Разд. 20. Украина в период стабилизации 1965-1985г

               РОЗДІЛ 20.  УКРАЇНА  В  ПЕРІОД  СТАБІЛІЗАЦІЇ
       РАДЯНСЬКОЇ  СИСТЕМИ  І  ЗАРОДЖЕННЯ  ПОЛІТИЧНОЇ
            І  СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ  КРИЗИ  (1965-1985 рр.)

20.1.  Політико-ідеологічна  криза  радянської  системи.               
20.2.  Прийняття  Конституції  „розвинутого  соціалізму”.
20.3. ”Косигінські  реформи”  та  їх  наслідки  для  України
20.4.  Особливості  індустріального  розвитку  України.
20.5.  Стан  колгоспно-радгоспного  господарства.
20.6.  Етносоціальні  процеси  і  рівень  життя  населення.
20.7.  Опозиційний  рух  в  Україні.
20.8.  Культура  і  духовне  життя  в  Україні  сер.60-х – початку 80-х рр.    

     20.1.  ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНА  КРИЗА  РАДЯНСЬКОЇ  СИСТЕМИ.
          Жовтневий  (1964 р.)  Пленум  ЦК  КПРС  призвів  до  влади  в  державі  і  партії  представників,  так  званого,  „третього  покоління”  радянських  керівників,  чия  кар”єра  була  пов”язана  зі  сталінською  „кадровою  революцією”,  коли  формувався  новий  керівний   апарат,  замість  знищеного  в  1937-1938 рр.  попереднього.
          Новий  Перший  секретар  ЦК  КПРС  ЛЕОНІД  БРЕЖНЄВ,  як  і  його  попередник  М.Хрущов,  мав  міцні  зв”язки  з  Україною,  насамперед  з  „дніпропетровським  кланом”,  бо  ще  з  довоєнних  часів  був  секретарем  Дніпропетровського  обкому  партії.  Заповнюючі  службові  анкети,  він  у  графі  про  національність  завжди  писав  „українець”.  Українське  походження  Л.Брежнєва  не  завадило  йому  займати  найвищі  посади  в  Радянському  Союзі  і в Комуністичній  партії  і  проводити  русифікаторську  політику,  яку  в  свій  час  проводив  Й.Сталін (Джугашвілі)  -  грузин  за  національним  походженням.
         Замість  хрущовського  „волюнтаризму”  та  „суб”єктивізму”  був  проголошений  політичний  курс  на  „послідовність”,  „врівноваженність”, „поступовість”  у  прийняті  рішень,  на  „стабільність”  у  державі.  Фактично  це   був   поворот   від   РЕФОРМАТОРСТВА   до  неприхованого  КОНСЕРВАТИЗМУ,  а  згодом  -  до  реаніміції  сталінської  адміністративно – командної  системи  з  новим  консервативним  державним  і  партійним  керівним  апаратом. 
        „Брежнєвський  період”  в  історії  Радянського  Союзу,  складовою  частиною  якого  була  Україна,  був  охарактеризований  як  період  „НЕОСТАЛІНІЗМУ”  і  „ЗАСТОЮ”  в  суспільному  і  економічному  житті,  хоч  розвиток  країни  не  припинявся.
         В  березні  1966 р.  відбувся  ХХІІІ з”їзд  КПРС,  на  якому  було  відновлено  Політбюро  ЦК  КПРС,  що  існував  з  часів  Леніна  та  Сталіна,  як  вищий  орган  партійної  влади,  і  відновлено  посаду  Генерального  секретаря  ЦК  КПРС.  Вони  були  в   свій  час  скасовані  Хрущовим.  Були  зняті  обмеження  відносно  займання  партійною  номенклатурою  партійних  посад.  Згодом  справа  досягла  того,  що  представники  вищої  партійної  номенклатури  знаходилися  при  владі  до  самої  своєї  смерті.  Кремль  у  народі  іронично  стали  називали  „будинком  престарілих”.   
        Велику  проблему  в  компартійній  ідеології  склало  проголошення  на  ХХІІ  з”їзді  КПРС  у  1961 р.  у  новій  Програмі  КПРС  збудувати  через  20  років  в  СРСР  нове  суспільство  -  КОМУНІЗМ.  Ще  задовго  до  1980 р.  стало  зрозумілим,  що  така  обіцянка  -  утопія.  Політикам  і  вченим-гуманітаріям  було  дане  завдання  -  придумати  таке  нове  в  ідеології,  щоб  з  честю  вийти  з  такого  скрутного  становища.  І  придумали!
         Незабаром  в  марсистсько-ленінській  ідеології  „знайшли”  нове  положення,  яке  раніше  не  помічали.  Це  положення  про  те,   що  між  соціалізмом  і  комунізмом  знаходиться  тривалий  період,  на  який,  немовби,  ще  звертав  увагу  В.Ленін.  Цей  період  носить  назву  -  „РОЗВИНУТИЙ  СОЦІАЛІЗМ”.  М.Хрущов,  поспішаючі  збудувати  комунізм, проігнорував цю важливу „ленінську вказівку”. А в такій  величезній  справі  поспішати  не  можна.
         Таким  чином  країна  опинилася  в  періоді  „розвинутого  соціалізму”.  До  якого  часу  протягнеться  період,  скільки  він  триватиме  -  невідомо.  Не  можна  встановлювати  конкретну  дату.  Бо  це  буде „волюнтаризм”  і  „суб”єктивізм”.Побудування світлого майбутнього – комунізму  відкладалося  на  невизначене  майбутнє.  З”явилася  безліч  наукових  творів,  в  яких  політики  і  вчені-гуманітарії  розвивали  теорію  „розвинутого  соціалізму”  і  отримували  за  це  посади,  звання,  нагороди.
         Одночасно  з  теорією  „розвинутого  соціалізму”  була  висунута  теорія  збудування  в  СРСР  „ЗАГАЛЬНОНАРОДНОЇ  ДЕРЖАВИ”  робітників,  колгоспного  селянства  та  інтелігенції.  Разом  з  теорією  створення  в  СРСР  нової  історичної  спільності людей -  «РАДЯНСЬКИЙ  НАРОД»,  ця  теорія також розвивалася  науковцями  і  втовкмачувалася  у  голови  громадян  Радянського  Союзу.
          В  Україні  головним  керманичем  у  просуванні  від  „розвинутого  соціалізму”  до  комунізму  та  управляючим  „загальнонародною  державою”  була,  звичайно,  Комуністична  партія  України.  Ради  народних  депутатів,  починаючі з сільських і до Верховної Ради вже  не  відігравали  в  суспільстві  своєї ролі, як вищі органи державної влади. Приналежність до  КПРС    забезпечувала  її  членам  кар”єру  та  різні  пільги,  бо  зайняти  якусь  посаду  в  державі  безпартійному  було  неможливо.  Виключення  з  партії  стало  найсуворішим  покаранням,  трагедією  для  людини,  бо  означало  крах  у  всьому  його  житті.
         Завдяки  такому  стану  чисельність  партійних  організацій  України  постійно  зростала.  Якщо  на  початку  60-х рр.  в  КПУ  знаходилося  1,2 млн.  членів  партії,  то  в  кінці  70-х рр.  -  2,7 млн.  З  них  і  вийшла  українська  партійно-державна  номенклатура,  яка  склала  новий  пануючий  клас.
         Серед  партійно-державної  номенклатури  України  весь  час  точилася  боротьба  за  партійні  посади  і  державну  владу.  Її  представники  брали  активну участь у змові проти М.Хрущова, свого благодійника, якого  нещодавно  вони  вихваляли  як  вірного  ленінця  і  створювали  йому  культ,  а  потім  зрадили  і  скинули  з  посад.
       Учасником  змови  з  усунення  від  влади  М.Хрущова  був  Перший  секретар  ЦК  КПУ  ПЕТРО  ШЕЛЕСТ,  рекомендований  на  цю  посаду  Хрущовим у 1963 р.  Він,  як  і  Л.Брежнєв,  належав  до  числа  консерваторів,  був  супротивником  десталінізації  і  політичних  реформ,  вживав  рішучі  заходи  в  боротьбі  проти  дисидентів.  У  серпні-вересні  1965 р.  П.Шелест  наказав  провести  масові арешти  серед  української  інтелігенції.  Він  став  одним з ініціаторів збройної інтервенції радянських військ в  Чехословаччину  під час  „Празької  весни”  1968 р.
Віддавши  на  поталу  органам  безпеки  та  політиканів  від  літератури  І.Дзюбу,  який  надіслав  йому  свою  працю  „Інтернаціоналізм  чи  русифікація?”,  П.Шелест  використав  деякі  її  положення   у  своїй  книзі  „Україна  наша  Радянська”.  Фахівці  вважають, що  це  була  звичайна  пропагандистська  комуністична  агітка  з  незначними  екскурсами  в  історію  України,  особливо  в  козацьку  добу.  Але  українець  Л.Брежнєв  звинуватив  П.Шелеста  в  українофільстві.   Це  був  час,  коли  компартійні  ідеологи  розробляли  концепцію  „зближення  і  злиття  націй”,  створення  нової  спільності  людей   - „радянського  народу”.
         Скориставшись  „українофільством”  П.Шелеста  і  незадоволення  ним  з  боку  Л.Брежнєва,  в  березні  1972 р.  Політбюро  ЦК  КПРС  піддало  гострій  критиці  роботу  ЦК  КПУ  і  його  керіника  „за  недоліки  у  справі  інтернаціонального  виховання  трудящих  і  примиренське  ставлення  до  проявів  націоналізму”.   
        В  травні  1972 р.  на  пленумі  ЦК  КПУ  П.Шелеста  зняли  з  посади  Першого  секретаря  ЦК  КПУ.  Згодом  він, як  представник  партійно-державної  номенклатури  вищого  рівня,  був  направлений  до  Москви  на  посаду  заступника  Голови  Ради  Міністрів СРСР звідки  і  пішов  на  пенсію.
        До  зняття   з  посади  керівника  партії  України  П.Шелеста  приклав  руку  перший  секретар  Дніпропетровського  обкому  партії,  а  потім  голова  уряду  України,  прибічник  Л.Брежнєва   ВОЛОДИМИР  ЩЕРБИЦЬКИЙ.
          В.Щербицький  був  здібний  організатор  і  господарник.  Але  Перший  секретар  ЦК  КПУ  і  Голова  Ради  Міністрів  УРСР  ворогували  між  собою,  як  представники  різних  кланів  і  суперники  по  владі.  Це  стало  фатальним  для  П.Шелеста,  особливо  після  того,  як  в  1971 р.  на  ХХІУ з”їзді  КПРС  обидва  владники  України  були  обрані  до  складу  Політбюро  ЦК  КПРС.  Разом  у  вищому органі  керівництва  Комуністичної  партії  Радянського  Союзу  перебувати  вони  не  могли.
           На  травневому  (1972 р.)  пленумі  ЦК  КПУ  Першим  секретарем  ЦК  КПУ  був  обраний  ВОЛОДИМИР  ЩЕРБИЦЬКИЙ.  Поступово  він  позбавився  в  керівництві  КПУ  і  в  державі  від  прибічників  П.Шелеста,  якого на  той  час  вже  звільнили  з  членів  Політбюро  ЦК  КПРС,  і  перетягнув  до  Києва  представників  свого  Дніпропетровськог  клану.  Внаслідок  проведення кадрових  переміщень  В.Щербицький  отримав  необхідну  підтримку,  стабільність  своєї  влади  і  перебував  на  посаді  керівника  КПУ  понад  сімнадцять  років.
          Він  намагався  якомога  ефективніше  розвивати  національну  промисловість,сільське господарство, культуру, науку. Процесам русифікації  не  протистояв,  бо  це  було  небезпечно,  і  йшов  у  фарватері  центральної  влади,  користуючись  підтримкою  Генерального  секретаря  ЦК  КПРС  Л.Брежнєва,  з  яким  вони  були  вихідцями  з  одного  Дніпропетровського  клану.  Кадри  собі  підбирав  за  принципом  особистої  відданості,  як  і  всі  інші  представники  владних  структур.

    20. 2. ПРИЙНЯТТЯ  КОНСТИТУЦІЇ  „РОЗВИНУТОГО  СОЦІАЛІЗМУ”.   
       Сталінська Конституція 1936 р.- Конституція „побудованого  соціалізму”  вже  не  відповідала  розвиткові  Радянського  Союзу.  Тепер  в  СРСР  був  уже  „розвинутий  соціалізм”,  який  вимагав  нового  Основного  закону  держави,  нової  Конституції.
       7  жовтня  1977 р.  Верховна  Рада  СРСР  затвердила  нову  Конституцію  СРСР  -  КОНСТИТУЦІЮ  „РОЗВИНУТОГО  СОЦІАЛІЗМУ”.  Вона  законодавчо  закріпила  провідну  роль  Комуністичної  партії  в  Радянському  Союзі,  посилення  впливу  партійної  номенклатури  на  всі  сфери  суспільного  життя,  проголосила  створення  загальнонародної  держави  і  нової  історичної  спільності  людей  -  радянського  народу.   Нова  Конституція  закріпила  також  суверенітет  союзних  республік,  їх  право  на  самостійні  зовнішні  зносини  і  навіть  право  на  ВІЛЬНИЙ  ВИХІД  ІЗ  СКЛАДУ  СРСР.  Поки  що  це  право  було  формальним.
       За  зразком  Конституції  СРСР  20  квітня  1978 р.  була  прийнята  Конституція „розвинутого  соціалізму”  України.  Багато  статей  Конституції  УРСР  повторювали  статті  Конституції  СРСР.
        Проект  союзної  Конституції  був  оприлюднений  в  пресі  для  всенародного   обговорення  і  тривав  чотири  місяці  -  з  червня  до  вересня  1977 р.   Було  одержано  близько  400 тис.  пропозицій,  а  взято  до  уваги  декілька  десятків.  Особливу  увагу  було  приділено  обговоренню  статті  про  вихід  республік  зі  складу  СРСР.  Представники  партійно-державної  номенклатури  України  пропонували  взагалі  викинути  з  проекту  Конституції цю статтю, але все ж  залишили. УРСР  визнавалася  суверенною  радянською  соціалістичною  державою,  яка  мала  право  зовнішних  зносин  і вільного виходу із складу СРСР, але  механізм  виходу  розроблений  не  був.
        Українська  РСР,  згідно  Конституції,  мала  свій  вищий  законодавчий орган  влади  -  Верховну  Раду,  вищий  виконавчий  орган  влади  -  Раду  Міністрів,  місцеві  органи  влади  -  сільські,  селищні,  районні,  міські,  обласні  ради  народних  депутатів.  Але  фактично  влада  знаходилася  в  руках партійних органів, які встановили  в  країні  ПАРТІЙНУ  ДИКТАТУРУ.
        З  метою  законодавчого  закріплення  партійної  диктатури  була  введена  спеціальна  ШОСТА  СТАТТЯ  в  Конституції  СРСР  і  союзних  республік,  згідно якої КПРС  проголошувалася  керівною  і  спрямовуючою  силою  радянського  суспільства,  ядром  його  політичної  системи.  Це  означало   офіційне   закріплення   ВСЕВЛАДДЯ   ПАРТІЙНОЇ НОМЕНКЛАТУРИ  -  нового  пануючого  класу  в  Радянському  Союзі  та  союзних  республіках.
         В  новій  Конституції  були  закріплені  широкі  права  трудящих:  свобода  слова,  друку,  мітингів,  демонстрацій, свобода  совісті,  створення  суспільних організацій, недоторканність особи. Але ці  свободи  передбачали  обмеження  -  щоб  використання  їх  було  не  на  шкоду  радянській  системі,  радянському  суспільству.
        Також  в  Конституції  були  закріплені  право  на  працю  і  винагороду  за  неї,  на  відпочинок,  на  безоплатну  освіту,  на  безоплатне  медицинське  обслуговування  та  інші.  Головним  досягненням  у  проголошені  цих  прав  було те, що всі  вони  були  не  тільки  проголошені,  але  й  ГАРАНТОВАНІ  державою.  Тому  в  країні  не  існувало  безробіття,  заробітну  плату  завжди  видавали  вчасно,  до  безоплатної  вищої  освіти  мали  доступ  всі  верстви  населення  згідно  їх  знанням,  без  безоплатної   лікарської  допомоги  не  залишали  нікого.    
       Конституція УРСР 1978 р. була четвертою  і  останньою  РАДЯНСЬКОЮ  Конституцією.  Вона  буде  замінена  в  1996 р. на БУРЖУАЗНУ  Конституцію  НЕЗАЛЕЖНОЇ  України.

    20. 3.”КОСИГІНСЬКІ  РЕФОРМИ”  ТА  ЇХ  НАСЛІДКИ  ДЛЯ  УКРАЇНИ.
        Зразу ж  після  жовтневого (1964 р.)  пленуму  ЦК  КПРС  вище  радянське  керівництво  за  участю  кваліфікованих  вчених-економістів  зробило  аналіз  стану  народного  господарства  СРСР  і  дійшло  невтішніх  висновків. Семирічний план розвитку народного  господарств (1959-1965 рр.),  не  дивлячись  на  певні  досягнення,   був  майже  зірваний.  Потрібна  була  нова  економічна  реформа.
        У  1965 р.  за  ініціативою  Голови  Ради  Міністрів  СРСР  ОЛЕКСІЯ  КОСИГІНА та групи економістів під керівництвом   професора  Харківського  інженерно-економічного  інституту  О.ЛІБЕРМАНА  розпочалася  господарська  реформа.  Розроблені  зміст  і  програма  отримали  назву  „КОСИГІНСЬКІ  РЕФОРМИ”.  О.Косигін  ще  в  часи  Й.Сталіна  зробив  кар”єру  від  майстра  на  фабриці  до  Голови  Ради  Міністрів  РРФСР  і  мав  значний  досвід  господарської  та  організаторської  роботи.  Крім  того,  у  нього  була  власна  думка  на  розвиток  радянської  економіки.
        В  1964 р.  почалися  експерименти  і  перевірка  на  практиці  нових  методів господарювання. Експерименти проводилися на деяких  підприємствах  України  і  дали  позитивні  результати.  Це  стало  підгрунтям  для  введення  нових  господарських  механізмів  в  економіці  всього  Радянського  Союзу.  Всі  союзні  республіки  почали  запроваджувати  у  себе  нові  методи  господарювання. „Косигінські реформи” охопили систему                управління,  сільське  господарство  та  промисловість.
        В  УПРАВЛІННІ  в  1965р.  була  відмінена,  введена  М.Хрущовим,  система  раднаргоспів  і  розподіл  обласних  комітетів  партії  на  міські (промислові)  і  сільські.  Знову  повернулися  до  галузевого  управління  господарством  через  міністерства.  В  Україні  було  створено  22  союзно-республіканських  та  7  республіканських  міністерств  -  будівництва,  промисловості,  освіти,  соціального  забезпечення,  комунального  господарства,  охорони  громадського  порядку,  автомобільного  транспорту  і  шосейних  шляхів. 
       Це  суттєво  обмежувало  економічну  самостійність  України  і  значно  збільшувало  централізоване  управління  економікою.  Крім  того,  в країні  почали діяти  такі  важливі  відомчі  органи,  як  державні  комітети  з  питань  ціноутворення,  постачання  тощо. 
        Реформування  СІЛЬСЬКОГО  ГОСПОДАРСТВА  розглядав  березневий (1965 р.)  пленум  ЦК  КПРС,  який  обговорив  питання  „Про  невідкладні  заходи  подальшого  розвитку  сільського  господарства  СРСР”  і  схвалив  новий  порядок  заготівель  сільськогосподарської  продукції.  Держава  тепер  визначала  плани  заготівель  сільськогосподарської  продукції  на  кілька  років.  Закупівельні  ціни  значно  підвищувалися  з  урахуванням  кліматичних  умов  та  умов  виробництва  в  окремих  районах.
За  здану державі надпланову  продукцію  впроваджувалися  цінові  надбавки.
       У  прийнятому  рішенні  передбачалися  заходи  щодо  зміцнення  матеріально-технічної  бази  сільського  господарства.  Вони мали  сприяти  лікідації  відставання  аграрного  виробництва,  створенню  у  країні  достатку  продовольства  для  населення  і  сировини  для  промисловості.
       Вересневий (1965 р.)  пленум  ЦК  КПРС  розглянув  питання  про  реформування  ПРОМИСЛОВОСТІ  в  СРСР.  Було  прийнято  постанову  „Про  поліпшення  управління  промисловістю,  вдосконалення  планування  та  посилення  економічного  стимулювання  промислового  виробництва”.
       За  цією  постановою  передбачалося  підвищення  наукового  рівня  планування  економіки.  Основним  критерієм  успішної  господарської  діяльності  підприємств  передбачалося  не  валові  показники,  як  було  раніше,  а  обсяг  реалізованої,  проданої  продукції.  Ціни  на  продукцію  встановлювали  економічно  обгрунтовані.
      Постановою   передбачалося  значне  розширення    ролі  господарського  розрахунку.  З  цією  метою  скорочувалася  чисельність  показників  дяльності  підприємства,  що  надавалися  зверху,  і  підвищувалася  самостійність  підприємств  у  вирішенні  своїх  господарських  проблем.  В  ході  реформи  місцевим  органам  влади  дозволено  було  навіть  вносити  зміни  до  п”ятирічного  плану  і  скорочувалася  практика  внесення  змін  з  центру  до  затверджених  планів.
        Для  розширення  господарської  самостійності  підприємств,  сприяння  розвитку  місцевої  ініціативи  і  посилення  економічного  стимулу  праці  вводилися  деякі  ринкові  економічні  регулятори  -  рентабельність,      прибуток  тощо.  Були  створені  спеціальні  фонди  для  матеріалього  заохочення  робітників  і  службовців,  звідки  видавали,  тринадцяту  зарплату  і  премії  залежно  від  результатів  їхньої  роботи.

         20. 4.  ОСОБЛИВОСТІ  ІНДУСТРІАЛЬНОГО  РОЗВИТКУ  УКРАЇНИ.
         Наслідком  „Косигінських  реформ”  став  активний  і  поступальний  розвиток  промисловості  України  у  восьмій  п”ятирічці  (1966-1970 рр.),   яку  радянські  економісти  назвали  „ЗОЛОТОЮ”.  Дійсно,  ця  п”ятирічка  виявилася  найрезультативнішою  за  всю  історію  Радянської  України.
        Виробництво  промислової  продукції  в  республіці  зросло  на  50%,  продуктивність  праці  в  промисловості  -  на  28%,  національний  доход  -  на  38%.  Дві  третини  приросту  промислової  продукції  отримали  за  рахунок  підвищення  продуктивності  праці.  Україна  освоїла  виробництво  440  зразків  нової  техніки  і  матеріалів,  виникла  і  сформувалася  нова  галузь  промисловості  -  мікробіологічна.
       За  роки  п”ятирічки  було  споруджено  250  великих  підриємств.
       Прискорився  розвиток  паливно-енергетичного   комплексу  України.  Завершилося  спорудження  і  почали  діяти  потужні  теплові  електростанції – Запорізька,  Вуглегірська,  Криворізька,  Старобешівська,  Луганська  та  інші.  У  1980 р.  були  введені  до експлуатації два  останні  агрегати  Дніпрогесу-2  у Запоріжжі.  В  середині  70-х рр.  на  території  республіки  почали  давати  нафту  та  газ  26  нових  нафтових  та  газових  родовищ.
       За  короткий  час в Україні  було  збудовано  8  атомних  електростанцій.  Республіка  виробляла  21%  загальносоюзного  обсягу  електроенергії.  Значну  частину  її  передавали  іншим  союзним  республікам  і  частково  експортували  за  кордон.   Біля  гідроелектростанцій  створювалися  „штучні  моря”,  які  залили  водою  біля  1 млн.  гектарів  плодющих  земель.  Про  доцільність  цих  водосховищ  попереджали  керівництво  вчені,  літератори,  протестувало  місцеве  населення,  яких  переселяли  в  інші  місця,  але  на  них не звертали уваги. Згодом водосховища  почали  „квітнути”  і  отруювати  навколишне  середовище.
            Продовжували  розвиватися  традиційні  для  України  галузі  промисловості – гірничо-рудна,  вугільна,  металургійна.  Швидкими  темпами розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес  промисловості  -  машинобудівна,  металообробна,  хімічна  та  нафтохімічна.  Але  за  цей  прогрес населення Донбасу, промислового Придніпров”я, інших  промислових  районів  розплачувалося  відсутністю  чистого  повітря  і  питної  води.  Екологічна  проблема  в  Україні  ставала  все  гострішою. 
       Показником  прискоренного  розвитку  технічного  прогресу  стало  налагодження  в  Україні  конструювання  і  виробництва  електронно-обчислювальної  техніки,  новітніх  приладів  і  засобів  автоматизації.  Так,  Інститут  кібернетики  АН  УРСР  завершив  розробку  ЕОМ  нового  покоління  -  „Мир-2”  і  „Дніпро-2”.  На  підприємствах  вітчизнянного  машинобудування  були  створені  автоматичні  і  потокові  лінії,  нові  системи  машин,  нові  наукові  технології,  відбувалася  комплексна  механізація  та  автоматизація  виробництва.
      На Харківському турбінному  заводі  було  освоєно  серійне  виробництво  турбін потужністю 500 тис. кіловат.На  Дніпропетровському  металургійному  заводі  ввели  в  дію  створений  вітчизнянними  конструкторами  унікальний  стан для прокату вагонних осей, який перевищував  кращі  закордонні  зразки.
       У  республіці  розпочалося  виробництво  більш  досконалих  тепловозів  у  Луганську,  потужних  тракторів  Т-150  у  Харкові,  новітніх  літаків  і  морських  суден.  Сільське  господарство отримало нові бурякозбиральні і кукурудзобиральні  комбайни.
       В Україні  в оборонній  промисловості  сформувався  міцний  військово-промисловий  комплекс (ВПК),  який  мав  тенденцію  до  необмеженого  зростання   якістю  та  кількістю.
        В  70-х-80-х рр.  темпи  економічного  розвитку  країни  почали  спадати.  Реформаційні  процеси  поступово  припинялися.  З  ІНТЕНСИВНОГО  шляху  розвитку  господарства  Радянського  Союзу  знову  повернулися   до  ЕКСТЕНСИВНОГО.   Посилилося   директивне   планування  і  силове  управління  зверху. 
        Посилення  централізму  в  економіці  і  намагання  впровадити  паралельно  ринкові  економічні  регулятори  -  прибуток,  рентабельність  тощо  не  вживалися  між  собою.  Запровадження  повного  господарського  розрахунку  і  самостійність  підприємств  здійснювалися  повільно  і  непослідовно,  а  потім  взагалі  були  зведені  нанівець. Збільшили  кількість  планових  показників  -  собівартість  продукції,  середня  заробітна  плата,  продуктивність  праці  та  інші,  а  показник  реалізованої  продукції  мало  вже  чим  відрізнявся  від  валу,  бо  вся  продукція  при  хронічному  дефіциті  товарів  розкупалася  населенням.
        Матеріальне  стимулювання  праці  поступово  зменшувалося.  Чим  краще  працювало  підприємство,  тим  більше  йому  надавали  план  від  досягнутого.  Норми  формування  фондів  стимулювання  праці  ставали  жорсткішими.  Матеріальне  зацікавлення  робітників  і  службовців  в  результатах  праці  зменшувалося.
        Вище  партійне  керівництво  також  не  було  вже  зацікавлене  у  проведені  успішної  реформи,  особливо  після  „Празької  весни”  1968 р.  в  Чехословаччині.  Економічне  реформування    народного  господарства вимагало  політичних  реформ  в  державі.  А  політичні  реформи  з  демократизації  влади  та  управління  партійно-державна  номенклатура  органічно  не  сприймала.
         Тенденція  до  уповільнення  темпів  промислового  розвитку  з  часом  набула  постійного  характеру,  що,  врешті-решт,  зумовило  застій  в  економіці, а згодом призвело  до  кризисних  явищ  в  економіці  і  суспільстві.
        Хронічним  стало зменшення і постійне невиконання  п”ятирічних  планів. Так, валовий суспільний продукт у восьмій  п”ятирічці (1966-1970 рр.)  щорічно  зростав  на  6,7%,  у  дев”ятій  п”ятирічці (1971-1976 рр.)  -  вже  на  5,6%,  у  десятій (1976-1985 рр.) -  на  3,4%.  Темпи  щорічного  приросту  національного  доходу  зменшувалися  відповідно  кожного  п”ятирічного  плану:  у  восьмій  -  зріст  був  6,7%,  у  дев”ятій  -  4,6%,  у  десятій  -  3,4%;  продукції  промисловості:  у  восьмій  -  8,4%,  дев”ятій  -  7,2%,  десятій  -  3,9%; продуктивності праці: у восьмій – 6,1%, дев”ятій – 4,1%, десятій  -3,0%. 
               
            20. 5.  СТАН  КОЛГОСПНО-РАДГОСПНОГО  ГОСПОДАРСТВА.
       Березневий (1965 р.)  пленум  ЦК  КПРС  дав  поштовх  для  подальшого  розвитку  сільського  господарства  з  її  колгоспно-радгоспною  системою.  З  боку  держави  йому  було  приділено  значні  зусилля  та  увагу.  В  70-ті  роки  в  сільське  господарство було спрямовано  27%  усіх  капіталовкладень  в  економіку  країни.
        Промисловість  забезпечила  колгоспи  і  радгоспи  новими  сільськогосподарським  машинами.  Відбулася  МЕХАНІЗАЦІЯ  сільського  господарства.  Одночасно  збільшилася  кількість  мінеральних  добрив,  що  постачали  на  село.  Це  вважалося  ХІМІЗАЦІЄЮ  сільського  господарства.  Вводилися нові врожайні сорти зернових та технічних культур. У  заболочених  місцевостях  осушували  землі (ІРІГАЦІЯ),  а  в  засушливих  районах,  навпаки,  зрошували.  Це  називалося  МЕЛІОРАЦІЄЮ.
       В  1966-67 рр.  була  затверджена  гарантована  щомісячна  оплата  праці  колгоспників.  Їх  зрівняли  з  робітниками  та  службовцями  відповідних  категорій  радгоспів.  Покращав  кадровий  склад  спеціалістів  колгоспів  і  радгоспів.  Майже  всі  вони  мали  вищу  освіту. 
        Наслідком  сільськогосподарської  реформи  став  помітний  зріст  сільського  господарства.  Валова  продукція  України  в  1966-1970 рр.  збільшилася  на  16,6%.  Республіка  не  тільки забезпечувала  свої  власні  потреби,  але  й  поставляла  сільськогосподарську  продукцію  в  інші  регіони  СРСР.  В  70-80-х рр.  Україна  виробляла  60%  союзного  обсягу  цукру,  40%  соняшнику,  26%  тваринного  масла, 23%  м”яса  тощо.
       „Косигінські  реформи” в сільському господарстві,  як і  в  промисловості,  підняли  економіку  країни  тільки  на  певний  час.  Жорстке  центральне  управління  економікою  виявилося  неповоротким,  плани  мали  силу  законів,  які  не  можна  було  порушувати.  Зверху  розробляли  і  направляли  до  низу  -  на  підприємства,  в  колгоспи  і  радгоспи  різні  директиви, інструкції, нормативи та  ін. Особливо від цього  регламентування  страждало  сільське  господарство.
           Місцева  специфіка,  кліматичні  умови,  реальні  можливості  того  чи  іншого  господарства  часто  ігнорувалися.  Колгоспник  був  зовсім  відсторонений  від  розробки  і  прийняття  власних  виробничих  завдань.  Це  породжувало  безвідповідальність  сільських  трудівників  за  кінцеві  результати  своєї  праці,  а  за  нею  йшла  безгосподарність  в  колгоспах  і  радгоспах,  що  завдавало  значних  матеріальних  і  моральних  втрат.
         В  результаті  почалося  знижування  темпів  сільськогосподарського  виробництва.  Якщо  в  60-70-х рр.  темпи  зростання  становили  щорічно 4,5%,  то  в  1981-1985 рр.  -  3,9%.  У  другій  половині  70-х рр. приріст  сільськогосподарської  продукції  за  рік  становив  1,5%,  а  в  першій  половині  80-х рр. -  лише  0,5%.
        З  огляду  на  зниження  темпів  сільськогосподарського  виробництва  і  скрутне  становище  із  продовольчим  забезпеченням  в  травні  1982 р.  пленум  ЦК  КПРС  прийняв  „Продовольчу  програму”.  Згідно  з  нею  до 2000 р. населення країни  повинно  повністю  бути  забезпечено  необхідними  продовольчими  товарами.
       Якщо в сільське господарство в 1966-1970 рр.  було  вкладено  15,8  млрд. крб.,  то  для  виконання  Програми  в  1981-1985 рр.  майже  вдвічі  більше  -  30,5 млрд.  крб.  Поставки  мінеральних  добрив  виросли  в  10  разів,  значно  збільшилося  виробництво  сільськогосподарської  техніки. 
        Але  ці  величезні  вкладення  в  сільське  господарство  не  виправдали  себе.  Продовольча  програма  не була виконана. Внаслідок  безгосподарності  посівні  площі  в  Україні  скоротилися  більш  ніж  на  1 млн.гектарів.  Також  зменшився  зібраний  урожай  зернових. В 1976-1980 рр.  він  складав  43 млн. тон,  а  в  1981-1985 рр.  становив  39,3 млн. тон  щорічно.
        На  селі  все  більше  зростали  соціальні  проблеми.  Незважаючі  на  процеси  механізації  в  колгоспах  і  радгоспах  залишилося  ще  багато  ручної  праці.  У  більшості  сел  були  відсутні   упорядковані  дороги,  не  вистачало  закладів  медичного  та  побутового  обслуговування  населення,  недосить  шкіл,  дитячих  садків,  клубів  тощо.  Селянська  молодь  прагнула  бути ближче  до  цивілізації  і  почала  масово  виїжджати  у  міста.  Протягом  1966-1985 рр.  у  міста  виїхало  понад  4,6 млн.  сільських  трудівників.
        Продовжувалося  почате  в  50-х рр.  переселення  мешканців  хуторів  і  дрібних  населенних  пунктів  на  центральні  садиби  колгоспів  і  радгоспів.  На  протязі  1972-1986 рр.  з  карти  України  зникли  як  „неперспективні”  1502 села.  Чисельність  сільських  трударів  значно  зменшилася.  В  зв”язку   з  нестачею  людських  ресурсів  на  село  почали  направляти  на  сезонні  роботи,  на збирання врожаїв школярів і  студентів,  робітників  і  службовців,  представників  науки  і  освіти.
         „Косигінські  реформи”  викликали  значні  позитивні  зрушення  в  розвитку  промисловості  і  сільському  господарстві,  як  в  цілому  в  Радянському  Союзі,  так  зокрема  і  в  Україні.  Але  тоталітарна  система  призвела  їх  до  згортання  і  до  помітного  уповільнення  економічного  розвитку.  Це  свідчило,  що  наприкінці  70-х – на початку 80-х рр. економіка  України  була  напередодні  політичної  і  соціально-економічної  кризи.

    20. 6. ЕТНОСОЦІАЛЬНІ  ПРОЦЕСИ  І  РІВЕНЬ  ЖИТТЯ  НАСЕЛЕННЯ.
        Друга  половина  60-х – початок  80-х рр.  були  періодом  значних  зрушень у демографічній, етнічній  та  соціальній  сферах  життя  суспільства.  В  цей  період  чисельність  населення  України  зрівнялася  з  довоєнним  рівнем і продовжувала  зростати.  В  1960 р.  вона  складала  42,4 млн.  людей.  Більшість  з  них  -  53%  були  селянами,  47%  людей   проживало  в  містах.
       На  початку 80-х рр. кількість населення України збільшилася  до 50 млн.,  а  в  1991 р.,  коли  розпався  СРСР  і  була  проголошена  незалежність  республіки,  населення  України  складало  52,3 млн.  людей.
       Характерною  рисою  демографічних  процесів  цього  періоду  стали  швидкі  темпи  зростання  міського  населення.  Воно  значно  перевищило  чисельність  сільського  населення  і  у  середині  80-х рр.  складало  2/3  всіх  жителів  республіки. 
      Більшість  з  них  мали  середню  спеціальну  і  вищу  освіту  і  працювали  у  невиробничій  сфері.  В  зв”язку  з  цим  виникла  проблема робочої  сили  у  виробничій  сфері. Місцеві газети  були  заповнені  оголошеннями  про  прийом  на  роботу,  головним  чином,  з  робітничих  спеціальностей.  Про  безробіття  в  Україні  забули  ще  з  1930 р.,  коли    закрили  останню  біржу  праці.  Була  повна  зайнятість  людей  трудового  віку  і  молодь  знала  про  долю  безробітних  тільки  з  книжок.
       Національний  склад  населення,  згідно  перепису  у  1989 р.,  був  такий:  72,1%  людей  записали  себе  українцями,  22%  -  росіянами,  5,9%  -  представниками  інших  національностей. 
       Починаючі  з  ХХІІІ  з”їзду  КПУ  і  КПРС,  які  вібулися  у  1966 р.,  було  проголошено,   що   головним   завданням   Комуністичної   партії   є   ПІДВИЩЕННЯ  ЖИТТЄВОГО  РІВНЯ  НАСЕЛЕННЯ.  В  Конституції  Україні  1978 р.  зафіксували  права  громадян  на  ГАРАНТОВАНУ  достойну  оплату  праці,  на  забезпечення  житлом,  кваліфіковані  безоплатні  медицинські  послуги  та  безоплатну  освіту.
        Головною  умовою  і  джерелом  піднесення  добробуту  народу  завжди  є  ЗРОСТАННЯ  НАЦІОНАЛЬНОГО  ДОХОДУ  країни.  На  протязі  з  1965 по  1985 рр.  національний  доход  України  мав  стійку  тенденцію  до  зростання  і  збільшився  в  2,5  рази,  досягши  96,6  млрд.  карбованців.  3/4  цієї  суми  витрачалося  на  потреби  робітників,  службовців,  колгоспників  пенсіонерів  у  вигляді  СУСПІЛЬНИХ  ФОНДІВ  СПОЖИВАННЯ. 
       Звідси  йшли  видатки  на  розвиток  народної  освіти,  медичне  обслуговування  населення,  спорудження  і  експлуатацію  житлових  будинків,  шкіл,  лікарень,  культурно-освітних  закладів,  спортивних  споруд,  оплату  пенсій  і  стипендій,  чергових  відпусток  і  пільгових  путівок  тощо.
        Загалом  на  задоволення  матеріальних потреб  населення  припадало  80%  національного  доходу.  Постійно  спостерігалося  підвищення  заробітної  плати  робітників  і  службовців.  За  період  1965-1985 рр.  середньомісячна  грошова  заробітна  плата  їх  збільшилася  вдвічі,  а  колгоспників  -  втричі. Пенсії  колгоспникам  за  рахунок  держави  і  колективних  господарств  також  збільшилися  -  на  40%.
        Населення  України  ПОЗБАВИЛОСЯ  ВІД  ЖАХУ  ГОЛОДУ.  Голодні  роки  згадувалися,  як  страшний  сон.
        Завдяки  підвищенню  заробітної  плати  зросла  КУПІВЕЛЬНА  спроможність  людей.  Особливим  попитом  у  населення  республіки  користувалися  меблі,  телевізори,  холодильники,  радіоприймачі,  пральні  машини,  які  з”явилися  в  кожній  сім”ї.  Люди  прагнули  придбати  якісні  товари  повсякденного  користування,  тому  товари,  на  яких  з”явився   знак  якості,  опинилися  у  розряді  дефіциту.  За  ними  були  черги.
        Разом  з  торгівлею  розвивалося  побутове  обслуговування.  Великою  популярністю  стали  користуватися  створені  в  цей  час  будинки побуту,  побутові  комбінати,  фірми  побутових  послуг.
      В  зв”язку  з  підвищеним  попитом  на  окремі  види  товарів  народного  споживання  почали  зростати  державні  роздрібні  ціни. Вартість  товарів  усіх  видів  у  1980 р.  виросли  у  порівнянні  з  1970 р.  на  3%,  а  в  1985 р.  -  на  8%,  продовольчих  товарів  -  відповідно  на  4%  і  на  12%.  Значною  проблемою  став  товарний  дефіціт,  а  в  магазинах  -  величезні  черги.
       Одним з  важливих  показників  зростання  добробуту  населення  є  ЖИТЛОВЕ  БУДІВНИЦТВО.  Для  розв”язання  цієї  складної  в  Україні  проблеми  стало  переведення  будівництва  житла  на індустріальну  основу.   Новозбудовані  житлові  масиви  були  однотипними,  не  відрізнялися  оригінальними  архітектурними  формами.  В 1965-1980 рр.  в  республіці  було  збудовано  5,6  млн.  квартир  і  25,2 млн.  людей  отримали  безоплатно  житло.  Це   означало,   що   понад   70%   сімей   України   було   забезпечено
окремими  квартирами.
         У  даний  період  на  карті  УРСР  з”явилися  нові  міста  -  Світловодськ,  Енергодар,  Українка,  Нововолинськ,  Вільногорськ,  Придніпровськ  та  інші.
А  в  великих   містах   Києві,   Харкові,   Дніпропетровську,  Львові,  Вінниці  зросли  нові  житлові  масиви  -  мікрорайони.
        Паралельно  з  бурхливим  розвитком  міського  будівництва  йшов  розвиток  будівництва  на  селі,  чому  сприяла  держава,  надаючі грошові  кредити  сільським  забудовникам.  З  1965 р.  в  Україні  почали  створювати експериментально-показові  села  і  реконструкцію  старих  сіл,  які  за  благоустрієм  нічим  не  відрізнялися  від  благоустрію  міст.  Тут  були  заасфальтовані  дороги,  електрика,  природний  газ,  водопроводи,  торгівельні  і  культурні  центри,  школи  і  лікарні.  Таким  чином  Комуністична  партія  намагалася  виконати  обіцяне  Програмою  КПРС  1961 р.  „ліквідацію  різниці  між  містом  і  селом”.
        Але гальмування  і  зрештою  відмова  від  „Косигінських  реформ”,  поступове  падіння  рентабельності  промислових  підприємств,  колгоспів  і  радгоспів  призвели  до  зниження  темпів  будівельних  робіт,  появі,  так  званих,  довгобудов.
        Значно  покращало  МЕДИЧНЕ  обслуговування   населення.  В  кінці  80-х рр.  у  сфері  охорони  здоров”я  республіки  працювало  180 тис.  лікарів  і  понад  500 тис.  медицинських  працівників  середньої  кваліфікації.  Це  складало  більше  ніж  у  розвинутих  країнах  світу  в  розрахунку  на  10 тис.  жителів.  На  кожні  300  мешканців  України  приходився  один  лікар  і  три  медицинські  сестри.
          Держава  вкладала  значні  кошти  в  будівництво  поліклінік,  лікарень,  будинків  відпочинку,  санаторіїв,  які  були  доступні  пересічному  громадянинові України. Постійна увага приділялася підготовці  кваліфікованих  медичних  кадрів,  які  готували  15  медичних  вузів  і  десятки  середніх  спеціальних  медичних  навчальних  закладів.  Попит  на  радянських  медиків  був  значний  не  тільки  в  СРСР,  але  і  за  кордоном.    
        Не дивлячись на  значні  досягнення  в  етносоціальному  процесі  і  рівні  життя населення України, в 70-х – 80-х рр. почалося загнивання і моральний  занепад  суспільства.  Почалося  воно  зверху,  з  нового  пануючого  класу  -  ПАРТІЙНО-ДЕРЖАВНОЇ  НОМЕНКЛАТУРИ.  Вона  все  більше  ставала  всевладною  і  безконтрольною,  фактично  перебувала  поза  законом  і  поза  критикою.  Особливо  верхівка.
         Наслідком  став  несправедливий  розподіл  матеріальних  благ,  який  намагалися приховати за різними гаслами про  рівність  громадян  радянської  держави,  про  безкласовість  суспільства.  Для  партійно-державної  номенклатури  була  створена  власна  система  поставки  продовольчих  і  промислових  товарів,  яка  не  знала  дефицитів  і  спекулятивних  цін.  У  розпорядженні  ЦК  Компартії  і  Ради  Міністрів  знаходилися  спеціальні  господарства,  де  вирощували  екологічно  чисті  овочі  та  фрукти.  Сільськогосподарську  продукцію для  партійно-державної  еліти переробляли  спеціальні  закриті  цехи.   
        Заробітна  плата  номенклатури  була  в  2-3 рази  вища  заробітної  плати  промислових  робітників  і  колгоспників,  але  за  неї  вони  могли  купити  в  5-6 разів  більше  товарів.  Справа  в  тому,  що  товари  для  цих  представників  пануючого  класу  - „верхів” продавалися  за  державними,  значно  нижчими  цінами,  ніж  ті,  що  були  роздрібними  для  основної  маси  людей – „низів”.  Крім  того,  для  вищого  керівництва  закупали  високоякісні  товари  за  кордоном.
        „Верхи”  відокремилися  від  „низів”  посиленою  охороною,   мали  своє  покращене   житло,   державні  дачі  з  персональними  служницями,  а  також  спеціально   для   них  існували   магазини,   санаторії,  поліклінники,  лікарні,  будинки  відпочинку,  пансіонати  і  навіть мисливські  господарства.  Все  це  утримувалося   за   рахунок   держави.   Вхід   до   цих   спеціальних   закладів  для  пересічних   громадян  був  заборонений.
           Діти   партійно-державної   еліти   навчалися   в   окремих,   найкращих  спеціалізованих  дитячих садочках і школах,  а після їх закінчення  поступали  навчатися  до  кращих  престижних  вузів  Радянського  Союзу.
           Л.Брежнєв  і  його  найближче оточення відкрили  широку  можливість  забезпечити для  себе  зараз,  а  не  в  якомусь  невизначеному  майбутньому,   життя  „при  комунізмі”,  обкрадаючі  державу  і  радянських  трудящих.
          За  їх  прикладом,  але  в  значно  скромніших  масштабах,  почалися  крадіжки  на  підприємствах.  Виник  навіть  такий  термін  „несуни”,  тобто  ті  робітники,  які  несли  щось  з  роботи  додому.  В  той  же  час значно  зросла  корупція  і  тіньова  економіка  серед  партійних  і державних  чиновників,  правоохоронних  органів  та  інших  владних  структур.
           Все  це  лягало  страшним  тягарем  на  виробництво  й  розподіл  товарів,  руйнувало  господарські  структури,  руйнувало  моральні  підвалини  суспільства.  Про  моральний  кодекс  будівників  комунізму,  основні  риси  якого  були  викладені  в  Програмі  КПРС,  вже  ніхто  не  згадував.  Його  забули  назавжди.    
          Врешті-решт  партійно-державній  номенклатурі  НАБРИДНЕ  ховатися  за  комуністичною  ідеологією  і  комуністичними  гаслами.  Їм  захочеться  відкрито  користуватися  матеріальними  благами  і  привласнити  те,  що  було  збудоване,  зроблене  міліонами  мозолястих  рук  трудівників  і  вони  вчинять  в  1991 р.  контрреволюційний  державний  переворот.
               
                20.7.  ОПОЗИЦІЙНИЙ  РУХ  В  УКРАЇНІ.
        Непослідовна  і  поверхова  за  своїм  змістом  хрущовська  „відлига”,  яка  згодом отримала  назву  „морозна  відлига”,  принесла  радянському  народові  і  передовій  інтелігенції  великі  сподівання  і  великі  та  гіркі  розчарування.  Прогресивна  молодь,  що  відчула  смак  свободи,  прагнула  справжньої  демократизації  суспільства  і  соціальної  справедливості.
      У другій половині  60-х - на  початку  80-х  рр.  в  Україні  відбулася  нова    хвиля  опозиційного  руху,  яка   характеризувалася   вже   більш  відкритими 
і  рішучими  формами  протесту,  коли  дисиденти  вже  вийшли  на  вулиці  і  площі  міст,  в  громадські  місця.  . 
       Так,  у  вересні  1965 р.  під  час  презентації  у  київському  кінотеатрі  „Україна”,  фільму  С.Параджанова  „Тіні  забутих  предків”  відкрито  виступили  проти  арештів  представників  інтелігенції,  що  відбулися  влітку  того  ж  року,  Василь  Стус,  Іван  Дзюба,  В”ячеслав  Чорновіл.  Вони  закликали  присутніх  підписати  лист  до  органів  влади  з  протестом.  Лист  підписали  140  глядачів.  Реакція  органів  влади  була  швидкою.  І.Дзюбу  звільнили  з  роботи  у  видавництві  „Молодь”,  В.Стуса  відрахували  з  аспірантури  Інституту  літератури  АН  УРСР,  В.Чорновіла  звільнили  з  редакції  газети  „Молода  гвардія”.
          У  листопаді  1965 р.  з  листом  до  ЦК  КПУ  та  ЦК  КПРС  на  захист  заарештованих  діячів  української  культури  звернулися  поети  Ліна  Костенко  та  Іван  Драч,  композитор  Платон  Майборода  і  авіаконструктор  Олег  Антонов.  Подібні  листи  до  керівників  УРСР  та  СРСР    були  звичайною  формою  протестів,  які  йшли  до  центральних  органів  влади  з  усіх  кінців  України  та  союзних  республік.
         Традиційними  стали  з  сер. 60-х рр. щорічні збори  22  травня шанувальників  Тараса  Шевченка біля  його  пам”ятника  напроти  Київського  університету.  Вони  перетворилися  у  мітинги,  де  читали  твори  великого  Кобзаря,  грали  на  бандурах  і  виступали  з  промовами  проти  тоталітарного  режиму.   
         Українські  дисиденти  приймали  участь  у  демонстраціях  на  підтримку  руху  кримських  татар  за  повернення їх на  батьківщину  до  Криму.  Засуджували  введення  радянських  військ  в  серпні  1968 р.  до  Чехословаччини  з  метою  придушення  „Празької  весни”.             
        Поширилася  і  нелегальна  боротьба.  Замість  розгромлених  підпільних  груп  і  заарештованих  їх  участників,  з”являються  нові  підпільні  групи  та  організації.  Деякі  з  них  створювали  нелегальні  видання  -  „САМВИДАВ”,  в  якіх  друкували  літературні  твори,  документи,  листи  з  концтаборів,  публіцистичні  статті  тощо.
        Вперше  такі  „самвидання”  в  Україні  з”явилися  в  1964 р.,  в  яких  на  друкарській  машинці  поширювалися  маловідомі  твори  „шістдесятників”  -  Л.Костенко,  І.Світличного,  В.Симоненка  та  інших  представників  творчої  інтелігенції. Видавалися машинописні журнали  Українського  національного  фронту  „Воля  і  Батьківщина”.
        Із  1970 р.  почав  виходити  „Український  вісник”,  започаткований    В.Чорноволом.  За  період  1970 – 1972 р.  вийшло  6  номерів  „Українського  вісника”.  В  1974 р.  надрукували  ще  2  номери.   Деякі  номери  цих  журналів  були  переправлені  за кордон  і  передруковані  видавництвами  у  Німеччині  і  США.      
        Українські  дисиденти  мали  зв”язки  з  російськими  дисидентами,  мали серед них друзів, обмінювалися інформацією,   творами  «самвидання»,  забороненою  літературою,  допомагали  один  одному.
         З  метою  пропаганди  і  поширення  національно-патріотичних  ідей  і  української  культури  організовували  шевченківські  свята,  вечори  пам”яті  Лесі  Українки,  Івана  Франка,  створювалися  гуртки  вивчення  вітчизняної  історії  та  клуби  творчої  молоді,  які  діяли  легально.   І  таким  чином  реалізовували  право  українського  народу  на  самовизначення  і  розвиток  української  культури.
        В 60-х рр. в  Україні  з”явилися  нові  підпільні  дисидентські  організації та  групи.  В 1964 р  в  Одеській  області  органи  КДБ  викрили  опозиційну  групу  „Демократичний  союз  соціалістів”.  Наприкінці  70-х рр. в  Івано-Франковській  області  виникла  група,  яка  взяла собі  назву  „Український  національний  фронт”.  Вона  займалися  просвітницькою  діяльністю  і  намагалася  відновити  випуск  „Українського  вісника”.  Але  незабаром  всі  члени  групи  були  заарештовані. 
        В  1969 р. на  Миколаївщині  органи  державної  безпеки  припинили  діяльність   організації  „Боротьба  за  суспільну  справедливість”.  Того  ж  року  в  Луганську  були  заарештовані  і  засуджені  на  тривалі  роки  ув”язнення  організатори  „Партії  боротьби  за  реалізацію  ленінських  ідей”.  Сама  назва  опозиційних  організацій  говорить  вже  про  напрямок  їх  політичної  діяльності.
        В  1978 р.  донецький  інженер  Володимир  Клебанов  намагався  створити  Асоціацію  вільної  профспілки  захисту  робітників.  Він  підготував  і  розповсюдив  Статут  Асоціації.  До  нової  профспілки  записалося  близько  200  людей.  Це  була  перша  в  Радянському  Союзі  на  той  час  альтернативна  офіційним  профспілкам  організація.  Вона  намагалася  поєднати  функції  профспілки  та  правозахисної  групи.  Внаслідок  арештів  та  переслідувань  Асоціація  припинила  свою  діяльність  через  три  місяці  після  її  виникнення.
       Поштовхом  для  виникнення  нової  течії  в  дисидентському  русі  -  ПРАВОЗАХИСНОЇ  -  стала  Нарада  з  питань  безпеки  і  співробітництва  в  Європі,  що  відбулася  влітку  1975 р. в  Гельсінкі. Заключний Акт  Наради  про  нові  правила  міжнародних  відносин  підписали  33  держави  Європи  і  дві  держави  Північної  Америки  -  США  і  Канада.  Від  імені  СРСР  Заключний  Акт  підписав  Генеральний  секретар  ЦК  КПРС  Л.Брежнєв.  Цим  документом  уряди  держав  зобов”язалися  забезпечити  виконання  в  своїх  країнах  ПРИНЦИПІВ  ДЕМОКРАТІЇ  І  ПРАВ  ЛЮДИНИ.
        В  листопаді  1976 р.  в  Україні  була  створена  Українська  Гельсінська  група (УГГ).  До  її  складу  увійшло  10  представників  різних  течій  українського  дисидентства.  Серед  них  письменники  Микола  Руденко (керівник  групи),  Олесь  Бердник,  генерал-майор  у  відставці  Петро  Григоренко,  юристи,  недавні  політв”язні  Левко  Лук”яненко  та  Іван  Кандиба,  Оксана  Мешко  та  інші.  Згодом  до  УГГ  увійшли  інші  правозахисники  -  Юрій  Литвин,  Василь  Стус,  В”ячеслав  Чорновіл,  Надія  Світлична,  Святослав  Караванський  та  інші.
        Українська  Гельсінська  група  створювалася  як  відкрита  громадська  організація, яка ставила  завдання  легальним  шляхом  домагатися  від  влади  дотримання  законодавства  щодо  прав  людини.  Свою  програму  УГГ  виклала  в  ДЕКЛАРАЦІЇ,  де  висувалося  чотири  основні  вимоги:
- ознайомлення  широких   мас   населення  з  Декларацією  прав  людини,  затвердженою  ООН  ще  в  1948 р.;               
- виконання статей Заключного Акту з  питань  безпеки  і співробітництва    в  Європі;
- реалізація права  України,  як  сувереної  європейської  держави  і  члена  ООН,  бути  представленою  окремою  делегацією  на  всіх  міжнародних  нарадах  з  питань  дотримання  Гельсінських  угод;
- акредитація  в  Україні  представників  закордоної  преси. 
На  підтримку  УГГ  зразу  ж  після  її  утворення  в  листопаді  1976 р.  у  Вашингтоні (США)  було  створено  Комітет  Гельсінських  гарантій  для  України.  Українська  Гельсінська  група  і  сполученноштатівський  Комітет  Гельсінських  гарантій  мали  зв”язки  і  співробітничали  між  собою.
        Влітку  1977 р. відбулася  Бєлградська  нарада  представників  країн  Європи  і  Північної  Америки.  УГГ  у  зверненні  до  неї  наполягала  на  вирішенні  загальнодемократичних  завдань  в  Україні: встановлення  свободи  слова,  свободи  волевиявлення,  свободи  в”їзду  та  виїзду  із своєї  країни,  вільного  поширення  своїх  ідей  і  знайомства  з  ідеями  інших  людей,  вільного  створення  творчих,  мистецьких,  наукових  асоціацій  тощо.  Пропонувалося  звільнити  всіх  політв”язнів  і  ліквідувати  відповідні  статті  у  кримінальних  кодексах  союзних  республік,  забезпечити  вільний  обмін  інформацією,  ліквідувати  цензуру.  Висувалася  пропозиція  засудити  на  рівні  Організації Об”єднанних Націй  війни і саму  ідею  вбивства людей.
        Маючі  зв”язки  із  закордоном,  представники  УГГ  розповсюджували  на  Заході  меморандуми  про  незаконні  арешти  в  Україні,  надавали  списки  політичних  в”язнів,  відомості  про  їх  становище  в  радянських  концтаборах  та інше.  Це особливо  дратувало  КДБ  та  органи  влади  і  представники  УГГ  стали  об”єктом  переслідування  і  політичних  репресій.
       В 60-х-80-х рр. посилилося РЕЛІГІЙНЕ  дисидентство. Особливо активну  боротьбу за відновлення  і  легалізацію  своїх  прав  проводили  представники  греко-католицької  церкви.  Не  дивлячись  на  заборону,  греко-католицька  церква  продовжувала  існувати  на  західноукраїнських  землях  у  підпіллі.  Керував  нею  із  закордону  кардинал  Йосип  Сліпий,  який  з  1963 р.  перебував  у  Ватикані.  У  1982 р.  з  ініціативи  колишнього  політв”язня  Йосипа  Терелі в  Україні було  створено  Комітет  захисту  Української  греко-католицької  церкви.
        Опозиція  режиму  виникла  і  серед  Руської  православної  церкви,  на  чолі  якої  був  також  колишній  політв”язень  Володимир  Романюк.
       Значну  частину  релігійного  дисиденства  складали  протестантські  секти  ієговістів,  п”ятидесятників,  євангельських  християн-баптистів  та ін.
        Всі  релігійні  дисиденти  боролися  за  свободу  віросповідання  та  вільне  здійснення  релігійних  обрядів,  повернення  відібраних  державою  храмів,  звільнення  засуджених  за  релігійні  переконання,  реабілітації  страчених  служителів  культу.   
        Українське  дисидентство  другої  половини  60-х – початку  80-х рр.  продовжувало  бути  різноматнім,  неорганізованим,  не  було, як  і  раніше,  єдиної  організаційної  структури,  цілісної  програми.  Опозиція  не  мала  широкої соціальної бази, бо формувалося  головним  чином  із  представників  інтелігенції,  і  продовжували  існувати  різні  течії.  Методи  боротьби  з  існуючим  режимом  були  МИРНІ.  Але  і  в  такому  вигляді  дисидетство  лякало  радянських  можновладців.  Воно  було  реальною  МОРАЛЬНОЮ  та  ІДЕОЛОГІЧНОЮ  загрозою  існуючій  системі.  Про  збройне  повалення  системи  серед  дисидентів  мови  не  йшло.
       Масові  репресії проти  дисидентів  відбулися  у  1972 р.  Вони  отримали  назву  „великого  погрому”.  В  ЦК  КПУ  їх  ініціював  за  дорученням  В.Щербицького  секретар  ЦК  КПУ  з  ідеології  В.Маланчук.  Безпосередньо  каральні  дії  виконувало  спеціально  створене  при  Комітеті  Державної  Безпеки  п”яте  відділення.  Сюди  йшли  доноси  на  інакомислячих.  Ось  приклад  такого  доносу,  приведений  в  газеті  «Київський  вісник»  від  13 вересня  2008 р. (мовою  оригіналу):
        «Председателю  КГБ  СССР  тов. Андропову  Ю.В.
          копия:   Первому  секретарю  правления  СП  СССР  тов. Маркову.
          Уважаемый  Юрий  Владимирович!
        Мы,  украинские  советские  писатели,  решительно  осуждаем  действия  так  называемых  литераторов  Светличного,  Стуса,  Сверстюка,  Караванского,  братьев  Горыней,  Мороза,  Черновола,  Осадчего,  математика  Л.Плюща,  В.Некрасова  и  др.,  погрязших  в  националистическом    болоте  и  не  раскаявшихся  в  своей  антисоветской  деятельности.  Нет  и  не  может  прощения  им,  замахнувшимся  на  самое  святое  -  социализм,  на  вековечную  дружбу  между  русским  и  украинским  народами,  на  чувство  семьи  единой.  Их  писания,  создаваемые  с  целью  подрыва  и  ослабления  советской  власти,  будут  отброшены  народом  и  историей.  Заверяем  Вас,  что  никаким  отщепенцам  не  удастся  рассорить  нас  с  ленинизмом,  с  коммунистической  партией,  с  законом.  Украинский  народ  никогда  им  этого  не  простит.
          Подписи:  Дм. Павличко,  Ив. Драч,  Вл.Яворивский».
          Існує  оригінал  доносу  і  свідоцтва  очевидців  судового  процесу. 
       У  1980 р.  органи  провели  нову  хвилю  репресій.  Були  заарештовані  майже  всі  керівники  викритих  підпільних  організацій  та Української  Гельсінської  групи.  Вироки  були  суворі.  Більшість  отримали  строки  позбавлення  волі  від  10  до  15  років.  З  іншими  були  проведені  „профілактичні  бесіди”  в  органах  КДБ,  застосовані  адміністративні  санкції,  включаючі  виключення  з  партії  чи  комсомолу  і  звільнення  з  роботи.  Подальше  все  своє  життя  ці  люди  знаходилися  під  наглядом  „недрьоманого  ока” спецорганів  і  не  мали  змоги  працювати  на  керівних  посадах,  виїхати  за  кордон  тощо.               
      Одним  з  методів  каральної  системи  було  застосування  психіатричних  в”язниць.  Зовсім  здорових  людей  направляли  на  примусове  лікування  у  психіатричні  лікарні  і  намагалися  перетворити  їх  у  психічно  хворих.  У  спецпсихлікарнях  перебували  дисиденти:  генерал  Петро  Григоренко,  математик  Леонід  Плющ,  лікар  Микола  Плахотнюк,  поет  Анатолій  Лупиніс,  інженер  з  Донецька  Володимир  Клебанов,  філолог  з  Одеси  Ганна  Михайленко  та  багато  інших.
      Умови  відбування  покарання  в  радянських,  як  і  в  інших  концтаборах,  влада  створила  жахливі.  Таборна  система  була  спрямована  на  моральне  і  фізичне  знищення  людей.  В  таборах  загинули  відомі  дисиденти  Василь  Стус,  Олекса Тихий,  Юрій Литвин,  Валерій Марченко. Багато  політв”язнів  повернулося  додому  з  підірваним  здоров”ям  і  вмирали  вже  вдома.
       На  початку  80-х рр.  дисидентський  рух в  Україні  був  фактично  розгромлений. Протистояти силі репресивно-каральної машини  він  не  зміг.
       Але  справа  інакомислячих  не  пропала  задарма.  Вони  розхитували  тоталітарну систему, виступали проти порушення прав людини,  пропонували  демократичні  шляхи  реформування  суспільства,  допомагали  багатьом  людям  усвідомити  необхідність  докорінних  перетворень  в  усіх  сферах  життєдіяльності  суспільства.

                20.8. КУЛЬТУРА  І  ДУХОВНЕ  ЖИТТЯ  В  УКРАЇНІ
                СЕРЕДИНИ  60-х – ПОЧАТКУ  80-х рр.
         Після  приходу  до  влади  в  жовтні  1964 р.  нової  генерації  партійних  і  державних  керівників  була  продовжена  реформа  ОСВІТИ.
        В  1966-67 рр.  в  республіці  перейшли  на  нові  навчальні  програми.  Впровадили  нові  учбові  дисципліни:  генетику,  кібернетику,  основи  радянської  держави  і  права,  суспільствознавство. 
      В  1972 р.  видана  Постанова  ЦК  КПРС  і  Ради  Міністрів  СРСР  „Про  завершення  переходу  до загальної середньої освіти  молоді  і  дальший  розвиток  загальноосвітньої  школи”,  за  якою  було  завершено  введення  обов”язкової  ДЕСЯТИРІЧНОЇ освіти  не  тільки  в  загальноосвітній  школі,  а  й  в  системі  середньої  спеціальної  освіти  та  професійно-технічного  навчання.  Положення  про  обов”язкову  десятирічну  освіту  було  закріплено  в  „Основах  законодавства  СРСР  та  союзних  республік  про  народну  освіту”  і  включено  до  конституції  УРСР  1978 р.  Велика  увага  зверталася  на  трудове  виховання  молоді.
         З  1968 р.  було  відновлено  військову  підготовку  у  вузах,  а  з  1972 р.  вона  стала  обов”язковою  в  усіх  середніх  школах  республіки.
         В  1984 р.  Верховна  Рада  СРСР  прийняла  „Основні  напрямки  реформ  загальноосвітньої  і  професійної  школи”,  які  конкретизували  політику  держави  в  галузі  освіти  в  умовах  „розвинутого  соціалізму”.  Згідно  документу  помітно  посилювалася  ідеологізація  шкільного  навчання.  Однак,  важливе  місце  займало  питання  трудового  виховання,  засвоєння  учнями  знань  із  природничих,  математичних,  економічних  і  суспільних  наук.
         Як  показав  час,  не  дивлячись  на  певні  хиби,  радянська  шкільна  і  вища  система навчання  дітей  виявилася  найкращою  в  Європі.  В  школі  працювали  видатні  педагоги  Василь  Сухомлинський  з  Кіровоградщини,  Віктор  Шаталов  з  Донеччини  та  інші,  які  значно  вдосконалювали  навчальні  методики,  зрозумілі  і  прийнятні  для  вчителів  і  школярів.
        Радянські  спеціалісти  з  вищою  освітою  і  до  цього  часу  затребувані  за  кордоном.  А  ось  спеціалісти,  які  отримали  вищу  освіту  у  незалежній  Україні  з  реставрованим  капіталізмом  відмовляються  приймати  до  себе  на  роботу  більшість  закордонних  капіталістичних  держав.
        Народногосподарські  проблеми  вимагали  постійного  поповнення  різних  галузей  економіки,  науки,  освіти,  культури  кваліфікованими  спеціалістами. З  метої  їх  поповнення  була збільшена кількість  вузів  і  навчальних  закладів  профтехосвіти  у  1959-1980 рр.  в  1,3 рази.  Відчутно  зміцнилася  їх  матеріально-технічна база. Держава збудовала  нові  навчальні  корпуси,  гуртожитки,  їдальні,  спортивні  комплекси  для  студентів.
        На  базі  педінститутів  були  створені  нові  університети.  В  1964 р.  -  Донецький,  в  1972 р.  -  Симферопольський,  в  1985 р.  -  Запорізький.  Здійснено реконструкцію Львівського і Київського  політехнічних  інститутів,  Дніпропетровського  хіміко-технологічного  інституту,  зміцнено  базу  Дніпропетровського  і  Київського  університетів.  Збільшилася  загальна  кількість  студентів.  Всі  вони  навчалися  за  державний  кошт і за  успішні  знання  отримували  стипедії.   За  20 років  з  1960  по  1980 р.  вищу  освіту  здобули  2,5 млн.  осіб.      
        Відповідно  зросла  чисельність  спеціалістів  з  вищою  освітою  в  народному  господарстві.  Якщо  в  1964 р.  в  УРСР  їх  налічувалося  2,3 млн.  осіб,  то  в  1985 р.  -  7,3 млн..  Населення  України  тоді  складало  трохи  більше  50 млн.  людей.
         В  галузі  НАУКИ  провідним  центром  залишалася  Академія  наук  УРСР,  президентом  якої  з  1962 р. продовжував  бути  відомий  вчений  Борис  Патон.  Академія  наук  складалася  з  трьох  секцій:  фізико-технічних  і  математичних,  хіміко-технологічних  і  біохімічних  та  суспільних  наук.  Тут  визначали  напрями  наукових  пошуків  українські  дослідники,  чисельність  яких  постійно  зростала. Якщо  на  початку  60-х рр. їх  налічувалося  3,6 тис.,  то  в  1985 р.  -  вже  15,3  тис. осіб.  Кількість  докторів  і  кандидатів  наук  за  цей  час  зросло  в  5,5 рази.  А  всього  в  Україні  наукових  працівників  у  1980 р.  налічувалося  майже  200 тис.
       Виникли  нові  перспективні  наукові  галузі  -  напівпровідників,  високомолекулярних  сполук,  фізика  низьких температур,  плазми,  космонавтика.  Було  створено  унікальну  плавильну  установку  „Ураган”  для  вивчення  плазми  і  керованої  термоядерної  реакції,  найбільший  в  Європі  лінійний  прискорювач  електронів,  винайдені  нові  матеріали  шляхом  „порошкової  металургії”,  відкрито  механізм  передавання  генетичної  інформації.  Теоретичні  розробки  математиків  АН  були  використані  для  розрахунку  орбіт  штучних  супутників  Землі.
       Створені  при  АН  науково-технічні  комплекси  та  інженерні  центри  -  Інститут  електрозварювання,  Інститут  кібернетики,  Інститут  надтвердих  матеріалів,  які  провадили  найперспективніші  дослідження  в  СРСР.  Так,  Інститут  кібернетики  на  чолі  з  академіком  В.Глушковим,  а  згодом  -                В.Михалевичем,  успішно  працював  над  створенням  автоматизованих  систем  проектування  електронно-обчислювальних  машин.
       Зміцнювалися  зв”язки  науки  з  виробництвом.  Поширеним  стало  укладання господарських договорів науково-дослідних установ з  виробничими  колективами.  Протягом  1970-1985 рр.  у  виробництво  було  запроваджено  понад  13  тис.  наукових  розробок  вчених,  що  дало  відчутний  ефект  в  економіці.  Але  звичайна  бюрократизація  та  намагання  господарників  досягти  швидких  результатів  створювали  проблеми  практичного  запровадження  наукових  розробок  і  багато  з  них  так  і  залишилися  не  реалізованими  в  СРСР.
        Певні  зрушення  відбулися  у  сфері  сільскогосподарських  наук.  Колектив  Миронівського  науково-дослідного  інституту  під  керівництвом  академіка  В.Ремесло  селекціонував  нові  сорти  пшениці,  якими  в  СРСР засівалося  понад  8 млн.  гектарів.  В  Україні  були  виведені  нові  сорти  цукрових  буряків,  які  дозволяли  збільшити  врожайність  цієї  культури  на  50-55  центнерів  з  гектару.
          Період  60-х-80-х рр. був  досить  складним  для  розвитку  ГУМАНІТАРНИХ  НАУК.  Зміна  вищого  керівництва  в  країні  завжди  супроводжувалася  критикою  попередніх  керівників  і  вихвалянням  сучасних.  На  зміну  сталінського  культу  прийшли  хрущовський,  а  потім    брежнєвський.  І  більшість  вчених – гуманітаріїв  заради  кар”єри,  посад  і  нагород  створювали  і  обслуговували  ці  культи.  Небагато  виявилося  істориків,  які  в  своїх  творах  йшли  всупереч  офіційним  постановам. 
        Помітним  явищем  в  гуманітарній  науці  стало  завершення  видання  науковим  колективом  під  керівництвом  П.Тронька  26-томної  „Історії  міст і  сел  України”.  У  підготовці  цієї  фундаментальної  праці  приймало  участь  понад  100 тис.  людей.  В  1979 р.  Інститут  історії  АН  УРСР  завершив  створення  багатотомної  „Історії  Української  РСР”.
        Крім  цих  робіт були  видані  науковими  колективами  літераторів  та  суспільнознавців також  багатотомні  публікації: „Історія  українського  мистецтвознавства”,  „Словник  української  мови”,  „Історія  української  літератури”, ”Українська   радянська  енциклопедія”,  „Радянська  енциклопедія історії України”. Але навіть в таких фундаментальних  виданнях  не  всі  актуальні  проблеми,  події  і  явища  знайшли  об”єктивне  і  достовірне   висвітлення.
        Суперечливим  був  розвиток  ЛІТЕРАТУРИ  в  цей  період.  Офіційним  рупором  Компартії  була  Спілка  письменників  України,  чисельність  якої  перевищувала  900 осіб.  Члени  Спілки  мали  певні  привілеї  і  пільги.  Виконання  волі  партії  стимулювалося  лауреатськими  званнями  і  матеріальним  добробутом  та  посадами.  В 1966 р.  О.Корнійчук,  Ю.Смолич,  М.Бажан,  М.Стельмах  отримали  звання  Героїв  Соціалістичної  Праці  а  також  були  лауреатами  Шевченківської  премії,  затвердженої  в  1962 р.  П.Тичина  був  неодноразово  членом  ЦК  Компарії  України,  депутатом  Верховної  Ради  СРСР  2 – 5 скликань,  в  1953-1959 рр.  -  головою  Верховної  Ради  УРСР. 
         Василь  Стус   писав  у  своїх  «Тюремних  зошитах»:  «В  українській  літературі  абсолютно  нічого  читати.  Зараз  культ  бездарних  Яворівських,  їх  час».  В  незалежній  Україні  В. Яворівський  депутат  Верховної  Ради  кількох  скликань  і  голова  Національної  спілки  письменників  України.
         Не  дивлячись  на  утиски, продовжував  творити  талановитий  прозаїк  Олесь  Гончар.  В  1968 р.  він  опублікував  роман  „Собор”,  який  прикував  увагу  багатьох  читачів,  а  з  боку  офіційних  осіб  почалося  організоване  шельмування  письменника.  Його  було  усунуто  від  керівництва  Спілкою  письменників  України.  Але  Олесь  Гончар  створював  все  нові  чудові  твори: „Берег  любові”,  „Твоя  зоря”,  „Бригантина”,  „Чорний  яр”,  «Циклон».
       Новими  ідеями  і  формами  збагатилася  творчість  П.Загребельного -  „Розгін”,  „Диво”,  М.Стельмаха  -  „Правда  і  Кривда”,  „Дума  про  тебе”,  „Чотири  броди”,  І.Білика  -  „Меч  Арея”,  В.Дрозда  -  „Катастрофа”.  Значний  інтерес  у  читачів  викликали  історичні  романи  Ю.Мушкетика,  Р.Федоріва,  Р.Іванченка,  поезія  І.Драча  і  Д.Павличка,  публіцистично  спрямовані  вірші  Б.Олійника.
        Народною  любов”ю  користувалися  пісні  написані  на  вірші  А.Малишка  -  „Пісня  про  рушник”,  Д,Павличка  -  „Два  кольори”, М.Ткача  -  „Марічка”,  М.Негоди  -  „Степом,  степом”  та  багато  інших.  Справжнім  поетичним шедевром  став  віршований  роман  Л.Костенко  „Маруся  Чурай”,  що  з”явився  у  1980 р.
       До  читача  практично  не  доходили  сміливі  поезії  В.Стуса,  літературно-критичні  та  публіцистичні  твори  І.Дзюби,  Є.Сверстюка.  І.Світличного,  О.Бердника  та  інших.  Влада  визнала  творчість  цих  людей  шкідливою  для  народу  і  заборонила  їх.  Майже  всі  вони  опинилися  за  гратами,  а  І.Дзюба,  Г.Качура,  Б.Чичибабін,  М.Лукаш  були  виключені із  Спілки  письменників  України.  Позбавлено  членства  у  Спілці  і  в  КПРС,  а  згодом  вислано  за  кордон  відомого  письменника,  автора  книги  „В  окопах  Сталінграду”  Віктора  Некрасова.      
       У  розвитку  українського  КІНЕМАТОГРАФА  значну  роль  відігравали  три  кіностудії,  де  створювали  ігрові  фільми  -  Київська  ім.  О.Довженка,  Одеська  та  Ялтинська  і  кіностудія  документальних  фільмів  „Київнаукфільм”.  В  республіці  постійно  зростала  кількість  кінотеатрів.  Видатними  кінорежисерами  цього  періоду  стали  С.Параджанов, Л.Биков,  К.Муратова,  Ю.Іллєнко,  І.Миколайчук,  О.Савченко та  ін.
       Найбільш популярними серед глядачів були  кінострічки  С.Параджанова  „Тіні  забутих  предків”,  поставлений  за  однойменною  повістю  М.Коцюбинського,  Л.Бикова  -  „Ати-бати  йшли  солдати”,  „В  бій  ідуть  тільки  „старики”,  присвячені  героїзму  радянських  воїнів  в  роки  Великої  Вітчизнянної  війни,  І.Миколайчука  -  „Вавилон – ХХ”,  Л.Осики  -  „Тривожний  місяць  вересень”.  Стрічка  Ю.Іллєнка  „Білий  птах  з  чорною  взнакою”,  в  якій  розповідається  про  встановлення  радянської  влади  на  Буковині,  був  відзначений  Золотою  медаллю  на  УІІ  Міжнародному  кінофестівалі  в  Москві.
        Певні позитивні зрушення спостерігалися в  розвитку  ТЕАТРАЛЬНОГО  мистецтва.  За  період  1965 -  1985 рр.  кількість  театрів  збільшилися  з  61  до  89,  а  дитячих  та  юного  глядача  -  більш  ніж  у  двічі.  Далеко  за  межами  України  стали  відомими  академічні  драматичні  театри  ім.І.Франка  в  Києві,  ім.Т.Шевченка  в  Харкові,  ім.М.Заньковецької  у  Львові.  Серед  театрів  опери  та  балету  вславилися  ім.Т.Шевченка  у  Києві,  ім.І.Франка  у  Львові,  Одеський  театр  опери  і  балету.
        Заслуженою  любов”ю  глядачів  користувалися  такі  майстри  сцени,  як  Н.Ужвій,  А.Роговцева,  В.Дальський,  Б.Ступка,  Д.Гнатюк, А.Мокренко,  А.Солов”яненко,  О.Кусенко  та  інші.
         Розвиток  української  МУЗИКИ  характеризувався  удосконаленням  усіх  її  жанрів,  створенням  нових  опер,  оперет,  балетів,  симфоній,  пісень.  Спілка  композиторів  України  на  той час  об”єднувала  214  митців.
          Чудову,  колоритну  серію  пісень  створили  композитори  Платон  Майборода,  Ігор Шамо,  Олександр  Білаш,  С.Сабадаш  та  ін.  З  оперних  творів  найбільш  помітними  були  опери  „Тарас  Шевченко”  і  „Ярослав  Мудрий”  Григорія  Майбороди,  „Шельменко-денщик”,  „Вій”  і  „Мамаї”  В.Губаренка,  „Лісова  пісня”  В.Кирейка,  „Украдене  щастя”  Ю.Мейтуса,  „Прапороносці”  О.Білаша,  „Назар  Стодоля”  К.Данькевича.
           Всій  Україні  та  поза  її  межами  були  відомі  прізвища  оперних  співаків  та  співачок  Євгенії  Мірошниченко,  Марії  Стеф”юк,  Дмитра  Гнатюка,  Анатолія  Мокренка,  Діани  Петруненко,  Анатолія  Солов”яненка,  Миколи  Кондратюка  та  багатьох інших.
           В  цей  період  засяяла  зірка  талановитого  композитора  і  поета  Володимира  Івасюка.  Він  складав  вірші,  на  які  потім  писав  музику.  Його  чудові  пісні  „Червона  рута”,  „Водограй”,  „Я  піду  в  далекі  гори”  співають  не  тільки  в  Україні,  а  й  далеко  за  її  межами.  Він  підняв  на  сцену  талановитих  виконавців  естрадних  пісень  -  С.Ротару,  В.Зінкевича,  Н.Яремчука.  На  жаль,  в  1979 р. життя  В.Івасюка при  загадкових  обставинах  трагично  обірвалося  зовсім  у  молодому  віці.
         Зберегли  національний  колорит  і  високий  творчий  потенціал,  стали  відомими  навіть  за  кордоном  заслужений  державний  хор  ім.Г.Верьовки,  академічна  хорова  капела  „ДУМКА”,  заслужений  ансамбль  танцю  УРСР  ім. І.Вірського,  творче  об”єднання  „Трембіта”,  державна  заслужена  академічна  капела  бандуристів  Ураїни  та  інші  народни  хори  та  ансамблі  пісні  і  танцю.
          В  ОБРАЗОТВОРЧОМУ  мистецтві  справжні  шедеври  створили  художники  Т.Яблонська,  В.Задорожній,  М.Хмелько,  М.Божій, В.Касіян,  М.Кривенко,  В.Полтавець,  М.Дерегус  та  інші.  Відомим  скульптором,  живописцем,  графіком,  збирачем  творів  народного  мистецтва  був  Іван  Гончар.  Він – автор  пам”ятників  Максиму  Горькому  в  Ялті,  Тарасу  Шевченкові  в  Яготині,  народній  художниці  Катерині  Білокур  в  селі  Богданівка на  Київщині.  До  творів  монументального  мистецтва  того  часу  належать пам”ятники Лесі Українці в  Києві  і  Тарасу  Шевченкові  в  Москві.
         Таким  чином,  не дивлячись  на  партійну диктатуру  в  галузі  культури,  на  вказівки зверху,  на  цензуру  і  пряму  заборону, українська  культура  в  60-х-80-х  рр.  досягла  значного  успіху.  Про  її  досягнення  було  відомо  далеко  за  межами  України.  „Застою”  в  культурі  і  духовному  житті  України  не  було.