Р. 19. Период десталинизации в Украине 1953-1964гг

         РОЗДІЛ 19.  УКРАЇНА  В  УМОВАХ  ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ.
                (1953 -  1964 рр.).

 19.1.  Смерть  Й.Сталіна.  Боротьба  за  владу.               
19.2.  Десталінізація  в  Україні.
19.3.  ХХ  з”їзд  КПРС  і  Україна.
19.4.  Наростання  опору  десталінізації.
19.5.  Розвиток  економіки  в  Україні  в  сер.50-х – поч. 60-х рр.
19.6.  Зміни  в  аграрному  секторі.
19.7.  Рівень  життя  населення.
19.8.  Дисидентський  рух  в  Україні.
19.9.  Ставлення  в  суспільстві  до  діяльності  М.Хрущова.  Його  відставка.
19.10. Науково-технічна  революція  і  наука  в  Україні.
19.11. Культурно-духовне  життя  в  Україні.

                19. 1. СМЕРТЬ  Й.СТАЛІНА.  БОРОТЬБА  ЗА  ВЛАДУ.
        Йосип  Вісаріонович  Сталін (Джугашвілі)  займав  в  країні  дві  вищі  посади:  Генерального,  а  потім  Першого  секретаря  ЦК  ВКП(б)  і  голови  Ради  Міністрів  СРСР.  Добираючись  до  верхньої  гілки  влади,  він знищив  усіх, хто стояв  і  не  стояв  на  його  шляху.  Тепер  його  оточували  тільки  вірні  соратники,  ним  вибрані  і  викохані,  але  і  їм  Сталін  не  довіряв.
        В  жовтні  1952 р.  відбувся  ХІХ  з”їзд  партії.  Це  був  останній  з”їзд  в  присутності  Й.Сталіна.  Основну  доповідь  він  уже  не  робив  і  просив    звільнити  його  з  посади  Першого  секретаря   ЦК.  Вважають,  що  це  була  перевірка  лояльності  до  нього  з  боку  прихильників.  Звичайно,  його  залишили  на  посаді. 
        На  з”їзді  була  змінена  назва  партії.  Замість  ВКП(б)  тепер  були  інші  абревіатури:  КПРС  -  Комуністична  партія  Радянського  Союзу,  бо  більшовикам  тепер не  від  кого  було  відокремлюватися.  Партія   меншовиків  давно  була  вже  знищена. На  з*їзді  прийняли  директиви  на  наступну  п*яту  п*ятирічку  -   1951-1955 роки.      
         На  початку  1953 р.  почалася  нова  хвиля  репресій.  Відкрита  була „справа  лікарів”  відносно  тих, хто  лікував  можновладців  Кремля. Готувалися репресії  і  проти соратників  Й.Сталіна,  але  ті  його  випередили.  Зненацька,  5  березня  1953 р.  Й.Сталін  помер.  Вважають,  що  померти  йому  „допомогли”  найближчі  люди  з  оточення.
          Не  встигли  труну  з  набальзамованим  тілом  „вождя  усіх  часів  і  народів”  розташувати  поряд  з  тілом  В.Леніна  в  Мавзолеї,  як  серед  „любіх  друзів”  почалася  боротьба  за  владу.   
         В  Президії  ЦК КПРС,  який  складався  з  10  людей,  ніхто  не  хотів  добровільно  поступитися  владою.  Тому  прийняли  рішення  про  „колективне  керівництво”.  Така  рівновага  продовжувалася  недовго.
        Незабаром  виділилося  три  суб”єкта  боротьби  за  владу:  Л.БЕРІЯ, М.ХРУЩОВ  і  Г.МАЛЄНКОВ.  Лаврентій  Берія,  який  очолював  органи  безпеки  СРСР,  почав  готуватися  до  наступу  за  захоплення  влади  одноособово.  Він  спирався  на  силові  структури  керованих  ним  органів  і  партійне  керівництво  союзних  республік – Литви,  Латвії  та  України,  де  нещодавно  замінив  старі  кадри  на  своїх  прихильників.  Так,  на  початку  1953 р.  на  Пленумі  ЦК  КПУ  на  посаді  Першого  секретаря  замість  Л.Мельникова   був  обраний  О.Кириченко,  але  він  не  виправдав  сподівань  Л.Берії.  Посаду  міністра  внутрішніх  справ  УРСР  зайняв  генерал-полковник  П.Мешик,  його  замісником  став  генерал-лейтенант  С.Мильштейн.  Обидва  найближчі  помічники  і  однодумці  Л.Берії.

         М.Хрущов  і  Г.Малєнков  на  деякий  час  забули  про  свої  суперечки  і  об”єдналися  проти  спільного  ворога  -  Л.Берії.  А  той  таємно  готував  державний  переворот.
        Незабаром  начальники  обласних  управлінь  МВС  УРСР  отримали  секретну  вказівку:  встановити  контроль  над  партійними  органами  республіки.  Начальник  Львівського  управління МВС генерал  Т.Строкач  доповів  про  це  М.Хрущову  у  Москву  і  передав  йому  документи,  які  свідчили  про  підготовку  ЗМОВИ  з  боку  Л.Берії  та  його  прихильників.  М.Хрущов  і  Г.Малєнков  самі  вже  готувалися  завдати  удар  і  на  підставі  отриманих  та   інших  матеріалів  створили  звинувачувальний  документ  проти  свого  опонента. 
        26  липня  1953 р.  екстренно  скликали  Пленум  ЦК  КПРС.  Нічого  не  підозрюючі,  Л.Берія  прибув  на  засідання.  Заручившись  підтримкою  збройних  сил  СРСР  і  авторитетних  воєноначальників,  зокрема  Г.Жукова,  Л.Берію  тут  же  заарештували.  Одночасно  заарештовали  і  його  прихильників.   Їх  звинуватили  у  заколоті,   шпигунстві,  фальсифікації  політичних  справ  проти  партійних  керівників,  приклеїли  ярлик  „ворогів  народу”,  швидко  засудили  і  швидко  розстріляли.
         Керівники  силових  структур  України,  берієвські  однодумці,  також  були  заарештовані.  Новим  міністром  внутрішніх  справ  України  став  Т.Строкач.  Перший  секретар  ЦК  КПУ  О.Кириченко,  який    підтримав  М.Хрущова  у  боротьбі  з  Л.Берією,  був  переведений  до  Москви  і  увійшов  у десятку  членів  Президії  ЦК  КПРС.  Посаду  Першого  секретаря  ЦК  КПУ  з  1957 р. займав  прихильник  М.Хрущова  -  М.ПІДГОРНИЙ. 
       З  приходом  до  влади  М.Хрущова,  який  був  давно  зв”язаний  з  Україною,  зросло  представництво  українців  у  керівництві  СРСР.  У  Раді  Міністрів  СРСР  працювали  близько  десяти  міністрів  з  України.  Українці  значно  поповнили  керівний  склад  Збройних  Сил  Радянського  Союзу.
        В  УРСР почалася  українізація  партійних  органів,  профспілок,  державного  апарату.  Керівні  посади  тепер  займали  і  представники                української  інтелігенції.  Так,  високі   урядові  посади  зайняли  драматург  О.Корнійчук,  Семен  Стефаник,  син  відомого  українського  письменника  Василя  Стефаника  та  інші  українські  громадсько-політичні  діячі.
        Микита  Хрущов  на  вересневому  1953 р. Пленумі  ЦК  КПРС  був  обраний  Першим  секретарем  ЦК  КПРС  і  зосередився  на  партійній  роботі.   Г. Малєнков  зосередився  на  державній  роботі,  отримавши  посаду  голови  Ради  Міністрів  СРСР.  Але  нещодавні  союзники  не  довіряли  один  одному  і  між  ними  знову  спалахнула  боротьба. 
        В  1955 р.  М.Хрущов  зумів  замінити  Г.Малєнкова  на  посаді  голови  уряду  своїм  прихильником – маршалом  М.Булганіним,  а  у  склад  Президії  ЦК  КПРС  добився  введення  „своїх”  людей  -  М.Суслова  і  О.Кириченка.  Одночасно  від  активної  державної  і  партійної  діяльності  були  відсторонені  Л.Каганович  і  В.Молотов -  найбільші  сталіністи.
       Все  більше  своїх  прихильників  М.Хрущов  з  України  перетягує  до  Москви  і  його  влада  зростає.   Щоб  обмежити  владу  опонентів,  він  надає  більших  повноважень  національним  керівникам  республік.  В  національних  республіках  почала  формуватися  своя  НАЦІОНАЛЬНА  ПАРТІЙНО-ДЕРЖАВНА  НОМЕНКЛАТУРА. Про  колегіальне  керівництво,  яке  обіцяли,  поступово  забували. Сама система  зрощувала  лідерів,  вождів,  чия  влада  була  необмеженою,  а,  значить,  диктаторською.

                19. 2.  ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ  В  УКРАЇНІ.
       Із  смертю  Й.Сталіна  і  розгромом  змови  Л.Берії  в  СРСР  почався  період  „ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ”.  Це  поняття означало  відмову  партійно-державного  керівництва  Радянського Союзу  від  диктаторських  сталінських  методів  керування  державою  шляхом  репресій  і  часткова  демократизація  життя  суспільства. 
         В  першу  чергу  зупинили  репресивну  машину.  „Справа  лікарів”,  „боротьба  з  космополітизмом”  були  припинені.  Вже  восени  1953 р.  ліквідували  такі  жахливі  інструменти  сталінсько-берієвського  терору,  як  військові  трибунали  МВС  і  „особливі  наради”  МВС.  Останні  мали  право  безо  всякого  суду  за  скороченою  процедурою  застосовувати  такі    покарання,  як  заслання,  ув”язнення  до  концтаборів  ГУЛАГу  чи  до  в”язниці.  Одночасно  були  внесені  більш  гуманні  зміни  до  Кримінально-процесуального  кодексу.
        В  1954 р.  створена спеціальна  комісія  президії  ЦК  КПРС  з  вивчення  матеріалів  щодо  масових  репресій  другої  половини  30-х рр.  Органи   прокуратури  отримали  право  переглядати  сфальсифіковані    „трійками”  справи.  За  результатами  роботи  комісії  і  органів  прокуратури  були  реабілітовані  відомі  в  Україні  особи: В.Затонський,  С.Косіор,  Е.Квірінг,  М.Скрипник,  Ю.Коцюбинський,  Й.Якір.  П.Постишев  та  інші.
        В  1953-54 рр.  в  багатьох  радянських  концтаборах  ГУЛАГу  прокотилася  хвиля  повстаннь  засудженних  проти  не  вимовно  важкого  концтабірного  режиму.  Найбільшими  було  повстання  в  Норільську  і  Казахстані,  де  повстанців  давили  танками  і  розстрілювали  з  кулеметів.
        Повстання  прискорили  перегляд  справ  і  реабілітацію  невинно  засудженних  за  контрреволюційну  антирадянську  агітацію  та  пропаганду.  Люди  поступово почали  повертатися  додому.  На  сторінках  преси  з”явилися  перші  статті,  засуджуючі  сталінський  режим.
         Подальшими  кроками  десталінізації  були  зміни  у  розширені  прав  союзних  та  автономних  республік.  В Україні створили  союзно-республіканські  міністерства  чорної  металургії,  вугільної,  паперової  і  деревообробної,  легкої  промисловості,  вищої  освіти,  зв”язку  та  інші.  Уряд  УРСР  отримав  права  у  плануванні  виробництва  та  розпорядженні  продукцією  промисловості  і  сільського  господарства.  Були  розширені  можливості  планування  і  бюджетні  права  республіки.
         Десталінізація  торкнулася  деяких  змін  в  економічній  політиці  УРСР.  Науково-технічна  революція,  що  вже  йшла  світом,  досягла  і  нашої  країни.  В зв”язку із  втягенням  Радянського  Союзу  до  „холодної  війни”,  в  Україні  почали  нарощувати  виробництво  сучасної  зброї,  в  тому  числі,  ракетно – атомної.  На  перший  план  вийшли  хімічна  галузь,  кольорова  і  машинобудівна  металургія,  машинобудування  та  верстатобудування.  Одночасно  продовжували  розвиватися  традиційні  галузі: вугільна  промисловість,  важке  машинобудування,  чорна  металургія.
         Нарощувалося  виробництво  в  Україні  вугільних  комбайнів,  устаткування  для  електростанцій,  гідравлічні  та  інші  спеціальні  преси.  Збільшилася  кількість  виробництва  сільськогосподарської  техніки, тракторів,  автомашин. Зростали  темпи  житлового  будівництва,  але  воно  не  встигало  за  зростанням  міського  населення.
         Складне  становище  залишалося  у  сільському  господарстві.  У  вересні  1953 р.  пленум  ЦК  КПРС  розглянув  питання  про  стан  сільського  господарства.  В  постанові  „Про  заходи  подальшого  розвитку  сільського  господарства  СРСР”  вперше  була  визначена  об”єктивна  оцінка  про  стан  села.  На  підставі  прийнятого рішення  значно  поліпшилася  матеріально-технічна   база  колгоспів.
        У  п”ятій  п”ятирічці  1951-55 рр.  на  село  направили майже 40 тис. спеціалістів сільського  господарства,  понад  30 тис.  голів  колгоспів. Були підвищені закупівельні  ціни  на  сільськогосподарську  продукцію.  Знижені    податки,  а  на  плодово-ягідні  дерева  та  кущі  взагалі  відмінені.  Загальна  сума  податків  з  господарств  колгоспників  зменшилася в 2,5 рази, заборгованність  за  попередні  роки  була  ліквідована.               
          Стан  в  українському  селі  значно  покращав.  Але  хліба  в  державі  було  недостатньо.  Виникла  ідея  поліпшити  становище  у  зерновому  господарстві  за  рахунок  введення  у  сільське  господарство  нових  земель  в  районах  Сибіру,  Алтаю,  Ставропольського  краю,  Казахстані  тощо.
         Лютневий  1954 р. Пленум  ЦК  КПРС  звернувся  із  закликом  до  комсомольців  і  молоді  їхати  в  райони   ПЕРЕЛОГОВИХ  ТА  ЦІЛИННИХ  ЗЕМЕЛЬ  і  піднімати  їх.
         З  України  в  Казахстан  і  на  Алтай  виїхало  понад  100 тис.  молодих  людей.  Потім  одні  повернулися  назад,  інші  залишилися  у  новостворених  зернових  радгоспах. Туди  з  України  відправили  також  11,4 тис.  тракторів  і  8,5 тис. комбайнів. За період  1954-56 рр  було  зорано  і  засіяно  36 млн.  га  нових  земель,  створено  400  нових  радгоспів.  Освоєння  цілинних  і  перелогових  земель  значно  збільшило  виробництво  зерна  в  Радянському  Союзі  і  допомогло  вирішити  на  певний  час  проблему  із  забезпеченням  населення  хлібом.  Але  тільки  на  певний  час.
       Зорана  за  старою  агрономічною  наукою  земля  швидко  віддала  людям  свої  багатства  і  почала  хиріти.  Наступні  врожаї  становилися  все  менше  і  менше.   
                19.3.  ХХ  З”ЇЗД  КПРС  І  УКРАЇНА.
          Надзвичайно  важливим  кроком  на  шляху  десталінізації  і  демократизації  радянського  суспільства  став  ХХ  з”їзд  КПРС,  що  відбувся  в  лютому  1956 р.
         В  перші  дні  роботи  з”їзд  розглядав  звичайні  питання  розпорядку:  заслухав  звітну  доповідь  Першого  секретаря  ЦК  КПРС,  прийняв  план  шостої  п”ятирічки  на  1956-1960 рр.,  вибрав  ЦК  КПРС,  його  Президію  і  Секретаріат.  До  складу  Президії  увійшли  супротивники  М.Хрущова  -  Г.Малєнков,  В.Молотов,  Л.Каганович.  Але    новий  склад  ЦК  складався  більше,  ніж  наполовину  з  людей,  вдячних  М.Хрущову  за  свою  кар”єру.
        В  останній  день  роботи  з”їзду  М.Хрущов  повідомив  делегатів,  що  вони  повинні  зібратися на  закрите  засідання.  В  ніч  з  24  на  25  лютого  1956 р.  М.Хрущов  протягом  чотирьох  годин  зачитував  доповідь  „ПРО  КУЛЬТ  ОСОБИ  І  ЙОГО  НАСЛІДКИ”. Ця доповідь  мала  велике  значення  для  подальшого  розвитку  радянського  суспільства,  тому  є  сенс  надати  її  коротке  переоповідання.
        М.Хрущов  почав  свою  доповідь  з  того,  що в  останні  роки  в  країні  склався  культ  особи  Й.Сталіна,  його  возвеличення,  перетворення  у  надлюдину,  майже  бога.  Культ  особи  призвів  до  порушення  принципу  колективного  керівництва  в  партії,  до  зловживання  владою,  порушення  законності. 
        Далі  М.Хрущов  зупинився  на  теоретичних  питаннях  засудження  культу  особи  класиками  марксизму-ленінізму  -  К.Марксом,  Ф.Енгельсом,  В.Леніним. Була розглянута  характеристика  методів  керівництва  державою  В.Леніним,  підкреслена  його  демократичність,  висока  політична  культура,  особиста  скромність  вождя.
       Вперше  після  1923 р.  було  згадано  про  лист  В.Леніна  до  ХІІ з”їзду  партії  („політичний  заповіт”),  в  якому  той  попереджав  про  небезпеку  знаходження  в  руках  у  Й.Сталіна  величезної  влади  при  негативних  рисах  його  характеру (жорстокість,  грубість,  нетерпимість).  Були  зачитані  листи  Н.Крупської  і  В.Леніна,  з  яких  виходило,  що  Й.Сталін  вже раніше конфліктував  з  ними.
        М.Хрущов  навів значну  кількість  фактів  зловживання  Сталіним  владою,  „сталінські  чистки”  і  масові  репресії.  Так,  можливо,  Й.Сталін  був  причетний  до  вбивства  в  1934 р. С.Кірова,  що  стало  приводом  для  винищення  ленінської  гвардії.  В  1937  і  наступних  роках  було  сфальсифіковано  багато  звинувачень  і  репресовані  невинні  люди,  серед  яких  відомі  партійні  і  державні  діячі -  С.Косіор,  В.Чубар,  П.Постишев,  Косарєв,  Ейхе,  Рудзутак  і  тисячі  інших.  Тоді  ж  в  1937 р.  було  дозволено  катування  затриманих  і  засудженних.
         Й.Сталін  ввів  поняття  „ворог  народу”  і  приклеював  цей  ярлик  всім  без  доказу  вини,  хто  був  йому  не  до  вподоби.  Намагався  фізично  знищувати  людей,  хто  не  підкорявся  його  волі і мав  свою  точку  зору.  Щоб  виправдати  масовий  терор,  на  лютнево-березневому  Пленумі  ЦК  ВКП(б)  він  висунув  ТЕЗУ,  за  якою  КЛАСОВА  БОРОТЬБА  ПОВИННА  ПОСИЛЮВАТИСЯ З ПОДАЛЬШИМ  ПРОСУВАННЯМ  ДО  СОЦІАЛІЗМУ.  Ця   теза  була  проголошена  в  той  час,  коли  класових  ворогів  в  країні  вже  не  було.  Одні  загинули  в  громадянській  війні,  інші  емігрували  за  кордон.  В  країні  за  офіційними  данними  залишилися  тільки  дружні  класи:  робітники  і  селяни,  а  між  ними,  теж  дружня  -  інтелігенція.
         Й.Сталін  довіряв  Л.Берії,  який  став  ініціатором  масових  репресій  і  порушення  законності.  Самого  Л.Берію  М.Хрущов  охарактеризував,  як  провокатора,  підлого  ворога,  шпигуна.  Й.Сталіна  було  звинувачено  у  незаконному  виселенні  в  1943 р. калмицького  народу, карачаєвців; в 1944 р.      
-  чеченів,  інгушів,  балкарців,  кримських  татар  та  інших  народів.
         Й.Сталін  був  винуватцем  багатьох  трагедій  періоду  Великої  Вітчизнянної  війни,  особливо  у  жахливих  поразках  Червоної  Армії  в  1941-42 рр.  Він  давав  накази  знищувати  талановитих  воєноначальників,  нав”язував  свої  (часто  невірні)  рішення  про  ведення  бойових  дій.
         В  післявоєнний  період  він  спровокував  конфлікт  з  керівництвом  Югославії.  М.Хрущов  розвінчав  міф  про  Й.Сталіна  як „нащадка”  та  „геніального продовжувача”  справи  Леніна  і  „видатного  воєноначальника”.  Він  вперше  показав  справжню  постать  Й.Сталіна,  як  жорстокого  тирана  і  диктатора.
          Делегатів  з”їзду  було  проінформовано  про  роботу  комісії  ЦК,  яка  з  1955 р.  знайомилася  з  архівами  НКВС  і  викрила  величезні  масштаби  репресій.  Так,  з  1966  делегатів  ХУІІ  з”їзду  ВКП(б)  було  заарештовано  1108.  Із  139  членів  і  кандидатів  у  члени  ЦК,  обраних  на  ХУІІ  з”їзді  ВКП(б),  розстріляли  98.
        Доповідь  М.Хрущова  на  ХХ  з”їзді  КПРС  шокувала  багатьох  комуністів.  Вона  мала  велику  інформаційну  насиченність  і  була  емоційна,  але  вона  не  викривала  всіх  злочинів  сталінського  режиму  і  обмежилася  тільки  критикою  культу  особи  Й.Сталіна.  Та  це  й  не  дивно,  бо  в  президії  з”їзду  сиділи  соратники  Сталіна,  його  однодумці, чиї руки    були  в  крові  сотен  тисяч  невинних  жертв.  Та  й  у  самого  доповідача  „рильце  було  добряче  в  пушку”.  Політика  партії  в  цілому  на  всіх  етапах соціалістичного  будівництва  вважалася  правильною,  а  викривлення  політики  і  масові  репресії  -  наслідок  негативних  рис  характеру  самого  Йосипа  Сталіна.
        З”їзд   не   обговорював  доповіді  М.Хрущова,  а  прийняв  лише  стислу  ПОСТАНОВУ в декілька  рядків  за  таким  змістом:   ДОПОВІДЬ  В  ПРЕСІ  НЕ  ДРУКУВАТИ,  а  розіслати  її  у  партійні  організації.
       Та,  коли  доповідь  з*явилася  в  закордонній  пресі  і  почала  ходити  серед  молоді  і  студентів  у  рукописах,  тільки  тоді  в  червні  1956 р. для  громадян  СРСР  була  опублікована  „полегшена  версія”  доповіді,  як  ПОСТАНОВА ЦК КПРС „ПРО ПОДОЛАННЯ КУЛЬТУ ОСОБИ ТА ЙОГО  НАСЛІДКІВ”.  Вона  була  кроком  назад  у  порівнянні  з  доповіддю  Микити   Хрущова  на  ХХ  з”їзді.
        Повністю   доповідь   М.Хрущова   на   ХХ  з”їзді  КПРС  була  в  СРСР опублікована  вперше тільки в 1989 р. в журналі  „Известия  ЦК  КПСС”, №3.
        Хоч  критика  культу  особи  Сталіна  була  обмеженою,  але вона  позитивно  вплинула  на  оздоровлення  політичної  і  морально-психологічної  атмосфери  в радянському  суспільстві.  Закономірним  наслідком  став справжній  ПЕРЕВОРОТ  у  суспільній свідомості,  критична  оцінка  подій  минулого,  перегляд  сталих  стереотипів  мислення.
         В  цей  час  російський  письменник  І.Еренбург  опублікував  книжку  під  назвою  „Відлига”.  За  влучною  назвою  книжки,  переламний  період  у  житті  радянських  людей  отримав  назву  „ХРУЩОВСЬКА  ВІДЛИГА”,  як  короткочасне  потепління  серед  зими.
        Дійсно,  в  радянських  республіках  і  особливо  в  Україні  з”явилися  ознаки  політичної  „відлиги”. В  українській  культурі  почали  повертатися  імена  незаконно  репресованих  і  безпідставно  забутих  діячів.  В  1956 р.  були  реабілітовані  українські  письменники  і  поети: І.Микитенко,  О.Олесь,  М.Вороний, Г.Косинка, В.Чумак,  О.Досвітний,  В.Еллан-Блакитний, М.Ірчан  та  багато  інших.  Суспільству  повернули  чесні прізвища  драматурга  М.Куліша,  режисера  Л.Курбаса,  кінорежисера  О.Довженка.
        Почалася  реабілітація  партійних,  державних  і  військових  діячів.  Були амністовані  навіть  громадяни,  яких безпідставно звинувачували  у  співробітництві з фашистськими окупантами в роки Великої Вітчизнянної  війни  чи  знаходилися  в  полоні  в  німецьких  концтаборах.
        Перша  хвиля  реабілітації  почалася  в  1953 р.,  друга  пройшла  в  1954-1955 рр.  Після  ХХ з”їзду  КПРС  в  1956 р. прокотилася  третя  хвиля  реабілітації.  На  цей  раз  було  створено  90  спеціальних  комісій,  які  виїзджали  в  концтабори ГУЛАГу  і  на  місці  розглядали  справи,  приймали  рішення  про  звільнння  невинно  засудженних.  З  1956  до  1959 рр.  реабілітували  250 тис.  людей  -  жертв  тоталітарного  режиму.  Більшість    було  реабілітовано  вже  після  смерті.
         Офіційно  ГУЛАГ  був  ліквідований  в  середині  1960 р.  Але  ГУЛАГівська  система  фактично  продовжувала  існувати  до  розпаду  СРСР  в  1991 р. Згодом процес реабілітації жертв сталінського  терору  загальмував  і  з  1963  по  1966 рр.  реабілітовано  було  всього  понад  80 тис. людей.  Багато  невинних  людей  продовжували  знаходитися  за  гратами. 
         „Хрущовська  відлига”  започаткувала  демократичний  рух  серед  робітників  і  селян,  інтелігенції  і  студентської  молоді  Радянського  Союзу,  який  потім  отримав  назву  „ДИСИДЕНТСЬКОГО  РУХУ”  або  РУХУ  ІНАКОМИСЛЯЧИХ.  Почалися  виступи  трудящих,  „інакомисляча”  молодь   створювала  гуртки,  спілки,  комітети,  писали  і  розповсюджували  листівки,  підпільну  літературу.  Наслідком  стали  нові,  вже  хрущовські,  репресії.            
          Таким  чином,  держава  однією  рукою  звільняла  і  реабілітувала,  засудженних,  а  другою  рукою  засуджувала  за  ст.54-10  карного  кодексу УРСР,  „за  антирадянську  агітацію  і  пропаганду,  за  наклеп  на  партійних  і  державних  діячів,  на  радянську  систему”.  Так  характеризувалося   тоді „інакомислення”. Тому один з перших дисидентів  в  Україні,  заарештований  під  час  „хрущовської  відлиги”  і  засудженний  до  перебування  в  концтаборах  ГУЛАГу,  В*ячеслав Біркін  своїй  книжці  про  ті  роки  дав  назву  -  „Морозна  відлига”.  Дійсно,  „Хрущовська  відлига”  виявилася  для  радянського  суспільства  МОРОЗНОЮ. 
               
                19. 4.  НАРОСТАННЯ  ОПОРУ  ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ.
        Непослідовність  і  нерішучість  М.Хрущова  та  його  політичних  прихильників  у  критиці  культу  особи  Сталіна  та  викриття  тоталітарного  режиму  викликали  консолідацію  сил  супротивників  нового  курсу.  Вони  створили  АНТИХРУЩОВСЬКУ  ОПОЗИЦІЮ  з  метою  його  повалення.  Її  очолили  консерватори-сталіністи  -  Г.Малєнков,  В.Молотов,  Л.Каганович.
         В  червні  1957 р.,  скориставшись  відсутністю  М.Хрущова  в  Москві  у  зв”язку  з  його  візитом  до  Фінляндії,  представники  опозиції  скликали  Президію  ЦК  КПРС  і  поставили  питання  про  відставку  Першого секретаря  ЦК  КПРС  М.Хрущова. 
        Протиборство  тривало  чотири  дні.  Хрущова  підтримали  силові  структури  -  армія  на  чолі  з  Г.Жуковим  і  КДБ  на  чолі  з  І.Сєровим.  Г.Жуков  та  І.Сєров  забезпечили  оперативний  приїзд  М.Хрущова  і  членів  ЦК  КПРС  до  Москви.  Пленум  ЦК  КПРС  відбувався  з  22 по 29  червня  1957 р.  у  повній  секретності.  Перемогли  прихильники  М.Хрущова.
        Після  закінчення  засідань  Пленуму в  газеті  „Правда”  з”явилася  Постанова  ЦК  КПРС  „ПРО  АНТИПАРТІЙНУ  ГРУПУ  Г.Малєнкова,         В. Молотова,  Л.Кагановича”,  в  якій  були  засуджені  лідери  опозиції. 
        Вперше  після  смерті  Й.Сталіна  опозиціонерів  не  розстріляли,  а  познімали  з  високих державних  і  партійних  посад  та  відправили  подалі  від  Москви,  надавши  їм  незначні  посади.   У  цій  відкритій  боротьбі  за  владу  керівництво  України  повністю  підтримало  М.Хрущова  і  його  позиції  значно  закріпилися.
        Але  М.Хрущов  вважав,  що  авторітет  Г.Жукова  в  державі,  особливо  в  армії,  є  серйозною  загрозою  партійній  диктатурі  та  його  персональній  владі.  В  листопаді  1957 р.,  коли  Г.Жуков  знаходився  з  дружнім  візитом  у  Югославії,  М.Хрущов  звільнив  його  з  посади  міністра  оборони  СРСР  і  призначив  на  цю  посаду  уроженця  України  маршала  Р.Малиновського. 
       У  грудні  1957 р.  Перший  секретар  ЦК  КПУ  О.Кириченко  був  обраний  секретарем  ЦК  КПРС,  а  на  чолі  Компартії  України  став  М.Підгорний.  М.Хрущов  вважав  Україну  „своєю”. За  його  допомогою  українська  партійна  номенклатура  отримала  значну  кількість  високих  посад  у  Москві.  У  складі  вищого  органу  партії  -  Президії  ЦК  КПРС  з  10 членів п”ятеро були тісно пов”язані з Україною:Л.Брежнєв,  М.Підгорний,  О.Кириленко,  Д.Полянський  і  сам  М.Хрущов.  Він  мав  велику  надію  на  своїх  висуванців.  Але  у  вирішальний  для  М.Хрущова момент,  коли  стояло  питання  бути  чи  не  бути  йому  у  владі,  друзі  його  зрадили.
         На  початку  1958 р.  М.Хрущов  усунув  з  посади  Голови  уряду  СРСР  М.Булганіна  і  сам зайняв  цю  посаду.  Тепер  М.Хрущов  займав,  як  колись  Й.Сталін,  дві  найвищі  посади  в  країні  -  Першого  секретаря  ЦК  КПРС  і  Голови Ради  Міністрів  СРСР. 
        В  1960 р. замість  останнього представника  „сталінської  гвардії”  К.Ворошилова  на  посаду Голови  Президії  Верховної  Ради  СРСР  був  призначений  представник  з  України  Л.Брежнєв.
        Перетасувавши  кадри  і  перетягнувши  з  України  своїх  прихильників,  М.Хрущов  покінчив  загравати  з  колегіальністю  в  управлінні  державою  і  встановив  свою  „ХРУЩОВСЬКУ  ДИКТАТУРУ”  та  КУЛЬТ  своєї  особи,  але  до  сталінських  вони  не  дотягували.
       Апогеєм  десталінізації  став  ХХІІ з”їзд  КПРС,  який  відбувся  в  жовтні  1961 р.  На  ньому  вже  відкрито  говорили  про  злочинну  діяльність  Й.Сталіна  і  про  причетність  до  неї  Г.Малєнкова,  К.Ворошилова, В.Молотова. Особливо  увагу  приділили  Л.Кагановичу  та  його „чорним  дням”  в  Україні,  коли  той  очолював  ЦК  КП(б)У.
        З”їзд  прийняв  рішення  про  недоцільність  зберігання  саркофагу  з  тілом  Й.Сталіна  у  Мавзолеї  поряд  з  саркофагом  В.Леніна.  Тіло  „вождя  народів”  було  винесено  з  Мавзолею  і поховано  в  землі біля  Кремлівської  стіни. Тоді  ж  були  зруйновані  його  пам”ятники  та  бюсти  по  всій  території  Радянського  Союзу.  Міста,  підприємства,  колгоспи,  площі,  вулиці,  які  носили  ім”я  Сталіна,  отримали  нові  назви.
        На   ХХІІ  з”їзді  була  прийнята  нова  Програма  КПРС,  згідно  якої  в  СРСР на протязі  20  років (до  1980 р.) повинна  бути  створена  матеріально-технічна  база  КОМУНІЗМУ  і  ПОБУДОВАНО  КОМУНІСТИЧНЕ  СУСПІЛЬСТВО. В історично короткий строк СРСР повинен  був  наздогнати  і  випередити  всі економічно розвинуті  країни  світу  і  побудувати  найбільш  прогресивне  суспільство,  в  якому  матеріальні  блага  люди  будуть  отримувати  „за  потребою”.
         В  заключному  слові  на  з*їзді  М.Хрущов  проголосив:”Сучасне  покоління  радянських  людей  буде  жити  при  комунізмі!”.  КПРС  прийняла  гасло:”Все  в  ім”я  людини,  все  для  блага  людини!”.  Але  для  виконання  цих  завдань  не  існувало  ні  економічних,  ні  соціально-політичних  підстав.      
         На ХХІІ  з”їзді  КПРС  були  внесені  зміни  до  СТАТУТУ  партії.  Вони  передбачали  оновлення  третини  складу  ЦК  та  його  Президії  на  кожному  з”їзді,  обрання  керівників  партійних  органів  не  більше  трьох  строків  підряд,   а  секретарів  первинних  парторганізацій  -  не  більше,  ніж  на  два  строки.  Обмеження  часу  перебування  при  владі  викликало  незадоволення  партійної  номенклатури,  що  пізніше  призведе  до  її  опозиції  проти  М.Хрущова.
        Майже  всі  верстви  населення  підтримали  процеси  десталінізації  і  демократизації  у  супільстві.  Значно  активізувалася діяльність   комсомолу,  Рад  народних  депутатів,  профспілок,  багатьох  суспільних  організацій.  З  ентузіазмом  трудящі  сприйняли  перші  позитивні  наслідки  економічних  і  політичних  перетворень  в  Радянському  Союзі.

    19.5. РОЗВИТОК  ЕКОНОМІКИ  В  УКРАЇНІ  В СЕР.50-х – ПОЧ.60-х РР.
         Піднявши з  руїн  війни  народне  господарство,  радянські  люди  створили  необхідні  умови  для  подальшого  розвитку  економіки  у  значно  більших  масштабах,  ніж  в  довоєнні  роки.
       На  ХХ  з”їзді  КПРС  була  проголошена  ПРОГРАМА створення  ЄДИНОГО  НАРОДНОГО  ГОСПОДАРСЬКОГО  КОМПЛЕКСУ,  що  мав  охопити  всі  ланки  суспільного  виробництва,  розподілу  та  обміну  в  межах  всього  Радянського  Союзу.  Народні  господарства  національних  республік  ставали  настількі  пов”язані  між  собою,  що  складали  єдине  загальносоюзне  господарство.
      Важливими чинниками виконання цієї програми вважалися  безперервний  науково-технічний  прогрес,  швидке  зростання  продуктивності  праці,  подальший  розвиток  усіх  галузей  народного  господарства, підвищення матеріального і  культурного  рівня  життя  народу.
       Починаючі  з  40-х рр.  ХІХ ст.  світова  цивілізація  вступила у  новий  період  свого  розвитку  -  нуково-технічну  революцію (НТР).  Характерною  рисою НТР стали розробка нової техніки  і  застосовування  її  у  виробництві,  інтенсифікація  виробничих  процесів,  механізація  та  автоматизація  важких  робіт, створення нових галузей промисловості, пов”язанних  з  виробництвом  автоматичного і телемеханічного устаткування,  електронно-обчислювальних  машин,  штучних  матеріалів,  розвитком  атомної  енергії  тощо.
        Досягнення  НТР  вимагали  реорганізації  управління  промисловістю  в  Радянському  Союзі.  Найбільш  суперечливою  економічною  реформою  М.Хрущова була радикальна ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ  НАРОДНИМ  ГОСПОДАРСТВОМ.  В  лютому  1957 р.  перейшли  від  галузевого управління промисловістю до  територіального.  Було  ліквідовано  10  загальносоюзних  і  15  союзно-республіканських  міністерств.  Замість  них  створили  територіальні  РАДИ  НАРОДНОГО  ГОСПОДАРСТВА (РАДНАРГОСПИ).
       Всього  в  СРСР  було  створено  103 раднаргоспи.  З  них  11 -  в  Україні.  Найбільшими  були  Київський,  Харківський,  Донецький, Львівський.  Вони  об”єднували  2,8 тис.  підприємств  республіки.  Реформа  позитивно відобразилася на виробництві.  Тепер  прибутки  накопичувалися  на  рахунках  підприємств  і  раднаргоспів  і  вони  мали  право  використовувати  його  для  своїх  потреб. 
        Значно  підвищувався  авторитет  національної  партноменклатури,  особливо  секретарів  обкомів  партії,  які  поділили  між собою управління  промисловістю і сільським господарством. Були створені окремо  промислові  обкоми  партії  і  сільські  обкоми  партії.
       В  1960 р. в  Україні  було  сформовано  ще  3  раднаргоспи  -  Кримський, Полтавський,  Черкаський. Це був період динамічного розвитку господарства  України,  темпи  якого  виросли  у 1,5 рази.
       Але  незабаром  раднаргоспи  почали  перетворюватися  в  „удільні  князівства”  і  значно  послабили  владу  загальносоюзної  партноменклатури.  Тому  через  декілька  років,  вже  після  відставки  М.Хрущова,  знову  повернулися  до  галузевого  централізованного  управління.
      Економіка України в період хрущовських реформ розвивалася  ефективно.  Були  значні  досягнення  в  розвитку  ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНОЇ  промисловості.  Збудували  цілу  низку  великих теплових  електростанцій: Миронівську, Ворошиловградську (Луганську),   Придніпровську, Слов”янську,   Старобешівську,  Симферопільську.  З”явилися  нові  гідроелектростанції  Дніпровського  каскаду – Каховська,  Кременчуцька,  Дніпродзержинська.
        В  республіці  збільшилася  кількість  новозбудованних  шахт  у  Донбасі,  освоєні  нові  вугільні  басейни  -  Львівсько-Волинський  і  Дніпровський,  нові  газові  родовища  на  Полтавщині  і  Харківщині.  Прискоренними  темпами  розвивався  Криворізький  залізорудний  басейн.  В  1955 р. тут  став  до ладу  найбільший  в  Європі  Південний  гірничо-збагачувальний  комбінат  і  збудовані  унікальні  за  розмірами  доменні  печі  і  мартени.
       Україна  за  рівнем  виробництва  МЕТАЛУРГІЙНОЇ  продукції  на  душу  населення  випередила  високорозвинуті  країни  світу.
       Значних успіхів  УРСР  досягла  у  ХІМІЧНІЙ  промисловості.  За  період  1959-1963 рр.  було  збудовано  35  нових  заводів  і  понад  250  великих  хімічних  виробництв.  Серед  них  гіганти  „великої  хімії” -  Черкаський  і  Чернігівський  заводи  хімічних  волокон,  Дніпропетровський  шинний  завод,  Роздольський  гірничо-хімічний  комбінат.  Швидкими  темпами  розвивалися  Рубіжанський  і  Лисичанський  хімкомбінати,  Горлівський  азотнотуковий  завод.
       Певні  досягнення  мали  місце  в  МАШИНОБУДУВАННІ.  В  Україні  було  створено  вітчизнянне  АВТОМОБІЛЕБУДУВАННЯ,  налагоджене  виробництво  сучасних  машин  для  гірничорудної  промисловості,  що  дало  змогу добувати  вугілля  та  інші  корисні  копалини  відкритим  способом.
        В 1956 р. у Ворошиловграді (Луганську) та Харкові почали  виготовляти  тепловози,  що  дало  змогу  припинити  виробництво  паровозів  і  перейти  на  тепловозну  та  електричну  тягу.
       На  Харківському  авіазаводі  налагодили  серійний  випуск  першого  в  світі  швидкісного  турбореактивного  літака  Ту-104,  а  Київський  авіазавод  почав  випускати  турбогвинтові  лайнери  Ан-24  для  внутрішньосоюзних  повітряних  маршрутів.
        Розвивалася  ЛЕГКА  ПРОМИСЛОВІСТЬ.  За  період  хрущовських  реформ  на  території  України  було  споруджено  і  реконструйовано  понад  700  підприємств  легкої і харчової  промисловості.  Випуск  товарів  широкого  вжитку і  культурно-побутового  призначення  збільшився  у  два  рази.  Все  це  значною  мірою  сприяло  зростанню  народного  добробуту.
       На  протязі  семирічного  плану  розвитку  народного  господарства  (1959-1965 рр.)  був  оновлений  майже  весь  технічний  парк  промисловості.  В  Україні  серійно  почали  випускати  5,2 тис. нових  зразків  машин,  верстатів,  устаткуваня.  Застарілі  типи (майже  750)  взагалі  були  зняті  з  виробництва.  Виробництво  нових  засобів  автоматизації  збільшилося  в  4,2  рази. Тільки  в  1961-65 рр. було  модернизовано  50 тис.  одиниць  технічного устаткування. Все це забезпечило  значне  зростання  виробництва  праці  і  підвищення  рентабельності  підприємств.
         
                19. 6.  ЗМІНИ  В  АГРАРНОМУ  СЕКТОРІ.
       В  середині  50-х рр.  чисельність  міського  та  сільського  населення  зрівнялися.  Забезпечити  міське  населення    продовольчими  товарами  можна  було  тільки  збільшенням  виробництва  сільськогосподарської  продукції. 
       На  лютневому  1954 р.  Пленумі ЦК  КПРС    вирішено  було  збільшити  кількість  сільськогосподарської  продукції  ЕКСТЕНСИВНИМ  шляхом  -  освоєнням  нових  цілинних  і  перелогових  земель  на  Сході  СРСР.  Найбільший  врожай  цілинні  і  перелогові  землі  дали  в  1956 р.  Але  зорана  за  старою  технологією  земля  швидко  постраждала  від  ерозії  та  пильових  буранів  і  врожаї  на  цілиних  територіях  почали  катастрофічно  знижуватися.  Знову  повстало  питання  про  забезпечення  країни  хлібом.  Екстенсивний  шлях  себе  не  виправдав.  Потрібно  було  переходити  до  ІНТЕНСИВНОГО  шляху  розвитку 
         Про  важливість  реформування  сільського  господарства  свідчить  той  факт, що в 1953 – 1964 рр. відбулося 11  Пленумів  ЦК  КПРС  і  14  Пленумів  ЦК  КПУ  з  питань  розвитку  сільського  господарства.  Вдосконалювалася  колгоспна  система,  зміцніла  її  матеріально-технічна  база.  За  період  1951-1960 рр.  капіталовложення  держави  в  сільське  господарство  зросло  в шість разів у порівнянні з четвертою п”ятирічкою. Приріст  сільськоосподарської  продукції  складав  понад  7%  щорічно.
       Спираючись  на  ці  досягнення,  М.Хрущов  в  травні  1957 р.  висунув  велике  завдання:„У  найближчі  роки  догнати  Сполученні  Штати  Америки  з  виробництва м”яса, молока та масла  на  душу  населення”.  Але  це  завдання  виявилося  утопічним.
      Аграрна політика  М.Хрущова,  в  якій  він  вважав  себе  неперевершеним  спеціалістом,  не  враховувала  об”єктивних  умов  і  реальних  можливостей  сільськогосподарського  виробництва  різних  регіонів  СРСР.  В  реформуванні  сільського  господарства  виникла  ціла  низка  прорахунків.  Наслідком  стало  негативне  явище  -  зниження  обсягу  валової  продукції  сільського  господарства  з  65-70%  в  1950-58 рр.  до  3%   в  1958-64 рр.
         На  початку  реформування  сільського  господарства  посилилася  матеріальна зацікавленність колгоспників. Протягом 1952-1958 рр. закупівельні  ціни  на  зерно  збільшилися  в  7  разів,  на  картоплю  -  у  8  разів,  на  продукти  тваринництва  -  5,5 разів.  Восени  1953 р.  з  колгоспних  господарств  було  списано  всю  заборгованність  минулих  років  щодо  поставок  продукції  тваринництва  і  зменшені  податки  на  селянські  присадибні  господарства. 
         В  1959 р.  відбувся  офіційний  візит  М.Хрущова  до  США.  Під  час  візиту  він  ознайомився  з  американським  фермерським  господарством  і  був  вражений  розвитком  тваринництва,  яке  досягло  значних  успіхів  завдяки  відгодівлі  худоби  кукурудзою  та  горохом.  Повернувшись  додому,  М.Хрущов  поставив  завдання  перед  сільськими  обкомами  та  райкомами  партії, щоб для розвитку  сільського  господарства  і  особливо  тваринництва  збільшити  посіви  кукрудзи  та  гороху. 
       Кукурудза  отримала  назву  „королева  полів”.  Ідея  по  своєї  суті  була  непоганою.  Але  вводилася  вона  адміністративно-командним  шляхом  і  кукурудзу  та  горох  почали  сіяти  навіть  в  тих  районах,  де  вони  ніколи  не  визрівали.  А пшеничні  поля  України  тепер  були  замінені  на горохові  та  кукурудзяні.
         1963 р.  внаслідок  посухи  був  неврожайним.  Щоб  зняти  гостру  проблему  з  нестачею  хліба,  його  почали  випікати  з  домішками  кукурудзяного  та  горохового  борошна,  що  викликало незадоволення  населення.  Тоді вперше  Радянський  Союз  почав  закуповувати  і  ввозити  зерно  з-за  кордону,  але  ГОЛОДУ  В  КРАЇНІ  БІЛЬШЕ  НЕ  БУЛО.               
         Послідовне  зміцнення  колгоспів  і  радгоспів  призвело  до   появи   колгоспів-міліонерів,  тобто  з  прибутком  в  міліони  карбованців.  Вони  тепер  мали  змогу  самостійно  купувати  сільськогосподарську  техніку.  В  1958 р. машино-тракторні станції (МТС), створені в 1928 р., відігравши  свою  позитивну  роль, були  перетворені  в  ремонтно-тракторні  станції (РТС).  Всю техніку,  що  знаходилася  в  МТС,  продали  колгоспам  і  радгоспам.  Вони  тепер  стали  власниками  сільськогосподарських  машин.  В  1959 р.  почалася  ліквідація  дрібних  хуторів,  переселення  колгоспників  у  центральні  садиби  і  створення  колгоспів-гігантів.
         З  появою  величезних  господарств  вважалося,  що  тепер  колгоспники  повинні  отримувати  все  необхідне  для  життя  в  колгоспі.  Тому  немає  необхідності  в  індивідуальних  селянських  господарствах.  В  1955 р.  було  прийнято  розпорядження  про  зменшення  розміру  присадибних  ділянок  селян,  а  в  1959 р. -  про  заборону  утримувати  худобу  в  містах  і  в  приміській  зоні.  Таким  чином  у  колгоспників  буде  більше  часу  для  роботи  в  колгоспі.  Це  викликало  незадоволення  серед  населення,  бо  присадибні  ділянки  і  свої  домашні  тварини  завжди  були  надзвичайно  важливим  джерелом  постачання  продукції  для  сім”ї.
         Врешті-решт  заплановане  зростання  сільського  господарства  не  відбулося.  Виявилося,  що  сільське  господарство  не  може  повністю  забезпечити  населення  продуктами  харчування,  хоч  рівень  життя  населення  значно  покращав. 
        Завдання  М.Хрущова  про  те,  щоб  „догнати  і  перегнати”  Сполученні  Штати  Америки  провалилося. 

                19.7.  РІВЕНЬ  ЖИТТЯ  НАСЕЛЕННЯ. 
        Найважливішим  наслідком  економічних  реформ  М.Хрущова  були                досягнення  СОЦІАЛЬНОЇ  ПОЛІТИКИ,  які  охопили  майже  всі  боки  життя  населення.  Він  провів  цілу  низку  вкрай  потрібних  для  простих  людей  заходів,  чим  завоював  їх  підтримку  у  боротьбі  проти  політичних  опонентів  і  підняв  власний  авторитет.
        В  1956 р.  для  робітників  тривалість  робочого  дня  була  скорочена  на  дві  години  у  передвиходні  і  передсвяткові  дні,  прийнято  рішення  про                перехід  з  8-годинного  на  7-годинний  робочий  день,  а на  підземних  роботах  та  роботах  з  важкими  умовами  праці  -  на  6-годинний.  Для  підлітків  у  віці  від  16  до  18  років  встановили  6-годинний  робочий  день.  Був  відмінений  закон  1940 р.,  який  забороняв  працівникам  звільнятися  з  роботи  за  власним  бажанням.  Для  жінок-робітниць  збільшили  відпустку  по  вагітності  і  народженню  дитини  з  77  до  112 календарних  днів.
         Середня  заробітна  плата  зросла  з  642 крб.  в  1950 р.  до  806 крб.  в  1960 р.  Для  малооплачуванних  працівників  заробітна  плата    підвищилася  на  30%.  Був  прийнятий  закон  про  державні  пенсії  для  робітників  і  службовців,  який  водночас  знизив  межу  пенсійного  віку  до  60  років  для  чоловіків  і  55  років  для  жінок  і  підвищів  розміри  пенсій.
         Для  учнів  старших  класів  і  для  студентів  вищих  учбових  закладів  була  скасована  платня  за  навчання.
          В  1957 р.  ліквідували  регулярні  державні  позики,  що  існували  у  вигляді  розповсюдження  облігацій.  Вони,  як  правило,  забирали  10%  зарплати  працівників,  але  виплата  державою  запозиченних  грошей  у  трудящих  відкладалася  на  20  років.
        Певні  позитивні  зміни  в  соціальній  сфері  відбулися  на  селі.  Замість  традиційної  оплати  праці  колгоспникам  за  трудоднями  всього  один  раз  в  кінці  сільськогосподарського  року,  було  запроваджено  щомісячне  чи  щоквартальне  грошове  авансування  колгоспникам,  яке  доповнювалося  і  натуроплатою.  В  1956 р.  селяни,  нарешті,  отримали  паспорти,  які  населення  міст  мали  ще  з  1932 р.  Тепер  колгоспник  вже  не  був  закріпачений  за  колгоспом  і  мав  змогу  вільно  пересуватися  в  межах  держави,  а  не  тільки  в  межах  свого  колгоспу  чи  села,  мав  змогу  покинути  колгосп  і  переїхати  до  міста  жити,  на  роботу  чи  навчання.
        В  1959 р.  було  застосоване  державне  пенсійне  забезпечення  колгоспників  -  для  чоловіків  із  65 років,  для  жінок  -  із  60 років.  Раніше  колгоспники  взагалі  не  отримували  державних  пенсій.
        В  липні  1957 р.  ЦК  КПРС  і  Рада  Міністрів  СРСР  прийняли  постанову  „Про  розвиток  житлового  будівництва  в  СРСР”,  в  якому  ставилося  завдання  забезпечити  кожну  радянську  сім”ю  окремою  квартирою.  Країна  перетворилася  в  грандіозний  будівельний  майдан. Силами домобудівних  комбінатів  в  містах  і  селищах  України  за  10  років    було  споруджено  понад  3 млн.  квартир.  Хоч  ці  п”ятиповерхові  будинки  не  дуже  гарно  виглядали  і  квартири  із  заниженою  стелею  бажали  кращого,  але  вони  вирішили  найгострішу  проблему  -  проблему  з  житлом.  Люди  забули  про  комуналки,  підвали,  бараки  і  навіть  землянки,  в  яких  жили  раніше.  Квартири  населення  отримувало  від  держави  БЕЗПЛАТНО.  Народ  прозвав  ці  будинки  „хрущовками”.
         За  ініціативою  М.Хрущова  влітку  1953 р.  була  прийнята  програма  розвитку  легкої  і  харчової  промисловості.  Наслідком  виконання  програми  стало  помітне  збільшення  вітчизнянних  продуктів  і  товарів  повсякденного  споживання.  Одночасно  почали  закупати  товари  за кордоном.  У  багатьох  сім”ях  з”явилися  телевізори,  холодильники,  пральні  машини,  магнітофони.  Збільшився  асортимент  продуктів  харчування.  До  традиційних  для  більшості  радянських  людей  картоплі  і  хліба  добавилися  в  їх  раціоні  регулярне  споживання  м”яса  та  овочів  і  навіть  таких  делікатесів,  як  цитрусові.
         В  1961 р.  була  проведена  грошова  реформа.  Старі  гроші  замінялися  на  нові  як  10 до  1.  Карбованець  подорожчав  у  10  разів.  Металеві  розмінні  гроші  не  мінялися.  Їх  вартість  залишилася  попередньою.  М.Хрущов  на  сесії  Верховної  Ради  СРСР  в  1960 р.  зауважив,  що  раніше  людина  не  звертала  уваги  на  копійку,  яка  лежала  на  дорозі,  а  тепер  нахилиться  і  підніме,  бо  за  копійку  він  зможе  купити  коробку  сірників.  Дійсно, на 5  копійок  можна  було  купити  1 кг. солі  чи  пиріжок,  буханець  хліба  коштував  16  копійок,  1 кг.  ковбаси  -  2 крб. 20 коп.
        На  початку  60-х років реформи  в  сільскому  господарстві  вичерпали  себе  і  в  країні  знову  загострилася  продуктова  проблема.  Особливо  вона  посилилася  після  посухи  1963 р.  З”явилися  перебої  з  хлібо-булочними  та  м”ясо-молочними  виробами,  значно  зросли  ціни на  основні  продукти  харчування.  Це  викликало  відверте  невдоволення  трудящих  керівництвом  СРСР  і  персонально  М.Хрущовим.  М.Хрущов  швидко  втратив  завойовані  раніше  авторитет  і  підтримку  народу.  Особливо  це  проявилося,  коли  робітники  почали  страйкувати  проти  підвищення  цін і  страйки були  придушені  військовою  силою.    

                19. 8.   ДИСИДЕНТСЬКИЙ  РУХ  В  УКРАЇНІ.
         В  умовах  хрущовської  „відлиги”,  в  республіках  Радянського  Союзу,  в  тому  числі  в  Україні,  сформувалася  опозиція  владним  структурам  серед трудящих людей. Поштовхом стала доповідь  М.Хрущова  на  ХХ  з”зді  КПРС  про  злочини  Й.Сталіна. Спочатку  цей  рух  не  мав  ніякої  офіційної  назви.  Згодом  він  став  називатися  „ДИСИДЕНТСЬКИМ”  від  латинського  слова  „dissidens” – незгідний, суперечний.  Дисидентами  почали  називати  ІНАКОМИСЛЯЧИХ  людей,  не  згодних  з  існуючою  в  країні  політикою   та  пануючою  ідеологією.
        Це  стало  загальним  радянським  явищем.  Учасниками дисидентського руху були люди різних верств населення: представники інтелігенції,   студентська  молодь,  робітники  і  селяни,  деякі  релігійні  діячі.  За  партійною  належністю  вони  були  комуністами,  комсомольцями,  безпартійними,  людьми  різних  ідеологій  і  поглядів.
       Дисидентський рух був погано організованим, коло  учасників  обмежене  і  вузьке.  Це  були  невеличкі  організації  в  3-7-12  людей:  комітети,  групи,  спілки,  гуртки  і  навіть  „кустарі-одинакі”.  Але  в  них  концентрувалися  інтелектуальні  сили  країни.
      Дисиденти були  більшою  частиною  РЕФОРМАТОРАМИ,  які  прагнули  мирним  шляхом  покращати  політичне  життя,  ліквідувати  тоталітарний  режим,  досягти  демократії  в  суспільстві,  забезпечити  громадянські  і  людські  права,  вільний  розвиток  національної  культури,  літератури  і  мови,  досягти  незалежності  своєї  республіки.  Розроблялися  програми  політично-суспільних реформ і навіть проекти  нових  дійсно  демократичних  конституцій. Але  були  окремі  представники,  які  вимагали  більш  рішучих  революційних  дій. 
      Дисидентство не було єдиним. Різнобарвність  учасників  дисидентського  руху  породило  різні  течії.  Серед  них  можна  виділити  чотири:
 -  МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКА  течія,  куди  входили  представники  інтелігенції  і  студентської  молоді,  молоді  комуністи  і  комсомольці.  Вони  вважали, що радянський лад – найкращий для трудящих, але він викривлений.  Й.Сталін  та  його  послідовники  відступили  від  ідей  марксизму-ленінізму.  Замість  старого  капіталістичного  ладу  партійні  керівники створили  новий  радянський буржуазний  лад  з  новим  пануючим  класом  -  державно-партійною  номенклатурою  і  тоталітарним  режимом.  Потрібно  відновити  чистоту  марксистсько-ленінських  ідей,  поліпшити  і  вдосконалити  радянську  систему,  щоб  вона  дійсно  захищала  і  відображала   інтереси  робітників,  селян,  інтелігенції;
  -  ЗАГАЛЬНОДЕМОКРАТИЧНА  течія,  куди  входили  літератори,  науковці,  письменники,  поети,  та  частина  інтелігенції,  які  отримали  назву  „шестидесятники”.  Вони  вимагали  демократизації  суспільства,  вільного розвитку національної культури, реабілітації  невинно  засудженних  діячів  культури  і  мистецтва,  повернення  творів  представників  „розстріляного   відродження”,  протестували  проти  утисків  творчої  інтелігенції,  прагнули  до  вільного  висловлювання  своїх  думок;
 -  НАЦІОНАЛІСТИЧНУ течію представляла частина  інтелігенції  здебільше  в  областях  Західної  та  Центральної  України.  Вони  вважали,  що  потрібно  скористатися  конституційним  правом  про  вихід  союзної  республіки  із  складу  СРСР,  яке  надавала  кожній  союзній  республіці  Конституція  СРСР,  і  перетворити  Україну  на  незалежне  державне  утворення.  Вони,  як  і  „марксисти-ленінці”,  намагалися  відтворити  „справжній  марксизм”  в  національному  питанні,  який  не  мав  нічого  спільного  з  тодішньою  практикою КПРС. Досягти незалежності Української  держави  представники  націоналістичної  течії  намагалися  мирним  конституційним  шляхом,  але  дехто  не  заперечував  досвіду  боротьби  ОУН-УПА  і  добиватися  незалежності  зі  зброєю  в  руках;
   -   РЕЛІГІЙНА  течія  складалася  з  представників  розпущеної  греко-католицької  і  автокефальної  церков,  а  також  різних  протестанських конфесій  та  сект.  Більшість  сект  таких,  як „Свідки  Ієгови”,  баптисти,  п”ятидесятники   та  інші,  які  були  офіційно  заборонені  в  СРСР,  мали  свої  центри  в  США та  інших  капіталістичних  країнах.  В  Радянському  Союзі  вони  діяли  у  підпіллі.  Представники православних конфесій  вимагали  від  радянського  уряду  дотримуватися  свободи  совісті,  вільно  відправляти  богослужіння  та  іншу  релігійну  практику.
         Методи  боротьби  дисидентів  були  в  основному  мирні  -  звернення  до  лідерів  Комуністичної  партії  і  Радянського  уряду,  заяви,  прохання,  протести,  написання  творів,  „самвидав”.  Більшість  організацій  діяли  в  підпіллі,  де  і  розробляли  свої  програми  з  покращання  радянського  суспільства  і  які   розповсюджували  серед  друзів  та  довірених  людей,  писали  листівки   із  своїми  вимогами  і  критикою  партійно-державної  номенклатури і таємно  розповсюджували  серед  населення  чи  розклеювали  в  людних місцях.  Іноді  писали  на  будинках  чи  заборах  гасла,  які  в  КДБ  визнавали антирадянськими. Якимось чином  придбавали  і  самі  створювали  підпільну  літературу,  читали  заборонені  книжки  і  передавали  їх  іншим.
          Партійно-державна  номенклатура  відчувала,  що  навіть  цей  мирний  опозиційний  рух  створює  небезпеку  правлячому  режиму.  Партійні  і  державні  стуктури  України  спрямували  на  боротьбу  проти  нього  органи  Комітету  Державної  Безпеки.  Вони  застосовували  традиційні  репресії  -  арешти,  засудження  до  концтаборів  ГУЛАГу  чи  смертні  вироки.  В  нових  умовах  почали  застосовувати  профілактичні  методи,  так  звану  „виховну”  роботу  з  тими,  хто  „випадково  потрапив  на  ворожий  шлях”.  Їх  викликали  до  органів  і  там  залякували  різними  карами,  а  найбільш  заляканих  і  слабих  духом  вербували  у  свої  агенти.
         Дисидентський  рух  набрав  поширення  по  всій  Україні  -  в  Києві,  Харкові,  Одесі,  Миколаєві,  Херсоні,  Донецькій,  Луганській,  Львівській,  Івано-Франковській,  Тернопільській  та  інших  областях.
         Так,  в  1957 р.  були  заарештована  група  студентів  з Харківського  політехнічного інстиуту, серед  яких  були  Віктор  Трофімов,  Іван  Леонтьєв  та  інші.  В  січні  1958 р.  відбулися  арешти  студентів  в  Харківському  державному  університеті.  Заарештували  третьокурсників  історичного  та  фізико-математичного факультетів В”ячеслава Біркіна, Анатолія  Простакова,  Василя  Мішутіна.  Тоді ж  в  1958 р.  в Станіславі (Івано-Франківськ)  органи  КДБ  викрили  Об”єднану  партію  визволення  України.  В  1961 р  було  у  Львові  викрито  Український  національний  комітет  і  заарештовано  керівництво  Українсько-селянської  спілки  на  чолі  з  молодими  юристами  Левком  Лук”яненко  та  Іваном  Кандибою.  Також  в  1961 р.  в  Донецьку  була  засуджена  група  дисидентів  на  чолі  з  журналістом  Григорієм  Гайовим,  в  1962 р.  в  Запоріжжі  -  група,  куди  входили  Володимир  Савченко,  Володимир  Чернишов  та  інші. 
        В  сер.60-х років  були  заарештовані  представники  молодої  генерації  української  літератури  Іван  Світличний,  Михайло  Косів,  брати  Богдан  і  Михайло  Горині,  історик  Валентин  Мороз,  генерал  Петро  Григоренко  та  багато  інших.
        На  захист  заарештованих  стали  відомі  представники  української  інтелігенції  -  депутат  Верховної  Ради  УРСР  письменник  М.Стельмах,  депутат  Верховної  Ради  УРСР  поет  А.Малишко,  авіаконструктор  Олег  Антонов,  кінорежисер  Сергій  Параджанов,  композитор  Григорій  Майборода  та  інші.  Але  їх  протести  були  марні.
         Під  впливом  дисидентського  руху  і  масових  арештів  в  1965 р.  літературознавець  Іван  Дзюба  написав  працю  „Інтернаціоналізм  чи  русифікація?”,  яку  надіслав  першому  секретареві  ЦК  КПУ  П.Шелесту.  В  ній  була  головна  вимога  -  повернення  партійного  керівництва  до  принципів  ленінської  національної  політики.   Івана  Дзюбу  негайно  звільнили  з  роботи,  „виховували”  в  КДБ  18  місяців  і  в  грудні  1969 р.  примусили  написати  в Спілку  письменників  України  покаянного  листа.
       Всього  в  Україні  в  кінці  50-х -  на  початку  60-х  рр.  було  викрито  і  ліквідовано  183  антирадянських  та  націоналістичних  угрупувань.  За  „антирадянську агітацію  і  пропаганду  та  антирадянську  діяльність” було притягнуто до кримінальної  відповідальності  майже  2  тис.  осіб,  а  1,3 тис.  відчули  на  собі  „виховну    профілактичну”   роботу  спецорганів.
       Засудженних  відправляли  до  Воркутинських,  Карагандинських, Тайшетських   та  інших  концтаборів.  Коли  в  середині 1960 р.  ГУЛАГ  був  скасований,  хоча  каральна  ГУЛАГівська  система  збереглася,  всіх  засудженних  за  антирадянську  діяльність  почали  звозити  до  концтаборів    „Дубравлагу”,  розташованих  в  Мордовії.
        В  1961 р.  були  прийняті  нові  карні  кодекси  у  союзних  республіках.  Тепер  інакомислячих  в  Україні  судили  не  за  ст. 54-10 карного  кодексу  УРСР,  а  за  статею  62  нового  карного  кодексу  УРСР,  зміст  якої  не  змінився  -  „антирадянська  агітація  та  пропаганда”.
         Дисидентський  рух  к. 50-х – поч. 60-х рр.  тільки  розхитував  радянську  систему,  але  повалили  його  пізніше  і  повалили  інші  сили  -  верхівка  Комуністичної  партії  Радянського  Союзу та  створена  нею  партійно-державна  номенклатура.

           19. 9.  СТАВЛЕННЯ  В  СУСПІЛЬСТВІ  ДО  ДІЯЛЬНОСТІ
                М.ХРУЩОВА.  ЙОГО  ВІДСТАВКА.               
          Радянське  суспільство  неоднаково  поставилося  до  тих  змін  і  реформ,  які  відбувалися  в  країні  після  смерті  Й.Сталіна,  а,  значить,  і  до  особи  М.Хрущова,  який  проводив  ці  реформи.         
         На  початковому  етапі  керівництва  М.Хрущова  майже  всі  верстви  населення  з  ентузіазмом  підтримали  процеси  десталінізації,  реабілітації  політичих  репресованих,  економічні  і  політичні  перетворення.  Особливо  вихваляла  М.Хрущова  українська  партійно-державна  номенкатура.  У  доповіді ЦК КПУ на ХХІ з”їзді  КПУ  в  1960 р.  М.Хрущов  характеризувався,  як  „видатний  державний  діяч”,  великий  гуманіст,  організатор,  трудівник, „вірний  більшовик-ленінець”.
         Але  незабаром  в  діяльності  М.Хрущова  почали  проявлятися  імпульсивність,  невиваженість, нетерпимість  до  критики  в  його  адресу, іноді  відверта  авантюристичність.  Поступово  у  суспільстві  і  серед  партійно-державної  номенклатури  почалося  невдоволення  своїм  керівником.  Особливо  процес  невдоволення  загострився  в  результаті  невдачі  з  економічними  реформами,  що  призвело  до  кризи  в  промисловості  і  сільському  господарстві.
          Першими  постраждали  від  економічних  реформ  РОБІТНИКИ,  коли  була  введена  нова  система  оплати  праці  і  вони  отримували  заробітну  плату, яка не встигала за зростанням цін на продукти харчування  і  предмети  першої  необхідності.
        В  ряді  випадків  це  призвело  до  відкритих  виступів  трудящих  проти  влади.  Такі  виступи  відбулися  на  поч.60-х рр.  на  підприємствах  Харкова,  Краматорська,  Києва,  у  Черкасах.  Ці  виступи  були  недовготривалі  і  після  втручання  партійних  і  державних  органів,  зміщення  з  посад  керівників  підтриємств  робітники  заспокоювалися.
       Але  в  1962 р.  відбулися  справжні  робітничі  страйки  і  маніфестації  у  містах  Донецьку  і  Жданові (Маріуполь).  Кульмінацією  цих  заворушень  стали  події  в  НОВОЧЕРКАСЬКУ,  де  проти страйкуючих  і  демонстрантів,  що  протестували  проти  підвищення  цін на  м”ясо,  масло,  інші  продукти,    кинули  військові  підрозділи.  Були  людські  жертви.  Під  час  розстрілу  демонстрантів  було  вбито  26 осіб.  Потім  почалися  арешти  і  суди.  Семеро  робітників  засудили  до  смертної  кари.  Через  робітничі  заворушення  в  1963 р.  у м.  Кривий  Ріг  було  введено  на  цілий тиждень  воєнний  стан.
       Невдале реформування сільського  господарства, наступ на індивідуальні
селянські  господарства  призвели  до  незадоволення  М.Хрущовим  з  боку  КОЛГОСПНОГО  СЕЛЯНСТВА.  Воно  загострилося,  коли  стало  відомо  про окозамилювання та приписки  республіканських  та  обласних  керівників  відносно  високих  врожаїв  та  успіхів  у  тваринництві,  про  які  вони  помпезно  звітували  до  Москви.  Високі  врожаї  та  досягнення  у  тваринництві  виявилися  лише  на  папері. Особливо  в  цьому  відзначилися  українські  керівники.
        Перестала  підтримувати  М.Хрущова  ІНТЕЛІГЕНЦІЯ,  яка  зневірилися  в  кінцевих  успіхах  його  реформаторської  діяльності,  у  „хрущовській  відлизі”,  особливо,  коли  почалися  нові  репресії  вже  проти  „дисидентів”  і  коли  М.Хрущов  почав  навчати  письменників  і  поетів,  як  писати,  а  художників  -  як  малювати.
         Невдоволення  М.Хрущовим  проявила  АРМІЯ,  яка  раніше  його  підтримувала.  Тепер  почалося  скорочування  військових  кадрів.  Багато  офіцерів  відправили  у  відстаку  чи  на  пенсію.  Поза  справами  опинився  Г,Жуков,  дуже  популярна  людина,  як  серед  військових,  так  і  серед цивільних  мас.
        Особливо  незадоволеною  М.Хрущовим  виявилася  ПАРТІЙНО-ДЕРЖАВНА  НОМЕНКЛАТУРА.  Її представники  ніяк  не  хотіли  залишати  свої  посади  ні  в  партії,  ні  в  державному  апараті.  А,  згідно  змінам  в  Статуті  партії,  вони  повинні  були  це  робити.
        Хрущовську  десталінізацію  поділяли  не  всі партійні  керівники.  У багатьох  існувала  ностальгія  за  сталінським  режимом.  Поведінка  самого  Хрущова  була  непередбаченою  ні  у  внутрішній,  ні  в  зовнішній  політиці.  Це  лякало  його  оточення.  Був  випадок,  коли  під  час  виступу  в  ООН,  піддавшись  емоціям,  він  зняв  черевика  і  стучав  ним  по  трибуні,  погрожуючі  капіталістичному  світові  показати  „кузькіну  матір”. 
         Наприкінці  правління  М.Хрущова  ситуація  в  СРСР  і  у  відношеннях  із  за  кордоном  значно  погіршилася.  В  1956 р.  виникла  угорська  криза,  в  1961 р. -  берлінська,  в  1962 р. -  карибська  криза,  коли  світ  опинився  недалеко  від  третьої  світової  війни.
          Розвінчавши  культ  особи  Й.Сталіна,  М.Хрущов  почав  придушувати  критику  на  свою  адресу,  а  його  оточення  вже  склало  культ  особи   самого  Хрущова.  У  відношеннях  зі  своїми  прихильниками  він  виявився  грубим  і  нетактовним.  Вони  боялися  його  і  серед  „любих  друзів”,  яких  М.Хрущов  перетягнув  з  України  до  Москви  і  надав  їм  високі  посади,  почала  готуватися  змова.  Активну  роль  в  організації  змови  відіграли  Л.Брежнєв,  М.Підгорний,  П.Шелест.
        12  жовтня  1964 р.,  коли  М.Хрущов  знаходився  на  відпочинку,  члени  Президії  ЦК  КПРС  зібралися  на  засідання  і  офіційно  поставили  питання  про   НЕДОВІРУ   ПЕРШОМУ   СЕКРЕТАРЕВІ  ЦК  КПРС.  Це  був  перший
випадок увільнення найвищої посадової особи в партії і державі  з  ініціативи  близького  оточення.
        14  жовтня  1964 р.,  вже  в  присутності  М.Хрущова,  Пленум  ЦК  КПРС  ЗВІЛЬНИВ  його  від  обов”язків  Першого секретаря  ЦК  КПРС  і  Голови  Ради  Міністрів  СРСР.  М.Хрущова  звинуватили  у  „волюнтаризмі  та  суб”єктивізмі”  і  відправили  на  пенсію  з  лицемірним  формулюванням  -  „у  зв”язку  з  похилим  віком  і  погіршенням  стану  здоров”я”.
Першим  секретарем  ЦК  КПРС  було  обрано  ЛЕОНІДА  БРЕЖНЄВА,  а на посаду Голови Ради  Міністрів  СРСР  рекомендовано  обрати  ОЛЕКСІЯ  КОСИГІНА,  що  і  було  зроблено.
         М.Хрущов  помер  у  Москві  11  вересня  1971 р.  і  похований  на  Новодівичому  кладовищі.  За  іронією  долі  на  його  могилі  височить  пам”ятник,  створений  скульптором  Ернстом  Нєізвєстним,  якого  в  свій  час  М.Хрущов  розкритикував.  Пам”ятник  складається  з  двох  кольорів -  білого  і  чорного,  якими  були  життя  і  діяльність  Микити  Хрущова.
         
      19.10.  НАУКОВО-ТЕХНІЧНА  РЕВОЛЮЦІЯ  І  НАУКА  В  УКРАЇНІ.
        В  50-х -  60-х рр.  ХХ  ст. науково-технічна  революція  швидко  розвивалася  у  всьому  світі.  Незабаром  з”ясувалося,  що  радянська  держава  поступається  в  розвитку  країнам  Західної  Європи  і  США.
        Липневий  1955 р.  Пленум  ЦК  КПРС  визначив,  що  Радянський  Союз  стоїть  на  порозі  нової  науково-технічної  і  промислової  революції  і  прийняв  рішення  про  її  розвиток  в  країні  і  про  допомогу  науці  та  вченим.  Набуло  поширене  предметне  спілкування  партійних  комітетів  з  вченими  радами.  Зросла  роль  координаційних  комісій  щодо  визначення  конкретних  напрямків  наукових  пошуків,  збільшилися  бюджетні  витрати  на  науку,  істотно  зросли  престиж  і  оцінка  праці  науковців.
        Провідну  роль  у  розвитку  НТР  в  Україні  відігравала  Академія  Наук  УРСР.  На  протязі  16 років -  з  1946  по  1962 рік  президентом  її  був  О.Палладін.  З  1962 р.  по  2009 р.,  тобто  на  протязі  47  років,  ВУАН  очолює  БОРИС  ПАТОН.  Завдяки  талантам  і  розумному  керівництву  своїх  президентів  Академія  стала  найбільш  динамічним  і  результативним  закладом  у  розвитку  української  науки.      
         В  1957 р.  у  складі  АН  УРСР  було  створено  Обчислювальний  центр,  який  очолив  талановитий  математик  ВІКТОР  ГЛУШКОВ.  Тут  було  досліджено  низку  важливих  проблем  з  оборонної  промисловості,  почали  створювати електронно-обчислювальні машини для управління  виробничими  процесами  і розробили  теорію  швидкодіючих  ЕОМ.  Саме  в  Обчислювальному  центрі  відродили  і  почали  розвивати  сучасну  науку  КІБЕРНЕТИКУ.  Згодом  в  1962 р.  Обчислювальний  центр було  реорганізовано  в  Інститут  кібернетики  АН  УРСР.
         Тут  українські  науковці  та  інженери  в  1960 р. розробили  і  створили  цифрову  машину  „Київ”,  в  1961 р. -  першу  в  СРСР  управляючу  машину  широкого  профілю   „Дніпро”,  в  1962 р. -  машину  „Промінь”,  в  1964 р. -  машину  „Мир”  та  інші.
        В  1953 р.,  створений  Євгеном  Патоном  Інститут  електрозварювання  очолив  його  син  Борис  Патон,  який  згодом  був обраний  Президентом  АН  УРСР.  Під  його  керівництвом  розробили  нові  технології  електрозварювання  і  Україна  стала  центром  досліджень  в  галузі  електрозварювання. 
        В  1961 р.  колектив  науково-дослідного  конструкторно-технологічного  інституту  синтетичних  надтвердих  матеріалів  Академії  наук  виготував  перші  штучні  алмази,  так  необхідні  країні.
        Величезну роботу з дослідження проблем атомної  енергетики  проводив  Харківський  фізико-технічний  інститут  на  чолі  з  Ігорем  Курчатовим.  Наукові  пошуки  вирішували  питання  ядерної  фізики  надвисоких  енергій,  керованих  термоядерних  реакцій  та  інші.  В  Інституті  фізики  в  1960 р.  було  створено  ядерний  реактор,  за  допомогою  якого  здійснювали  дослідження атомного ядра. В 1964 р. в Україні був збудований   найпотужніший в той час прискорювач електронів у 2 млрд.  електроно-вольт.
        Інститут  механіки  АН  УРСР  розробив  ефективні  рекомендації  щодо 
створення  міжконтинентальних  ракет,  які  були  використані  Сергієм  Корольовим.  Українські  вчені  були  безпосередньо  причетні  до запуску  першого  штучного  супутника  Землі  в  жовтні  1957 р.  і  першого  польоту  людини  у  космос  12  квітня  1961 р.  -  ЮРІЯ  ГАГАРІНА.
        Українські  вчені  зробили  значний  внесок  у  розвиток  медицини.  В  середині 50-х рр. під керівництвом видатного хірурга  МИКОЛИ  АМОСОВА  були  розроблені  нові  методи  хірургічного  лікування  серцевих  захворювань  і  почалися  операції  на  серці,  чим  було  врятоване  життя  десятків  тисяч  раніше  невилікованих  хворих.
         Вагомі  зміни  відбулися  у  сільськогосподарських  науках.  Були  спроектовані  і  запровадженні  в  практику  машини  для  хімічного  захисту  рослин  у  садах  та  виноградниках.  Відродили,  занедбану  раніше,  науку ГЕНЕТИКУ.  Велася  активна  робота  з  селекції  нових  сортів  пшениці,  картоплі,  овочів,  фруктів.  Вивели  нові  сорти  винограду,  персиків  та  ін.
         В  процесі  десталінізації  почалася  лібералізація  в  гуманітарних  науках.  Вперше  для  вчених  були  відкриті  архіви  радянської  доби  і  вони  почали  створювати  і  друкувати  збірники  архівних  матеріалів.  Велася  кропітка  робота  зі  створення  і  видання  першої  багатотомної  „Української  Радянської  Енциклопедії”.
         В  сер. 50-х рр.  були  засновані  спеціалізовані  журнали  гуманітарного  профілю  -  „Економіка  Радянської  України”,  „Радянське  право”,  „Український  історичний  журнал”, „Народна  творчість та етнографія” та ін.
         Але  журнали  із  суспільник  наук  знаходилися  під  наглядом  цензури  і  ЦК  КПУ,  які  ретельно  слідкували,  щоб  суспільнознавці  не  торкалися  заборонених  тем  і  певних  персоналій,  щоб  писали,  не  виходячі  за  межі  марксистсько-ленінської  ідеології  такої,  як  вони  її  розуміли.    

        19.11. КУЛЬТУРНО-ДУХОВНЕ  ЖИТТЯ  В  УКРАЇНІ.
       Процес  десталінізації створив нову  духовну атмосферу  в  суспільстві,   яка  характеризувалася  демократизацією  і  лібералізацією.  Вона  відкрила  нові  можливості  для  розвитку  української  культури.  В  той  же  час  цей  процес  супроводжувався  ідеологізацією  суспільного  і  культурного  життя  радянських  людей.
        В  1954 р.  в  країні  святкували  300-річчя  Переяславської  ради.  З  нагоди  свята  Російська  Радянська  Федеративна  Соціалістична  Республіка  передала, як  подарунок, Українській  Радянській  Соціалістичній  Республіці  півострів  Крим.  В  зв*язку  з  цією  подією   ЦК  КПРС  видав  „Тези  про  300-річчя  воз”єднання  України  з  Росією (1654-1954 рр.)”,  в  яких  підкреслювалося,  що  це  свято  не  тільки  українського  і  російського  народів,  але  і  всіх  народів  Радянського  Союзу.  Стверджувалося,  що  важливою  запорукою  успішного  подальшого  розвитку  українського  народу  є  міцний  союз,  дружба  і  взаємодопомога  з  братнім  російським  народом  та  народами  СРСР.
        Таким  чином,  у  взамовідносинах  між  народами  проводилася  ідеологія  ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ  І  ЗБЛИЖЕННЯ  НАЦІЙ.  У  новій  Програмі  КПРС  в  1961 р.  був  проголошений  курс  на  формування  нового  народу  -  радянського  і  нової  людини  -  гармонічно і різнобічно розвинутої, в якій повинні  об”єднуватися  духовне  багатство,  моральна  чистота  і  фізичне  вдосконалення.
       Курс  Комуністичної  партії  на  інтернаціоналізм  і  зближення  націй  потім  буде  названий  політикою  РУСИФІКАЦІЇ.  Але  ця  ідеологія  мала  значний  позитивний   вплив  на  культурні  процеси  в  Україні,  особливо  в  галузі  НАРОДНОЇ  ОСВІТИ.
       В  грудні  1958 р.  був  прийнятий  закон  „Про  укріплення  зв”язку  школи  з  життям  і  про  подальший  розвиток  системи  народної  освіти  в  СРСР”.  На  його  підставі  в  1959 р.  такий  же  закон  прийняли  в  Україні.  Згідно цих  документів  відбулася  структурна  перебудова  системи  шкільної  освіти.  Було  введено  обов”язкове  8-річне  навчання,  замість  10-річної  школи  зробили  11-річні.  Створена  матеріальна  база  для  оволодіння  в  школі  якоюсь  робочою  професією,  щоб  випускник  школи  разом  з  атестатом  про  середню  освіту  мав  документ  з  певної  робочої  професії  і  міг  за  нею  працювати. 
        Почалася  політехнологізація  шкіл  і  зближення  їх  з  виробництвом.  Частина  уроків  з  виробничого  навчання  проводилися  безпосередньо  на  підприємствах,  в  колгоспах  чи  радгоспах.  Створені  були  учнівські  виробничі  бригади  різного  профілю.  Але  хронічна  недостатність  грошей  на  освіту  і  слабкість  матеріально-технічної  бази  поступово  виробниче  навчання  в  школах  звели  нанівець. 
        В  зв”язку  з  освітянською  реформою  вирішувалася  проблема  педагогічних  кадрів.  В  1958-59 рр.  в  школах  України  працювало  300 тис.  вчителів.  Тепер  педагогів  готували  не  тільки  в  педінститутах  чи  педучилищах, а і на  певних факультетах університетів. Значно  розширилася  мережа  вечірного  та   заочного  навчання,  в  педвузах  готували  вчителів  виробничого  навчання.
        Освітянська  реформа  викликала  суперечки  відносно  МОВНОЇ  ПРОБЛЕМИ.  Батькам  учнів  було  запропоновано  вирішувати,  на  якій  мові  буде  відбуватися  учбовий  процес  у  кожній  конкретній  школі.  Проти  такого  проекту  виступили  письменники  М.Рильський  і  М.Бажан.  Їх  активно  підтримали  збори  київських  письменників.
        Питання  вирішилося  таким  чином,  щоб  в  російськомовних  і  україномовних  школах  вивчалися  обидві  мови  -  українська  і  російська,  але  в  російськомовних  школах  батьки  отримали  право  написати  заяву  на  ім”я  директора  школи  з  проханням  звільнити  їх  дитину  від  вивчення  української  мови.  На  таких  „звільнених”  інші  учні  дивилися  як  на  не  дуже  нормальних  учнів  і  не  поважали  їх. Такий  процес в  школах не  отримав  поширення.
         Розвиток  народного  господарства  вимагав  розширення  підготовки  спеціалістів  різних  професій.  Робітничим  професіям  навчали  в  професійно-технічних  училищах.  На  поч. 60-х  рр.  у  порівнянні  з  50-тими  іх  кількість  зросла  в  1,5 рази,  а  тих,  де  готували  спеціалістів  для  сільського  господарства  -  в  2  рази.  В  середньому  щорічно  в  системі  профосвіти  готували  270-290 тис.  висококваліфікованих  спеціалістів  масових  робочих  і  механізаторських  професій.
        Зростала  чисельність  спеціалістів  з  вищою  освітою.  В  1958 р.  в  Україні  працювало  140  ВУЗів,  в  яких  навчалося  380 тис. студентів.  Вищі  учбові  заклади,  які  готували  спеціалістів  для  сільського  господарства,  переміщалися з  міст  в  сільську  місцевість.  Для  них  там  були  побудовані  спеціальні  учбові  комплекси.
         В  60-х рр.  ВУЗИ  і  технікуми  почали  готували  спеціалістів  нових  професій,  яких  вимагала  НТР, таких,  як  виробництво  та  експлуатація  автоматичних  і  телемеханічних  устаткувань,  обчислювальних  і  обчислювально-аналітичних  машин  та  ін.
         Особлива  увага  приділялася  заочній  і  вечірній  формі  навчання.  В  1950-58 рр.чисельність  студентів  стаціонару  збільшилася  в  2  рази,  а  на  вечірньому  і  заочному  відділеннях  -  в  3-7  разів.  Слід  зауважити,  що  навчання в ВУЗах студентів відбувалося за рахунок держави  і  на  стаціонарі  виплачували  стипендію,  а  заочникам  і  вечірнікам  на  період  сесії  надавали  учбову  оплачувальну  відпустку  і  проїзд  до  місця  навчання  був  також  за  рахунок  держави. 
         Хрущовська  „відлига”  мала  значний  вплив  в  літературно-мистецькій  сфері.  В  1955 р.  письменник  і  режисер  О.Довженко  в  „Литературной  газете”   надрукував  статтю  „Мистецтво  живопису  та  сучасність”,  в якій  закликав  розширити  творчі  межи  соціалістичного  реалізму  і  фактично  підштовхнув  мистецьку  інтелігенцію  до  вільного  творчого  пошуку. 
          В  Україні  були  широко  відомі  твори  російських  письменників  О.Твардовського,  Б.Окуджави,  В.Дудинцева,  А.Вознесенського,  які  пробуджували  в суспільстві  критичну  думку,  пошуки  правди  життя.  З позицій  РОЗШИРЕНОГО  розуміння  методу  „соціалістичного  реалізму”  в  50-х – 60-х рр.  були  створені  романи  „Дикий  мед”  Л.Первомайського,  „Вир”  Гр.Тютюнника,  „Зачарована  Десна”  О.Довженка,  „Кров  людська – не  водиця”  та  „Хліб  і  сіль”  М.Стельмаха.  О.Гончар  за  роман  „Тронка”  отримав  Ленінську  премію.   По  новому  почали  створювати  свої  твори  відомі  майстри  поетичного  слова  -  В.Сосюра,  М.Рильський,  М.Бажан,  П.Тичина  та  ін.
          В  українській  літературі  з”явилися  нові  імена  молодих  літераторів.  Серед  них  особливо  помітна  була  постать  Василя  Симоненка.  Його  перша  збірка  віршів  „Тиша  і  грім”,  видана  в  1962 р.,  стала  зразком  високої  громадянської  поезії.  Вже  після  передчасної  і  загадкової  смерті  поета  в  1963 р.  були  надруковані  інші  його   збірки  -  ”Вино  з  троянд”,  „Берег чекань”,  „Земне  тяжіння”.
          Засяяла  неповторним  талантом  поетична  зірка  Ліни  Костенко.  В  її  перших  збірках „Проміння  землі” (1958 р.), „Вітрила” (1959 р.),  „Мандрівки  серця” (1961 р.)  продемонстровано  філософське  осмислення  життя,  висловлені  оригінальні  думки  і  все  це  в  чудовій  поетичній  формі.
         Вийшли  з  друку  твори  М.Руденка,  Ю.Мушкетика,  І.Драча,  Д.Павличка,  М.Вінграновського  та  ін.  Вони  поклали  початок  формуванню  покоління  молодих  літераторів  і  митців,  які  увійшли  в  історію,  як  „ШІСТДЕСЯТНИКИ”  -  учасники  руху  за  оновлення  радянського  суспільства  60-х  рр. ХХ ст.
         Один  з  перших  осередків  „шістдесятників”  став  Клуб  творчої  молоді  у Києві,  що  виник  в  1960 р.  під  егідою  Київського  міськкому  комсомолу.  Тут  збиралися  Лесь  Танюк,  Іван  Світличний,  Алла  Горська,  Іван  Драч,  Микола  Вінграновський  та  ін.  Спочатку  члени клубу  зосереджувалися  на  пропагуванні  українських  народних  традицій,  потім  почали  організовувати  вечори  пам”яті  національних  поетів  Т.Шевченка, І.Франка,  Л.Українки.  Перевагу  віддавали  культурній  сфері.
         В  1962 р. аналогічний  клуб  був  заснований  у  Львові  під  назвою  „Пролісок”.  До  його  складу  увійшли  Михайло  Косів,  брати  Михайло  і  Богдан  Горині,  Ірина  та  Ігор  Калинці  та  ін.   На  відзнаку  від  киян,  львівяни  намагалися  політизувати  свою  діяльність.
         Незабаром  партійні  і  державні  органи  посилили  боротьбу  з  будь-якими  проявами  інакомислення.  Відносно  „шістдесятників”  почалося  цькування  у  пресі  за  „буржуазний  націоналізм”,  декого  звільнили  з  роботи,  перестали  друкували  їхні  художні  та  наукові  твори.
          Процеси  лібералізації  торкнулися  і  мистецького  життя  республіки.  В  1958 р. було  відкинуто  звинувачення  щодо  опери  В.Мураделі  „Велика  дружба”,  К.Данькевича „Богдан  Хмельницький”,  Г.Жуковського „Від  щирого  серця”.  Ці  твори   влада  офіційно  реабілітувала.
         Творчість  українських  композиторів  також  стала  більш  плідною  й  багатогранною.  Музичне  мистецтво  збагатилося  новими  творами  А.Кос-Анатольського,  С.Людкевича,  А.Штогаренка,  Платона  і  Григорія Майбороди.  Великою  популярністю  користувалися  композитори-пісенники  І.Шамо,  О.Білаш,  А.Філіпенко.
         В  образотворчому  мистецтві  теж  відбулися  зміни. З  вулиць  і  площ  міст і  селищ,  з  музеїв,  виставок  і  галерей  вилучили  численні  скульптури  і  полотна,  присвячені  Й.Сталіну.  Більшість  з  них  було  знищено.
         Почала  плідно  працювати  плеяда  талановитих  художників  -  М.Дерегус,  М.Божій,  К.Трохименко,  В.Касіян.  Особливо  засяяла  творчість  чудової  художниці  Тетяни  Яблонської.  Її  життєві  полотна  „Весна”,  „Ранок”,  „Хліб”  здобули  визнання  ще  в  50-ті  рр.
        З  нагоди  відзначення  150 – річчя  від  дня народження  Т.Шевченка скульптори   М.Грисюк,  Ю.Сінкевич,  А.Фуженко  спорудили  у  Москві  величний  пам”ятник  Великому  Кобзареві.  Тоді  ж  у  Львові  біля  університету,  який носить  ім”я  Івана  Франка,  було  відкрито  пам”ятник  Великому  Каменяреві.  Автори  -  В.Борисенко,  Е.Мисько,  Д.Крвавич.
          У  театральному  мистецтві  продовжують  блискуче  грати  А.Бучма,  Н.Ужвій,  Ю.Шумський,  В.Добровольський,  Ю. Лавров.  Послідовниками  Л.Курбаса  стали  в  цей  період  режисери  Г.Юра,  М.Крушельницький,  В.Скляренко  та  ін.
         З  метою  заохочення  творчої  діяльності  українських  митців  в  1962 р.  було  встановлено  щорічну Шевченківську  премію,  якою  нагороджували  діячів  культури  за  високі  здобутки  в  галузі  літератури,  мистецтва,  журналістики  й  архітектури.
         Українські  діячі  культури  скористалися  новими  можливостями,  що  надали  їм  в  умовах десталінізації  суспільства,  і  вони  досягли  у  своїй    творчості  нових  висот.  Але  вийти  за  межі,  що  їм  відводило  партійне  керівництво,  були  ще  не   спроможні.