Р. 18. Послевоенное возрождение Украины 1945-1950г

РОЗДІЛ 18.  ПІСЛЯВОЄНА  ВІДБУДОВА  І  РОЗВИТОК
                УКРАЇНИ  В  1945 – СЕРЕДИНІ  1950-Х  РОКІВ.
               
18.1.  Адміністративно-територіальні  зміни  в  Україні.
18.2.  Зовнішньополітична  діяльність  Української  РСР.
18.3.  „Холодна  війна”  і  Україна.
18.4.  Внутрішньополітичне  та  економічне  становище  Української  РСР  у
           відбудовний   період.
18.5.  Голод  1946 – 1947  років.
18.6.  Відбудова  сільського  господарства.
18.7.  Рівень  життя  та  побуту  населення.                18.8.  Післявоєна  радянизація  західних  областей  України.
18.9.  Боротьба  ОУН-УПА  в  післявоєний  період.
18.10.  Культурне  життя  в Україні  в  др.  половині  40-х–на  початку 50-х рр.
             
        18. 1.  АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНІ  ЗМІНИ  УКРАЇНИ.
          Друга  світова  війна  призвела  до  значних  змін  у  долі  України.  Вперше  за  багато  століть  майже  всі  українські  землі  були  об”єднанні  в  кордонах  однієї  держави. 
         Питання  про  західні  кордони  СРСР  і  перш  за  все  західні  кордони  УРСР, як  складової  частини  Радянського  Союзу,  активно  обговорювалися  під  час  Тегеранської  конференції  трьох  керівників  антигітлерівської коаліції  - Й.Сталіна, Ф.Рузвельта, У.Черчілля у 1943 р., потім на  Ялтинській     і  Потсдамській  конференціях  у  1945 р.
         Радянське  керівництво  намагалося  закріпити  свої західні  кордони  по  „лінії  Керзона”,  визначеної  ще  в  1920 р.  Це  гарантувало  об”єднання  українських  земель  у  складі  УРСР  і  юридично  закріпляло    входження  до  України  західних  областей,  які  фактично  перейшли  до  неї  в  1939 р.  Такі  вимоги  Й.Сталіна  не  влаштовували  Ф.Рузвельта  та  У.Черчилля  і  вони  відмовилися  визначити  західні  кордони  СРСР  та  УРСР.
        Після  розгрому  фашистської  Німеччини  та  її  сателітів  у  Східній  та  Центральній  Європі  були  створені  народно-демократичні  республіки,  лояльні  до  СРСР.  Тепер  питання  про  західні  кордони  СРСР  та УРСР  вирішували  на  підставі  ДВОСТОРОННІХ  ДОГОВОРІВ  із  сусідніми  державами  без  узгодження  з  союзниками  по  антигітлерівській  коаліції.
       16   серпня   1945 р.  був   підписаний  Договір  про  радянсько-польський
державний  кордон, за яким  встановлювався  між  ПОЛЬЩЕЮ  та  Україною  кордон   по  „лінії  Керзона”  з  невеличким  відхіленням  на  користь  Польщі
на 5-8 км.,  а   на   окремих  ділянках  -  до  17 км. (район  Немирів – Ялівка)  і  навіть   до   30 км. (район  р.Солокія  і  м. Крилів).  Уточнення   кордонів  між  двома   державами   завершилося    в   1951 р.,   коли   на   прохання    Польщі  відбувся обмін прикордонними ділянками. Україна поступилася  Устрицьким  районом   Дрогобицької   області,   а   Польща  -  територією   в   районі  міста  Кристинополь (нині  Червоноград), яка увійшла до складу Львівської  області.    
       Був  врегульований  кордон з РУМУНІЄЮ. 10 лютого  1947 р.  підписали  радянсько-румунський  договір,  за  яким  юридично  зафіксували  кордони  України  в  рамках  радянсько-румунської  угоди  червня  1940 р.  Північна  Буковина,  Хотинщина,  Ізмаїльщина,  Придністровські  землі  юридично  увійшли  до  складу  УРСР.
      Складніше  відбувалося  врегулювання  українсько-ЧЕХОСЛОВАЦЬКИХ  кордонів.  У  радянсько-чехословацьких  переговорах  1943-1944 рр.  з  емігрантським  урядом  Е.Бенеша,  який перебував  у  Лондоні,  питання  про  Закарпатську  Україну  вирішувалося  на  користь  Чехословаччини.  Але,                коли  радянські  війська  вступили  на  територію  Закарпаття,  радянське  керівництво  переглянуло  своє  відношення  до  цих  переговорів.
        Із звільненням Закарпатської України від  окупантів  вийшли  з  підпілля  комуністи  і  Народні  комітети. 19  листопада 1944 р. відбулася  конференція  комуністичних  організацій  краю,  яка  об”єднала  їх  у  Комуністичну  партію  Закарпатської  України.  Народні  комітети  стали  виконувати  роль  органів  місцевого  самоврядування.
       26  листопада 1944 р. в  м. Мукачево  відбувся  з”їзд  Народних  комітетів  Закарпатської  України.  На  ньому  було  схвалено  МАНІФЕСТ  про  ВОЗ”ЄДНАННЯ  Закарпатської  України  з  Радянською  Україною,  обрана  Народна  Рада,  як  верховний  законодавчий  орган  влади  і  сформовано  уряд.  Згодом  були  сформовані  суд,  прокуратура,  органи  управління,  збройні  сили  тощо.
        Проти  подій  в  Закарпатті  виступив  уряд  Чехословаччини.  Міністр  закордонних  справ  ЧСР  Я.Масарик  відверто  заявив,  що  Закарпаття  не  буде  передано  СРСР,  бо  „Росію  не  можна  пускати  в  Європу”.  Але  долю  свого  краю  вирішив  народ  Закарпатської  України,  який  прагнув  приєднатися  до  Радянської  України.
         29  серпня  1945 р.  між  СРСР  і  ЧСР  був  підписаний  договір  про  воз”єднання  Закарпатської  України  з  Радянською  Україною,  який  закріпив  юридично  рішення  з”їзду  Народних  депутатів  у  Мукачеві.  Кордони  між  Словаччиною,  Угорщиною  та  Закарпатською  Україною,  що  склалися  у  1938 р.,  стали  кордонами  між  СРСР  і  ЧСР. 
         22  січня  1946 р.  було  видано  указ  Президії  Верховної  Ради  СРСР  про  утворення  в  складі  УРСР  Закарпатської  області  з  центром  у  м.Ужгород.  Цим  указом  одночасно  було  ліквідоване  державне  утворення  -  Закарпатська  Україна,  проголошеної  ще  в  довоєний  період.
        Вперше  за  багато  століть  українці  опинилися  в  межах  однієї  української  держави.  Всі  українські  території  об”єдналися  в  одну  СОБОРНУ  УКРАЇНУ.  І  відбулося  це  за  Радянської  влади.
       Із  західноукраїнських  земель  були  створені  області:  Волинська,  Львівська, Закарпатська, Рівненська,  Тернопільська,  Дрогобицька (в  1959 р.  об”єдналася  зі  Львівською),  Станіславська (в  1962 р.  перейменована  в  Івано-Франківську),  Чернівецька,  Ізмаїльська (в  1954 р.  увійшла  до  складу  Одеської  області).
       У  1954 р.,  на  честь  300-річчя  Переяславсько  Ради  і  воз”єднання  України  з  Росією,  Верховна  Рада  СРСР  прийняла  постанову  про  передачу  КРИМСЬКОЇ  ОБЛАСТІ  зі  складу  Російської  Федерації  до  Української  РСР.  Аргументувалося  це   територіальною   близькістю, спільністю  економіки,  тісними  господарськими  і  культурними  зв”язками  між  Кримом  та  Україною.   Таким  чином  територія  України  значно  збільшилася.   Потім  тут  буде  створена  Автономна  Республіка  Крим.
        Наслідком  врегулювання  кордонів  України  стало  переміщення населення  із  однієї  держави  до  іншої.
        До  Чехословаччини  із  Закарпаття  виїхало  біля  40 тис.  чехів  та  словаків. До Польщі із  західноукраїнських  територій  на  протязі  1944-46 рр.  переїхало  майже  один  мільйон  поляків,  а  також  українців  та  євреїв,  які  визнали себе поляками. З Польщі  до  УРСР  було  переселено  понад  520 тис.  українців.  За  домовленністю  між  Польщею  та  СРСР  передбачався  обмін  населенням  на  добровільних  умовах.  Насправді  з  самого  початку  переселення  супроводжувалося  насильством  над  місцевим  населенням.
         29  березня  1947 р.  рішенням  політбюро  ЦК  Польської  Робітничої  партії  започатковано  операцію  „ВІСЛА”.  Приводом  до  цієї  акції  стало  вбивство  вояками  УПА  28  березня  1947 р.  віце-міністра  національної  оборони Польщі генерал-полковника Кароля Сверчевського. Близько  150 тис.  українського  населення  з  Надсяння,  Холмщини,  Лемківщини,  Підляшшя  були  переселені  на  захід  і  північ  Польщі  на  „повернуті  землі”  від  Німеччини.  На  нових  землях  українські  сім”ї  розпорошували  серед  польського населення. Вважалося, що  українське  населення ховало    формування  УПА  і  було  для  них  криївкою. 
        Одночасно  польські  військові  підрозділи,  спираючись  на  підтримку  радянських  сил,  провели  військові операції  проти  УПА  та  оунівського  підпілля.  Спеціально  для  „підозрілих  українців”,  в  містечку  Явожно  поблизу  Кракова,  був  створений  концтабір,  куди  направляли  полоненних  бандерівців та тих, хто їх  підтримував  чи  намагався  уникнути  переселення  або  повертався  додому  з  польських  земель.
          Об”єднання  українських  земель  та  вихід  України  на  міжнародну  арену  зумовили  зміну  ДЕРЖАВНОЇ  СИМВОЛІКИ  Української  Радянської  Соціалістичної  Республіки.  У  листопаді  1949 р.  президія  Верховної  Ради  УРСР  прийняла указ про Державний  герб, Державний  прапор  і  Державний  гімн  УРСР.  Однокольоровий  червоний  прапор  з  написом  „УРСР”  був  замінений  на  двокольоровий  прапор,  що  складався  з  двох  частин.  Дві  третини  верхньої  частини  полотнища були  червоними,  а  нижня  мала  світлоблакитний (лазурний)  колір.  У  верхньому  лівому  куті  прапора  містилося  зображення  серпа  і  молота.  А  над  ним  -  п”ятикутна  зірка.
           Державний  герб  також  зазнав  деяких  змін.  Тепер  в  його  центрі  на  червоному  тлі  знаходилися  схрещені  серп  та  молот,  осяяні  променями  сонця,  яке  сходить  з-за  обрію. Навколо  -  обрамлення  з  пшеничного  колосся.  Нагорі  між  колоссям,  що  сходиться,  -  п”ятикутна  зірка.  Унизу  колосся  пшениці  перевиті  з  обох  сторін  по  одній  червоній  стрічці.  На  кожній  напис: „Пролетарі  усіх  країн,  єднайтеся!”  та  „Пролетарии  всех  стран,  соединяйтесь!”.  Низ  герба  завершує,  обвиваючі  кінцівки  колосся  пшениці,  червона  стрічка  з  написом: „Українська  РСР”.      
        На початку  1950 р.  був  затверджений  Державний  гімн  УРСР  за  текстом Павла Тичини і  Миколи  Бажана  на  музику  авторського  колективу  під  керівництвом  Антона  Лебединця.  Гімн  починався  словами:
                Живи,  Україно,  прекрасна  і  сильна, -
                В  Радянськім  Союзі  ти  щастя  знайшла.
                Між  рівними  рівна,  між  вільними  вільна,
                Під  сонцем  свободи,  як  цвіт,  розцвіла.
          Приспів:                Слава  Союзу  Радянському,  слава!
                Слава  Вітчизні  навіки-віків!
                Живи  Україно,  радянська  державо,
                В  єдиній  родині  народів-братів!.   

                18. 2.  ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА  ДІЯЛЬНІСТЬ  УРСР.
       Перемога  у  Другій  світовій  війні  значно  підвищила  на  міжнародній  арені  авторитет  Радянського  Союзу  і  союзних  республік,  що  входили  до  нього.  Особливо  виріс  авторитет  України  і  Білорусії,  що  найбільш  постраждали  під  час  війни,  але  не  скорилися  ворогові.  Уряд  СРСР  повинен  був  з  цим  рахуватися.
        27 січня 1944 р. пленум ЦК  ВКП(б)  прийняв  рішення  про  розширення  прав союзних республік у сфері  міжнародних  відносин.  28  січня – 1 лютого  1944 р.  Х  сесія   Верховної  Ради  СРСР  прийняла  закон  про  перетворення  Наркомату закордонних справ із  загальносоюзного  на  союзно-республіканський,  що  був  ліквідований  в  20-х рр.
         В березні 1944 р. Верховна  Рада УРСР  прийняла  закон  про  утворення  Народного комісаріату закордонних справ  республіки.  Народним комісаром  закордонних  справ  УРСР  був  призначений  Дмитро  Мануїльський.  В  1946 р.  назву  комісаріату  було  замінено  на  міністерство  закордонних  справ.  Інші  комісаріати  також  стали називатися  міністерствами.  Верховна  Рада УРСР прийняла  закон  про  утворення  народного  комісаріату  оборони,  але  незабаром  він  був  скасований,  бо  це  суперечило  існуванню  єдиних  збройних  сил  СРСР,  керованих  з  центру.
        У  серпні  1944 р.  на  конференції  в  м.Думбартон-Оксі  (США)  при  обговорені  питання  про  створення  Організації  Об”єднаних  Націй,  нарком  закордонних  справ  СРСР  А.Громико  запропонував  вважати  членами-засновниками  цієї  міжнародної  організації  15  радянських  республік,  що  входили  в   той  час  до  складу  СРСР.  Проти  виступили  представники  США  і  Великобританії.  На  Ялтинській (Крим)  конференції  у  лютому  1945 р.  Ф.Рузвельт  та  У.Черчіль  погодилися  на  включення  до  членів-засновників  ООН  тільки  України  і  Білорусії.
        6  травня  1945 р.  українська  делегація  у  складі  І.Сеніна,  О.Палладіна,  В.Бондарчука,  М.Петровського,  П.Погребняка  на  чолі  з  Д.Мануїльським  прибула  до  Сан-Франциско (США)  на  УСТАНОВЧУ  КОНФЕРЕНЦІЮ  ООН  і  активно  включилася  до  роботи.  За  участю  української  делегації  були  розроблені  і  підписані  Декларація  про  існування  ООН, Статут  ООН.  Члени  делегації  взяли  участь  у  головних  комітетах  і  комісіях  ООН  а  також  в  найголовнішому  її  органі  -  Раді  Безпеки.
         На  першій  сесії  Генеральної  Асамблеї  ООН  в  1946 р.  представники  України    були  обрані  до  складу  Економічної  і  Соціальної  Ради.  У 1948-     1949 рр.  Україна  була  постійним  членом  Ради  Безпеки  ООН,  а  згодом  обиралася  декілька  разів  непостійним  членом. Україна  також  приєдналася  до  міжнародної  організації  -  Адміністрації  допомоги  і  відбудови  Об”єднаних  Націй  (ЮНРРА).
        У  липні-жовтні  1946 р.  делегація  України  на  чолі  з  Д.Мануїльським  приймала  участь  у  роботі  Паризької  мирної  конференції  з  питань  роззброєння  і  підписання  мирних  договорів  з  колишніми  союзниками  нацистської  Німеччини.  В  лютому 1947 р. Україна  уклала  мирні  договори  з  Італією,  Румунією,  Болгарією,  Угорщиною  та  Фінляндією.  В  1948 р.  приймала  участь  у  Дунайській  конференції,  де  розглядалися  питання  про  права  судноплавства  на  Дунаї  і  підписано  було  міжнародну  конвенцію  про  режим  судноплавства  на  цій  річці.
       На початку 50-х рр.  представники  УРСР  працювали  в  16  міжнародних  організаціях.  Коли  в  березні  1950 р.  розгорнувся  рух  прихильників  миру,  започаткований  Стокгольмською  відозвою  про  заборону  атомної  зброї,  майже  20 млн.  трудящих  України  підписали  цю  відозву  до  народів  світу.  Вже  під  час  „холодної  війни”  УРСР  увійшла  у  Всесвітню  Раду  Миру,  де  запропонувала  цілу  низку  мирних  ініціатив.
       Успішно  розвивалися  економічні  зв”язки  України  з  соціалістичними  країнами світу, що входили  до  Ради  економічної  допомоги  (РЕВ).  Україна  поставляла  їм  вугілля,  чавун,  продукти  машинобудування,  сировину,  тепловози,  промислове  і  сільськогосподарське  устаткування.  Від  них  отримувала  товари  широкого  вжитку,  промислове  обладнання.
        Україна  надавала  технічну  допомогу  у  будівництві  великих  промислових  та  інших  господарських  об”єктів  в  Афганістані,  Індії,  Об”єднанній  Арабській  Республіці  та  інших  країнах  згідно  договірним  зобов”язанням  Радянського Союзу.  У  вузах  України  навчалися  майбутні    кваліфіковані  спеціалісти  для  країн  Азії,  Африки,  Латинської  Америки.  Розвивався  обмін  науковими,  культурними  цінностями,  науковою  інформацією,  літературою,  делегаціями  вчених  із  різних  країн  світу.
         Але  вихід  України  на  міжнародну  арену  мав  обмежений  характер.  Не слід забувати, що  УРСР  була  складовою  частиною  Радянського  Союзу.  Тому її зовнішня політика  була  зумовлена  стратегічними  інтересами  СРСР  і  вся  дипломатична  діяльність  здійснювалася  в  певних  рамках  під  наглядом  відповідних  загальносоюзних  структур.

                18. 3.  „ХОЛОДНА  ВІЙНА”  І  УКРАЇНА.
         На  подальший  розвиток  зовнішньої  та  внутрішньої  політики  України,  як  складової  частини  СРСР,  значний  вплив  мала  „холодна  війна”,  яка була  розв”язана  союзниками  з  антигітлерівської  коаліції  США  і  ВЕЛИКОБРИТАНІЄЮ  після  закінчення  Другої  світової  вйни.    
         Під  час  боротьби  з  фашизмом  та  з  його  розгромом  у  багатьох  країнах  Європи  відбулися  НАРОДНО-ДЕМОКРАТИЧНІ  РЕВОЛЮЦІЇ  і  почала  складувалися  СОЦІАЛІСТИЧНА  СИСТЕМА.  Цей  процес  дуже занепокоїв  капіталістичний  світ. У  березні  1946 р.  колишній  прем”єр-міністр  Великої  Британії  Уінстон  Черчилль,  виступаючі  в  м. Фултон (США) проголосив, що Радянський Союз з „комуністичним  тоталітаризмом”  заступив „фашистського ворога”  і  планує  підкорити  світ.  За  його  словами,  через  усю  Європу  -  від  Балтики  до  Адріатики  треба  спорудити „залізну  завісу”  і таким  чином  зупинити  радянську  експансію.
         Промова  започаткувала  політику  „ХОЛОДНОЇ  ВІЙНИ”.  Сутність  її  полягала  в  протидії  двох  систем,  які  склалися  у  світі  після  Другої  світової  війни – соціалістичної  і  капіталістичної. 
       Суперництво  відбувалося   у  всіх сферах діяльності:  ідеологічній,  політичній,  економічній, військовій,  дипломатичній,  зовнішньополітичній.  Основними  її  компонентами  були:  боротьба  за  вплив  на  країни  „третього  світу”,  утворення  воєнно-політичних  блоків,  нарощування  ядерної,  хімічної,  бактеріологічної  зброї  масового  знищення  а  також  всіх  видів  звичайного  озброєння,  збільшення  чисельності  армій,  виникнення  воєнних  конфліктів  у  різних  частинах  світу,  де  приймали  участь  „військові  радники”  з  воєнних  блоків  обох  систем.  Це була  БИТВА  МІЖ  КАПІТАЛІЗМОМ  І  СОЦІАЛІЗМОМ  НА  СВІТОВІЙ  АРЕНІ.
          Після  закінчення  Другої  світової війни,  країни  Європи  знаходилися  в  руїнах.  Єдина  країна  світу,  яка  збагатіла  під  час  війни,  були  Сполученні  Штати  Америки.  На  її  території  не  розірвався  ні  один  іноземний  снаряд,  не  впала  ні  одна  іноземна  бомба  ні  в  Першій,  ні  в  Другій  світових  війнах.
         Війни  перетворили  США  у  світового  фінансиста.  Замість  фунту  стерлінгів  Великобританії,  чия  економіка  була  значно  послаблена  війною,  світовою  валютою  став  долар  Сполученних  Штатів.   
          США  запропонували  допомогу  постраждалим  країнам  світу   згідно,  так  званого,  „плану  Маршала”.  Отримавши  економічну  допомогу  від  США,  європейські  країни  швидко  почали  відбудову  своїх  господарств.  Але  економічна  допомога  надавалася  на  певних  умовах.  Тому  країни  Європи  опинилися  у  повній  економічній,  політичній,  а  незабаром,  і  військовій  ЗАЛЕЖНОСТІ  від  Сполученних  Штатів.
        Фінансову  допомогу  США  запропонували і Радянському  Союзу  та  країнам  соціалістичної  системи,  але  при  умові,  що  вони  відмовляться  від  соціалістичного  вибору  і  відновлять  у  себе  капіталістичні  відносини.   Звичайно,  керівництво  СРСР  і  соціалістичних  країн  не  прийняли  такої  допомоги.  Відбудовувати  свої  господарства  вони  вирішили  свої  силами. 
        США  зразу  ж застосували  жорстку  політику  по  відношенню  до  СРСР  і  соціалістичних  країн. Почали  згортатися  торгові  відносини  між  Сходом  і  Заходом. США відмовилися  постачати  турбіни  для  Дніпрогесу,  сталевий  лист  для  машинобудівних заводів України. В 1948 р. із-за  кордону  в  УРСР  надійшло  вдвічі  менше  устаткування,  ніж  в  1946 р.
        СРСР  і  країни  соціалістичної  системи  залишилися  без допомоги ззовні  і,  щоб  вийти  із  скрутного  становища,  в  січні  1949 р. з  ініціативи  Радянського  Союзу  була  створена  міжнародна  ЕКОНОМІЧНА організація -  РАДА  ЕКОНОМІЧНОЇ  ВЗАЄМОДОПОМОГИ  (РЕВ).  До  неї  увійшли  країни  соціалістичного  вибору  -  Болгарія,  Польща.  Угорщина,  Румунія,  СРСР,  Чехословаччина,  а  через  рік  -  Албанія  та  Німецька  Демократична  Республіка. 
         В  тому  ж  1949 р.  з  ініціативи  США  був  створений  ВІЙСЬКОВО – ПОЛІТИЧНИЙ  блок  -  ПІВНІЧНО-АТЛАНТИЧНИЙ  СОЮЗ (НАТО).  До  нього  тоді  ввійшло  12  держав  -  США,  Великобританія,  Канада,  Данія,  Італія,  Ісландія,  Норвегія,  Португалія,  Бельгія,  Франція,  Нідерланди,  Люксембург.  Згодом  до  блоку  долучилися  Греція,  Туреччина,  ФРН,  Іспанія.  Були  створені  єдині  збройні  сили,  єдине   сполученоштатівське командування. Військово-політичний  блок мав АГРЕСИВНИЙ характер  і  створювався  для  боротьби  проти  СРСР  і  соціалістичної  системи,  НА  ЗАХИСТ  КАПІТАЛІЗМУ.
         В  Азії  з  такою  ж  метою  за  участю  США  було  створено  два  агресивних  військово-політичних  союзи:  Організація  договору  Південно-Східної  Азії  (СЕАТО)  та  Багдадський  пакт  (СЕНТО).  В  різних  кінцях  планети  ці  блоки  почали  організовувати  локальні  війни  і  воєнні  сутички. 
        В  такій  напруженій  міжнародній  обстановці  Радянський  Союз  і  соціалістичні держави в травні  1955 р.  створили  свій  військово-політичний  блок  -  ОРГАНІЗАЦІЮ  ВАРШАВСЬКОГО  ДОГОВОРУ (ОВД).  До  нього  увійшли  СРСР,  Польща,  Болгарія,  Угорщина,  Чехословаччина,  Румунія,  Німецька  Демократична  Республіка  і  Албанія.
      Між  військово-політичними  блоками  капіталістичної  і  соціалістичної  систем  постійно  виникали  конфронтації.  Протистояння  набуло  форм  взаємних  погроз,  гонки  озброєнь,  боротьби  спецслужб,  ідеологічного  протиборства,  дипломатичних  маневрів  і  навіть  локальних  війн  (Корея,  В”єтнам  та  інші  країни  Азії,  Африки,  Латинської  Америки).  Такий  розкол  світу  на  два  протилежні  табори  загрожував  виникненням нової  ТРЕТЬОЇ  СВІТОВОЇ  ВІЙНИ.
       Тільки з”ясувавши таку складну міжнародну  ситуацію  можна  зрозуміти  характер  післявоєнної  відбудови  і  подальший  розвиток  народного  господарства  України  і  Радянського  Союзу  в  цілому.

      18.4.  ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНЕ  ТА  ЕКОНОМІЧНЕ  СТАНОВИЩЕ
                УРСР  У  ВІДБУДОВНИЙ  ПЕРІОД.   
        Однією з визначальних рис внутрішньополітичного  становища  України в  післявоєний  період  було  зміцнення  впливу  Комуністичної  партії  і  комсомолу. Хоч  під  час  війни  багато  комуністів  і  комсомольців  загинуло,  але  чисельність  цих  організацій  постійно  зростала.   На  1  січня  1946 р.  КП(б)У  налічувала  320 тис.  членів .
        Першим  секретарем  ЦК КП(б)У з 1944  до  1947 рр.  був  Микита  Хрущов.  Партійний  апарат  намагався  встановити  тотальний  контроль  над  усіма  сферами  суспільного  життя.  В  першу  чергу  в  післявоєнний  період  почалося  ідеологічне „перевиховання”  тих  людей,  які  опинилися  у  німецькій  окупації  чи  були  вивезені  на  примусові  роботи  у  Німеччину,    а також військовополонених, що повернулися  додому  з  фашистської  неволі.
       Почалися масові перевірки людей   з  питання,  чи  співробітничали  вони  з  фашистами,  чи  ні. До кінця  1947 р.  з  Німеччині  повернулося  в  Україну  майже  1 млн. 250 тис.  „остарбайтерів”.  Не  всі  вони  пройшли  перевірку  в  органах  СМЕРШу.  Понад  300 тис.  були  звинувачення  у  шпигунстві,  державній  зраді,  співробітництві  з  окупантами  і  депортовані  до  Сибіру.  Багато  військовополоненних  також  були  звинувачені  у  співробітництві  з  німцями  і  з  нацистських  концтаборів  відправлені  до  радянських  концтаборів  ГУЛАГу.
        Радянська  влада  відновилася  по  всій  території  України.  У  лютому  1947 р.  були  проведені  вибори  до  Верховної  Ради,  а  в  грудні  1947 р.  -  до  місцевих  рад.  Водночас  було  скасовано  ті  органи  управління,  які  діяли  у  воєнний період.  Суспільство поверталося  до  мирного  життя.
        Була  реорганізована  система  управління  промисловістю  та  сільським  господарством.  Раду  Народних  Комісарів (Раднарком)  -  вищий  орган  виконавчої  влади  перейменували  у  Раду  Міністрів  УРСР.
        Країна  переходила  до  МИРНОЇ  ПРАЦІ.  На  підприємствах  та установах знову повернулися до нормальної роботи. Відновився  8-годинний  робочий  день,  скасована  була  понаднормована  праця,  знову  працівники  пішли  у  відпустки.  Підприємства  почали  випускати  мирну  продукцію.  Асігнування  на  оборону  скорочувалися.
       У  березні  1946 р.  Верховна  Рада  СРСР  затвердила  ЧЕТВЕРТИЙ  післявоєнний  П”ЯТИРІЧНИЙ  ПЛАН  відбудови  і  розвитку  народного  господарства  СРСР  на  1946-1950 рр. 
       На  його  підставі  був  розроблений  план  відбудови  і  розвитку  народного  господарства  УРСР,  як  частини  загальносоюзної  економічної  системи,  також  на  1946-1950 рр.  Українська п”ятирічка  була  затверджена  у  серпні  1946 р.  Вона  передбачала  відновлення  виробництва  до  рівня  довоєнного  1940 р.  і  перевищення  його  на  13%,  тобто  доведення  валової  продукції  промисловості  в  1950 р.  до  113%.
         Західні  експерти  не  вірили,  що  Радянський  Союз  без  допомоги  ззовні  може  за  одну  п”ятирічку  відбудувати  зруйноване  під  час  війни.  Руйнування  дійсно  були  вражаючі.  Війна  через  Україну  прокотилася  двічі.  Перший раз,  відступаючі,  радянські  війська  руйнували  підприємства,  щоб  вони  не  залишилися  ворогу.  Вдруге,  коли  радянські  війська  наступали,  а  німці  тікали,  ворог  зруйнував  і  спалив  все,  що  можна  було  ще  зруйнувати  і  спалити.  Тому  на  Заході  вважали,  що  радянським  республікам  без  допомоги  американського  „плану  Маршалла”,  для  відбудови  господарства  потрібно  буде  50-100 років.
        Обсяг  капіталовкладень  в  господарство  України  в  четвертій  п”ятирічці  становив  65  млрд. карбованців,  що  перевищувало  рівень  капіталовкладень  за  три  попередні  п”ятирічки  разом.  Населення  країни  повинно  було  працювати  на  межі  фізичних  можливостей.   Гостро  відчувалася  нестача  робочої  сили,  особливо  кваліфікованої,  сучасного  устаткування,  обладнання,  технологій.
        Головним  напрямком  відбудови  і  розвитку  було  визнано  важку  промисловість  -  вугільну,  електроенергетику,  металургію,  транспорт,  машинобудування.  Сюди  було  спрямовано  88%  всіх  капіталовкладень.  Асигнування на виробництво товарів народного споживання,  на  підвищення  добробуту  народу  і  розвиток  сільського  господарства,  науки  та  культури  відбувалося  за  залишковим  принципом.
         Відмовившись  від  американської  допомоги,  Україна  відновлювала  свою  індустріальну  базу,  спираючись  на  героїчні  зусилля  свого  народу  і  допомогу  братніх  радянських  республік.  До  України  було  направлено  частину  устаткування,  верстатів,  механізмів,  сировини  тощо,  які  СРСР  отримав,  як  репарації,  від  Німеччини.  Евакуйовані  на  Схід  на  початку  війни  підприємства  з  України  вирішено  було  не  повертати  назад.  Це  виправдовувалося  економічно.
         Значна  кількість  асигнувань  була  спрямована  на  відновлення  шахт  Донбасу.  Без  вугілля  неможливо  було  відновити  металургію,  транспорт,  машинобудування, електроенергетику. На  відбудові  працювали  сотні  тисяч  робітників  донбаських  міст  і  селищ,  долучалися  до  роботи  колгоспники  і  німецькі  військовополоненні.
         В  усіх  робітничих  колективах  розгорнулася  хвиля  соціалістичного  змагання за високу продуктивність праці. Робітники вносили  раціоналізаторські  пропозиції,  застосовували  нови  методи  праці.  Завдяки  їх  напруженній  роботі  вугільна  промисловість  Донбасу  була  відновлена  у  порівнянно  короткий  час.  В  1950 р.  Донбас  давав  93%   вугілля  від  довоєнного  рівня.
         Крім  відбудованих  шахт,  в  донецькому  краю  давали  вугілля і,  особливо цінне для  металургії  коксуюче  вугілля,  декілька  новозбудованих  шахт.  Був  відновлений  і  розширений  Львівсько-Волинський  вугільний  басейн  у  Західній  Україні.
        Відновлено  було  добування  нафти  та  газу  у  Прикарпатті. Звідси    проклали  500-кілометровий  газопровід  Дашава – Київ.  Населення  Києва  почало  використовувати  у  своємі  побуті  газ.  Були  відкриті  нові  корисні  копалини  і  почалося  добування  нафти  у нових  районах  -   Харківській  та  Полтавській  областях. 
       Значну увагу уряд приділив відбудові електроенергетики.  У  відновленні  Дніпрогесу  приймало  участь  120  підприємств  СРСР.  На  відновленні  Дніпровської  греблі  працювали  представники  26  національностей  Радянського  Союзу.    Завдяки  братській  допомозі  українському  народові  з  боку  народів  інших  союзних  республік  в  березні  1947 р.  Дніпровська  ГЕС  дала  перші  струмені  електроенергії.  Також  були  відновленні,  зовсім  зруйнованні  під  час  війни,  Зуївська,  Харківська,  Криворізька,  Львівська,  Дніпродзержинська,  Одеська  та  інші  теплові  електростанції.  На  кінець  п”ятирічки в 1950 р.Україна виробляла електроенергії  більше,  ніж  до  війни.
        На початку 50-х рр. почалося  будування  нових  великих електростанцій.  На  Дніпрі  сплановано  було  побудувати  Каховську  ГЕС  і  Каховське  водосховище. Води Каховського водосховища повинні були піти в  Південно-Український  канал  і  напоїти  посушливі  таврійські  степи.
           Ціною  непомірних  зусиль  були  відновленні  Дніпропетровський і  Макіївський   металургійні  заводи,  „Азовсталь”  і  „Запоріжсталь” та  інші  великі  металургійні  підприємства.  У  кінці  п”ятирічки  в  країні  виплавлялося  металу  93-95%  довоєнного  виробництва. За  рівнем  виплавки  чавуну  та  сталі  на  душу  населення  Україна  випередила  Великобританію,  Францію.  Західну  Німеччину.
         Швидкими  темпами  йшло  відновлення  машинобудівної галузі.  Знову  почав  випускати  продукцію  „завод  заводів”  -  Новокраматорський  машинобудівний  завод,  а  також Старокраматорський,  Донецький  та  інші  машинобудівні  заводи.  В  Україну  були  перевезені  і  почали  діяти  деякі  заводи  із  східних  районів  СРСР,  а  також  деякі  підприємства,  вивезенні  з  Німеччини.  Уже  в  кінці  1948 р.  в  республіці  працювало  більше  машинобудівних  заводів,  ніж  до  війни.
        За  самовіддану  працю  сотні  тисяч  працівників  були  нагородженні  орденами  і  медалями,  тисячі  отримали  звання  Героїв  Соціалістичної  Праці  та  лауреатів  Державної  премії.  Особливо  високо  цінувалася  праця  шахтарів.  В  1947 р.  уряд  СРСР  запровадив  медаль  „За  відбудову  вугільних  шахт  Донбасу”  і  встановив  щорічне  святкування  Дня  шахтаря.
        Взагалом, виробництво  промислової  продукції  УРСР  у  1950 р.  склало  115%  в  порівнянні  з  1940 р.  Четверта  п”ятирічка  в  промисловості  була перевиконана. Україна знову зайняла традиційне місце – бути  топливно  -металургійною  базою  Радянського  Союзу.

                18.5.  ГОЛОД  1946 – 1947  РОКІВ.
    Відбудова народного господарства у післявоєнний період  ускладнювалося  вкрай несприятливим становищем  у  сільському  господарстві.  До загальної  розрухи  додалася  посуха,  що  вразила  весною-літом  1946 р.  16  областей  України.  Озимина  та  ярові  посіви  загинули.  Врожайність  зернових  в  середньому  по  країні  склала  2-3 центнери  з  гектару.  В  довоєнний  час  становила  14,6 ц/га.
       Посуха  загострила  проблему  кормів  для  худоби.  Її  нічим  було  годувати.  Почався  падіж  худоби.  Населення  здавало  тварин  на  забій.  В  результаті  тваринництво  зазнало  величезних  втрат.
        В  Україні  вже  восени  1946 р.  з”явилася  примара  голоду.
       Але керівництво СРСР  не  тільки  не  зменшило    плани  хлібозаготівель,  а  навпаки,  збільшило  -  з  340  до  360  млн.  пудів.  Ті  голови   колгоспів,  що  не  виконували  плани  і  зверталися  за  допомогою  у  вищі  органи  влади,  притягувалися  до  судової  відповідальності.  На  колгоспних  комуністів  за  невиконання  вказівок  партії  накладалися  дисциплінарні  стягнення  аж  до  виключення  їх  з  партії. 
          Щоб  запобігти  розкраданню  голодними  людьми  колгоспного  зерна  та інших продуктів харчування, відновили дію  закону  „про  п”ять  колосків”.  4  липня  1947 р.  Президія  Верховної  Ради  СРСР  прийняла  укази  „Про  кримінальну  відповідальність  за  пограбування  державного  та  суспільного  майна”  і  „Про  посилення  охорони  особистої  власності  громадян”.  За  цими  указами  крадіжка  колоспного,  державного  чи  особистого  майна  каралася  ув”язненням  від  7  до  10  років.  Тисячі  людей  були  засудженні  та  ув”язненні  за  цими  указами.
          Селяни  почали  тікати  в  ті  райони,  де  посухи  не  було,  а  значить  не  було  голоду.  Таким  районом  була  Західна  Україна.  Але  тут  місцеве  населення  не  мало  змоги  надати  їм  допомогу,  бо  боялося  вояків  ОУН-УПА,  які  винищували  „східняків”  та  „москалів”  а  разом  з  ними  і  тих,  хто  допомагав  втікачам  із  Східної  України.
           Селянська  молодь  втікала  у  міста  і  на  новобудови.  В  містах  працюючим  та  їх  сім”ям,  пенсіонерам  видавали  картки  на  продуктові  товари.  Хоч  кількість  харчів  по  карткам  була  невелика,  але  голодомору  в  містах  не  було  і  люди  від  голоду  не  вмирали.  Каральні органи  відшукували  в  містах  втікачів  і  повертали  селян  назад.
        Державний  план  хлібозаготівлі  був  виконаний  тільки  на  60%,  хоч   у  селян  забирали  останнє.  Навіть  вилучили  насінний  фонд.  Колгоспники  залишилися  без  продуктів  харчування.  Присадибні  ділянки,  які  завжди  годували  селян,  під  час  війни  були  розоренні.  На  початку  1946 р.  43%  колгоспників  не  мали  корів,  20%  -  взагалі  не  мали  ніякої  худоби  чи  свійської  птиці.  На  село  прийшов  ГОЛОД  і  почалося  вимирання  людей.
        В  той  же  час  великі  обсяги  хліба  експортували  за  кордон.  Радянський  уряд  в  1946 р.  вивіз  у  країни  народної  демократії  Східної  Європи  -  Болгарію,  Чехословаччину,  Румунію,  Польщу  і  навіть  у  Францію  1,7 млн.  тонн  зерна  для  підтримки  нових  урядів,  як  „братерську  допомогу”.   А  в  Україні  від  голоду,  дистрофії  та  інших  хвороб,  пов”язанних  з  недоїданням,  померло  майже  1  млн.  людей.
        Опинившись перед катастрофою  у  зв”язку  з  вимиранням  колгоспного  села,  керівництво  України  на  чолі  з  М.Хрущовим  неодноразово  зверталося  до  Й.Сталіна з  проханням  зменшити  масштаби  хлібопоставок,  допомогти  вийти  із  скрутного  становища  за  рахунок  благополучних  західних  областей  України.  Але  Й.Сталін  не  хотів   допустити  голоду  в  Західній  Україні  і,  таким  чином,  підштовхнути  місцеве  населення  до  підтримки  ОУН-УПА,  яка  розгорнула  у  післявоєний  період  жорстоку  боротьбу  проти  радянської  влади.
          Він  звинуватив  М.Хрущова  у  „м”якотілості”  і  зняв  його  у  березні  1947 р.  з  посади  першого  секретаря  ЦК  КП(б)У,  замінивши  на  більш  „твердого”  Л.Кагановича.  М.Хрущов  ще  залишався  деякий  час  головою  уряду  України. 
         Проте  для  проведення  посівної  кампанії  1947 р.  українські  колгоспи  і  радгоспи отримали 60 тис. т. зерна. Це допомогло врятувати значну  кількість  селян  України  від  голодної  смерті,  засіяти  поля  і  зібрати  восени  добрий  врожай.

                18. 6.  ВІДБУДОВА  СІЛЬСЬКОГО  ГОСПОДАРСТВА.
        Врожай  восени  1947 р.  дозволив  подолати  голод  і  став  рятівним  для  населення  України.  Валовий  збір  зернових  перевищів  1  млрд.  пудів,  що  було  вдвічі  більше  ніж  в  попередні  роки.  Збільшилася  видача  зерна  і  грошей   колгоспникам  на  трудодень.  Але  головним  засобом  для  існування  селянина  залишалася  присадибна  ділянка  та  своє  господарство.
        Завдяки  достатньому  врожаю  з”явилася  можливість  для  відновлення  села  і  сільського  господарства.  Але  капіталовкладення  в  сільське  господарство  не  перевищувало  7%  всіх  асигнувань. У  колгоспних  дворах  і   на  колгоспних  ланах  було недостатньо худоби,  тракторів,  комбайнів,  автомашин.  На  ДОПОМОГУ  селянам  України  прийшли  інші  республіки.  Так,  Омська  область  Російської  Федерації  прислала  60 тис.  голів  худоби,  Башкирська  АРСР  -  понад  20 тис.  Протягом  1946 р.  колгоспи  УРСР  одержали  від  республік  СРСР  майже  600 тис.  корів  і  коней  та  понад  22 тис. тракторів  і  автомашин.
        Але  цього  було  недосить.  Адже  господарство  республіки  було  вкрай  зруйноване.  Колгоспникам  часто  доводилося  запрягати  в  плуги  корів,  хоч  їх  і  залишилося  замало.  Іноді  і  самі  запрягалися  у  борони,  як  під  час  війни,  а  коли  не  було  борін, волочили  ріллю вручну граблями. 
        Життя  селян  було,  як  і  раніше,  важким.  Колгоспникам  доводилося  сплачувати  державі   великі  податки.  З  кожного  колгоспного  двору  збирали  податки  за  утримання  городів,  виноградників,  за  утримання  худоби,  свійської  птиці.  Податки  сплачували  навіть  за  фруктові  дерева,  ягодні  кущі.  Щоб  не  сплачувати  податки,  селяни  почали  вирубувати  свої  сади.  „Вишнева  Україна”  вже  не  відповідала  своїй  назві.
       Отримуючі  незначні  заробітки  на  трудодні,  колгоспники  не  мали  права  на  пенсію.  На  них  не  розповсюджувалися  виплати  з  тимчасової  непрацездатності. Зберігалося з довоєнних часів обмеження  на  пересування,  бо  колгоспники  були  позбавлені  права  мати  паспорти.  Щоб  кудись  виїхати  чи  влаштуватися  на  роботу  в  інших  господарствах,  селянин  повинен  був  отримати  у  своєму  колгоспі  відпускну  довідку.
       З  метою інтенсифікації  праці  держава  застосовувала  до  колгоспників  адміністративно-командні  та  репресивні  методи.  Так,  21 лютого  1948 р.  Президія  Верховної  Ради  СРСР  за  ініціативою  українського  керівництва  прийняла  Указ „Про  виселення  з  Української  РСР  осіб,  які  злісно  ухиляються  від  трудової  діяльності  в  сільському  господарстві  і  ведуть  антигромадський  паразитичний  спосіб  життя”.  Указ  передбачав  скликання  загальних  зборів  колгоспників,  обговорення  і  засудження  тих  селян,  які  не  виробляли  необхідну  кількість  трудоднів.  Збори  виносили  їм „громадський  вирок”  і  виганяли  з  села,  відправляючі  до  Сибіру  та  в    інші  віддалені  місця  Радянського  Союзу.  Таким  чином  було  репресовано  майже  12  тис.  колгоспників  і  20 тис.  отримали  попередження.
          В  Західній  Україні  в  цей  час  почалася  масова  колективізація,  яка  була  перервана  війною.  Селяни,  отримавши   від   радянської   влади   землю,  худобу,  сільськогосподарську  техніку,  не  хотіли  тепер  віддавати  їх  до  колгоспів.
          Проти  тих,  хто  не  хотів  вступати  у  колгоспи,  почалися  репресії  з  боку радянської влади. Багато  західноукраїнських  селян  були  розкуркулені  і  вислані  до  Сибіру.  З  другого  боку  репресіям  піддавали  тих селян, що вступили до колгоспу. Ці репресії були страшніше радянських.  Їх  чинили  вояки  ОУН-УПА,  які  вирізували  чи  розстрілювали  голів  колгоспів,  активістів  колгоспного  руху,  рядових  колгоспників  разом  з  сім”ями,  а  хати  і  все  господарство  спалювали. 
         Західноукраїнські  селяни  опинилися  між  двох  вогнів. Тому  повна колективізація  тут  затрималася  до  кінця  50-х  р.р., коли військові сили  ОУН-УПА  були  знищені  органами  НКВС.
         На  землях  Західної  України  було  створено  понад  7,2  тис.  колгоспів.   
         В  1950 р.  керівництво  УРСР  провело  укрупнення  маломіцних  колгоспів.  В  результаті  їх  кількість  зменшилася  удвоє.    Відтоді  майже  всі  колгоспи  володіли  значними  земельними  масивами,  на  яких  було  легше застосовувати техніку. Створилися  сприятливі  умови  для  піднесення  колгоспного  виробництва,  підвищилася  культура  землеробства,  зростала  продуктивність  праці.
        Ціною  надзвичайних  зусиль колгоспників  в  1950 р.  валова  продукція  сільського  господарства  України  склала,  з  урахуванням  проведеної  в  1947 р. грошовою  реформою,  91%  від  рівня  1940 р.  УРСР  знову  стала  основним  постачальним  хліба  для  Радянського  Союзу.
         
                18.7.  РІВЕНЬ  ЖИТТЯ  ТА  ПОБУТУ  НАСЕЛЕННЯ.
          Матеріальний  стан  населення  після  закінчення  війни  був  вкрай  важким.  Побутові  і  житлові  умови  життя  залишалися  складними. Недостатньо  було  самого  необхідного  для  життя:  продуктів  харчування,  одягу,  білизни,  взуття,  побутових  речей.  Гостро  постала  проблема  безпритульності  дітей,  батьки  яких загинули  під  час  війни.  Проблема  кримінальної  злочинності  досягла  значних  масштабів.
         Надзвичайною  була  житлова  проблема.  Незважаючі  на  те,  що  на  протязі  1946-1950 рр. в Україні  було  відбудовано  і  збудовано  житла площею  46 млн.  кв. м.,  мільйони  сімей  продовжували  жити  в  землянках,  бараках,  перенаселених  комунальних  квартирах.
        Складним  залишалося  демографічне  становище.  За  роки  війни  на  фронтах   Україна   втратила   2,5-3 млн.  людей,   в   зоні  окупації   жертвами
фашистського  „орднунга”  стало  5,5 млн.  мирних  жителів.  На  примусові  роботи  в  Німеччину  було  вивезено  2,2 млн.  „остарбайторів”.  Додому  живими  повернулося  тільки  біля  1,5 млн.   
        Після  завершення  війни  в  Україні  почалися  значні  міграційні  процеси.  До  мирної  праці  повернулося  понад  2,2  млн.  демобілізованих  воїнів.  Повернулися  також  люди,  евакуйовані  в  1941 р.  на  Схід  Радянського  Союзу.  В  Західні  райони  України  приїхали  десятки  тисяч  працівників  освіти,  медицини,  інженерно-технічного  персоналу,  а  також  партійні,  комсомольські керівники, яких уряд відправив  для відбудови  промисловості  і  сільського  господарства  західних  областей. 
       В  той  же  час  із  Західної  України  до  Сибіру,  у  східні  райони  СРСР  були депортовані (примусово  виселені) особи,  що  були  визнанні  соціально  небезпечними  для  Радянської  влади. 
      Піднялася  післявоєнна хвиля  еміграції  тих,  хто  під  час  війни  співробітничав  з  фашистами.  За  кордон  -  в  США,  Великобританію,  Канаду,  країни  Латинської  Америки,  до  Африки  повтікали нещодавні поліцаї,  бургомістри,  старости,  вояки  ОУН-УПА,  фашистські  злочинці  українського  походження.  Там  вони  знайшли  собі  притулок.
      На міграційні процеси вплинула також депортація  національних  меншин,  що  проживали  на  території  України  -  кримських  татар,  поляків,  німців,  угорців  та  інших  народів.
        Наслідком  демографічних  змін  і  міграційних  процесів,  що  відбулися  в  40-х рр.,  населення  УРСР  в  1951 р.  становило  37,2 млн.  осіб,  що  на  4,1  млн  менше  в  порівнянні з  довоєнним  1940 рр.
        В  зв*язку  з  врожаєм  восени  1947 р.,  уже  в  грудні  того ж року  була  прийнята  постанова  ЦК ВКП(б)  та  Ради  Міністрів  СРСР  про  відміну  карток на  продовольчі  і  промислові  товари.  Країна  перейшла  до  продажу  цих  товарів  у  відкритій  торгівлі.  На  всі  товари  були  встановленні  державні  роздрібні  ціни  відповідно  до  заробітної  плати  робітників  і  службовців.  В  наступні  роки  кожного  року  ціни  на  продовольчі  і  промислові товари  знижувалися,  що  свідчило  про  розвиток  і  стабілізацію  народного  господарства.
       Водночас  в  грудні  1947 р.  була  проведена  грошова  реформа.  У  воєнний  період  гітлерівське  керівництво  для  підриву  фінансових  систем  країн  антигітлерівської  коаліції  випустило  значну  кількість  фальшивих  грошей,  які  таємно  направляло  відповідно  до  СРСР, Великобританії, США.  Щоб  позбавитися  фальшивок  і  зміцнити  фінансову  систему  СРСР  грошова  реформа  була  вкрай  необхідна. 
       В Радянському  Союзі  обмін  грошових  знаків  при  вкладах  в  ощадних  банках  у  розмірі  до  3-х тис. крб.  здійснювався  у  співвідношенні  1:1.  По вкладах  від  3 до  10  тис. крб.  було  проведено  скорочення  заощаджень  на  третину,  а  понад  10 тис. крб. -  на  дві  третини.  Ті  люди, які  тримали  гроші  вдома,  обмінювали  старі  купюри  на  нові  у  співвідношені  1:10.
        Більшість  населення  ніяких  заощаджень  не  мали  взагалі.  Під  час  війни  гроші  накопичували  тільки  ті,  про  кого  люди  говорили,  що  для  них  „війна  була  рідною  матінкою”.  Робітники  і  службовці  жили,  головним  чином,  від  платні  до  платні.  Тому  ущемлення  при  грошовій  реформі  їх  не  торкнулися.  Чергову  платню  вони  отримали  у  нових  купюрах,  а  старі  вже  були  витрачені  на  харчі  та  побутові  речі.
         Відбудовувалися  школи,  ремісничі  училища, технікуми,  вищі  навчальні  заклади,  куди  знову  пішли  навчатися  тисячі  школярів  і  студентів  і  де  знову  почалися  звичайні  учбові  заняття.  Відроджувалося  медичне  обслуговування.  Кількість  лікарнянних  ліжок  на  кінець  п”ятирічки  досягло  майже  200 тис.,  що  перевищило  рівень  довоєнного  1940 р. Також  значно  перевищило  довоєнний  рівень  чисельність  лікарів  і  середнього  медичного  персоналу.
        Налагоджувалися  торгівля,  побутове  обслугування,  громадське  харчування.  Поступово  життя  населення  приходило  у  довоєнну  норму.            

                18.8. ПІСЛЯВОЄННА  РАДЯНИЗАЦІЯ  ЗАХІДНИХ
                ОБЛАСТЕЙ  УКРАЇНИ.
          Встановлення  радянської  влади  і  пов”язані  з  нею  реформи  індустріалізації,  колективізації  та  культурної  революції  в районах  Західної  України  отримали  назву  „РАДЯНИЗАЦІЇ”.  Процес  радянизації  почався  в  1939-1940 рр.  після  входження  цих  районів  до  УРСР.  Але  він  був  перерваний  війною.  З  вигнанням  німецько-фашистських  окупантів  радянизація  відновилася.
          Наслідком  польського,  румунського,  угорського,  чешського  панування на протязі століть  в  галичанських,  буковинських,  закарпатських  та  інших  західноукраїнських  землях  стало  перетворення  їх  в  аграрно-сировинні  придатки  з  нерозвинутою  промисловістю  і  сільским  господарством.  Великих  масштабів  досягло  безробіття  і  неосвіченність  серед українців. В промисловості  Галичини  було  зайнято  всього 4% людей.
         У  свідомості  місцевого  населення  на  протязі  багатьох  років  виховувалося  приязнь  до  всього  європейського  і  недовіра  та  ненависне  відношення  до  всього  радянського,  особливо  російського,  залякування  „москалями”  і  штучне  розмежування  українців  на  „східняків”  і  „западенців”.  Радянська  влада  приклала  багато  зусиль,  щоб  зруйнувати  цей  вихований  у  населення  Західної  України  стереотип.
        Першим  заходом  радянської  влади  стало  утворення  місцевих  органів  влади  у  ФОРМІ  РАД.  Правопорядок  забезпечували  правоохоронні  органи  МВС  та  органи  державної  безпеки.  Були  створені  партійні  і  комсомольські  організації,  формувалися  професійні  спілки.  Зросла  кількість комуністів з місцевого населення. Якщо  в  1946 р.  їх  було  31 тис.,  то  в  1950 р.  партійні  організації  Західної  України  нараховували  88 тис. членів  партії.
        В  грудні  1945 р.  ЦК  КП(б)У  створив  спеціальний  відділ,  що  контролював діяльність  у  західних  областях.  Згодом  підрозділи  такої  спрямованості  були  організовані  в  галузевих  наркоматах.
       Головною  проблемою  після  звільнення  західноукраїнських  територій  стала  кадрова  проблема.  Серед  місцевого  населення  спеціалістів  з  різних  галузей  виробництва  і  суспільного  життя  було  дуже  обмаль.  Радянське  керівництво  відправило  в  Західну  Україну  на  роботу  в  місцеві  органи  влади,  господарську,  політичну,  освітянську  та  інші  сфери  86 тис.  спеціалістів із східних областей України.  Не  дивно,  що  вони  займали  керівні  посади,  бо  попередні  влади  із  українців  спеціалістів  не  навчали. 
       Майже  20 тис.  кваліфікованих  робітників,  інженерів  і  техників,  спеціалістів  сільського  господарства  будували  нові  підприємства,  працювали  на  заводах  і  фабриках,  в  новостворенних  МТС.  Десятки  тисяч  лікарів  надавали  безкоштовну  лікарську  допомогу  в  лікарнях,  викладачі  вчили  в  школах,  технікумах  та  ВУЗах. Тільки  в сільські  школи  на  протязі  1944-1950 рр.  було  направлено  44 тис.  вчителів.
        Радянизація  економічного  життя  проводилася  швидкими  темпами.  Була  проведена  НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ  промисловості,  залізничного  транспорту  та  всієї  сфери  його  обслуговування.  Державними  стали  земля,  ліси,  води,  надра.  Одержавленню  підлягали  житловий  фонд,  сфера  торгівлі,  установи  культури  та  освіти  тощо.
       Великі  маєтки  поміщиків  підлягали  конфіскації,  а  панські  землі  разом  з  сільськогосподарським  реманентом  та худобою  передавалися  безкоштовно  безземельним та малоземельним  селянам. Власників підприємств,  заможних  хуторян,  які  не приймали  Радянської  влади,  виселяли  чи  депортували  у  віддалені  райони  СРСР.
        Відбудова  і  розвиток  регіону були  визнані  ПРІОРИТЕТНИМИ  в  УРСР. Тому вже  в  1944 р.  на  його  відбудову  було  виділено  10 млрд.  крб.,  не дивлячись на дуже скрутне становище  країни.  Війна  ще  продовжувалася.  Для  коородинації  проведення  радянизації  в  Західній  Україні  при  Раді  Міністрів  УРСР  створили  спеціальну  посаду  заступника  Голови  уряду УРСР,  а  в  міністерствах  -  заступників  міністрів.
       Вже на кінець 1945 р. було відбудовано  1700  промислових  підприємств  і  500  промислових  артілей.  Процес  відбудови  здійснювався  одночасно  з  ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЄЮ.  В  традиційних  галузях  виробництва  -  лісовій  і  нафтодобувній відбулися якісні  зміни.  Їхня  продукція  стала  перероблятися  на  місці,  а  не  вивозитися, як  раніше,  за  межи  краю  у  вигляді  сировини.  Були  створені  нові  для  західноукраїнського  регіону  галузі  індустрії:  металообробна,  приладобудівна,  машинобудівна,  електролампова,  хімічна,  інструментальна,  реконструйовані  і  розширені  деревообробна,  харчова,  гірнича,  нафтодобувна  промисловості.
       Будувалися  нові  заводи  і  фабрики.   Тільки  у  Львові  в  1945-46 рр.  стали  до  ладу  електроламповий  та  інструментальний  заводи,  завод  сільськогосподарських  машин  та  інші.  Із  різних  районів  СРСР  сюди  доставляли  найсучасніше  устаткування  і  обладнання,  технологічні  лінії.  А  з  Німеччині  за  репараціями  привезли  цілі  підприємства.
       В  1949 р.  в  західних  областях  України  діяло  понад  2500  великих  і  середніх  підприємств.  Кількість  працівників за  роки  четвертої  п”ятирічки  збільшиллося  в 7  разів.  Безробіття  було  повністю  ліквідовано.  Тепер  вже  невистачало  робочої  сили.  Валова  продукція  промисловості  збільшилася  в 10  разів.  Відбулася  реконструкція  старих  заводів  і  фабрик.  В 1948 р.  збудували  найпотужніший  в  ті  часи  в  СРСР  та  Європі  магістральний  газопровід  Дашава-Київ.
       Була  організована  підготовка  місцевих  кадрів  в  усіх  галузях  виробництва,  збільшилася  кількість  службовців.  Отримавши  відповідну  освіту  в  радянських  ВУЗах  місцеве  населення  почало  займати  керівні  посади  в  регіоні.               
        В  дуже  короткий час  в  Західній  Україні  був  створений  новий  індустріальний  центр  і  розвиток  промисловості  досягнув  рівня  східних  областей  України. 
       Найболючішим для західноукраїнських селян був процес  КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ.  Тільки  що  отримавши  від  радянської  влади  землю,  худобу,  реманент,  тепер  потрібно  було  все  це  здавати  до  колгоспу.  Новій  владі  нелегко  було  зламати  приватно-власницьку  психологію  місцевого  населення.  Тому  колективізація  проводилася  вже  випробуванними  в  30-ті  роки  у  Наддніпрянській  Україні  методами:  примус,  залякування,  розкуркулення,  репресії.  До  східних  районів  СРСР  було  виселено  майже  66 тис.  селянських  родин.
       Замість  1,5 млн.  одноосібних  господарств  до  середини  50-х  років  було  створено  7190  колгоспів,  які  об”єднували  98%  селянських  господарств.  На  базі  великих  маєтків  створювалися  радгоспи.  Для  прискорення  колективізації  впроваджувалася  мережа  машино-тракторних  станцій (МТС).
      На  кінець  четвертої  п”ятирічки  в  Західній  Україні  була  завершена  в  основному  колективізація  сільського  господарства.
         Важливим  заходом  радянизації  стало  проведення  КУЛЬТУРНОЇ  РЕВОЛЮЦІЇ.  Була  створена  нова  система  освіти.  Тепер  кожен  громадянин  отримав  право  на  освіту  і  вільний  до  неї доступ.  На  постійну  роботу  в  західні  райони  держава  направила  понад  50 тис.  вчителів,  доставлені  тисячі  підручників  і  наукових  посібників.  Створювалася  мережа  професійно-технічної  освіти.
        Справжнім  здобутком  стала  ліквідація  неписемності  серед  населення.  Початковою  безкоштовною  освітою  було  охоплено  всіх  дітей  шкільного  віку. Розширилася  мережа  середньої  та  вищої  освіти. Кількість  учнів  у  5-10 класах  збільшилася  в  3  рази.  В  1950 р.  в  Західній Україні  діяло  28  вищих  учбових  закладів,  що  складало  в  1,5 разу   більше,  ніж  в  1940 р.  Кількість  студентів  в  них  зросла  в  10  разів,  головним  чином  українців.  Лекції  читалися  українською  і  російською  мовами.   
        Значним  досягненням  радянизації  було  забезпечення  місцевого  населення  безкоштовним  медицинським  обслуговуванням.  З  цією  метою  на  західноукраїнські  території  були  направлені  сотні  медичних  працівників  вищої  та  середньої  кваліфікації.
         В  галузі  культурних  досягнень  західні  райони  зрівнялися  із  східними  областями  України  і  радянизація  Західної  України  в  основному  була  завершена  в  кінці  четвертої  п”ятирічки.
        Одною  з  жертв  репресій  з  боку  Радянської  влади,  що  відбувалися  в  Західній  Україні,  стала  Українська  греко-католицька  церква (УГКЦ).  Створена  розкольниками  православної  церкви  в  1596 р. в результаті Брестської унії,  за  століття  існування  греко-католицька  церква  придбала  на  західноукраїнських  землях  багато  прихильників.  Вона  мала  4400  церковних споруд,  127  монастирів,  духовну  академію  і  5  духовних  семінарій,  майже  4  тис.  священнослужителів  і  5  млн.  віруючих.  Церкву  очолював  митрополіт.  До  1 листопада  1944 р.  ним  був  А.Шептицький. Наступним  митрополітом  був  обраний  Йосип  Сліпий.
        Керівники  греко-католицької  церкви  були  звинувачені  радянською  владою  у  пособництві  нацистам  та  ОУН-УПА.  Провідні  діячі  УГКЦ  на  чолі  з  Й.Сліпим  були  заарештовані  і  засудженні.  Митрополія,  єпархіальне  управління  та  церковні  освітні  установи  закриті.
         8  березня  1946 р.  лояльні  до  радянської  влади  священослужителі  на  чолі з єпіскопом  Гавриїлом  Костельником  зібрали  у  Львові  церковний  СОБОР.  На  ньому вирішили ліквідувати Брестську  унію  1596 р.,  вийти  з-під  підкорення  Ватікану  і  воз”єднатися  греко-католикам  з  православною  церквою  і  стати  православними  віруючими.
         Рішення  Львівського  Собору  визнали  далеко  не  всі  греко-католики.  УГКЦ  перейшла  у  підпілля.  Незабаром  Г.Костельник  серед  білого  дня  був  застрелений  на  одній  з  вулиць  Львова  терористом  із  ОУН-УПА.
            Репресивні  методи,  застосовані  під  час  радянизації  областей  Західної  України,  підштовхували  збройну  боротьбу  націоналістичного  підпілля  проти  радянської  влади.

            18.9.  БОРОТЬБА  ОУН-УПА  В  ПІСЛЯВОЄННИЙ  ПЕРІОД.
           З  наближенням  радянських  військ  в  1944 р.  до  територій  Західної  України  ОУН-УПА,  яка  об”єдналася  в  єдину  структуру  в  1943 р.,  почала  готуватися  до  зройної  боротьби  в  тилу  радянської  влади.  За  допомогою  німецького  командування  її  підрозділи  були  добре  озброєні,  мали  навіть  кінноту  і гармати. Вояки пройшли  вишкіл  у  школах  абверу  та  підрозділах  вермахту,  були  боєздатними  і  навчені  методам  партизанської  боротьби. 
         Степан  Бандера  виїхав  до  Німеччини,  де  після  її  капітуляції  перейшов  на  службу  до  США,  і  звідти  загально  керував  діяльністю  ОУН-УПА.  В  Україні  керівником   збройної  боротьби  залишився  Роман  Шухевич (псевдонім  на  той  час  -  Тарас  Чупринка).  Він  був  з  1943 р.  головнокомандувачем    УПА  в  чині  генерал-хорунжого  і  головою  Генерального  секретаріату  Української  визвольної  ради (УГВР).
          Під  його  керівництвом  військові  формування  УПА  чисельністю  в  400-500 вояків зненацька нападали з тилу  на  радянські  військові  підрозділи,  вчиняли  диверсії  на  залізниці  та  шосейних  дорогах,  вночі  вдиралися  в    районні  центри  і  села,  знищуючі  комуністів,  комсомольців,  радянських  службовців  і  тих  західноукраїнців,  які  підтримували  радянську  владу.
          Після  завершення  бойових  дій  у  Європі,   в  1945-46 рр.  проти  УПА  були  кинуті  війська  МВС- МДБ.  Значні  райони  на  території  Волині,  Галичини  та  у  передгір”ях  Карпат,  де  діяли  повстанці,  були  блоковані.  Відбулися  бої,  в  яких  загинуло   чи  попало  в  полон  велика  кількість  вояків.  Загинули  і  деякі  керівники    Центрального  проводу  ОУН. В  зв*язку  з  великими  втратами,  було  вирішено  підрозділи  УПА  переформувати в дрібні  загони,  які  ховалися  в  лісах  у  вже  підготовлених  схронах  і  перейти  до  боротьби  проти  радянської  влади  ШЛЯХОМ  ЖОРСТКОГО  ТЕРОРУ. 
         В  сільській  місцевості  була  створена  мережа  підпільних  „боївок”.  Засідки,  зненацькі  напади,  саботаж  і  протидія  радянизації, звірячі вбивства  представників  інтелігенції,  вчителів,  лікарів,  спеціалістів,  що  приїхали  зі  Сходу  України  допомогати  населенню  Західної  України,  стали  звичним  явищем  на  західноукраїнських  землях  на  протязі  усього  післявоєного  періоду  і  продовжувалися  майже  до  початку  50-х рр.
         Так,  в   1948 р.  біля  порогу  свого  дому  у  Львові  був  убитий  митрополит  Гавриїл  Костельник,  який  об*єднав  греко-католицьку  церкву  з  православною,   в  1949 р.  у  своєму  робочому  кабінеті  був  зарубаний  відомий  письменник  і  драматург  Ярослав  Галан.  Таких  прикладів  можна  нарахувати  безліч.  А  всього  націоналісти,  за  офіційними  данними,  ЗНИЩИЛИ  ПОНАД  30 ТИС. ЛЮДЕЙ  МИРНИХ  ПРОФЕСІЙ. У  відповідь  на  терор  з  боку  ОУН-УПА  радянські  органи  влади  почали репресії  проти  місцевого  населення.
Майже  230 тис.  західноукраїнців  були  депортовані  у  східні  та  північні райони СРСР за підозрою у  зв*язках  з  націоналістичним  підпіллям. 
          Боротьба  з боку  обох  ворогуючих  сторін  була  дуже  жорстокою,  а  кривавими  сльозьми і  життям  розплачувалося  мирне  населення.  З  середини  40-х  до  початку  50-х  років  відбувалася  страшна  ТРАГЕДІЯ  західноукраїнського  населення.  Бувало,  що  оунівці, перевдягнувшись  у  форму  військ  МВС,  нападали  на  села,  вбивали  людей  і  спалювали  їх  хати,  дискредитуючі  радянську  владу.  Таким  же  чином  війська  МВС,  перевдягнувшись  у  форму  оунівців,  творили  теж  саме,  дискредитуючі  Українську  повстанську  армію.
       Особливою  жорстокістю  відрізнялася  Служба  Безпеки  УПА,  яка  карала  смертю  навіть  своїх  людей,  тих,  хто  не  зміг  виконати  наказ  чи  покинув  повстанців  і  хотів  повернутися  до  мирного  життя.  Вирізували,  вбивали  навіть  їх  сім”ї  -  батьків,  жінок,  дітей.
       Для захисту своїх домівок   місцеве населення в селах почало створювати групи  самозахисту  та  винищувальні  загони.  Разом  з  військами  МВС-МДБ  вони  вступали  в  бій  проти  терористів.  На  протязі  1945-1949 рр.  радянська  влада  п”ять  разів  оголошувала  амністію  учасникам  повстанської  боротьби.  Тих,  хто  з”явився  з  повинною  і  не  заплямив  себе  кров”ю,  відпускали  додому.  Інших  судили  і  відправляли  до  ГУЛАГу,  але  залишали  живими.
        Під  натиском  переважаючих  радянських  військ  і  не  отримуючі  підтримки  від  місцевого  населення,  керівництво  УПА  видало  наказ    пробиватися   за  кордони  СРСР  на  Захід.  В  1948 р. частина  підрозділів  УПА  прорвалися на територію Польщі  і  через  Чехословаччину  перейшли  в  західну  зону  Німеччини,  що  була  окупована  США  і  Великобританією,  і  були  доброзичливо  прийняті  новими  хазяями.
        Залишки  УПА  під  командуванням  Романа  Шухевича  продовжували  боротьбу.  5  березня  1950 р.  у  селі  Белогорщі  під  Львовом  загін  Р.Шухевича був оточений спецпідрозділами  МВС-МДБ. Загін  був  розбитий,   загинув  і  командуючий  УПА.
        Після  загибелі  Р.Шухевича  керівництво  перейшло  до  Василя  Кука.  Але  той  уже  не  зміг  координувати  дії  розрізненних  загонів,  які  тепер  вели  боротьбу  в основному  за  виживання.   В  1952 р.  ОУН-УПА  як  масова  організація  фактично  ПЕРЕСТАЛА  ІСНУВАТИ,  хоч  деякі  підпільні  групи  продовжували  боротися  проти радянської  влади до 1956 р.,  коли  була  оголошена  чергова  амністія  і  останні  повстанці  здалися.  В.Кук  опинився  в  концтаборах  ГУЛАГу.
         Степан  Бандера  продовжував  свою  діяльність  проти  СРСР  в  Західній  Німеччині,  прислуговуючі  США  та  іншим  розвідкам.  15 жовтня 1959 р. в Мюнхені він був убитий агентом  радянських  спецслужб.  Інші  найбільш  відомі  керівники  націоналістичного  руху  в  Україні  -  Андрій  Мельник,  Тарас  Боровець,  Ярослав  Стецько  емігрували  за  океан,  де  створювали  різні  антикомуністичні  та  антирадянські  організації,  писали  мемуари  про  свої  наміри  створити  незалежну  ФАШИСТСЬКУ  державу  в  Україні  і  чому  їм  не  вдалося  це  зробити.
        У сучасній ДЕМОКРАТИЧНІЙ  НЕЗАЛЕЖНІЙ  Україні   при  підтримці  державних  можновладців  вони  перетворилися  у  національних  героїв.  Їм  ставлять  у  Західній  Україні  пам”ятники  та  називають  їх  прізвищами  вулиці.  Відроджені  націоналістичні  організації  та  бойові  групи.  Знову  на  поверхню  витягнута  ідеологія  Д.Донцова  -  інтегральний  націоналізм  і  відроджене  гасло : „УКРАЇНА – ДЛЯ  УКРАЇНЦІВ!”  НЕОФАШИЗМ  ПІДНЯВ  ГОЛОВУ  В  УКРАЇНІ.  Тут  знову  замайоріли  прапори  зі  свастикою  і  руки  підкидують  догори  з  вітанням: «Зіг  хайль!».

    18.10. КУЛЬТУРНЕ  ЖИТТЯ  В  УКРАЇНІ  В  ДР.ПОЛ.40-х – ПОЧ.50-х РР.
          Відродження  культурного  життя  України  в  повоєнні  роки  наражалося  на  великі  труднощі.  В  умовах,  коли  на  першому  плані  стояла  відбудова  промисловості  і  нарощування  воєного  потенціалу,  на  покращання  соціальної  сфери  життя,  на  культуру  коштів  було  зовсім  обмаль. В руїнах  знаходилися  школи,  наукові  установи,  заклади  культури.
         Поширеним  став  рух  відбудови  і  спорудження  нових  шкільних  установ  „методом  народної  будови”,  тобто  силами  самого  населення.  В  1950 р. довоєнна  мережа  ШКІЛ  була  відновлена. В  них  навчалося  6,8 млн.  дітей.  Але  шкільних  приміщень   не  вистачало. Тому  в  багатьох  школах  діти  навчалися  в  дві  чи  три  зміни.  Значна  кількість  шкіл,  особливо  в  робітничих  селищах  і  в  сільській  місцевості,  були  розташовані  в  приміщеннях, не пристосованих  для  навчання.  Відчувалася  гостра  нестача  підручників,  зошитів,  писемних  речей,  навчального  обладнання  та  багато  іншого  необхідного  для  нормального  навчального  процесу.
         Для  матеріальної  підтримки  тих  дітей,  які  не  могли  ходити  до  школи  внаслідок  відсутності  одягу  чи  взуття,  держава  створила  фонд    всеобучу.  З  цього  фонду  в  1948-49  навчальному  році    отримали  допомогу  для  придбання  одягу,  взуття,  на  харчування  понад  140 тис.  дітей.  Не  дивлячись  на  скрутне  матеріальне  становище,  діти  прагнули  до  навчання  і  вчилися  добре. 
         В  зв”язку  з  тим,  що  багато  дітей  під  час  війни  не  мали  змоги  навчатися,  тепер  ці  „переростки”  сиділи  поряд  з  учнями  не  свого  віку.  Треба  було  ще  заробляти  на  життя. Підлітки  покидали  школи  і  йшли  працювати.  А  вчитися  було  край  необхідно.
         Тому  стала поширена  вечірня  форма  навчання,  а  потім  і  заочна.  Для  підлітків  також  відтворили  мережу  шкіл  фабрично-заводського  навчання  та  ремісничі  училища,  де  молодь  отримувала  шкільну  і  професійну освіту. В школах ФЗН і РУ держава  годувала  та  одягала  учнів,  надавала  житло  в  гуртожитках  і  тим  рятувала  їх  від  голоду  і  безпритульності.
        Розвиток  народного  господарства  вимагав   все  більше  освічених  людей.  В  1953 р.  в  Україні  було  введено  обов”язкове  СЕМИРІЧНЕ  навчання,  що  створювало  нові  труднощі  в  освітянській  галузі.  Потрібні  були  нові  шкільні  приміщення,  нові  підручники  і  навчальні  посібники,  збільшення  кількості  вчителів.
        В  сер. 50-х рр.  в  Україні  працювало  300 тис.  вчителів.  Серед  них  були  видатні  педагоги  такі,  як  директор  Павлишської  середньої  школи  Кіровоградської  області  Василь  Сухомлінський,  чий  досвід  збагатив  світову  педагогічну  науку.      
       В  школі  була  відновлена  робота  жовтенятських,  піонерських  та  комсомольськіх  організацій,  різних  гуртків,  де  діти  були  зайняті  корисними  справами.  В  той  же  час  ці  організації  прищіплювали  учням    відданість  Й.Сталіну,  як  вождю  народів,  та  ідеалам  комунізму.
       Більшість  шкіл  були  російськомовними,  бо  батьки  намагалися  відправляти дітей до них.Тому кількість україномовних  шкіл  зменшувалася.  Але  і  в  російськомовних  школах  вивчали  українську  мову  і  літературу,  починаючі  з  другого  класу  і  до  закінчення  школи.
       Майже  вдвічі  скоротилася  чисельність  молдавських,  польських,  угорських  та    інших шкіл  національних  меншин.  Румунські,  узбецькі,  армянські  школи  були  перепрофільовані  у  російські. 
        Протягом  четвертої п”ятирічки  відтворили і систему ВИЩОЇ ОСВІТИ. В  1950 р.  в  Україні  працювало  160  ВУЗів,  в  яких  на  стаціонарі  навчалося  понад  200 тис.  студентів.  За  четверту  5-тирічку  вища  школа  підготувала 126 тис. спеціалістів з  вищою  освітою.  Внаслідок  реорганізації,  коли невеликі інститути об”єднали з  великими,  кількість ВУЗів  зменшилася,  зате  кількість  студентів  в  них  збільшилася  до  325 тис.  Багато  студентів  навчалося  на  вечірніх  та  заочних  відділенях.
          В  перші  повоєнні  роки  відновилася  робота  науково-дослідних  установ.  В  1950 р.  кількість  їх  в  республиці  складала  462.  Зміцнювалася 
матеріально-технічна  база  наукових  інститутів,  зростав  кадровий  потенціал.  Чисельність  науковців  досягла  в  кінці  четвертої  п*ятирічки  22,3 тис.  осіб.  Головною  науковою  установою  залишалася  Академія  наук  УРСР,  яку  очолював  біолог  О.Палладін.
     Вчені України досягли значних успіхів  у досліджені  фундаментальних  наук,  використанні  наукових  дослідів  для  потреб  народного  господарства.  В  1946 р.  в  Україні   запустили  перший  в  СРСР  атомний  реактор.  В  1949 р.  в   СРСР  була  випробована  перша  атомна  бомба,  створена  колективом  вчених  під  керівництвом  ІГОРЯ  КУРЧАТОВА,  який  деякий  час  працював  в  Україні.
           В  1956 р.  Генеральним  конструктором  космічних  ракет  і  космічних                кораблів   в  СРСР  був призначений   СЕРГІЙ  КОРОЛЬОВ,  який  вийшов  із  Житомирщини.  Під керівництвом С.ЛЕБЄДЄВА  в  1948-50 рр.  у  Києві  в  Інституті електротехніки АН УРСР була створена  лабораторія  моделювання  та  обчислювальної  техніки,  де  виготовили  першу  в  Європі  цифрову  обчислювальну  машину  і  поклали  початок  нової  науки  КІБЕРНЕТИКИ. 
         Науковці  Інституту  електрозварювання  АН  УРСР  під  керівництвом  Є. Патона  підготували  для  виробництва  автоматичні  машини  для  зварювання  металів  під  флюсом.  Таким  методом  в  1953 р.  був  побудований  найбільший  в  світі  на  той  час  суцільнозварений  міст  у  Києві через  Дніпро  завдожки  понад  1,5 км.  Він  отримав  назву  ім. Патона.  Нова  технологія    автоматичного  електрозварювання  була  застосована  при  спорудженні  газопровіду  Дашава-Київ  та  інших  магистральних  трубопроводів.
         Подальшому  розвитку  науково-технічної  революції  в  СРСР  значної  шкоди  завдала  „ЛИСЕНКОВЩІНА”,  пов”язана  з  прізвищем  Президента  Всесоюзної  академії  сілськогосподарських  наук,  авантюриста  від  науки  Трохима  Лисенка.  Він  пообіцяв  Й.Сталіну  створити  за  короткий  час  за  своєю методикою  виведення  нових  зернових рослин  і  порід  худоби  і  таким  чином  вирішити  проблему  хліба  і  м”яса  в  країні.  Сталін  повірив  йому  і  підтримав.  Спираючись  на  цю  підтримку, Т.Лисенко   проголосив генетику „продажною донькою  імперіалізму”, а  кібернетику  - „буржуазною  наукою”.  Проти  вчених-біологів  почалися   репресії,  кібернетика  була  заборонена  і  радянську  науку  відкинуто  на  десятки  років  назад.  Потім  прийшлося  все  відновлювати  і  догоняти   Захід.
       В  складних  умовах  прийшлося  працювати  діячам  ЛІТЕРАТУРИ  і  МИСТЕЦТВА. Не  дивлячись  на  те,  що  всі  художники  повинні  були  працювати  в  межах  методу  соціалістичного   реалізму  і  вихваляти  „рідного  батька”  Сталіна,  його  оточення  та  комуністичну  ідеологію  і  тоталітарний  режим,  в  40-і – 50-і  роки  було  створено  чимало  творів,  що  залишили  помітний  слід  в  художній  культурі  народів  України.
       Особливою популярністю користувалася трилогія О.Гончара  „Прапороносці”,  повість  „Земля  гуде”,  присвячені  героїзму  радянських  людей  під час  війни,  „Київські  оповідання”  Ю.Яновського,  роман  М.Стельмаха  „На  нашій  землі”,  юмористичні  оповідання  О.Вишні (П.Губенка).  Плідно  творили  прозаїки  В.Собко,  В.Козаченко,  письменник  і  режисер  О.Довженко.  Відточують  творчу  майстерність  поети  П.Тичина,  М.Рильський,  А.Малишко,  В.Сосюра  та інші.
        Традиційно  значним  був  рівень  ТЕАТРАЛЬНОГО  МИСТЕЦТВА.  В  театрах  працювали  великі  майстри  сцени  Н.Ужвій,  Г.Юра,  К.Огневий,  М.Литвиненко-Вольгемут,  Б.Гмиря.  та  багато  інших.  Продовжує  розвиватися  музикальне  мистецтво,  графіка,  скульптура  тощо.    
         Комуністична  партія  прагнула  до  встановлення  повного  контролю  над  духовним  життям  радянського  суспільства.  Таке прагнення  отримало  назву  „ЖДАНІВЩИНА”,  за  прізвищем  офіційного  теоретика  ВКП(б)  А.Жданова.  Воно  означало  втручання  партії  в  сферу  культури,  науки,  літератури,  мистецтва  і  ствердження  єдиної  ідеології,  яку  називали  марксистсько-ленінською.
        „Жданівщина”  почалася  з  постанови  ЦК  ВКП(б)  в  1946 р.  „Про  журнали  „Звезда” і  „Ленинград”, які  спрямовані  були  проти  творчості М.Зощенка  та  А.Ахматової.  Незабаром  вийшла  критична  постанова  „Про  кінофільм  „Большая  жизнь”,  а  потім  інші  подібні  постанови.  Ними  розгорнули  боротьбу  проти  „ безідейності,  безпринциповості,  формалізму,  космополітизму  й  низькопоклонства  перед  гнилим  Заходом”  а  також  проти  „буржуазного  націоналізму”.
          За  прикладом  ЦК  ВКП(б)  в  тому  ж  1946 р.  ЦК  КП(б) України  ухвалили  декілька  своїх  постанов    схожого  змісту:  „Про  перекручення  і  помилки  у  висвітленні  української  літератури  в  „Нарисі  історії  української  літератури”,  „Про  журнал  сатири  і  гумору  „Перець”,  „Про  журнал  „Вітчизна”, „Про репертуар драматичних  і  інших  театрів  України”.
          Поет В.Сосюра був  звинувачений  у  націоналізмі  за  вірш  „Любіть  Україну”,  написаний  ще  в 1944 р. Ярлик  „націоналістів”  був  приліплений  також  Ю.Яновському,   М.Рильському,  А.Малишко  і  всій  редакції  журналу  „Дніпро”.  Знову  був  розкритикований О.Вишня за   ідеологічні  помилки  у  циклі  гумористичних  оповідань „Мисливські  усмішки”.
          З  появою  на  посаді  Першого  секретаря  ЦК  КП(б)У  Л.Кагановича  в  1947 р.,  ідеологічні  напади  на  діячів  культури  України  посилилися  з  боку самих українських  діячів  культури.  Особливо  відзначився  боротьбою  з  буржуазним  націоналізмом  драматург  О.Корнійчук.  В  багатьох  газетних  та  журнальних  статей,  на  творчих  зборах  інтелігенції    критикували  і  звинувачували    діячів  мистецтва  у  відступі  від  партійного  розуміння  мистецтва  і  „проробляли”  їх.  Але  до  арештів  і  розстрілів  справа  не  дійшла,  як  це  було  в  30-х  роках.
        На  початку 50-х рр.  почали  цькувати  не  тільки  письменників  та  поетів,  але  і  композиторів.  Значній  „проробці”  піддали  К.Данькевича  за  його  оперу  „Богдан  Хмельницький”,  Б.  Лятошинського та  інших.
         Позитивні  процеси  відбувалися  у  КІНОМИСТЕЦТВІ.  Основною  продукцією  кінематографа  в  той  час  були  кінофільми  на  революційно-патріотичну тематику. В 1948 р.  за твором  О.Фадєєва  режисер  С.Герасімов  створив  фільм  „Молода  Гвардія”.  Одночасно  за  такою  ж  назвою  була  створена  опера  Ю.Мейтуса.  О.Довженко  випустив  на  екрани  фільм  про  видатного  садівника,  який  називався  „Мічурін”.
         З  1948 р.  розгорнулася  боротьба  проти  КОСМОПОЛІТИЗМУ  -  „буржуазної  ідеології,  яка  пропагувала   відмову  від  національного  суверенітету,  національних  традицій,  культури  і  патріотизму  в  ім”я  загального  людства  під  гаслом:  людина  -  громадянин  світу”.  Об”єктом  переслідування  знову  були  обрані  літератори,  митці,  вчені,  особливо  єврейської  національності.  Їх  звинувачували  у  „низькопоклонстві”  перед  Заходом,  антипатріотизмі.  В  1950 р.  був ліквідований  Кабінет  єврейської  історії  АН  УРСР,  заарештовані  його   провідні  спеціалісті.  Та  ж  участь  випала  на  долю  єврейських  письменників  в  зв”язку  із  справою  Єврейського  антифашистського  комітету.
        В атмосфері  „жданівщини”  діячі  мистецтв  повинні  були  створювати    твори,  які  вихваляли  мудрість Й.Сталіна,  його  прихильників,  Комуністичну  партію,  радянську  систему  і  тим  забезпечували  собі  пристойне  життя,  державні  дачі,  нагороди,    посади,  навіть  звання  лауреатів  Сталінських  премій.