Разд. 16. Западно-украинские земли в 1919-1939гг

16.1. Становище  Західної  України  в  1919-1939 рр.
16.2. Західноукраїнські  землі  під  владою  Польщі.
16.3. Особливості  політичної  боротьби  у  Східній  Галичині  та  українських
         південно-західних  землях.
16.4. Створення  Організації  Українських  Націоналістів .
         Інтегральний  націоналізм
16.5. Українські  землі  під  владою  Румунії.
16.6. Українські  землі  під  владою  Чехословаччини.
16.7. Проголошення  держави  Карпатська  Україна.

16.1.  СТАНОВИЩЕ  ЗАХІДНОЇ  УКРАЇНИ  В  1920-1940 рр.

        До  Першої  світової  війни  західноукраїнські  землі  входили  до  складу  Австро-Угорської  імперії.  Після  поразки  Австро-Угорщині  у  війні  на  її  території в 1918р.виникло  декілька  самостійних  держав. До  новостворених  держав відносилися  Польща,  Румунія,  Чехословаччина.  Це  були  країни  з  досить  низким економічним рівнем, нестабільним  внутрішнім  становищем  і  авторитарним  режимом  з  впливом  фашистських  організацій.   
        В той же час на території Західної України була створена  Західноукраїнська  Народна  Республіка (ЗУНР).  Але  вона  не  проіснувала  довго і її землі були захоплені Польщею. Долю всіх  західноукраїнських  земель вирішувала Паризька  мирна  конференція  1919 р.  і  остаточно  -  Рада  Антанти,  яка  в  1923 р.  дала  згоду  на  приєднання  їх  до  Польщі,  Румунії,  Чехословаччині.
       Найбільша  кількість  українців -  майже  6 млн.  людей,  опинилося  у  складі  Польщі.  Це,  головним  чином,  населення  Східної  Галичини,  територію  якої  польська  влада  розділила  на  три  воєводства  -  Львівське,  Станіславське  і  Тернопільське.  До  Польщі  також  відійшли  території  Західної  Волині  і  Західного  Полісся,  Холмщина  та  Підляшшя.
       У 1918 р. Румунія захопила Хотинський, Аккерманський та  Ізмаїльський  повіти  Бесарабії,  заселені  українцями,  і  Північну  Буковину.  Держави  Антанти  сприяли  Румунії  в  цьому  захоплені.  Окупацію  Буковини  вони  затвердили  у  Сен-Жерменському  договорі  1919 р.  і  в Бесарабському  протоколі 1920 р.  Під  владою  Румунії  опинилися  790 тис.  українців.
        Після  розвалу  Австро-Угорщини,  Закарпатське  населення  прагнуло  до  об”єднання  з  українською  державою.  У  січні 1919 р. на  Всенародному
конгресі   українців  Угорщини,  який  відбувся  у  Хусті,  було  проголошено  злуку  Закарпаття  з  Україною.  Але  в  Україні  та сусідніх  державах  йшла громадянська  війна,  відбувалася  військова  іноземна  інтервенція  і  злуки  не  відбулося.    Тоді  представницький  орган  частини  населення  краю  -  Центральна руська рада у травні 1919р. проголосила  об”єднання  Закарпаття  з  Чехословаччиною  на  правах  автономії.
      Паризька  мирна  конференція  у  Сен-Жерменському  договорі  1919 р.  санкціонувала  передачу  Закарпаття  Чехословаччині,  гарантувавши  автономний  статус  краю.  Тоді  в  Закарпатті  проживало  455 тис.українців.
       Держави,  що  захопили  українські  землі,  не  мали  жодного  наміру  поступитися  ними  чи  надати  автономію.  Навпаки,  вони  прагнули  асимілювати  українське  населення  і  повністю  підкорити  собі,  перетворивши  західноукраїнські  території  у  свої  колонії.
         Англія,  Франція, США  та  інші  країни  колишньої  Антанти  займали  НЕГАТИВНУ  ПОЗИЦІЮ  щодо  воз”єднання  українських  земель.  Формально  це  пояснювалося  тим,  що  вони  були  гарантами  нових  кордонів  в  Європі,  визначеними Версальськими домовленностями, і не хотіли їх переглядати.  Але  головна  причина  була  іншою. Більшість  українського  населення  прагнули  до ВОЗ”ЄДНАННЯ  українських  земель  НА  БАЗІ  РАДЯНСЬКОЇ  УКРАЇНИ.  А  в  міжнародній  політиці  домінували  ворожі  антирадянські  настрої,  тому  такий  варіант  Англію,  Францію,  США  не  влаштовував.

               16.2. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ  ЗЕМЛІ  ПІД  ВЛАДОЮ  ПОЛЬЩІ.

        Політика  польського  уряду  відносно  українського  населення  була  політикою  національного  гноблення,  що проявлялося  у  ДИСКРИМІНАЦІЇ  та  ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ  українців.  Польща  прийняла  низку  законів,  за  якими  визначався  правовий  статус  західноукраїнських  земель.  За  цими  законами  заборонялося  право  на  автономний  устрій,  на  місцеве  самоврядування,  на  культурну  автономію.
        Українці  не  мали  можливості  займати  адміністративні  посади  в  державних  установах  влади,  офіцерські  посади  в  армії  чи  поліції.  Українці  офіційно  не  були  визнанні  окремою  нацією.  Їх  намагалися  ополячити  і  перетворити  в „малополяків”.  Східну  Галичину,  наприклад,  офіційно  називали  „Східна  Малопольща”.  Українські  прізвища  та  імена  замінювали  на  польські.  Бойки,  гуцули,  поліщуки,  волиняни  повинні  були  вивчати  польську  мову,  керуватися  в  житті  польськими  звичаями  тощо.  Українська  мова  була  витіснена  з  усіх  державних  і  муніціпальних  установ,  а  незабаром  і  зі  школи.
        За  законом  1924 р. в  Галичині  вводилися  двомовні  школи,  де  повинні  були  викладати  польською  та  українською  мовами.  Вивчення  польської  мови  було  обов”язковим.  В  той  же  час  вчителів  і  викладачів  українського  походження  звільняли  з  роботи  чи  переселяли  в  центральні  воєводства  Польщі,  де  вони  повинні  були  викладати  польською  мовою.  Замість  них   в  західноукраїнські  школи  присилали  польських  вчителів,  які  навіть  не  знали  української  мови.
       Наслідком  такої  політики  було  те,  що  кількість  україномовних  шкіл
катастрофічно  зменшилася.  Зате  рівень  неосвічених  українців  значно  збільшився. Наприкінці 30-х рр. були  неписьменними  чи  малописьменними  понад  70%  українського  населення  Польщі.
       В  ще  гіршому  становищі  була  вища  школа.  В  1939 р.  в  Галичині  було  чотири  вищих  навчальних  закладів -  універсітет,  політехнічний  інститут,  ветеринарна  академія  та  академія  зовнішньої  торгівлі.  Але  навчання  для  українців  тут  було  недосяжним  через  високу  платню  за  навчання  та  обмежений  прийом  за  національною  приналежністю.  У  Львівський  університет, наприклад,  приймали  тільки  5%  українців.
        Державні  органи  влади  всіляко  обмежували  і  забороняли  діяльність  українських  просвітянських товариств  -  „Рідна  школа”,  „Просвіта”,  Таємного  університету,  що  діяв  у  Львові  з  1921  до  1925 рр.,  Наукового  товариства  ім. Т.Шевченка,  які  мали  значний  вплив  на  збереження  і  розвиток  національної  культури  Західної  України.
        Національне гноблення  українського  народу  в  Польщі  доповнювалося  соціально-економічним. Польський уряд  розділив  державу  на  дві  території  -   Польщу  „А”  і  Польщу  „Б”.  До  першої  входили  корінні  польські землі, до  другої  -  приєднанні  західноукраїнські  та  західнобілоруські.
        В  Польші  „А”  розвивалися   різні    галузі   промисловості.  Тут    було  сконцентровано  понад  80%  металообробних,  хімічних,  електротехнічних,  паперових,  текстильних,  цукрових  та  інших  підприємств.
       В  Польщі  „Б”  уряд  свідомо  гальмував  будівництво  промислових  підприємств.  Ця  територія  була  перетворена  на  аграрно-сировинний  додаток  країни,  у  ринок  збуту  й  джерело  сировини  та  дешевої  робочої  сили.  Більшість  підприємств  тут  були  дрібними  та  напівкустарними.  Великі  підприємства    опинилися  в  залежості  не  тільки  від  польського  капіталу,  але  й  англійського,  німецького,  французького, які  хижацьки  грабували  багатства  краю.  Тут  розвивали  тільки  ті  галузі  промисловості,  які  давали  високий  прибуток  і  дешеву  сировину – нафтодобувні,  харчові, деревообробні,  переробки  мінеральних  добрив  тощо.  Наслідком    стала  економічна  відсталість  територій  Західної  України.
        Західноукраїнські  підприємці  намагалися  протистояти  іноземному  економічному  вторгненню.  Вони  сформували  розгалужену  систему  кооперативів, яка включала кредитні  спілки  і  асоціації,  споживчі  і  торгові  спілки, молочні кооперативи та інші. Не  дивлячись  на  штучне  стримування  польською  владою  української  кооперації,  напередодні  Другої  світової  війни  у  Східній  Галичині  нараховувалося  4 тис.  кооперативів,  які  об”єднували  майже  700 тис.  членів.
       Періодично економіка західноукраїнських земель зазнавала  економічних  криз.  Найбільш  руйнівною  була  світова  економічна  криза  1929-33 рр.  Під час кризи  найбільш  постраждали  українські  підприємці,  бо  польський  уряд  надавав  фінансову  допомогу  „своїм”  підприємствам,  а  українські  залишалися  напризволяще.
       Сільське  господарство  західноукраїнських  земель продовжувало бути  слаборозвинутим.  Значна  частина  землі   в  Галичині  -  43,9%  загальної  площі належала державі, польським поміщикам і греко-католицькій церкві.  Середня  площа  поміщицьких  володінь  складала  від  3,5  тис.  до    4 тис. гектарів. В той же час у краї  було  понад  мільйон  дрібних  селянських  господарств,  приречених  до  розорення.  Армія  безземельних  селян  -  сільських  наймитів  і  дрібних  орендарів  налічувала  майже  5 млн. людей.
       Селянський  рух  примусив  польський  уряд  провести  в  20-х рр.  аграрну  реформу,  але  вона  не  ліквідувала  безземелля  в  краї.  Тільки  частина  поміщицьких  земель  підлягала  продажу  і  розподілу  між  селянами.  Значна  частина  земель  була  переведена  у  колонізаційний  фонд.  Тут  на  українській  землі  створювали  господарства  польські  селяни,  яких  переселяли  з  корінних  польських  земель.
        Під  час  світової  кризи  1929-33 рр.  відбулося  стрімке  падіння  цін  на  сільськогосподарську  продукцію,  що  призвело  до  скорочення  посівних  площ,  до  різкого  зменшення  поголів”я  робочої  і  продуктивної  худоби,  до  ще  більших  злиднів  серед  селян  і  міщан.
      Матеріальний  рівень  життя  українського  населення  був  дуже  низький.  Кількість  безробітних  складала  30-50%  людей  працездатного  віку.  Умови  праці  на  підприємствах  надто  важкі.  Часто  мали  місце  виробничі  аварії  і  каліцтва  робітників.  Широко  використовувалася  жіноча  і  дитяча  праця.  Робочий день тривав 12-16 годин. Реальна заробітна плата  не  збільшувалася,  навпаки,  часто  зменшувалася.  Робочий  день  сільськогосподарських  працівників  взагалі  не  регламентувався.  Заробітну  плату  їм  видавали  сільськогосподарською  продукцією.  Більшість  працювали  за  12-14-й  сніп.
       Соціально-економічне гноблення  доповнювалося  релігійними  утисками.  У  Галичині  населення  переважно  сповідувало  греко-католицьку  релігію,  на  південно-західних  землях  -  православну.  Греко-католицька  церква  споріднена  католицькій,  яка  панувала  у  Польщі.  Тому  її  права  захищалися  особливою  угодою  між  Ватіканом  і  урядом  Польщі.  В  цей  час  греко-католицьку  церкву  очолював  митрополіт  А.Шептицький.  Католики  та  греко-католики  вороже  ставилися  до  православної  церкви  і  православних  віруючих,  намагалися   їх  принизити  та  покатоличити.
         В  30-х рр.  почалося  масове  насильницьке  привертання  православних  до  римсько-католицької  церкви.  Було  знищено  майже  200  православних  храмів  і близько  150  передано  греко-католикам.  У  православних  на  південно-західних  землях  залишився  лише  51  храм.  До  православних  священників  і  віруючих  часто  застосовували  репресії.  Підставою  для  репресій  могло  бути  спілкування  українською  мовою  чи  називання  парафіян  українськими  прізвищами,  а  не  полонізованими. 
        Тяжкі  умови  життя  і  праці,  хронічне  недоїдання  підривали  здоров”я  населення.  Тут  часто  лютували  епідемії  тифу,  скарлатину,  дизентерії,  захворювання  на  сухоти  -  хвороби  бідних.  Населення  західноукраїнських  земель вимирало. Щоб якось  врятувати  життя  чи  покращати  його,  частина  українського  населення  почала  емігрувати  за  кордон. За період  з  1919  по  1940 роки  в  Канаду,  США,  Латинську  Америку,  в  Африку  і  навіть  в  Австралію  виїхало  понад  250 тис.  українців.
               
16.3. ОСОБЛИВОСТІ  ПОЛІТИЧНОЇ  БОРОТЬБИ  У  СХІДНІЙ
     ГАЛИЧИНІ  ТА  УКРАЇНСЬКИХ  ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ  ЗЕМЛЯХ.

      Національне  та  соціально-екномічне  гноблення  викликало  часті  протести  з  боку  українського  населення  -  страйки  робітників,  повстання  селян,  підпали  панських  маєтків  та  захоплення  поміщицьких  земель,  терористичні  акти. Польська  влада  широко  застосовувала  репресії,  які  не  могли  зупинити  навіть  міжнародні  організації  такі,  як  Ліга  Націй.
       В 30-х рр. проти  бунтуючих  селян  Східної  Галичини  була  застосована  політика  „ПАЦИФІКАЦІЇ” (умиротворення),  коли  без  суду  і  слідства  спеціальні  польські  каральні  загони  розстрілювали,  заарештовували  учасників  повстань,  конфісковували  їх  майно.  В  1934 р.  для  політв”язнів  був  створений  на  Поліссі  у  м. Береза-Картузька  особливий  концтабір  з  найбільш  жорстоким  режимом.
        Західноукраїнська  інтелігенція  -  літератори,  журналісти,  вчителі,  адвокати,  священики,  діячі  кооперацій  створили  в  1925 р.  міжпартійну  організацію  -  Українське національно-демократичне  об”єднання (УНДО)  під керівництвом Д.Левицького.  Вона  намагалася  добитися  від  польського  уряду  автономної  самостійності  для  Західної  України,  демократичних  реформ,  обрання  українців  до  польського  сейму. Визнавалися   тільки мирні  методи  боротьби  і  повна  відмова  від  терористичної  діяльності.  Тому  організація  діяла  легально.  Незабаром  між  керівниками  УНДО  та  польським  урядом  була  укладена  угода  під  назвою  „НОРМАЛІЗАЦІЯ”.  За  угодою  допускалося  викладання  української  мови  в  гімназіях  Волині  та  польських  школах  Східної  Галичини,  припинялося  переслідування  православного  духовенства,  кооперативам  охочіше  надавалися  кредити,  збільшувалося  українське  представництво  в  польському  сеймі.
        За  ці  поступки  з  боку  уряду  Ю.Пілсудського,  УНДО  почало  співпрацювати  з  ним,  відмовилося  від  політичної  боротьби  і  навіть  забуло  про  незалежність  Західної  України.   
        З  кінця  ХІХ ст.  в  Західній  Україні  діяла  Радикальна  партія.  Вона  об”єднувала  представників  сільської  інтелігенції,  українських  селян,  сільськогосподарських  робітників.  З  1930 р.  її  очолював  І.Марчук.  Ідеологією партії було прагнення поєднати соціалістичні ідеї з   національними  інтересами.  Радикали  виступали  за  справедливу  аграрну  реформу,  обмеження  приватної  власності,  відокремлення  церкви  від  держави.  В  політиці вони  боролися  за  незалежність  України  від  будь-яких  держав  -  Польщі,  Радянського  Союзу  та інших  і  вбачали  розв”язання  національних  і  соціально-економічних  проблем  у  самостійній  українській  державі.
        Радикальна  партія  не  обмежувала  свою  діяльність  тільки  Галичиною.  В  1930 р. вона  об”єдналася  з  соціалістами-революціонерами  Волині  і  утворила  Українську  соціалістично-радикальну  партію (УСРП).  В  1931 р.  соціал-радикали  вступили  до  ІІ  Соціалістичного  Інтернаціоналу.
        Громадянська війна та  іноземна  інтервенція  1917-1920 рр.  не  обійшли
стороною  землі  Західної  України.  Робітнчо-селянська  частина  населення
прагнула  до  соціально-економічного  звільнення  від  капіталістичного  панування  та  іноземного гноблення  і воз”єднання  з  Радянською  Україною.  В  1919 р.  тут  була  створена  Комуністична  партія  Західної  України (КПЗУ),  яку  очолив  відомий  український  революціонер  В.Затонський.  Під  час  радянсько-польської  війни  в  1920 р.  КПЗУ  утворила  Галицький  ревком  і  проголосила  встановлення  в  Галичині  радянської  влади.  Але  вона  проіснувала  недовго.  З  поновленням  польської  влади  в  Західній  Україні,  КПЗУ  була  заборонена  і  продовжувала  діяти  у  підпіллі
         В  1923 р.  КПЗУ  ввійшла  до  складу  Комуністичної  партії  Польщі,  також  забороненої  урядом,  як  автономна  частина,  але  фактично  її  діяльність  була  пов”язана  з  КП(б)У.  Під  впливом  КПЗУ  знаходилося  Українське  селянсько-робітниче  соціалістичне  об”єднання (СЕЛЬРОБ)  та  деякі  інші  організації,  які  діяли  легально.  Але  з  посиленням  фашизму  в  Європі,  посилилася  реакція  і  в  Польщі.  В  1932 р.  польська  влада  заборонила  діяльність  „Сельробу”  та  інших  легальних  організацій,  що  значно  ускладнило  діяльність  комуністів.
         КПЗУ  вихваляла  досягнення  СРСР,  прагнула  до  проведення  соціалістичних  реформ  на територіях  Західної  України,  до  об”єднання  з  Радянською  Україною  революційним  шляхом.  Але  не  всі  члени  КПЗУ  погоджувалися  з  тим,  що  відбувалося  в  Радянській  Україні.  Вони  виступали  проти  звинувачення  О.Шумського  та  інших  діячів  КП(б)У  в  націонал-ухильництві,  проти  згортання  українізації  і  першими  серед  комуністичних  партій  Європи  розкритикували  культ  особи  Й.Сталіна  та  попереджали  про  його  негативні  наслідки. 
        В 1928 р.  певна  частина  членів  КПЗУ  вказувала,  що  сталінська група               
Л.Кагановича в ЦК та ЦКК КП(б)У відійшла від ленінської лінії в  національній політиці і проводитьтаку  національну  політику,  яка  погрожує  соціалістичному  будівництву  в  Україні.
       Наслідком  стали  репресії  проти  комуністів  Західної  України.  Керівників  КПЗУ  відкликали  з  підпільної  роботи  до  Радянської  України,  де  їх  заарештували,  звинуватили  як  примиренців  та  ворожих  агентів  і  відправили  до  ГУЛАГу,  декого  розстріляли.
        Під тиском сталінського керівництва ВКП(б) Виконком Комуністичного  Інтернаціоналу  в  1938 р.  на  підставі  сфальсифікованих  звинувачень прийняв  рішення:  розпустити  Комуністичну  партію  Польщі,  а  разом  з  нею  і  її  складові  частини  -  Комуністичну  партію  Західної  України  і  Комуністичну  партію  Західної  Білорусії.  Але  багато  рядових  комуністів  продовжували  працювати  в  різних  суспільних  організаціях,  особливо  в  тих,  які носили  противоєний  та  антифашистський  характер.
        Серед  землевласників  Галичини,  Волині,  Західного  Полісся  була  створена  партія  Український  союз  хліборобів-державників (УСХД).  Її  очолював  В.Липинський. Він  заснував  монархічну  течію  в  українській  політичній  боротьбі.
         В.Липинський  виступив  проти  націоналізму  та  терору і вважав,  що  всі  громадяни  України,  незалежно  від  національності,  повинні  працювати  над  створенням  суверенної  української  держави,  процвітання  якої  є  запорукою  їх  добробуту.  Також  він  виступав  проти  соціалістів  і  лібералів  і став  ідеологом  українського  МОНАРХІЗМУ.  Його  політичним  ідеалом  стала  конституційна  монархія  на  чолі  з  всенародно  обраним  монархом.  В.Липинський  виступав  виключно  за  мирний  шлях  розвитку  і був  упевнений,  що  монархії  можна  досягти  тільки  мирним  шляхом.

       16.4. СТВОРЕННЯ  ОРГАНІЗАЦІЇ  УКРАЇНСЬКИХ  НАЦІОНАЛІСТІВ .
                ІНТЕГРАЛЬНИЙ  НАЦІОНАЛІЗМ.

        Після  поразки  в  Першій  світовій  війні  Німеччини  та  її  союзників,  в  цих  країнах  виникли  ІДЕЇ  РЕВАНШУ  і  олігархи  почали  створювати  ФАШИЗМ,  як  політичний  рух  ХХ ст.  і  особливу  специфічну  форму  державного  правління.  Перші  фашистські  партії  виникли  в  1919 р.  в  Італії  та  Німеччині.  В  20-30-х  рр.  вони захопили в своїх  країнах  владу  і  встановили  терористичну  диктатуру  вождів,  тотальну  владу  держави,  загальний  контроль над  особистостю,  проголосили  свої  нації  найвищими  і  вибраними  богом,  встановили  ідеологічний  і  фізичний  терор  проти  інакомислячих,  расизм  і  шовінізм  відносно  „неповноцінних”  рас  і  націй,  які  перетворилися  у  геноцид.      
       ІДЕЙНОЮ ОСНОВОЮ ФАШИЗМУ  СТАВ  КРАЙНІЙ  НАЦІОНАЛІЗМ.  Недарма  в  Німеччині  він  отримав  назву  -  НАЦИЗМ.  Соціальною  базою  фашизму були „ПРИНИЖЕНІ”  поразкою  у  Першій  світовій  війні  офіцери  та  солдати,  які  прагнули  реваншу,  радикальна  молодь,  яка  не  змогла  себе  знайти  в  житті,  дрібні  підприємці,  службовці  та  інтелігенція,  що  під  час  війни  досягли  певних  чинів,  пільг  і  не  хотіли  тепер  повертатися  до  прозаїчного  існування.  У  фашизмі  знайшли  своє  місце  деякі  селяни  і  робітники,  яким  набридла  щоденна  важка  праця  і  навіть  -  люмпени.
      СПОНСОРАМИ  фашизму стали представники  ВЕЛИКОГО  КАПІТАЛУ,  бо  вбачали  в  ньому  можливість  встановлення  сильної  влади  і  запоруку  стабільності  в  незалежній  країні,  які  захищали  б  їх  капітали  та  інтереси.
       В  кожній  країні  фашизм  мав  свої  особливості,  але  їх  об”єднували  непримиренний  антикомунізм,  расизм  і  шовінізм,  насильство  і  терор,  культ  вождя  і  тотальна  влада  держави,  загальний  контроль  над  населенням,  мілітарізація  усіх  сфер  життя  суспільства  та  агресія.
       Після  поразки  УНР  та  ЗУНРу  офіцери  та  військовослужбовці,  які  раніше  служили  у  цісарській  армії,  українській  петлюрівській  та галицькій    арміях  і  воювали  проти  радянської  влади  та  були  вигнані  Червоною Армією з Радянської України також вважали  себе   ПРИНИЖЕНИМИ.  Вони  отаборилися  в  країнах  Західної  Європи  і  в  1920 р.  створили  офіцерське  об”єднання  -  УКРАЇНСЬКА  ВІЙСЬКОВА  ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО)  на  чолі  з  полковником  Січових  стрільців  ЄВГЕНОМ  КОНОВАЛЬЦЕМ.
         Коли  в  Європі  почали  створювати  фашистські  організації  і  партії,  які  навіть  прийшли  до  влади   в  Італії   у  1922 р.  чи  намагалися  прийти  до  влади   в  Німеччині,  виникла  ідея  створити  фашистську  організацію  і  серед  українців-емігрантів  та  українців,  що  жили    на  землях  Західної  України.
        В 1929 р. у Відні зібрався з”їзд офіцерського об”єднання, куди  запросили  і  представників  студентських  радикальних  груп. На  з”їзді  була
створена   ОРГАНІЗАЦІЯ   УКРАЇНСЬКИХ   НАЦІОНАЛІСТІВ  (ОУН).  Керівником  вибрали  Є.Коновальця.  Незабаром  ОУН  підтримала  греко-католицька  церква  на  чолі  з  митрополітом  А.Шептицьким.  Головна  мета
ОУН  -  боротьба  проти  польської  влади  і  створення  суверенної  національної  держави  Україна,  незалежної  від  Польщі  і  Радянського  Союзу.   Було  розроблено  ідеологічне  обгрунтування  діяльності  ОУН.
         Головним  ІДЕОЛОГОМ  українських  націоналістів  став  ДМИТРО  ДОНЦОВ,  в  минулому  соціаліст,  емігрант  із  Східної  України,  який  розробив  теорію,  що  назвали  „ІНТЕГРАЛЬНИМ  НАЦІОНАЛІЗМОМ” (інтегральний  -  дієвий,  чинний).
       В  основу  була  покладена  перша  програма  фашистського  руху  в  Італії,  де  проголошувалися  три  головні  ідеї:  співробітництво  всіх  соціальних груп; сильна державна влада, яка  забезпечує  це  співробітництво;  націоналізм („Нація  -  над  усе!”),  а  також  німецька  нацистська  ідея  вождізму  та  фюрерства,  тобто  необмежена  влада  вождя  і  підкорення  нижчіх  керівників  вищим.  Таким  чином  італійський  фашизм  і  німецький  нацизм  стали  підвалинами  українського  інтегрального  націоналізму.

      Основні ідеологічні положення  „інтегрального  націоналізму”  виглядали  таким  чином:
- нація  -  абсолютна  цінність,  нація  -  над  усе!
- вища мета  українців  -  створення  незалежної  сильної  держави;
   -    заради цієї мети всі класи,  соціальні  групи  і  політичні  партії   повинні  об”єднатися,  припинити  між  собою  всі  політичні  дискусії  та  спори;
- майбутню  незалежну  українську  державу   повинен  очолювати  вождь
з  необмеженою   владою  і  всі   нижчі   керівники   безумовно  підкоряються  вищим.  В  організації  повинна  бути  найсуворіша   дисципліна;
- вища  мета  -  незалежна   сильна   держава   досягається   будь-якими
засобами,  в  тому  числі  шляхом  терору;
       Яким буде СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ЛАД майбутньої незалежної держави  -  це  не  так  важливо,  це  ДРУГОРЯДНЕ  ПИТАННЯ  вважав  Д.Донцов  та  його  прихильники,  і тому „інтегральний  націоналізм”  на  нього  не  давав  відповіді.  Мабуть,  це повинна  бути  аграрна  Україна,  з  розвинутою  кооперацією  та  капіталістичною  промисловістю.  Але  ПОЛІТИЧНИЙ  І  ДЕРЖАВНИЙ  ЛАД  незалежної  України  БЕЗУМОВНО  БУДУТЬ  ФАШИСТСЬКИМИ.
        Членами  ОУН,  крім  військових,  стали  здебільшого  молодь  -  старшокласники,  українські  студенти  а  також  дрібні  підприємці  і  службовці, деякі  представники  української  інтелігенції.  Всі  ці  верстви  населення  поряд  з  військовими,  як  показали  події  в  Італії  та  Німеччині,  були  звичайною  соціальною  базою  фашистського  руху. 
       Заради  ідеї  була  застосована  ієзуїтська  методика  -  проникнення  в  усі  державні  органи  та  організації,  в  усі  сфери  життя  і  звідти  підривати  стабільність  небажаної  держави.  Серед  закордонних  олігархів  знайшлися    спонсори,  які  фінансували  видавництво  газет,  журналів,  брошур,  утримували  освітні  та  громадські  організації  і  терористичні  групи.  Крім  того  оунівці  часто  вирішували свої фінансові проблеми  шляхом  експропріації,  який вважали  однією  з  форм  боротьби, тобто  звичайним  пограбуванням  банків,  поїздів,  поштових  будинків  і  взагалі  заможних  людей  в  Польщі,  Австрії,   на  землях  Західної  України.
       Організація  українських  націоналістів  застосовувала  також  інші  форми  боротьби  -  бойкоти,  демонстрації,  мітинги, саботаж,  студентські  страйки,  але  не  робітничі.  Робітники  та  селяни  їх  не підтримували.  Найбільш  дієвою  формою  боротьби  вважався  ТЕРОР  -  вбивства  польських державних діячів та тих українців, що не  поділяли  їх погляди  і  кого  ОУН  вважала  пособниками  правлячого  режиму.
         Ще  в  1923 р.  УВО  розробила  програму  „Терор”,  яка  перейшла  в  програму  дій  ОУН.  Українськими  націоналістами  було  вчинено  десятки  замахів на польських та радянських чиновників  в  тому  числі  на польського комісара  поліції  Є.Чехівського   та  секретара  радянського  консульства   у  Львові  О.Майлова,  шкільного  куратора  Богдана  Підгайного,  як  ідейного  ворога  тероризму  та  директора  гімназії  Бабія,  студента  Бачинського,  який  не  поділяв  погляди  націоналістів,  депутата  польського  сейму  Тадеуша  Голувку  та  міністра  внутрішніх  справ  Б.  Перацького.  Цей  перелік  не  має  кінця,  бо  не  всі  вбивства  тоді  були  розкриті.
          Звичайно,  терор  викликав  репресії  з  боку  польської  влади.  Польськими  правоохоронними  органами  були  заарештовані  організатори  та  учасники  терористичних  актів  Роман  Шухевич  та  Степан  Бандера,  М.Лебідь  і  Я.Карпінець, був   розгромлений  крайовий  провід  ОУН  у  Галичині.  Відбулися  Варшавський,  Львівській  судові  процеси.  Вбивці  були  засуджені  до  смертної  кари  або  до  багатьох  років  ув”язнення.  Але  в  польські  справи  почала   втручатися  фашистська  Німеччина  і  незабаром  смертна  кара для  вбивць була  відмінена,  терористи  піддані  амністії,  а  потім  випущені  на  волю. 
        Керівники  ОУН  розуміли,  що  силами  одних  своїх  членів,  хоч  і  радикальних,  та  застосуванням  терористичних  методів  боротьби  досягти  незалежності  України  неможливо.  Тому  вони  почали  орієнтуватися  на  зовнішні  сили  і  шукати  союзників.  Найбільше  для  цього  підходила    фашистська  Німеччина.  Адже  гітлерівське  керівництво,  як  і  ОУН,  не  визнавали  політичних  реалій  і  кордонів,  що  склалися  в  Європі,  притримувалися надзвичайного антикомунізму та войовничого  націоналізму  і  між  ними  існувала  ІДЕОЛОГІЧНА  СПОРІДНЕНІСТЬ.
         В свою  чергу  гітлерівська  Німеччина,  розігруючі  „українську  карту”, намагалася  спертися  на  політично  радикальну  українську  силу,  вороже  настроєну  проти  Польщі і Радянського Союзу. Але фашистське  керівництво  не  рахувалося  з  планами  українських  націоналістів,  коли  мова  йшла  про  інтереси  Німеччини  і  використовувала  їх,  звичайно,  в  своїх  інтересах.
         Майже  все  керівництво  і  багато  рядових  членів ОУН  пройшло  вишкіл  у  школах  абверу (німецька  розвідка),  у  школах  вермахту (армійські  учбові  заклади)  та  школах  СС (збройні  загони  нацистської  партії)  і  отримали  німецькі  офіцерські  та  військові  звання  і  чини.  Так  РОМАН  ШУХЕВИЧ,  наприклад,  мав  звання  гауптштурмфюрер  СС   і  гауптман (капітан)  Абверу.
        В  1938 р.  керівник  ОУН  Євген  Коновалец  був  підірваний  у  Голандії  радянським    розвідником.   Після   його   загибелі   почалася    боротьба    за
керівництво в ОУН між  двома  націоналістичними  лідерами  -  СТЕПАНОМ  БАНДЕРОЮ  та  АНДРІЄМ  МЕЛЬНИКОМ.  Боротьба  була  дуже  жорстока.  Справи  доходили  до  вбивства  прихильників  того  чи  іншого лідера.
       Внаслідок  Організація  Українських  Націоналістів  розкололася  на  ДВІ  ЧАСТИНИ: ОУН(б) під керівництвом Бандери та  ОУН(м)  під  керівництвом  Мельника.  Ідеологія  залишалася  попередня – інтегральний  націоналізм,  союзник також  попередній  -  гітлерівська  Німеччина.  Розколотою  між  двома   лідерами  ОУН  зустріла  Другу  світову  війну.
       Не  дивлячись  на  розкол  і  деякі  розбіжності,  обидві  частини  ОУН  на  чолі  із  своїми  керівниками  під  час війни служили  фашистській  Німеччині.
                16.5. УКРАЇНСЬКІ  ЗЕМЛІ  ПІД  ВЛАДОЮ  РУМУНІЇ.

        До  Першої  світової  війни  землі  Північної  Буковини  належали  до  Австро-Угорської  імперії.  Землі  Хотинського,  Ізмаїльського  та  Аккерманського  повітів  Бесарабії,  де  проживало  українське  населення  -  до  Російської  імперії.  Скориставшись  поразкою  Четверного  союзу  і  громадянською  війною  в  Росії,  Румунія  в  1918 р. захопила  ці  території.
        На  Паризькій  мирній  конференції  держави  Антанти  створили,   „санітарний  кордон”  між  Західною  Європою  і  радянською  Росією.  Вони  боялися,  що  революція  з  Росії  може  перекинутися  і  туди.  Тому  Англія,  Франція,  Італія   Сен-Жерменським  договором   1919 р.  та  Бесарабським  протоколом  1920 р. офіційно  визнали  захоплення  Північної  Буковини  та  Бесарабії  Румунією.
      На захоплених  українських  землях  румунська  влада  почала  проводити  типову  КОЛОНІАЛЬНУ  ПОЛІТИКУ.  Законодавство  румунського  королівства  було  поширено  на  нові  землі.  Місцеве  українське  самоврядування  ліквідували  і  тепер  на  чолі  сел  стояли  румунські  примарі  замість українських  старост,  а  на  чолі  повітів  -  румунські  префекти.  Українські  назви  міст  і  сел  змінили  на  румунські.  Українська  мова  була  заборонена  в  державних  та  муніціпальних  органах.  На  роботу  в  державні  установи  приймалися  тільки  ті  особи,  які  знали  румунську  мову.  Та  й  взагалі  українців  в  Румунському  королівстві,  за  офіційною  версією,  не  було.  Були  тільки   „СЛОВ”ЯНИЗОВАНІ  РУМУНИ”.
      В  1926-27 учбовому  році  всі  українські  початкові  школи  закрили,  а  за  ними  настала  черга  до  закриття  всіх  гімназій  та  професійних  шкіл  з  українською  мовою  навчання  та  українських  кафедр  у  вищих  учбових  закладах.  Накладено  було  заборону  на  ввезення  українських  книжок  і  музичних  товарів.
       Жертвою  РУМУНІЗАЦІЇ  стала  українська  православнв  церква.  Румунський  патріархат  підпорядкував  собі  православні  буковинську  мітрополію  та  єпархії  Бесарабії.  Українські  священики  не  допускалися  до  вищих  посад  у  церковній  ієрархії.
        Економічний  розвиток  Північної  Буковини  та  Бесарабії  штучно  стримувався.  Українські  землі  під  владою  Румунії,  як  і  під  владою  Польщі,  були  перетворені  в  джерело  дешевої  сировини  й  робочої  сили.  В  промисловості  панувало  дрібне  кустарне  виробництво  з  ручною  та  напівручною працею, з  домашнім  виробництвом.  Більш-менш  розвивалися  харчова  промисловість,  трикотажна  та  текстильна,  лісова  і  деревобробна.  В  період  економічної  кризи  1929-33 рр. підприємства  збанкрутіли  і  їх  чисельність  скоротилася  майже  на  половину.  Постійним  супутником  трудящих  було  безробіття.  На  початку  30-х рр.  безробіття  у  краї  охопило  майже  50%  працездатних.
       Селянське  господарство  знаходилося  в  стані  занепаду.  В  1919 р.  почалося  проведення  аграрної  реформи.  За  цією  реформою  румунський  селянин  отримував  0,5 га землі  під  садибу,  4 га  орної  землі  та  1 га  на  пасовисько.  Середній  розмір  наділу  українського  селянина  складав  всього  0,56 га.  В  період  економічної  кризи  різко  скоротилися  посівні  площі  і  зменшилося  поголів”я  продуктивної  і  робочої  худоби.
      Рівень життя  населення  Румунії  був  найнижчий  в  Європі,  а населення  українського  в  Румунії -  злиденний.  Постійним  явищем  для  них  стало  голодування  і  хвороби.  Один  з  бухарестських  журналів  писав,  що  гуцульське  населення  -  у  стадії  вимирання.
        Колоніальна  політика  королівського  уряду  Румунії  викликала  опір  з  боку  українського  населення.  У  вересні  1924 р.  в  Бесарабії  у  великому  селі  ТАТАРБУНАРИ  спалахнуло  повстання.  Проти  повстанців  уряд  кинув  регулярні  румунські  війська.  Бої  тривали  декілька  днів,  було  багато  вбитих  та  поранених.  Татарбунарське  повстання  закінчилися  поразкою  повстанців,  але  резонанс  прокотився  по  всій  Європі. Суд  Румунії  засудив  багатьох  учасників  повстання  до  перебування  у  в”язниці.
       Широка  кампанія  протесту  за  кордонами  королівства  і  в  самій  Румунії  проти  судилища  над  повстанцями  призвели  до  послаблення  політичного  режиму  та  адміністративного  тиску.  З  1928 по 1938 р.  у  Румунії  мав  місце  період  відносної  лібералізації  правління.  Були  відновленні  культосвітні  товариства,  українська  преса,  студентські  об”єднання  і  навіть  політичні  організації.
       У  підпіллі  діяли  заборонені  комуністичні  групи,  які  входили  до  Комуністичної  партії  Румунії.  З  початком  лібералізації  режиму  отримали  можливість  для  легальної  діяльності  прокомуністична  організація  „Визволення”  та  деякі  буржуазно-національні  партії.  „Визволення”  виступала  за  аграрні  перетворення  на  користь  українських  селян,  за  одержавлення  промисловості,  за  приєднання  до  Радянської  України.
       У  1927 р.  буржуазні  політичні  кола  створили  Українську  національну  партію (УНП)  на  чолі  з  В.Залозецьким.  Члени  партії  йшли  на  співпрацю  та  компроміс  з  румунською  владою  і  визнавали  тільки  легальні  форми  діяльності.
      В сер.30-х рр., за прикладом організації українських націоналістів   в  Галичині,  було  створено  НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ  ОБ”ЄДНАННЯ  в  Північній  Буковині,  яке  діяло  нелегально.  Його  очолювали  І.Григорович,  О.Забачинський,  Д.Квітковський. Але  в  Буковині  воно  не  отримало  поширення  бо,  крім  молодіжних  та  спортивних  товариств,  це  об”єднання  ніхто  не  підтримав.
       В  1938 р.  в  Румунії  до  влади  прийшли  військові,  на  чолі  яких  незабаром став румунський диктатор Іона Антонеску. В  країні  встановився    фашистський  режим  і  діяльність  всіх,  крім  фашистських,  партій  і  організацій  була  заборонена.

           16. 6.  УКРАЇНСЬКІ  ЗЕМЛІ  ПІД  ВЛАДОЮ  ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ.

       За  Сен-Жерменським  договором  держави  Антанти  у  вересні  1919 р.  передали Закарпатські землі Чехословаччині. Вони  гарантували  автономний  статус краю, який отримав офіційну назву  -  ПІДКАРПАТСЬКА  РУСЬ.  Конституція  Чехословацької  республіки  також  обіцяла  закарпатському  населенню  створення  автономії,  але  керівництво  Чехословаччини  незабаром  забуло  про  гарантії  і  обіцянки  не  виконало.
       Серед держав, що були створені  на  землях  Австро-Угорської  монархії,  Чехословаччина  була  найбільш  розвинутою  країною.  Відносно  українських  земель  вона  проводила  політику,  яка  поєднувала  елементи  колоніалізму  з  економічною  підтримкою.  Центральна  влада  вкладала  у  розвиток  Закарпаття  значні  кошти.  Тому  тут  розвивалися  різні  галузі  промисловості,  здійснена  була  електрифікація  навіть  у  сільській  місцевості,  будувалися  сучасні  дороги,  мости  тощо.
        В  20-х  роках була проведена  аграрна  реформа,  за  якою  великі  землевласники  позбавлялися  частини  їх  земель.  Більш  ніж  35 тис.  безземельних  селян  отримали,  хоч  невеличкі  за  розміром,  але  власні  ділянки.  Українське  населення  мало  значно  кращий  рівень  життя,  ніж  у  Польщі  чи  Румунії,  і  не  страждало  так  від  голоду  та  безробіття.
      Поліпшилося  становище  української  школи,  мережа  яких  постійно  розширювалася. Рішенням вищого  адміністративного  суду  Чехословаччини  від  28  червня  1925 р.  українська  мова  була  визнана  „чужою”  для  населення  Закарпаття,  але  заборонена  не  була.  Поряд  з  чехами  і  словаками  серед  урядовців  краю  займали  посади  і  українці.
        Особливостю  політичного  життя  в  Закарпатті  було  те,  що  самостійних  українських  партій  тут  не  створили.  Нечисленні  українські політичні  групи  входили  до  складу  чехословацьких  партій,  які  були  їм  близькі  за  ідеологією.  В  Чехословаччині  існувала  багатопартійність.  Найбільш  впливовими  були  Аграрна  партія,  Комуністична,  Соціал-демократична,  Людова,  які  діяли  легально.
        Особливість  суспільного  життя  полягала  в  різноманітній  орієнтації  українського  населення  Закарпаття.  Значна  частина  закарпатців  вважала,  що  вони  частина  російського  народу,  зденаціоналізованого  під  впливом  іноземних  загарбників  та  історичних  обставин. Вони  прагнули  до  об”єднання  з  російським  народом.  Їм  дали  назву  МОСКВОФІЛИ.  Москвофільські  настрої  поширилися  серед  інтелігенції,  православного  духовенства,  студетської  молоді.  Москвофільство  підтримували чехословацькі  Аграрна,  Народно-соціалістична,  Народно-демократична  партії.  Було  створено  ряд  організацій,  серед  яких  найвпливовішим  було „Общество  ім. Духновича”.  Вони  пропагували  промосковські  настрої  серед  населення.
         Другою  течією  серед  закарпатського  суспільства  було  РУСИНСТВО.  Русини  вважали  себе  нащадками  Київської  Русі.  Століття  ізоляції  від  інших  українських  земель  перетворило  це  слов”янське  населення  в  окрему  націю  -  русинів.  Русини  зберегли  свою  стародавню  мову,  звичаї,  обряди,  свою  культуру,  які  були  відмінні  від  українських.
        Третьою течією  в  Закарпатті  було  УКРАЇНОФІЛЬСТВО.  Українофіли  вважали  себе  частиною  українського  народу.  Українофілів  підтримували  чехословацькі Комуністична  і  Соціалістична  партії,  Християнсько-народна  партія. ХНП заснувала товариство „Просвіта”, яке конкурувало з  москвофільським  „Обществом  ім. Духновича”,  і  намагалася  нейтралізувати  вплив  москвофілів.  Українофілів  підтримувала  значна  частина  українських  вчителів,  а  через  них  -  учнівська,  студентська  молодь  та  їх  батьки.
               
          16. 7.  ПРОГОЛОШЕННЯ  ДЕРЖАВИ  "КАРПАТСЬКА  УКРАЇНА".

        29 вересня  1938 р.  в  Мюнхені  відбулася  міжнародна  конференція,  де  розглядалися  претензії  фашистської  Німеччини  до  Чехословаччини.  Керівники  держав  -  гарантів  Версальського  миру  Н.Чемберлен  від  Великобританії  та  Е.Даладьє  від  Франції  підтримали  німецько-італьянські  вимоги  відносно  передачі  Гітлеру  Судетської  області  Чехословаччини  і  розчленування  самої  Чехословацької  республіки.
        За  наслідками  рішень  Мюнхенської  конференції  Словаччині  була  надана  автономія,  де  незабаром  встановилася  фашистська  влада;  Судети  в  десятиденний  строк  передавалися  Німеччині;  Закарпатська  Україна  в  тримісячний  строк  переходила  під  владу  Угорщини. Рішення  конференції  обговоренню  не  підлягали.
         Скориставшись  розвалом  Чехословаччини,  23  жовтня  1938 р.  в  Закарпатті   проголосили  АВТОНОМІЮ.  Територіальне  об”єднання  отримало  назву  -  Карпатська  Русь.  Був  створений  крайовий  уряд,  який  очолив  АВГУСТИН  ВОЛОШИН  - священник  греко-католицької  церкви  з  універсітетською  освітою,  науковий  робітник  і  лідер  Християнсько-народної  партії.
   
         В  листопаді  1938 р.  фашистська  Угорщина  почала  збройну  інтервенцію  проти  Закарпаття.  Угорські  війська  захопили  частину  Закарпатської  Русі  в  тому  числі  столицю Ужгород  та  велике  місто  і  залізничий  вузол  Мукачеве.  Залізничне  сполучення  із  Словакією  та  Румунією  було  перервано. 
         Уряд  А.Волошина  переїхав  до  м. Хуст,  який  було  оголошено  новою  столицею  Закарпаття.  Для  захисту  країни  була  створена  військова  організація з робітничої і селянської молоді, з гімназистів  і  старшокласників під назвою Карпатська Січ.  Чисельність  вояків  Січі  складала  всього  2  тис.  людей.  Звичайно  захистити  країну  від  іноземного  вторгнення  вони  не  мали  змоги.
       У січні 1939 р. була засновано  нова  політична  організація  -  Українське  національне  об”єднання (УНО),  яка  поставила  мету  створення  суверенної  української  держави  в  Закарпатті.  У  лютому  1939 р.  відбулися  вибори  до  парламенту  краю  -  Сойму (Сейму)  Карпатської  Русі.
          15  березня  1939 р.  на  засіданні  Сойму  була  прийнята  Конституція (Конституційний  закон), яким  Карпатська  Русь  проголошувалася НЕЗАЛЕЖНОЮ  ДЕРЖАВОЮ  під  назвою  КАРПАТСЬКА  УКРАЇНА.  Прийняли державні  символи  -  синьо-жовтий  прапор  і  герб  у  вигляді  щита,  розділеному  на  дві  частини.  На  одній  частині  був  зображений  стоячий  відмідь  у  лівім  червонім  півколі,  чотири  сині  та  три  жовті  смуги  у  правому  півколі  і  тризуб  з  хрестом  на  середньому  зубі.  Державним  гімном  нової  держави  стала  пісня  «Ще  не  вмерла Україна».  Карпатська Україна була  проголошена  республікою  на  чолі  з  президентом.  Державною  мовою  стала  українська  мова.
         Президентом  Карпатської  України  обрали  Августіна  Волошина.  У  своїй  промові  він  проголосив,  що  Карпатська  Україна  стає  центром,  навколо  якого  будуть  об”єднані  всі  Українські  землі  в тому  числі  і  Радянська  Україна,  що     вийде  із  СРСР  і  приєднається  до  Карпатської  України.  Нова  назва  самостійної  України  буде  -  „СОБОРНА  УКРАЇНСЬКА  ДЕРЖАВА”.  Звичайно,  в  тих  обставинах  це  була  утопія.
        Конституційний  закон  Карпатської  України  вступав  в  дію  «від  його  прийняття».  Але  від  діяв  всього  декілька  годин.   
        Проголошення незалежної республіки  Карпатська  Україна  відбувалося  під  гуркіт  гармат. Угорські  війська  почали  14 березня  1939 р.  наступ  на  територію  нової  республіки. Вояки Карпатської Січі  не змогли    відвернути  вторгнення  іноземців. 
       Вдень  15  березня  була  проголошенна незалежна  держава  Карпатська  Україна,  а  пізно  ввечері  того  ж  дня  уряд  на  чолі  з  президентом  А.Волошиним  повинні  були  тікати  з  Хуста.  Угорські  війська  окупували  всю  територію  Закарпаття.  Карпатська  Україна,  як  суверенна  держава, перестала  існувати.
       Незабаром   А.Волошин  опинився  в  Празі,  де  і  зустрів  Другу  світову  війну.  Після  капітуляції  Німеччини  в  травні  1945 р.  радянська  військова  контррозвідка  захопила  і  вивезла  до  Москви  першого  і  останнього  президента  Карпатської  України.  Через  місяць  під  час  допитів  він  помер  у  Бутирській  в”язниці. Й.Сталін  не  міг  А.Волошину  вибачити  його  зухвалого  наміру  приєднати  до  Карпатської  України  Радянську  Україну.