІШОВ.               
       Петро І  був  дуже  вражений  зрадою  людини,  якій  так  довіряв  і  надав  усі  найвищі  нагороди  Російської  імперії  та  зробив  найбагатшою  людиною  Європи.  Мазепа  зрадив  не  українському,  чи  російському  народам.  Він  завжди  був  далекий  від  народу  і  не  вважав  взагалі  українців  за  людей.  Він  ЗРАДИВ  СВОГО  ХАЗЯЇНА. Тому  Петро І  страшенно  розлютився  на  гетьмана.  Мазепі,  як  зраднику  присяги  на  вірність  Російській  імперії, яку  він  давав  на  Євангелії, православна  ЦЕРКВА  ОГОЛОСИЛА  АНАФЕМУ. 
       Багато  років   по тому  у  2007 р.  президент  України  В.Ющенко,  який  проголосив  І.Мазепу  національним  героєм  України, вів  у  Москві  особисті  переговори з  Патріархом православної  церкви  Олексієм ІІ  з  проханням  зняти  з  Мазепи  анафему,  але  той  відмовився  це  зробити.
         Свою  столицю  м.Батурин  І. Мазепа  разом  з  Карлом  ХІІ намагалися  зробити  плацдармом  для  боротьби  з  Московією.  Батуринська  фортеця,  яку  охороняли  найманці  і  сердюки  під  командуванням  німця  Кенігсена  і сердюцького  полковника  Чечеля, була  добре підготовлена.  Російські  війська  на  чолі з  О.Меншиковим  без  баталії  увійшли  до  Батурина,  розмістилися в батуринських  оселях  і  почали  осаду  фортеці.  Звідти  по  місту  був  відкритий  гарматний  вогонь.  Місто  запалало.  Було  багато  вбитих, поранених серед  російського  війська  і, особливо,  серед  батуринців.
       Зразу  взяти  фортецю  не  вдалося. Але  1 листопада  1708 р. один  із  сердюцьких  полкових  старшин  перейшов  на  бік росіян  і  доповів  О.Меншикову,  що  є  потайний  хід  до  фортеці. Вночі через  нього  російські  війська  увірвалися  до  замку.  Сердюки  відчайдушно  билися.  Але  сили  були  нерівні.  Розлючені опором, російські  війська  за  наказом  О.Меншикова  знищили  мазепінську фортецю-замок,  місто  Батурин  вже  було  спалено  внаслідок  обстрілів  з  фортеці  і  боїв.  Багато  місцевого  населення  при  цьому  загинуло.  Найманців  і  сердюків,  які  попали  в  полон  було  замордовано.
       Батурин,  як гетьманська столиця і як  місто,  перестав  існувати.  Згодом
 знищили  Запорізьку  Січ, а потім  почалася  ЛІКВІДАЦІЯ  АВТОНОМІЇ  УКРАЇНИ,  що  була  здобута  тяжкою  працею  Богдана  Хмельницького.
        Шведське  військо,  не  отримавши  обіцяного  Мазепою  провіанту,  почало  грабувати  українське  населення.  Народ  України  проявляє  опір  завойовникам.  Намагаючись  захопити  містечко  Веприк,  шведська  армія  втратила  біля  двох  тисяч  солдатів  і  багато  офіцерів.  Розлючений  Карл  ХІІ  наказав  при  захоплені  українських  сіл  і  містечок  грабувати  їх,  будівлі  спалювати,  населення  вбивати. 
        27  червня  1709 р.  відбулася  знаменита  ПОЛТАВСЬКА  БИТВА.  Війська  шведів  і  мазепінці  були  розбиті.  Значна  частина    їх  попала  в  полон.  Карл ХІІ  і  Іван  Мазепа  з  невеликою  купкою  військ   втекли  до  Туреччини,  де  знайшли  притулок  у  турецького  султана.
       Петро  І  запропонував  турецькому  урядові  300 тисяч  талярів  за  видачу  Москві  Мазепи.  Але,  мабуть  гетьман  надав  більшу  суму  з  тієї  казни,  яку  він  таємно  вивіз  з  собою  з  України  до  Туреччини,  бо  султан  його  Росії  не  видав.  Але  Мазепа  добре  знав  продажну  вдачу  турецьких  можновладців  і  страшну  жорстокість  російського  царя  Петра І,  який  сам  катував  своїх  ворогів  і  рубав  їм  голови.  Навіть  свого  сина  Олексія,  якого  звинуватили  у  зраді,  закатував  на  смерть.
         Страшенно  переляканий  Мазепа  занедужав  і  незабаром  22  серпня  1709 р. помер страшною  смертю,  коли  з  усіх  шпаринок його тіла  полізли  воші.  Такою  смертю  раніше  вже  померли  такі  діячі,  як  римський  імператор – деспот  Корнелій  Сулла,  іспанський  король-інквізітор  Пилип ІІ.
       Тіло  І.Мазепи  з  великою  пишнотою  та  багатством  було  відвезено  до  м. Ясси  і  поховано  у  могилі  в  церкві,  що  стояла  за  містом  недалеко  від  річки   Дністер.  А  вночі   яничари   розрили   поховання,   пограбували  його,  зняли  багате  вбрання  з  небіжчика  і  голий  труп  викинули  у  річку.
       Багато  років  потому,  у  дев”яності  роки  ХХ ст.,  коли  Україна  була  проголошена  незалежною,  національно-свідомі  українці  намагалися            знайти  якісь  залишки  від  тіла  гетьмана  Івана  Мазепи,  якого  вони  вважають  національним  героєм.  Він  же  виступив  проти  Москви  і  прагнув  до  незалежності  України.  Намагання  національно  свідомих  залишилися  намаганнями  і  перепоховання  не  відбулося,  бо  навіть  найменших  залишків  праху  гетьмана  так  і  не  знайшли.
        Оцінка  діяльності  Мазепи  істориками  дуже  СУПЕРЕЧЛИВА.               Прибічники  гетьмана  пишуть  про  нього,  як  про  видатну  людину,  великого державного  і  військового  діяча,  який  діяв  в  ім”я  повної  АВТОНОМІЇ  України  і  українського  народу.
        М.Грушевський  писав  про  союз  Мазепи  зі  шведами,  як  про  КАТАСТРОФУ  для  Гетьманщини.  На  його  думку  це  було  тільки  одне  з  багатьох  намагань  українських  автономістів  знайти  опору  у  іноземців  для  звільнення  від  московського  централізму.
        М.Костомаров  бачив  в  Мазепі  політичного  авантюриста,  егоїста,    кар”єриста,  який  не  розумів  і  не  хотів  зрозуміти  український  народ,  і  зламав  собі  шию,  намагаючись  перепродати  його  іншому  іноземному  хижаку.  Точне  визначення  цієї  особи  -  БРЕХНЯ,  стверджує  М.Костомаров.  Він  брехав  усім  і  всіх  обдурював  -  і  поляків,  і  малоросіян,  і  царя  Петра,  і  короля  Карла,  щоб  мати  для  себе  якусь  матеріальну  чи  політичну  користь.  Навчання  у  єзуїтських  колегіумах  не пройшло  для  нього  задарма.
         М.Аркас  вважає  Мазепу  потайною  людиною,  який  неймовірно  вдавався  до  всяких  дипломатичних та  інших  хитрощів  і  врешті-решт  „ПЕРЕМУДРИВ”  у  своїй  політиці,  що  призвело  його  до  загибелі.
         Сучасні  національно  свідомі  політики  і  історики  називають  Мазепу  мудрим  політиком  і  великою  людиною,  бо  він  боровся  проти  Росії,  Московських  москалів  за  „ідею  НЕЗАЛЕЖНОЇ  України”.  При  цьому  вони  „забувають”  про  його  угоду  з  Карлом  ХІІ,  за  якою  Мазепа  передавав  Україну  з  АВТОНОМІЇ  Росії  під  ПРОТЕКТОРАТ  Швеції,  тобто  заміняв  одного  „старшого  брата”  на  іншого.

                7. 4.  ЛІКВІДАЦІЯ  АВТОНОМІЇ  УКРАЇНИ.
         
            Після  поховання  Мазепи,  залишки  його  війська,  які  опинилися  на  території  Туреччини,  з  ВОЛІ  ШВЕДСЬКОГО  КОРОЛЯ,  скликали  козацьку  раду  для  обрання  нового  гетьмана.  Претендентів  було  троє:                Генеральний  писар  Пилип  Орлик,  мазепин  племінник  Войнаровський  і  Прилуцький  полковник  Горленко. За пропозицією  Карла ХІІ у квітні 1710 р.  обрано  ГЕТЬМАНОМ  УСІЄЇ  УКРАЇНИ  ПИЛИПА  ОРЛИКА.
        Походив  П. Орлик  з  родини  чеських  дворян,  які  осіли  у  князівстві  Литовському,  де  ополячилися.  Освіту  здобув  у  Віленській  єзуїтській  колегії  та у  Києво-Могилянській  академії.  Служив  у  канцелярії  київського  митрополита,  потім  у  Генеральній  військовій  канцелярії.  Припав  до  душі  І.Мазепи,  який  у  1706 р.  призначив  його  Генеральним  писарем.  Був  повіреним  Мазепи  в   його  антиросійському  виступі.   
       Тоді  ж  у  квітні  1710 р.  між  новим  гетьманом  і  козаками  була  укладена  КОНСТИТУЦІЯ-УГОДА  на  зразок  тих  конститиуцій-угод,  які  складали  польські  королі  зі  шляхтою  при  обранні  їх  на  престол.  З  сучасними    конституціями  вона  НЕ  МАЄ  НІЧОГО  СПІЛЬНОГО.
         В  угоді  були  поновленні  козацькі  права  і  вольності,  які  були  скасовані   московським  урядом.  Крім  того  в  угоді  було  записано: „Україна  повинна  бути  САМОСТІЙНОЮ  державою  в  межах,  що  були  визначені  за  гетьмана  Богдана  Хмельницького,  під  ВІЧНИМ  ПРОТЕКТОРАТОМ  (ОПІКОЮ)  короля  Шведського  і  його  наступників”.
        10 травня  1710 р.  ці  «Пакти  і  Конституції  прав  і  вольностей  Війська  Запорізького» (так  офіційно  називався  документ)  були  затвердженні  Карлом  ХІІ,  як  протектором  (опікуном)  вільної  України.
         Але  Карл ХІІ  не  мав  уже  військової  сили,  щоб  повернути  новому  гетьману  територію  України,  яку  він  тепер  опікав.  Тоді  Пилип  Орлик   звернувся  до  кримського  хана  Девлет-Гірея  і  склав  з  ним  угоду.  Згідно  цієї  угоди  хан  повинен  був  допомогти  йому  визволити  з-під  Москви  Україну  разом  з  Слобожанщиною  і  встановити  тут  владу П.Орлика,  звичайно,  не  задарма.

  Пилип  Орлик.
         17 березня  1711 р.  частина  татарських  військ  на  чолі  з  Пилипом  Орликом  вирушила  на  Лівобережну  Україну,  інша  частина на чолі з     ханом  -  на  Слобідську.  Як  тільки  татари  увійшли  на  українські  землі,  вони  розбіглися  по  містах  і  селах,  грабуючі  і  спалюючі  їх  та  забираючі  у  полон  людей. Пограбоване  населення  і  полонянники  були  платнею  за  встановлення  гетьманства  в  Україні  П.Орлика.
         Проти  людоловів  виступили  спільно  українські  і  російські  війська.  Ворог  був  відкинутий  з  України  і  татари  із  здобиччю  повернули  до  Криму.   Потім  П.Орлик  організовує  знову  за  допомогою  татар  ще  кілька  походів  з  метою  звільнення  Лівобережної  і  Правобережної  України  з-під влади  Москви.  Але  кожен  раз  невдало.   Татари  понесли  великі  втрати  і  це    викликало   гнів    хана.   Незабаром   П.Орлик   разом   з    декільками  старшинами  втік  від  ханського  гніву  до  Швеції,  куди  прибув  і  Карл ХІІ.
         Північна  війна  продовжувалася  ще  10  років.  Під  час  одного  бою  войовничий  шведський  король  загинув.  Закінчилася  російсько-шведська  війна  Ніштадтським  мирним  договором  1721 р.,  за  яким  Росія  отримала  вихід  у  Балтійське  море.
         Після  смерті  свого  опікуна  і  закінченння  війни  П. Орлик  тікає  до  Франції, потім до Австрії, Молдавії і, нарешті, до Греції,  де  у  1728 р.  помер.
         Все  своє  свідоме  життя  він  боровся  проти  Росії  і  заповідав  цю  боротьбу  синові  Григору,  який дослужився  у  Франції  до  генарала,  весь  час  шпигував  проти  Москви  і  підбурював  іноземні  держави  проти  неї.  Але  зусилля  їх  виявилися  марними.
         Після  зради  свого  улюбленця  І.Мазепи,  Петро І  повів  політику  подальшого  обмеження  автономії  України  і  влади  гетьмана.  При  наступному  гетьмані  ІВАНОВІ  СКОРОПАДСЬКОМУ (1708-1722 рр.) Москва  призначає  постійних царських  резидентів  при  гетьмані,  які  контролювали  всю  його  діяльність.
       І. Скоропадський  помер  у  1722 р.  і  після  його  смерті  посада  гетьмана  була  скасована.  Україною  з  1722  до  1727 р.  управляла  МАЛОРОСІЙСЬКА  КОЛЕГІЯ,  що  складалася  з  російських  офіцерів.  Вони  контролювали  діяльність  генеральної  і  місцевої  старшини.
       У  1727 р. на  деякий  час  посаду  гетьмана   поновили.  Гетьманом  став  миргородський  полковник  ДАНИЛО  АПОСТОЛ (1727-1734  рр.).  Але  після  його  смерті  царський  уряд  в  1734 р. знову  скасував  гетьманство.  Управління  Україною  перейшло  до  рук  спеціально  створеної  установи  -  ПРАВЛІННЯ  ГЕТЬМАНСЬКОГО  УРЯДУ,  призначенного  царським  урядом  із  української  козацької  старшини  і  урядових  чиновників.
       У  1741 р. внаслідок  придворного перевороту  російською  імператрицею  стала  дочка  Петра І  -  Єлізавета  Петрівна.  Вона  знову  поновила  посаду  гетьмана.  На  цю  посаду  був  фактично (вибори  були  про  людське  око)   ПРИЗНАЧЕНИЙ  менший брат  фаворита  Єлізавети  Петрівни  -  КИРИЛО  РОЗУМОВСЬКИЙ  (1750-1764 рр.).
       Він  отримав  від  царици  високе  звання  російського  фельдмаршала  і  більшу  частину  свого  гетьманства  провів  біля  царського  двору  у  Петербурзі.  Потім  збудував  собі  палаци  у  Батурині  і  Глухові,  завів  свій  двір,  на  зразок  царського,  і  жив  як  малоросійський  цар:  бали,  банкети,  театральні  вистави  і  постійні  подорожі  до  столиці  Росії,  бо  його  дружина  нудилася  в  Україні  та  й  сам  він  звик  і  линув  до  пишного    життя  двору  імператриці  російської.
   
     Кирило  Розумовський.
          
         У  1762 р.  в  Петербурзі  відбувся  новий  придворний  переворот.  Російський  імператор  Петро ІІІ  був  убитий  фаворитами  своєї  дружини  принцеси  Ангальт-Цербстської.  Ця  кревна  німкеня  і  зробилася  російською  імператрицею,  що  отримала  російське  ймення  Катерина  ІІ.  У  перевороті  на  користь  Катерини ІІ  приймав  активну  участь   гетьман  України  Кирило  Розумовський.
       Через  деякий  час  гетьман  звернувся  до  Катерини  ІІ  з  проханням,  щоб,  враховуючи  його  послуги  при  возведенні  її  на  царський  престол,  гетьманство  для  нього  стало  довічним  і  переходило  у  спадщину  до     Розумовських  нащадків.
       Але  російська  імператриця  вчинила  навпаки.  Вона  відправила  його  у  відставку  і  у  1764 р.  ОСТАТОЧНО  СКАСУВАЛА  ГЕТЬМАНСТВО  та АВТОНОМІЮ  УКРАЇНИ.  Верховним  органом  влади  в  Україні  знову  зробили  Малоросійську  колегію,  яку  на  той  час  очолив  царський  сановник  граф  Румянцев.
         Зразу ж  був  проведений  перепис   населення  України  з  метою  збільшення  поборів  у  царську  казну.  У  1765р.  скасували  козацькі  полки  на  Слобожанщині  і  на  її  території  створено  Слобідсько-Українську         губернію.  Слобідські  козаки  увійшли  в  гусарськи  полки  царської  армії.
        Ліквідовано було і полковий  адміністративний  устрій  на  Лівобережжі.  Тут  створили  три  намісництва  -  Київське,  Чернігівське  і  Новгород-Сіверське.  Пізніше  -  Катеринославське і Харківське.  Лівобережні  козацькі  полки  були  перетворені  у  регулярні  полки  російської  армії.  Козаки,   які  не  увійшли  до  армії,  переводилися на  становище  державних  селян.  Українська  шляхта  отримувала  права  і  пільги  російських  дворян.
       Українські  селяни  ЮРИДИЧНО  БУЛИ  ЗАКРІПАЧЕНІ  у  1783 р.,  хоч  фактично  вони  стали  кріпаками ще за вказівкою  гетьмана К.Розумовського.  Доля  українських  і  російських  селян  зробилася  однаковою.  Тому  не  дивно,  що  в  боротьбі  за  волю,  вони  повставали  і  діяли  разом.
         В  той  же  час  українські  пани,  козацька  старшина  і  шляхта  були  дорівнені  до  російських  дворян. Влада російського  самодержавства  їх  задовольняла.  Ось  чому  українське  панство  вже  ніколи  не  виступало  проти  Російського  уряду.      
       
                7. 5.  СКАСУВАННЯ  ЗАПОРІЗЬКОЇ  СІЧІ.

         Після  зради  російському  імператорові  Петру І  Мазепи і  частини  запорожців  на  чолі  з  Костем  Гордієнко,  була  зруйнована  ЧОРТОМЛИЦЬКА  ЗАПОРІЗЬКА  СІЧ.  Багато  козаків  відправлено  до  Сибіру.   Влада   запорожцям   заборонили    відновляти  Січ  на  території  російських  володінь.  Тоді  козаки  перейшли  під  протекцію  кримського  хана  і  понизу  Дніпра  на  татарській  території заснували  нову  Січ  -  ОЛЕШКІВСЬКУ.
          Олешківські   січовики   тепер   опинилися  в  іншій  неволі.  Їх  почала   визискувати    ханська   адміністрація  та  заставляти  запрожців  воювати  на  боці   Кримського  хана.  На  чужині  козаки  почували  себе  беззахисними  і  головне  -  чужинцями.
        У  1732 р.  нова  російська  імператриця  Анна  Іоанівна  вибачила      запорожцям  їх  „полтавський  епізод”  і  дозволила  повернутися  назад.  У  1734 р.  майже  30  тисяч  козаків  Олешківської  Січі  разом  з  родинами  повернулися  на  Середнє  Подніпров”я  і  заснували  на  РІЧЦІ ПІДПІЛЬНІЙ (притока  Дніпра)  НОВУ  СІЧ.  Території  її  простяглися  від  річки  Синюхи  на  заході  до  річки  Кальміус  на  сході  і  від  річки  Самари  на  півночі  до  річки  Конки  на  півдні.  Вони  організували  8  паланок  і  38  куренів.
       Соціальне  розшарування  серед  запорізьких  козаків  з  роками   збільшувалося.  Козацька  біднота (голота)  працює  на  заможне  козацтво  і  старшину. Проте  на  Січі  панщини  не  було.  Ось  чому  вона  приваблювала  втікачів  з  різних  кінців  України  і  Росії,  які  в  зв”язку  з  покріпаченням  масово  сунули  до  запорожців  за  волею.  Російські  та  українські  пани  таким  станом  речей  були  дуже  незадоволені  і  вимагали  від  царського уряду  зруйнувати  Січ  взагалі.
        Наприкінці  1768 р. в Січі  відбулося  повстання козацької  голоти  проти  багатіїв.  Козацька  біднота  захопила  військову  артилерію  і  почала  громити  та  грабувати  будинки  старшин.  Кошовий  отаман  П.Калнишевський і старшина втекли і довго переховувалися  у  дніпровських  плавнях.  Тільки  з  допомогою  царських  військ  повстання  було  придушене,  повстанці  покарані.
        Царському  уряду  не  потрібна  була   така   вольниця.  І  царизм  переходить  до  поступового  обмеження  автономії  та  самоврядування  Запоріжжя,  які  ще  збереглася.
         На  початку  50-х рр.  на  козацьких землях збудували  фортецю  святої  Єлізавети (зараз  -  м.Кіровоград).  Вона  зробилася  центром, новоствореної  адміністративної  одиниці -  Нової  Сербії.  Тут  запорізькі  землі  були  передані  переселенцям:  сербам,  болгарам,  молдаванам,  росіянам,  українцям – слобожанцям.  Інші  іноземні  переселенці  зайняли  другу  частину   запорозьких  земель  у  трикутнику  річок  Бахмут,  Сіверський  Дінець,  Лугань,  створивши  ще  одну  адміністративну  одиницю  -  Слов”яносербію.  У  1764 р.  була  заснована  Новоросійська  губернія.               
          Після  переможного  завершення чергової  російсько-турецької  війни (1768-1774 рр.), царський уряд  Катерини  ІІ  вирішив  остаточно  ліквідувати  Запорізьку  Січ,  як  центр  класової  і  визвольної  боротьби  в  Україні.
         4 червня 1775 р. російські  війська  під  командуванням  генерал-аншефа  Петра  Текелія  захопили  козацьку  артилерію,  флот  і  оточили  січову  фортецю.  Козаки  вирішили  битися,  але  козацька  старшина  погодилася  на  капітуляцію.  Вони  умовили  козаків  не  битися  з  царськими  військами,  а  здатися,  що  і  було  зроблено.  Січ  була  захоплена  без  бою.  Пізніше  таким  же  чином  були  захоплені  козацькі  паланкові  центри. Незабаром  у  серпні 1775 р. царський уряд  видав  МАНІФЕСТ  ПРО СКАСУВАННЯ  СІЧІ. 
         Таким  чином,  у 1775 р. Запорізька  Січ  перестала  існувати.  Вищу  січову  старшину  заарештували  і  віддали  під  суд,  а  потім  розіслали  по  всій  великій  Російській  імперії.  Кошовий  отаман (останній)  Петро  Калнишевський  був  засланий  у  Соловецький  монастир,  генеральний  суддя  Павло  Головатий  -  у  Тобольський,  генеральний  писар  Іван  Глоба  -  у  Туруханський.  Звідти  вони  вже  не  повернулися.
         Запорізьке  козацтво  розпалося  на  три  гілки.  Одна  частина  втекла  на Дунай під  владу  Туреччини,  де  створила  Задунайську  Січ.  Задунайські  козаки  повернуться  на  батьківщину  тільки  у  ХІХ ст.
        Друга  частина  залишилася  на  Батьківщині  і  увійшли  до складу  Чорноморського козацького війська, третя  -  перейшла  у  розряд  державних  селян. Козацькій старшині були надані офіцерські посади  в  російській  армії.               
        Запорізька  Січ,  міняючі  місця,  проіснувала  з  1552  до  1775 рр.  і  залишила  славну  пам”ять  в  історії  країни.  Вона відіграла  значну  прогресивну  роль  у  класовій  і  визвольній  боротьбі  українського  народу  та  захисті  його  від  іноземних  завойовників.  Запорізька  Січ  стала  символом  вольності  в  Україні-Русі.

   7. 6. ПРОТИФЕОДАЛЬНА  БОРОТЬБА  В  УКРАЇНІ  В  к.ХУІІ –п.п.ХУІІ ст.

         Протифеодальна  боротьба  селянства  і  козаків  в  Україні  завжди       відбувалася  разом  з  російськими  селянами  і  козаками.  Коли  у  Росії  спалахнула  селянська  війна  під  проводом донського  козака  СТЕПАНА  РАЗІНА  (1667-1671 рр.),  в  ньому  активну  участь  приймали  селяни  і  козаки  Слобожанщини.  Українські  повстанці  створювали  загони  і  нападали  на  панські  і  старшинські  маєтки.
        На  чолі  цих  заворушень  стояли  козацький  полковник  ІВАН        ДЗИКОВСЬКИЙ  і  брат  Степана  Разіна  -  ФРОЛ.  Повстання  охопило значну  територію – Балаклію,  Зміїв,  Чугуїв.  Воно  було  придушене  спільними  зусиллями  військ  царського  російського  самодержавства  і  української  козацької  старшини.
         У  1702-1704  рр. велике  селянсько-козацьке  повстання  охопило  Правобережну  Україну,  яка  перебувала    тоді  під  владою  Польщі.  Воно  охопило  Поділля,  Брацлавщину,  Волинь.  Повстанці  визволили  від  польської  шляхти  Білу  Церкву,  Бердичів,  Бар,  Немирів  та  інші  міста.  Керував  повстанням   фастівський  полковник  СЕМЕН  ПАЛІЙ.
         С.Палій  та  інші  козацьки  полковники  Правобережжя  неодноразово  зверталися  до  російського  уряду  з  проханням  прийняти  Правобережну  Україну  до    складу  Росії.  Але  в  той  час  йшла  Північна  війна  Росії  зі  Швецією  і  Росія  не  хотіла  сваритися  із  своїм  союзником  -  Польщею.               
          Придушити  повстання  польським  панам  допоміг  гетьман             Лівобережної  України  Іван  Мазепа.  Він  по  зрадницькому  заманив  до  себе  Семена  Палія,  заарештував  його  і  з  наклепницьким  повідомленням  доправив  до  Москви.  Народний  ватажок  був  засланий  до  Сибіру.  Тільки  після  зради  Мазепи  Петру І,  С.Палій  був  звільнений  і  приймав  участь  у  Полтавській  битві.
          В  1707-1708 рр.  на  Дону  вибухнуло  повстання  під  проводом  Кіндрата  Булавіна.  Він  звернувся  за  допомогою  до  українських  козаків  і  селян,  які  охоче  відгукнулися  на  цей  призов  і  активно  діяли  в  загонах  повсталих  булавинців.
          В  30-х  роках  ХУІІІ ст.  на Правобережній  Україні  почалося  нове  повстання  проти  польсько-шляхетського  панування.  Повстанців  тут  називали  ГАЙДАМАКАМИ (від турецького слова  „гайда”,  що  означає  - „гнати”, „переслідувати”).  Основною  силою  гайдамацького  руху  було  українське  селянство,  а  також  козаки  і  міщани.  Серед  гайдамаків  знаходилося  багато  вихідців  з  Білорусії  і  Росії,   Молдови  та  Польщі.
          Рух  повстанців  очолив  козацький  сотник  ВЕРЛАН.  Великими  загонами  керували  козацькі  ватажки  Моторний,  Медвідь,  Грива,  Гнат  Голий.  Повстання  охопило  територію  Брацлавщини  і  Поділля,  Волині  і  Галичини.  Повстанці  руйнували  шляхетські  маєтки,  ділили  поміж  селянами  панське  майно,  вбивали  найбільш  ненависних  панів.
         Налякана  польська  шляхта  звернулася  за  допомогою  до  російського  уряду.  Російські  поміщики  боялися  подальшого  поширення  народних  антифеодальних  виступів,  боялися,  що  вони  перекинуться  і  до  Росії.  Об”єднані  сили  польської  каральної армії  і  царських  військ  розгромили  повстанців,  піддали  їх  жорстокій  розправі. 
        Але  пройшов  деякий  час  і  в  1750 р.  спалахнуло  нове  народне  повстання.  Керівниками  великих  повстанських  загонів  були  ТЕСЛЯ,  МОЧУЛА  та  інші. Повстанці  успішно  воювали  проти  шляхетських  військ  і  на  деякий  час  зайняли  Умань,  Вінницю,  Фастів,  Чигирин.  Однак  і  це  повстання  було  придушене  регулярними  військами.
      Здавна,  ще  з  ХУІ ст.,  в  Галичині  діяли  загони  повстанців,  яких  називали ОПРИШКАМИ. У боротьбі  з  гнобителями  вони  використовували  природні  умови  Карпатських  гір.  Захисники  бідних  і  пригноблених,  опришки нещадно розправлялися  з  панами,  які   вважали  їх  за  розбійників. Награбоване  панське  майно  народні  месники  роздавали  селянам. 
          Олекса  Довбуш.
          У  30-х – 40-х  рр.  ХУІІІ ст.  рух  опришків  був  найбільший.  В  цей  час  уславленим  їх  ватажком  став  ОЛЕКСА  ДОВБУШ.  Тільки  після  його      вбивства  у  1745 р.  боротьба  опришків  почала  затухати.
         У  1773-1775 рр. в Російській імперії  спалахнула  найбільша   селянська  війна  під  проводом  ОМЕЛЯНА  ПУГАЧОВА. Видаючі  себе  за  імператора  Петра ІІІ,  він  звертався  до  народу  з  закликами  знищувати  поміщиків  і  обіцяв  віддати  народові  орні  землі,  ліси,  води,  місця  рибної  ловлі  та  інші  угіддя,  а  головне  -  надати  ВОЛЮ.
          О.Пугачов,  який  раніше  бував  в  Україні  і  бачив  тяжке  становище  українського народу,  звернувся  до  нього  з  маніфестом,  в  якому  обіцяв  зробити  всіх  українських  селян  вільними  козаками  і  надати  їм.  Влітку  1774 р.  у  Слобідській  Україні  селяни  створили  декілька  повстанських  загонів  і  вирушили  на  об*єднання  з  військами  О.Пугачова.
       Справа  була  настільки  серйозна,  що  царський  уряд  відкликав  з  турецького  фронту  військові  частини  на  чолі  з  О.Суворовим,  сформував  спеціальне  дворянське  ополчення,  в  якому  приймали  участь  і  українські  поміщики,  і  кинув  їх  на  придушення  повстанців.  Серед  оточення  О.Пугачова  виявилися  зрадники,  які  схопили  свого  ватажка  і  видали  карателям.  О.Пугачов  був  привезений  до  Москви  і  там  жорстоко  страчений.  Після  його  страти  почалася  страшенна  розправа  на  учасниками   народного  руху  по  всій  російській  імперії  в  тому  числі  і  в  Україні.

                Омелян  Пугачов.
      
       У  1789 р.  в  селі  ТУРБАЯХ (Полтавщина),  доведені  до  відчаю  утисками  і  свавіллям  поміщиків  Базилевських,  селяни  повстали.  Повстанням  керували  брати  СТЕПАН  і  ЛЕОНТІЙ  РОГАЧКИ,  а  також  СЕМЕН  ПОМАЗАНИЙ.  Селяни  вбили  поміщиків  і  створили  в  селі  своє  самоврядування,  поділили  між  собою  панську  землю  і  протягом  4-х  років  не  корилися  царській  адміністрації  та  відмовлялися  відбувати  повинності.  Царський  уряд  направив  у  Турбаї  війська,  які  у  1793 р.  придушили  повстання  і  жорстоко  розправилося  з  повстанцями.
       Тим  часом  на  Правобережній  Україні  зросла  нова  хвиля  повстань  проти  польської  шляхти.  У  1768 р.  спалахнуло  одне  з  найбільших  повстанських  рухів  під  назвою  КОЛІЇВЩИНА.  Ватажком  великого  повстанського  загону  став  запорозький   козак   МАКСИМ  ЗАЛІЗНЯК.  Він  отаборився  з  повстанцями  біля  Чигирина  і  почав  розсилати  по  Україні  свої  універсали.  В  них  він  закликав  селян  і  міщан  одностайно  виступити  для  захисту  своєї  віри,  свого  краю  від  польських  завойовників,  за  визволення  з  панської  неволі.
       В  той  час  на  Правобережній  Україні,  що  була  під  Польщею,  знаходилася  значна  кількість  російських  військ,  які  воювали  з  польськими  конфедератами.  Повстанці  вважали,  що  вони  прийшли  на  допомогу  повсталим  проти  шляхетського  свавілля  православним. На  заклик  М.Залізняка  відгукнулося  населення  майже  всієї  Правобережної  України.  Вони  склали  велике  гайдамацьке  військо,  яке  називало  себе  «коліями».  Звідси  пішла  назва  «Коліївщина».
        Повстанці  оточили  місто-фортецю  Умань,  куди  сховалися  польська  шляхта  і  визискувачі  зі  всієї  округи.  Власник  Умані  польський  магнат  Потоцький  кинув  проти  повстанців  надвірне  військо  -  найманих  козаків  на  чолі  із  сотником  ІВАНОМ  ГОНТОЮ.  Але  Гонта  разом  з  козаками  перейшов  на  бік  повстанців.  Умань  була  взята  і  спалена.  Повстанці  нещадно  розправилися  із  ненависною  шляхтою,  своїми  гнобителями  і  визискувачами.
      
               
            Максим Залізняк .                Іван Гонта.
         
       Коліївщина  поширилося  на  всю  Україну.  В  різних  частинах  її  виступали  повстансьські  загони,  керовані  народними  ватажками  -  Семеном  Неживим,  Микитою  Швачкою,  Андрієм  Журбою  та  іншими.
       Російський  уряд  для  придушення  повстання  направляє  свої           війська  на  допомогу  польскому  урядові.  Незабаром М.Залізняк  і І. Гонта  були  підступно  схоплені  російським  полковником  Гурьєвим.  Без  керівників загони  повстанців  зазнали  поразки.  Повстанців  з  Лівобережної  України  били  батогами,  таврували  розпеченим  залізом  і  засилали  до  Сибіру.  М.Залізняк  після  тортур  також  був  засланий  до  Сибіру.
       Над повстанцями з Правобережної  України,  які  вважалися  польськими  підданими, польські карателі  розправилися  ще  страшніше.  Їх  четвертували,  відтинали  руки, ноги,  голови,  саджали  на  палі,  вішали.  Три  дні  катували  Гонту,  вирізуючі  у  нього  пасами  шкіру  на  спині  і  відрубали  частини  тіла.  А  потім  відтяли  голову  і  цвяхами    прибили  її  на  воротах  міста Могильова  (Поділля).  Дружину  і  чотирьох  доньок  прилюдно  били  різками,  а  потім  відправили  у  заслання.
     Найзапекліші  вороги  народу  -  пануючі  класи  різних  держав,  незалежно  від  національності,  завжди  забували  про  свої  суперечки  і  об”єднувалися,   коли  мова  йшла  про  придушення  повстань  свого  чи      чужого народів.  Вони боялися,  що  повстання  народне  може  перекинутися  і  на  їх  держави.  Тому  завжди  надсилали  на  допомогу  іншим  державам,  навіть  з  якими  ворогували,  каральні  війська.
         Козацько-селянські  повстання  к.ХУІІ -  першій  половині  ХУІІІ ст. ст.  в  Україні  потерпіли  поразку,  але  вони  відіграли  певну  прогресивну  роль.  Вони  розхитували  кріпосницький  лад  і  прискорювали  його  падіння.

          7.7. РОЗПОДІЛ  ЗЕМЕЛЬ  ТУРЕЧЧИНИ  І  РЕЧІ  ПОСПОЛИТОЇ.

        Росія  здавна  прагнула  вийти  до  Чорного  моря,  але  на  заваді  стояла  Туреччина  та  її  васал  Кримське  ханство. Тому  між  Росією  і  Туреччиною  часто  виникали  війни.
        У  1768 р.  кримсько-татарські  орди  вчинили  черговий  напад  на  Україну  і  південні  землі  Російської  держави.  Це  стало  за  привід  до  початку  нової  війни.  Російські  війська  зайняли  Крим.  Запорожці  на  човнах (чайках)  провели  ряд  військових  операцій  у  пониззях  Дніпра  та  Дунаю  і  на  Чорному  морі.  Росія  отримала  перемогу.
        У  липні  1774 р.  між  Росією  і  Туреччиною  був  укладений  КУЧЮК-КАЙНАДЖИРСЬКИЙ  МИРНИЙ  ДОГОВІР.  Наслідком  договору  стала  НЕЗАЛЕЖНІСТЬ  КРИМУ  ВІД  ТУРЕЧЧИНИ.  Росія  також  отримала  землі  між  пониззям  Дніпра  і  Буга  і  вихід  у  Чорне  море  через  Керченську  протоку. 
       У  1783 р.  царським  маніфестом  КРИМ  БУВ  ПРИЄДНАНИЙ  ДО  РОСІЙСЬКОЇ  ДЕРЖАВИ.  І  таким  чином  перестало  існувати  одне  з  головних  вогнищ  турецько-татарської  агресії.
      Приєднання  Криму  до  Росії  викликало  незадоволення  Туреччини  і  вона  оголосила у 1787 р. нову  війну Російській  державі. Війна  закінчилась  підписанням   ЯССКОГО мирного  договору  у  1791 р.,  за  яким  Туреччина  визнала  приєднання  Криму  до  Росії,  а  Росія  повертала  Туреччині  Молдавію  і  Валахію.  До  Російської  імперії  відходили  землі  між  річками  Південний  Буг  і  Дністер.
        В  процесі  розвитку  Південної  України ( в  минулому  „Дикого  Поля”)    Росія  заснувала  нові  міста:  в  1778 р. -  Херсон,  у  70-ті  роки  ХУІІ ст.  -  Олександрівськ (Запоріжжя),  в 1784 р. – Маріуполь, в 1787 р. -  Катеринослав (Дніпропетровськ),  в  1789 р.  -  Миколаїв,  в  1794 р.  -  Одесу.
        Одночасно в  регіоні  розвиваються  промислові  підприємства  з  виготовлення  зброї,  залізоробні,   суднобудівельні та інші.  На  Чорному  морі  з”явився  новозбудований  російський  морський флот.  Велику  роль  у  його  появі  відіграв  князь  Григорій  Потьомкін,  якого  запорожці  прозвали  Грицько  Нечоса,  та  російський  флотоводець  адмірал  Ф.Ушаков. 
        Шляхетська  Польща,  яка  ще  продовжувала  називати  себе  Річчю    Посполитою,  в  к.  ХУІІІ ст.  перебувала  в  стані  цілковитого  занепаду.  Магнатські  міжусобиці,  анархія  серед  шляхти,  безперервні  війни,  протикріпосницькі  повстання  селян  значно  послабили  країну.  У  неї  вже  не  було сил для консолідації і збереження державності. Цим  скористувалися
сусідні держави  -  Прусія,  Австрія,  Росія,  які  розділили  країну  між  собою.
        У  1772 р.  відбувся  ПЕРШИЙ  розподіл  Речі  Посполитої.  За  цим       розділом  до  складу  Росії  увійшла  значна  частина  Білорусії.  Австрія  захопила  Галичину,  а  в  1774 р. -  Буковину.
         У  1793 р.  був  проведений  ДРУГИЙ  розподіл  держави.  На  цей  раз    до Росії  відійшла  Правобережна  Україна.  Тут  були  створені  три  губернії – Київська,  Волинська,  Подольська. Правобережна  шляхта,  як  і  Лівобережна,  отримала  російські  дворянські  права.
         У  1795 р. – ТРЕТІЙ  розподіл  вже  залишків  Речі  Посполитої.  До  Росії  були  приєднані Волинь і Західна Білорусія. Власне польскі  землі  окупували  Прусія  і  Австрія.
        Річ  Посполита,  колись  велика  держава, що  простяглася  було  від  Балтійського  моря  до  Чорного  («од можа  до  можа»),  на  довгі  роки  перестала  існувати  як  держава.
        Всього  до  складу  Росії  тоді  увійшло  80%  українських  земель.  Інші  українські  землі  -  Галичину,  Закарпаття,  Буковину  -  захопила  Австро  -Угорська  імперія.

                7.8. КУЛЬТУРА  УКРАЇНИ  В  ДР.ПОЛ. ХУІІ – ХУІІІ ст.

       Лівобережна  і  Слобідська  Україна  в  ХУІІ-ХУІІІ ст.ст.  славилися  високим  рівнем  ОСВІТИ.  В  містах  і  селах  існували  трирічні  школи,  де  діти  старшин,  заможних  козаків,  міщан  і  селян  навчалися  читати,    писати,  рахувати.
       Центром  освіти  і  науки  України  була  Київська  колегія,  яка у  1701 р.  указом  Петра І  була перетворена  на  Академію.  Із  стін  Київської  академії  вийшло  чимало  визначних  діячів  української  культури.  Широко  були  відомі  Харківська  колегія  -  центр  освіти  на Слобожанщині,  а  також  колегії  в  Чернігові  та  Переяславі.  У  Львові  був  заснований  універсітет,  на  Закарпатті  значну  роль  відігравала  Мукачівська  семінарія.               
        Григорій   Сковорода.               
         Видатне  місце  в  українській  культурі  займає  творчість  філософа  і  письменника  ГРИГОРІЯ  СКОВОРОДИ (1722-1794 рр.).  Після  закінчення  Київської академії,  деякий  час  він  викладав  у  Переяславській  і  Харківській  колегіях,  а  потів  покинув їх  і  понад  25  років  мандрував    Україною,  навчаючі  людей.  Він  увійшов  в  історію  як  мандрівний  вчитель- просвітитель  і  філософ.
       В  ХУІІ-ХУІІІ ст.  в  Україні  з”явилися  ІСТОРИЧНІ ТВОРИ.  Найбільш  відомими  з  них  були  літописи  Самовидця,  Г.Грабянки,  С.Величка,  а  також  хроніки,  щоденники,  написані  старшиною  та  духовенством.
       Великий  крок  уперед  зробила  українська  художня  ЛІТЕРАТУРА.  В  драмах  і  трагедіях  зображувалися  діяльність  Богдана  Хмельницького, його  полковників,  хрещення  Русі  тощо. В  сатиричних  творах  висміювалися  хабарництво,  пияцтво,  продажність  властей  і  церкви.
        Поширення  в  Україні  досягло  ТЕАТРАЛЬНЕ  мистецтво.  Великий  успіх  мав  вертепний (ляльковий)  театр.  В  1789 р.  починає  свою  діяльність   Харківський  театр  -  перший  постійний  театр  в  Україні.  Великою  популярністю  в  українського  глядача  користувалися  інтермедії,  де  висміювалися  пани,  орендарі,  урядовці.
        Найціннішою  пам”яткою  української  культури  цього  часу  є  НАРОДНА  ТВОРЧІСТЬ.  Численні  пісні,  думи  і  перекази  відбивають  соціальні  суперечності,  страхіття  панщини,  злидні  бідного  люду,  а  також  оспівують  улюблених  і  прославлених  народних  героїв  -  Богдана  Хмельницького,  Івана  Богуна,  Максима  Залізняка,  Олексу  Довбуша,        Івана  Гонту  та  інших.
        Україна  здавна  славилася  МУЗИЧНИМ  мистецтвом.  Тут  великого  розвитку  досяг талант  багатьох  співців,  лірників,  бандуристів.  У  1737 р.  в  Глухові  було  відкрите  перше  в  Україні  музичне  училище.  Творчість  українських  композиторів  М.Березовського  і  Д.Бортнянського  стала  широко  відома  навіть  в  Європі,
       З  глибини  народних  мас  України  вийшло  багато  талановитих  ЖИВОПИСЦІВ,  які  оздоблювали  церкви,  будинки,  малювали  портрети,  прикрашали  оселі.
        На  високому  рівні  перебувало  і  АРХІТЕКТУРНЕ  мистецтво.  Видатним  твором  архітектурного  мистецтва  є  Андріївська  церква,  збудована  в  Києві  на  високому  пагорбі  над  Дніпром.  Автором  проекту  був  славетний  зодчий  Растреллі.       
       Культура  України  ХУІІ-ХУІІІ ст.  відрізнялася  своєю  оригінальністю  і  свідчила  про  могутні  творчі  сили  українського народу.