Разд. 9. Украинские земли во второй пол. ХХ ст

9.1.  Скасування  кріпосного  права  в  Російській  імперії.
9.2.  Буржуазні  реформи  60-70-х рр.  та  їх  здійснення.
9.3.   Розвиток  економіки  України  після  скасування  кріпацтва.
9.4.  Культурно-просвітницький  етап  національного  руху.
9.5.  Діяльність  революційних  народників  в  Україні.
9.6.  Революційні  демократи  і  початок  пролетарського  соціал-               
         демократичного  руху.
  9.7.   Культура  України  другої  половини  ХІХ століття.
               
9.1.  СКАСУВАННЯ  КРІПОСНОГО  ПРАВА  В  РОСІЙСЬКІЙ  ІМПЕРІЇ.
           У  другій  половині  ХІХ ст.  феодально-кріпосницька  система  Росії  перебувала  в  стані глибокої  кризи.  Дальший  суспільно-економічний  розвиток  країни  рішуче  вимагав  скасування  кріпацтва.  В.І.Ленін,  класик  марксизму,  слушно  зауважив: ”Кримська  війна  показала  гнилість  і  безсилля  кріпосної  Росії.  Селянські  „бунти”,  зростаючи  з  кожним  десятиріччям…,  примусили  першого  поміщика  Олександра  ІІ  визнати,  що  краще  звільнити  ЗГОРИ,  ніж  чекати,  поки  скинуть  ЗНИЗУ”.
         19  лютого  1861 р.  цар  Олександр  ІІ  підписав МАНІФЕСТ  про  СКАСУВАННЯ  КРІПОСНОГО  ПРАВА  В  РОСІЙСЬКІЙ  ІМПЕРІЇ.  Це  був  дуже  важливий  документ  для  держави,  бо  він  відкрив  нову  епоху  в  історії  країни  - ЕПОХУ  КАПІТАЛІЗМУ  І  БУРЖУАЗНИХ  ВІДНОСИН.
         Згідно  Маніфесту  селяни  ставали  ОСОБИСТО  ВІЛЬНИМИ.  Але  звільняли  їх  БЕЗ  ЗЕМЛІ,  тобто  -  БЕЗ  ЗАСОБІВ ДО  ІСНУВАННЯ.  Власниками  землі,  як  і  раніше,  залишалися  поміщики.  Селяни,  що  хотіли  мати  землю,  повинні  були  ВИКУПАТИ  її  у  них.  В  той  же  час  значну  частину  землі,  якою  користувалися  селяни  до  реформи  (понад  одного  мільйона  десятин), поміщики відрізали  собі.  Вони  так  і називалися  -„ВІДРІЗКИ”.  Сюди  увійшли  найкращі  землі.  Найгірші  та  ще  й  віддалені  від  села  земельні  ділянки  продавалися  селянам.
         Аграрна  реформа  виявилася  грабіжницькою  по  відношенню  до  селян.  При  розподілі  землі  враховувалася  її  якість.  В  зв*язку  з  цим  для  південної  України  розмір  селянської  землі  коливався  від  3-х  до  6,5 десятин  на  ревізську  душу,  а  на  Лівобережжі  -  від  2,75  до  4,5 десятин.  Наслідком  було  те,  що  селяни  отримали  значно  менше  землі,  ніж  вони  мали  до  реформи.
         У  1866 р.  вийшов  закон  відносно  ДЕРЖАВНИХ  СЕЛЯН.  Їх  чисельність  в  Україні  на  цей  час  не  перевищувала  1 млн.  людей.  Вони  зберегли  ті  землі,  які  були  у  них  до  реформи,  але  не  більше  8 десятин  на  селянина  у  малоземельних  губерніях  і  не  більше  15  десятин  -  у  багатоземельних  губерніях.      
         Для  викупу  землі  у  власність  селяни  не  мали  грошей.  За  них  поміщикам  ЗАПЛАТИВ  ЦАРСЬКИЙ  УРЯД  одразу  всю  суму.  А  селяни  повинні  були  потім  сплачувати   царському  урядові  ці  гроші   у  РОЗСТРОЧКУ  і  сплачували  на  протязі  49 років.  Тільки  революція  1905-1907 рр.  примусила  царський  уряд  скасувати  викупні  платежі.  За  цей  час  селяни  сплатили  у  царську  казну  вдвічі  більше  тієї  суми,  яка  була  виплачена  поміщикам.
         Понад 200 тисяч селян України  взагалі  НЕ  ОДЕРЖАЛИ  ЗЕМЛІ. Щоб  якось  вижити,  селяни  покидають  свої  рідні  села  і  ідуть у  міста,  на  фабрики  і  заводи,  де  стають  РОБІТНИКАМИ,  продаючі  свою  робочу  силу  капіталістам.  Власники  підприємств  отримали  дешеву  робочу  силу.
         Реформа  призвела  до  масового  РОЗСЕЛЯНЮВАННЯ  села.  Значно  зменшилася кількість  селян.  Зате  збільшилася  кількість  жителів  міст.  Тут
відбулися  значні  зміни  у  суспільстві.  У містах  з”явився  новий  клас  експлуатованих  -  РОБІТНИЧИЙ  і  збільшився  клас  експлуататорів  -  БУРЖУАЗІЇ.
               
       9. 2.  БУРЖУАЗНІ  РЕФОРМИ  60-70-х  рр.  ТА  ЇХ  ЗДІЙСНЕННЯ.    
           Після  відміни  кріпосного  права  було  проведено  ще  декілька  буржуазних  реформ,  які  прискорили  розвиток  капіталістичних  відносин  у  Російській  імперії,  а  також  в  Україні,  як  її  складової  частини.
          ЗЕМСЬКА  РЕФОРМА  (1864 р.)  передбачала  створення  земських  установ  для  управління  місцевими  справами:  торгівлею,  шкільною  освітою,  охороною  здоров”я,  утриманням  доріг  тощо.  Для  постійної  роботи  утворювалися    земські   управи.  Вони  діяли  під  наглядом  губернаторів  та  керівників  дворянства.  В  земських  установах  працювали  тисячі  представників  інтелігенції,  з  яких  багато  було  налаштовано  демократично.  У  Правобережній  Україні  ці  установи  були  введені  пізніше   -  у  1911р.
         У  1864 р.  також  була  проведена  СУДОВА  РЕФОРМА.  Вона  ліквідувала  становий  характер  судів,  закритість  судових  засідань  і  залежність  суддів  від  адміністрації.  Тепер  суди  перетворилися  у  незалежні органи. Судові засідання   відбувалися   відкрито,  де  розглядалися  позиції  обох  сторін.  На  боці  потерпілого,  захищаючі  його  інтереси,  виступав  адвокат.
         Тоді  ж  у  1864 р.  була  проведена  РЕФОРМА  ОСВІТИ,  за  якою  була  введена  єдина  система  початкової,  середньої  і  вищої  освіти.
         Реформою  1870 р.  була  удосконалена  система  МІСЬКОГО  САМОВРЯДУВАННЯ.
         ВІЙСЬКОВА  РЕФОРМА  (1874 р.)  внесла  зміни  у  правила  військової  служби.  Військову  повинність  тепер  несли  усі  категорії  населення.  Строк  військової  служби  скорочувався  з  25  до  6 років.
        Таким  чином,  реформи  60-70-х  років  викликали  значні  зміни  у  суспільстві,  дещо  покращали  умови  життя  людей  і  широко  відчинили  двері  для  КАПІТАЛІСТИЧНИХ  ВІДНОСИН  в  Російській  імперії.               

                9. 3.  РОЗВИТОК  ЕКОНОМІКИ  УКРАЇНИ
                ПІСЛЯ  СКАСУВАННЯ  КРІПАЦТВА.
        Після  скасування  кріпацтва  і  проведення  реформ,  буржуазних  за  своїм  характером,  в  Україні  швидко  зростала  економіка.  Особливо  великі  успіхи  були  у  ПРОМИСЛОВОСТІ.  В 90-х  роках  ХІХ ст.  набрали  загальноросійського  значення  кам”яновугільна,  металургійна,  цукрова  промисловість,  сільськогосподарське  машинобудування.  За  30  років  після  реформи  число  підприємств  в  Україні  зросло  вдвічі.
        Центром  кам”яновугільної  та  металургійної  промисловості  країни  стають  Донецький  та  Криворізький  басейни.  Тут  значно  збільшується    видобуток  кам”яного  вугілля  і  залізної  руди.  На  їх  базі  зростають  металургійна  та  машинобудівна  промисловість.  Були  побудовані  такі  великі  металургійні  заводи,  як Юзівський у Бахмутському повіті, Олександ- 
рівський  у  Катеринославі (зараз – м.Дніпропетровськ).  Зросли  металургійні  підприємства:  Дніпровський  у  Кам”янському,  Гданцевський  у  Кривому  Розі,  Донецько-Юріївський  і Дружковський  у  Донбасі.  У  Харкові  і  Луганську  з”явилися  паровозобудівні  заводи.  Навколо  підприємств  виростають  нові  міста  такі,  як  Юзівка  (сучасний  Донецьк)  та  інші.               
        Високі  прибутки  і  дешева  робоча  сила  в  українській  промисловості  спонукали  іноземних  капіталістів  -  англійських,  німецьких,  французьких,  бельгійських  та  інших  вкладати  в  неї  свої  капітали  і  будувати  тут свої  заводи.  Царський  уряд  надавав  їм  усякі  привілеї  і  підтримку.  Іноземці  по-хижацьки  використовували  природні  багатства  України  і  жорстоко  експлуатували  робітників.  Отримані  надприбутки,  як  правило,  вивозили  за  кордон,  збагачуючі  себе  і  свої  держави.
        Розвиток  капіталізму  викликав  посилене  БУДІВНИЦТВО  ЗАЛІЗНИЦЬ.  У  1865 р.  була  збудована  на  території  України  перша  залізниця  -  Одеса-Балта.  Протягом  1865-1900 рр.  територію  України  перетнули  такі  важливі  залізничі  лінії,  як  Одеса-Кременчук-Харків,  Курськ-Харків-Ростов,  Курськ-Київ-Одеса,  Козятин-Бердичів-Брест,  Ромни-Лібава,  Знам”янка-Миколаїв,  Лозова-Севастополь.
         Значну  роль  Україна  відігравала  у  внутрішній  і  зовнішній  ТОРГІВЛІ  Росії.  На  чорноморсько-азовські  порти  і  сухопутні  митниці  припадала  половина  вартості  товарів,  що  експортувалися  з  Росії  за  кордон.  Головну  роль  в  експорті  з  України  відігравала  пшениця,  якої  в  к.ХІХ ст.  щорічно  вивозилося  понад  84 млн.  пудів.
        Великого  розвитку  досягла  промисловість,  зв”язана  з  ПЕРЕРОБКОЮ  СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ  СИРОВИНИ:  цукрова,  горілчана, тютюнова, борошномельна.  У  1895 р.,  наприклад,  виробництво  цукру  становило  близько  24  мільйонів  пудів.
         Дедалі  більше  втягується  у  товарний  оборот  землеробство  України,  поступово  перетворюючись  у  КАПІТАЛІСТИЧНЕ  ЗЕМЛЕРОБСТВО.  Все  більше  вирощують  товарної  пшениці  і  ячменю  -  зерна,  яке  йшло  на  продаж.  Південна  Україна  постачала  хліб  у  центральні  губернії  Росії  і  давала  велику  кількість  його  для  експорту  за  кордон.               
         Зростання  капіталістичних  відносин  у  сільському господарстві  було  невідривно  пов”язано  з  застосуванням  у  ньому  машин.  Центрами  СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО  МАШИНОБУДУВАННЯ  в  Україні  були  міста  Харків,  Київ,  Олександрівськ  (нині – Запоріжжя),  Єлисаветград (Кіровоград),  Одеса,  Миколаїв,  Бердянськ.
         Розвиток  капіталізму  на  селі  зумовив  РОЗШАРУВАННЯ  села.  З  одного  боку  зростала  невелика  за  кількістю,  але  міцна  в  економічному  відношенні,  верхівка  -  ЗАМОЖНІ  СЕЛЯНИ,  яких  в  Україні  називали  куркулями,  а  з  другого  -  величезна  маса  розоренного  селянства  -  БІДНЯКИ.  Між  ними  знаходився  постійно  зростаючий (за  рахунок збіднілих  куркулів  чи  збагатівших  бідняків)  прошарок  селян, які  отримали  назву  СЕРЕДНЯКІВ.
         Багато  людей  з  селянської  голоти,  не  знаходячі  роботи  у  своїй  місцевості,  йшли  на  заробітки  на  південь  України.  Тут  було  близько  50 ринків  з  найму  робочої  сили.  Найбільший  ринок  робочої  сили  був  у  Каховці,  куди  влітку  сходилося  до  40  тисяч  заробітчан,  які  прагнули  продати  себе   капіталістам  і  заробити  будь-яку  копійку.               
       Малоземелля,  злидні  і  загроза  розорення  змушували  частину  українського  селянства  ПЕРЕСЕЛЯТИСЯ  на  Північний  Кавказ,  у  Казахстан,  Сибір,  на  Далекий  Схід.  Царський  уряд  не  давав  переселенцям  ніякої  допомоги,  а  тому  багато  з  них  зовсім  розорялися  і  гинули  на  нових  землях  чи  повертали   додому.   Небагато  було  переселенців,  які  знайшли  щастя  у  нових  краях.
       З  1871 р.  почалася  масова  селянська  еміграція  із  Закарпаття  до  країн  Північної  та  Південної  Америки, а  в  1877 р.  відбулася  перша  хвиля  масової  еміграції  західноукраїнського  населення  до  США.
       Відбулися  корінні  зміни  у  класовій  структурі  суспільства.  Якщо  в  період  феодалізму  основними  класами  були  поміщики  і  селяни,  то  тепер  завершується  формування  нових  класів  -  БУРЖУАЗІЇ  і  ПРОЛЕТАРІАТУ.
      Серед  української  буржуазії  виділялися  такі  мільйонери,  як  Алчевський,  Войтенко,  Терещенко,  Харитоненко.  Якщо  іноземна  та  російська  буржуазія  переважала  у  тяжкій  промисловості,  єврейська  -  у  торгівлі,  кустарному  виробництві,  то  українська  зосередила  в   своїх  руках  харчову  промисловість.    
  Всього  в  Україні  в к.ХІХ ст  проживало  майже  30 млн.  людей.  З  них
понад  23,4  млн. -  у  Наддніпрянській  Україні,  що  входила  до  складу  Російської  імперії  і  5,9  млн.  -  у  Західній  Україні,  яка  була  у  складі  Австро-Угорської  імперії.  Серед  усього  населення  було  80%  українців  і       20%  -  люди  інших  національностей.

  9.4. КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ  ЕТАП  НАЦІОНАЛЬНОГО  РУХУ.
          У  національному  русі  другої  половини  ХІХ ст.  значну  роль  відігравали  представники  нової  української  різночинної  інтелігенції  -  студенти,  письменники,  журналісти,  викладачі,  художники  тощо.  Одним  з  центрів  цього  руху  став  Петербург  -  північна  столиця  Російської  імперії,  де  знаходилася  досить  велика  колонія  українців.  Їх  духовне  життя  і  діяльність  пожвавішали,  коли  сюди  приїхали  в  недавньому  минулому  члени  Кирило-Мефодієвського  братства  Тарас  Шевченко,  Микола  Костомаров  і  Василь  Білозерський.
           В. Білозерський, П.Куліш, М. Костомаров  на  протязі  1861-1863 років  видавали суспільно-політичний і літературно-художній  журнал «ОСНОВА» .  Тут  друкувалися  твори  Т.Шевченка,  М.Вовчок,  Л.Глібова, С.Руданського,  наукові  дослідження з історії  та  етнографії  М.Костомарова,  Ф.Рильского,  М.Максимовича  та  інших  українських  науковців.
          Незабаром    журнал  „Основа”  відмовився  від  соціально-політичного  радикалізму  і  зосередився  тільки  на  КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКІЙ  РОБОТІ:  захищав  українську  мову  і  літературу,  право  простого  народу  на  отримання  освіти  на  рідній  мові,  виданні  учбової  та  науково-популярної літератури. Діяльність журналу була розкритикована  російською  і  польскою  демократичною  інтелігенцією,  редакцію  звинуватили  у  лояльному  відношенні  до  царського  уряду  і  у  відмові  від  політичної  діяльності.  Наслідком  критики  стало  самозакриття  журналу.
          У  1860 р.  група  студентів  Київського  універсітету  створили  „УКРАЇНСЬКУ  ГРОМАДУ”  і  вирішили присвятити  себе  українському  краю  і  українському  народові.  Так  виник  ГРОМАДІВСЬКИЙ  РУХ.  Згодом  його  назвали  „УКРАЇНОФІЛЬСТВОМ”.  Очолили  цей  рух  Володимир  АНТОНОВИЧ  і  Фадей  РИЛЬСЬКИЙ.
         Основні  програмові  положення  українофілів  визначалися  таким  чином:  малоросійський (український)  народ  є  окрема  нація,  кожен  свідомий  українець  повинен  віддати  усі  свої  сили  для  розвитку  свідомості  народу.  До  усіх  братів-слов”ян  українець  повинний  відноситися  по-дружньому  і  допомагати  їм  у  боротьбі  з  гнобителями.  Пороголошувалася  солідарність  з політичними і соціальними  ідеалами  прогресивної  російської  інтелігенції.
         Серед  громадівців  незабаром  стала  виділятися  група, яку прозвали  ХЛОПОМАНАМИ.  Щоб  продемонструвати  свою  єдність  з  народом,  вони  підкреслено  розмовляли  тільки  українською  мовою,  носили  національний  одяг, офіційно притримувалися  народних  звичаїв  і  обрядів.  Під  час  канікул  студенти-хлопомани  відправлялися  на  села,  де  збирали  народні  пісні,  казки,  звичаї,  розповідали  про  славне  минуле  України.
        Поява  на  селі  сторонніх  людей  та  ще  з  незвичними  підозрілими  розмовами  призвела  до  видачі  їх  місцевим  населенням  поліції.  Діяльність  хлопоманів  у  селі  швидко  була  зупинена.
         В  цілому  діяльність  громадовців  носила  культурно-просвітницький  характер.  Але  під  час  польського  повстання  1863 р.  на  них  було  багато  доносів.  Наслідком  став  ЦИРКУЛЯР  міністра  внутрішніх  справ  ПЕТРА  ВАЛУЄВА,  яким  у  липні  1863 р.  ЗАБОРОНИЛИ  викладання  в  школах  українською  мовою  і  ОБМЕЖИЛИ видання українською мовою  церковної  педагогічної,  наукової  літератури  і  підручників.  Громадівський  рух  на  деякий  час  припинився.
          У  к. 60-х – на  початку   70-х  років  громадівський  рух  відновився  знову,  але  ненадовго.  Для  перевірки  діяльності  громад  була  створена  спеціальна  коміссія,  наслідком  роботи  якої  став,  так  званий,  ЕМСЬКИЙ  УКАЗ  1876 р.  За  цим  указом  заборонялося  писати,  співати  і  виступати  у  театрі  українською  мовою,  друкувати  підручники,  перекладати  українською  класиків  російської  і  світової  літератури.  Не  дозволялося  навіть  друкувати  тексти  до  музикальних  творів  українською  мовою.   
          Після  вбивства  у  1881 р.  революційними  народниками  царя  Олександра  ІІ,  НАРОДОВЦІ,  ГРОМАДІВЦІ  взагалі  ПЕРЕСТАЛИ  ЗГАДУВАТИ  ПРО  ПОЛІТИКУ,  щоб  не  звинуватили  їх  в  антиурядових  чи  сепаратистських  настроях  і  повністю  перейшли  на  культурно-просвітницьку  діяльність.
     Михайло  Драгоманов.

          Але  серед  громадівців  знайшлася  людина,  що  не  злякалася  політики  і  царського  уряду.  Це  був  МИХАЙЛО  ДРАГОМАНОВ,  який  виїхав  за  кордон  і  у  Женеві  почав  видавництво  журнала  під  назвою  „Громада”  (1878-1880,  1882 рр.).  Журнал  переправляли  через  австрійсько-російський  кордон  для  нелегального  розповсюдження  в  Україні.  Тут  друкувалися  матеріали  про  тяжке  становище  народу,  про  страйки  робітників  і  селянські  виступи,  про  революційних  народників.  Багато  уваги  також  приділялося  культурно-просвітницькій  роботі.
        У журналі „Громада” М.Драгоманов  сформулював  ідею  ПОЛІТИЧНОЇ  АВТОНОМІЇ України у складі  Російської  федерації,  бо  вважав  федералізм  найбільш  справедливим  суспільним  побудуванням  держави.  Він  виступав  проти  соціального  і  національного  поневолення  народів  російським  царизмом  та  австрійською  монархією,  прагнув  до  дружби  і  рівності  усіх  народів,  поділяв  погляди  соціалістів-утопістів  і  сам  був  прихильником  соціалістичного  вчення.
         Громадівці  діяли  також  в  Західній  Україні,  де  перша  громада  виникла  у  1863 р.  у  Львові.  У  1868  р.  було  створено  спільноту  „Просвіта”.  Вона  ставила  своєю  метою  освіту  народу  шляхом  організації  бібліотек,  видавницькою  діяльністю,  створенням  кооперативів,  гуртків  художньої  самодіяльності,  театральних  вистав  і  концертів.
        Згодом  частина  народовців  перейшла  до  СПІВРОБІТНИЦТВА  з  АВСТРІЙСЬКИМ  УРЯДОМ  і  його  підтримки.  За  деякі  поступки  з  боку  австрійського  уряду  вони  широко  стали  пропагувати  ПРОТИРОСІЙСЬКІ  НАСТРОЇ  і  навіть  ВОРОЖЕ  СТАВЛЕННЯ  ДО  УКРАЇНЦІВ,  які  проживали  у  Наддніпрянській  Україні.  Під  час  Першої  світової  війни  від  них  почують  заклики  до  західних  українців  вступати  у  австрійську  армію  і  йти  вбивати  східних  українців.
       Серед  населення  Західної  України,  особливо  в  Закарпатті,  є  частина  людей,  які  до  цього  часу  називають  себе  РУСИНАМИ,  пам”ятаючі,  що  вони  походять  з  Червоної  Русі.  Серед  них  виник  рух,  який  отримав  назву  „МОСКВОФІЛИ”,  бо  вони  орієнтувалися  на  Москву. 
       Москвофільство об”єднувало  частину  інтелігенції,  духовенства,  сільських  підприємців  і  просто  селян,  які  мали  надію  на  допомогу  Росії  у  боротьбі  проти  засилля  поляків,  угорців,  румун.  Вони  виступали  за  приєднання  до  Росії.  Мали  свої  видавництва,  де  видавали  журнали,  газету  на  російській  мові  „Слово”.  Були  створені  культурно-просвітницькі  товариства  „Спільність  російських  жінок  у  Буковині”,  „Спільність  російських  студентів  Карпат”  та  інші.

      9.5.  ДІЯЛЬНІСТЬ  РЕВОЛЮЦІЙНИХ  НАРОДНИКІВ  В  УКРАЇНІ.      
        З  кінця  60-х  і  на  протязі  70-х  років  ХІХ  ст.  в  Російській  імперії  у  революційній  боротьбі  значну  роль  відігравали  НАРОДНИКИ  -  члени  таємних  революційних  організацій,  які  складалися,  головним  чином,  з  представників  різночинної  інтелігенції  і  студентів.  Вони  вважали, що     селяни  вже  готові  до  революційного  виступу проти  самодержавства,  а  селянська  община  -  вже  готова  основа  соціалізму. Тому селян  потрібно  було  тільки  „підштовхнути”  до  революції.
        Наприкінці  1873 р. народники пішли на села  -  „в  народ”,  щоб  підняти  селян на революцію. Але селяни часто  зустрічали  їх  підозріло,  з недовірою  і непорозумінням, сповіщали про них місцевій владі, а іноді  заарештовували  та  відправляди  до  поліції.
       Восени   1873 р.  у  Києві  виник  народницький  гурток  „КИЇВСЬКА  КОМУНА”,  до  якого  входили  студенти  Київського  університету  і  представники  різночинної  інтелігенції  -  В.Дебагорій-Мокрієвич, О.Іванова,  С.Ковалик,   І.Трезвинський  та  інші.  Всього  близко  30  людей.  Народні  гуртки  виникли  також  у  Харкові,  Одесі,  Херсоні.
        У 1876 р. в  Росії була  створена  таємна  організація  „ЗЕМЛЯ  І  ВОЛЯ”,  гуртки  якої  виникли і в Україні. Відмовившись від  «ХОДІННЯ  В  НАРОД»,  землевольці  почали  організовувати  „ПОСЕЛЕННЯ В НАРОДІ”,  де  її  представники  вже  постійно займалися  просвітницькою  і  агітаційною роботою  з  тією  ж  метою  -   підняти  селян  на  революцію.   
        Група  українських  народників  на  чолі  з  Я.СТЕФАНОВИЧЕМ             оселилася  в  Чигиринському  повіті  Київщини  і  створили  селянську  організацію  „ТАЄМНА  ДРУЖИНА”.  До  неї  входило  майже  тисяча  селян.  Але  вони  не  розуміли,  чого  від  них  хочуть  прийдешні  з  міста  пани.  Тоді  Я.Стефанович  вирішив  підняти  селян  на  повстання  проти  поміщиків  шляхом  фальсифікації.  Він  написав  маніфест  „Височайшу  таємну  грамоту”  з  закликом  до  повстання,  і  видав  його  за  царський.   
         У  1877 р.  „Таємна  дружина”  була  розкрита. „Чигиринська  справа”  закінчилася  повним  провалом. Почалися  масові  арешти.  Ватажків  селянського  руху  Михайла  Гудзя,  Кузьму  Прудкого  і  Лазаря  Тененика  засудили  до  12  років  каторги  кожного.  Заарештованим  народникам  Я.Стефановичу,  І,Бохановському  і  Л.Дейчу  загрожувала  смертна  кара.  Але  вони  зуміли  ще  до  суду  втекти  з  в”язниці  і  виїхали  за  кордон.
         „ХОДІННЯ  В  НАРОД”,  яке  охопило  майже  всі  українські  губернії,  закінчилося  поразкою  народників,  арештами  і  судами.  Тоді  серед  революціонерів  виникла  нова  ідея  -  окремі  особи-герої,  жертвуючі  собою,  проводять  ІНДИВІДУАЛЬНИЙ  ТЕРОР,  вбивають  найбільш  ненависних  царських  чиновників  і  навіть  представників  царського  дому  на  чолі  з  царем  і,  таким  чином,  піднімають  народ  на  революцію.  Під  час революції знищують  царське   самодержавство,  поміщицьке  гноблення  і  поміщицьке  землеволодіння,  а  потім  будують  нове справедливе соціалістичне  суспільство.
          У  1879 р.  „Земля  і  Воля”  розкололася  на  дві  організації: „ЧОРНИЙ  ПЕРЕДІЛ”,  керівниками  якого  були  Г.ПЛЕХАНОВ, Я.СТЕФАНОВИЧ,  В.ЗАСУЛИЧ,  і „НАРОДНУ ВОЛЮ” на  чолі  з  А.ЖЕЛЯБОВИМ, В.ФІГНЕР, О.МИХАЙЛОВИМ,  С.ПЕРОВСЬКОЮ,  М.ФРОЛЕНКО.
         Чорнопередільці  залишилися  на  старих  позиціях,  а  народовольці,  відкинувши тактику „ходіння  в  народ” та „поселення  в  народі”,  перейшли  до  ПОЛІТИЧНОЇ  БОРОТЬБИ  з  царизмом, за  встановлення  демократичної  республіки  і  соціалістичних  відносин   шляхом  індивідуального  терору.

               

     Андрій Желябов.             Софія Перовська.               Микола Кибальчич.

         „Народна  воля”  гучно  заявила  про  себе  низкою  вбивств  царських             сановників.  Кульмінацією  її  боротьби  було  вбивство  1  березня  1881 р.  царя  Олександра ІІ.  Вбивством  царя   керували  Андрій  Желябов  і  Софія  Перовська.  Для  підриву  царської  карети  готував  вибухівку  уродженець  України  МИКОЛА  КИБАЛЬЧИЧ.
        Царський  уряд  всіх  учасників  замаху  покарав  смертю  чи  довічним  ув”язненням.  М.Кибальчич,  знаходячись  у  камері  смертників,  за  декілька  днів  до  страти  розробив  перший  у  світі  науково  обгрунтований  проект  реактивного  космічного  корабля  для  польоту  у  космос.  Але  про  його  проект  стало  відомо  тільки  після  революції  1917 р.
        Народники  намагалися  залучити  на  свій  бік  не  тільки  селян,  але  і  робітників,  яких  вважали  серйозною  революційною  силою.  Вони              проводили  серед  робітників  агітаційну  роботу,  охоче  приймали  у  свої  організації. В 1881 р. в Києві діяв народницький  „ПІВДЕННОРОСІЙСЬКИЙ  РОБІТНИЧИЙ  СОЮЗ”,  якій  очолювали  Л.Ковальська  та  М.Щедрін.  Ця  організація  ставила своєю  метою  проводити  „фабричний  терор”  проти  підприємців  та  фабрично-заводської  адміністрації.
        В кінці 80-90-х рр. ХІХ ст. революційне народництво  поступово  почало  ВИРОДЖУВАТИСЯ  і,  врешті-решт,  розпалося. Частина з них  приєдналася  до  марксистських  гуртків,  започаткувавши  соціал-демократичний  рух,  інші  відійшли  від  революційної  діяльності  взагалі  або  стали  відстоювати  ліберально-реформаторські  ідеї  і  співробітничити  з  урядом.
      Згодом  чорнопередільці також згортають  свою  діяльність. Дехто  з  них       емігрував  за  кордон  і  там  захопився  марксизмом.  Серед  російських  емігрантів  був  Г.В.Плеханов,  який  повністю  відійшов  від  народництва  і  став  видатним  теоретиком  та  пропагандистом  марксизму. 

                9.6.  РЕВОЛЮЦІЙНІ  ДЕМОКРАТИ  І  ПОЧАТОК
            ПРОЛЕТАРСЬКОГО  СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОГО  РУХУ.
        Ліберально-просвітницькій  течії  в  національному  русі  Австрійської  і
                                Російської  імперій  протистояв  РЕВОЛЮЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНИЙ  напрям.  Його  засновником  в  Україні  можна  вважати  Т.Г.Шевченка,  який  відстоював  права  українського  народу,  пропагував  його  дружбу  з  іншими  народами,  особливо  з  російським  і  білоруським,  боровся  за  об”єднання  революційних  зусиль  народів  Росії  за соціальне  і  національне  визволення  проти  спільних ворогів  -  царизму  і  кріпосників-поміщиків.  Його творчість мала  великий  вплив  на  формування  суспільно-політичного  світопогляду  українських  письменників  Марко  Вовчок (М.П.Вілінська)  (1833-1907 рр.),  Л.Глібова (1827-1893 рр.),  С.Руданського (1834-1873 рр.),  А.Свидницького (1834-1871 рр.)  та  інших.
         Ідея  єднання  трудящих  різних  національностей  в  боротьбі  проти  царизму,  поміщиків та  буржуазії  рішуче  обстоювали  і  пропагували  такі  письменники,  як  Іван  Франко,  Павло  Грабовський,  Леся  Українка,  Михайло  Коцюбинський.  Вони  сприйняли  ряд  положень  теорії соціалізму    і  під  його  впливом  переходили  від  революційного  демократизму  до  марксизму,  який  почав  поширюватися  в  Україні  в  80-х  рр.  ХІХ ст.

               
                Іван  Франко.                Леся (Косач) Українка.   

        Особливо  активну  участь  у  революційно-демократичному  русі приймав  ІВАН  ФРАНКО  (1856-1916 рр.).  З  70-х  років  він  фактично  очолив  цей  рух  в  Україні.  Видатний  письменник,  мислитель,  учений, суспільний  і  політичний  діяч,  який  одним  із  перших  у  своїй                літературній  творчості  звернувся  до  теми  про  боротьбу  робочого  класу  проти  визискувачів-капіталістів  („Борислав  сміється”).
       Великий  Каменяр  широко  популяризував  серед  трудящих  праці  К.Маркса  і  Ф.Енгельса.  У  1878 р.  у  Львові  видав  брошюру  „Катехизис  економічного  соціалізму”,  де  у  доступній  формі  виклав  основні  ідеї  „Капіталу”  К.Маркса.  Ним     також  був  виданий,   перший  в  Україні  „Маніфест  Комуністичної  партії”  К.Маркса  і  Ф.Енгельса. 
         І.Франко  вів  рішучу  боротьбу  проти  українських  націоналістів  -  псевдо-патріотів  та  іноземних  загарбників,  викривав  Ватікан  та  уніатську  церкву,  які  допомагали  австрійській  монархії  гнобити  трудящих  західноукраїнських  земель.  Закликав  західноукраїнських  трудящих  до  об”єднання  з  росіянами  і  східними  українцями,  до  воз”єднання  Східної  Галичини,  Північної  Буковини  і  Закарпаття  з  Росією.
          Разом  з  іншими   прогресивними  діячами  І.Франко  створив  в  1890 р.  у  Львові  УКРАЇНСЬКО-РУСЬКУ  РАДИКАЛЬНУ  ПАРТІЮ,  вимогами  якої  була ліквідація феодальних  пережитків  і  встановлення  політичних   свобод  для  усіх  західноукраїнських  народів.   
          З  розвитком  капіталістичної  промисловості  і  формуванням  класу  пролетаріїв  склалися  передумови  для  поширення  СОЦІАЛІСТИЧНИХ  ІДЕЙ,  насамперед  ідей  К.Маркса  і  Ф.Енгельса.  З  їх  іменами  пов”язаний              початок  СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОГО  РУХУ  в   Російській  імперії.
         З”явилися  перші   переклади  на  російську  мову  написаного  К.Марксом  статуту  Першого  Інтернаціоналу,  „Маніфесту  Комуністичної  партії”,  першого тому  „Капітала” К.Маркса,  „Розвиток  соціалізму  від  утопії  до  науки”  Ф.Енгельса.  Першими  популяризаторами  марксизму  в  Україні  стали  викладачі  Київського  університету  С.ПОДОЛЯНСЬКИЙ  та  М.ЗІБЕР,  які  були  особисто  знайомі  з  К.Марксом.

              Євген  Заславський.

          Під  впливом  марксового  вчення  опинилася  і  перша  пролетарська  організація  в  Україні  -  „ПІВДЕННОРОСІЙСЬКИЙ  СОЮЗ  РОБІТНИКІВ”,    створений  у  1875 р.  в  Одесі.  Організатором  союзу  був  в  недавньому  минулому народник  ЄВГЕН  ЗАСЛАВСЬКИЙ,   який вивчив  твори  К.Маркса  і  Ф.Енгельса.  Союз  об”єднав  кілька  робітничих  гуртків,  в  яких  було  до  60  активних  участників.  Під  його  впливом  перебувало  близько  200  робітників  різних  підприємств  міста.  Союз  випускав  листівки,  організовував  страйкову  боротьбу  на  підприємствах,  але  діяв  недовго.  У  грудні  1875 р.  він  був  розгромлений  царською  поліцією,  члени  союзу  заарештовані.
          У  другій  пол.80-х -  на  поч.90-х рр.  в  найбільших  центрах  України  в  зв”язку  з  посиленням  робітничого  руху  з”явилися  перші  нелегальні  МАРКСИСТСЬКІ  гуртки  і  організації.  У  Києві  такий  гурток  було  створено  у  1889 р.  лікарем  Е.АБРАМОВИЧЕМ.  Незабаром  гурток  був  розгромлений  поліцією.  У  1891 р.  виникла  нова  марксистська   група,  де  активним  діячем  проявив  себе  Ю.МЕЛЬНИКОВ.  Марксистські  гуртки  виникають  у  Катеринославі,  Одесі,  Харкові,  Полтаві,  Херсоні.  Всі  вони  діяли  нелегально,  були  замкнені  і  відокремлені  один  від  одного,  нічим  не  пов”язані  між  собою,  а  головне  -   відірвані  від  робітничого  руху.
          З  середини  90-х рр.  починається  новий  період  у  розвитку  соціал-демократії.   Виникли  загальноміські  соціал-демократичні  організації,  а  незабаром  і  загальноросійські.  В  1895 р.  у  Петербурзі  під  керівництвом   юриста  В.І.УЛЬЯНОВА (ЛЕНІНА)  був  створений  „СОЮЗ БОРОТЬБИ  ЗА  ВИЗВОЛЕННЯ  РОБІТНИЧОГО  КЛАСУ”.  Під  його  впливом  такі  ж  „Союзи  боротьби”  виникли  у  Києві  і  Катеринославі.  Організаторами  і  керівниками  катеринославського  „Союзу” були  робітники  І.БАБУШКІН,  Г.ПЕТРОВСЬКИЙ та І.ЛАЛАЯНЦ, які особисто спілкувалися  з  керівниками  Петербургського  „Союзу”,  зустрічалися  з  ними  і  розділяли  їх  погляди. 
        „Союзи  боротьби”  вперше  почали  здійснювати  поєднання  марксистської  науки  соціалізму  з  робітничим  рухом.   Вони проводили серед робітників широку пропагандистську та агітаційну роботу,  організовували  страйки,  друкували  і  поширювали  революційні  прокламації.  Київський  і  катеринославський „Союзи  боротьби”  мали  зв”язки  з  багатьма  соціал-демократичними  гуртками  промислових  центрів  України  і  Росії.
        Протягом  1895-1899 рр.  в  Україні  відбулося  226  страйків,  в  яких  прийняли  участь  понад  120 тисяч  робітників.  Наростання  страйкової  боротьби  пролетаріату  і  розвиток  соціал-демократичного  руху  з  усією  гостротою поставили  питання  про  створення  ЄДИНОЇ  МАРКСИСТСЬКОЇ  РОБІТНИЧОЇ  ПАРТІЇ.
         Петербурзький,  Московський,  Київський,  Катеринославський         „Союзи  боротьби  за  визволення  робітничого  класу”  та  інші  організації  скликали  в  1898 році  в  Мінську  ПЕРШИЙ  З”ЇЗД  соціал-демократичних   організацій.  Він  прийняв  рішення  про  утворення  РСДРП  -   РОСІЙСЬКОЇ  СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЇ  РОБІТНИЧОЇ  ПАРТІЇ.  На  з*їзді  обрали керівний  орган  -  Центральний  Комітет,  київську  „Робочу  газету”  визнано  офіційним  друкованим  органом  РСДРП,  випущено  Маніфест,  в  якому  були  викладені  основні  цілі  партії.   Перший  з”їзд  РСДРП  мав  велике  політичне  і  революційно-пропагандистське  значення.  Тут  була  створена  перша  в  Російській  імперіі  політична  партія. 

               9.7.  КУЛЬТУРА  УКРАЇНИ  ДРУГОЇ  ПОЛОВИНИ  ХІХ ст.
         Розвиток  капіталізму  в  Україні  сприяв  швидкому  розвиткові  української  культури.  Для  нових  хазяїв  життя  потрібні  були  освічені  робітники,  кваліфіковані  кадри  для   промисловості  і  сільського  господарства.  Не  дивлячись  на  жорстокий  національний  утиск  в  Російській  і  Австро-Угорській  імперії,  не  дивлячись  на  заборону   викладання  і  друкування  українською  мовою,  почалися  значні  поліпшення  в  системі  ОСВІТИ.
        З  кінця  60-х  років  ХІХ  ст.,  крім  дворічних  початкових  шкіл,  земства  почали  відкривати  початкові  училища  з  п”ятирічним  строком  навчання,  а  потім  і  шестирічні  міські  училища.  Всього  у  1897 р.  в Наддніпрянській  Україні  існувало  близько  17 тис.  початкових  шкіл  усіх  видів.  Але  не  всі  діти  мали змогу  навчатися  в  школах.  Через  нестатки    селяни  і  робітники  не  завжди  мали змогу посилати  до  школи  своїх  дітей.
       Значні зрушення відбулися в  системі  середньої  освіти.  Згідно  шкільної  реформи  1864 р.  були  засновані  прогімназії  з  чотирирічним  строком  навчання і гімназії  з  семирічним  строком  навчання.  Також  були  створені  реальні  училища  з  шестирічним  навчанням  і  додатковим  7-м   класом  для  тих,  хто  бажав  вступити  до  вищих  спеціальних  закладів.
        Вищу  освіту  давали  Харківський,  Київський,  Новоросійський  (в  Одесі)  універсітети,  а  також  спеціальні  учбові  заклади:  технологічний  і  ветеринарний  інститути  в Харкові,  політехнічний  в  Києві,  історико-філологічний  в  Ніжині,  вище  гірниче  училище  в  Катеринославі.  Навчалися  в  них  діти  переважно  заможних  верств  населення,  бо  плата  за  навчання  була  дуже  висока.  За  даними  перепису  населення  1897 р.  в  Україні  було  87%  неписьменних.
         В  Західній  Україні,  хоч  українська  мова  офіційно  не  була  заборонена,  навчання  в  школах  велося   у  Східній  Галичині  польською  мовою,  в  Закарпатті  -  угорською,  в  Північній  Буковині  -  румунською.  Навчання  дітей  простих  трудівників  було  дуже  обмежене.  Вищу  освіту  можна  було  отримати  у  Львівському  і  Чернівецькому  універсітетах,  Львівському  політехнічному  інституті  і  Академії  ветеринарної  медицини.  Але  вищу  освіту  мали  змогу  отримати  тільки  діти  заможних  господарів.  Більшість  українського  населення  в  Австро-Угорській  імперії  залишалося  взагалі  неписьменними.
        Незважаючі на низький загальний рівень народної освіти, в  Україні               були  значні  досягнення  в  НАУЦІ.  В  Харківському  універсітеті  тривалий  час  кафедру  механіки  очолював  професор  О.Ляпунов,  який  розробив  загальну  теорію  сталості  руху.  У  Київському  універсітеті  працювали  видатні  математики  М.Ващенко-Захарченко  і  В.Єрмаков,  в  Новоросійському(Одеському)  -  Є.Сабінін,  С.Ярошенко,  І.Тимченко.  У  Новоросійському  універсітеті  також  працював  видатний  дослідник-біолог  І.Мечников,  який  разом  з  мікробіологом  М.Гамалією  заснував  в  Одесі  першу  вітчизнянну  і  другу  у  світі  бактеріологічну  станцію.  Він  був  удостоєний  вищої  світової  наукової  нагороди  -  Нобелівської  премії.
        До  видатних  українських  вчених  належать  економісти  М.Зібер  і  М.Туган-Барановський,  мовознавці  О.Потебня  і  П.Житецький,  правознавець  О.Кістяківський  та  інші.
        Значних  успіхів  досягла  в  цей  час  українська  ІСТОРИЧНА  наука.  Тут  плідно  працювали  історики  М.Костомаров,  О.Лазаревський,  В.Антонович,  О.Єфименко,  Д.Яворницький  та  інші.  В  західноукраїнських  землях історичні дослідження  займали  провідне  місце  в  роботі  Наукового  товариства  ім.Т.Шевченка,  професора  Львівського  університету  М.Грушевського,  який  почав  видавати  перші  томи  десятитомної  „Історії  України-Русі”.
         УКРАЇНСЬКА  ЛІТЕРАТУРА  за  важких  умов  колоніалізму  досягла  визначних  успіхів.  Ряд  високохудожніх  творів  у  цей  період  написав  І.Нечуй-Левицький,  який  реалістично  показав зміни  в  українському  селі  після  скасування  кріпацтва  („Кайдашева  сім”я”).  Висвітленню  селянської  долі,  життя і  боротьби  українського  народу  присвятили  твори  П.Мирний,  М.Вовчок,  П.Куліш,  С.Руданський,  М.Кропивницький,  І.Карпенко-Карий,  М.Старицький  та  інші.
         У  серпні  1861 р.  група  студентів,  що  навчалися  в  Петербурзі,  зібравшись  на  вечірку,  під  впливом  польского  гімну „Єще  Польска  не  згінела”  написали  вірш-пісню  „ЩЕ  НЕ  ВМЕРЛА  УКРАЇНА”.
          Колективними  авторами  були:  дворянин  Російської  імперії  Микола  Вербицький-Антіох,  шляхтичі-поляки брати  Тадей  і  Йосип  Рильські,  болгарин  Олександр  Стоянов,  потомок  запорожців  Павло  Чубинський.  У  1885 р. з  подачі  П.Куліша авторство вірша стали  приписувати одному П.Чубинському,  бо  визнання  колективного  авторства  людей  різних  національностей  пісні,  яка  претендувала  в  той  час  на  гімн  Галичини,  означало  поховати  пісню.    
        З  проголошенням у  1991 р. незалежності  України  ця  пісня  з  невеличкими  змінами  стала   національним  гімном  України.
       Служінню  народу  присвятили  творчість  П.Грабовський,  Б.Грінченко,  В.Самійленко,  І.Манжура. Наприкінці ХІХ  ст.  розпочалася  творчість  поетеси  Л.Українки,  письменника М.Коцюбинського.
         Попри  всіх  заборонів  і  утиску  царського  самодержавства  йшов  процесс  становлення  ТЕАТРАЛЬНОГО  МИСТЕЦТВА.  Спочатку  діяли  самодіяльні  драматичні  колективи  в  містах  і  навіть  в  селах.  Згодом  були  створені  професійні  театральні  трупи.  Перша  українська  професійна  трупа  була  створена у 1882 р. в Єлисаветграді  драматургом М.Кропивницьким.  У  1885 р.  вона  вже  налічувала  близько  100  акторів  і  розділилася  на  дві  трупи  -  під  керівництвом  М.Кропивницького  і  М.Старицького,  також  талановитого  драматурга,  письменника  і  актора.
         Пізніше  виникло  ще  декілька  професійних  колективів,  де  славу  українському  театру  принесли  актори  М.Заньковецька,  М.Садовський,  П.Саксаганський,  А.Максимович  та  інші.  У  1891 р.  у  Києві  був           заснований  перший  постійний  російський  театр  М.Соловцова.
          Безпосередню  участь  у  МУЗИКАЛЬНІЙ  театральній  творчості  приймав  композитор  М.Лисенко.  Він  створив  оперу  „Тарас  Бульба”,  написав  музику  до  п”єси  І.Котляревського  „Наталка  Полтавка”,  ряд  інших  опер,  оперет,  хорів,  романсів  тощо.  Славетний  співак  С.Гулак-Артемовський  створив  оперу  „Запорожець  за  Дунаєм”,  композитор  М.Аркас  -  оперу  „Катерина”  на  текст  одноіменної  поеми  Т.Шевченка.
          Розвиткові  ОБРАЗОТВОРЧОГО  мистецтва  в  Україні  сприяло  Товариство  пересувних  художних  виставок (”передвижники”)  в  Росії,  членами  яких  були  українські  митці.  В  Одесі,  Харкові,  Києві  були  відкриті  мистецькі  школи  (згодом  -  училища).  Визначні  художні  твори  створили  Л.Жемчужников,  І. Соколов,  М.Пимоненко,  С.Васильківський,  К.Трутовський,  М.Ярошенко  та  інші.  Видатний  російський  художник І.Репін,  який  народився  в  м.Чугуєві  на  Харківщині,  з  величезною  художньою  силою  змалював  життя  українського народу.  Його  картини  „Запорожці”,  „Бурлаки”,  „Вечорниці”  широко  відомі  в  усіх  країнах  світу.
           Таким  чином,  незважаючі  на  тяжкі  умови  життя  і  переслідування  з національних  та  соціальних  причин  з  боку  російської  самодержавної  влади  та  австрійського  цісарства,  культура  України  протягом  другої  пол. ХІХ ст.  досягла  великих  висот  і  мала  значні  здобутки,  які  збагатили  світову  культуру.