Р. 8. Украина под властью России и Австрии в Х1Х в

8.1.  Адмінистративно-територіальний  устрій  українських  земель  у
    складі  іноземних  держав.
8.2.  Криза  кріпацтва  і  розвиток  капіталістичних  відносин.
8.3.  Загострення  соціально-економічних  і  класових  протиріч  в  Україні.
8.4.  Початковий  етап  національного  відродження.
8.5.  Суспільно-політичне  життя  України  у  складі  Австро-Угорщини.
8.6.  Культура  України  в  першій  половині  ХІХ ст

            8. 1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ  УСТРІЙ
       УКРАЇНСЬКИХ  ЗЕМЕЛЬ  У  СКЛАДІ  ІНОЗЕМНИХ  ДЕРЖАВ.

         У  ХІХ  ст.  продовжується  удосконалення  адміністративної  системи  України,  яка увійшла  до  складу  РОСІЙСЬКОЇ  ІМПЕРІЇ.  В  1802 р.  замість  великої  Малоросійської  губернії  були  створені  дві  -  Чернігівська  і  Полтавська.  Новоросійська  губернія  була  поділена  на  три  - Тавричеську, Катеринославську  і  Миколаївську ( з  1803 р. Херсонську).  В  1832 р  було  створено   Київське  генерал-губернаторство  у  складі  Київської,  Волинської  та  Подольської  губерній.  Через  три  роки  Слобідсько-Українська   губернія  була  реформована  у  Харківську.
         Таким  чином,  підросійська  Україна  була  поділена  на  9  губерній  і  в  такому  вигляді  проіснувала  до  початку  ХХ ст.
         До складу  АВСТРО-УГОРСЬКОЇ  ІМПЕРІЇ  увійшли  західноукраїнські     землі  -  Східна  Галичина,  Північна  Буковина  і  Закарпаття.  Всі  вони  відносилися  до  різних  адміністративних  одиниць. Закарпаття  -  частина  Угорського  королевства,  Буковина  мала  статус  окремої  провінції,  Галичина  складала  більшу  частину,  так  званого,  Королевства  Галичини  і  Лодомерії  разом  з  польськими  землями.
       Етнічні  відмінності  на  українських  землях  Австро-Угорщини  співпадали  з  соціальними.  Правлячим  класом  у  Галичині  була  польска  шляхта,  у  Буковині  - румунські  бояри,  в  Закарпатті  -  угорські  вельможі.
          
8.2. КРИЗА КРІПАЦТВА І РОЗВИТОК  КАПІТАЛІСТИЧНИХ   ВІДНОСИН.

        У  першій  половині  ХІХ ст.  на  українських землях  відбувається  деградація  економіки,  заснованої  на  кріпосницькій  праці.  В  той  же  час  у  надрах  феодально-кріпосницької  системи  розвиваються  більш  прогресивні капіталістичні відносини – ТОВАРНО-ГРОШОВІ.  Збільшується  кількість  продукції,  що  продається  на  ринку,  поглиблюється  селянське  розшарування,  все  частіше  застовується  вільнонаймана  праця  і  машини,  поступово складаються нові класи суспільства – НАЙМАНІ  ПРАЦІВНИКИ  І  БУРЖУАЗІЯ.
        В  поміщицьких  господарствах  замість  натурального  виникає  ТОРГОВЕ  ЗЕМЛЕРОБСТВО  і  ТОРГОВЕ  ТВАРИННИЦТВО.  Для  продажу  на  ринку  збільшують  кількість  пшениці,  жита,  табаку  та  інших  сільскогосподарських культур.  З  кожним  роком  розширюється  тонкорунне  вівчарство. 
        У  селянському  господарстві  також  зменшується  натуральний  уклад.  Все  більше  державних  селян  займаються торгівлею,  різними  промислами  і  ремеслами.  Особливо  було  розвинуто  чумакування  і  торгівля  рибою,  сіллю,  сахаром,  смолою.
          Все  більше  виникає  підприємств  і поступово  розвивається  ПРОМИСЛОВІСТЬ.  В  1825 р.  на  території  підросійської  України  було  вже  649  промислових  підприємств.  Поширюється  і  торгівля.  Основним  місцем  збуту  товарів  у  внутрішній  торгівлі були  ЯРМАРКИ.  Загальноросійське  значення  мали  Київська  та  Єлісаветградівська  ярмарки  в  Україні.  Значно  збільшилася  зовнішня  торгівля.
          Менш  інтенсивно  відбувався  розвиток  капіталістичних  відносин  на  західноукраїнських  землях.  Австрійський  уряд  спеціально  гальмував  тут  розвиток  промисловості,  намагаючись  перетворити  українські  території  в колоніально  залежні  провінції,  в  джерело  сировини  і  ринок  збуту  для  своєї  продукції.
               
                8.3.  ЗАГОСТРЕННЯ  СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ               
                ТА  КЛАСОВИХ  ПРОТИРІЧ  В  УКРАЇНІ.

        В  сер. ХІХ ст. в Україні  продовжує панувати  КРІПАЦТВО.  Поміщики  мали  в  своїх  руках  понад  70%  всієї  землі.  Окремі  з  них  володіли  десятками  і  сотнями  тисяч  десятин,  які  оброблялися  кріпосними.  На  кінець  50-х рр.  ХІХ  ст.  поміщикам  належало  5  мільйонів  селян-кріпаків.
        Щоб  збільшити  свої  посівні  площі,  поміщики  часто  забирали  у    селян  їх  землі,  а  самих  переводили  у  ДВОРОВІ  і  змушували  весь  час  працювати  в  своїх  маєтках.  Широко  практикувалося,  так  зване,  „МІСЯЧНИЦТВО”,  коли  селян,  обезземелених  і  розорених,  переводили  на  постійну  панщину  з  видачею  їм  утримання  натурою,  тобто  харчами,  щомісячно.  Ця  платня  була  такою  мізерною,  що  не  забезпечувала  напівголодного  злиденного  існування  селянської  сім”ї.
       Розмір панщини для  селян,  що  мали  своє  господарство,  встановлював  поміщик  і  він  складав  5-6  днів  на  тиждень,  іноді  і  весь  тиждень.  Своє  господарство  обробляти  було  ніколи  і  воно  занепадало.  Часто  поміщики  запроваджували  УРОЧНУ  СИСТЕМУ.  Вони  визначали  кріпакам  такий  урок (завдання)  на  день,  який  і  за  два  дні  не  можна  було  виконати.
        Крім  роботи  на  пана,  селяни  повинні  були  сплачувати  йому  різноматні  НАТУРАЛЬНІ  ТА  ГРОШОВІ  ПОДАТКИ.  Кріпаки  були  зовсім  безправні  люди.  Поміщики  ставилися  до  своїх  кріпаків,  як  до  худоби: продавали  їх,  обмінювали  на  собак,  дарували  іншим  панам,  розлучаючі  батьків  і  дітей,  мали  право  бити,  але  не  забивати  до  смерті.
       У  1847-48 рр. царський  уряд  провів  на  Правобережжі  ІНВЕНТАРНУ  РЕФОРМУ (інвентар  -  описи  маєтків).  Згідно  з  нею  за  селянами  закріплювалася  земля,  якою  вони  користувалися,  визначався  розмір  повинностей,  а  також  скасовувалися  натуральні  податки.  Але  інвентарна  реформа  не  поліпшила  становище  селян,  бо  поміщики  не  виконували  інвентарні  правила,  вважаючі  закріплену  за  селянами  землю   своєю  і  примушували  кріпаків  відробляти  надмірну  панщину,  як  і  раніше.
         Крім  кріпаків в Україні  було  ще  близько  4-х  мільйонів  ДЕРЖАВНИХ  СЕЛЯН, які жили  на  казенних  і  власних  землях.  Вони  платили  в  царську  казну  оброк,  подушне  та  інші  податки,  а  також  виконували  інші повинності:  будували  шляхи,  мости,  греблі,  харчували  солдатів  на постої,  перевозили  казенні  вантажі  і  урядовців.  Наслідком   такого пригноблення було подальше розорення і зубожіння державних  селян.
         Починаючі  з  1817 р.,  багатьох державних  селян,  що  жили  на  Харківщині,  Катеринослвщині,  Херсонщині,  царський  уряд  перетворив  у  ВІЙСЬКОВИХ  ПОСЕЛЕНЦІВ,  тобто  солдатів-землеробів.  Все  їх  життя  було  суворо  регламентоване військовим статутом.  Крім  військової  служби,  вони  займалися  сільським  господарством.  За  кожним  їх  кроком  стежило  військове начальство.  Без  дозволу  вони  не  могли  вийти  з  села,  побудувати  хату,  одружитися.  За  порушення  -  жорстоке  покарання.
        Селяни не мирилися  з  таким  становищем.  Їх численні  скарги    на  своїх    панів  у  державні  установи  не  допомагали.  Влада  завжди  були  на  боці  багатіїв. І  бідняки  бунтували. Кріпаки  відмовлялися  виконувати  панщину,  палили  поміщицькі  садиби,  вбивали ненависних  панів  та  їх  управителів. За  це  бунтівників  карали  каторжними  роботами  у  Сибіру, забивали насмерть шпіцрутенами (палками) та канчуками, відправляли до  в*язниць.
        Однією  з  форм  антикріпосницької  боротьби  була  ВТЕЧА  селян  у  Новоросійський  край,  на  землі  Війська  Донського  і  Кавказу.  Тут  були  ще  вільні  землі  і  кріпацтво  не  набуло  такого  поширення,  як  у  центральних  районах.
        Примусове  перетворення  державних  селян  у  військових  поселенців  призвело  до  МАСОВИХ  ПОВСТАНЬ.  У  1819-1820  рр.  відбулися  повстання  у  Чугуєві,  селі  Шебелинка (Харківська  губернія),  Таганрозі.  Регулярна  армія  карателів  придушила  ці  повстання.  Повстанці  були  віддані  до  військового  суду  і  жорстоко  покарані.

       Устим   Кармалюк.
           У  1813 р.  почав  боротьбу  на  Поділлі  УСТИМ  КАРМАЛЮК.  Син  кріпака  з  подолянського  села,  відданий  у  солдатчину,  він   втік  з  військової  частини,  створив  селянський  повстанський  загін  і  почав  боротьбу  проти  поміщиків,  сільських  глитаїв  і  царських  урядовців.  Повстанці  нападали  на  поміщицькі  маєтки,  забирали  у  панів  майно,  гроші  й  роздавали  їх  кріпакам.   Учасниками  селянських  виступів  були  до  20 тис.  людей.  Вони  здіснили  понад  1 тис.  нападів  на  поміщицькі  маєтки. Чотири  рази   органи  влади  ловили  Кармалюка,  катували  й  засилали  до Сибіру. Але  він  щоразу  тікав  звідти  і  знову  продовжував  боротьбу.  Очолюваний  Кармалюком  селянський  рух  тривав  майже  чверть  століття.  В  жовтні  1835 р.  народний  герой  був  підступно  вбитий  із  засади  панським  найманцем.
        Селянські  виступи  посилилися  під час Кримської війни (1853-1856рр.),  коли  поширилися  чутки  про  звільнення  селян  від  кріпацтва  і  надання  їм  статусу  козаків.  Це,  так  звана,  „Київська  козаччина”.  А  також  чутки,  що  нібито  царський  уряд  закликає  бажаючих  переселитися  на  Кримський півострів  і  що  кріпакам-переселенцям  буде  надана  допомога  і  вони  стануть  вільними.  Тисячі  селян  пішли  „у  Таврію  за  волею”.  Але  їх  зустрічали  війська  пострілами  і  повертали  назад  у  неволю  до  панів.

          8.4.  ПОЧАТКОВИЙ  ЕТАП  НАЦІОНАЛЬНОГО  ВІДРОДЖЕННЯ.

       На   протязі другої  половини  ХІХ  ст.  в  Україні  сформувалася  своя  НАЦІОНАЛЬНА  ІНТЕЛІГЕНЦІЯ,  яка  незабаром  офомлюється  в  окрему  соціальну  групу.  Суттєво  змінився  її  соціальний  склад.  Якщо  раніше  вона  формувалася  з  дворян,  то  тепер  значну  частину  її  складають  представники  з  різних  чинів  -  духовенства,  купецьтва,  службовців,  буржуазії і навіть із селян і робітників. Тому  представників  інтелігенції  цього  часу  називають  РІЗНОЧИНЦЯМИ.  Вони  і  започаткували  НАЦІОНАЛЬНЕ  ВІДРОДЖЕННЯ  в  Україні.
       Значний  вплив  на  відродження  національної  свідомості в  Україні мала  Вітчизнянна  війна  1812 р.  проти  французького  імператора  Наполеона  Бонапарта,  в  планах  якого  Україна  розглядалася  як  колонія  Франції.  Поряд  з  російським  народом  активну  участь  у  боротьбі проти французьких  завойовників  приймав  український  народ.
         На  Правобережній  і  Лівобережній  Україні  були  сформовано  козачі  військові  полки,  а  також  кінні  і  піші  ополченські  підрозділи,  в  яких  налічувалося  до  60 тис. людей.  В  їх  формуванні  приймав  участь  відомий  український  письменник  І.П.Котляревський  -  автор  славнозвісної  „Енеїди”.  В  тилу  французьких  загарбників  стихійно  розгорнувся              народний  партизанський  рух,  де  поряд  з  росіянами  мужньо  діяли  і  українці.  Об”єднаними  зусиллями  народи  Росії  і України  розгромили  армію  загарбників  і  допомогли  Європі  визволитися  від  іноземного ярма.
        Вітчизнянна  війна  1812 р. збудила  до боротьби  проти  самодержавства  і  кріпацтва  прогресивних  дворян  і  різночинну  інтелігенцію.  Зі  зброєю  в  руках  вони  піднялися  у  грудні  1825 р.  проти  царського  уряду.
         У  1822 р.  в  Петербурзі  виникло  „ПІВНІЧНЕ ТОВАРИСТВО”,  а  в  Україні – „ПІВДЕННЕ  ТОВАРИСТВО”.  Через  рік  на  Волині  створюється  „ТОВАРИСТВО  ОБ”ЄДНАННИХ  СЛОВ”ЯН”,  яке  в  1825 р.  влилося  до  „Південного  товариства”.  Одним  з  центрів  декабристського  руху  став  Київ. Тут  щорічно  відбувалися  з”їзди  керівників  „Південного  товариства”.
        Сергій  Муравйов-Апостол.
           „Південне  товариство”  мало  свої  управи (відділення)  у  Тульчині (керівники  П.ПЕСТЕЛЬ  і  А.ЮШНЕВСЬКИЙ),  у  Кам”янську (керівники  В.ДАВИДОВ  і  С.ВОЛКОНСЬКИЙ),  у  Василькові (керівники  управи  С.МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ  і  М.БЕСТУЖЕВ-РЮМІН). 
               
              Павло Пестель                М. Бєстужев-Рюмін

        Визнанним  керівником  усього  товариства  був  П.Пестель,  який  склав  проект  програми під  назвою  „Русская  правда”.  Після  обговорення    вона  стала  програмним  документом  декабристів.  Головною  метою  програми  було  повалення  царського  самодержавства  і  встановлення  в  Росії  республіканського  устрою,  а  також  повне  звільнення  селян  від  кріпацтва    і  наділення  їх  землею  без  викупу.  Разом  з  тим  автор  „Русской  правды”  вимагав ліквідувати стани населення і зрівняти у правах всіх  жителів  країни.
       Першим  виступило  14 грудня  1825 р.  „Північне  товариство”,  учасники  якого  вивели  на  Сенатську  площу  два  гвардійські  полки  та  морський  екіпаж.  Але  керівники повстання діяли  нерішуче  і воно  було  розстріляне  вірними  царю  Миколі І  військами.
       29  грудня  1825 р.  в  Україні  повстав  Чернігівський  полк. Це повстання  очолив  С.Муравйов-Апостол.  30  грудня  повстанці  захопили  м.Васильків.  Але  інші  полки  до  повстання  не приєдналися.
       3 січня  1826 р. царські  війська  оточили  Чернігівський  полк.  Відбувся  бій.  Загинув  в  бою  один  з  керівників  повстання  М.Щепило,  а  С.Муравйов-Апостол  і  А.Кузьмін  були  тяжко  поранені.  Повстання  чернігівців  зазнало  поразки.
       За  наказом  царя  Миколи І п”ятьох  керівників  декабристського повстання: К.Рилєєва,  П.Каховського,  М.Бестужева-Рюміна,  С.Муравйова-Апостола,   П.Пестеля стратили  на  шибенниці.  Багатьох  декабристів,  в  тому  числі  з  Чернігівського  полку,  було  заслано  на  каторгу  до  Сибіру  або  відправлено  на  Кавказ  у  діючу  армію.
       У  1846 р. з  метою  боротьби  проти  самодержавства  і  кріпацтва,  в  Києві  різночинна  інтелігенція  створила  таємну  політичну  організацію  „КИРИЛО – МЕФОДІЇВСЬКЕ  ТОВАРИСТВО”.  До  нього  входили  професор  історії  Київського  університету  М.Костомаров,  службовець  генерал-губернатора  М.Гулак,  вчителі В.Білозерський  і П.Куліш (згодом  письменник),  студенти.  Потім до товариства  вступив  художник  і  поет Т.Г.ШЕВЧЕНКО  (1814-1861 р).   
               
        Тарас   Шевченко.
Програмними  документами  товариства  були  „Статут  і  правила  товариства”  та  „Книга  буття  українського  народу”,  розроблені  М.Костомаровим  і В. Білозерським.  В документах  говорилося  про  необхідність  боротьби  проти  кріпацтва  і  царизму, а  після  їх  повалення  -  створення  слов”янської  федеративної  республіки  на основах  рівності,  братерства  і  дружби.  Але  серед  керівників  товариства  не  було  згоди  про  методи  боротьби  і  точилися  відносно  цього  суперечкі.  Незабаром,  завдяки  доносу,  у  березні  1847 р.  всі  члени  товариства  були  заарештовані  та  засуджені.               
        Цар  Микола І сам  затвердив  вирок  суду. Особливо  він  звернув  увагу  на  твори   члена  товариства  Т.Г.Шевченка.  За  наказом  царя  він  був  відданий  у  солдати  в  Оренбурзький  військовий  корпус  із  забороною  писати  і  малювати.
        В  цей  час  Т.Г.Шевченко  був  уже  відомим  художником  і  поетом.  В  своїх  творах  („ Кобзар”  та  інші)  поет  глибоко  відображав  тяжке  життя  пригнобленного  українського  народу  і  закликав  його  до  боротьби  проти  соціального  і  національного гніту.  Він  пропагував  ідею  народного повстання  проти  кріпацтва  і  царського  уряду.  Свою  любов  до  рідної  України  та  її  народу  зв”язував  з  щирим  співчуттям  до  горя  і  страждань  усіх  національностей  Росії  та  інших  країн  і  доводив,  що  у  всіх  народів  Росії  один  ворог  -  самодержавно-кріпацький  лад,  а   тому  повалити  його  слід  тільки  спільними  зусиллями.
        Повернувшись  із  солдатської  неволі,  Т.Шевченко  у  Петербурзі  наблизився до членів гуртка  „Современник”. Тут  він   здружився  з багатьма  російськими    письменниками   і  зокрема   з   революціонером – демократом
М.Г.Чернишевським,  з  яким  знайшов  спільні  думки  і  спільну  мову.
       До  кінця  життя  Т.Г.Шевченко  перебував під наглядом  поліції.  Помер  26  лютого  1861 р.  Згідно  із  заповітом  був  похований  на  Чернечій  горі  біля  Канева.

                8.5. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ  ЖИТТЯ  УКРАЇНИ               
                У СКЛАДІ  АВСТРО-УГОРЩИНИ.

      У  к. ХУІІІ ст.  під  владою  Австро-Угорської  імперії  опинилися  майже  всі  західноукраїнські  землі  -  Східна  Галичина,  Північна  Буковина,  Закарпаття.  Кожна  з  них  відносилася  до  різних  адміністративних  одиниць:  Закарпаття   стала   частиною  Угорського  королівства,  Буковина  складала  окрему  провінцію  Румунії,  частина  Галичини  знаходилася  у  складі  Австрії,  інша –  була  об”єднана  з  польскими  землями.  Панівними  класами,  відповідно,  у  Закарпатті  були  угорські  вельможи,  у  Буковині  -  румунські  бояри,  в  Галичині  -  австрійські  пани  і  польска  шляхта.  Українці  складали  в  основному  селянську  націю  з  невеличким  прошарком  духовної  і  світської  інтелігенції.  Серед  цієї  інтелігенції  і  зароджується  українська  національна  ідея,  вирує  культурне  життя.
        В  30-х  роках ХІХ ст. у  Львові  серед  студентів  почало  поширюватися  пробудження  національного  самовизначення  і  міжслов”янського  єднання.  Студенти  Львівського  універсітету  МАРКІЯН  ШАШКЕВИЧ,  ІВАН  ВАГІЛЕВИЧ  і  ЯКОВ  ГОЛОВАЦЬКИЙ  створили  спідружність  під  назвою  „РУСЬКА  ТРІЙЦЯ”.  Вони  об”єднали  навколо   себе  однодумців  і  почали  відроджувати  престиж  української  культури.  Розгорнули  значну  роботу  зі  збирання  фольклористики,  підготували  граматику  і  словник  української  мови,  популяризували  сторінки  української  історії,  особливо,  козацтва,  як  символ  національно-визвольної  боротьби,  висували  ідею  воз”єднання  усіх  українських  земель  у  складі  майбутньої  федерації  слов”янських  народів. 
        В  1827 р.  в  Будапешті  „Руська  трійця”  видала  альманах  „Русалка  Дністровая”,  де  були  вміщені  українські  народні  пісні,  думи,  легенди,
історичні документи.  Австрійський  уряд,  який  прагнув  викоренити  все  українське,  оцінив  альманах,  як  протест  проти  його  політики  -  денаціоналізації  і  роз”єднання  українськиз  земель.  Майже  весь  тираж  „Русалки  Дністрової”  був  конфіскований,  автори  притягнуті  до  судової  відповідальності.
       Під  впливом  буржуазних  революцій  1848 р.  в  Європі  інтелігенція  Галичини  створила національно-політичну організацію у Львові  під  назвою  ГОЛОВНА РУСЬКА  РАДА.  Організація  розробила  програму,  яка  закликала  до  національного  відродження,  активної  діяльності,  але  в  рамках  австрійської  конституції. ЇЇ  вимоги  були  переважно  національно-культурні:      викладання  в  школах  українською  мовою,  дозвіл  українцям  займати  державні  посади,  зрівняння  в  правах  українського  духовенства  з  польским  тощо.  Діяльність  Руської  ради  пішла  на  спад  після  поразки  революції  і  переходу  реакції  у  наступ.  Влітку  1851 р.  діяльність  Головної  руської  ради  була  припинена  внаслідок  заборони  урядом.
        Більш  революційною  була  боротьба  народних  мас  проти  соціального  і  національного  гніту  Австро-Угорської  імперії.    Під  час  європейської  революції  1848 р. в  Закарпатті  створили  національну  гвардію,  чиї  солдати  влилися  в  угорську  революційну  армію  і  разом   воювали  проти  австрійських  карателів.

       Лук*ян  Кобилиця.

           Могутні   селянські  виступи  прокотилася  Північною  Буковиною  у  1843-1844 рр.,  на чолі  яких  стояв  ЛУК”ЯН  КОБИЛИЦЯ.  Нова  хвиля  селянських  повстань  під  проводом  Л.Кобилиці  відбулася  у  1848-1849 рр.  Народ  обрав  свого  ватажка  депутатом  до  австрійського  рейхстагу  від  Буковини.  Коли  австрійські  військові  частини  придушили  революцію ,  рейхстаг  позбавив Л.Кобилицю  депутатських  повноважень  і  у 1850 р. його    заарештовували.  Незабаром  він  помер  у  засланні.
        Відгомін  революцій  1848 р.  проявився  на  Галичині   у  Львові  ПОВСТАННЯМ  РОБІТНИКІВ  І  РЕМІСНИКІВ.  Вони  спорудили  на  вулицях  барикади  і  почали  запеклу  боротьбу  проти  австрійських  військ.  Тільки,  коли  проти  повсталих  були  застосовані  гармати  і  місто  запалало,  було  багато  вбитих  і  поранених,   повстання  було  придушене.
        Після  поразки  революції  національний  гніт  в  Австро-Угорській  імперії  ще  більш  посилився.  Але  боротьба  народних  мас  не  була  марною.  Великим  наслідком  революції  було  те,  що у квітні  1848 р.  в  Австрійській  імперії  на  західно-українських  землях  було  СКАСОВАНЕ  КРІПОСНЕ  ПРАВО.  В  Закарпатті  панщину  скасували  у  1853 р.         
          
            8.6.  КУЛЬТУРА  УКРАЇНИ  В  ПЕРШІЙ  ПОЛОВИНІ ХІХ ст.
         
         В  умовах  зростання  капіталізму  відбувався подальший  розвиток  української  культури,  хоч  царський  уряд  у  Наддніпрянщині,  а  австро-угорський  -  у  західно  українських  землях  жорстоко  її  придушували. Так,  у  підвладній  Росії  Україні  заборонялося  викладати  українською   мовою,  у  підвладній  Австро-Угорщині  -  не  тільки  заборонялося,  але  початкові  і  середні  школи  примусово  онімечувалися.
        Важливу  роль  у  розвитку  ОСВІТИ  і  НАУКИ  в  Наддніпрянській  Україні відігравали  Харківський  і  Київський  університети,  а  також  Одеський  і  Ніжинський  ліцеї.  В  той  же  час  у  Львівському  універсітеті  були  закриті  кафедри  з  українською  мовою  викладання.
        Значний  вклад  в  українську  науку  Наддніпрянщині  внесли  такі  видатні вчені, як засновник  Харківського  університету  В.Н.Каразін, математик  М.В.Остроградський,  філолог  І.І.Срезнєвський,  історик і фольклорист, природознавець М.О.Максимович, хірург  М.І.Пирогов   та  багато  інших.
         Провідне  місце  в  розвитку  української  культури  займала  творчість  українських  письменників.  На  першу  половину  ХІХ ст.  припадає  становлення  НОВОЇ  УКРАЇНСЬКОЇ  ЛІТЕРАТУРИ.  Засновником  української  літератури  вважають  І.П.КОТЛЯРЕВСЬКОГО,  який  вперше  народною  мовою  написав  поему  „Енеїда”,  в  якій  змалював  яскраві  картини  життя  народу.  Його  п”єси  „Наталка  Полтавка”  і  „Москаль-чарівник”  відіграли  видатну  роль  у  розвитку  української  драматургії  та українського  театру. Революційно – демократичний  напрямок  в  українській  літературі  пов*язаний  з  ім*ям  великого  українського  поета,  письменника,  художника  Т.Г.ШЕВЧЕНКА.
         П.П.ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ  і  Є.П.ГРЕБІНКА  відомі  своїми  байками  і  віршами.  Ряд  прозаїчних  та  драматичних  творів  написав  Г.Ф.КВІТКА-ОСНОВ”ЯННКО.  Широко  відомі  такі  його  твори,  як  „Маруся”,  Шельменко-денщик”,  „Сватання  на  Гончарівці”,  „Конотопська  відьма”  та  інші,  які  створили  класику  української  літератури.
      Поряд з художньою літературою  розвивалася  і  НАРОДНА  ТВОРЧІСТЬ  -  пісні,  думи,  казки,  прислів”я. Народних пісень співали  кобзарі  і  лірники,  які  несли  українську  культуру  до  людей.  Видатним  кобзарем  того  часу  був  ОСТАП  ВЕРЕСАЙ.
       На  розвиток  ТЕАТРАЛЬНОГО  МИСТЕЦТВА  значний   вплив  мали  російські  театри,  засновані  у  Києві,  Полтаві  і  Харкові.  І.Котляревський  і Г.Квітка-Основ”яненко  створили  в  цих  театрах  перші  українські  театральні  трупи  з  постійним  складом  акторів.
        З”явилися  перші  СИМФОНІЧНІ  ТВОРИ,  що  грунтувалися  на  українських  народних  мелодіях,  серед  яких  треба  виділити  творчість  композитора  М.І ГЛІНКИ  -  засновника  російської  національної  музики,  який  багато  зробив  і  для  розвитку  української  музикальної  творчості.
         У розвитку ОБРАЗОТВОРЧОГО  МИСТЕЦТВА  значну  роль  відіграли  художники, вихідці з  України, В.  БОРОВИКОВСЬКИЙ  та  Д.ЛЕВИЦЬКИЙ,  що  створили  цілу  низку  картин  на  українські  теми.  30  років  прожив  в  Україні  художник-кріпак  В.ТРОПІНІН.  З  великою  любов”ю  він  писав  портрети  українських  селян-кріпаків  і  залишив  для  нас  портрет  Устима  Кармалюка. Видатним живописцем  і  майстром  гравюри  був  Т.Г.Шевченко.      Йому  належать  такі  чудові  твори,  як  „Катерина”,  „Автопортрет”,  „Живописна  Україна”  та  інші.
        Значні  зміни  відбулися  в  АРХІТЕКТУРІ.  Серед  кращих  споруд того  часу  слід  назвати  приміщення  Київського  універсітету,  який  вражає  своєю  фундаментальністю  і  величчю  до  сьогодення.               
          Таким  чином,  в  першій  половині  ХІХ ст.,  незважаючі  на  національне  гноблення  в  обох  імперіях,  українська  культура  продовжувала  зростати  і  вносити  гідний  вклад  у  світову  культуру.