РОЗДІЛ 17. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
(1939 – 1945 рр.)
17.1. Міжнародні передумови Другої світової війни.
17.2. Воз”єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною та
їх радянизація.
17.3. План „Барбароса”. Початок Великої Вітчизняної війни.
17.4. Мобілізаційні заходи Радянського уряду для боротьби з агресором. 17.5. План „Ост”. Фашистський окупаційний режим.
17.6. Радянське підпілля і партизанський рух.
17.7. ОУН - УПА під час Другої світової війни.
17.8. Україна в наступальних операціях радянських військ в 1943 р.
17.9. Україна на завершальному етапі війни (1944-45 рр.).
17.10. Внесок України у Велику Перемогу.
17.11. Відновлення народного господарства в Україні.
17.12. Культура України в роки війни.
17. 1. МІЖНАРОДНІ ПЕРЕДУМОВИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
Потерпівши поразку в Першій світовій війні Німеччина була „принижена” Версальською мирною угодою. Правлячі кола і населення Німеччини прагнули реваншу. Це була одна з головних причин зародження тут нацизму і приходу А.Гітлера до влади.
Призначений канцлером Німеччині, АДОЛЬФ ГІТЛЕР (Шикльгрубер) почав по клаптикам розривати Версальський мирний договір. Останнім відірваним клаптиком від Версальського миру став «аншлюс» - насильницьке приєднання Австрії до Німеччини.
В березні 1938 р. німецькі збройні сили вступили до Австрії і країна була проголошена „німецькою землею”. Держави Антанти: Франція, США Великобританія - гаранти післявоєного миру дивилися крізь пальці на руйнування Версальського договору. Вони викохали гітлерізм і мали відносного нього свої плани. Тому не дивно, що гаранти миру визнали швидко «аншлюс» і тим самим підштовхнули Німеччину до активізації агресивних дій.
Наступною країною для захоплення була визначена Чехословаччина. Після Мюнхенского зговору 15 березня 1939 р. А.Гітлер на чолі своїх солдатів вступив до Праги. Захоплення Чехословаччини стало крахом політики „умиротворення”, проголошеної керівниками Великобританії та Франції. Згодом Німеччина висунула територіальні претензії ще до інших сусідних країн - до Литви та до Польщі.
3 квітня 1939 р. А.Гітлер підписав таємну директиву під кодовою
назвою „ВАЙС”. Це був план вторгнення до Польщі. Занепокоєнні агресивністю Німеччини, Великобританія і Франція оголосили про підтримку Польщі, але Німеччина вважала ці обіцянки блефом, що незабаром і підтвердилося.
Таким чином, міжнародна обстановка в 1938-1939 рр. загострилася.
Намагання створити в Європі систему колективної безпеки та політика „умиротворення” потерпіли крах. Уряд Радянського Союзу передбачав можливість зближення Франції і Великобританії з країнами „Антикомінтернівського пакту” - Німеччиною, Італією та Японією і вирішення їх проблем за рахунок СРСР. Військовий конфлікт між радянськими та японськими військами на Далекому Сході в районі озера Хасан та річки Халгін-Гол робив таку змову реальною. Радянський Союз опининився в ситуації погрози війни на два фронти - Заході і Сході.
Світ опинився перед ЗАГРОЗОЮ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. Останнім шансом попередити нову світову катастрофу стали тристоронні переговори між СРСР, Великобританією та Францією у Москві. Переговори почалися в квітні 1939 р. Радянський Союз запропонував підписати договір про взаємну допомогу, включаючі військову, на випадок нападу агресора на будь – яку сторону. Переговори йшли мляво і затяглися до серпня 1939 р.
Коли почали вирішувати конкретне питання - яка держава і в якій кількості виставить військ, зброї, бойової техніки, з”ясувалося, що англійська та французька делегації не мали повноважень для його вирішення. Крім того, не було вирішено і таке головне питання, як можливість пропустити війська Червоної Армії через території Польщі та Румунії для бойових дій проти агресора. Наслідком стало те, що Московські тристоронні переговори були зірвані.
В той же час почала діяти ТАЄМНА ДИПЛОМАТІЯ. Уряди Франції та Великобританії повели таємні переговори з нацистською Німеччиною. Таємні переговори з Німеччиною вів і Радянський Союз. Тепер кожна сторона діяла ВИКЛЮЧНО В СВОЇХ ІНТЕРЕСАХ. У Лондоні, в Парижі, в Москві намагалися відвернути від своїх країн удар фашистського агресора і спрямувати його на протилежний бік, таким чином відтягнувши війну від своїх кордонів.
Після провалу московських переговорів почалися інтенсивні контакти між Берліном і Москвою. На прохання Гітлера, Сталін погодився на приїзд до Москви міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа. 23 серпня 1939 р. у присутності Й.Сталіна нарком іноземних справ СРСР В.Молотов і Ріббентроп підписали УГОДУ між СРСР і Німеччиною ПРО НЕНАПАД СТРОКОМ НА 10 РОКІВ. Обидві держави брали на себе обов”язок утримуватися від будь-якого насильства та агресії по відношенню один до одного, як окремо, так і разом з іншими державами.
До договору, що був широко опублікований, додавався ТАЄМНИЙ ПРОТОКОЛ про поділ Європи на сфери впливу і нейтралітет СРСР на випадок війни Німеччини в Західній Європі. Згідно протоколу, до радянської сфери були віднесені Бесарабія, Латвія, Естонія, Фінляндія, до німецької - Литва. Польща була поділена між СРСР та Німеччиною за лінією Нарев – Вісла – Сян.
Таким чином вирішувалося і українське питання. Німеччина відмовлялася від планів ОУН про створення „Великої України”, бо території Західної України входили за протоколом до складу Радянської України. Цим рішенням Німеччина знехтувала прагненням свого підручного ОУН встановити владу українських націоналістів в Україні.
До речі, оригінал таємного протоколу НЕ БУВ ЗНАЙДЕНИЙ ні в німецьких, ні в радянських архівах. Про зміст таємного протоколу стало відомо світу від агента-розвідника США, який діяв у Москві. Тому достовірно невідомо, таємний протокол - ФАЛЬШИВКА ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ.
Радянсько-німецький договір про ненапад дав можливість А.Гітлеру розв”язати Другу світову війну. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ 1 вересня 1939 р. з нападу німецько-фашистських військ на Польщу.
3 вересня 1939 р. Великобританія і Франція, які гарантували безпеку і допомогу Польщі, оголосили війну Німеччині. Але оголосити війну і вести бойові дії - не одне і те ж. Це була незвичайна, як її охрестили політики і журналісти, - „ДИВОВИЖНА ВІЙНА”. Маючі величезну кількість військ на Західному фронті, з боку Великобританії і Франції з вересня 1939 р. до квітня-травня 1940 р. ніяких бойових дій не велося, доки Німеччина сама перейшла в наступ проти них.
Незабаром в Другу світову війну було втягнуто 72 держави світу, на території яких жили 2 млрд. населення Землі. Військові дії велися на території 40 країн майже всіх континетів світу: в Європі, Азії, Африці, на всіх морях та океанах земної кулі. Чисельність мобілізованих у збройні сили перевищувало 110 млн. людей. Число вбитих військового і мирного населення склало 65-67 мільйонів людей, поранено та покалічено понад 90 мільйонів.
17. 2. ВОЗ”ЄДНАННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
З РАДЯНСЬКОЮ УКРАЇНОЮ ТА ЇХ РАДЯНИЗАЦІЯ.
Польський уряд не зміг організувати опір німецьким загарбникам, хоч деякі польські військові підрозділи відчайдушно боронилися. Польська армія відступила на Схід. 16 вересня польський уряд покинув Варшаву і виїхав до Румунії, а потім до Лондону. Польським військам був виданий наказ також відступати до кордонів Румунії.
Німецькі війська швидко захоплювали польські території і наближалися до земель Західної України. 17 вересня 1939 р. Червона Армія перейшла радянсько – польський кордон. В Галичині і на Волині наступали війська Українського фронту під командуванням С.Тимошенка, в Західній Білорусії - війська Білоруського фронту під командуванням М.Ковальова. Радянські війська майже не зустрічали опору з боку польських військ, які масово здавалися в полон.
В радянському полоні опинилося багато польських військовослужбовців. Доля їх виявилася трагічною. Понад 15 тис. полонених польських офіцерів загинуло в Катинському лісі біля Смоленська та під Харковом. Радянська влада потім звинувачувала у розстрілі польських офіцерів німецьких есесівців, які на окупованих територіях захопили польських полонених. Гебельсівске міністерство пропаганди звинувачували у тому ж злочині радянських енкаведістів.
20 вересня 1939 р. радянські війська зустрілися з передовими частинами вермахту на Галичині. 22 вересня підрозділи червоноармійців увійшли до Львова. Територія Західної України і Західної Білорусії опинилися під повним контролем Червоної Армії. Радянські і німецькі війська розділила лінія річок Нарев-Вісла-Сян. Кордони Радянського Союзу і Німеччині тепер стикалися. Треба було це оформити юридично.
28 вересня 1939 р. у Москві підписали новий радянсько-німецький договір „Про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною”. Згідно новому договору кордон між Німеччиною і СРСР пройшов уздовж річок Сян і Західний Буг.
Для законного підтвердження об”єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною, у Львові 22 жовтня 1939 р. відбулися Установчі народні збори Західної України, які прийняли ДЕКЛАРАЦІЮ ПРО ВОЗ”ЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ З УРСР.
1 листопада 1939 р. це рішення було схвалено Верховною Радою СРСР, а 14 листопада 1939 р. - Верховною Радою УРСР пітверджене законодавчо. Територія Західної України увійшла до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
В червні 1940 р. уряд Радянського Союзу направив вимогу до Румунії - повернути окуповані в 1918 р. Північну Буковину і Бесарабію. Румунія звернулася за допомогою до Німеччині, своєї союзниці. Але Німеччина зробила вигляд, що нічого не почула. 28 червня 1940 р. Румунія погодилася повернути окуповані території. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про включення до складу Української РСР Північної Буковини і Південної Бесарабії, де проживало українське населення, а також райони Придністров”я - Хотинський, Аккерманський, Ізмаїльський.
Таким чином, відбулася велика історична подія. БУЛА СТВОРЕНА СОБОРНА УКРАЇНА. Вперше за декілька століть ОБ”ЄДНАЛИСЯ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ОДНІЙ ДЕРЖАВІ. І відбулося це ПРИ РАДЯНСЬКІЙ ВЛАДІ. Сучасні „національно свідомі” політики та історики про такий факт вже забули.
За кордоном залишалося ще Закарпаття. Але її об”єднання з іншими українськими землями було вже питанням часу.
Ті райони Бесарабії, в яких переважало молдавське населення, об”єдналися з Молдавською Автономною Радянською Соціалістичною республікою, яка з 1924 р. входила до складу УРСР. В серпні 1940 р.
Молдавська АРСР вийшла зі складу УРСР і разом з новими бесарабськими територіями утворила Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку (МРСР).
Більшість населення Західної України радо зустріли радянські війська. На то були свої причини:
- територія Західної України знаходилася під загрозою окупації гітлерівськими військами;
- польський окупаційний режим на протязі десятиліть викликав до себе зненависть українського народу;
- польські війська, відступючі під натиском німецьких і радянських військових підрозділів, часто-густо, застосовували терор по відношенню до місцевого населення. Звичним явищем стало знищення українців у польських в”язницях;
- населення Західної України здавна прагнуло об”єднатися із східними українцями в єдиній державі.
Але польське населення та представники Організації Українських Націоналістів зустріли Червону Армію вороже і повели бортьбу проти неї.
На українських землях, воз”єднаних з Радянською Україною, була встановлена радянська влада. Цей процес отримав назву „РАДЯНИЗАЦІЯ” західних областей України.
Стара система влади та місцевого управління були ліквідовані і введена нова система - РАДЯНСЬКА. Замість чиновників-поляків до управління прийшли українські, як представники із Західної України, так і представники зі Східної України: партійні, державні, господарські працівники, діячі науки і культури, вчителі і лікарі, інженери і кваліфіковані робітники.
Швидкими темпами почалися соціалістичні перетворення. Була проведена націоналізація промислових і торгових підприємств, які до цього були власністю чи контролювалися переважно поляками та євреями. Одночасно здійснювалися заходи щодо реконструкції діючих і будівництва нових, переважно дрібних підприємств. Повністю було ліквідовано безробіття. Трудящих міста переселили у панське житло, націоналізоване у власників.
Трудяще селянство отримало від радянської влади в безоплатне користування понад мільйон гектарів поміщицької та монастирської землі. Була проведена експропріація маєтків польських землевласників. Десятки тисяч голів великої рогатої худоби, коней, овець, свиней було передано українській селянській бідноті, яка до того ж звільнялася від
податків. За короткий час в західних областях були створені 182 МТС, в яких працювало 2 тис. тракторів та іншої сільськогосподарської техніки.
Значні перетворення були здійснені в галузі національно-культурного будівництва. Була проведена українізація народної освіти, державних установ, судочинства. Тільки за жовтень-грудень 1939 р. було відкрито 400 нових шкіл, 7 вищих учбових закладів, де навчання провадилося українською мовою. Вживалися дієві заходи з ліквідації неписьменності. Львівський універсітет, який носив ім”я польського короля Яна Казіміра, тепер отримав назву імені Івана Франка. Львівський театр опери і балету також тепер отримав ім*я Івана Франка. Відкривалися нові українські газети, журнали, створювалися нові українські видавництва. В обласних і районих центрах виникали нові театри, філармонії, палаци культури, бібліотеки та інші культурно-просвітні установи.
Було введено безоплатне медичне обслуговування. У перший рік радянської влади в західних областях було відкрито близько 700 лікарен, поліклінік, амбулаторій та пологових будинків, де переважно працювали медицинські робітники зі Східної України, бо місцевих не було. Їх при польській владі взагалі в Західній Україні не готували.
Всі ці нововведеня були зустрінуті схвально більшістю населення
Західної України.
Але нова влада принесла в Західну Україну і РЕПРЕСІЇ. Відразу після воз”єднання почалися арешти і виселення тих, кого радянська влада вважала нелояльними чи ворожими до неї. Перш за все це торкнулося активних діячів політичних партій та громадських організацій, офіцерський склад польської армії. Арешту підлягали представники буржуазного класу: власники заводів і фабрик, банків і кооперативних об”єднань, адвокатських контор, чиновники і греко-католицькі священослужбовці, великі землевласники.
Десятки тисяч західноукраїнців і поляків було депортовано у північні та східні райони Радянського Союзу. Незабаром велике незадоволення селянства викликало початок проведення колективізації сільського господарства. Щойно роздані селянам землі, інвентар, худобу почали відбирати та усуспільнювати їх у колективних господарствах.
Це незадоволення створювало підгрунтя для боротьби проти радянської влади, особливо з боку ОУН.
Радянизація західноукраїнських земель продовжувалася недовго. Незабаром почалася Велика Вітчизнянна війна і територія Західної України була окупована військами нацистської Німеччини, які встановили терористичний фашистський режим. Звичайно, замість радянизації на західноукраїнських територіях була започаткована фашизація.
17. 3. ПЛАН „БАРБАРОСА”. ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ.
Ідею захоплення життєвого простору для Німеччині за рахунок Росії А.Гітлер висунув ще в 1925 р. в книзі „Майн кампф”. Він писав: „Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави”. Але А.Гітлер розумів, що силами однієї Німеччини здолати СРСР неможливо. Тому, коли він прийшов до влади і почав Другу світову війну з метою перерозподілити світ на користь Німеччини, спочатку були захоплені майже всі країни Європи. Деякі з них перетворилися у союзників Гітлера. Тільки тепер, маючі у своїй владі всю міць Європи, він кинув її економічний і військовий потенціал на підкорення СРСР.
План нападу на Радянський Союз німецьке військове командування розробляло з літа до грудня 1940 р. План цього нападу містився в директиві Гітлера №21 від 18 грудня 1940 р. Він отримав умовну назву „ПЛАН „БАРБАРОСА”.
В документі передбачався розгром Радянського Союзу у „БЛИСКАВИЧНІЙ ВІЙНІ”, яка повинна була тривати всього 7-8 тижнів. За цей час німецькі війська повинні були розбити Червону Армію і вийти на лінію Архангельск – Волга – Астрахань. Строк нападу визначався на травень 1941 р. Потім був перенесений на 22 червня 1941 р.
Вздовж німецько-радянського кордону було розгорнуто 190 дивізій (5,5 млн. солдат і офіцерів) Німеччини та її сателітів - Угорщини, Італії, Румунії, Фінляндії. Вони були об”єднані в три групи армій. Група армій „ПІВНІЧ” наступала зі Східної Прусії у напрямку на Прибалтику-Псков-Ленінград з метою розбити тут радянські війська, захопити порти в Балтійському морі і північну столицю СРСР - місто Ленінград.
Група армій „ЦЕНТР” завдавала удари з флангів радянським військам в районі Білостока, з”єднувалася у Мінську і через Смоленськ наступала на Москву з метою її знищення.
Група армій „ПІВДЕНЬ” розбивала радянські війська в Західній Україні і розвивала наступ на Київ, Харків, Донбас, Крим з подальшим захопленням Кавказу та Закавказзя.
Червона Армія на початку війни значно поступала німецькому вермахту. Вона могла протиставити ворогу 170 дивізій з кількістю 2,7 млн. особистого складу.
За характером війна була СПРАВЕДЛИВОЮ, ВИЗВОЛЬНОЮ З БОКУ ВСІХ НАРОДІВ СРСР, що вели боротьбу за свою незалежність, за свою Батьківщину і НЕСПРАВЕДЛИВОЮ, ЗАГАРБНИЦЬКОЮ З БОКУ НІМЕЧЧИНИ ТА ЇЇ САТЕЛІТІВ. Для радянських людей це була ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯННА ВІЙНА і в той же час вона виявилася складовою частиною Другої світової війни.
Вранці 22 червня 1941 р. без оголошення війни, зненацька німецько –фашистські війська та їх союзники перейшли радянський кордон на протязі від Баренцева моря до Чорного. Зав”язалися криваві прикордонні бої. На радянські міста і села німецькі літаки вже в перший день війни скинули тисячі авіаційних бомб.
На територію України вдерлися 57 дивізій. З них 44 німецькі і 13 румунських, а також 4 угорські бригади і 9 румунських. Їх підтримували 800 літаків 4-го німецького повітряного флоту та понад 500 літаків румунських ВПС.
Ворогам в Україні у напрямку «Південь» протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів. Але зненацькість нападу та інші вагомі причини дали значну перевагу загарбникам.
Ціною великих втрат радянські прикордонники і війська намагалися зупинити фашистів. У м.Сокаль Львівської області прикордона застава під командуванням лейтенанта О.В.Лопатіна, маючі на озброєнні лише гвинтівки і кулемети, билися 11 діб у повному оточенні. Коли укріплення були розбиті, уцілілі прикордонники перейшли до підвалу розбитої будівлі і там продовжували бій поки всі загинули, але не відступили.
Початок війни для СРСР був трагічним. На протязі трьох тижнів ворог просунувся на південному напрямку на 300-350 км. Радянські воїни захищалися відважно і мужньо, але несли великі втрати і повинні були відступати. Багато солдатів та офіцерів попало в полон. Німецьке керівництво відкрито проголошувало, що їх мета фізичне знищення та поневолення народів СРСР. В першу чергу серед полонених шукали командирів, комісарів і політруків, комуністів та комсомольців а також євреїв і розстрілювали їх.
На другий день війни 23 червня розгорнулася перша танкова битва в районі міст Луцьк-Броди-Рівно-Дубно, в якій з обох боків приймало участь біля 2-х тис. танків. Битва тривала до 29 червня. У радянських танкістів були величезні втрати, але зупинити ворога вони не змогли.
Запеклі бої точилися на лінії укріплених районів, які почали будувати ще перед війною. 55 діб тривала оборона Коростенського укріпрайону. Тут німецькі війська затримали до кінця липня 1941 р. Бували випадки, коли червоноармійці, оточені фашистами, підривали ДОТи, в яких захищалися і гинули разом з ними. Тільки після захоплення Коростенського укріпрайону німці отримали змогу продовжити наступ на житомирському і київському напрямках. Також розгорнулися бої на уманському та одескому напрямках. Німці прагнули прорватися до промислових районів України, у Донбас. На меті були нафтові джерела Кавказу.
В липні німецькі війська увірвалися до Білої Церкви і пішли в наступ на Жмеринку. З 11 липня почалася ОБОРОНА КИЄВА. На захист столиці разом з військами Південо-Західного фронту стало все населення міста і області. На спорудженні оборонних рубежів працювало до 160 тис. києвлян. 900 тис. добровольців поповнили народне ополчення та винищувальні батальйони. Багато енергії до оборони Києва приклали командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М.П.Кирпонос, начальник штабу фронту генерал-майор В.І.Тупіков, член Військової Ради фронту М.О.Бурмистенко.
У першій половині вересня 1941 р. в районі Києва німці оточили чотири армії Південно-Західного фронту. В.Тупіков звернувся до Москви з проханням відступити. Й.Сталін заборонив залишати місто. І тільки 17 вересня дозвіл на відступ отримали, але було вже запізно. 19 вересня німці увірвалися до Києва. Бої продовжували тривати на вулицях та околицях міста. Кільце оточення стало ще щільніше. Війська фронту розділилися на окремі групи та загони і пробивалися з оточення самостійно. Під час прориву загинули тисячі солдатів і командирів. Загинув і весь командний склад Південно-Західного фронту – В.Тупіков, М.Кирпонос, М.Бурмистенко та інші.
Київська оборона тривала з 11 липня до 26 вересня 1941 р.
16 липня 1941 р. румунські війська захопили столицю Молдавії Кишинів і разом з німецькими частинами намагалися прорватися до ОДЕСИ - великого промислового центру і важливого морського порту та військово-морської бази. Сюди було кинуто 300-тисячне німецько-румунське військо і вже на початку вересня воно оточило місто із суші. За наказом Верховного Головнокомандування був створений Одеський обороний округ. Безпосередньо місто і порт захищали Окрема Приморська армія під командуванням спочатку генерал-лейтенанта Г.П.Софронова, а потім генерал-майора І.Є.Петрова і моряки Чорноморського флоту під командуванням віце-адмірала Ф.С.Октябрьського.
Майже 100 тис. одеситів працювали на будівництві оборонних споруд, близько 30 тис. ополченців влилося до військових з”єднань. Незважаючі на численні нальоти фашистської авіації та артилерійський обстріл, на обмеження їжі і води, робітники і службовці не припиняли роботи на заводах і фабриках, постачаючі зброю і боєприпаси частинам Червоної Армії, ремонтуючі військову техніку. В катакомбах працювали школи, державні установи, ховалося населення від бомбардування та обстрілів. Героїчна ОБОРОНА ОДЕСИ тривала з 9 серпня до 16 жовтня 1941 р.
За наказом Верховного Головнокомандування радянські війська покинули місто і морем були евакуйовані до м. Севастополь.
На початку серпня ворог в районі Умані оточив, послаблені в попередніх боях, частини 6-ої і 12-тої армій. Були величезні втрати і велика кількість полонених. Фашисти прорвалися до Дніпра. Відступаючі радянські війська підірвали греблю Дніпровської ГЕС, залишили Запоріжжя і Дніпропетровськ.
В жовтні-листопаді 1941 р. точилися криваві бої за ДОНБАС. Після тяжких боїв радянські війська його залишили і відступили за Дон.
У другій половині жовтня ворогу вдалося увірватися до Криму. Вони намагалися захопити військово-морську базу і м. СЕВАСТОПОЛЬ. На шляху танкової колони, що сунула до Севастополя, оборону тримали п”ятеро морських піхотинців на чолі з політруком Миколою Фільченковим. У бою загинули матроси Іван Красносельський і Василь Цибулько. Коли закінчилися боєприпаси, Фільченков і його товариші матроси Юрій Паршин та Данило Одінцов підвязали до себе гранати і кинулися під ворожі танки. Взагалі було підірвано 10 танків, шлях німцям на Севастополь на деякий час був перекритий. Всім п”ятьом чорноморцям було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.
ОБОРОНА СЕВАСТОПОЛЯ тривала 250 днів з 30 жовтня 1941 р. до 4 липня 1942 р. Але і після наказу Верховного Головнокомандування про залишення міста, там тривали бої. То билися до останнього патрону чорноморські матроси. Було багато загиблих і полоненних.
В той час, коли німецька група армій «Південь» з кривавими боями просувалася по території України, 5-6 грудня 1941 р. радянські війська перейшли у наступ під Москвою проти групи армій «Центр». У МОСКОВСЬКІЙ БИТВІ було розбито 38 ворожих дивізій. Вперше з початку Другої світової війни гітлерівські війська потерпіли неочикувану велику поразку.
Натхнена першим успіхом Ставка Верховного Головнокомандування вирішила почати загальний наступ Червоної Армії. Але ворог ще був досить могутній, його сили ще далеко не були вичерпані.
З 25 грудня 1941 р. почалася КЕРЧЕНСЬКО-ФЕОДОСІЙСЬКА десантна операція по звільненню Криму. Вона тривала до 3 січня 1942 р. і була невдалою. Звільнили тільки Керченський півострів. 15-20 травня 1942 р. німці перейшли в наступ і захопили м. КЕРЧЬ. Радянські війська з великими зусиллями та жертвами переправилися через Керченську протоку на Таманський півострів.
Біля 30 тис. солдатів та офіцерів не змогли еакуюватися і пішли в Аджи-Мушкайські каменеломні. З-під землі вони продовжували битися з ворогом. Німці труїли захисників каменоломен отруйними газами, заливали водою, підривали штольні разом з людьми, закидували бомбами та мінами. Після двомісячної нерівної битви, знайшли живими і витягли на поверхню 1,5 тис. виснажених спрагою та голодом, поранених людей, яких німці забрали в полон.
Невдачею для радянських військ закінчився і наступ їх під ХАРКОВОМ, який тривав з 12 по 29 травня 1942 р. Радянські війська зуміли прорвати оборону ворога у напрямку Балаклея – Красний Ліман і просунутися на 90 км. Був створений Барвенківський виступ. Але німці перейшли у контрнаступ і оточили в районі виступу радянські підрозділи. Тільки невеликим групам вдалося з боями вирватися з оточення. Інші загинули чи попали в полон.
22 липня 1942 р. вся територія України була окупована військами Німеччини та її сателітів. Останнє місто, яке залишили радянські війська, було м.Свердловськ Ворошиловградської (Луганської) області. Битва по захопленню України тривала рівно 1 рік і 1 місяць, а згідно плану „Барбароса” на завоювання всього Радянського союзу Гітлер відводив 2 місяці. Завдяки масовому героїзму радянських людей, які захищали свою Батьківщину, фашистський „БЛІЦКРІГ” ПРОВАЛИВСЯ.
За виявлений героїзм, мужність і стійкість захисників містам України - Києву, Одесі, Севастополю і Керчі після війни були присвоєні почесні звання - „Місто-герой”.
Після окупації України фашистські війська ринулися до міжріччя Дону та Волги з метою захоплення Сталінграду - важливого у стратегічному
та економічному відношенню міста, через яке із Середньої Азії та Закавказзя йшли хліб, нафта, сировина для озброєння.
В цей скрутний для країни час 28 липня 1942 р. був виданий наказ №227. Він увійшов в історію як наказ „НІ КРОКУ НАЗАД!”. За цим наказом командирам і бійцям заборонялося самовільно кидати позиції. За відступ без наказу карали РОЗСТРІЛОМ. Позаду бойових позицій були розташовані заградзагони, які розстрілювали всіх, хто кидав окопи чи траншеї і самовільно відступав.
ПРИЧИН ПОРАЗОК І НЕВДАЧ Червоної Армії на початку війни було досить багато. Перш за все це була хибна військова доктрина, згідно з якою СРСР мав воювати на чужій території і „малою кров”ю”. На новому кордоні з Німеччиною, встановленному в 1939 р., були розташовані велика кількість військових складів та аеродромів, літаків, гармат і танків. Майже всі вони були захоплені чи розбиті німцями в перші години війни. Деякі літаки не встигли навіть піднятися в повітря. Червона Армія залишилася без озброєння, літаків, танків, гармат.
Велику шкоду країні завдали масові репресії 30-х рр. відносно кращих військових кадрів Червоної Армії. Було знищено фізично майже 40 тис. командирів. Це був величезний подарунок Й.Сталіна А.Гітлеру напередодні кривавої війни. Більшість нових командирів, які прийшли керувати підрозділами Червоної Армії, не мали військової освіти і просто не вміли воювати. Крім того, вони були налякані попередніми репресіями і більшість командирів не виявляли власної ініціативи, чекаючі наказів зверху. Виявляючі значну особисту хоробрість, вони гинули самі, а з ними гинули і тисячі солдатів.
Повинний був пройти певний час, коли нова генерація командного складу Червоної Армії навчилася воювати. Але за цей досвід, за цю науку командири і солдати розплачувалися своєю кров*ю і життям.
Мляво йшло переозброєння армії. Хоч радянські конструктори вже створили новітні і найкращі на той час середні танки типу Т-34 та важкі танки КВ і ЙС, новітні літаки-винищувачі, а бомбардувальники мали таку дальність польотів, що вже в 1941 р. літали бомбити Берлін. З”явилися могутні реактивні міномети, які солдати потім охрестили „Катюшами” та інша техніка. Але на озброєнні Червоної Армії здебільше знаходилася стара техніка, яка була гірше німецької.
Нерозумним виявився наказ про знищення військових укріплень на старому радянсько-польському кордоні. Старі укріплення знищили в 1939 р., а нові на новому кордоні не збудували.
Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз дійсно для радянських людей був зненацьким, але не для Й.Сталіна з його оточенням. Радянські розвідники, дипломатичні працівники попереджали багато разів радянське керівництво про план „Барбароса”, а розвідник Леопольд Треппер, що діяв в країнах Європи, навіть передав цей таємний документ радянському керівництву. Інший радянський розвідник Ріхард Зорге, який діяв в Японіїї, точно вказував день і час нападу. Але Й.Сталін не ймав нікому віри, вважаючі це дезінформацією чи провокацією.
14 червня 1941 р. було повідомлення офіційного Телеграфного Агенства Радянського Союзу, що вороги хочуть посварити СРСР з Німеччиною і розповсюджують балачки та плітки щодо початку війни. Заявою ТАРС радянські люди були дезорієнтовані і війни не чекали.
Навіть тоді, коли фашистські літаки кидали вже бомби на Київ, Мінськ та інші міста і села України, Білорусії, Прибалтики і фашистські танки перетнули наші кордони, не було наказу стріляти у нападників. Все це вважалося чиєюсь провокацією. Тому не дивно, що радянські війська у перший період війни несли важкі втрати і відступали.
17. 4. МОБІЛІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ РАДЯНСЬКОГО УРЯДУ
ДЛЯ БОРОТЬБИ З АГРЕСОРОМ.
З початком вторгнення нацистських військ на територію СРСР ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР закликали населення до захисту Батьківщини. Пригнічений своїми прорахунками, Й.Сталін покинув Кремль, виїхав на свою дачу. На деякий час, у самий відповідальний момент, у перші дні війни, вождь самоусунувся від керівництва. Згодом він опанував себе і знову повернувся до керівництва державою.
30 червня 1941 р.Президія Верховної Ради СРСР, ЦК ВКП(б) і РНК СРСР створили ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ ОБОРОНИ (ДКО), який зосередив усю повноту влади в державі у своїх руках. Для загального керівництва бойовими діями була створена СТАВКА ВЕРХОВНОГО ГОЛОВНОКОМАНДУВАННЯ. Робочим органом Ставки був ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ. ГОЛОВОЮ Державного Комітету Оборони і ВЕРХОВНИМ ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧЕМ призначили Генерального секретаря ЦК ВКП(б) Й.В.СТАЛІНА.
3 липня 1941 р. Й.Сталін виступив по радіо з промовою, в якій визнав тяжкий стан держави і закликав народ дати відсіч агресору.
7 липня 1941 р.Президія Верховної Ради, Рада Народних Комісарів Української РСР і ЦК КП(б)У опублікували звернення, в якому закликали український народ мобілізувати всі сили на розгром ворога, завдати смертельного удару по німецьким загарбникам.
На ці заклики український народ разом з іншими народами Радянського Союзу став на захист своєї Батьківщини і названа війна була СВЯЩЕННОЮ, ВЕЛИКОЮ ВІТЧИЗНЯННОЮ. В перші ж дні війни з”явилося гасло:”Все для фронту, все для перемоги!”. Воно визначило зміст життя і діяльності всіх народів великої держави.
Була оголошена МОБІЛІЗАЦІЯ до лав Червоної армії чоловіків, яким виповнилося 18 років. У військкомати безперервно надходили заяви від людей різного віку і професій, які прагнули добровільно піти на фронт. Протягом перших трьох місяців війни у Червону Армію і Військово-Морський Флот влилося близько 2,5 млн. чоловік. Одночасно створювалися військові підрозділи народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони тилових районів від ворожих диверсантів та шпигунів. Їх масово засилали німці до радянського тилу.
Усі підозрювані особи, особливо в районах бойових дій, підлягали арешту. Виявленних шпигунів, диверсантів, дезертирів судили військовим трибуналом і розстрілювали.
Населення міст і сел приймали активну участь у будівництві оборонних споруд, рили окопи та траншеї, протитанкові яри, створювали грошові і продовольчі фонди з оборони країни, брали шефство над військовими лікарнями, давали самодіяльні концерти для поранених, збирали кошти для сімей загиблих фронтовиків та дітей, що залишилися без батьків.
Все НАРОДНЕ ГОСПОДАРСТВО перебудовувалося на ВОЄННИЙ ЛАД, або, як тоді говорили - на воєнні рейки. Заводи, фабрики, що в мирний час випускали мирну продукцію, тепер перепрофілювалися на випуск воєнної продукції. Воєнні замовлення виконували не тільки великі підприємства, але й малі. Всі вони почали масовий випуск зброї і боєприпасів, яких так було недостатньо на фронті, а також військовий одяг, взуття для бійців та інше спорядження. На підприємствах до верстатів стали жінки, підлітки, пенсіонери, які замінили чоловіків, що пішли на фронт.
Робітники і службовці працювали в три зміни. Робочий час був збільшений, усі відпустки відмінені. На виробництві введена жорстка трудова дисципліна. Працювати приходилося у прифронтових умовах під обстрілами і бомбардуванням. Але норми не тільки виконували, але й перевиконували в кілька разів.
В тяжких умовах відбувався збір врожаю і виконання державних зернових поставок. На поля виходили все населення сіл, хто міг працювати. Головним чином це були жінки, підлітки, пенсіонери і діти. Вони замінили чоловіків, батьків, синів, що вже воювали на фронті.
В перше воєнне літо колгоспники створили те, що в мирний час було нездійсненним. Темпи збору врожаю зерна в тилових районах перевищували в 2-3 рази довоєнні. Однаково хліба не вистачало. В країні на всі продовольчі товари були введені картки.
Складовою частиною перебудови народного господарства на воєнний лад була ЕВАКУАЦІЯ в тилові райони СРСР найціннішого устаткування підприємств та іншого майна, а також кваліфікованих кадрів і діячів науки та культури, сільськогосподарської техніки та колгоспної худоби.
ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР створили РАДУ З ЕВАКУАЦІЇ, яку очолив перший секретар Вищої Центральної Ради Профспілок М.Шверник. В Україні комісією з евакуації керував замісник голови РНК УРСР Д. Жила. Надлюдські зусилля, безсоні ночі коштували керівникам і робітникам та службовцям евакуація підприємств з економічних центрів України - Наддніпрянського промислового району, Донецького та Криворізького басейнів, а також заводів і фабрик Києва, Харкова, Одеси, інших міст. Часто евакуація відбувалася під гарматним обстрілом та страшним бомбардуванням з повітря. Що не встигали вивезти, те підривали або спалювали, щоб не дісталося ворогу.
Ешелони, які йшли на Схід з промисловим устаткуванням і людьми часто розстрілювали з повітря і бомбардували німецькі літаки. Всього з України було вивезено і тим врятовано від нацистів понад 550 великих підприємств. Це складало 1/3 всіх заводів і фабрик, евакуйованих із районів СРСР, де точилися бойові дії. Із колгоспів і радгоспів встигли вивезти 30 тис. тракторів, 125 млн. пудів зерна та інших продовольчих товарів, перегнати фронтовими дорогами у східні райони понад 6 млн. голів худоби.
Такого масового переміщення за тисячі кілометрів людських мас і матеріальних цінностей, промислового виробництва в історії ще не було. Трудящі Уралу, Сибіру, Казахстану, середньоазіатських республік прийняли до себе евакуйованих, надали їм житло, розмістивши серед міцевого населення, надали можливість харчуватися.
Вивезенні в нові місця підприємства відновляли у короткі строки. Під осіннім дождем та в зимові морози у степу чи в тайзі евакуйовані робітники будували тимчасові приміщення, промислові корпуси, встановлювали в них машини, верстати, підводили електрику і починали випускати військову продукцію. Самі жили у виритих землянках та нашвидку сколочених бараках і, напівголодні, працювали цілодобово.
Були випадки, коли декілька підприємств, евакуйованих з різних міст, об”єднувалися в одне велике підприємство. Так ленінградський Кіровський і Харківський дизельний заводи об”єднали з Челябинським тракторним заводом, розташованим на Уралі, і через кілька місяців почали випускати танки. Уральці називали цей завод Танкоградом.
Уже наприкінці 1941 р. на Сході СРСР працювало 8 танкобудівних заводів, 3 дизельних, значна кількість літакобудівних, гарматних та інших воєнних заводів. Завдяки героїчній праці робітників і конструкторів цих підприємств, Червона Армія незабаром отримала новітню бойову техніку і кількістю перевищила гітлерівський вермахт.
У глибокий тил були евакуйовані з України інститути Академії наук СРСР, 70 українських ВУЗів разом зі студентами і викладачами, майже 50 театрів та інші культурні і освітянські заклади та установи. В міста і села Російської Федерації, Казахстану, республік Середньої Азії було переселено 3,5 млн. мирного українського населення.
Так в лихий для країни час стверджувалася ДРУЖБА НАРОДІВ СРСР.
17.5. ПЛАН „ОСТ”. ФАШИСТСЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ.
Додатком до гітлерівського плану „Барбароса” фактично став ще один генеральний план, який отримав умовну назву „ОСТ” (СХІД). За цим планом передбачалося:
- знищити на окупованій території 30 млн. мирного населення та військовополоненних;
- переселити на протязі 30 років у Західну Сибір, на Північний Кавказ, у Південну Америку, в Африку понад 50 млн. представників неповноцінних нищих рас - росіян, українців, білорусів, поляків, литовців, латишів, естонців, а євреїв як „недолюдків” знищити взагалі;
- на „звільнену” таким чином землю поселити 10 млн. німецьких колоністів, яких будуть обслуговувати та обробляти знімечене місцеве населення, яке спеціально для цього буде збережено живими і перетворене у лакеїв та рабів;
- Радянський Союз, та її складову частину УРСР, знищити як суверенну цілісну державу;
- ліквідувати у завойованих країнах національну культуру, середню та вищу освіту, залишивши тільки початкову школу, в якій навчати дітей німецькій мові та як обслуговувати своїх панів-німців;
- забезпечити медицинськими та іншими засобами скорочення народжуванності дітей на окупованій території.
Цей окупаційний режим встановлював „ОРДНУНГ”, або „НОВИЙ ПОРЯДОК”. Тим туземцям, які визнавали „новий порядок” дозволялося жити, ті, хто його не визнавав, повинні були померти.
Окупаційний режим підтримували каральні органи: гестапо – таємна державна поліція в нацистській Німеччині, війська СС - військові загони нацистської партії, які відрізнялися особливим фанатизмом та жорстокістю, загони СД - служба державної безпеки. Ще до початку війни з Радянським Союзом за наказом Гітлера та Гіммлера були створені спеціальні каральні підрозділи - айнзацгрупи СС, на які покладалося завдання масового фізичного знищення мирного населення.
На окупованій території із місцевих запроданців створювалися місцеві органи влади, які співробітничали з окупантами. В містах призначені були бургомістри, в районах - голови, в селах - старости. „Новий порядок” також забезпечувала ДОПОМІЖНА ПОЛІЦІЯ. На них, як на представників місцевого населення, нацисти покладали всю „брудну роботу” - арешти, катування, розстріли, страти місцевого населення, каральні операції проти підпільників та партизан, знищення селянських поселень разом з людьми та інше. Ці зрадники, вислуговуючі перед окупантами, були жорстокішими ніж самі окупанти, і тому їх страшенно ненавиділо населення.
З початку окупації Україна була розділена на чотири частини, які адміністративно належали Німеччині чи її сателітам.
Чернівецька та Ізмаїльські області а також Одеська область, західні райони Миколаївської та південні райони Вінницької областей, лівобережна частина Молдавії були об”єднанні в ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО „ТРАНСНІСТРІЯ” і передані Румунії.
Західноукраїнські землі: Львівська, Тернопільська, Станіславська, Дрогобичська області отримали назву „ДИСТРИКТ (округ) ГАЛИЧИНА” і разом з польськими землями увійшли до ПОЛЬСЬКОГО ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВА з центром у м. Краків.
Чернігівська, Харківська, Сумська області та Донбас склали ПРИФРОНТОВУ ОБЛАСТЬ і були підкорені військовому командуванню.
Всі інші українські землі увійшли до складу РЕЙХСКОМІСАРІАТУ „УКРАЇНА” з центром у м. Рівне. Рейхскомісаріат складали шість генеральних округів - Київський, Дніпропетровський, Мелитопольський, Житомирський, Миколаївський і Рівенський. На чолі рейхскомісаріату Гітлер поставив ЕРІХА КОХА, який навіть серед своїх нацистів вславився непримиренністю відносно слов*ян та жорстокістю.
Закарпатська Україна, захоплена ще в 1939 р. фашистською Угорщиною, залишалася під її владою.
А.Гітлер приділяв Україні значну увагу. В 1942 р. недалеко від м.Вінниці у глибокій таємниці була збудована його ставка під назвою «Вервольф». Сюди лідер нацистів приїзджав тричі. Тут німецьким генералітетом при участі А.Гітлера було розроблено декілька воєних операцій Другої світової і Великої Вітчизнянної війн.
В перші дні війни гітлерівці загравали з українськими націоналістами, дозволивши їм проголосити „самостійну” Україну, хоч і під протекторатом Німеччини. Але незабаром Україна була повністю окупована фашистами і як держава перестала існувати. Тепер вона входила до складу великого рейху і ділити її з кимось німецький уряд не збирався.
З початком окупації на території України розгорнуло діяльність пропагандистське відомство Геббельса. Перш за все воно намагалося нейтралізувати комуністичну ідеологію. Почали друкувати газети з комуністичними назвами, такими, наприклад, як „Правда” та інші, але зміст їх статей був нацистський. В них розповідалося про негативні явища радянської доби - про голод 1932-33 рр., про масові репресії і вихваляли Велику Німеччину, фюрера та насаджували нацистську ідеологію. Дозволено було випускати і місцевим органам влади свої газети, але всі вони були під німецьким контролем. Без згоди окупаційної влади вони не мали права давати навіть незначні розпорядження чи оголошення.
Життя окупованого населення жорстко регламентувалося наказами та правилами, невиконнання яких каралося розстрілом або концтаборами. В усіх містах і селах була введена комендантська година. Поява на вулиці після комендантської години без дозволенного документу чи посвідчення особи - «аусвайсу» закінчувалася, як правило, розстрілом на місці чи арештом. Окупанти заборонили місцевим жителям заходити до магазинів, перукарен, до пошти чи аптеки, їздити у міському транспорті чи брати воду у колодязях, де висіло оголошення: „Тільки для німців”, „Українцям вхід заборонено”.
Гітлерівці перетворили Україну в колоніально залежну країну, в аграрно-сировинний придаток рейху, у „життєвий простір” для вищої, обраної богом, раси. До речі, на бляхах ременів, якими були підперезані фашистські солдати, був напис німецькою: „З нами Бог”.
Окупаційна влада розгорнула у величезних розмірах організований голодомор населення і організоване мародерство та пограбування країни. У Німеччину ешелонами вивозили промислове устаткування, сировину, метали, зерно та інші продовольчі товари, грабували витвори мистецтва, музейні експонати. Вивозили навіть українські чорноземи.
Усе працездатне населення заставляли працювати на великий рейх. У промисловості був введений 12-14 годинний робочий час, заробітна платня - мізерна. За відмову працювати на німців було введено одне покарання - розстріл. Так у Маріуполі був розстріляний відомий український сталевар Макар Мазай, який відмовився виплавляти сталь для окупантів.
Нацистська влада намагалася відновити роботу підприємств, шахт, залізниць, електростанцій. Але відновлення відбувалося мляво, весь час щось ламалося або вибухало. За роки окупації у Донбасі не було видобуто для німців ні однієї тони вугілля. Так „працювали” на окупантів радянські люди. Навіть під жахом розстрілу.
Вся ЗЕМЛЯ УКРАЇНИ була оголошена ВЛАСНІСТЮ НІМЕЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Але колгоспні господарства окупанти не розігнали. Навпаки, вони їх зберігали, називаючі „державними маєтками”. Це була досконала сільськогосподарська організація з примусовою працею та пограбуванням вирощеного врожаю на користь Німеччини. Згодом на найкращі українські землі повинні були переселитися німецькі колоністи. Робоча сила потрібна була і для роботи в Німеччині. Понад 2,4 млн. молодих людей було вивезено з України на роботу в промисловості і сільському господарстві великого рейху. На невольничі ринки в Німеччині з”їзджалися з усіх кінців бауери (хазяї) і купували слов”янських „ОСТАРБАЙТОРІВ” для роботи в своїх господарствах.
Сотні тисяч людей України померли від добре організованого фашистами ГОЛОДУ. Тих радянських людей, які не визнавали „нового порядку” і взагалі були нищої раси, чекали концтабори і смерть.
На території України було створено понад 180 КОНЦЕНТРАЦІЙНИХ ТАБОРІВ. Особливо страшними концтаборами смерті були Львівський, Уманський (Уманська яма), Житомирський, Славутський, Володимиро-Волинський, Кіровоградський, Дарницький (у Києві) та інші. Майже в кожному місті були створені ці фабрики смерті. Тут було знищено 3,9 млн. мирного громадянського населення і майже 2 млн. військовополонених. Нацистські каральні загони спалили 250 населенних пунктів республіки, населення яких було розстріляне чи спалене живцем разом з селами.
В багатьох містах були створені ЄВРЕЙСЬКІ ГЕТТО, куди нацисти збирали єврейське населення для проведення своєї страшної політики - „ГОЛОКОСТУ” - фізичному знищенню людей єврейської нації. В Україні фашистські людолови створили понад 50 гетто. Одним з найстрашніших було Львівське гетто, де людей спочатку принижували, а потім вбивали. Їм пропонувалося „проїхатися” вулицями міста на трамваї смерті у Долину Смерті, де вони копали собі могили і, розстріляні, падали до них. Всю цю „брудну” роботу виконували українські поліцаї та вояки з ОУН.
На протязі 103 тижнів з німецькою акуратністю кожний вівторок і п”ятницю у Бабиному Яру в Києві розстрілювали не тільки євреїв, але й людей інших національностей, які опинилися у Дарницькому концтаборі. За роки окупації в Бабиному Яру загинуло 220 тис. людей. Документи свідчать, що серед 1500 карателів, що знищували людей, було 1200 представників Організації Українських Націоналістів (ОУН). Всього за роки окупації в Україні жертвами нацистів, як німецьких так і українських, стали 1,5 млн. євреїв.
Народ України не визнав нацистського „орднунгу”, крім невеличкої купки запроданців, і піднявся проти нового порядку на священну війну.
17. 6. РАДЯНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ І ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ.
Фашистський „орднунг” викликав масовий РУХ ОПОРУ серед населення всіх окупованих фашистами країн. В окупованих територіях Європи розрізняють два напрямки руху Опору - ПОМІРКОВАНИЙ, якими керували буржуазно-демократичні партії , які прагнули повернення буржуазно-демократичного ладу та їх урядів, і РЕВОЛЮЦІЙНИЙ під керуванням комуністичних партій, які намагалися встановити після перемоги над нацизмом в своїх країнах соціалістичний лад з комуністичними урядами.
Обидва ці напрямки співробітничали між собою під час війни, билися пліч-о-пліч, бо був у них один ворог - фашизм.
Інакше справа склалася в Україні. Сучасні українські кон”юктурні історики намагаються також говорити про два напрямки в русі Опору в Україні. Деяки нарахували навіть три напрямки: радянський, націоналістичний і польський. Але історичні факти говорять, що на окупованій території України фактично діяв тільки ОДИН АНТИФАШИСТСЬКИЙ НАПРЯМОК - РАДЯНСЬКИЙ ПІДПІЛЬНИЙ І ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ, який намагався звільнити Україну від фашизму та його „нового порядку”.
Документи стверджують, що формування ОУН-УПА боролися не проти фашизму, а ЗА СТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ ФАШИСТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (згідно теорії інтегрального націоналізму Д.Донцова), в якій українські націоналісти мали б владу над українським народом. І заради цієї мети вони СПІВПРАЦЮВАЛИ з фашистами інших країн, особливо німецькими. Тому рух ОУН-УПА є КОЛЛАБОРАЦИОНІСТСЬКИМ (фр.collaboration – співробітництво). Так в Європі називали тих, хто під час Другої світової війни співробітничав з фашистськими окупантами.
Радянська військова доктрина, згідно з якою війна повинна була вестися на чужій території, не передбачала партизанського і підпільного руху на своїй території. Але вже в Директиві від 29 червня 1941 р. ставилося завдання створити на захоплених ворогом територіях мережі партизанських загонів і підпільних організацій під керівництвом комуністів. Однак, створені поспіхом із самовідданих, але недосвідчених людей, вони виявилися досить уразливими для німецьких спецслужб. Свою роль відіграли і запроданці, які поставляли німецьким спецслужбам списки підпільників. Тому вже в перші дні окупації більшість партизанських загонів і підпільних груп були знищені разом з їх базами.
З 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території з початком війни, на червень 1942 р. було тільки 22 діючих партизанських загони. Решта загинули або розпалися.
Фашистський терористичний режим викликав масовий рух Опору населення України. До партизанської й підпільної боротьби ставали не тільки комуністи та комсомольці, бійці Червоної Армії, які попали в оточення чи втекли з концтаборів, але й колись мирне безпартійне населення. За зброю взялися навіть жінки, старики, діти. Щодня піддаючі себе смертельному ризику, вони збирали на полях недавніх боїв кинуту зброю, створювали підпільні явки, писали і розповсюджували антифашистські листівки, шукали і налагоджували зв”язок з „Великою землею”, як називали радянську територію за лінією фронту і били ворога.
Спочатку партизанські загони і підпільні організації створювалися стихійно. Згодом їх створення ставало все більш організованим і керованим. Партизанські загони почали завдавати чутливих для ворога ударів. Особливо партизанський і підпільний рух почав зростати і розповсюджуватися після розгрому фашистських військ під Москвою.
Ставка Верховного Головнокомандування з метою організації керівництва партизанським рухом на всій окупованій території створила 30 травня 1942 р. Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР). На чолі був поставлений перший секретар ЦК КП(б) Білорусії П.Пономаренко. В червні 1942 р. виникає і Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т.Строкачем.
Під керівництвом УШПР боротьба народних месників значно активізувалася. Партизанські загони отримували з „Великої землі” зброю, боєприпаси, засоби зв”язку, пропагандистську літературу, поліграфічну техніку, спеціалістів-розвідників. Під керівництвом Українського штабу здійснювалася координація бойових дій між окремими партизанськими загонами, а також партизанських загонів з діями частин регулярної армії.
В середині 1943 р. на території України вже діяли 46 великих партизанських з”єднань, близько 2 тис. загонів і диверсійно-розвідувальних груп. У бойових діях приймало участь понад 100 тис. людей. Партизанський рух в Україні набув масового характеру. За німецькими даними, майже 10% СИЛ ВЕРМАХТУ БУЛИ ЗАЙНЯТІ БОРОТЬБОЮ З ПАРТИЗАНАМИ. Партизанський рух перетворився в ДРУГИЙ ФРОНТ проти окупантів.
Вже в серпні 1941 р. в Малинських лісах Житомирської області почав діяти партизанський загін під командуванням І.Ф.БОРОВИКА. Він першим в історії партизанської війни здійснив рейд у 600 км. по тилах ворога від Малина до Брянських лісів. У вересні 1941 р. вже завдавав ударів по комунікаціям ворога Харківський загін ім.Котовського під командуванням М.Й.ВОРОНЦОВА.
В той же час у Сумській області в Спадщанському лісі розгорнули діяльність партизанські загони під командуванням голови виконкому Путивльської міської ради СИДОРА КОВПАКА і військкомісара м.Путивль СЕМЕНА РУДНЄВА. Перший бій партизан з фашистами відбувся 22 вересня 1941 р. Партизани розбили карателів, знищили один танк, а другий захопили в полон, на якому ще деякий час воювали, а потім підірвали. Цей день зараз в Україні відзначається як ДЕНЬ ПАРТИЗАНСЬКОЇ СЛАВИ.
В жовтні 1941 р.загони об”єдналися. Тоді в ньому було 73 партизани. Командиром став - Сидор Ковпак, комісаром - Семен Руднєв, начальником штабу – директор путивльської школи Г.БАЗИМА. 19 жовтня і 1 грудня 1941 р. відбулися нові бої, в яких було знищено понад 200 німецьких солдатів та офіцерів.
У Чернігівській області розгорнув бойову діяльність Чернігівський партизанський загін під командуванням М.М.ПОПУДРЕНКА. Незабаром у листопаді 1941 р. партизанські загони Чернігівщини створили з*єднання під командуванням О.Ф.ФЕДОРОВА. На Полтавщині і Харківщині наводив жах на окупантів загін ім.Будьонного, яким командував І.Й.КОПЕНКІН. Активну боротьбу з фашистами вели партизанські загони під командуванням О.САБУРОВА, Я.МЕЛЬНИКА, М.НАУМОВА, М.КАРНАУХОВА та інших уславлених партизанських ватажків.
Восени 1942 р. не було вже ні однієї області чи району в Україні де б не діяли партизанські загони, підпільні обкоми, райкоми, міськкоми комуністичної партії та комуністичної спілки молоді.
У серпні 1942 р. у Москві відбулася нарада командирів партизанських загонів, діючих на окупованій території. Їм було поставлене завдання - провести рейди по тилах ворога для подальшого розгортання партизанського руху. У жовтні 1942 р. почався рейд партизанських з”єднань С.Ковпака й О.Сабурова з північних районів Сумської області в район Київщини та Житомирщини. У лютому-березні 1943 р. глибокий рейд південними областями України розпочали партизанські з”єднання М.Наумова. В березні 1943 р. із Чернігівщини у Волинську область вирушило партизанське з”єднання під командуванням Олексія Федорова.
Під час підготовки Курської битви в серпні 1943 р. була проведена стратегічна операція під назвою „РЕЙКОВА ВІЙНА”. Українські партизани вивели з ладу тисячі кілометрів залізниць, підірвали значну кількість військових ешелонів, якими німці перекидували до лінії фронту людські резерви, військову техніку, боєприпаси, пальне, знищили біля 700 залізничних та шосейних мостів, чим допомогли радянському командуванню виграти найбільшу битву у Другій світовій війні.
Незабаром партизанське з*єднання під командуванням С.Ковпака і С. Руднєва отримало завдання УШПР - провести рейд по тилам ворога через усю окуповану Україну в Карпати, де потрібно було знищити нафтові родовища, нафтоперегонні підприємства і залишити німецьку техніку без пального.
12 липня 1943 р. 2 тис. партизан-ковпаківців вирушили у похід. З боями пройшли 2 тис. км., знищили 3800 гітлерівців, підірвали 19 ешелонів, 52 мости, 51 склад, 34 нафтові вишки, підпалили 50 тис. т. нафти. Німецько-румунські нафтопромисли під час Курської битви були виведені з ладу. Гітлерівська техніка, літаки, танки, машини залишилися без пального.
Проти ковпаківців були кинуті значні сили ворога. Гітлерівцям
допомагали нищити партизанів вояки УПА. Добре знаючі місцевість, вони виводили карателів у тил партизанам і били їм в спину. Загинув комісар з”єднання Семен Руднєв, поранений був Сидор Ковпак. Розділившись на окремі групи, партизани декілька місяців виходили з оточення. В Галичині і на Волині їх перехоплювали військові частини українських націоналістів з УПА. Відбувалися кровопролитні бої.
Багато ковпаківців загинуло, але уцілілі зібралися на Житомирщині і незабаром відродили партизанське з”єднання. У грудні 1943 р. воно було перейменоване у Першу Українську партизанську дивізію імені двічі Героя Радянського Союзу С.А.Ковпака під командуванням ПЕТРА ВЕРШИГОРИ. Дивізія воювала з ворогом на території України і Польщі до липня 1944 р. Потім її підрозділи об”єдналися з Радянською Армією.
В лісах навколо м. Рівне, де знаходилася резиденція рейхскомісара України Е.Коха, діяв партизанський загін під командуванням Д.МЕДВЄДЄВА. Він був базою для легендарного радянського розвідника МИКОЛИ КУЗНЄЦОВА. Під іменем німецького офіцера Пауля Зіберта, М.Кузнєцов карав представників німецького генералітету, вчиняв диверсії, намагався вбити гауляйтера України Е.Коха і вбив Верховного суддю України А.Функа, добував цінну інформацію для радянського командування.
Завдяки йому Ставка Верховного командування вчасно отримала інформацію про планування наступу гітлерівських військ в районі Орлово-Курської дуги і про намагання німецьких спецслужб вчинити замах у Тегерані на „велику трійку” - Й.Сталіна, У.Черчилля, Ф.Рузвельта. Завдяки попередженню М.Кузнєцова Радянська Армія виграла битву на Орлово-Курській дузі, операція німецької розвідки по вбивству керівників антифашистської коаліції провалилася. Він перший надав інформацію про створення біля Вінниці ставки Гітлера «Вервольф».
Німецька контррозвідка почала полювання на радянського розвідника. Їм активно допомагали українські націоналісти. Оточений вояками УПА, М.Кузнєцов загинув. Він гранатою підірвав себе і націоналістів – запроданців.
У європейському Русі Опору також приймали активну участь радянські люди, які втікали з фашистського полону. Героєм Франції став українець ВАСИЛЬ ПОРИК. За його голову фашисти обіцяли нагороду в мільйон марок. Схоплений фашистами, після катувань Порик був розстріляний. У Бельгії вславився українець-розвідник, замісник командира партизанської бригади „За Батьківщину” ВАСИЛЬ КУЧЕРЕНКО. Українці боролися з фашистами в партизанських загонах Польщі, Чехословаччини, Югославії, Італії, Франції та інших країнах. Часто вони очолювали партизанські підрозділи. Тільки в одній Франції українці були командирами 14 партизанських загонів.
У складних умовах ворожого тилу боролися представники антифашистського підпілля. В західних областях України діяла підпільно-партизанська організація „НАРОДНА ГВАРДІЯ” ім.І.Франка. Керівниками і активними діячами її були М.Д.Березін, І.П.Вовк, О.Т.Дацюк, Т.О.Гаєвський, В.Я.Грушин та ін.
В с. Кримка Одеської (нині Миколаївської) області діяла комсомольська підпільна організація „ПАРТИЗАНСЬКА ІСКРА”. Її очолив директор школи В.С.Моргуненко та учні-старшокласники Парфен Гречаний і Дар”я Дяченко. Підпільники нападали на поліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли з концтаборів військовополонених. У лютому 1943 р. ворог викрив організацію, її члени опинилися в руках гестапо і поліцаїв, де і загинули.
В м. Краснодоні Ворошиловградської (Луганської) області діяла молодіжно-комсомольська підпільна організація „МОЛОДА ГВАРДІЯ”, командиром якої був Іван Туркеніч. До штабу організації входили Віктор Третякевич, Олег Кошовий, Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Любов Шевцова. Видані зрадником, майже всі підпільники-
молодогвардійці були заарештовані і, після жорстоких катувань в поліції та гестапо, скинуті у шурф шахти.
В м.Сталіно (Донецьк) була створена з вчителів і учнів-старшокласників підпільна організація у Будьонівському районі. Її керівники С.Г.Матекін, С.В.Скоблов, Б.І.Орлов опинилися в руках гестапо і були розстріляні. Героїчну боротьбу з ворогом вели підпільні організації у м. Ніжин, де організацію очолювала незряча людина - Яків Батюк. У Полтаві підпільною організацією керувала недавня студентка Харківського універсітету Ляля Убийвовк - „Нескорена полтавчанка”, у Дружківці - П.І.Гребенюк, у Хотині – К.П.Галкін.
Малинську підпільну організацію очолював комуніст П.А.Тараскін і комсомолка Ніна Сосніна. Поліцаї і гестапівці оточили дім Сосніних, де батько Ніни, лікар за фахом, робив операцію пораненому партизану. На відмову здатися, вони підпалили будинок. Сосніни з товаришами відстрілювалися до останнього. Всі патріоти загинули у полум*ї, але не здалися ворогові.
Широко стало відоме ім”я партизанського лікаря, професора П.М.Буйко, наймолодшого партизана-піонера Валентина Котіка. Всі підпільники вели активну боротьбу з ворогом і багато з них загинули, не дочекавшись дня перемоги. У спеціальних донесеннях поліції та СД відзначалося, що в Україні „більшість молодих людей є фанатичними більшовиками”.
За данними Комісії у справах колишніх партизан при Верховній Раді України під час війни проти фашистів в Україні боролася понад 500 - тисячна армія радянських партизанів, об”єднаних у бойові загони і понад 100 тис. підпільників. В інших формах боротьби приймало участь ще 1,5 мільйона радянських людей. Загальна кількість борців проти окупантів склала в Україні понад 2-х мільйонів радянських патріотів.
За роки Великої Вітчизнянної війни партизанами і підпільниками України було вбито і поранено близько 465 тис. гітлерівців, пущено під укіс 4958 ешелонів з ворожими військами та бойовою технікою, висаджено в повітря 1566 танків і бронемашин, знищено 211 літаків і багато іншої бойової техніки.
За мужність і героїзм в боротьбі з окупантами, понад 60 тис. партизанів і підпільників були нагороджені орденами та медалями. Ще майже 15 тис. отримали нагороди вже після війни. З них 97 патріотів отримали звання Героїв Радянського Союзу, а С.А.Ковпак і О.Ф.Федоров стали двічі Героями Радянського Союзу.
17. 7. ОУН-УПА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
В сучасній Україні оцінка діяльності Організації Українських Націоналістів (ОУН) і створеної нею Української Повстанської Армії (УПА) в період німецько-фашистської окупації дуже суперечлива. В зв”язку з КОЛАБОРАЦІОНИСТСЬКИМ характером цієї організації та її військового підрозділу, іншою вона не може бути.
Ще до нападу Гітлера на Радянський Союз ОУН(б) під керуванням С.Бандери, домовилася з військовим командуванням нацистської Німеччини про формування із українських націоналістів двох батальйонів - „Нахтігаль” і „Роланд”. Вони були створені у 1941 р. за підтримкою гітлерівських спецслужб і під егідою німецького генштабу. На думку С.Бандери, ці батальйони повинні були стати ЗАРОДКОМ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ. Але нацистське керівництво мало відносно них свою думку і використовувало батальйони для проведення каральних операцій проти мирного населення: євреїв, поляків, білорусів, росіян і проти українців.
На окупованих гітлерівцями територіях Польщі ОУН(б) сформувала три похідні групи, чиїм завданням було просування услід за німецькими фронтовими частинами і організація в захоплених містах і селах підрозділків поліції та органів місцевого самоврядування.
Такі ж похідні групи створила ОУН(м), що знаходилася під керівництвом А.Мельника. Розкол у керівництві ОУН ще більше посилився з початком війни. Боротьба за владу в Організації Українських Націоналістів і особливо за владу в майбутній незалежній фашистській Україні, яку на їх думку допоможуть завоювати гітлерівські війська, ставала все запеклішою. Вона точилася аж до взаємного фізичного знищення між представниками ОУН(б) і ОУН(м), коли націоналісти пускали кров один одному.
У червні 1941 р. до Львова, після захоплення його німцями, прибула спеціальна група ОУН(б) на чолі з ЯРОСЛАВОМ СТЕЦЬКОМ. 30 червня 1941р. у будинку львівської „Просвіти” ця група провела, так звані, НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ. Мельниковці на ці збори запрошені не були. Не були запрошені і прихильники відновлення Української Народної Республіки на чолі з Тарасом Боровцем (Бульбою). Це були збори тільки однієї невеличкої групи ОУН - БАНДЕРІВЦІВ.
Під гаслом: „Слава німецькому фюреру!” був прийнятий „АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ ВІДНОВЛЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ”. В документі говорилося: „Новостворена Українська Держава буде тісно співпрацювати з Націонал – Соціалістичною Великою Німеччиною, яка під керівництвом свого вождя Адольфа Гітлера створить новий порядок у Європі і світі”.
Таким чином, ОУН зобов”язувалася допомагати Німеччині створювати фашистський „новий порядок” на окупованих територіях. Недарма С.Бандера ще у міжвоєнний період проголошував: „Наша влада буде страшною!”.
30 червня 1941 р. був створений націоналістичний уряд, прем*єром якого обрали Я.Стецька. Акт проголошення відновленої Української держави і новий уряд благословив митрополіт греко-католицької церкви АНДРІЙ ШЕПТИЦЬКИЙ. Про все це було доведено до відома німецького командування і населення окупованого Львова.
Реакція Берліну була швидкою і досить різкою. Гітлерівці завойовували Україну не для того, щоб передати своїм сателітам. Лідерам ОУН(б) було заявлено: „Фюрер - єдиний, хто керує боротьбою...Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій”.
9 липня 1941 р. уряд Я.Стецькабув розігнаний. С.Бандера і Я.Стецько були вивезені до Берліна. Ні у в”язниці, ні у концтаборі Заксенхаузен їх не було ув”язнено, як пишуть зараз сучасні послідовники ОУН. Вони жили в окремому особняку у Берліні і не мали тільки права покидати межі Берліну. Німці їх берегли до певного часу, коли такі люди знову знадобляться.
Інші заарештовані українські націоналісти були відправлені до концтабору Заксенхаузен під Берліном. Але не у сам концтабір, а у відгорожену ділянку, де „своїх” в”язнів не ганяли на роботу, не було для них „аппеля” на плацу, де в”язні могли спілкуватися один з одним, їх харчування не було розраховано на голод. Звідси черпали кадри для абверу, підрозділів УПА та дивізії СС-Галичина. Дехто з представників ОУН(б) і ОУН(м) набридли німцям своїм галасом про незалежність України і були розстріляні.
Незабаром батальйони „Нахтигаль” і „Роланд” перетворили у 201 поліцейський батальйон і, хоч вони політично були підпорядковані ОУН(б), за згодою С.Бандери знаходилися у розпорядженні німців до грудня 1942 р. і виконували каральні акції. Потім вони стали костяком дивізії СС-Галичина. Деякий час після розгону уряду Я.Стецька і арештів ОУН(б) займала вичікувальну позицію.
У серпні 1941 р. на Поліссі і Волині виникли збройні формування, пов”язані з іменем ТАРАСА БОРОВЦЯ (Бульби). Він був прибічником уряду Української Народної Республіки, що знаходився в еміграції і намагався, скориставшись війною, відновити УНР. Ним було організовано військове формування української міліції „Поліська Січ”. Січовики нападали на відступаючі роздрібнені частини Червоної армії, намагаючись їх знищити, організовували засідки і стріляли в спину червоноармійцям.
Коли німці, окупували українські території, вони висунули перед бульбівцями вимогу розпустити міліцейські загони або підкорити їх німецькому командуванню. Тоді бульбівці перейшли до партизанської форми боротьби і „Поліську Січ” перейменували в Українську Повстанську Армію (УПА). Уникаючі зустрічі з німецькими військовими підрозділами, вони вели бойові дії головним чином проти радянських і польських партизанів.
Потерпівши поразку з проголошенням української фашистської держави 30 червня 1941 р. з гаслом „УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ!”, провід ОУН(б) деякий час вичикував. ОУН (м) повністю відмежувалася від львівської акції бандерівців. 6 липня 1941 р. А.Мельник відправив листа А.Гітлеру, в якому запевняв його, що основне бажання ОУН(м) - взяти участь у хрестовому поході проти більшовиків і боротися з ними пліч-о-пліч з німецьким вермахтом. В листі він просив дати можливість створити українське збройне формування на допомогу Великій Німеччині.
В цій ситуації ОУН(б) вирішило створити власну партизанську армію. Її формування почали створюватися восени 1942 р. і завершилися весною 1943 р. Назва новоствореного військового формування була запозичена у Т.Боровця (Бульби) - УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА).
День Покрови святої Богородиці - 14 жовтня 1942 р. згодом було проголошено, як день створення УПА - ОУН(б).
Весь вищий командний склад УПА складали кадрові німецькі офіцери українського походження. Всі вони мали офіцерськи звання Абверу - німецької розвідки. Головнокомандуючий УПА Р. Шухевич (Тарас Чупринка) - мав чин гауптмана (капітана) Абверу і гауптштурмфюрера СС, члени Головного штабу УПА І.Гриньох (Герасимовський) - гауптман Абверу, Ю.Лопатинський (Калина) - обер-лейтенант Абверу, начальник СБ УПА М.Лебідь (Рубан) - лейтенант Абверу, командир УПА «Чорний ліс» на Станиславщині М.Андрусяк (Ризун) - лейтенант Абверу, командуючий УПА «Північ» Д.Клячковський (Клим Савур) - обер-лейтенант Абверу. Слід зауважити, що у Вермахті - німецькій армії була залізна дисципліна і там не потерпіли би, якби їх кадрові офіцери не виконували накази німецького командування. А накази видавалися тільки на користь Німеччини, а не на користь дуже коханої упівцями неньки-України.
Всі командири УПА пройшли практичній вишкіл у батальонах «Роланд» і «Нахтігаль» у вигляді карателів в селах України, Білорусії, Польщі. Середній склад формували з української допоміжної поліції.
Згодом до повстанської армії бандерівців силою приєднали учасників УПА бульбівців та відділки мельниківців.
Формувалася армія ПРИМУСОВО з місцевого населення (у 1944 р. на 90%), яке шляхом терору, під загрозою вбивства самого новобранця чи членів його сім”ї, повинно було йти до УПА. Новобранців „пов”язували кров”ю”, заставляючі вбивати мирне населення. Тому важко назвати це військове формування повстанським, бо повстанський рух усіх часів і народів складається виключно з ДОБРОВОЛЬЦІВ. А ОУН-УПА не мала підтримки серед українського населення навіть Галичини і Волині.
В серпні 1943 р. відбувся ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН(б), на якому оунівці закликали до боротьби на два фронти - проти Гітлера і проти Сталіна. Але воювати на два фронти у них просто не вистачало сил. Крім того, воюючі проти німців ОУН-УПА допомагала, таким чином, радянським партизанам, а воюючі проти радянських партизанів, допомагали німцям. Тому, якщо виникали бойові дії з німцями чи партизанами, то вони носили характер незначних бойових сутичок. Вже в грудні 1943 р. ОУН(б) знову співробітничає з німцями, а в січні 1944 р. взагалі видає наказ: „НЕ ВИСТУПАТИ ПРОТИ НІМЕЦЬКИХ СОЛДАТІВ”.
В липні 1944 р. ОУН(б) сформувала нову структуру - Українську головну визвольну раду (УГВР). Ця структура повинна була очолити збройну боротьбу проти наступаючої Червоної Армії, яка вже переможно звільнила Україну, знищивши тут значні сили військ вермахту.
Для керівництва збройною боротьбою в тилу Радянської влади у вересні 1944 р. гітлерівці «звільнили» С.Бандеру, Я.Стецька, А.Мельника та інших керівників оунівського руху і вони зразу почали готуватися до підпільно-партизанської війни проти «совітів». Не проти гітлерівців, яких вже вигнали з України.
В 2008 р. Союз радянських офіцерів Криму звернувся з офіційним листом до канлера ФРН Ангеле Меркель з проханням надати інформацію чи є в німецьких військових архівах матеріали, які підтверджують втрати, понесені частинами вермахту від дій ОУН-УПА? Військовий науково-дослідний інститут Міністерства оборони ФРН у Потсдамі, який має найбільший в країні воєнний архів, надав відповідь, згідно якому в інституті документів про загибель німецьких солдатів та офіцерів від рук вояків ОУН-УПА НЕ ІСНУЄ.
Таким чином, ствердження про боротьбу на два фронти: проти Гітлера і проти Сталіна, виявилося міфом.
Цей та інші історичні факти підтверджують: ОУН-УПА ВОЮВАЛА ПРОТИ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ, як члена антигітлерівської коаліції, а значить ПРОТИ СПІВДРУЖНОСТІ АНТИФАШИСТСЬКИХ ДЕРЖАВ і проти мирного населення Польщі, України, Білорусії та інших народів НА БОЦІ ГІТЛЕРІВСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ.
Так, на протязі 1943-44 р. на Волині і Галичині від рук вояків ОУН-УПА страшною смертю загинули 120 тис. польського і 80 тис. українського мирного населення від малят до сторічних стариків. Їх не просто вбивали, а різали ножами, рубали сокирами, спалювали живцем, розвішували на гілках дерев, немовлят брали за ноги і розтрощували їм голови об стіни. Особливо вславилися каральними операціями оунівські „СЛУЖБА БЕЗПЕКИ” і „ПОЛЬОВА ЖАНДАРМЕРІЯ” - спеціально створені катівські органи, яких населення боялося більше, ніж німецького гестапо чи радянського НКВС.
Восени 1943 р. командуючим УПА був поставлений РОМАН ШУХЕВИЧ (Тарас Чупринка), який вславився ще в довоєнний період терористичними актами. В 1941 р. він привів до присяги А.Гітлеру батальон „Нахтигаль” і в ніч на 30 червня 1941 р. (треба було відзначити чимось прийняття „Акту проголошення відновлення Української держави”) у Львові вчинив різню, наслідком якої було знищення 3-х тис євреїв і представників львівської інтелігенції.
Потім були каральні операції в Білорусії, де разом з населенням спалили Хатинь, Беняки, Гунту і десятки інших сел. За ці та подібні „героїчні” вчинки Гіммлер - шеф СС надав Р.Шухевичу звання гауптштурмфюрера (капітана) СС, а фюрер А.Гітлер нагородив вищим орденом фашистської Німеччини - „Залізний хрест”. Потім Шухевич отримав від німецького командування ще нагороди, а отримати їх слов*янину - представнику нищої раси від арійців - вищої раси, було не дуже просто. Треба було для цього дуже постаратися.
В УПА Р.Шухевич отримав звання генерал-хорунжого і коли в 1944 р. Україна була звільнена від німецько-фашистських окупантів і почала відновлюватися Радянська влада, він поставив завдання перед ОУН – УПА: „Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати. Не потрібно боятись, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 млн. українського населення залишиться половина - нічого страшного в цьому немає”.
В 2007 р. в незалежній України послідовники ОУН-УПА та „національно-свідомі” політики відзначали на вищому рівні 100-річчя з дня народження Романа Шухевича. Президент України В.Ющенко нагородив його (посмертно) вищою нагородою України званням Героя України. Таким чином, Р.Шухевич став героєм двох держав - фашистської Німеччини і незалежної України.
Після розгрому фашистів під Сталінградом і на Курській дузі, почалося звільнення України. Щоб затримати наступ радянських військ, в 1944 р. проти Радянського Союзу українські націоналісти створили військове формування - Українську Національну Армію (УНА) на чолі з командуючим генералом П.Шандруком.
До її складу увійшли 2-Українська дивізія, протитанкова бригада „Вільна Україна” і формально дивізія СС „Галичина”. Дивізія СС „Галичина” була створена у квітні 1943 р. абверовським полковником Бізанцем. Її чисельність складала 18 тис. вояків. Командував дивізією бригаденфюрер СС Фрайтаг. Її вояки давали присягу особисто А.Гітлеру, вітали один одного словами «Зіг хайль!», викидуючі вперед праву руку. Гімном дивізії СС «Галичина» був не галицький гімн «Ще не вмерла Україна…», а нацистський гімн «Хорст Вессель».
У жовтні того ж року вона була перейменована у 14-ту Галицьку добровольчу дивізію СС. Спочатку її використовували у боях проти партизанів Словаччини, а потім кинули проти наступаючих радянських військ. У липні 1944 р. в бою під Бродами дивізія СС „Галичина” була розбита вщент радянськими військами. Небагатьом вдалося врятуватися втечею. В травні 1945 р. вояки УНА та галицькі есесівці здалися в полон американським та англійським військам. Генерал П.Шандрук емігрував до США, де і помер у 1979 р.
З відродженням неофашизму в незалежній Україні прізвищами коллабораціоністів і дивізії СС „Галичина” в західноукраїнських областях називають вулиці, майдани і ставлять їх діячам пам”ятники. А в день народження А.Гітлера 20 квітня на місці ставки «Вервольф» біля Вінниці салютують фейєрверками та вивішують чорні прапори із фашистською свастикою.
Покидаючі Україну, німецьке командування зробило все, щоб в тилу у Радянській Армії залишилися оунівські військові підрозділи для боротьби з радянською владою. В лісах Волині, Галичини, Полісся були побудовані таємні капітальни бункери - схрони для військової сили і військового знаряддя. За архівними матеріалами фашистське командування передало керівникам УПА понад 700 мінометів, майже 10 тис. кулеметів, 100 тис. гранат, 30 тис. мін та снарядів, більш ніж 12 млн. патронів, 300 польових радіостанцій, 100 портативних типографій та іншого спорядження. Виділені були німецькі військові спеціалісти та інструктори для навчання вбивству новобранців.
Після капітуляції фашистської Німеччини, керівництво ОУН-УПА взяло курс на зближення і співробітництво з Великобританією та США і незабаром повністю перейшли до них на службу. Вони поставляли американським та англійським спецслужбам розвідувальну інформацію під час „холодної війни”, наводили жах на місцеве населення і вели підпільно - партизанську боротьбу проти радянської влади поки загони повстанців були знищені, інші здалися в полон. ОУН-УПА як політична і військова організації перестали існувати на території УРСР.
17. 8. УКРАЇНА В НАСТУПАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЯХ
РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК В 1943 р.
Захопивши в липні 1942 р. Україну, гітлерівські війська наступають у міжріччя Дону та Волги, намагаючись захопити важливий стратегічний пункт – місто Сталінград. Захоплення німцями Сталінграду означало
відокремлення Червоної Армії від зерна і бавовни середньоазіатських республік та нафти Закавказзя.
Восени 1942 р. на берегах Волги розгорнулася одна з величезних битв Другої світової війни - СТАЛІНГРАДСЬКА, яка відбувалася на протязі 200 днів і ночей. Спочатку радянські війська оборонялися, а потім, підтягнувши резерви, 19-23 листопада 1942 р. перейшли у контрнаступ. В оточенні опинилася 6-а армія під командуванням генерал-фельдмаршала фон Паулюса чисельністю в 330 тис. офіцерів і солдатів. 2 лютого 1943 р. гітлерівські частини капітулювали. Сталінградська битва мала велике значення - вона стала початком ДОКОРІННОГО ПЕРЕЛОМУ в ході Великої Вітчизнянної та Другої світової воєн.
Під час Сталінградської битви почалося звільнення України від німецько-фашистських загарбників. 16 грудня 1942 р. війська Воронізького та Південно-Західного фронтів перейшли у наступ. 18 грудня 1942 р. було звільнено перше українське село Півнівка Міловського району на Луганщині та ряд інших населенних пунктів Української РСР.
План Ставки Верховного Головнокомандування особливу увагу приділяв визволенню Донбасу - головної вугільно-металургійної бази країни. Операція отримала умовну назву „Стрибок”. Також передбачалося звільнення Харківського промислового району - операція „Зірка”. Наступ був успішний і продовжувався до лютого 1943 р.
Зібравши сили в потужний кулак, підтягнувши резерви, гітлерівське командування 19 лютого 1943 р. перейшло в контрнаступ. Між Північним Донцом і Дніпром відбулися жорстокі бої. Радянські війська повинні були покинути північно-східні райони Донбасу. 15 березня німецькі війська знову захопили Харків, 18 березня - Бєлгород. Але стратегічна ініціатива вже залишалася на боці Червоної Армії.
Щоб перехопити стратегічну ініціативу і взяти реванш за поразку під Сталінградом, гітлерівське командування силами груп армій „Центр” та „Підень” спланувало потужний наступ з районів міст Бєлгорода та Орла з метою відрізати Курський виступ, що утворився під час зимового наступу радянських військ, і вчинити Червоній Армії свій „фашистський котел”.
Радянське командування завдяки розвідувальним данним було попередженно про наступ і своєчасно підготувалося до нього. 5 липня 1943 р. почалася найбільш значна і вирішальна подія Великої Вітчизнянної і Другої світової воєн - БИТВА НА КУРСЬКІЙ ДУЗІ.
12 липня біля села Прохорівки відбувся жорстокий танковий бій, в якому перемогу отримали радянські танкісти. Це була кульмінація битви, після якої радянські війська перейшли у наступ.
Звільненням Харкова 23 серпня 1943 р. Курська битва закінчилася повною перемогою Червоної Армії. За 50 днів безперервних боїв були розгромлені 30 відбірних ворожих дивізій вермахту. Загинуло понад 500 тис. ворожих солдатів і офіцерів. Був підірваний моральний дух і прагнення до перемоги у ворожого війська. Але за перемогу радянські воїни заплатили дорогою ціною.
Перемога у битві на Курській дузі відкрила можливості для широкого наступу Червоної Армії, яка була перейменована тепер в Радянську Армію, на всьому південному напрямку радянсько-німецького фронту. Ставка Верховного Головнокомандування розробила новий оперативний план, за яким повинний бути звільнений Донбас, Лівобережна Україна, форсоване Дніпро і звільнені Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя. Одночасно планувалося витіснути окупантів з території Криму і Правобережної України.
Операція по звільненню Донбасу тривала з 13 серпня до 22 вересня 1943 р. Ще в березні 1943 р. Гітлер наголосив про важливість для вермахту Донбасу, як промислового та сировинного центру. Гітлерівським угрупуванням, яке обороняло Донбас, керував генерал-фельдмаршал Манштейн. Йому наданні були значні військові сили. Але радянські війська чисельністю та військовою технікою вже значно переважали гітлерівську армію.
Війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Р.Малиновського і Південного фронту під командуванням генерала Ф.Толбухіна, розпочавши потужний наступ, звільняли один за одним шахтарські міста і села. 7 вересня 1943 р. рейхсфюрер СС Гіммлер видав наказ поліції і військам СС при відступі з України застосувати тактику „ВИПАЛЕНОЇ ЗЕМЛІ”. Наказ передбачав знищення фашистами всіх промислових об”єктів і матеріальних цінностей а також місцевого населення. Тільки стрімкий наступ радянських військ врятував Україну від повного спустошення.
8 вересня 1943 р. радянські війська визволили центр Донбасу - м.Сталіно (сучасний Донецьк). Щоб врятувати від повного розгрому, діючі в Україні військові частини, гітлерівське командування змушене було відвести їх за Дніпро.
Воно розраховувало на те, що багатоводна ріка з високим правим берегом, стане надійним оборонним рубежем проти наступу Радянської Армії. Систему укріплень гітлерівці назвали „СХІДНИМ ВАЛОМ”. Для їх будівлі було зігнане все місцеве населення. Із Західної Європи та з Північної Італії перекинули спеціальні будівельні та свіжі військові частини. Далі Дніпра, запевняв А.Гітлер, радянські війська не пройдуть.
Радянські військові частини вийшли до Дніпра широким фронтом у 750 км. від Києва до Запоріжжя.
В ніч на 21 вересня 1943 р. розпочалося форсування Дніпра. Передові частини форсували ріку з ходу на підручних засобах. Чекати човни чи понтони було ніколи. Вода кипіла від вибухів і стала червоною від солдатської крові. Але радянські війська захопили понад 20 плацдармів на правому березі Дніпра. 14 жовтня вони визволили м. Запоріжжя. Весь місяць жовтень точилися запеклі бої за утримання і розширення плацдармів.
Щоб підкреслити важливість боїв за Україну і підняти бойовий дух війська, 20 жовтня 1943 р. Ставка Верховного Головнокомандування перейменувала наступаючі фронти: Воронізький - у 1-й Український фронт (командувач - генерал армії М.Ватутін. Після його вбивства бандерівцями командувачем був призначений з 1 березня 1944 р. маршал Радянського Союзу Г.Жуков), Степний фронт був перейменования у 2-й Український фронт (командувач - генерал армії І.Конєв), Південо-Західний - у 3-й Український фронт ( командувач - генерал армії Р.Малиновський), Південний фронт - у 4-й Український (командувач - генерал армії Ф.Толбухін).
Ставка видала наказ: за будь-яку ціну до роковин Великої жовтневої соціалістичної революції звільнити столицю Радянської України - Київ. Спроба 1-го Українського фронту розвинути наступ на Київ з Букринського плацдарму не мала успіху. Тоді командування наприкінці жовтня вирішило таємно провести передислокацію основних сил з Букринського плацдарму на Лютізький. Щоб приховати від німців цей маневр, по всій лінії фронту Букринського плацдарму було розставлено велику кількість макетів. Вони були зроблені настільки майстерно, що німці не здогадалися про передислокацію військ на новий плацдарм і підготовку їх до наступу.
3 листопада 1943 р. з Лютізького плацдарму радянські війська завдали могутній удар по гітлерівцям, якого вони не очікували. 5 листопада гвардійці – танкісти і підрозділи 38-ї армії перекрили шосе Київ-Житомир і вийшли на передмістя Києва - Святошин. У ніч на 6 листопада був розгорнутий наступ на північній околиці Києва. А вранці 6 листопада 1943 р. столиця України була повністю звільнено від окупантів.
Разом з воїнами 1-го Українського фронту брали участь у звільнені Києва 1-а чехословацька бригада під командуванням полковника Л.Свободи, а також партизани, київські підпільники і місцеве населення. За форсування Дніпра і звільнення Києва 2438 воїнів були удостоєні високого звання Героїв Радянського Союзу.
Гітлерівське командування намагалося повернути собі Київ. Для цього на київському напрямку були зосередженні відбірні танкові дивізії „Адольф Гітлер”, „Рейх” та значні піхотні угрупування. 13 листопада почався німецький контрнаступ. Ціною великих втрат гітлерівці зуміли знову захопити Житомир і Коростень. Але в районі Фастова наступ фашистів було зупинено. 24 грудня командування 1-го Українського фронту ввело в бій стратегічні резерви і до 1 січня 1944 р. захоплені нещодавно фашистами території були повністю відвойовані.
Київська наступальна операція мала велике воєнно-стратегічне значення. Разом з Курською битвою вона ЗАВЕРШИЛА ДОКОРІННИЙ ПЕРЕЛОМ у ході Великої Вітчизнянної і Другої світової воєн.
Розвиваючі наступ, радянські війська розірвали стратегічний зв”язок між групами армій „Південь” і „Центр” і отримали можливість для звільнення Правобережної і всієї України.
17. 9. УКРАЇНА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ВІЙНИ (1944-45 рр.)
Наприкінці 1943 – початку 1944 рр. на території України діяли чотири Українських фронти, які налічували 2,3 млн. воїнів, 2 тис. танків і САУ, 28 тис.800 гармат і мінометів, 2 тис.370 літаків. Їм протистояла гітлерівська група армій „Південь” під командуванням генерал-фельдмаршала Е.Манштейна, якого в березні 1944 р. змінив генерал В.Модель. Німці налічували 1,8 млн. людей, 2 тис.200 танків і штурмових гармат, 16 тис.800 гармат і мінометів, 1тис.460 літаків.
Ставка Верховного Головнокомандування спланувала на 1944 р. повністю звільнити Українську РСР від німецько-фашистських загарбників і вийти на кордони Європи.
У січні-лютому 1944 р. наступ радянських військ почався з Житомирсько-Бердичівської операції, в ході якої 1-й Український фронт завдав поразку групі армій „Центр” . В результаті наступу утворився в районі м.Корсунь-Шевченківський виступ. Німецьке командування планувало використати його як плацдарм для нанесення удару по київському угрупуванню радянських військ. Радянське командування в свою чергу спланувало наступом двох Українських фронтів - 1-го і 2-го
відрізати цей виступ, оточити німецьке угрупування і вчинити ворогові український Сталінградський „котел”.
24 січня 1944 р. почалася КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКА операція. Ворожі війська під командуванням генерала Штеммермана чинили відчайдушний опір, але 28 січня в районі м. Звенигородки війська 1-го і 2-го Українських фронтів об”єдналися і в „котлі” опинилися 10 дивізій вермахту - майже 80 тис. солдатів і офіцерів.
8 лютого радянське командування заявило ультиматум - здатися в полон і тим зберегти життя оточеним німцям. Але генерал Штеммерман відмовився і продовжував чинити опір. 10 лютого розпочалася операція з ліквідації оточеного німецького угрупування. Берлін наказав битися до останнього набою і направив танки Е.Манштейна, щоб розірвати кільце оточення. Радянське командування ввело в бій резерви. Протистояння було жорстоке і кровопролитне. Танки вермахту було в 12 км. від оточених, але пройти далі не змогли.
Оточені фашистські війська 17-18 лютого, перестрілявши своїх поранених, щоб не заважали маневру, вчинили відчайдушну спробу вирватися із „котла”, але прорватися вдалося тільки невеличкій групі. 55 тис. солдат і офіцерів загинули на полі бою. Серед них був і генерал Штеммерман. 18 тис. попало в полон.
Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українськог фронту почали наступ на Рівненсько-Луцькому напрямку. Велику допомогу радянським частинам надали партизанські загони під командуванням Федорова, Сабурова, Медвєдєва, Бегми та інших партизанських командирів.
2 лютого 1944 р. були звільнені Рівне і Луцьк, потім, розвиваючі наступ, радянські вйська звільнили Тернопіль, Проскурів, Вінницю.
На Півдні України розгорнули наступ війська 3-го і 4-го Українських фронтів в напрямку на Нікополь і Кривий Ріг. Гітлерівське командування намагалося за всяку ціну утримати ці райони, багаті на марганцеві та залізні руди, які використовували для військових потреб.
Раптовими ударами війська Р.Малиновського і Ф.Толбухіна прорвали оборону німців і 8 лютого звільнили Нікополь, а 22 лютого - Кривий Ріг. Наслідком січнево-лютневого наступу 1944 р. гітлерівські війська були відкинуті на 80-350 км. від дніпровських рубежів.
Весна 1944 р. виявилася дружньою, сніги швидко розтанули, дороги перетворилися в багнюку. Гітлерівське командування мало надію, що бездорожжя стане на перешкоді наступу радянських військ. Але вже
4 березня почався наступ 1-го Українського фронту і проведена Проскурівсько-Чернівецька операція, в результаті якої вороже угрупування було розколото на дві частини і в квітні місяці радянські війська вийшли у передгір”я Карпат.
5 березня перейшли в наступ війська 2-го Українського фронту. Почалася Умансько-Ботошанська операція. 26 березня 1944 р. радянські війська вийшли на державний кордон СРСР з Румунією, звідки пішли в 1941 р., і тепер військові дії були перенесені на територію Румунії - сателіта фашистської Німеччини.
В кінці березня війська 3-го Українського фронту разом з силами Чорноморського флоту здійснили Одеську операцію. 28 березня був звільнений Миколаів, а 10 квітня - Одеса.
8 квітня 1944 р. війська 4-го Українського фронту разом з моряками Чорноморського флоту та Азовської воєнною флотилією і при підтримці Приморської армії, яка наступала через Керченський півострів, розпочали бої за Крим. 11 квітня було визволено м.Керч, 13 квітня - м.Симферополь. 5 травня почалася битва за Севастополь. Особливо жорстокі бої відбулися при штурмі Сапун-Гори. 9 травня Севастополь був звільнений. Ворогу знадобилося 250 днів, щоб оволодіти містом. Радянські війська визволили місто за 5 днів. 12 травня 1944 р. Крим знову став радянським.
Влітку 1944 р. розпочався заключний етап визволення України.
13 – 14 липня 1944 р. відбулися бої на Раво-Руському і Львівському напрямках проти гітлерівського угрупування „Північна Україна”. В районі м.Броди (Львівська обл.) було оточено і розбито вісім ворожих
дивізій. Серед них була повністю розгромлена і дивізія СС „Галичина”, створена українськими націоналістами. Небагатьом з них вдалося врятуватися втечею.
З 13 липня по 29 серпня успішно була здійснена ЛЬВІВСЬКО-САНДОМИРСЬКА операція. Група армій „Північна Україна” перестала існувати, знищена військами 1-го Українського фронту.
Війська 2-го та 3-го Українських фронтів провели 20-29 серпня ЯССЬКО-КИШИНІВСЬКУ операцію і розбили групу армій „Південна Україна”. А в жовтні 1944 р. почалася заключна по звільненню України КАРПАТСЬКО-УЖГОРОДСЬКА операція. 27 жовтня війська 4-го Українського фронта звільнили м. Ужгород, 28 жовтня - решту сел Закарпатської України.
День 28 жовтня 1944 р. став святом ПОВНОГО ЗВІЛЬНЕННЯ України від німецько-фашистських загарбників.
При звільненні України у тісній взаємодії з регулярними радянським військами билися партизанські з”єднання під командуванням М.Наумова і П.Вершигори. Партизани М.Наумова провели рейд по території Західної України. Партизани П.Вершигори разом з польськими партизанами - Львівсько – Варшавський рейд і завдали значного удару ворожим військам.
Після звільнення території України радянські партизани перейшли на територію сусідніх держав - Польщі, Румунії, Чехословаччини, Угорщини, де разом з місцевими партизанами продовжували бити фашистів, визволяючі від них міста і села.
1225 днів і ночей тривала битва за Україну. Після вигнання окупантів з її території, бойові дії перекинулися до Центральної і Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту під командуванням Г.К.Жукова звільнили Польщу, а в квітні-травні 1945 р. разом з 1-им і 2-им Білоруськими фронтами оточили Берлінське військове угрупування. 2 травня 1945 р. радянські війська штурмом взяли столицю фашистського рейху - Берлін.
В столиці Чехословаччини Празі відбулося народне повстання проти фашистських окупантів. Повстанці звернулися по радіо до радянського командування з проханням про допомогу. З-під Берліну радянські танки прийшли на допомогу чехословакам. Майже мільйоне німецьке угрупування було розгромлено, залишки здалися в полон.
9 травня 1945 р. із звільненням Праги довершився повний розгром військ нацистської Німеччини.
Війська 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів приймали участь у звільнені від гітлерівців народів європейських країн Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Австрії.
В ніч з 8 на 9 травня 1945 р. під Берліном була підписана повна капітуляція нацистської Німеччини. Від Радянського Союзу Акт про беззастережну КАПІТУЛЯЦІЮ НІМЕЧЧИНИ приймав командуючий 1-м Українським фронтом, маршал Радянського Союзу Г.К.ЖУКОВ.
День 9 травня став великим святом не тільки радянських людей, але всіх народів, що билися з фашизмом - ДНЕМ ПЕРЕМОГИ. В цей день закінчилася ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯННА ВІЙНА, війна ВИЗВОЛЬНА, СПРАВЕДЛИВА з боку всіх народів, які боролися проти фашизму. Воїни-українці разом з воїнами інших національностей виявили героїзм, мужність, жертовність заради рідної землі, в ім”я своєї Батьківщини.
Сучасні „націонал-патріоти” незалежної України не можуть змиритися з розгромом фашизму і крахом їх мрій про створення в Україні фашистської держави і вимагають СВЯТО ПЕРЕМОГИ - день 9 травня СКАСУВАТИ чи перетворити в ДЕНЬ ЖАЛОБИ.
З капітуляцією гітлерівської Німеччини та її сателітів у Європі Друга світова війна не закінчилась. На Далекому Сході продовжувалася війна з Японією. Туди були перекинуті війська 2-го Українського фронту, які взяли участь у розгромі японської Квантунської армії.
2 вересня 1945 р. у Токійській затоці на борту американського лінкору „Міссурі” мілітаристська Японія підписала акт про капітуляцію. Від радянського командування капітуляцію приймав генерал К.Дерев”янко - родом з України.
В цей день 2 вересня 1945 р. ЗАКІНЧИЛАСЯ ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА, яка тривала 6 років і 1 день. Вона була найбільш масштабна і найбільш жорстока з усіх війн, які вже пережило людство.
17. 10. ВНЕСОК УКРАЇНИ У ВЕЛИКУ ПЕРЕМОГУ.
Народ України вніс значний вклад у перемогу над нацистськими загарбниками. 2,5 млн. воїнів-українців були нагородженні бойовими орденами і медалями. 11 тис. 605 воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу. З них 2 тис. 29 солдатів і офіцерів були родом з України. За виявлені героїзм та мужність у боях з ворогом 113 воїнів отримали звання Героїв Радянського Союзу двічі. Серед них 32 воїна -
представники України. А серед тричі Героїв Радянського Союзу - один також був наш славний земляк - льотчик Іван Кожедуб.
Під час бойових дій 55 українців повторили подвиг російського комсомольця О.Матросова, закривши своїми тілами амбразури ворожих дзотів і тим врятували своїх товаришів. Два льотчики-українці І.Бабюк та І.Вдовенко, як і син Білорусії М.Гастелло, скерували свої літаки на угрупування фашистських військ.
Воїни-українці приймали участь в усіх битвах Другої світової війни і на всіх фронтах Радянської Армії та партизанських загонах. 120 тис. українців брали участь у війні з фашистами у складі польських і чехословацьких формувань, в арміях Франції, США, Канади.
Чимало українців було серед уславлених воєноначальників та полководців: маршали Радянського Союзу Р.Малиновський, А.Єрьоменко, С.Тимошенко, С.Руденко, П.Рибалко; генерали - К.Москаленко, І.Черняховський, В.Герасименко, І.Кириченко, П.Жмаченко та ін.
На відзнаку мужності і героїзму народів України, які захищали свою землю від поневолювачів, почесне звання „Місто-герой” було надано чотирьом містам України: Києву, Одесі, Севастополю і Керчі.
Важкою ціною народ України здобув Перемогу. В боях з німецько-фашистськими загарбниками загинуло 2,5 млн. воїнів з України. 5,5 млн. військовополоненних і мирного громадянського населення було закатовано в концтаборах, в спалених селах, в зруйнованих містах.
Після окупації республіка лежала в руїнах. Було зруйновано понад 700 міст і 28 тис. сел, 15 тис. промислових підприємств. Пограбовано 30 тис. колгоспів і радгоспів, близько 250 сел спіткала доля білоруської Хатині. Фашисти зруйнували 33 тис. закладів науки та освіти, 19 тис. бібліотек, 18 тис. лікувальних установ. Оцінка прямих збитків становила 285 млрд. карбованців у цінах 1941 р. Загальні збитки, завданні Україні окупацією, становили майже 42% втрат Радянського Союзу.
Все це потрібно було відбудувати і відновити нормальне людське життя.
Населення України із сльозами радощі на очах зустрічали радянських воїнів-визволителів. Майже по всіх містах і селах проходили збори, мітинги, де люди висловлювали подяку визволителям і прокльони фашистам та їх посіпакам. Особливо ненавиділи поліцаїв, посібників фашистської адміністрації, всіх, хто співробітничав з окупантами. Тому населення схвально приймало рішення відкритих судів про смертну кару зрадникам. Покарання через повішення були також відкритими.
На визволених від окупантів територіях відновлювалися органи радянської влади. В першу чергу вони розгорнули мобілізацію молодих людей, яким виповнилося 18 років, до армії. Молох війни вимагав нові жертви. В другу чергу - почалося відновлення народного господарства.
17.11. ВІДНОВЛЕННЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ.
Вже під час наступальних операцій Червоної Армії у серпні 1943 р. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову „Про невідкладні заходи з відновлення господарств в районах, звільнених від німецької окупації”. В ньому конкретно говорилося про ВІДБУДОВУ основних галузей промисловості України: вугільної, металургійної, залізорудної а також найбільш великих машинобудівних заводів, Дніпрогесу та інших підприємств. На їх відновлення було виділено 18 млрд. карбованців, що складало 24% всієї суми, яку радянський уряд виділив на відбудову господарства всієї держави.
Кошти йшли для придбання найбільш необхідного устаткування, яке поставляли до України з Москви, Ленінграду, східних районів СРСР. Побудовані на сході Радянського Союзу металургійні та машинобудівні заводи за рахунок евакуйованих з України в 1941-42 рр. повертати назад було визнано недоцільним.
Ситуація в зруйнованому господарстві України ускладнювалася ПРОБЛЕМОЮ КАДРІВ. Не вистачало робочої сили, насамперед кваліфікованих спеціалістів. Фактично всі військовозобов”язані чоловіки були мобілізовані до армії. Небагатьом фахівцям була видана „бронь”, за якої призову до армії вони не підлягали. Основною робочою силою були люди похилого віку, жінки й підлітки. Багато відновлювальних робіт виконували німецькі військовополоненні. Вони тепер відбудовували те, що зруйнували.
В першу чергу відновлювали засоби сполучення, залізничні колії, мости. Їх відбудовували військові частини і місцеве населення. У ході війни відновили понад 20 тис. кілометрів залізничних колій та 615 залізничних мостів. Ними пішли на фронт військові ешелони, бо війна ще продовжувалася.
Країні вкрай потрібні були вугілля та сталь. Тому значну увагу приділили відбудові Донбасу і Кривбасу. В 1945 р. Донбас давав вже 26,7% загальносоюзного видобутку вугілля, а металургійні заводи України виплавляли 18% загальносоюзного обсягу чавуну і 11,2% сталі.
У шахтах Донбасу, біля мартенівських та доменних печей Кривбасу працювали жінки та підлітки. Поступово їх заміняли чоловіки, що поверталися з фронту. Загалом до травня 1945 р. в Україні було відбудовано і введено до роботи біля 3-х тис. великих промислових підприємств.
Важкою була ситуація в розоренному війною сільському господарстві. Частина його потенціалу була евакуйована, але назад повернулося зовсім обмаль. Шляхом надлюдського зусилля підлітки, жінки, люди похилого віку зуміли в 1943-45 рр. підняти 76% колгоспних посівних площ. Тракторів, іншої сільськогосподарської техніки, коней було занадто мало. Тому орали землю коровами і навіть впрягалися у плуги самі люди. Гірко тоді жінки на селі співали частівки: „Я - корова, я і бик. Я і баба, я й мужик”. Але село забезпечувало армію і населення міст сільськогосподарською продукцією, хоч самі селяни жили напівголодні.
З вигнанням окупантів і поверненням Радянської влади був відновленний громадський порядок, дуже жорстокий у воєний час, ліквідовано безробіття, створені мінімальні умови для виживання населення, введені картки на всі продовольчі товари.
Відновили свою діяльність карально-репресивні органи. 11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову, згідно якої за співробітництво з окупантами із Кримської АРСР було виселено до Узбекістану 150 тис. кримських татар. Потім було прийнято рішення про додаткове переселення ще 30 тис. кримських татар на територію Марійської АРСР і кількох областей РРФСР.
2 червня 1944 р. вийшла нова постанова про виселення 12,4 тис. кримських болгар, 14,7 тис. греків, 8,5 тис. вірменів. Загальна чисельність депортованих тільки з Криму в травні-червні 1944 р. становила майже 225 тис. людей.
У Західній Україні зі вступом радянських військ у 1944 р. рішуче і безкомпромісно почала встановлюватися нова влада. Значна більшість чоловіків віком від 18 до 50 років були мобілізовані до армії. Почалися репресії проти тих, хто співробітничав з фашистами та ОУН-УПА під час окупації. Під домашній арешт було посаджено митрополіта греко-католицької церкви А.Шептицького, який благословив боротьбу ОУН-
УПА проти радянської влади. Незабаром він помер. Після його смерті наступником став митрополіт Й.Сліпий. Невдовзі його було заслано до Сибіру, куди також потрапило багато греко-католицьких священиків.
У зв”язку з проблемою робочої сили в Донбасі, почалася мобілізація чоловіків із західних областей на роботу у шахти Донбасу. Це викликало обурення місцевого населення. ОУН намагалася запобігти мобілізації і зірвати її організацію погрозами вбивства від”їзджаючих.
Але попрацювавши деякий час на шахтах Донбасу, не витримуючі напруженої і дуже небезпечної роботи, багато західноукраїнських робітників повтікали додому.
Таким чином, не дивлячись на значні матеріальні та людські втрати, Україна внесла вагомий вклад у перемогу антифашистських сил. На заключному етапі війни 1944-45 рр. частина народного господарства була відновлена зусиллями українського і братніх народів СРСР.
17. 12. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В РОКИ ВІЙНИ.
Війна зруйнувала матеріальну основу культури України, визначила її напрямки розвитку згідно воєнних обставин.
Разом з виробничими силами у східні райони СРСР були евакуйовані учбові та наукові заклади, театри та дитячі садочки, інші просвітянські і культурні організації.
Середні ЗАГАЛЬНООСВІТНІ заклади з українською мовою навчання відкривалися у всіх областях радянських республік, куди були діти евакуйовані разом з українськими педагогами і своїми батьками. В Саратовській, Сталінградській, Пермській, Омській, Новосибірській та інших областях РРФСР та в республіках Середньої Азії працювало понад 100 загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання.
Війна зробила десятки тисяч дітей сирітами. Їх розміщали в дитячих будинках та інтернатах, які були на державному утриманні. У східні райони було переміщено 40 тис. дітей разом з вихователями, для яких створили майже 500 дитячих садків та інтернатів і 257 дитячих будинків.
Навчання і виховання дітей відбувалося у напрямку формування у них почуття патріотизму. Школяри випускали в школах стіннівки та бойові листки з інформацією про бойові події на фронті та трудові досягнення, листувалися з фронтовиками, надсилали їм подарунки, зроблені дитячими руками, у шпиталях діти давали концерти художньої самодіяльності для поранених бійців і командирів.
На окупованій території фашисти спалили тисячі шкіл, уцілілі приміщення були перетворені на стайні, у склади, казарми. Згідно плану „Ост” „новий порядок” передбачав ОНІМЕЧЕННЯ українського населення. В галузі освіти залишити для місцевого населення тільки початкове навчання та й то в обмеженному обсязі. „Туземці” повинні були вміти тільки лічити в межах 500 та знати німецьку мову, щоб розуміти накази своїх німецьких панів. Інші навчальні предмети взагалі не викладали.
Освічені люди, вчителі, викладачі, представники інтелігенції були не потрібні вищій расі і тому повинні бути знищені. Тільки в Київській області загарбники закатували та вбили близько 2 тис. вчителів. Захопивши Львів, нацисти та їх прихвостні розстріляли майже всіх професорів, доцентів, викладачів Львівського університету. У Харкові жертвами гітлерівського геноциду стали понад 7 тис. представників інтелігенції. Таких прикладів в Україні безліч.
З вигнанням окупантів в Україні почалося відновлення зруйнованої освіти. Уцілілі від знищення вчителі зразу ж пішли до школи, куди потяглися й учні. За роки окупації діти повиростали і тепер разом з дітьми молодшого віку в одному класі навчалися діти-переростки.
Кількість діючих шкіл швидко зростала. На початку 1944-45 учбового року в Україні працювало майже 24 тис. шкіл, в яких навчалося 4 млн. 132 тис. учнів і де викладали 145 тис. вчителів. В західних областях УРСР діяло 5,7 тис. шкіл, в яких навчалося 840 тис. учнів. Але була велика нестача педагогічних кадрів, тому іх східних районів прибули сюди понад 10 тис. вчителів. Багато з них тут загинуло від рук ОУН-УПА.
Дуже важливою справою було налагодження нормального навчально-виховного процесу. Десятки тисяч вчителів-чоловіків воювали ще на фронтах. Вчителями були в основному жінки. Вони разом з учнями ремонтували і відновлювали шкільні приміщення, навчальне обладнання. Гостро відчувалася нестача підручників, наочних посібників та лабораторних приладів, учбових карт, класних дошок, письмового приладдя. Зошити робили самі учні та їх батьки зі звичайного паперу. За ще довоєнними партами сиділо по троє напівголодних учнів, але тяга до знань у багатьох була великою.
З початком війни вищі учбові заклади України припинили свою діяльність і були евакуйовані у східні райони СРСР. Багато студентів пішло добровільно на фронт. У Середній Азії деякі евакуйовані ВУЗи об”єднувалися. Так у 1942 р. в Казахстані в м.Кзил-Орда почав працювати об”єднаний український універсітет у складі студентів і викладачів Київського та Харківського університетів. Одеський університет був евакуйований до Туркменістану у м.Байрам-Алі, Київський індустріальний інститут працював в Ташкенті, Миколаївський суднобудівний - у м.Пржевальську (Киргизія). Загалом було евакуйовано з України 70 ВУЗів, які готували спеціалістів і під час війни.
З вигнанням нацистів з України, викладачі і студенти повернулися додому. Вже в жовтні 1944 р. відновили роботу 113 ВУЗів.
З початком війни НАУКА була переорієнтована на виконання військових замовлень. При Президії Академії Наук УРСР був утворений Науково-технічний комітет сприяння обороні на чолі з президентом АН академіком О.Богомольцем. Сама Академія наук з її академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівникми була евакуйована до Уфи, а з червня 1943 р. переведена до Москви.
Науково-дослідна робота проводилася силами фізико-хімічного і математичного, біологічного, технічного та суспільних наук відділень Академії Наук УРСР.
Лабораторії фізико-технічного інституту АН розробляли військові прилади для авіації, радіолокації та пеленгування. Були створені нові конструкції торпед, устаткування для розмінування морських мін. Інститут чорної металургії випробував бойові якості артилерійських систем. Інститут електрозварювання на чолі з Євгеном Патоном розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом танкової броні. Завдяки цьому нововведенню поліпшилась якість і міцність танків Т-34. Група українських науковців на чолі з академіком М.Доброхотовим розробила нові методи виплавлення броньованої сталі, що призвело до значного збільшення чисельності бойових машин, які стали легендою під час війни. Інститут будівельної механіки виконував замовлення командування військово-повітряних сил.
Війна стала суворим випробуванням для біологічних та медичних наук. Інститут клінічної фізіології разом з академіком О.Богомольцем винайшов сироватку для прискоренного лікування ран. Інститут біохімії на чолі з академіком О.Палладіним створив препарат для згортання крові. Хірург-офтальмолог академік В.Філатов очолив у Ташкенті Український інститут хвороб ока і ефективно робив пересадку рогівки ока поранеим бійцям. Наукові працівники Інституту клінічної медицини під керівництвом М.Стражеско зробив багато для запобігання ранових інфекцій і ранового сепсису.
Завдяки всім цим працям було врятовано життя сотням тисяч солдатів та офіцерів, які після поранення знову повернулися до армії. З першого дня війни тисячі медичних працівників перебували на фронтах війни, рятуючи поранених бійців. Недарма потім говорили, що війну виграли поранені.
Роки війни стали новим випробуванням української ЛІТЕРАТУРИ і МИСТЕЦТВА. Вже через кілька днів після початку війни до штабу Київського військового округу з”явилися добровольці-письменники: Семен Скляренко, Іван Ле, Андрій Головко, Леонід Первомайський, Павло Усенко, Яків Качура та багато інших. 7 липня у Києві відбулися збори Спілки радянських письменників України, на яких було організовано декілька бригад письменників для роботи у військових частинах, шпиталях, на оборонних підприємствах. Із 200 членів Спілки письменників 109 перебували на фронті. Там вони працювали військовими кореспондентами, були редакторами дивізійних видань майже 50 газет фронтів і армій.
В окупованому гітлерівцями Києві група письменників - членів ОУН, створили свій Союз українських письменників на чолі з Оленою Телігою. Але він не був потрібен фашистам і майже всіх їх стратили.
Для радянських партизанів випускалася газета „За Радянську Україну!”, до складу редакції якої входили М.Бажан, О.Корнійчук, В.Василевська. Письменник і режисер О.Довженко був військовим кореспондентом газети „Красная Армия”. Багато письменників працювало на радіо, читаючі свої художні твори патріотичного змісту, закликаючі до боротьби з фашистами. У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім.Тараса Шевченка у Саратові, „Радянська Україна” у Москві. З 1942 р. почала діяти радіостанція „Партизанка”, яка вела передачі окремо для партизанів.
З 1943 р. у прифронтовій смузі працювала пересувна радіостанція „Дніпро”, мовлення якої велося з бліндажа. Диктори читали фронтові нариси, оперативні кореспонденції з місць боїв. Перед мікрофоном виступали майже всі відомі українські поети та письменники. За слухання радянських радіостанцій окупанти погрожували смертю на шибенниці чи ув*зненням у концтаборі.
Головною зброєю митців воєнного часу стала публіцистика. О.Довженко опублікував в 1943 р. реалістичні твори „Мати”. „Перед боєм”, в 1944 р. - сповнений драматизму твір „Україна в огні”. Широко відомими були вірші П.Тичини „Ми йдемо на бій”, „Перемагать і жить!”, М.Рильського - „Слово про рідну матір”, патріотичні збірки В.Сосюри, серед яких був вірш „Любіть Україну”. „Клятва” М.Бажана незабаром стала піснею, в якої дійсно клятвою лунали слова:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів!
Військові журналісти, кореспонденти, письменники-фронтовики часто самі разом з бійцями ходили в атаку, в силу військових обставин ставали командирами. Так, кореспондент газети „Знамя Родины” майор Сергій Борзенко командував десантною групою на Керченському півострові в 1943 р., Петро Вершигора був направлений кореспондентом до партизанського з”єднання С.Ковпака. Незабаром він став командиром одного з партизанських підрозділів, а потім після поранення С.Ковпака і його відозви до Москви, очолив партизанське з”єднання. Письменник Юхим Мартич підняв в атаку бійців, замінивши загиблого командира. За мужність і героїзм вони були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу.
Багато членів Союзу письменників України загинули в боях, під обстрілами, під бомбами. Кожен четвертий письменник-фронтовик віддав своє життя за рідну землю, за Батьківщину.
З наближенням фашистів з України було евакуйовано майже 50 ТЕАТРІВ разом з акторами. Багато акторів добровільно пішли на священну війну. Так, випускний курс Театрального інституту м.Києва майже в повному складі зі студентської лави пішов на фронт. Після закінчення курсів медичних сестер нещодавні актриси рятували на полі бою та у військово-санітарних поїздах поранених бійців.
Ті актори, хто залишився в окупації і співробітничав з ОУН та німецькою адміністрацією, з дозволу нової влади відкрили українські драматичні театри, де звеселяли нових хазяїв історичними та побутовими творами. Такі театри були відкриті у Львові, Станіславі, Києві, Харкові та інших містах. Але дехто з акторів використовував свою акторську діяльність для приховування підпільної боротьби. Так, актриса Раїса Окіпна була членом Київської підпільної групи І.Кудрі і загинула в катівнях гестапо.
Евакуйовані в радянський тил театри активно працювали на перемогу над фашистами. Особливо відзначалися Київський театр опери та балету ім. Т.Шевченка, Полтавський театр ім.М.Гоголя, об”єднані Одеський та Дніпропетровський театри опери та балету. Вони комплектували фронтові театральні бригади за участю кращих і добре
відомих акторів. Театри і концертні колективи України відкомандирували на фронт понад 100 бригад.
Особливою популярністю серед бійців користувався дует Карася і Одарки у виконанні І.Паторжинського і М.Литвиненко-Вольгемут з опери „Запорожець за Дунаєм”, фронтовий гумор молодих акторів Ю.Тимошенко та Ю. Березіна (Тарапуньки та Штепселя). Фронтовий ансамбль української пісні і танцю під керівництвом Л.Чернишової дав 2850 концертів для сотен тисяч воїнів на семи фронтах. Виступи у бойових умовах часто були пов”язані з ризиком для життя, коли під бомбами та снарядами гинули актори.
З початком війни особливої важливості набуло ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО, коли випускали хронікальні фільми і кінорепортажи „З фронтів Вітчизнянної війни”. Їх знімали спеціальні групи кінооператорів створені при штабах усіх фронтів. Завдяки героїчній праці фронтових кінооператорів ми зараз маємо унікальні кадри тих воєнних часів.
Особливу цінність мали документальні фільми О.Довженка „Битва за нашу Радянську Україну” (1943 р.), „Перемога на Правобережній Україні”(1945 р.), кінорепортажи кінооператора-киянина В.Орлянкіна, який пройшов з кінокамерою від Сталінграду, де зафіксував „Будинок Павлова” до гирла Дунаю, де був поранений. Тисячі кілометрів з партизанами України пройшов кінооператор Я.Давидзон, знімаючі партизанських командирів, рядових бійців-партизанів, дітей-героїв.
Київська кіностудія художніх фільмів була евакуйована до м.Ашгабат у Середній Азії, а Одеська - до Ташкенту. Зроблені там художні фільми були сповнені глибокого патріотизму. Такі фільми, як „Олександр Пархоменко”, „Як гартувалася сталь”, „Партизани в степах України”, закликали людей до боротьби з ненависнм ворогом. Найкращим здобутком української художньої кінематографії воєнного часу став фільм режисера Марка Донського за однойменною повістю Ванди Василевської „Райдуга”. Поставлений у 1943 р. фільм, був удостоєнний Державної премії СРСР у 1946 р. і премії Академії кіномистецтв США славнозвісного «Оскара».
Основною темою в творчості українських ХУДОЖНИКІВ стала тема захисту Вітчизни. Об”єднані в творчі бригади, вони проводили активну художню пропаганду, створювали листівки, плакати, „агітвікна”, малювали карикатури на фашистських керівників. Найбільш популярними були плакати художника В.Корецького „Воин Красной Армии - спаси!” (1942 р.), О.Олександрова „Розчавимо фашистську гадину” (1941 р.), серія плакатів В.Касіяна „Гнів Шевченка - зброя перемоги” (1942-43 рр.), яка включала 8 плакатів за текстами творів Т.Г.Шевченка.
Таким чином, не дивлячись на жахи війни, культурний процес в Україні продовжувався і розвивася. Українська інтелігенція була разом зі своїм народом і весь свій талант віддавала на захист Батьківщини, працювала заради перемоги над фашизмом. І фашизм був переможений!
Р. 17. Украина в годы 2-й мировой войны 1939-1945г
© Copyright: Биркин Вячеслав Васильевич, 2024
Свидетельство о публикации №224022101118
Свидетельство о публикации №224022101118
Рецензии