Разд. 23. Украина в условиях независимости

         РОЗДІЛ  23.  УКРАЇНА  В  УМОВАХ  НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

22.1.  Державотворчі  процеси  в  незалежній  Україні.
22.2.  Особливості  формування  партійно-політичних  сил.
22.3.  Конституція  незалежної  України.
22.4.  Політичне  життя  в  Україні  наприкінці  ХХ -  початку  ХХІ ст.
22.5.  Стан  промисловості.
2 2.6.  Сільське  господарство.
22.7.   Фінанси.
22.8.   Етнографічні  процеси  і  становище  в  соціальній сфері.
22.9.   Релігійні  тенденції  в  умовах  незалежності.
22.10.  Зовнішня  політика  незалежної  України.
22.11.  Культурне  життя  в  незалежній Україні. 

           22.1.  ДЕРЖАВОТВОРЧІ  ПРОЦЕСИ  В  НЕЗАЛЕЖНІЙ  УКРАЇНІ.
        Проголошення  незалежності  і  суверенітету  України  гостро  поставило  питання  про  створення  елементів  державності  в  країні.  До  Конституції  УРСР  були  внесені  зміни  відносно  назви  держави.  Була  скасована назва „Українська  Радянська  Соціалістична  Республіка” (УРСР)  і  замінена  новою  назвою  -  „УКРАЇНА”. 
        В  перші  місяці  незалежності  склалася  своєрідна  політична  ситуація.  Правляча  Комуністична  партія  була  позбавлена  влади  і  заборонена.  Нові  партії  нечисленні  і  не  авторітетні.  Тому  нова  система  державної  влади  не  сформована. Яким  чином  її  формувати  -  для  більшості  керівників  партій  було  невідомо. 
       Допомогли  радники  з-за  кордону,  які  потім  активно  почали  впливати  на внутрішню  і  зовнішню  політику  незалежної  України  і  втручатися  у  її  життя.  Втручання  іноземних  держав  у  справи  України  стало  таким  активним,  що  поняття  „незалежність”  викликає  сумнів  у  його  змісті.  Деякі  історики  і  політики  таку  незалежність  називають  «умовною».
        За  основу  державотворчих  процесів  прийняли  Декларацію  про  державний  суверенітет  України.  Вона  передбачала  розподіл  влади  на  законодавчу,  виконавчу  і  судову.
         Тепер  в  країні  була  введена  вища  державна  посада  -  ПРЕЗИДЕНТ  УКРАЇНИ. Його  повноваження   визначалися  доповненнями  до  тогочасної  Конституції: „Президент  є  главою  держави  і главою  виконавчої  влади”.  Одночасно,  як  глава  держави,  він  став  гарантом  національної  безпеки,  державного  суверенітету,  вживав  заходи  щодо  забезпечення  обороноздатності  держави,  додержання  Конституції  та  законів, прав  і свобод  громадян.  У  міжнародних  відносинах  він  представляв  Україну  як  самостійну  незалежну  державу.
       Для  здійснення  виконавчої  влади  був  створений  УРЯД  УКРАЇНИ  -  КАБІНЕТ  МІНІСТРІВ.  Його  загальне  керівництво  очолював  Президент  як глава  виконавчої  влади,  а  безпосередньо  керував  діяльністю  уряду  ПРЕМ”ЄР-МІНІСТР.  Створені  були  міністерства,  відомства,  комітети,  Національний  банк,  посольства,  консульства  та  інші  інституції  держави.
         Після  відставки  В.Масола  з  посади  голови  уряду  в  квітні  1991 р.  прем”єр-міністром  став  Вітольд  Фокін.  Він  очолював  уряд  на  протязі  17  місяців. Це був період, коли політичні  і  законотворчі  процеси  випереджали  економічне  реформування.  Економіка  України  продовжувала  ще  більше  сповзати   до  глибокої  кризи.
         На  початку  жовтня  1992р.  В.Фокіна  відправили  у  відставку.  Уряд  очолив  Валентин  Симоненко,  який  знаходився  на  цій  посаді  декілька  днів  -  з  2  по  12  жовтня  1992 р.  Незабаром  його  замінив  Леонід  Кучма.  Новий прем”єр-міністр займав цю посаду з  жовтня 1992 р. до вересня  1993 р.
        Це  був  час  масових  шахтарських  страйків.  Шахтарі  вимагали  референдуму про довіру Президенту  та  уряду.  Наслідком  стало  звільнення  Л.Кучми  і  призначення  на  посаду  прем”єр-міністра  Юхима  Звягільського  -  представника  Донеччини.  Потім  пішла  частіша  чехарда  з  прем”єрами.  Майже  кожний  рік  голови  урядів  мінялися.  Разом  з  ними  мінявся  і  склад урядів. Урядова  нестабільність  породжала  ще  більшу  нестабільність  в  Україні  і  поглиблювала  економічну  кризу.
        Вищим  законодавчим  органом  влади  залишалася  ВЕРХОВНА  РАДА  УКРАЇНИ. Вона складалася з  450  депутатів  і  обиралася  на  4  роки.  Діюча  в  той  момент  Верховна  Рада,  була  обрана  ще  в  Радянській  Україні і продовжувала діяти в  незалежній  Україні.  Депутатську  більшість  складали  члени вже розпущеної Компартії України, але  вони  швидко  переліцювалися  і  пристосувалися  до  нових  обставин,  захищаючі  свої  власні інтереси. Представники опозіційного табору досвіду  державотворення  взагалі  не  мали.  Процес  державотворення  йшов  дуже  суперечливо  і  невизначено.
        Нові політичні партії не відігравали зміцнюючої ролі у  державотворенні.  В їх діяльності не було єдності  з  питань  розбудови  незалежної  Української  держави. Вони елементарно не знали, яким чином забезпечити  самостійність  й  суверенітет  країни  та  і  взагалі  не  уявляли  куди  повинна  йти  Україна  і  що  в  ній   потрібно  було   будувати. 
       Тільки  після  розробки  Міжнародним  Валютним  Фондом (МВФ) та  іншими  закордонними  радниками  моделі  майбутньої  України,  в  державі  почалася   відкрита    РЕСТАВРАЦІЯ   КАПІТАЛІЗМУ   і   відновлення  КАПІТАЛІСТИЧНИХ  ВІДНОСИН,  які  тепер  називали  РИНКОВИМИ. 
        Після  обрання  Л.Кравчука  Президентом  України  Верховну  Раду  очолив  ІВАН  ПЛЮЩ,  нещодавній  голова  Київської  обласної  ради.  Таким  чином  Україну  очолили  представники  нещодавної  компартійної  і  державної  номенклатури.
        Верховна  Рада  розпочала    створення  нового  законодавства.  В  першу  чергу  потрібно  було   для  захисту  нової  держави  і  нових  можновладців  країни  створити  СИЛОВІ  СТРУКТУРИ.   Були  прийняті  закони  „Про  державний  кордон  України”,  „Про  прикордонні  війська”,  „Про  військові  формування  на  Україні”.
        Вже  24  серпня  1991 р.  було  створено  Міністерство  оборони  України,  а  незабаром  -  Міністерство  внутрішніх  справ.  Першим  міністром  оборони  призначили  Костянтина  Морозова.  Всі  війська,  що  знаходилися  на   території   України,   підпорядковувалися  Верховній  Раді  України.
        Військовослужбовцям  давали  змогу  добровільно  присягнути  на  вірність  Україні  або  покинути  військову  службу  чи  виїхати  за  кордон.  На момент  проголошення  незалежності  на  українській території  перебувало  майже  700 тис.  військових.  Планували  до  кінця  2000 р. Збройні  Сили  України   скоротити  до  220 тис.
        Для  охорони  внутрішнього  громадського  порядку  і  придушення  різних  заворушень  було  створено  Національну  гвардію  України.  На  основі  КДБ  створили  Службу  Безпеки  України (СБУ).  Ці  органи підпорядковувалися  особисто  Президентові  і  були  підконтрольні  Верховній  Раді.  СБУ  оголошувалася  позапартійною  організацією,  що  дотримується  тільки  вимог  законів  України.
         Важливим здобутком  незалежної держави стало прийняття  Верховною  Радою 8 жовтня 1991 р. Закону України „ПРО ГРОМАДЯНСТВО  УКРАЇНИ”.  Українське  громадянство  було  надане  всім,  хто  проживав  на  території  України  на  час  прийняття  цього  закону,  не  був  громадянином  іншої  держави  і  не  заперечував  проти  громадянства  України.  Діти,  народженні  від  громадян  України,  ставали  громадянами  держави  Україна.
У січні-лютому 1992 р.  були  затвердженні  НАЦІОНАЛЬНІ  АТРИБУТИ  державності:  прапор,  гімн,  малий герб  України – тризуб,  вважаючі  його  елементом  великого  державного  герба,  якого  ще  не  винайшли.
         У  липні  1992 р.  була  проведена  СУДОВО-ПРАВОВА  РЕФОРМА,  визначені  напрями  діяльності  і  компетенції  Міністерства  юстиції,  прокуратури, адвокатури.  Судова  влада  здійснювалася  Верховним  Судом  України,  загальними  судами  -  обласними,  міськими,  районими,  а  також  арбітражними  та  військовими  судами.  Новою  ланкою  судової  системи  став Конституційний  Суд,  заснований  в  1992 р.  До  його  повноважень  відносилися  вирішення  питань  відповідності  Конституції  Україні  законів,  указів,  постанов  та  інших  нормативних  актів,  тлумачення  норм  і  статей  Конституції.    Контроль  за  дотриманням  законодавства  покладено  на  Генеральну  прокуратуру  України.
        Незважаючі  на  розподіл  функцій  гілок  влади,  на  практиці  вони  діяли  неефективно,  механізми  реалізації  законів  були  відсутні.
        Законодавчі  акти,  прийняті  парламентом,  часто  суперечили  один  одному.  Особливо  слабкою  і  неефективною  виявилася  вертикаль  виконавчої  гілки  влади.  Уряд  практично  втратив  контроль  за  регіонами.  Державний  апарат  працював  з  перебоями.  Почалося  протистояння  місцевих  рад,  їх  виконкомів  з  органами  центральної  виконавчої  влади. 
       5  березня  1992 р.  за  пропозицією  Президента  Л.Кравчука  Верховна  Рада  прийняла  Закон  „Про  представників  Президента  України”.  Відповідно  закону  в  областях,  районах  та  в  містах  Києві  і  Севастополі  формувалися  міцеві  державні  адміністрації  на  чолі  з  ПРЕДСТАВНИКОМ  ПРЕЗИДЕНТА,  якого  він  призначав  особисто.  Вони  мали  більшу  владу  ніж  обласні,  районні,  міські  ради  з  їх  виконкомами.  Цей  закон  викликав обурення  місцевих  органів  влади  і  в  березні  1993 р.  Верховна  Рада  його  скасувала.  Але  при  президентові  Л.Кучмі  закон  про  представників  президента  ПОНОВИЛИ.
          Таким  чином  президент  зміцнив  свою  владу  в  Україні  і  на  місцевому  рівні.  Представники  президента  здійснювали  РЕАЛЬНУ  виконавчу  владу  в  областях  і  районах,  контролювали  виборні  органи  місцевого  самоврядування -  обласні  та  районні  ради  і  вступали  у  конфлікти  з  ними  та  їх  виконавчими  комітетами.
       Вищі органи виконавчої влади часто не володіли  соціально-економічною  та  фінансовою  ситуацією  в  країні.  Особливо  кепськими  були  справи  у  фінансовій  системі.  Тут  ще  ходили  в  обертані  радянські  карбованці,  а  радянську  владу  вже  поховали.  10  січня  1992 р.  радянські  карбованці  відмінили.  Замість  них   ввели  КУПОНИ,  надруковані  листами  на  звичайнісінькому  папері.  Вони  виконували  роль  такої-сякої  валюти  -  національної  грошової  одиниці. 
       Державний  КОНТРОЛЬ  ЗА  ЦІНАМИ  БУВ  ВІДМІНЕНИЙ. Ціни  на  всі  товари  і  продукти  харчування  полізли  вгору  і  збільшилися  в  десятки  разів.  Економічні  зв”язки  з  республіками  були  розірвані,  почалося  страшенне  падіння  виробництва,  підприємства  розорялися  і закривалися.  Виникло безробіття, якого трудящі України не знали з 1930 р.,  коли  була  закрита  в  СРСР  остання  біржа  праці.  Працюючим  робітникам  і  службовцям  перестали  платити  заробітну  плату.
      В Україну  прийшла  загострена  ШТУЧНО  СТВОРЕНА  ЕКОНОМІЧНА і  СОЦІАЛЬНА  КРИЗА,  яку  принесли  з  собою  започатковані  ринкові (капіталістичні)  відносини.  Матеріальне  становище  більшої  частини  населення  з  кожним  днем  ставало  все  гірше.  Почалося  пограбування  декржавної власності з  боку  нещодавньої  партійно-державної  номенклатури,  яка  ближче  всіх  знаходилася  біля  державної  власності.  З”явилися  перші  міліонери і  розшарування  населення на бідних і заможних. Народ зв”язував погіршення свого становища  і  руйнування  економіки  з  діяльністю  Президента  і  Верховної  Ради.
        В  червні  1993 р. Україну охопила нова хвиля  шахтарських  СТРАЙКІВ.  До  них  приєдналися  освітяни,  машинобудівники,  металурги,   робітники  інших  професій.  Страйкуючі,  члени багатьох політичних партій,  депутати  різних  рівнів  вимагали  відставки  з  посади  Президента  Л.Кравчука  і  дострокове  припинення  повноважень  Верховної Ради  та  її  розпуску.
       Під  тиском  народного  гніву  Верховна  Рада  і  Президент  Л.Кравчук  прийняли  рішення  задовольнити  вимоги  страйкуючих  і  піти  у  відставку.  Вони  погодилися у першій  половині  1994 р.  провести  дострокові  вибори  у  Верховну  Раду  і  вибори  нового  Президента  України.
       Політична  ситуація  в  країні  ще  більше  загострилася.   Партії  та  суспільні  організації  активно  підключилися  до  виборчої  кампанії.
               
   22.2. ОСОБЛИВОСТІ  ФОРМУВАННЯ  ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНИХ  СИЛ. 
      Проголошення незалежності України, заборона діяльності  Комуністичної  партії  відкрили  новий  етап  у  формувані  багатопартійності  в  Україні  та  спричинили  їх  нові  особливості.  Правовою  базою  цього  процесу  став  Закон  України  „Про  об”єднання  громадян”,  прийнятий  в  червні  1992 р.  Згідно  закону  в  Україні  виділялися  дві  форми  об”єднань  громадян  -  політичні  партії  і  громадські  організації.  Визначена  була  процедура  регістрації  партій,  яка  не  передбачала  вимог  до  їх  чисельності.
        На  час  проголошення незалежності України  існувало  понад  20  партій.  Після  прийняття  закону  про  об”єднання  громадян  з”являєтьсґ  безлічь    дрібних партій. Деяки нараховували всього декілька сот членів.  Масові  політичні  партії  фактично  були  відсутні.  Партії  залишалися  вузькими  угрупуваннями  з  невизначеною  соціальною  базою.  Програми  різних  партій  були   дуже  схожі  і  їм  притаманні  загальні  гасла,  які  опоненти  називали  популістськими.  Більшість  партій  гуртувалися  не  навколо  якихось  ідей,  а  навколо  лідерів  та  їх  грошей.
         Значна  кількість  партій  зосередилася  у  Києві,  інших  великих  містах.  Тому  партійні  функціонери  не завжди приділяли  достатньої  уваги  провінційним  осередкам. Чітко просліжувалася  географічна  орієнтація  партій. В  західних  районах  переважали  праві  партії  націоналістичної  орієнтації,  в  східних  районах і  на  півдні -  ліві  партії  соціалістичної  орієнтації,    в  центральних  регіонах  -  центристські  партії.
         На  політичній  арені  України  з”явилася  незареєстрована  ніде,  так  звана,  „партія  влади”,  яка  складалася  з  нещодавньої  компартійної  і  державної  номенклатури.  Сюди  входили   керівники  місцевих  рад  і  державних  адміністрацій,  директори  великих  підприємств,  представники  колгоспно-радгоспного  керівництва.  Вони  групувалися  навколо  чергового  президента  і  чергового  уряду.  В  їх  руках  знаходилася  ДІЙСНА  ВЛАДА.  В  зв”язку  з  цим  у  більшої  частини  громадян  сформувалося  негативне  відношення  до  політичних  партій,  як  об”єднань  людей,  що  прагнуть  влади,  не  переймаючись  повсякденними  потребами  населення.
         Після  заборони  Комуністичної  партії  України  частина  членів  КПУ  у  жовтні  1991 р.  об”єдналися  в  СОЦІАЛІСТИЧНУ  ПАРТІЮ  УКРАЇНИ (СПУ),  яку  очолив  депутат  Верховної  Ради,  нещодавній  лідер  компартійної  більшості  в  парламенті („група  239”)  ОЛЕКСАНДР  МОРОЗ.  Соціалісти  виступали  проти  ринкових  відносин,  проти  радикальних  економічних  реформ,  приватної  власності  на  землю,  намагалися  зберегти  на  селі  колгоспно-радгоспну  систему,  але  визнавали  багатоукладну  економіку  та  рівноправність  усіх  форм  власності  з  переважаючою  державною.  Згодом  програмні  вимоги  СПУ  змінилися  у  бік  визнання  ринкових  відносин  та  капіталістичної  демократії.
         У  березні  1992 р.  проголосила  про  своє  існування  СЕЛЯНСЬКА  ПАРТІЯ  УКРАЇНИ (СелПУ).  Вона  виступала за  відродження  селянства  як  основи  зміцнення  нової  держави,  збереження  колгоспно-радгоспної  системи,  проти  приватизації  землі  та  колгоспно-радгоспної  власності.  Голова  Селянської  партії  -  СЕРГІЙ  ДОВГАНЬ.
      У червні 1993 р. в  Донецьку  відбувся  з”їзд  КОМУНІСТИЧНОЇ  ПАРТІЇ  УКРАЇНИ,  який  проголосив  про  відновлення  діяльності  Компартії  України (КПУ).  Після  тривалих  дебатів  у  Верховній  Раді  і  на  шпальтах  газет вона, як нова партія, була зареєстрована  у  Мінюсті  України  5  жовтня  1993 р.  Перший  секретар  ЦК  КПУ  -  ПЕТРО  СИМОНЕНКО.
      У березні 1995 р. відбувся другий з”їзд КПУ, делегати якого  проголосили  партію правонаступницею, забороненої в  серпні  1991 р.  Компартії  України.  За  чисельністю  це  була  найбільша  партія,  яка  налічувала  140 тис.  членів.
         В квітні 1996 р. була зареєстована ПРОГРЕСИВНА  СОЦІАЛІСТИЧНА  ПАРТІЯ  УКРАЇНИ (ПСПУ).  Вона  виникла  в  результаті  суперечок  в  керівництві  Соціалістичної  партії  і  виходу  групи  соціалістів  із  СПУ,  які  й  створили  нову  партію.  ПСПУ  виступає  за  докорінну  зміну  соціально-економічного устрою держави у напрямку побудови соціалістичної  радянської  України,  повернення  до  повновладдя  Рад  і  скасування  інституту  президенства,  за  відновлення  прав  трудових  колективів  і  ліквідацію  безробіття.  Голова  Прогресивної Соціалістичної  партії  -  НАТАЛІЯ  ВІТРЕНКО.
         Всі  ці  партії  відносяться  до  ЛІВИХ  сил  в  Україні  і  знаходяться  в  опозиції до президентської  влади,  На  виборах  до  Верховної  Ради  України  1994 р. вони здобули  123  мандати  із  397  обраних  депутатів.  У  наступних  виборах до парламенту вони  завжди  проводили  своїх  членів  до  Верховної  Ради, проголосили  себе  парламентськими  партіями  і  мають  намір  прийти  до  влади  мирним  шляхом.
        У  зовнішньополітичних  справах  виступають  за  зміцнення  зв”язків  з  країнами  СНД  і  в  першу  чергу  з  Росією  та  Білорусією.
        ПРАВЕ  крило  політичних сил представляють партії  націоналістичного  напрямку. Найбільш впливовим серед них був  НАРОДНИЙ  РУХ  УКРАЇНИ,  який  пройшов  шлях  від  громадського  об”єднання  до  політичної  партії.  У  грудні  1992 р.  ІУ  Всеукраїнські  збори  НРУ  винесли  рішення  про  перетворення  Руху  із  суспільної  організації  у  політичну  партію.  Незабаром  внутрішньополітичні  суперечки  розкололи  Рух  на  дві частини.  Одна  залишила  стару  назву -  Народний  Рух  України,  який  очолив  ГЕННАДІЙ  УДОВЕНКО.  Друга  партія  трохи  змінила  назву  і  стала  називатися  Український  Народний  Рух  на  чолі  з  ЮРІЄМ  КОСТЕНКО.  Наслідком  розколу  і  суперечок  стало  падіння  авторитету  Руху.
        На  основі  реорганізованої  УМА  у  1991 р. була  створена  УКРАЇНСЬКА  НАЦІОНАЛЬНА  АСАМБЛЕЯ (УНА)  на  чолі  з  сином  гауптштурмфюрера  СС,  головнокомандуючого  УПА  Романа  Шухевича ЮРІЄМ  ШУХЕВИЧЕМ.  Восени  1991 р.  УНА  створила  воєнізовані  загони  УКРАЇНСЬКОЇ  НАРОДНОЇ  САМООБОРОНИ  (УНСО)  під  командуванням  ДМИТРА  КОРЧИНСЬКОГО.  У  листопаді  1993 р.  Верховна  Рада  заборонила  незаконні  воєнізовані  формування,  але  вони  продовжують  існувати  під  виглядом  спортивних  об”єднань.
       У  березні  1992 р. на  території  України  вперше  після  Великої  Вітчизнянної  війни  відбулася  конференція  ОРГАНІЗАЦІЇ  УКРАЇНСЬКИХ  НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН). Було вирішено  перейменувати ОУН  в  КОНГРЕС  УКРАЇНСЬКИХ  НАЦІОНАЛІСТІВ (КУН).  Стара  назва  виявилася  дуже  брудною.  Виступає  за  національну,  унітарну  державу  і  ринкову економіку, за капіталістичні відносини.   Лідером  КУН  обрали ЯРОСЛАВУ  СТЕЦЬКО  -  дружину прем”єра створенного  у  Львові  уряду  30  червня  1941 р.  Ярослава  Стецько,  яка  повернулася  із  еміграції.
        17  листопада  1993 р.  частина  старих  членів  ОУН  і  колишніх  вояків  УПА, що  відбули  покарання  у ГУЛАЗі  і  живуть  в  Україні  не  підтримали  КУН.  Вони  проголосили  створення  партії  ОРГАНІЗАЦІЇ  УКРАЇНСЬКИХ  НАЦІОНАЛІСТІВ  В  УКРАЇНІ (ОУН в У).  Політичний  вплив  її  незначний.
        Хоч  назви  націоналістичних  партій  різні,  але  всі  вони  сповідують  інтегральний  націоналізм Д.Донцова,  який  є  для  них  спільною  ідеологією.  Тому  всі  ці  партії  є  джерелом  НЕОФАШИЗМУ  у  сучасній  Україні.   
      В 1993 р. в західних районах України виникла СОЦІАЛ-НАЦІОНАЛІСТИЧНА  ПАРТІЯ  УКРАЇНИ (СНПУ),  яку   інші  політичні  сили  характеризують  як  відкрито  фашистську.
        В  останні  роки  значних  обертів  набирає  націоналістичне  об*єднання  неофашистських  партій  «СВОБОДА»  на  чолі  з  О.Тягнибоком.  У  2009 р.  він  висунув  свою  кандидатуру  на  посаду  Президента  України.
        Впродовж  1991-1993 р.  сформувалися  партії  ЦЕНТРИСТСЬКОГО  напрямку.  Їх  представники  були  близькі  до  президентських  владних  структур  і  пов”язані  з  урядами  України. Однією  з  перших  центристських  партій  стала  ЛІБЕРАЛЬНА  ПАРТІЯ  УКРАЇНИ (ЛПУ),  створена  у  вересні  1991 р.  на  установчому з”їзді  у Донецьку.  Вона  виступала  за  швидкий    перехід  України  до  ринкових  (капіталістичних)  відносин,  прискорену  приватизацію  державної  і  колгоспно-радгоспної  власності,  підпорядкування  бюджетної  і  фінансової  політики  ринковим  вимогам.
        У  січні  1995 р.  сформувалася  СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА  ПАРТІЯ  УКРАЇНИ (ОБ”ЄДНАНА) – СДПУ(о).  Виступає  за  ринкові  перетворення  і  капіталістичні  відносини,  за  соціальний  захист  населення.  Лідер  -  ВІКТОР  МЕДВЕДЧУК.
        Помітним  явищем  цього  часу  стало  формування  НАРОДНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ  ПАРТІЇ (НДП).  Вона  об”єднала  у  своїх  лавах  значну  кількість представників „партії  влади”  -  державних  службовців,  керівників  обласних,  міських  і  районних  структур.  Вони  і  привели  на  виборах  1994 р. Л.Кучму  до  посади  Президента  України.  Голова  партії -  ВАЛЕРІЙ  ПУСТОВОЙТЕНКО.
       До  позиції  народних  демократів  близька  платформа  АГРАРНОЇ  ПАРТІЇ  УКРАЇНИ (АПУ).  Створена  в  грудні  1996 р.  Виступала  за  державне  регулювання  економіки,  за  різні  форми  власності.  Висунула  гасло: „Через  відродження  села  -  до  відродження  України”.  Очолила  партію  депутат  Верховної  Ради  КАТЕРИНА  ВАЩУК.
       У  1997 р. виникла партія „РЕГІОНАЛЬНЕ  ВІДРОДЖЕННЯ  УКРАЇНИ”
(ПРВУ).  Виступає  за  контроль  держави  над  економікою,  відродження  духовності, забезпечення регіонам необхідної  самостійності,  за  стратегічне  партнерство  з  народами  Росії  і  Білорусії. Гасло: „Через  відродження   регіонів  -  до  процвітання  України”.  Сучасний  лідер  Партії  регіонів  -  ВІКТОР  ЯНУКОВИЧ.
         В  жовтні  1997 р. була  створена  партія  „РЕФОРМИ  І  ПОРЯДОК”. Її
Програмові  цілі  передбачали  затвердження демократичного  суспільства      соціально-риночної   економіки,   підтримку    вітчизнянного    виробника,  за
добробут   і   порядок.   Головою   партії   обрали   депутата   Верховної  Ради  ВІКТОРА  ПИНЗЕННИКА.
         В  програмових документах  центристських  партій  великих  розбіжностей  немає.  Всі  вони  виступають  за  утвердження  ринкових (капіталістичних)  відносин,  за  приватизацію  державного  і  колгоспно-радгоспного  майна,  за  демократію  і  справедливість,  за  спрямування    України  до  європейської  інтеграції.
       Партія  „Реформи  і  порядок”  була  вже  п”ятидесятою  партією,  зареєстрованою Мінюстом України. Процес створення   і  розпаду  партій  продовжується  до  сьогодення.  У  2001 р.  чисельність  їх  перевищила  100. Під  час  виборчих  перегонів  за  посаду  Президента  України  у  2004 р.  було  вже  157  політичних  партій.  Потім  дрібні  партії  розпалися. У  2008 р. кількість  партій  в  України  перевищила  цифру  140,  в  2009 р  напередодні  нових  президентських  і  парламентських  виборів.   -  знову  переповзла    за  цифру  150.
        Не  дивлячись  на  таку  велику  кількість  політичних  партій,  вони  об”єднують  тільки  2-3%  населення  країни.               
        Крім партійних об”єднань в Україні існують ГРОМАДСЬКІ  ОРГАНІЗАЦІЇ.  Найбільш  масовими  є  ПРОФЕСІЙНІ  СПІЛКИ.  До  проголошення  незалежності  України  вони  були  об”єднанням   під  назвою:   Українська  Рада  професійних  спілок (Украдпрос).  За нових  умов  профспілки  стали  називатися  Федерацією  профспілок  України (ФПУ).  Федерація  об”єднує  95%  усіх  організованих  у  профспілки  трудящих  понад  30  галузей.
        Виникли  й  нові  профспілкові  об”єднання  -  Незалежна  профспілка  гірників,  Всеукраїнське  об”єднання  солідарності  трудящих,  Профспілка  залізничників  і  транспортних  будівельників,  Профспілка  працівників  Збройних  Сил  України,  Федерація  профспілок  кооперації  та  інших  форм  вільного підприємництва.
        Профспілкові  організації  на  більшості  підприємств  державної  і  приватної  форм  власності  є  «кишеньковими»  і  не  виконують  своєї  головної  ролі  -  бути  захисником  прав  найманих  робітників.  На  деяких  підприємствах  приватної  форми  власності  вони  взагалі  відсутні.  Профспілки  власникам  підпрємств  не  потрібні  і  вони  їх  фактично  заборонили  на  своїх  підприємствах.
         В  лютому  1992 р.  виникла  громадська  організація  „Український  союз  промисловців  і  підприємців”.  Згодом  вона  перетворилася  у  партію.  Продовжує  свою  діяльність  Спілка  офіцерів  України (СОУ),  ветеранів  війни,  Червоного  Хреста  та  ін.,  створена  Спілка  солдатських  матерів.
        Чисельність  громадських  організацій  і  кількість  їх  членів  постійно  зростає. Зараз Мінюстом України вже зареєстровано майже 700  громадських  організацій  із  своїми  Статутами  та  Програмами.
       Існують  в  Україні  і  МОЛОДІЖНІ  ОРГАНІЗАЦІЇ.  У  вересні  1991 р.  разом  з  КПУ  була  заборонена  діяльність  Ленінської  Комуністичної  Спілки  Молоді  України (ЛКСМУ).  Але  у  січні  1993 р.  її  було  поновлено. У  березні  1991 р. виникла  Спілка  українських  студентів (СУС).  Діє  Спілка  незалежної  української  молоді,  Всеукраїнське  студентське  братство.  Є  організації,  що  об”єднують  учнівську  молодь.  Це  Спілка  піонерських  організацій  України,  молодіжні  об”єднання  „Січ”, „Пласт”,  Асоціація  учнівської  молоді  України  та  ін.  Процес  утворення  політичних  партій,  громадських  і  молодіжних  організацій  в  Україні триває.
               
                22. 3.  КОНСТИТУЦІЯ  НЕЗАЛЕЖНОЇ  УКРАЇНИ.
         Конституція  „розвинутого  соціалізму”  України,  прийнята  в  1978 р.,  не  відповідала  новим  реаліям.  Верховна  Рада  внесла  до  неї  близько  200  поправок  і  доповнень.  В  Україні  приймалися  закони,  які  нерідко  вступали  у  протиріччя  з  існуючою  Конституцією.  Потрібен  був  новий  Основний закон  держави  -  Конституція  незалежної  України.
       Процес  підготовки  проекту  нової  Конституції  розпочався  зразу  після  проголошення  державного  суверенітету  України.  У  червні  1991 р.  була  парламентом  ухвалена  концепція  майбутнього  Основного  закону  держави  і  створена  Конституційна  комісія  на  чолі  з  Л.Кравчуком.  Одночасно  почали  розробляти  проекти  Конституції  політичні  партії  та  окремі  автори-науковці.  Протягом  1990-1996 рр.  запропонували  15  проектів  Конституції  України.  Вони  були  часто  зовсім  протилежні  за  змістом,  як,  наприклад,  проекти   Компартії  і  Конгресу  Українських  Націоналістів.
     На підставі Декларації про державний суверенітет України  Конституційна  комісія    розробила   проект,  який  був  у  січні  1992 р.  надрукованний  у  пресі  для  всенародного  обговорення. 
       Дискусії  розгорілися  навколо  питань  механізму  прийняття  Конституції  -  приймати  буде  Верховна  Рада  чи  спеціально  створена  конституційна  асамблея.  Яка  буде  форма  державного  правління  -  президентська,  парламентська  чи  парламентсько – президентська.  Багато  суперечок  було  навколо  питань  форм  власності,  принципів  побудови  парламенту,  організації  виборчої  системи,  повноважень  гілок  влади,  державної  мови  і  державної  символіки  тощо.
        У  обговорені  прийняли  участь  майже  200 тис.  громадян  України.  Проект Конституції був розкритикований і  відправлений  на  доопрацювання.  Вже  другий,  доопрацьований  проект,  був  надрукований  для  нового  обговорення  у  жовтні  1993 р.  Але  й  цей  проект  був  підданий  критиці.  Незабаром  почалися  в  країні політичні  баталії,  вибори нової  Верховної  Ради  і  нового  Президента.   Питання  про  прийняття  Конституції України  відсунули  на  другий  план.
         Нова  Верховна  Рада  і  новий  Президент  України  створили  нову  Конституційну  комісію.  Співголовами  були  голова  Верховної  Ради  О.Мороз  і  Президент  України  Л.Кучма.  Їх  співробітництво  загострилося  в  зв”язку  з  протистоянням  відносно  владних  повноважень.  Президент  Л.Кучма  намагався  посилити  свою особисту  владу,  а  Верховна  Рада  лякала    виборців  погрозою  диктатури  з  боку  Президента.
         Політична  напруга  в  країні  посилювалася.  Тоді  обидві  сторони  пішли  на  компроміс. 8 червня  1995 р. вони підписали КОНСТИТУЦІЙНИЙ  ДОГОВІР  „Про  основні  засади  організації  та функціонування  державної  влади  і  місцевого  самоврядування  в  Україні  на  період  до  прийняття  нової  Конституції  України”.  Договір  повинен  був  діяти  протягом  1  року.
        За  цей  час  намагалися  підготувати  новий  проект  і  прийняти  нову  Конституцію України. За Договором Президент отримав значні повноваження.  Він  визнавався  главою  держави  і  керівником  виконавчої  влади,  особисто  призначав  склад  Кабінету  Міністрів  і  прем”єр-міністра. 
         В  день  прийняття  Конституційного  Договору   8  червня  1995 р.  Президент Л.Кучма призначив на посаду  прем”єр-міністра  Євгена  Марчука,  людину,  яка  багато  років  до  цього  працювала  в  органах  КДБ.  З  1990 р.  це  був  вже  шостий  Прем”єр.
         Робота  над  проектом  нової  Конституції  продовжувалася.  У  комісію  були  залучені  кращі  спеціалісти.  В  березні  1996 р.  проект  Основного  Закону  підписали  співголови  Конституційної  комісії  О.Мороз  і Л.Кучма.
Але для всенародного обговорення  він  не  був опублікований,  як  попередні,
а  відправлений для вивчення та  аналізу  у  постійні  комісії  Верховної  Ради.
        Обговорення  в  комісіях  не  було  результативним  і  зайшло  у  глухий  кут.   Верховна  Рада  до  закінчення  строку  Конституційного  Договору  -   8  червня  1996 р.,  нову  Конституцію  не  прийняла.  Україна  опинилася  без  Договору  і  без  Основного  закону  держави.
        Щоб  підштовхнути  процес  прийняття  нової  Конституції,  Президент  Л.Кучма  26  червня  опублікував  Указ  про  проведення  25  вересня  1996 р. Всеукраїнського  референдуму  відносно  прийняття  Конституції  України,  а  значить  відносно  довіри  Президенту  чи  Верховній  Раді.  Народ  повинен  був  вирішити  кому  піти  у  відставку  -  Президенту  чи  Верховній  Раді.
         До  26  червня  Верховна  Рада  України  не  прийняла  жодного  розділу  Конституції.   Указ  про  проведення  референдуму,  мабуть  налякав  обидві  сторони  -  і  Президента  і  депутатів  Верховною  Ради,  бо  народ  України  вже  не  вірив  нікому  з  них.  Наслідки  всенародного  референдуму  були  непердбачені. 
       27 червня  Верховна  Рада  змінила технологію  розгляду статей   Основного  Закону.  Були  створені  робочі  групи  з  найболючіших  питань  Крнституції  -  власності,  символів  країни,  організації  гілок  влади  та  їх  повноважень  тощо.  Надвечір  того  ж  дня  відновили  пленарне   засідання,  яке  тривало  всю  ніч  без  перерви. 
         Відбувся  безпрецедентний  випадок.  На  протязі  ОДНІЄЇ  НОЧІ  був  прийнятий  Основний  Закон  країни.  Вранці  28   червня   1996 р.  Верховна   Рада юридично   затвердила  КОНСТИТУЦІЮ  НЕЗАЛЕЖНОЇ  УКРАЇНИ.  „За”  проголосували  315  депутатів   -  представників  різних  партій,  як  лівих,  так  і  правих  та  центристів.
         Звичайно,  Конституція  прийнята  таким  чином,  була  далека  від досконалості. Час підтвердив це, бо  різні  гілки  влади,  державні  чиновники,   Президент  України  і  Прем*єр-Міністр та  їх  команди  -  кожен  по-своєму  трактували  ті,  чи  інші  статті  Основного  Закону.  Новостворена  Конституція  вимагала дуже поважних доробок.  Часто-густо  можновладці  звинувачували  один  одного  у  порушенні  Конституції,  зверталися  до  Конституційного  суду,  який  незабаром  з  юридичного  органу,  що  повинен  був об”єктивно  розглядати  відповідність  різних  актів  Основному  Закону  держави,  перетворився  в орган  певних  політичних  сил  і  виконував  замовлення  діючого  Президента. 
       Конституція України складається  з  Преамбули,  15  розділів,  161  статті  та  14  пунктів  перехідних  положень.
       У  Преамбулі  вказуються  основні  цілі  прийняття  Конституції  України,  проголошено  мету розвитку і зміцнення демократичної, правової,  соціальної  держави  в Україні,  визначено  її  наступність  відносно  Акту  проголошення  незалежності  України  24  серпня  1991 р.
        І  розділ  Конституції – „ЗАГАЛЬНІ  ЗАСАДИ” складається  з  20  статей,  в   яких   визначені   основи   суспільного   ладу   в   Україні,   положення  про
 суверенітет  країни,  яка  проголошується  незалежною,  демократичною,  соціальною  і  правовою  державою.  Єдиним  джерелом  влади  -  є  народ,  який   здійснює  свою  владу  безпосередньо  чи  через  уповноважених  осіб  і  державні  органи.  Тут  визначена  символіка  і  громадянство  України,  вказується,  що  державною мовою є українська  і  гарантується  вільний  розвиток  російської  та  інших  мов  національних  меншин.
       ІІ  розділ  складається  з  48  статей  -  „ПРАВА,  СВОБОДИ  ТА  ОБОВ”ЯЗКИ  ЛЮДИНИ  І  ГРОМАДЯНИНА”.  Розділ  базується  на  міжнародних  правових  актах:  Загальна  декларація  прав  людини (1948 р.),  Міжнародний  пакт  про  громадянські  та політичні права(1966 р.), Європейська  конвенція  про  права  і  основні  свободи  людини (1950 р.)  та  інших.  В  статтях  визначаються  особисті,  політичні,  соціальні,  економічні  права  громадян  України  і  підтверджується  про  їх  непорушність  і  невідчужуванність.  Проголошується,  що  громадяни  України  є  рівними  перед  законом.
          Але  депутати  Верховної  Ради,  приймаючі  вночі  цей  розділ,  ЗАБУЛИ  ПРО  ГАРАНТІЇ  проголошених  прав  і  свобод,  без  сумніву,  -  найкращих.  Без  гарантій  забезпечення  ці  права  і  свободи  часто-густо  порушуються  і  не  виконуються  в  Україні.  Звертання  до  правосуддя  для  пересічних  громадян  стало  марною  тратою  часу  і  здоров”я.   Наслідком  цієї  «забудькуватості»  стало  те,  що  права   і  свободи  для  більшості  громадян  України  залишилися  на  бумазі.
       ІІІ розділ  -  „ВИБОРИ.  РЕФЕРЕНДУМ” має 6  статей.  Вони  регулюють  порядок  проведення  таких  форм  народного  волевиявлення  як  вибори,  що  відбуваються  на  основі  загального,  рівного  і  прямого  виборчого  права  шляхом таємного голосування  та  всенародного  опитування  -  референдуму.
      ІУ  розділ  -  „ВЕРХОВНА  РАДА  УКРАЇНИ”  вміщує 27 статей.  Тут  закріплено  порядок,  роботу,  склад  та  повноваження  вищого  органу  законодавчої влади  -  Верховної  Ради. Також  визначений  статус  народного    депутата  України.
      У  розділ  присвячений  главі  держави  -  „ПРЕЗИДЕНТ  УКРАЇНИ”.  Складається  з  11  статей.  Вони  регулюють  порядок  обрання  Президента  України,  його  функції,  повноваження,  а  також  умови  припинення  цих  повноважень.  У  розділі  закріплені  функції  органів  національної  безпеки  та  оборони  України  і  порядок  їх  формування.
      УІ  розділ  має  назву  „КАБІНЕТ  МІНІСТРІВ  УКРАЇНИ.  ІНШІ  ОРГАНИ  ВИКОНАВЧОЇ  ВЛАДИ”  -  8  статей.  Тут  визначені  порядок  утворення,  склад,  структуру,  діяльність,  компетенцію  вищого  органу  виконавчої  влади  -  Кабінету  Міністрів  України,  який  є  урядом  держави.  Також  закріплена  діяльність  місцевих  державних  адміністрацій,  порядок  припинення  їх  повноважень.
      УІІ  розділ  -  „ПРОКУРАТУРА”.  Має  3  статті.  Тут  визначені  завдання,  структура  та  обов”язки  прокуратури  в  Україні,  процедуру  обрання  та  звільнення  Генерального  прокурора.
      УІІІ розділ  -  „ПРАВОСУДДЯ” складається  з  8  статей. Вони регулюють   
структуру й порядок утворення а  також функціонування органів  правосуддя  і  визначають  статус  суддів.
      ІХ  розділ  визначає  „ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ  УСТРІЙ  УКРАЇНИ”.  Має  2  статті.  В  них  закріплені  принципи  та  система  адміністративно-територіального  устрою  України,  який  грунтується  на  засадах  єдності  й  цілісності  державної  території.
       Х  розділ  присвячений  єдиному в  Україні  автономному  утворенню  „АВТОНОМНА  РЕСПУБЛІКА  КРИМ”.  Тут  визначено  коло  повноважень  АРК, систему органів державної  влади  Криму,  їх  компетенцію.  Закріплено  представництво  Президента  в  АРК,
      ХІ  розділ  -  „МІСЦЕВЕ  САМОВРЯДУВАННЯ”  -  7  статей  визначили  систему  органів  місцевого  самоврядування,  які  зберегли  стару  назву  -  РАДИ.  Вони формуються  на  підставі  загального,  рівного,  прямого  виборчого  права  шляхом  таємного  голосування.   Тут  також визначений статус  депутатів  місцевих  рад.
       ХІІ  розділ  присвячений  новому  судовому  органу,  якого  раніше  в  Україні  не  було,  -  „КОНСТИТУЦІЙНИЙ  СУД  УКРАЇНИ”.  Складається з  7  статей.  В  них  виписані  склад,  порядок  обрання,  повноваження  та  незалежність  конституційних  суддів  з  невизначенними  гарантіями.
       ХІІІ  розділ  -  „ВНЕСЕННЯ  ЗМІН  ДО  КОНСТИТУЦІЇ  УКРАЇНИ”  -  6  статей. В них встановлено порядок внесення змін і доповнень до діючої Конституції  України.
       ХІУ  розділ  -  „ПРИКІНЦЕВІ  ПОЛОЖЕННЯ”.  Має  2  статті,  в  яких  вказано,  що  Конституція  України  набуває  чинності  з  дня  її  прийняття  Верховною  Радою.  День  прийняття  Конституії  України  -  28  червня  є  державним  святом  -  Днем  Конституції  України.
       ХУ  розділ  -  останній.  Визначає  „ПЕРЕХІДНІ  ПОЛОЖЕННЯ”  -  14  пунктів,  де  закріплені  нормативно-правові  положення  переходу  від  старої  Конституції  УРСР  до  нової  -  Конституції  незалежної  України.
       Конституція  незалежної  України  за  характером  є  БУРЖУАЗНО-ДЕМОКРАТИЧНОЮ.  Вона  законодавчо  закріпила  РЕСТАВРАЦІЮ  КАПІТАЛІСТИЧНИХ  ВІДНОСИН  в  країні.
       Відповідно  до  Основного  Закону  в  державі  почалися  законотворчі  процеси  і  формування  структур  органів  влади.  Президенту  були  надані  більші повноваження, ніж  парламенту  і  республіка  Україна  стала  ПРЕЗИДЕНТСЬКО-ПАРЛАМЕНТСЬКОЮ.
        Але  Верховна  Рада  не  погодилася  на обмеження  своєї  влади.  Відновилася  довготривала  політична  боротьба  між  парламентом  і  президентом.  Тільки    8  грудня  2004 р.  до  Конституції  України були внесені зміни  і  доповнення,  які  прийняла  Верховна  Рада  шляхом  „пакетного”  голосування.  Згідно  цих  змін  значні  повноваження  надавалися  парламенту.
         Зміни  вступали  в  дію  з  1  січня  2006 р.  З  Нового  2006 р.  Україна  стала  ПАРЛАМЕНТСЬКО-ПРЕЗИДЕНТСЬКОЮ  РЕСПУБЛІКОЮ,  але  боротьба  за повноваження  і  за   владу  між  парламентом    і  президентом  не  припинилася.
       Починаючі  з  2008 р.  новий  Президент  України  В.Ющенко  вимагає  нових  змін  і  доповнень  до  Конституції України або прийняття взагалі нового  Основного  Закону  України.  Зміни  повинні  бути  у  напрямку  передачі  ряду  повноважень  Президенту  та  укріплення  його  влади.  Україна   повинна  знову  стати  ПРЕЗИДЕНТСЬКО-ПАРЛАМЕНТСЬКОЮ.
        В  свою  чергу  найбільш  впливові  партії  -  Партія  Регіонів  та  Блок  Юліїї  Тимошенко ( БЮТ)  розробили  свої  проекти  нової  Конституції  України.  Інші  партії  також  мають  свої  проекти  Основного  Закону.
        Конституційна  епопея,  яка  відбулася  в  ніч  з  27 на  28  червня  1996 р.  спричинила політичну нестабільність в Україні,  яка  продовжується  і  далі.
 
                22. 4.  ПОЛІТИЧНЕ  ЖИТТЯ  В  УКРАЇНІ
                НАПРИКІНЦІ  ХХ -  ПОЧАТКУ  ХХІ  СТ.
       Після  масової  страйкової  хвилі  влітку  1993 р.  парламент  і  Президент  Л.Кравчук  пішли  у  відставку.  Було  прийняте  рішення  про  проведення  дострокових  виборів  нової  Верховної  Ради  і  нового  Президента  України.
        13  листопада  1993 р.  був прийнятий  ЗАКОН  ПРО  ВИБОРИ,  згідно  якого  вибори  повинні  відбутися  на  МАЖОРИТАРНІЙ  системі,  тобто  перемогу  отримає  той  кандидат,  який  набере  більшість  голосів  виборців.  Новообраний  парламент  працюватиме  на  постійній  основі.  Суміщення  депутатської  роботи  з  державною  чи  адміністративною  заборонялося.  Депутати  до  Верховної  Ради  обиралися  на  4  роки.
        Нові  вибори  парламенту  повинні  були  відбутися  у  березні  1994 р.  Почалася  виборча  кампанія.  Створювалися  виборчі  блоки  та  об”єднання.
       ЛІВІ  сили  об”єдналися  у  блок  в  складі Комуністичної  партії  України (КПУ),  Соціалістичної  партії  України (СПУ)  і  Селянської  партії  України (СелПУ).  В  своїй  віиборчій  програмі  вони  звертали  увагу  на  наявність                економічної  кризи  в  Україні,  погіршення  матеріального  становища  населення,  невдоволення  громадян  труднощами  перехідного  періоду,  відсутністю  чіткої,  зрозумілої  виборцям  стратегії  реформ,  хоч  самі  щось  нового  не  зуміли  запропонувати.
        Розгубленість  виявили  ПРАВІ  НАЦІОНАЛІСТИЧНІ  партії.  Вони  зробили  кілька  невдалих  спроб  об”єднатися.  Кожна  партія  претендувала  на лідерство. Все ж їм вдалося створити Демократичне об”єднання  „Україна”,  яке  очолив  Л.Лук”яненко. Об*єднання  визнали,  головним  чином,  виборці  у  Західних  районах  України. 
        ЦЕНТРИСТИ  зуміли  створити  Міжрегіональний  блок  реформ  на  чолі з Л.Кучмою і В.Гриньовим.  Вони  запропонували  проведення  глибоких  демократичних  реформ  у  політиці  й  економіці,  які  згодом  виявилися  буржуазними  реформами.  Вимагали  розширення  прав  регіонів  з  наступним  переходом  до  федеративного  устрою  України,  відновлення  тісного  союзу  з  Росією.
       На  450  депутатських  мандатів  претендували  5833  кандидати.  Вибори  відбулися  у  два  тури  з  27  березня  по  10  квітня  1994 р. Спочатку обрали  338  депутатів.  Потім  дообирали  інших.
       Більше  всього  місць  отримали  комуністи  -  101  мандат.  Їх  союзники  по  лівому  блоку  соціалісти  -  14  і  СелПу  -  18  мандатів.  Рух  здобув  у  парламенті  всього  20  місць.  Решта  партій  -  від  1  до  9  мандатів.
        Ліві  партії  контролювали  понад  третину  мандатів  і  обрали  свого  Голову  Верховної  Ради  -  лідера  СПУ  О.МОРОЗА.  Але  через  розбіжність  інтересів  вони  не  зуміли  провести  революційних  реформ  і  зупинити  наростаючу  кризу  господарства  і  державної  влади  в  Україні,  не  зуміли,  а  може,  не  захотіли  прийняти,  край  необхідні  для  країни  в  нових  умовах  нові  юридичні  кодекси,  провести  земельну  реформу,  не  вирішили  цілої  низки  гострих  питань  економічного  та  соціального  характеру,  не  поліпшили  життя  трудящих.
       Авторитет  лівих  сил  серед  трудящих  України  почав  падати.
       26  червня  1994 р.  відбулися  вибори  нового  Президента  України  і  голів   місцевих   Рад.   На   посаду   Президента   претендували  7  кандидатів.
       У  першому  турі  ніхто  не  отримав  більшість  голосів. 
       10  липня  1994 р.  відбувся  другий  тур  виборів.  В  ньому  прийняли  участь  два  кандидати,  які  набрали  в  першому  турі  більше  голосів,  ніж  інші.  Це  нещодавній  Президент  України  Леонід  Кравчук  і  голова  Спілки  промисловців  і  підприємців  України,  нещодавній  „червоний  директор”   і   прем”єр-міністр   Леонід  Кучма.  Перемогу  отримав  ЛЕОНІД 
КУЧМА,  який  став  ДРУГИМ  ПРЕЗИДЕНТОМ  України.  Він  отримав  понад  52%  голосів  виборців.
        Свою  виборчу  боротьбу  Л.Кучма  вів  під  гаслами:  відновлення  зв”язків  з  Росією  та  іншими  країнами  СНД,  надання   російській  мові  статусу  офіційної,  боротьба  проти  корупції  та  організованої  злочинності  і  робив  ставку  на  східні,  південні  райони  країни  та  Крим.  У  Донбасі    на  одній  із  шахт  м.Шахтарська  він  навіть  був  прийнятий  у  почесні  шахтарі.  Після обрання  на  посаду  президента, Л.Кучма  про  свої  обіцянки  виборцям    швидко  ЗАБУВ.
       В  жовтні  1994 р. Президент  України  виступив  на  сесії  парламенту  з  програмою  своїх  дій  про  невідкладні  антикризові  заходи  з  проведенням  нової  економічної  та  політичної  стратегії.  Він  запропонував  прискорити  приватизацію  державного  і  колгоспно-радгоспного  майна,  розвиток  підприємництва,  зміцнення  приватної  власності,  зменшення  податкового  тиску  на  підприємців,  лібералізації  зовнішньоекономічних  зв”язків,  створення  фінансово-промислових  груп,  відкрити   кордони  України  для  іноземних  товарів  і  продуктів  харчування.
         Це  була  ПРОГРАМА  ПРИВЛАСНЕННЯ  (читай:  ПОГРАБУВАННЯ)  окремими  особами  -  „новими  українцями”   засобів  виробництва (заводів,  фабрик,  шахт  тощо), створених  мільйонами робочих  рук,  і  прискореного  розвитку  в  Україні  КАПІТАЛІСТИЧНИХ  відносин.  В  країні   швидко  зростає  кількість  міліонерів,  а  потім  з*являються  і  перші   міліардери.   Зате  соціальне  положення  найманих  працівників  значно  погіршилося.
        Проти  президентського  курсу  на  прискорений  розвиток  капіталізму  виступили  ліві  сили.  Вже  в  листопаді  1994 р.  Компартія  України  прийняла рішення про перехід комуністів  в  опозицію  проти  президентської  влади.   Згодом  почалося  протистояння  Президента  Л.Кучми  і  Верховної  Ради, яке, як  вже  відомо,  закінчилося  поспішним  прийняттям  Конституції  України  за  одну  ніч  і  проголошенням  президентсько-парламентської  республіки,  що  призвело  до  політичної  нестабільності  в  країні.
         За  законодавством  України  вибори  до  Верховної  Ради  України проводилися  один  раз  у  4  роки,  вибори  Президента  -  у  5  років.
       Чергові наступні  вибори  Верховної  Ради  відбулися  29  березня  1998 р.  Вперше  вибори  відбувалися  за   новою   ЗМІШАНОЮ  МАЖОРИТАРНО –
ПРОПОРЦІЙНОЮ  СИСТЕМОЮ.  225  депутатів  обиралися  простою  більшістю голосів, а 225 депутатів  -  за  партійними  списками,  пропорційно  виборчим  голосам,  що  були  віддані  якійсь  партії  чи  блоку. 
        У  виборчу  кампанію  включилися  40  політичних  партій.  Деякі  з  них  об”єдналися  у  блоки.  Щоб  отримати  перемогу  за  партійними  списками,  вони  повинні  були  подолати  виборчий  бар”єр  у  4%.
        Пройшли  да  парламенту  тільки  8  партій  і  блоків.  Це  Комуністична  партія України, Народний Рух  України,  блок  СПУ-СелПУ  під  гаслом:   ”За  правду,  за  народ,  за  Україну”,  Партія  Зелених  України,  Народно-демократична  партія,  Всеукраїнське  об”єднання  „Громада”,  Прогресивна  соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об”єднана).
         У  новообраному  парламенті  ЛІВІ  партії  отримали  174  депутатські  мандати,  ПРАВІ  -  53,  ЦЕНТРИСТИ  -  108.  Інші  депутати  були  позапартійними.   Хоч  ліві  партії  мали  найбільше  мандатів,  але   жодна  політична  партія  не  дістала  явної  переваги  у  Верховній  Раді.  У  новому  складі  парламенту  нараховувалося  близько  ста  підприємців  -  капіталістів.
        При  формуванні  керівних  органів  Верховної  Ради  депутати  пішли  на  компроміс.  Головою  Верховної  Ради  обрали  представника  блоку  СПУ-СелПУ  Олександра Ткаченка,  першим  заступником  -  представника  КПУ  Адама  Мартинюка,  заступником  -  представника  СДПУ(о)  Віктора  Медведчука.
       Новому  парламенту  прийшлося  вирішувати  дуже  складне  питання  з   КРИМСЬКОЮ  ПРОБЛЕМОЮ.  З  проголошенням  незалежності  України  в  Криму  з”явилися  регіональні  політичні  сили,  які  намагалися  відокремити  Крим  від  України  і  створити  самостійну  республіку  Крим  або  приєднати  її  до  Росії  чи  до  Турції.
       З  цією  метою  була  прийнята  Конституія  Атономної  Республіки  Крим  сепаратистського  змісту.  В  січні  1994 р.  обрали  Президента  Криму  Юрія  Мєшкова.  Він  відкрито  вступив  у  конфронтацію  з  центральними  органами  влади  України  і  намагався  створити  „державу  в  державі”.  Боротьба  між  Києвом і Симферополєм закінчилася скасуванням  Верховною  Радою  України  посади  президента  в  Криму.
        В  жовтні  1998 р.  Верховна  Рада  Криму  прийняла  нову  Конституцію,  згідно  якої  Крим  становився  автономною  республікою  у  складі  України.  Органи  влади  Криму  в  своїй  діяльності  зобов”язані  були  узгоджувати  інтереси автономії із загальнодержавними  інтересами  України.  В  свою  чергу  центральні (київські)  органи  влади  при  прийняті  рішень,  які  стосуються  Криму,  зобов”язані  враховувати  в  рамках  Конституції  України  особливості  Автономної  Республіки  Крим.
         Для  затвердження  особистої  влади  на  місцях  Президент  Л.Кучма,  після  тривалої  політичної  боротьби  з  Верховною  Радою,  домігся  прийняття  Закону  України  від  9  квітня  1999 р.  про  МІСЦЕВІ  ДЕРЖАВНІ  АДМІНІСТРАЦІЇ, які стали пропрезиднтськими МІСЦЕВИМИ  ОРГАНАМИ  ВИКОНАВЧОЇ  ВЛАДИ.  Керівників  місцевої  державної  адміністрації  в  областях  і  районах  призначав  і  звільняв    Президент.  Ці  Представники  Президента  відповідали  тільки  перед  ним   і  фактично  перетворили  ВИБОРНІ  місцеві  органи  влади  -  обласні  та  райони  з  їх  виконкомами  у  звичайних  статистів  влади.         
       Верховна  Рада  не  зуміла  забезпечити  якісними  законами  багато  сфер  жіттєдіяльності  України,  особливо  в  економічній  галузі.  Президент  на  протязі  двох  років (1998-1999 рр.)  застосував право  „вето”  до  законів,  прийнятих  парламентом,  117  разів.  Ціла  низка  законодавств  суперечили  Конституції  України,  край  необхідні  нові  кодекси  не  були  прийняті.
        Економічна  криза  в  Україні  поглиблювалася.
        Наступні  президентські  вибори  відбулися  31  жовтня  1999 р. Вибори  відбувалися на багатопартійних засадах. Кандидатами  на посаду  Президента  України  стали  12  претендентів  від  різних  партій..  На  другий  строк  на  посаду Президента висунув  свою  кандидатуру  діючий  Президент  Л.Кучма.  Він  вже  мав  досвід  політичної  боротьби,  мав  значні  фінансови  ресурси,  створив  пропрезидентську  партію  -  НДП,  члени  якої  використовували  телебачення  та  інші  засоби  масової  інформації  для  обробки  свідомості  виборців. Його  команда  володіла  певними  прийомами  виборчої  технології.
         В  першому  турі  ніхто  з  претендентів  не  отримав  більшості  голосів.  Вперед  вийшли  Леонід  Кучма,  за  якого  проголосували  9  млн.550 тис. 934  виборці,  або  36,47%,  і  представник  Комуністичної  партії  Петро  Симоненко, за якого віддали голоси 5 млн. 826 тис. 526 виборців, або 22,25 % 
         Другий  тур  виборів  відбувся  14  листопада  1999 р.  На  цей  раз  комуністи  вели  виборчу  боротьбу  дуже  пасивно  і  вибори  програли,  хоч  мали  всі  шанси  виграти.  Перемогу  здобув  чинний    Президент  Л.Кучма.  За  нього  проголосувало  понад  56%  виборців.  У  цих  виборах  Л.Кучма  зробив  ставку  на  західноукраїнські  території  і  Закарпаття,  а  також  на    національну  українську  та компрадорську  буржуазію,  яка  з”явилася  і  зміцнила  під  час  його  першого  президентства.
        Відбулася  чергова  зміна  уряду.  В  грудні  1999 р.  новим  Прем”єр-Міністром  України  призначили  голову  Національного  банку  України, пов”язаного  з  Міжнародним  Валютним  Фондом (МВФ)  та  Європейським  банком  розвитку  і  реконструкцій (ЄБРР)  ВІКТОРА  ЮЩЕНКА.  Він  був  вже  десятим  Прем”єр-Міністром  України  з  дня  проголошення  незалежності  України.
         Депутати  Верховної  Ради  більше  використовували  парламентську  трибуну для політичних   та  словесних  баталій, ніж для прийняття законів. Не було  єдності  і  серед  лівих  сил.  Тривало  протистояння  фракції  Прогресивної  соціалістичної  партії  України  на  чолі  з  Н.Вітренко  як  проти  правих,  центристів,  так  і  проти  лівих.
         Основою  подальшої  продуктивної  роботи  Верховної  Ради  стало  прагнення  до  утворення  стійкої  ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ  БІЛЬШОСТІ,  яка  б  взяла  на  себе  відповідальність  за  стан  справ  у  країні  і  здійснювала  разом  з  Президентом  та  Кабінетом  Міністрів  реальні  капіталістичні  перетворення,  зуміла  б  вивести   Україну  із   затяжної  кризи.
        В січні  2000 р.  депутати  11  парламентських  груп  і  фракцій  створили  парламентську більшість у складі  237  депутатів.  Для  прийняття  звичайних  законів  потрібна  більшість депутатів   у  226  голосів,  а  для  прийняття  особливо  важливих  законів,  змін  і  доповнень  до  Конституції  чи  ініціювання  імпічменту  Президенту  потрібна  вже  конституційна  більшість  в  300  голосів.
        Сформування  парламентської  більшості  призвело  до  реорганізації  керівництва  парламенту  та   його діяльності.  Головою  Верховної  Ради  обрали  нещодавнього  при  радянській  владі  голову  Київського  облвиконкому  ІВАНА  ПЛЮЩА.
        Ефективність  парламентської  діяльності  підвищилася.  Були  прийняті  нові  Кримінальний,  Цивільний,  Господарський  та  Податковий  кодекси,  а  також ціла низка законів.  Найбільш  відомим  став  новий  етап  у  здійсненні  земельної  реформи,   який  почався  з  відповідного  Указу  Президента  від  3 грудня 1999 р. „Про деякі  невідкладні  заходи  прискорення  реформування  аграрного  сектора  економіки”.
        Президентові  Л.Кучмі  все  здавалося,  що  у  нього  замало  влади.  Він  виступив з ініціативою  провести  всеукраїнський  референдум  про  внесення  змін  до  Конституції  України  у  напрямку  посилення  його  влади. 
         Референдум  відбувся  16  квітня  2000 р.,  немовби,  за  народною  ініціативою.  На  обговорення  були  винесені  питання  про  створення  двопалатного  парламенту,  про  зменшення  кількості  депутатів  у  Верховній Раді, про право Президента достроково припиняти повноваження  Верховної  Ради,  якщо  вона  протягом  одного  місяця  не  сформує  парламентської  більшості  чи  не  затвердить  на  протязі  трьох  місяців  проект  Державного бюджету  України.
         80%  громадян,  що  прийняли  участь  у  референдумі,  висловилися  позитивно  відносно  поставлених  питань.  Але  Верховна  Рада  категорично виступила  проти  і  Л.Кучма  не  посмів  їй  суперечити.  Тим  більше,  що  почалися  політичні  скандали,  пов”язані  з  ім”ям  Л.Кучми. 
         На  початку  2001 р.  зник  журналіст  Г.Гонгадзе,  який  вславився  своїми  статтями  проти  правлячої  української  еліти  і  персонально  проти    Президента  та  його  оточення.  Потім  з”явилися  „касети  Мельничука”  -  одного  з  охоронців  Президента,  з  яких  виходило,  що  Л.Кучма,  немовби,  причетний  до  зникнення  журналіста.  Незабаром  знайшли  „таращанське  тіло”,  яке  також,  немовби,  належало  зниклому  Г.Гонгадзе.  Завели  кримінальну  справу.  Вона  тягнулася  багато  років.  Тільки  у  2008 р.  засудили  трьох  працівників  міліції,  які,  немовби,  причетні  до  вбивства  журналіста.  Але  замовників  вбивства  так  і  не  викрили.  Туман  у  цій  загадковій  кримінальній  справі  не  розвіявся.
        У  липні  2009 р.,  напередодні  нових  президентських  виборів,  СБУ  зненацька  затримала  екс-керівника  головного  управління  карного  розшуку  департаменту  зовнішнього  спостереження  МВС  генерала  Олексія  Пукача,  нібито,  причетного  до  вбивства  Г.Гонгадзе  і  В.Чорновіла. Його розшукували органи по всім країнам світу майже  6  років,  а  він  спокійнісінько  жив  у  селі  на  Житомирщині  недалеко  від  Києва.
       Скандал  із  справою  Г.Гонгадзе  набрав  нових  обертів.
       Розігрався  і  міжнародний  скандал,  пов”язаний  з  продажом  за  кордон  надсекретної  військової  зброї  „Кольчуга”.
       Наслідком  скандалів  на  „правлячому  Олімпі”  України  стали  масові  виступи представників опозиційних сил  під  гаслом:  „Україна  без  Кучми !”.  Частина  фракцій  у  Верховній  Раді  виступила  з  пропозицією  відставки  уряду  В.Ющенка,  не  дивлячись  на  його  відоме  висловлювання  про  „батьківсько-синовні”  відносини  між Президентом  Л.Кучмою  і  Прем”єром  В.Ющенко.   У  квітні  2001 р.  В.Ющенка  відправили  у  відставку.
        Новим  Прем”єр-Міністром  призначили голову Спілки  промисловців  і  підприємців  АНАТОЛІЯ  КІНАХА. На  цій  посаді  він  знаходився  з  травня  2001  до  листопада  2002 р.   За  висловом  ЗМІ,  його  „ні  за  що  призначили  на  посаду  прем”єра  і  нізащо  зняли”.
       Новим  (дванадцятим)  Прем”єр-Міністром    у  листопаді  2002 р.  став  ВІКТОР  ЯНУКОВИЧ  -  представник  президента  у  Донецькій  області.  При  ньому  загальмувалася  економічна  криза  в  Україні,  закріпилася  стабільність  і  чітко  визначився  подальший  соціально-економічний  розвиток  держави.  Він  очолював  уряд  до  січня  2005 р.
        У  2004 р.  закінчувався  другий  строк  повноважень  Президента  Л.Кучми.  Імідж  Президента  в  цей  час  зменшився  до  нуля.  Почалася  боротьба  серед  політичних  лідерів  за  посаду  Президента  України.  Різні  політичні  партії  і  блоки  висунули  25  кандидатів.  У  першому  турі  найбільшу  кількість  голосів  набрали  два  претенденти  -  Віктор  Ющенко  і  Віктор  Янукович.
       Навколо В.Ющенка  об”єдналися  праві  і частина  центристських  партій.  Він  спирався  на  західноукраїнські  та  центральні  райони  Україии.
         Його  суперник  В.Янукович  спирався  на  Партію  регіонів  України,  частину  центристів  і  лівих  сил.  Політичною  опорою  стали  Донбас,  східні,  південносхідні  райони  України,  Крим.
          Київ  став  центром  протистояння  прихильників  В.Ющенка  і  В.Януковича.  Сюди   попривозили  представників  з  усіх  районів  України.  Вулиці  і  площі  Києва  вкрили  наметові  містечка.  Мали  місце  сутички  між  прихильниками  і  супротивниками  претендентів.  Справа  йшла  до  збройного  вирішення  проблеми.
         Головою  Верховної  Ради цього  періоду  був  В.Литвин.  Він намагався примирити  ворогуючі  сторони.  Наслідком  його  зусиль  і  більш  тверезих  голів  до  застосування  зброї  справа  не  дійшла. Зате з боку обох претендентів витратили  величезну  суму  грошей.  Фінансували  виборчу  кампанію  обох  таборів  не  тільки українські капіталісти, але й іноземні держави та  іноземні  капіталісти.  Та  на  їх  втручання  в  українські  справи  вже  уваги  не  звертали.   Це  стало  звичайним  явищем  незалежної  України.       
        Центральна  виборча  комісія  визнала  переможцем  у  другому  турі  виборів  Президента  В.Януковича.  Але  команда  В.Ющенка  не  визнала    перемогу  В.Януковича  і  подала  до  Верховного  Суду  України  протест,  звинувативши  Центральну  виборчу  комісію  у  фальсифікації  виборів.  Наслідком  судових  розслідувань  стало  визнання  виборів  у  другому  турі  недійсними  і  призначення  третього  туру  виборів,  на  які  В.Янукович  дав  згоду.  Безпрецедентний  випадок  у  виборчих  перегонах.
         У  третьому  турі  в  грудні  2004 р.  обраним  був  ВІКТОР  ЮЩЕНКО,
який  тепер  став  ТРЕТІМ  ПРЕЗИДЕНТОМ  України.
          Події  кінця  2004 р.  в  Україні   прихильники  В.Ющенка  проголосили  „ПОМАРАНЧОВОЮ  РЕВОЛЮЦІЄЮ”.   Такі  ж  „кольорові  революції”  відбулися  в  цей  період  ще  в  республіках  Середньої  Азії  та  Грузії.  Намагалися  провести  в  Росії,  Білорусії  і  навіть  в  Монголії,  але  тут  вони  провалилися.  Як  довели  ЗМІ  різних  країн,  всі ці  «кольорові  революції»  були  сплановані  в  надрах  ЦРУ  Сполучених Штатів  Америки  і  експортовані  в  Європу  та  Азію,  де  проводилися  за  однаковим  сценарієм. 
        З дійсною  революцією,  яка  передбачає  корінну  зміну  в  державі  всіх  економічних,  політичних,  суспільних  та  інших  відносин,  ці  події  не  мають  нічого  спільного.  Суспільні  відносини,  економічна  і  політична  системи  залишилися  ті  ж  самі.  До  влади  прийшли  люди,  що  вже  були  при  владі.  Але  країни,  де  відбулися  „КОЛЬОРОВІ  РЕВОЛЮЦІЇ”,  опинилися  у  повній  економічній  і  політичній  залежності   від  США.
        Новим  Прем”єр-Міністром  України  була  призначена  ЮЛІЯ  ТИМОШЕНКО  -  соратниця  В.Ющенка  з  „помаранчової  революції”.  Але  головою уряду вона  була  недовго  -  з  січня  до  вересня  2005 р.  Незабаром  почалися  суперечки  між  Президентом  і  Прем”єр-Міністром.  В.Ющенко    замінив  Ю.Тимошенко  на  цій  посаді  ЮРІЄМ  ЄХАНУРОВИМ  -  також  представником  „помаранчових”  сил,  але  вірним  прихильником  Президента  В.Ющенка.
        У  березні  2006 р. відбулися  чергові  вибори  до  Верховної  Ради  України.  Вперше  вибори  відбувалися  за  ПРОПОРЦІЙНОЮ  системою,  яка  була  прийнята  Верховною  Радою  в  якості  закону.  За  цією  системою  виборці  голосували  не  за  окремих  кандидатів,  яких  тепер  не  бачили  і  нічого  про  них  не  чули,  а  за  певну  партію  чи  блок  партій.  На  своїх  з”їздах партії затверджували  списки  кандидатів  в  депутати.  Чим  багатший,  а  значить впливовіший був  член  партії,  тим  найближці  місця  до  першого  номеру  займав  він  у  списках. 
       Позапартійне  населення  України  було  позбавлено конституційних  прав  висувати  свою  кандидатуру  до  виборчих  органів  і  бути  до  них  обраними.  Виборчі  права  пересічних  українців  значно  обмежувалися.  Зате  можновладці  за  пропорційною  системою  виборів  були  приречені  пожиттєво  бути  при  владі.
         У  виборах  приймали  участь  45  партій  і  блоків,  але  у  новий  парламент  увійшли  тільки  5  партій  і  блоків,  які  під  час  голосування  подолали виборчий бар”єр вже у 3%, а  не  в  4%,  як  це було  на  попередніх  виборах до  Верховної  Ради.
          Найбільшу  кількість  голосів  виборців  отримала  Партія  регіонів  на  чолі  з  В.Януковичем  -  32,14%.  На  другому  місці  опинився  блок  Юлії  Тимошенко (БЮТ)  -  22,29%.  Далі  -  майже  14%  отримав   блок,  який                підтримував  Президента  В.Ющенка  „Наша  Україна”.  Соціалістична    партія набрала 5,6%, Комуністична  партії  України  -  3,6%  голосів  виборців.
         У  Верховній  Раді  три  партії  -  Партія  регіонів,  Соціалістична  і  Комуністична  партія  об”єдналися  у  парламентську  більшість  і  створили  АНТИКРИЗОВУ  КОАЛІЦІЮ.  У  липні  2006 р.  вони  обрали  Головою  Верховної  Ради  лідера  соціалістів  О.МОРОЗА.  За  змінами  у  Конституції,  які  були  прийняті  у  2004 р.,  парламентська  більшість  мала  право  сформувати  свій  уряд  і  затвердити  свого  Прем”єр-Міністра.
Кабінет-Міністрів  був  сформований  із  представників  Партії  регіонів  і  СПУ.  Компартія  України  з  ідеологічних  міркувань  відмовилася  надіслати  свого  представника  до  буржуазного  уряду.  Прем”єр-Міністром  призначили  знову  ВІКТОРА  ЯНУКОВИЧА.  „Регіонали”  розглядали  це,  як   реванш   за   поразку  на  попередніх  президентських  виборах. 
         Незабаром деякі депутати -  члени  блоків  Ю.Тимошенко  і  „Наша  Україна”  почали  переходити  до  антикризової  коаліції,  яка  оголосила  себе  КОАЛІЦІЄЮ  НАЦІОНАЛЬНОЇ  ЄДНОСТІ.  Виникла  загроза  створення  в  парламенті  конституційної  більшості  в  кількості  300  депутатів  під  керівництвом  Партії  регіонів.  Це  давало  їй  змогу  вносити  до  Конституції  України  певні  зміни  та  ініціювати  імпічмент  Президенту.
         У  такій  ситуації  Президент  В.Ющенко  видав  Указ „Про  дострокове  припинення  повноважень  Верховної  Ради  України  та  призначення  дострокових виборів  на  27  травня  2007 р.”  Більшість  депутатів  Верховної  Ради  -  коаліція  національної  єдності  не  визнали  указ  Президента,  вважаючі його  антиконституційним.  До  цієї  думки  приєдналися  Прем”єр-Міністр В.Янукович, члени Кабінету  Міністрів  України  та  їх  прихильники.
         В  країні  виникла  гостра  політична  криза,  яка  супроводжувалася  протистоянням  демонстрантів  та  мітингуючих  на  вулицях  та  площах  Києва  та  обласних  центрів.  У  столиці  знову  виникли  наметові  містечка.  До  боротьби  підключилися Конституційний Суд  та  Генеральна  Прокуратура.  Президент  В.Ющенко  відправив  у  відставку  деяких  членів  Конституційного  Суду  та  Генерального  Прокурора  В.Піскуна.  Замість  них  були  призначені  нові  люди,  які  задовольняли  Президента.
        Конституційний  Суд  та  Генеральна  Прокуратора  з  юридичних  органів  перетворилися  фактично  у  політичні.  Незабаром  з”явилися  ще  два  Укази  президента  про  достроковий  розпуск  непокірної  Верховної  Ради  України.  Але  треба  було  знайти  вагомі  причини  для  цього.
         У  травні  2007 р.  150  депутатів  „помаранчової”  опозиції  склали  свої  депутатські  повноваження.  Це  стало  законною  підставою  появи  четвертого  Указу  Президента  від  31  липня  2007 р.  про  розпуск  парламенту  та  призначення  позачергових  виборів  на  30  вересня  2007 р.
        2 серпня  в  Україні  почалася  передвиборча  кампанія.  В  ній  прийняло  участь  20  партій  і  виборчих  блоків.  Знову  вибори  відбувалися   за  пропорційною  системою.  На  виборах  3%  бар”єр  подолали  Партія  регіонів,  яка  набрала  34,37%  голосів  виборців,  „Блок  Юлії  Тимошенко” (БЮТ)  -  30,71%,  блок  „Наша  Україна – Народна  самооборона” (НУ-НС)  -  14,15%,  Комуністична  партія  України  -  5,39%  і  „Блок  Литвина”  -  3,96%.
       Соціалістична партія  набрала  2,86%  голосів  виборців  і  до  парламенту  на  цей  раз  не  потрапила.
        Серед  450  новообраних  депутатів  Верховної  Ради  України  ЗМІ  нарахували  400  міліонерів  і  півтора  десятка  міліардерів.  Про  народних  депутатів  -  робітників  і  селян  у  Верховній  Раді – годі  було  вже  й  думати.  Шлях  у  вищий  законодавчий  орган  влади  був  для  них  закритий.  В  той  же  час  всі  власники  і  керівники  підприємств  є  депутатами  різних  рівнів  від  сільських  та  районих  Рад  до  Верховної  Ради  і  Кабінету  Міністрів.
       У  новому  складі  Верховної  Ради  „БЮТ”  і  „НУ-НС”  створили  парламентську  більшість  у  кількості  227  депутатів.  Це  зовсім  незначна  більшість,  але  вона  дозволила  на  законних  підставах  сформувати  уряд  знову  на  чолі  з  Прем”єр-Міністром  ЮЛІЄЮ  ТИМОШЕНКО.
        Головою  Верховної Ради обрали представника „помаранчових” АРСЕНІЯ  ЯЦЕНЮКА.   Незабаром  його  звинуватили  у  фальсифікації  прийнятих  Верховною  Радою  законопректів,  які  він  подавав  на  підпис  Президенту,  і  зняли  з  посади.  Головою  Верховної  Ради  України  був  обраний  ВОЛОДИМИР  ЛИТВИН.  А.Яценюк  створив  свою  партію  і  пішов  у  політику  вже  як  претендент  на  посаду  Президента  України.
        Протистояння  „помаранчових”  і  „біло-блакитних”,  як  почали  називати  прихильників  Партії  регіонів,  не  припинилося.  Знову  виникло  тертя  між  Президентом  В.Ющенко  і  Прем”єр-Міністром  Ю.Тимошенко,  яке  незабаром  переросло  у  чвари.  Після  виходу  у  червні  2008 р.  з  парламентської  більшості  двох  депутатів,  коаліція  перестала  бути  більшістю.  Політична  криза  загострилася  ще  більше.
      Президент поставив  питання  про  дострокове  припинення  діяльності  Верховної  Ради  і  створеного  ним  Кабінету  Міністрів  і  про  нові  вибори  Верховної Ради.  Тоді  на  початку  квітня  2009 р.  Верховна  Рада  прийняла  рішення  про  вибори  нового  Президента  України,  які  повинні  відбутися  25  жовтня  2009 р.  В.Ющенко,  не  дивлячись  на  те,  що  його  рейтінг  популярності  знизився,  як  колись у Л.Кучми,  до  нуля,  не  погодився  з  цією  датою  і  стверджує,  що  вибори  повинні  відбутися  17  січня  2010 р.  Для  роз*яснення  питання  подав  заяву  до  Конституційного  Суду.  Незабаром  Верховна  Рада  прийняла  рішення  про  проведення  президентських  виборів 17 січня 2010 р.  Політична  нестабільність  в  країні    ще  збільшилася  і  триває  далі.
        Вже  з  кінця  2008 р.  почалася  нова  передвиборча  боротьба  за  посаду  Президента  України.  Створюються  нові  партії,  кількість  яких  досягла  майже  150.  Вже  більш  десятка  претендентів  виявили  бажання  висунути  свою  кандидатуру  на  посаду  Президента.  І  чисельність  їх  з  кожним  місяцем  збільшується.

                22.5. СТАН  ПРОМИСЛОВОСТІ.
        Розвалення  Радянського Союзу  і  проголошення  незалежності  України,  реформування органів державної влади  і  взятий  ними  курс  на  реставрацію
капіталізму  супроводжувалися  серйозним  ЗАГОСТРЕННЯМ  СОЦІАЛЬНО  -ЕКОНОМІЧНОЇ  СИТУАЦІЇ  в  Україні. Вже  навесні  1992 р.  в  країні  проявилися всі ознаки ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ,  яка  стала  стабільною  на  багато  років. А на всьому  пострадянському  просторі  почалися  „лиховісні  90-ті  роки”,  як  охрестили  журналісти   злодійські  події  цієї  пори.
       Знаходячись  у  складі  Союзу  РСР,  Радянська  Україна  була  частиною  загальнорадянського  господарства  і  на  1991 р.  мала  постійні  господарські  зв”язки  з  33  тис.  підприємств  інших  республік.  Тільки  зв”язки  з  Росією  забезпечували  67,3%  виробництва  кінцевого  продукту  виробництва  України. Близько  80%  усіх  підприємств  в  Україні  не  мали  закінченого  технологічного  циклу  і робота  їх   залежала  від  імпорту  комплектуючих  виробів  і  сировини  із  союзних  республік.  Тепер  всі  ці  господарські  зв”язки  різко  обірвалися.  Почалося  ОБВАЛЬНЕ  ПАДІННЯ  української  промисловості.
       Тільки за  період з 1990 по 1994 р.  виробництво  валового  національного  продукту  в  Україні  скоротилося  на  44%,  обсяг  промислової  продукції  -  на  41%,,  національний  доход  -  на  54%. 
         Темпи  і  глибина  економічної  кризи  в  Україні  не  мали  аналогів  у  світовій  історії.  Якщо  під  час  Великої  Вітчизнянної  війни  загальні  економічні  втрати  Української  РСР  складали  40%,  то  в  мирний  час  у  „незалежній”  Україні   вони  склали  понад  75%.  Фальшиві  реформи,  проведені  нещодавньою  партійно-державною  номенклатурою,  яка  відкинула  комуністичну  ідеологію,  об*єдналася  з  націоналістами,  криміналітетом  і  реставрувала  капіталістичні  відносини  принесли  Україні  більшу  шкоду  і  втрати,  ніж  1225  днів  і  ночей  безперервної  битви  на  території  України  у  період  Великої  Вітчизнянної  війни.  На  багато  років  Україна  занурилася  в  „ЕКОНОМІЧНУ  РУЇНУ”.
         В  січні  1992 р.  голова  російського  уряду  Єгор  Гайдар  відмінив  державний  контроль  за  ціноутворенням.  Зразу  ж  у  державах  СНД,  де  мало  місце  ходіння  рубля,  почалося  стрімке  підвищення  цін  на  всі  без  винятку  товари  і  продукти  харчування.
       Щоб  якось  захистити  свій  внутрішній  ринок,  в  Україні  з  10  січня  1992 р. відмінили  карбованець  і  замість  нього  ввели  паперові  КУПОНИ багаторазового користування. Але це не врятувало  ринок  України.  Навпаки,  ціни  підскочили  майже  в  50  разів.   Рівень  інфляції  в  Україні  виявився  найбільш  високим не  тільки  серед  країн  СНД,  а   у  світі.         
         Ще  не  почалося  масове  пограбування  державної  і  колгоспно-радгоспної власності  під  виглядом  приватизації,  а  директори  підприємств,  радгоспів  і  голови  колгоспів  почали  розпоряджатися  виробленою  продукцією,  як  своєю  власною,  ведучі  вільну  торгівлю  і  встановлюючі  надвисокі  ціни. Хоч  в  цей  час  мало  місце  стрімке  падіння  промисловості,  підприємства  отримували  надприбутки,  які  безконтрольно  привласнювали  керівники.  В  той  же  час  реальна  заробітна  плата   працівників  стрімко  зменшувалася.  Настав  період,  коли  заробітну  плату  робітникам  взагалі  перестали  виплачувати.
         Президент,  Верховна  Рада,  Кабінет-Міністрів  намагалися  якось  стримати   кризу,  інфляцію,  але  прийняті  реформи,  програми,  прагнення  переорієнтовати  промисловість  зі  Сходу  на  Захід,  обіцянки  за  два-три  роки  стабілізувати  економіку  виявилися  декларативними  і  тільки  підкреслювали  непрофесіоналізм  нових  керівників  держави.
        Економічну  ситуацію  вкрай  ускладнювала  ЕНЕРГЕТИЧНА  КРИЗА.  Росія  скоротила  постачання  енергоносіїв  в  Україну  на  20-30%  в  зв”язку  з  переходом  на  світові  ціни.  До  них  Україна  була  зовсім  не  готова.  Сама  ж  Україна  на  початку  своєї  самостійності  могла  забезпечити  себе    тільки  на  25%  потреб  у  природному  газі  і  10%  -  у  нафті.
        Після Чонрнобильської катастрофи звузилися можливості  використання  атомної  енергії.  Вуглевидобування  у  Донецькому  вугільному  басейні  суттєво  скоротилося  і  продовжувало  скорочуватися.
         У важкому становищі опинилася МЕТАЛУРГІЙНА ПРОМИСЛОВІСТЬ.  Металургійний  комплекс  об”єднував  270  підприємств.  За  перші  три  роки  незалежності  обсяг  їх  виробництва  скоротився  на  30%.  З  підвищенням  цін  на  енергоносії  а  також  хронічне  затримання  постачання  вугілля  призвели  значну  кількість  металургійних  підприємств  до  закриття.
         У  тяжкому  становищі  опинилася  ХАРЧОВА  ПРОМИСЛОВІСТЬ, виробництво  товарів  широкого  вжитку.  Держава  відмовила  у  підтримці  вітчизнянним  товаровиробникам.  Зате  відкрила  митні  кордони  іноземним      і  українські  ринки  перетворилися  у  склади  іноземної  продукції  дуже  низької  якості  і  небезпечні  для  здоров”я  людини.
       Значні труднощі з”явилися у  роботі  ТРАНСПОРТУ.  Дуже  зменшилися  вантажні  та  пасажирські  перевезення.  Більш  ніж  на  половину  скоротився  обсяг  робіт  авіаторів,  моряків,  робітників  річкового флоту,   перевезення  залізницею  та  автомобільними  дорогами.
         Незабаром  машинобудування  скоротилося  в  3  рази,  легка  промисловість  -  у  8  разів,  електронна  промисловість,  яка  є  основою  високих  технологій  і  технологічного  лідерства,  скоротилася  більше  ніж  у  100  разів.  Україна  опинилася  у  гіршому  стані,  ніж  після  Другої  світової  та  Великої  Вітчизнянної  війн.
         На  початку  серпня  1992 р.  була  прийнята  ДЕРЖАВНА  ПРОГРАМА  ПРИВАТИЗАЦІЇ МАЙНА ДЕРЖАВНИХ  ПІДПРИЄМСТВ  на  1992-1994 рр.  Почалося  страшенне  первісне  накопичення  капіталу  в  Україні. Навколо  приватизації,  яка  перетворилася  в  пограбування  державного  майна,   розгорнулася  боротьба  різних  політичних  сил  і  кримінальних  кланів.    Почалися  злодійські  „лиховисьні  90-ті”  роки.
        Партійна,  радянська,  комсомольська,  правоохоронна  номенклатура  разом  з  кримінальними  авторитетами,  називаючі  себе демократами,  прикриваючись  турботою  про  народ  та  народне  благо  провели  ПРИВАТИЗАЦІЮ  державної  власності  -  загального  надбання  народу  України.    Провели  в  інтересах  вузького  кола  приватних  осіб.  В  результаті  базові  галузі  промисловості,  найбільш  прибуткові,  навіть  стратегічні  підприємства  країни  опинилися  у  власності  200-300  сімей,  збагачуючі  нових  нуворишів  і  відкидаючі  в  багно  злиденності  мільйони  громадян  України.
        Технологія  приватизації  була  дуже  проста.  Вартість  державного  майна  штучно  занижувалася  або  підприємство    штучно доводили  до  банкрутства  і  повного  розорення,  а  потім за  безцінь  продавали  „своїм”. Покупцями  виявилися ті ж самі представники  недавньої  партійно-державної  і  комсомольської  номенклатури,  які  розділили  державне  майно  з  кримінальним  світом.  Тепер  це  вже  був  НОВИЙ  ПАНІВНИЙ  КЛАС  -  УКРАЇНСЬКА  БУРЖУАЗІЯ.  Між  новими  власниками  почалися    кримінальні  розборки   за  майно  і  владу   із  замовленими  вбивствами,  які  не  припиняються  і  в  сучасну  пору.
       Трудящим,  які  будували  підприємства,  працювали  в  них  і  які  були  їх  колективною  власністю,  видали  приватизаційні  майнові  сертифікати  вартістю  в  1 млн. 50 тис.  українських  купоно-карбованців  за  станом  на    1 листопада 1993 р.
       В  той  час  все  населення  України  стали  „міліонерами”.  Незабаром  ці  майнові  сертифікати  були  скуповані  новими  капіталістами  за  безцінь.   Трудове  населення  України  виявилося  знову  пограбованим.
        З  початком  приватизації  запроваджена  була  і  ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ  ЦІН.  Наслідком  стала  катастрофічна  платіжна  криза,  розбалансованність  фінансово-кредитної  системи  і  зубожіння  основної  маси  населення.
         Найбільш  спритні  представники  нової  української  буржуазії  почали  створювати  при  державних  підприємствах  різного  типу  комерційні  посередницькі структури,  „трасти”,  фінансові  піраміди  та  інші  фальшиві  і  шахрайські  установи.
         Під  їх  прикриттям  виманювали  у  довірливого  населення  грошові  збереження,  піднімалися  ціни,  „перекачували”  гроші  в  тіньовий  сектор  та  за  кордон.  Ці  процеси  супроводжувалися  поширенням  корумпованості  серед  державних чиновників,  правоохоронних  органів, розкраданням  військового  майна  генералітетом  та  продаж  його  за  кордон,  зростанням  економічної  та  фінасової  злочинності.  Поширенним  став  продаж  зброї,  стратегічних  підприємств  та  об”єктів  іноземцям.
        Отримані  таким  чином  величезні  грошові  суми  перекачувалися  у  закордонні  банки  та  офшорні  зони.  Туди  ж  за  кордон тікали  і  там  знаходили  притулок  ті  можновладці,  чиї  злодійські  вчинки   вже  не  вписувалися  навіть  у  корумповану  Україну.  Прикладом  може  бути  втеча  до  США  нещодавнього  Прем”єр-Міністра  України  Павла  Лазаренка,  де  його  все  ж  засудили  за  американським  законодавством  за  закордонні  злочини,  але  не  за  злочини,  вчинені  в  Україні.
         В  період  всесвітньої  кризи  2008-2009 рр.  корупція  в  Україні вразила  всі  без  виключення  сфери,  з  якими  громадяни  чи  юридичні  особи  спілкуються  -  від  місцевих  органів  влади  та  правоохорони  до  найвищих:  Верховної  Ради,  Кабінету  Міністрів,  вищих  судових  органів (справа  голови  Апеляційого  суду  Львівської  області   Зварича,  якій  запевняв  при  арешті,  що  знайдені  у  нього  мільйони  доларів  та  гривен,  то  дар  «доброхотів»,  які  «посівали»  у  нього  в  службовому  кабінеті).  За  корупційні  дії  у  червні  2009 р.  Верховна  Рада  зняла  з  посади  міністра  оборони  України  Ю.Єханурова,  не  дивлячись  на  його  захист  з  боку  президента  В.Ющенка.
         За  висловом  учасників  цих  процесів  в  той  час  жили  не  по  закону,  а  по  злодійським  „поняттям”,  за  якими  дехто  живе  і  зараз.
        Бездумна  повальна  приватизація (або  „прихватизація”,  як  називають  у  народі  цей  процес)  привабила  до  України  іноземних  капіталістів.
       Серед  приватизованої  української  власності  75 %  належить  компрадорській  та  іноземній  буржуазії  або  змішаним  компаніям.  Прикладом  такої  „прихватизації”  може  бути  продаж  найбільшого  в  країні  металургійного  підприємства  „Криворіжсталь”,  який  спочатку  майже  за  безцінь  продали  українському  капіталісту, а потім перепродали індійському капіталісту  за  більшу  вартість.
       Коли  депутати  Верховної  Ради  почали  з”ясовувати  на  що  витратити  виручені  від  продажу  „Криворіжсталі”  25  млрд.  доларів,  виявилося, що  гроші  зникли   невідомо  куди.  Їх  так  і  не  знайшли,  бо…не  шукали.
       Понад  18  років  сучасні  можновладці  розкрадають  та  розпродають  державне  майно,  створене  народом  України  за  роки  Радянської  влади,  яку  так  лають  сучасні  політики  та  ідеологи.  І   ще  не  зуміли  все  вкрасти  та  розпродати. Але  незабаром  прийде  час,  коли  не  буде  потреби  у  Фонді  державного  майна,  бо  все  державне  майно  буде  розкрадене  остаточно  і  буде  знаходитися  у  приватній  власності.  Навіть  стратегічне.
         В  той  же  час  за  роки  незалежності  в Україні  не  було  збудовано  НІ  ОДНОГО  ПРОМИСЛОВОГО  ПІДПРИЄМСТВА.  Зате  зростають  торгові
 об”єкти,  величезні  офіси,  „хатинки  з  ліфтами”.  Нові  „хазяї  життя”  вихваляються  власними  літаками,  яхтами,  палацами,  придбаними  за  величезні  суми  в  екзотичних   місцях  світової  кулі.
          Всесвітній  банк  щорічно  виставляє  кожній  країні  індекс  індустріального  розвитку.  У  2005 р.  з  індексу  індустріального  розвитку  Україна  займала  141  місце.  Позад  нею  -  142  місце  -  знаходилася  „бананова  республіка”  Сальвадор.  Зате  із  корумпованості  увійшла  у  першу  десятку  світу.  Згадаймо:  при  Радянській  владі,  яку  так  звикли  вже  лаяти  сучасні  можновладці,  Україна  входила  у  першу  десятку  найбільш  розвинутих  країн  світу.  Тепер  «незалежна,  демократична»  Україна  є  одним  із  світових  ЛІДЕРІВ  по  рівню  КОРУПЦІЇ. 
           Згідно  доповіді  міжнародної  правозахисної  організації  Транспаренсі  Інтернешнл  «Барометр  глобальної  корупції – 2009»,  наша  держава  отримала  оцінку  в  червні  2009 р.  у  4,3 бали  (з  5-тибальної  системи).  Це  самий  високий,  тобто  найгірший,   бал  серед  «нових  незалежних  країн»  і  серед  інших  держав  світу  взагалі.
          У  2008 р.  світ  вразила  світова  економічна  і  фінансова  криза.  Вона  прийшла,  як  і  в  1929-1933 рр.  із  Сполучених  Штатів  Америки  і  перекинулася  на  всі  країни  Європи,  Азії,  Латинської  Америки.  В  першу  чергу  вона  вразила  ті  країни   світу,  чия  економіка  і  фінансова  система    були  пов*язані  із  сполученноштатівським  доларом.
           Головною  причиною  криз  у  капіталістичному  суспільстві  є  сама  капіталістична  система.   Капіталістичні  кризи  -  закономірний  процес,  який відбувається  періодично  через  10-15  років  і поглиблюється суб*єктивними причинами.  Вони  є  результатом  анархії  виробництва  і  шахрайства  олігархів.  У  гонитві  за  надприбутками  капіталісти  виробляють  стільки  продукції,  скільки  суспільство  вже  не  може  купити.  Населення  і  хотіло  б  її  купити,  але  ціни  на  неї  занадто  високі.  Власники  виготовленої  продукції  не  бажають  знижувати  ціни  і вважають краще   знищити  цю  продукцію,  що  вони  і  вчиняють  серед  голоду  і  злиднів  пересічних  громадян.
         Світова  криза  2008-2009р.р.  почалася  з  фінансової  системи  США.  Тут  було  виготовлено  1  квадриліон  200  триліонів  доларів  бумажками, які  не  були  забезпечені   товарами.  Це  в  10  разів  більше  валового  внутрішнього  продукту (ВВП)  всіх  держав  земної  кулі.  Крім  того,  перевиробництво  нічим  не  забезпечених  доларів  поглибилося  штучними  шахрайськими  заходами  банків  США.   
         Наслідком  став  спочатку  обвал  і  банкрутство  фінансових  структур    у США і у багатьох країнах світу,  а  потім  обвальне  зниження  виробництва  і  зростання  інфляції.  Найбільше  від   світової  кризи  постраждала  Україна.
         Український  уряд  Прем*єр-Міністра  Ю.Тимошенко  довго  не  визнавав  наявність  кризових  процесів  в  країні  і  заспокоював  населення.  Але  настав  час,  коли  приховувати  кризу  вже  було  неможливо.   
         У  третьому-четвертому  кварталі  2008 р.  українська  промисловість  почала  скорочуватися  і  зупинятися.  В  жовтні  2008 р.  виробництво  скоротилося  на  3,2%,  у  листопаді  -  на  28,6%,  в  грудні  - на  26,6%.  Особливо  впало  виробництво  у  металургійній,  видобувній,  хімічній  промисловості.  Виробництво  чавуну,  сталі,  готового  прокату  за  2008 р.  скоротилося  на  13%,  продукція  коксохимічних  підприємств  -  на  23,5%,  Із  42  мартенівських  печей  зупинено  31,  із  13  електропечей  – 10.  Заморожені  будівництва,  знижені  обсяги  перевізок,  впало  виробництво  у  сільському  господарстві,  знижені  обсяги  у  сфері  послуг.
          В  той  же  час,  щоб  якось  наповнити  дірявий  бюджет,  уряд  збільшив  податки  на  малий  і  середній  бізнес.  Наслідком  стало  те,  що  значна  кількість  підприємств  пішла  в  «тінь».  За  даними  ЗМІ  в  травні  2009 р.  в  «тіні»  вже  перебувало  31,3%  підприємств  України  із  загальним  капіталом  понад  100 млрд. гривен.
          Головний  показник  розвитку  країни  -  внутрішній  валовий  продукт (ВВП)  почав  катастрофічно  йти  до  низу.  В  жовтні  2008 р.  він  впав  на  2,5%,  в  листопаді  -  на  14,4%.  у  грудні  -  на  9,9%.  На  протязі  півроку  у  2009 р. Прем*єр-міністр  Ю.Тимошенко  заборонила Держкомстату публікувати  звіти  і  тільки  у  липні  2009 р.  він  нарешті  оприлюднив  показники  розвитку  вітчизняної  економіки  за  перший  квартал поточного  року.  За  офіційною  статистикою падіння  ВВП  склало  20,3%.  Але засоби  масової  інформації  вважають,  що  падіння  виробництва  перевищило  30%  і  промисловість  України  у  порівнянні  з  липнем  2008 р.  у  липні  2009 р.  вже  лежить  на  самому  низу.
            В  той  же  час  постійно  зростає  рівень  безробіття.  Багатьох  працівників  формально  не  звільняють  з  роботи,  а  відправляють  у  відпустку  за  свій  рахунок,  скорочують  час  робочого  тижня,  разом  зі  скороченням  заробітної  плати.  В  грудні  2008 р.  за  даними ЗМІ  кількість  безробітних  в  Україні  складала  майже  2  млн.  людей  і  відбувається  тенденція  до  їх  зростання.
            Працюючим  по  декілька  місяців  не  виплачують  заробітної  плати.  Заборгованість  із  заробітної  плати  на  квітень  2009 р.   склала  3  млрд. гривень.  Працівники  бунтують,  але  поки  що  мирним  шляхом:  вчиняють  мітинги,  демонстрації,  пікетують  будинки  адміністрацій  підприємств  і  місцевої  влади,   Верховної  Ради  і  Кабінету  Міністрів,  перекривають  шосейні  дороги  і  залізниці.   
          
                22.6.  СІЛЬСЬКЕ  ГОСПОДАРСТВО.
         Глибока  соціально-економічна  криза  особливо  гостро  дала  взнаки  у  СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ,  яке  було  розорено,  як  і  промисловість,  штучно.  На  початку  1992 р.  АПК  України  належало  32%  основних  виробничих  фондів  від  усіх  фондів  народного  господарства,  працюючих  -  29%,  вироблено  валової  продукції  -  40%.  Радянська  Україна  була  лідером  Європи  з  виробництва  продукції  харчування  на  душу  населення,  займаючі  1-2  місця  з  виробництва  сільхозпродукції  на  душу  населення  -  цукрового  буряка, насіння  соняшника,  картоплі,  зерна,  овочів,  плодових  та  ягідних  культур,  молока,   яєць,   м*яса  тощо.
       Ще при горбачовській „перебудові”  у  Земельному  кодексі,  прийнятому  у  1990 р.  декларувалося  введення  поряд  з  державною  та  колективною  власністю  на  землю  і  ПРИВАТНА  ВЛАСНІСТЬ.
        З проголошенням незалежності України   при  підтримці  Президента  Л.Кравчука  і  Прем*єр-Міністра  Л.Кучми,   Верховна  Рада  у  1991-1992 рр.  прийняла  Закони  України  „Про  селянське (фермерське)  господарство”  і  „Про  форми  власності  на  землю”.  Ці  закони  були  спрямовані  на  дискредитацію  колгоспів  і  радгоспів.  В  них  розробили  концепцію  роздержавлення  і  приватизації  землі,  а  також  перетворення  колгоспів  і  радгоспів на асоціації чи господарські товариства. Одночасно  проголошувалося  право  кожного  колгоспника  на  вихід  з  колгоспу  і  створення  власного  приватного  господарства.
        У  1992 р.  почався  розподіл  майна  колгоспів  і  радгоспів  за  паями  і  перетворення  їх  у  колективні  сільськогосподарські  підприємства (КСП),  селянські  спілки,  кооперативи,  акціонерні  товариства.  Але  законодавчий  механізм  цих  перетворень  не  мав   чіткості  та  пояснень   і  відбувався  стихійно та  суперечливо.  Колективні  господарства  продовжували  існувати.  Колгоспники  не  хотіли  виходити  із  колгоспів. 
         Лжереформи  можновладців  обернулися  страшною  бідою  для  селянського  господарства  і  населення  України.  Виробництво  валової  продукції  землеробства  у  1992-1994 рр.  у  порівнянні  з  1990 р. ( тепер  науковці   почали  порівнювати  те,  до  чого  призвели  капіталістичні  реформи,  з  тим,  що  існувало  при  Радянській  владі  у  1990 р.  до  проголошення  незалежності  України)  зменшилося  на  48%,  а  в  галузі  тваринництва  -  на  50%.  Поголів*я  великої  рогатої  худоби  скоротилося  на  7,3 млн.  голів,  а  також  корів  -  на  1,5, млн.,  свиней  -  на  6,9 млн.,  овец  -  на  4,7  млн., свійської  птиці  -  на  79  млн.,  коней  -  на  517 тис,  бджолиних  сімей  -  на  435  тис.
         Заробітна  плата  працівників  у  сільгосппідприємствах  скоротилася  у  дев*ять  разів,  виробництво  праці  -  в  два  рази.   В  селах  залишилося  без  роботи  мільйон  людей. Такого спаду  сільськогосподарського  виробництва  в  Україні  не  було  навіть  під  час  Великої  Вітчизнянної  війни,  коли  фашистські  завойовники  грабували  і  нищили  Україну.   Але  це  був  лише  початок.
         9  червня  1998 р.  група  іноземних  економістів  під  керівництвом  Луіса  Фаоро  з  компанії  «Ті-Ар-Джі»  та  «Кемонікс  інтернешнл» (США)  передали  адміністрації  Президента  Л.Кучми  проект  указу «Про  невідкладні  заходи  прискорення  реформування  аграрного  сектора  економіки».   Під  цією  назвою  указ  за  №1529  3  грудня  1999 р.  був  підписаний  Президентом  Л.Кучмою.
         За цим  Указом   органам  виконавчої  влади  на  місцях НАКАЗАНО було  на  протязі  двох  наступних  років РОЗПУСТИТИ  колективні  сільськогосподарські  підриємства (КСП),  які  фактично  тепер  були  ЗАБОРОНЕНІ.  Сільське  господарство  почали  реформувати ТІЛЬКИ  на  підставі ПРИВАТНОЇ  ВЛАСНОСТІ.  Всі  члени  КСП  отримали  право,  а  згодом  були  зобов*язані  вийти  з  них  з  виділенням  земельної  ділянки  -  ПАЯ  та  частини  колгоспного  майна.
        Але  колгоспне  майно  вже  було  розтягнуто,  найкращі  землі  вже  розібрані.  На  селі  почалася  боротьба  за  землю  часто  з  трагічними  наслідками,  як  колись  у  феодальні  часи.  Селяни  отримали  свої  земельні  ділянки  без  будь-якого сільськогосподарського  реманенту.  Обробляти  землю  було  нічим.  Тоді  влада  дозволила селянам  здавати  свої земельні  паї  в  оренду  новим  панам.
          Дія  указу  №1529    виявилася  найбільш  нищівною  за  всю  історію  розвитку  сільського  господарства  на  українській  землі.  Ніякі  війни,  окупації,  перетини  під  час  колективізації,  інші  бездумні  рішення,  які  мали  місце  в  період  розвитку  радянського  АПК,  не  змогли  зруйнувати  сільськогосподарське  виробництво,  українське  село,  уклад  життя  на  селі,  яке  завжди  було  колискою  українського  народу,  як  цей  кучмівський указ.
           Тільки  у  2000 р.  Президент  Леонід  Кучма  і  Прем*єр-міністр  Віктор  Ющенко  із  своїми  підручними  органіували  знищення  основних  виробничих  фондів  колгоспів  і  радгоспів  на  36,5  млрд.  грн.,  а  в  2001 р.  – ще  на  16 млрд. грн.  Понад  52  млрд. грн.,  або  60%  від  фондів,  які існували  в  колгоспах  і  радгоспах  на  1   січня  1999 р.,  були  знищені.  Не  стало  ще  2 млн. 42 тис.  голів  великої  рогатої  худоби,  800 тис.  корів,  2млн.200 тис.  свиней, 165 тис. овець, 12 млн. голів  свійської  птиці  і  70  тис.  бджолиних  сімей.
           На  1  січня  2008 р.  у  сільхозпідриємствах  України  залишилося  менше  2  млн.  голів  великої  рогатої  худоби. 
           В  результаті  «безальтернативної  реформи»,  як  її  називали  всі  ці  роки,  в  Україні  залишився   повністю  зруйнований  АПК.  На  1  січня  2008 р.  у  порівнянні  з  1990 р.  виробництво  валової  продукції  сільського  господарства  у  всіх  категоріях  господарства    знизилося  на  39%.,  у  сільхозпідриємствах  -  на  65%,  продукції  твариництва,  відповідно, - на  52%  і  71%,  виробництво  праці  -  більш  ніж  у  два  рази.  Залишилися  без  роботи  4,2 млн.  селян.  Середня  заробітна  плата  за  останні  8 років  реформ  склала  348 грн  у  місяць.  Це  самий  низький  показник  серед  усіх  галузей  народного  господарства.
          Під  час  всесвітньої  кризи  2008-2009 рр.  безробітним  селянам  уряд  Юлії  Тимошенко  відмовив  у  наданні  допомоги  з  безробіття,  мотивуючі  тим, що безробітні селяни мають  присадибну  ділянку,  з  якої  можуть  жити.
          За  період,  так  званої,  «земельної  реформи»    під  керівництвом  Л.Кравчука, Л.Кучми і В.Ющенка кількість тракторів зменшилася на  310 тис.  штук (62%),  зернових  комбайнів  -  64,2 тис. шт. (61%),  кукурудзяних  комбайнів  -  11,7 тис. шт. (78%),  картопляних  комбайнів  -  8,1 тис. шт. (84%),  бурякозбиральних  комбайнів  -  13,2 тис.шт.  (66%).
          В  нещодавніх  колгоспах  і  радгоспах  майже  повністю  знищені  стани  тракторних  бригад,  ремонтні  майстерні,  гаражі,  склади  пального,  ангари  для  сільгосптехніки.  Понад  мільйона  механізаторів  високого  класу  залишилися  без  роботи  і  покинули  села.
         Для  нормального  розвитку  сільського господарства  потрібна   чітка законодавча база, реальна  допомога  держави  фінансовими  кредитами  а також сучасною технікою, особливо малою механізацією  для  фермерських  господарств.  Нічого  цього  в  Україні  немає.  Якщо  Верховна  Рада  іноді  приймала  рішення  про  нові  грошові  вливання  у  сільське  господарство,  то  гроші,  як  правило,  до  селян  не  доходили,  а  опинялися  на  рахунках  комерційних  банків  чи  посередників.
        Отриманий  через  декілька  місяців  від  проданої  продукції  прибуток  не  задовольняє  селянина,  який  перетворився  вже  у  фермера,   бо  не  покривав  навіть  витрати  на  пальне  та  запасні  частини  до  механізмів. Фермерські  господарства  перетворюються  у  безнадійних  фінансових  боржників.  Вони  не  мають  змоги  купити  необхідні  машини,  механізми,  мінеральні  добрива,  пальне  тощо.
         В  той  же  час  нещодавні  радянські  районні  керівники,  голови  колгоспів  та  директори  радгоспів  разом  з  родичами  чи  близькими  до  них  особами  привласнили  найкращі  землі  для  зайняття  фермерством  чи  передачі  їх  в  оренду  іншим  людям,  за  безцінь  скупили  або  й  так  привласнили  колгоспну  та  радгоспну  техніку.  Тваринницькі  ферми  також  були  пограбовані.  Десятки  тисяч  голів  тварин  вивезені  на  продаж  за  кордон,  десятки  тисяч  голів  тварин  порізано  на  м”ясо.
        Там,  де  були  колись  будівлі  колгоспних  ферм,  тепер  серед  бур”яну  стирчать  фундаменти  від  них.         
        З  початком  сільськогосподарських  реформ  сільське  господарство  України  з  року  в  рік  знижує  обсяги  виробництва.  Якщо  раніше  Україна  вивозила  хліб  на  міжнародні  ринки  і  залишала  достатньо  для  свого  населення,  то  тепер  ділки  вивозить  за  кордон  ще  більше  зерна,  не  залишаючі  майже  нічого  для  свого  народу  в  Україні.  А  згодом  це  ж  зерно   ввозять  в  країну  з-за  кордону  і  звичайно   за  цінами  у декілька  разів  більшими,  ніж  ті,  за  якими  продавали  за  кордон.   Ціни  на  хліб  для  пересічних  громадян  підскочили  у  8-10  разів.
        Виробництво  м”яса  в  Україні  скоротилося  на  88,4%.,  молочна  продукція  -  на  84,3%. М”ясна продукція  стала  недосяжною  для  більшості  населення. Закрита  значна  кількість  цукрових  заводів. Виробництво  цукру  скоротилося  на  70%. Тепер м”ясо і цукор  завозять  в  Україну  з-за  кордону.  З-за  кордону  до  України  вже  везуть  картоплю,  овочі,  фрукти  та  іншу  садовину. Часто-густо вони модіфіковані  і  шкідливі  для  здоров”я  людей.  Насінництво  знищено повністю.
       З  вступом  у  2008 р.  України  до  Світової  Організації  Торгівлі (СОТ)  фахівці прогнозують ще  більше  погіршення  стану  сільського  господарства  в  Україні,  яке  вже  й  так  зруйновано. 
        В  зв”язку  з постійним  зростанням  цін  на  паливо  і  зниженням  цін  на  зерно,  фермерам  стало  невигідно  вирощувати  зернові  культури.  Все  більше  українські  поля  засівають  ріпаком  чи соняшником  чи  віддають  у  владу  бур”янам. Знамениті українські чорноземи  все  більше  виснажаються  і  перетворюються  в  солончаки. 
        З  1  січня  2002 р.  вступили  в  юридичну  силу  „Основи  земельного  законодавства України”. За  цим  законодавством землю   сільськогосподарського  призначення  дозволяється  продавати  і  купувати  у  приватну  власність.  Таке  положення  викликало  обурення  серед  більшості  населення  України  і  лівих  сил.  Тому  Верховна  Рада  наклала  (поки  що)   мораторій   на  купівлю-продаж  землі  сільськогосподарського  призначення.
       В той же  час  купівля-продаж  землі  несільськогосподарського  призначення  відбувається  повсякденно  та  усюди.  Все  узбережжя  Криму,  Азовського  та  Чорного  морів  вже  скуплене  олігархами та  огорожене  залізними   чи  кам”яними  парканами.  За  такими  ж  парканами  під  охороною  найманців  навколо  Києва  та  інших  великих  міст  України  височать  палаци  сучасних  можновладців  та  олігархів.  Все  це  приватна  власність,  священна  і  недоторкана.
        Деякі можновладці,  народні депутати, політологи і  навіть  письменники  стверджують,  що   майже  5  млн. га  землі  вже  продано  і  вони  вимагають  відмінити  мораторій  на  продаж  землі.
         За  18  років  знищення  села  і  АПК  у  громадян  України  ще  залишилася  тільки  ЗЕМЛЯ  -  головний  і  безцінний  ресурс.  І, якщо  влада  перетворить  землю  у  товар,  це  стане  фактом  кінця  держави  Україна.  Продаж  землі  -  це  злочин  перед  сьогоденними  і  майбутніми  нащадками.

                22.7.  ФІНАНСИ.
        Будівництво  незалежної  держави  передбачає  створення  власної  ФІНАНСОВО-ГРОШОВОЇ  СИСТЕМИ.  З  цією  метою  Національний  банк  України  сформував  майже   230  банківських  установ,  які  нараховували  понад  18 тис.  філіалів. Одночасно   відбулася  демонополізація  фінансової  системи і з”явилася величезна кількість комерційних банків.  Вони  виникали  часто  стихійно,  без  певної  законодавчої  бази   і  контролю  з  боку  Національного банку України.  Наслідком  стала  некерованність  банківської  системи  і  численні  фінансові  зловживання.
       В  умовах  невпинного  спаду  виробництва, подорожчання   енергоносіїв  та  іншого  імпорту  Україну  охопила  ІНФЛЯЦІЯ,  яка  за  своїми  темпами  перевищила  всі  наявні  досі  показники.  Радянська  Україна  знаходилася  у,  так  званій,  „рубльовій  зоні”.  Гроші  друкувалися  в  Росії  і  централізовано  надходили  до  України.  З  вересня  1991 р.  надходження  грошової  маси  в  Україну  припинилося.   А  незабаром  невідомо  де  зникли  з  державних ощадбанків  України  132  млрд.  карбованців  -  заощаджень  населення.
        7  листопада  1992 р.  Президент  України  Л.Кравчук  підписав  Указ  „Про  реформу  грошової системи  в  Україні”,  за  яким  Україна  виходила  з  „рубльової  зони”  і  в  країні  вводилися  КУПОНИ.  Згодом  в  Україні  стали  випускати  власні  грошові  знаки  -  КУПОНО-КАРБОВАНЦІ.
        Внаслідок  інфляції,  що  безперервно  зростала,  рахунок  грошей  у  громадян  пішов  на  сотні,  потім  -  на  тисячі  і  мільйони.  Навіть  злидарі  перетворилися  у  „мільйонерів”.  Такі  гроші  втратили  властиві  їм  функції  і  стали  гальмом  соціально-економічного  розвитку  країни.
       Уряд  України  взяла  курс  на  приборкання  інфляції  і  запровадження  стабільних  грошей.  У  вересні  1996 р.  в  обіг  була  введена  сучасна  грошова  одиниця  -  ГРИВНЯ.  Старі  купоно-карбованціі  обмінювали  на  гривні  як  100 тис.  до  1.
         Однак,  грошова  система  будь-якої  країни  функціонує  не  ізольовано.  Вона  залежить  не  тільки  від  стану  національної  економіки  але  й  від  фінансових  коливань  на  світовому  ринку.  Українська  гривня  опинилася  прив”язаною  до  сполученоштатівського  долару. Економічна криза в  США  та  постійне  падіння  виробництва  і  політична  нестабільність  в  Україні,  подорожчання  енергоносіїв  призвели  у  2008 р.  до  нової  хвилі   інфляції.
       За  офіційними  даними  в  липні  2008 р.  інфляція  в  Україні  складала  15,9%,  за  неофіційними  -  понад  30%.  Це  найвищий  рівень  інфляції  в  Європі  і  один  із  самих  високих  -  у  світі.  В  інших  країнах  інфляція  не перевищує  3-4%.
       Фінансова  криза  в  Україні  загострилася в  кінці  2008 –весною  2009 р.  Банки  припинили  повернення  депозитів  своїм  вкладникам.  Значна  кількість  вкладених  населенням  грошей  опинилася  за  кордоном.  Населення  вимагає  повернення  своїх  вкладів.  Були  випадки,  коли  в  приміщеннях  банків,  не  маючі  змоги  виплатити  свої  кредити  із-за  неповернення  депозитів,  вкладники  вчиняли  самогубство.
        Не  повертаючі  вкладникам  їх  грошей  банки,  у  2008 р.  за  офіційною  статистикою  отримали  прибуток  понад  17 млрд. доларів.
        Прем*єр-Міністр Ю. Тимошенко  поїхала  до  урядів  країн  Європи  з  проханням  надати  Україні   кредити,  звернулася  до  Міжнародного  Валютного Фонду(МВФ). Той  пообіцяв  надати  кредит  у  15  млрд.  доларів,  але  не  зразу,  а  частинами  і  при  певних  умовах.  Серед  них  -  змінення  українського  бюджету,  збільшення  віку  чоловікам  і  жінкам  при  виході  їх  на  пенсію,  підвищення  тарифів  на  газ,  на  комунальні  та  інші  послуги,  відміни  певних  пільг  для  громадян-пільговиків  та  інші.
        Отримали  на  липень  2009 р.  вже  два  транши  кредиту.  На  черзі  -  третій.  Але  куди  пішли  кредити  -  таємниця  уряду.  У  розпал  кризи  Партія  Регіонів  запропонувала  законопроект  про  підвищення  заробітної  плати  робітникам  і  службовцям  та  пенсій  пенсіонерам.  Депутати  Верховної  Ради  з  блоку  БЮТ  одностайно   стверджують,  що  уряд  Ю.Тимошенко  на  це  грошей  не   має.
        Загальний  зовнішний  борг  України   на липень  2009 р.  склав  понад  100 мільярдів  американських  доларів. Повертати  борг  будуть  діти  і  онуки  сучасних  пересічних  громадян  України.

                22.8.  ЕТНОГРАФІЧНІ  ПРОЦЕСИ  І
                СТАНОВИЩЕ  В  СОЦІАЛЬНІЙ  СФЕРІ.
        Глибока  затяжна  економічна  криза,  яка  не  припиняється  вже  на  протязі   18  років  незалежності  України,  викликала  дуже  серйозні  негаразди  в  етнографічних  процесах  держави  і  в  соціальній  сфері.
        При Радянській  владі, до  якої  зараз  виховують  ненависне  відношення  сучасні  ідеологи  і  можновладці,  для  населення  України  стали  звичні  гарантії  з  боку  держави  відносно  надання  роботи,  стабільної  зарплати  чи пенсії, безоплатної освіти та медицинського обслуговування,   матеріальної  підтримки  тощо.  Тепер  з  реставрацією  капіталізму  ці  гарантії  були  відкинуті  і  більшість  колишніх  радянських  громадян  були  кинуті  напризволяще  і  щоденну  боротьбу  за  виживання.
         Це  зразу  ж  вплинуло  на  рівень  життя  населення  України  та  його  відтворення  -  природний  приріст  населення.  Якщо  в  1992 р.  чисельність  українського  етносу  досягла  52,3  млн.,  то  у  2008 р.  в  Україні  вже  було  46,5 млн.  людей.  У  травні  2009 р.  кількість  населення  України  вже  зменшилася  до  46  млн.  людей.    Смертність  почала  перевищувати  народжуванність.  З  кожним  роком  різниця  між  кількістю  народженних  і  померлих  збільшується.  У  2009 р.  ця  різниця  досягла  вже  400 тис.  на  рік.  Дитяча  смертність  в  Україні  виявилася  найвищою  в  Європі.
       Тривалість життя  в  Україні  скоротилася  на  10-12  років.  Дуже  висока  смертність  населення  у  працездатному  віці.  Кожен  третій  мешканець  України  не  дожива  до  пенсійного  віку.
       Особливо  скрутне  становище  з  демографічною  ситуацією  склалося  в  українському  селі.  На  протязі  багатьох  років  його  покидає  молодь  та  активна частина населення. Наслідком стало СТАРІННЯ села.  Майже  5  млн.  селян,  які  ще  залишилися  у  селі,  а  це  кожний  третій  селянин  -  непрацездатного  віку.  Щорічно  у  кожному  п”ятому  селі  не  народжується  жодна  дитина.  Багато  сел  повністю  спустошені.  Кожен  рік  з  карти  України  зникають  майже  50  сел.
        Різке  зменшення  народжуванності  дітей  означає  також  гостру  КРИЗУ  СІМ”Ї  як  соціального  інституту.  Кількість  шлюбів  зменшується,  в  той  же  час  кількість  розлучень  збільшується.   Поширеними  стали  цивільні  шлюби,  тобто  без  офіційної  реєстрації  у  РАГСі.  Не  дивлячись  на  збільшення  виплат  при  народженні  дитини,  батьки  не  наважуються  мати  більше  однієї  дитини.  Виховання  та  утримання  дітей  коштують  дуже  дорого,  а  їх  майбутнє  -  невизначене.  Збільшилися  випадки,  коли  матері-одиначки  кидали  свої  дітей  у  пологових  будинках  чи  продавали  їх  за  гроші  іншим  людям  або  просто   вбивали   немовлят. 
        Масовою  стала  безпритульність  дітей,  які  були  покинуті  батьками  чи  самі  втекли  від  них  внаслідок  жорстокого  відношення   чи  хронічного  пияцтва  батька  і  матері. Збільшилася  кількість  українських  дітей,  яких  вивозять за  кордон  закордонні  усиновителі. Але й там життя  усиновленних  українських  дітей  не  завжди  знаходиться  у  безпеці.
        На  етносоціальні  процеси  та  ситуацію  в  соціальній  сфері  вплинула  активізація МІГРАЦІЇ людей. Україна стала відкритою для в”їзду,  перебування  і  пересування  через  її  території  іноземних громадян.
       Після  проголошення  незалежності   повернулися  в  Україну  члени  ОУН  та  УПА,  люди,  які  під  час  війни  співробітничали  з  фашистами  і    в  післявоєний  час  втекли  за  кордон,  репресовані  і  реабілітовані  що  перебували  на  засланні  та  в  концтаборах  ГУЛАГу,  депортовані  народи.  Тільки  кримських  татар  повернулося  майже  300 тис.  людей. 
        Помітна  частина  міграційних  потоків  пішла  в  Україну  з  „горячих  точок”  близького  і  далекого  зарубіжжя.  За  останні  роки  в  Україні  щорічно  оселяються  на    проживання  близько  200 тис.  людей,  серед  них  більшість  -  біженці.  Це  афганці  і  вірмени,  турки-месхетинці  і  чеченці,  біженці  з  Придністров”я   і  Абхазії  та  інших  неспокійних  регіонів  Африки,  Південно-Східної  Азії  та  Близького  Сходу.
        Частина  з  них  на  законних  підставах  перебуває  в  Україні  і  з  різних  причин  не  може  або  не  хоче  повертатися  додому.  Але  багато  іноземців  прибуває  до  України  нелегально  і  через  деякий  час  також  нелегально  перетинають  кордони  і  прагнуть  дістатися  країн  Європи.  Дехто  „осідає”  в  різних  містах  України.
        З  прагненням  України  до  європейської  інтеграції,  ЄС  зобов”язало  владу  України  в  2008 р.  створити  на  своїй  території  спеціальні  табори  для  нелегалів,  затриманих  у  європейських  країнах.  Україна  повинна  деякий  час  їх  утримувати  і  потім  відправити  додому.
        В зв”язку з  хронічною  економічною  кризою  в  Україні  і  погіршенням  соціального  стану  населення,  в  країні  почала  переважати  ЕМІГРАЦІЯ  над   імміграцією.  З  України  стали  більше  виїжджати,  ніж  прибувати  до  неї.  При  цьому  з  України  виїжджають  найбільш  дієздатні  й  освічені  люди.  Майже  76%  з  них  молодь  до  30  років,  а  серед  імігрантів  кожен  десятий  -  передпенсійного  віку.
        До Ізраїлю, Італії,  США,  Німеччині,  Іспанії,  Росії  та  інших  країн  за  роки  незалежності  вже  виїхали  від  6  до  11  млн.  українських  громадян.  Серед  них  -  вчені,  науково-технічні  працівники,  діячі  культури,  кваліфіковані  робітники,  інші  фахівці  високого  класу,  а  то  і  прості  пересічні  громадяни.  За  кордоном,  часто-густо,  вони  працюють  на  чорних  некваліфікованих  роботах,  у  наймах  чи  в  обслузі  місцевих  панів.  Але  за  свою  роботу  вони  отримують  значно  більшу  платню,  ніж  ту,  яку  отримували  в  Україні  на  кваліфікованих  роботах  і  з  вищою  освітою.
       Основна  частина  населення  України  зайнята  у  виробничій  сфері.  В  1990 р.  в  нашій  державі  у  виробництві  було  зайнято  53,8%  населення.  В  європейських країнах більша частина людей працюють у сфері  обслуговування.  За  роки  незалежності  кількість  населення,  зайнятого  у  сфері  виробництва  України,  з  20 млн.  скоротилася  до  14,6 млн. Особливо  помітне  скорочення  відбулося  у  промисловості.  Скорочення  відбулося  не  тому, що розширилася  у  державі  сфера  послуг,  а  через  спад  виробництва.
         У  незалежній  Україні  з  реставрацією  тут  капіталістичних  відносин громадяни  зіштовхнулися  з  таким  явищем  як  БЕЗРОБІТТЯ,    якого  вони  не  знали  при  радянському  режимові  з  1930 р.,  коли  в  СРСР  була  закрита  остання  біржа  праці.
        Безробіття  охопило  всі  верстви  суспільства  і  набуло  масового  характеру.  Передача  підприємств  у  власність  новоз”явленим  капіталістам,  перебудова  ними  структури  виробництва,  скорочення  чи  ліквідація  науково-дослідних  установ,  закриття  державних  підприємств  і   масове  скорочення  працюючих  та  інші  причини  призвели  до  того,  що  сотні  тисяч  працездатного  населення  залишилися  без  роботи.
       Серед  безробітних  переважають  працівники  науково-дослідних  і  проектних  інститутів,  робітники  та  інженерно-технічні  працівники,  люди  з  вищою  чи  спеціальною  середньою  освітою,  як  свідчить  Світовий  банк.  Почався  „витік  розумів”  за  кордон.  У  рідній  державі  їх  знання,  професійні  навички  виявилися  непотрібні.  І  вони  поїхали  за  кордон,  намагаючись  там  щось  заробити  на  своє  і  своїх  дітей  життя, працюючі  кухарками,  служницями  та  в  інших  непрестижних  роботах.
        Широкого  розмаху  набуло  приховане  безробіття,  коли  адміністрація  через  простої  виробництва  відправляла  робітників  і  службовців  у  довготривалі  відпустки  чи  вони  працювали  1-2 дні  на  тиждень.  За  різними  данними  безробіття  в  Україні  разом  з  прихованим  вразило  від  6%  до  30%  працездатного  населення.  Це  мільйони  робочих  рук.  Особливо  від  безробіття  страждають  західні  області України.  Незалежна  профспілка стверджує,  що   у  квітні  2009 р.  в  Україні  вже  нараховувалося  майже  6  млн.  безробітних.
         Багато  з  представників  інтелігенції  в  зв”язку  з  низькою  заробітною  платою і падінням престижності розумової праці перетворилися в  „човників”  та  реалізаторів  і  стали  займатися  нетрадиційною  для  себе  комерційною  діяльністю.    
        Прагнення  новими  власниками  підприємств  отримати  найбільший  прибуток, а  робітників  -  більше  заробити,  часто  призводило  до  нехтування  технікою  безпеки  на  підприємствах.  Наслідком  цього  стало  зростання  в  Україні  кількості  НЕЩАСНИХ  ВИПАДКІВ  на  виробництві.  Особливо  трагічні  випадки  мали  місце  на  шахтах  Донбасу,  де  гинули  зразу  десятки   і  сотні   шахтарів.
        Зросла  і  кількість  нещасних  випадків  невиробничого  характеру.  Люди  гинуть  від  отруєння  продуктами  харчування,  від  пожеж,  від  насильницьких  дій  злодіїв,  закінчують  життя  самогубством.
        Економічний  і  соціальний  хаос  в  Україні  призвів  до  зростання  рівня  ЗЛОЧИННОСТІ.   До  пограбування  банків  і  квартир   пересічних  громадян,  пенсіонерів   почали  вдаватися  молоді  люди,  які  залишилися  безробітними  під  час  кризи  2008-2009 рр.  Злочинність  помолодшала  і  стала  жорстокішою. Є  випадки,  коли  за  неповернення  боргу  людину  закопали  живцем  у  землю,  син  убив  свого  батька  і  бабусю,  мати  вбиває  свою  дитину,  бо  вона  заважає  їй  жити,  конкуренти  підривають  своїх  суперників  по  бізнесу.
        Кожний  5-6  злочин  здійснюється  неповнолітніми,  які  отримують  навички  злодійських  дій  через телебачення. З  відміною  смертної  кари  збільшилася  кількість  серійних  вбивств і згвалтувань. Жах  на  людей  наводять  ман”яки  та  озвірілі  нелюди.
       Іноземні  радники  та  інтелектуали  привезли  з  собою  в  Україну  нові  для  нас  і  дуже  старі  для  них  злочини  такі,  як  вбивства  на замовлення,  торгівля   людьми,   торгівля   дітьми  та   людськими   органами,  СПІД,  наркоманію  тощо.  Вечірні  вулиці  великих  міст  заполонили  повії.
           Значно  зросла  ЕКОНОМІЧНА  ЗЛОЧИННІСТЬ.  В  умовах  хронічного  зниження  виробництва  і  потреби  наповнювати  бюджет  держави,  уряди  України  збільшили податки  з  прибутку.  В  результаті  в  країні  було  встановлено  найвищу  в  світі  ставку  прибуткового  податку  з  громадян  - 90%.  Це  призвело  до  надвисокого  зростання  „тіньової  економіки”,  прибутки  від  якої  до  бюджету  вже  не  надходили.
        В зв”язку із загальним  падінням  моралі  в  суспільстві  такі  властивості  людини,  як  чесність,  порядність,  працьовитість,  доброзичливість  та  інше  були  відкинуті.  Більшу  цінність  набуло  уміння  заробляти  чи  красти  гроші  будь  яким  шляхом  -  спекуляцією,  одурюванням,  вбивством,  вимаганням,  жебракуванням  тощо.  В  останні  роки  з  бомжів  спритні  і  цинічні  ділки  створили навіть  бригади  жебраків,  які  випрошували  для  них  гроші.  А  щоб  подавали  милостиню  більше  і  вигляд  жебраків  був  значно  жалісним  вдавалися  до  ампутації  їхніх  кінцівок.  Таким  чином  повернулися  з  середньовіччя  „компрачікоси”. І відбулося  те,  що  спланували  ще  в  1946 р.  в  ЦРУ  Сполучених  Штатів  Америки.
         В  Україні  запанував  американський  спосіб  життя і відбулася  ЗМІНА  ШКАЛИ  СУСПІЛЬНИХ  ЦІННОСТЕЙ.  У  владі  часто  знаходяться  люди  з  низьким  рівнем  моралі,  з  нульовими  професійними  якостями,  з  повною  відсутністю  соціальної,  економічної,  політичної,  релігійної  і  дипломатичної  культури.  Вкравши  у  державі  сотні  мільйонів  доларів  утік  за  кордон колишній Прем*єр-міністр П.Лазаренко,  з  великими  міжнародними  скандалами  знятий  з  посади  міністр  закордонних  справ  В.Огризко  та відсторонений  на  деякий  час  від  роботи  міністр  внутрішніх  справ Ю.Луценко.  У  корупційних  діях  Прем*єр-міністр  Ю.Тимошенко  звинуватила  міністра  оборони,  який  не  мав  навіть базової військової  освіти, Ю.Єханурова,  а  Верховна  Рада  відправила  його  у  відставку.  На  захист  збанкрутілих  міністрів  виступив  Президент  В.Ющенко.  Такі  приклади   в  Україні  непоодинокі.
        Так,  наприклад,  був  заарештований  голова  Апеляційного  суду  Львівської  області  Зварич  за  хабарі  у  мільйони  доларів  та  гривнів,  якими, немовби,  «посівали»  у  нього  в  робочому  кабінеті  і  вдома  доброзичливці.  Народний  депутат  від  фракції  БЮТ  Віктор  Лозинський  разом  з  районим  прокурором  та  начальником  райвідділу  міліції  розстріляли  пересічного  селянина,  бо  він  опинився  у  лісі,  який,  немовби,  належав  народному  депутату.  Коли  розголос  про  це  звіряче  вбивство  розійшовся  Україною  і  за  її  кордонами,  на  захист  свого  колеги  виступили  представники  фракції  БЮТ.  Навіть  пропонували  нагородити  державною  нагородою.  Верховна  Рада  зняла  депутатську  недоторканність  з  В.Лозинського  і  він  зразу втік. МВС під  керівництвом  Ю.Луценко  не  може  його  тепер  знайти.
       В незалежній Україні відбулося і  продовжує значно  збільшуватися СОЦІАЛЬНЕ  РОЗШАРУВАННЯ  НАСЕЛЕННЯ.
         За  роки  існування  радянської  влади  в  Україні,  як  і  СРСР  в  цілому,  рівень  життя  населення  був  більш-менш  пристойний  і  за  соціальним  станом  майже  всі  були  рівні  за  виключенням  партійно-державного  прошарку.  З  реставрацією  капіталізму  в  країні  почалося  різке  розшарування  населення  за  ступенем  матеріального  забезпечення.
        Після  проведення  лібералізації  цін  у  1992 р.  і  широкої  приватизації (прихватизації)  державного  і  колгоспно-радгоспного  майна  відбулася  поляризація  українського  суспільства.  В  структурі  населення  України  з”явилися  злиденні,  бідні,  малозабезпеченні  верстви,  питома  вага  яких  зростала  з  кожним  роком  і  досягла  у  2009 р.  85-90%.  На  другому  полюсі  з”явилася  невеличка  группа  багатих  і  надмірно  багатих  людей  -  мільйонерів  і  міліардерів.  Деякі  з  них  увійшли  у  першу  десятку  найбагатіших  людей  Європи  і  не  пасуть  задніх  у  світі. 
         29  лютого  2008 р.  у  щотижневику  „Фокус”  №9  надрукований  був  найбільш повний і точний рейтинг українських доларових  мультімільйонерів  -  130  найбільш  багатих  людей  України.  Згідно  цьому  списку  в  Україні    існує  21  міліардер  і  109  мільйонерів.  Міліардери  мають  у  власності  63,77  міліардів  доларів,  мільйонери  -  72  млрд.  В  той  же  час  річний  бюджет  України  складав  40  млрд.  доларів.
         Отже,  130  приватних  осіб  володіють  загальним  капіталом  у  сумі  135  млрд.,  що  значно  більше  річного  бюджету  держави,  яка  повинна  матеріально  забезпечити  46  мільйонів  українських  громадян.  Слід  зауважити,  що  журнал  опублікував  список  тільки  тих,  хто  має  у  власності  мільярди  і  сотні  мільйонів  доларів  і  не  вніс  до  списку  тих,    хто  володіє  десятками  мільйонів  доларів.  Якщо  продовжити  список  і  цих  нуворішів,  то  ми  отримаємо  300 сімей,  що  володіють  загальним  статком  народу  України.  А  це  означає,  що  300  приватних  осіб  володіють  багатством,  яке  мінімум  у  5  разів  перевищує  річний  бюджет  держави,  що  розподіляють  на  потреби  46  млн.  українських  громадян.
        Надійний  гарант  суспільної  стабільності  -  середній  клас  фактично  не  сформований.  Він  складає  у 2009 р. 10-13%  населення  України.  Тому  різко  зросла  суспільна  напруга  між  полюсами  -  багатими  і  бідними.
         Періодично  зростаюча  інфляція  „з”їдає”  підвищення  зарплат  і  пенсій,  які  іноді  проводять  уряди.  Купівельна  спроможність  населення  весь  час  падає.  Близько  70%  сімейного  бюджету  витрачається  на  придбання продуктів харчування, інше йде на  виплати  постійно  зростаючих  тарифів  на  воду,  електрику,  газ,  житло  тощо.
         Верховна  Рада  України  законом  у  липні  1991 р.  визначила  „споживчий  кошик”,  який,  на  думку  розробників,  мав  забезпечити  громадянам  нормальне  проживання.  За висновками  спеціалістів  Світового  банку  у  третини  населення  України  загальний  рівень  споживання  продуктів  нижчий  від  рівня  фізичного  виживання  більш  ніж  на  10%.  Це  підтверджує  статистика,  яка  визначила,  що  у  2008 р.  за  межею  бідності  перебувало  майже  90%  населення.
        Негативно  на  рівень  життя  населення  України  впливає  ГОСТРА  ЕКОЛОГІЧНА  КРИЗА,  що вразила  більшу частину  території  республіки.  До  наслідків  Чорнобильської  аварії  додається  те,  що  в  атмосферу  викидаються  тони  шкідливих  речовин.  У  багатьох  містах  Донбасу  і  Придніпров”я  забрудненість  повітря  в  15-18  разів  перевищує    допустимі  норми.  Дуже  забруднена  питна  вода,  яка  не  придатна  вже  для  вживання,  але її  вживають.  Склади  отрутохімікатів,  яки  залишилися  після  знищення  колгоспів  і  радгоспів,  отруюють  землю,  воду  повітря,  скорочують  життя  людей  у  навколішних  селах  та  містечках.   
      Такий  стан  екології  значно  погіршив  здоров”я  жителів  України.  Багато  дітей  народжується  нездоровими,  посилилася  захворюванність  людей  невиліковними  хворобами.  Повернулося  масове  захворювання,  яке  охрестили  „хворобою  бідних”  -  туберкульоз.  З”явилися   нові   хвороби  -  наркозалежність,  СПІД,  онкологичні  захворювання,  поширилася  алкогольна  залежність.  Українська  медицина  не  здатна  подолати  захворювання  і  вимирання  українського  етносу. 
       Цим  скористалися  закордонні  фармацевтичні  корпорації,  які  перетворили  Україну  в  полігон  для  випробування  нових  ліків  і  вакцин,  від  яких  люди  стають  каліками  або  вмирають.  Кожен  рік  людність  планети  потрясають  нові  види  епідемій  -    атипічна  пневмонія, пташиний  грип,  свинячий  грип  та  інші.  Закордонні  ЗМІ  стверджують,  що  штампи  цих  та  інших  смертельних  епідемій  витікають  із  таємних  лабораторій  США.  Корпорації  і  компанії  навмисно  розповсюджують  паніку,  заставляють   тремтіти  за  своє  здоров*я  мільйони  людей  та  отримують  від  цього  колосальні  прибутки.
        Україна  також  перетворилася  у  полігон  для  випробування  різних  модифікованих  і  немодіфікованих  штучних  продуктів  харчування,  коли  у  молоці  немає  молока,  в  ковбасі  немає  м*яса,  про  крабів   свідчить  тільки  етикетка   на  крабових  палочках  та  застосовують  багато  іншого  хвімічного,  штучного  у  харчуванні,  що  призводить  до  отруєння,  хвороб  і  зменшення  життєвого  віку  людей.  Зате  прибутки  корпорацій  зростають.   
        Українська  держава  -  поліетнічна  держава.  Тут  проживає  близько  130  НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ.  Прийнята  у  листопаді  1991 р. Декларація  прав  національностей  України,  проголосила,  що  держава  гарантує  всім  народам,  національним  групам,  громадянам,  які  проживають,  на  території  України   рівні  політичні,  економічні,  соціальні  та  культурні  права. Держава взяла  на  себе  обов”язок  збереження  усім  національностям  їх  традиційного  розселення,  створювати  належні  умови  для  розвитку  всіх  національних  мов  і  культур.,  сповідувати  свою  релігію,  використовувати  свою  національну  символіку  та  відзначати  свої  національні   свята.  Була  заборонена  дискримінація  громадян  за  національною  ознакою  чи  за  коліром  шкіри.
       Завдяки  цій  Декларації  в  Україні  не  було  зіткнень  чи  збройних  сутичок  на  національному  грунті  до  сьогодення.
       Але  при  Президентові  В.Ющенко  загострилося  питання  відносно  вживання  російської  мови.  Російська  мова  була  заборонена  у  вживанні  в  державних установах і в офіційних документах, у використанні в  телефільмах  і  кінофільмах.  У  школах,  вищих  учбових  закладах  Західної  України  російська  мова  взагалі  викинута  із  програм.  У  населення  виховується,  як  раніше  це   відбувалося  в  Австро-Угорській  імперії,  ненависне  відношення  до  „москалів”  -  росіян,  яких  звинувачують  у  всіх  бідах  України.
       Частина  населення  Закарпаття  вважають  себе  не  українцями,  а  русинами  -  нащадками    населення  Київської  Русі.  Вони  зберегли  свою  мову, свою  культуру,  свою  звичаї.  Але  офіційна влада  відмовляє в  існуванні  такого  народу,  мотивуючі  тим,  що  такого  народу  взагалі  нема.
       Виникла  проблема  з  кримським  татарами,  які  були  депортованні  в  радянські  часи  і  тепер  повернулися  до  Криму.  Вони  вимагають  для  себе  повернення  території,  можливості  будувати  своє  житло,  можливості  працювати  і  пристойно  жити.   
         В  останні  роки   активізували  свою  діяльність  НЕОФАШИСТИ,  які  створили  свої  партії,  організації  та  бойові  групи.  Вони  мають  підтримку  на  владному  Олімпі,  що  забезпечують  їх  діяльність    матеріально   і  законодовчо.  З  фашистськими  атрибутами неофашистські  молодики  марширують  вулицями  Києва,  відмічають  помпезно  день  народження  А.Гітлера,  безкарно  розбивають  кувалдами  пам*ятники  В.Леніну  і  державним  діячам  радянської  епохи  у  центрі  столиці  та  в  інших  містах.
        Зате на  вулицях  Львова  виставляють  бігборди,  прославляюючі  дивізію  СС «Галичина»  та  діячів  ОУН-УПА,  ставлять  їм  пам*ятники  та  перейменовують  на  їх  честь  вулиці.   Почастішали  побиття  і  навіть  вбивства  на  расовому  чи  національному  підгрунті.  Знову з”явилося  націоналістичне  профашистське  гасло:  ”Україна  -  для  українців!” .
        В  той  же  час  Президент  В.Ющенко  закликає  знищити  всі  атрибути  радянської  доби,  знести  пам*ятники  радянським  діячам  та  ліквідувати  назви  вулиць,  що  нагадують  про  Радянську  владу.  Все  частіше  радянських  воїнів  -  визволителів  від  фашистів  називають  на  офіційному  рівні  окупантами  і  вимагають  взагалі  знищити  пам*ятники  загиблим  радянським  воїнам.
       Таким  чином,  реставрація  капіталізму  в  Україні  викликала  цілу  низку  гострих  етнографічних,  політичних,  ідеологічних  та  соціально-економічних  проблем,  які  заважають  подальшому  розвиткові  держави  і  вимагають  негайного  вирішення  на  державному  рівні.  Важко  і  страшно  передбачити  до  чого  доведе  такий  стан  країни  навіть  в  недалекому  майбутньому.

                22.9.  РЕЛІГІЙНІ  ТЕНДЕНЦІЇ  В  УМОВАХ  НЕЗАЛЕЖНОСТІ.
       Значні  зміни  після  проголошення  незалежності  України  відбулися  в  релігійному  житті.
       Ще  при  Радянській  владі,  але  в  період  „перебудови”  26  січня  1990 р.  Синод  представників  греко-католицької  церкви  проголосив  відтворення  і  легалізацію  УКРАЇНСЬКОЇ  ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ  ЦЕРКВИ (УГКЦ).  Близько  1500  західноукраїнських  парафій  проголосили  себе  греко-католицькими.
         У  червні  1990 р.  відновила  свою  діяльність  УКРАЇНСЬКА  АВТОКЕФАЛЬНА  ПРАВОСЛАВНА  ЦЕРКВА (УАПЦ).  Патріархом  УАПЦ  було  обрано  90-річного  митрополита  МСТИСЛАВА (Скрипника),  який  очолював   до  цього  УАПЦ  у  Сполучених  Штатах  Америки.
         23  квітня  1991 р.  Верховна  Рада  України  прийняла  закон  „Про  свободу  совісті  та  релігійні  об”єднання”.   Він  закріпив  політико-правові  умови  здійснення  свободи  совісті,  передбачив  невтручання  держави  у  справи  церкви,  а  церкви  -  у  справи  держави.  Закон  забезпечив  право  людини  вільно  обирати  свій  світогляд,  релігію,  можливість  пропагувати  свої  релігійні  погляди  та  діяти  у  відповідності  з  ними  та  існуючими законами  держави. 
        В  Україні  держава  почала  повертати  віруючим  культові  споруди,  предмети  церковного  вжитку.  Почалося  спорудження  нових  храмів  за  кошти  віруючих  і  часто  за  кошти  нового  класу  буржуазії,  які  прагнуть,  таким  чином,  замолити  свої  гріхи  перед  богом.
         У  листопаді  1991 р.  в  Києві  відбувся  собор  єпископів  України  під  керівництвом  митрополита  ФІЛАРЕТА (ДЕНИСЕНКА).  На  соборі  було  проголошено  ВІДОКРЕМЛЕННЯ  Української  православної  церкви  від  Московського  патріархату.  Рішення  собору  підтримав  Президент  України  Л.Кравчук. Він звернувся  до Московського  патріарха ОЛЕКСІЯ ІІ,  у  чиєму  підпорядкуванні знаходилася  Українська  православна  церква,  з  проханням  надати  САМОСТІЙНІСТЬ  Українській  православній  церкві ( УПЦ).
         Але  Московський  патріархат  відхилив  це  прохання.  Він  позбавив  митрополита  Київської  православної  церкви  Філарета (Денисенка)  сану.  В  Харкові було скликано новий  собор  єпископів  УПЦ.  Філарета  за  РОЗКОЛ    православної  церкви  і  як  відступника  піддали  церковному  прокляттю  -  анафемі. Новим Київським митрополитом обрали  митрополита  Ростовського  та  Новочеркаського  ВОЛОДИМИРА (Сабодана).   
          Наслідком  розколу  православної  церкви   стало  те,  що Україною прокотилася  хвиля  насильницьких  захоплень  храмів,  монастирів  прибічниками  новоствореної  конфесії.  Такі  дії  нерідко  супроводжувалися  бійками,  кровопролиттям  та  іншими  конфліктами.  При  перерозподілі  церковного  майна  віруючі  забули  про  бога  та  заповіді  Христа. 
        В  червні  1992 р. в  Києві  при  підтримці  уряду  і  Президента України  Л.Кравчука відбувся  об”єднаний   собор  УПЦ  і  УАПЦ.    Прихильники  митрополита  Філарета  об”єдналися  з  Українською  автокефальною  церквою  і  утворили  УКРАЇНСЬКУ  ПРАВОСЛАВНУ  ЦЕРКВУ  -КИЇВСЬКИЙ  ПАТРІАРХАТ (УПЦ – КП).  Патріархом  Української  православної  церкви  Київського  патріархату (УПЦ-КП)  був  обраний  Мстислав (Скрипник),  його  замісником  -  Філарет (Денисенко).
        Але  об”єднана  церква  проіснувала  недовго.  Проти  виступив  сам  патріарх  Мстислав, який  не  визнав  цього  об”єднання,  і,  звичайно,  Московський  патріархат,  який також  не  визнав  створення  УПЦ-КП. Більшість  віруючих  в  Україні   визнавала  і  підтримувала  Московський   патріархат.  Українську  православну  церкву,  яку  очолив  митрополит  Володимир (Сабодан),  підпорядковану  Московському  патріархату,  почали називати УКРАЇНСЬКА  ПРАВОСЛАВНА  ЦЕРКВА  МОСКОВСЬКОГО  ПАТРІАРХАТУ (УПЦ-МП).      
        У  1993 р.  Мстислав  помер.  Розкол  між  УПЦ  Київського  патріархату  і  УАПЦ  поглибився.  Собор  автокефальної  церкви  у  1993 р.  вивів  церкву  з  об”єднання  і  відновив  існування  самостійної  УАПЦ.  Патріархом  автокефалістів  обрали  одного  з  керівників  автокефальної общини  Львова  -  ДМИТРА (Ярему).
        Тоді  ж  у  жовтні  1993 р. патріархом УПЦ-КП  обрали  ВОЛОДИМИРА (Романюка).  Його  замісником  став  митрополит  Філарет (Денисенко).  У  липні  1995 р. патріарх  Володимир (Романюк)  помер. Його  прихильники  намагалися  поховати  небіжчика  у  храмі  святої  Софії,  але  представники  іншої  конфесії  не  дозволили  це  зробити.  Під  час  поховання    між  віруючими  відбулася  бійка.  Втрутилися  охоронці   громадського   порядку.   Патріарха  поховали   біля   брами   дзвіниці  храму  святої  Софії.
        Новим  патріархом  УПЦ-КП  став  Філарет (Денисенко).  Московський  патріархат, а разом з ним ієрархи 15  канонічних  православних  церков  світу  не  визнали  його  патріархом  і  приєдналися    до  проголошеної  відносно  нього  анафеми. Невизнаною  православним  канонічним  світом  залишилася  Українська  православна  церква  Київського  патріархату (УПЦ-КП).
        Таким  чином,  у  незалежній  Україні  українське  православіє  розкололося  на  три  гілки: Українська  православна  церква  Московського  патріархату (УПЦ-МП),  Українська  православна  церква  Київського  патріархату (УПЦ-КП)  і  Українська  автокефальна  православна  церква (УАПЦ).  Останні  дві  -  не  канонічні  і  не  визнані  православними  ієрархами  світу.  Конфлікти  між  церквами  зразу  ж   відгукнулися негативно   на міжконфесійних  відносинах  і  у  духовному  житті  віруючих  в  цілому.
         В  західних  областях  України  більшість  населення  сповідує  греко-католицьку  релігію.  Після  її  відновлення  греко-католицьку  церкву (УГКЦ)  очолював  МИРОСЛАВ  ІВАН  кардинал  ЛЮБАЧИВСЬКИЙ.  Після  його  смерті  керівником  УГКЦ  на  початку  2001 р.  обрали  ЛЮБОМИРА  ГУЗАРА.  Вплив  католіцизму  на  Україну  збільшився  після  того,  як  у  2007 р.  Президент  В. Ющенко  став  рицарем  Ордену  Святої  Домовини  Ієрусалимської (Святого  Гроба  Господня),  який  напряму  підкоряється  Ватікану  -  папі  Римському.
        В  кінці ХХ -  на  початку ХХІ ст.  в  Україні  налічувалося  понад  70  конфесій,  течій,  спрямувань,  з  яких  близько  30  виникли  в  умовах  незалежної  держави.  Серед  них  -  найбільша  Римо-католицька  церква,  Шведська  євангелічно-лютеранська церква,  Вірмено-католицька,  Церква  Христова,  Рідна  українська  національна  віра (РУН-віра)  та  інші. 
         Активізували  свою  дію  релігійні  секти  протестанського  напрямку.  В  Україні  налічується  майже  30  спрямувань  протестантизму.  Серед  них  найбільш  поширені  общини  Свідків  Ієгови,  євангельських  християн-баптистів,  адвентисти  сьомого  дня,  п”тидесятники  та  інші.  Вони  діють  на  легальній  основі.   Із-за  кордону  в  Україну  понаїхало  багато  проповідників  різних  релігійних  напрямків,  часто  шкідливих  для  християнської  моралі. Але  влада  надає  їм  ефір  у  телебаченні  чи  радіо  для  виступів  і  пропагування  своїх  моральних  устоїв.
        Розвиваються релігійні конфесії національних меншин. Зросла кількість  релігійних  об”єднань  мусульман,  особливо  серед  кримських  татар.
         За  роки  незалежності  виникли  секти,  що  діють  без  реєстрації  в  органах  державної  влади,  нелегально.  Більшість  з  них  негативно  впливають  на  мораль  і  здоров”я  своїх  прихильників.  Сюди  зокрема  відносяться  сатаністи,  об”єднання  Муна,  Біле  братство,  яке  мало  свого  живого  Христа  у  вигляді  жінки  і  передвіщало  близький  кінець  світу.  Для  братства  фізичне  знищення  людини  не  було  гріхом.  Молодь  відмовлялася   від  своїх  батьків,  бо  вони  були  „невіруючі”  і  втікали  з  дому.  Матеріальне  існування  трактувалося  ними  як  розплата  за  скоєні  гріхи,  до  якого  не  слід  прагнути.
        В  Україні  відновлені  і  засновані  понад  40  монастирів,  працюють  10  духовних  семінарій  і  училищ,  2  духовні  академії,  понад  3  тис.  храмів  і  кількість  культових  споруджень  з  кожним  роком  зростає.
       Найбільшу  кількість  релігійних  громад  в  Україні  мають  Українська  православна  церква  Московського  патріархату  -  понад  8,5  тис.,  Українська  православна  церква  Київського  патріархату  -  понад  2,5 тис.,  Українська  автокефальна  церква  -  майже  1  тис.,  Українська  греко-католицька  церква  - понад  3,2 тис.,  Римсько-католицька  -  понад  770.
        В  липні  1997 р.  представники  основних  релігійних  конфесій  та  етнокультурних  товариств  України  підписали  спільну  Декларацію  про  громадську  злагоду  в  Україні.  Вони  закликали  усі  політичні  сили  суспільства  облишити  взаємні  звинувачення,  непорозуміння  і  працювати  на  благо  і  процвітання  українського  народу.
        Але  Декларація  залишилася  декларативною.  Самі  віруючі  України,  розколоті  за  різними  конфесіями  та  напрямками,  ворогують  між  собою  і  не  прагнуть  примирення. Президент  В.Ющенко  закликав  ієрархів  церкви  примиритися  і  створити  єдину  „помістну”  церкву  України.
         З  цією  метою  у  липні  2008 р.  в  Україні  дуже  помпезно  святкували  1020 – ліття  хрещення  Русі. До  Києва  були  запрошені  і  сюди   з”їхалися  ієрархи  всіх  православних  церков  світу  на  чолі  зі  Вселенським  патріархом  Варфоломієм  І.
        Прибув  патріарх  Московської  православної  церкви  Олексій  ІІ. Були  численні  представники  інших   релігій  і  церков.  Але  православні  ієрархи проігнорували  українських  розкольників  православія  -  УПЦ-Київський  патріархат  та  УАПЦ,  які  не  були  допущені  у  святиню  православія -  Києво-Печерську  лавру  і  до  участі  у  святковій  літургії.  Під  час  зустрічі  з  ієрархами  православія  Президент  В.Ющенко  закликав  до  примирення  конфесій  і  створення  в  Україні  єдиної  „помістної”  церкви  з  підкоренням  її  Вселенському  патріарху  Варфоломію  І.
       Таким  чином  українські  політики  намагалися  вивести  українських  православних  віруючих  з-під  впливу  Московського  патріархату  і  канонізувати  розкольників -  УПЦ-КП  і  УАПЦ.  Але  Варфоломій І  не  погодився  на  подальший  розкол  православія  в  Україні  і  посилення  напруги  між  двома  державами  -  Росії  та  України.  Він  відмовився  від  сумнівної  честі  очолити  ВСІХ  православних  в  Україні.
         Після  смерті  Московського  Патріарха  Олексія  ІІ,  у  2009 р.  новим  Московським  патріархом  і  всієя  Русі  став  КИРИЛ.  В  кінці  липня  початку серпня  2009 р.  він  з  офіційним  візитом  перебував  в  Україні.  У  своїх  виступах  і  богослужіннях патріарх дуже негативно віднісся  до  розколу  православної  церкви  в  Україні,  який  визнав  політичним,  засудив  фашизм  у  всіх  його  проявах  і  виявив  себе чудовим  оратором,  розумною  і  дипломатичною  людиною.
          
                22.10. ЗОВНІШНЯ  ПОЛІТИКА  НЕЗАЛЕЖНОЇ  УКРАЇНИ.
       Зовнішня  політика  будь  якої держави  регулює  взаємовідносини  між  державами  і  народами  на  міжнародній  арені.  Вона  тісно  пов”язана  з  внутрішньою  політикою  і  відображає  характер  державного  й  суспільного  устрою,  економічні  і  політичні  цілі  певної  держави.
        Підвалини  зовнішньої  політики  незалежної  України  були  закладені  в  Декларації про державний суверенітет від  16  липня  1990 р.,  який  визначив  Україну, як ДЕМОКРАТИЧНУ, МИРОЛЮБНУ ТА ПОЗАБЛОКОВУ   державу.
        Першим  кроком  у  цьому  напрямку  стало  ВИЗНАННЯ  УКРАЇНИ  як  суверенної  держави  країнами  світового  співтовариства.  Прийняті  Верховною  Радою  України  документи  про  державну  незалежність,  а  також  результати  всеукраїнського  референдуму  від  1  грудня  1991 р.,  були  розіслані  в  Генеральні  консульства, розташовані  в  Києві,  в  постійні  представництва  республіки  за  кордоном,  Генеральному  секретареві  ООН.
        Вже  2-5  грудня  1991 р.  незалежну  Україну  визнала  Польща,  потім  Росія,  Угорщина,  Канада,  Франція,  Литва  та  інші держави.  В  2000 р.  Україна  встановила  дипломатичні  відносини  вже  зі  154  державами  світу.
         Незабаром  Україна  активізувала  свою  діяльність  у  МІЖНАРОДНИХ  ОРГАНІЗАЦІЯХ,  членом  яких  вона  була  ще  за  радянських  часів: ООН, ЮНЕСКО,  МАГАТЕ,  Союзі  електрозв”язку,  Всесвітній  організації  здоров”я  та  інших. 
        Міністерство  закордонних  справ  України  звернулося  до  Ради  Європи  з  пропозицією  провести  переговори  про  визначення  сфер  і  форм  співробітництва  України  і  Ради  Європи.  Але  Рада  Європи  не  спішила  із  співробітництвом.  На  прагнення  України  до  європейської  інтеграції  і  світового  співтовариства  відгукнулися  інші  міжнародні  організації. 
         З  січня  1992 р.  Україна  стала  членом  Наради  з  безпеки  і  співробітництва  в  Європі (НБСС,  згодом  ОБСС).  Тоді  ж  вона  увійшла  до  складу  Міжнародного  валютного  фонду (МВФ) і  Міжнародного  банку  реконструкції  та  розвитку (МБРР),  за  чиїми  вказівками  почала  проводити  в  державі  економічні  реформи,  що  призвели  до  розвалу  соціалістичної  економіки,  реставрації  капіталізму  і  капіталістичних відносин  та  затяжної  економічної  кризи  в  Україні.
        В  липні  1992 р.  Президент  Л.Кравчук  підписав  Гельсінський  Заключний  Акт  Наради  з  безпеки  та  співробітництва  в  Європі,  який  був  вироблений  ще  в  1975 р.  Це означало  визнання  української  держави  Європейським  Співтовариством  і  готовність  України  притримуватися  загальновизнаних  в  Європі  правил  зовнішньої  політики  та  співробітничити  з  іншими  державами  світу.
         Значно  підвищилася  роль  України  в  діяльності  ОРГАНІЗАЦІЇ  ОБ”ЄДНАНИХ  НАЦІЙ (ООН).  5  грудня  1991 р.  Верховна  Рада  України  звернулася  до  парламентарів  і  народів  світу  з  заявою,  що  Україна,  як  одна  з  країн-засновників  ООН,  у  повній  відповідності  зі  Статутом  ООН  спрямовуватиме  свою  політику  на  зміцнення  миру  і  безпеки  у  світі  з  дотриманням  принципів  міжнародного  права.
       Незалежна  Українська  держава    приймає  участь  в  роботі  всіх  сесій  Генеральної  Асамблеї  ООН.  Українська  делегація  виступила  з  цілою  низкою  пропозицій  з  проблем  економічної  безпеки  народів  світу,  з  проблем  розброєння  і  врегулювання  збройних  конфліктів  у  різних кутках  світу.  Українські  військові  підрозділи  діють  у  складі  миротворчих  сил  ООН  на  територіях  нещодавньої  Югославії (Косово),  в  деяких  країнах  Африки (Ліберія,  Конго,  Судан)  та  Близького  Сходу (Ірак,  Афганістан).  Всього  у  2009 р.  Україна  здійснювала  миротворчу  місію  в  9 країнах.      
        Визнанням  авторитету  України,  як  члена  ООН,  стало  обрання  Головою  52-ої  сесії  Генеральної  Асамблеї  ООН  в  1997 р.  міністра  закордонних  справ  України    Г.Удовенка.  У  2000-2001 рр.  Україна    була  введена  до  складу  Ради  Безпеки ООН, як непостійний  член, що обирається  строком  на  2  роки,  і  на  протязі  місяця  головувала  на  її засіданнях. 
        Значною  проблемою  для  України  стала  ЯДЕРНА  ПРОБЛЕМА.  Радянська  Україна  була  найпотужнішою  ядерною  державою  світу,  займаючі  третє  місце  після  США  і  Росії.
         Сполучені  Штати  Америки  визнали  незалежність  України  25  грудня  1991 р.,  але  зразу  ж виставили  перед  нею  УЛЬТИМАТИВНУ  ВИМОГУ  -  позбутися  ядерної  зброї.  Півтора  року  Вашингтон  намагався  за  своїм  сценарієм  розв”язати  українську  ядерну  проблему,  вдаючись  при  цьому  до різних  варіантів  тиску,  переконань,  умовлянь  і  навіть  шантажу.
        Тільки   з   середини  1993 р.,  коли   США   запропонували   Україні  економічне,  військо-політичне  і  науково-технічне  співробітництво  а  також  забезпечити  безпеку  державі,  у  переговорах  намітився  прогрес  і  порозуміння.   
        В березні 1992 р. Україна добровільно  передала  Росії  2600  радянських  тактичних ракет. У листопаді 1993 р.  Верховна  Рада  України  на  закритому  засіданні ратифікувала Договір  про  скорочення  стратегічних  наступальних  озброєнь  „Старт-1”.  Відповідно  Договору  Україна  скорочувала  на  36%   кількість  своїх  ракетоносіїв  і  на  42%  чисельність  ядерних  бойових  зарядів.  Розміщені  на  її  території  стратегічні  і  тактичні  ядерні  сили  проголошувалися  власністю  України.
На  цей  час  в  Україні  знаходилося  176  міжконтинентальних  балістичних  ракет  та  їх  стартові  площадки  і  майже  2  тис.  ядерних  боєголовок.
      На  вимогу  США  розброїтися  Україна  вимагала  грошову  компенсацію  та  гарантії  своєї  безпеки.  Без  Росії  розброєння  України  відбутися  не  могло  і  її  Президент  Б.Єльцин  дав  на  це згоду.
        14  січня  1994 р.  в  Москві  Президент  України  Л.Кравчук,  Президент  США  Б. Клінтон  і  Президент  Російської  Федерації  Б.Єльцин  підписали  тристоронню  угоду  про  вивезення  стратегічної  ядерної  зброї  з  України.  Стратегічні  ракети  були  вивезені  до  Росії,  частину  порізали  на  металобрухт,  стартові  площадки  висадили  в  повітря.
        В Україні ще залишилися стратегічні бомбардувальники,  але  незабаром  і  вони  були  частково  вивезені  до  Росії,  а  частково  перетворені  у  металобрухт.  16  листопада  1994 р.  Україна  приєдналася  до  Договору  про  нерозповсюдження  ядерної  зброї.
         Таким  чином  Україна  перестала  бути  ядерною  державою,  але  обіцяної  грошової  компенсації  чи  гарантованої  безпеки  від  американців не  отримала.    США  забули  про  свої  обіцянки.
        Суперечливі  відносини  склалися  між  Україною  і  СПІВДРУЖНІСТЮ  НЕЗАЛЕЖНИХ  ДЕРЖАВ (СНД).  Україна  виходила  з  того,  що  треба  робити  ставку  на  розширення  співробітництва  між  державами  на  двосторонній  основі  і  сприяти  вигідним  торгово-економічним  відносинам.  Росію звинуватила в тому,  що  вона  з  деякими  країнами  СНД  намагається  перетворити  Співдружність  у  наддержавну  і  наднаціональну  структуру  зі  своїми  органами  влади  й  управління.  Україна  рішуче  виступила  проти  цього  і  проти  створення  в  СНД  об”єднаних  збройних  сил.
         У  квітні  1994 р.  Україна  приєдналася  на  правах  асоційованого  члена  до  економічного  союзу  в  рамках  СНД.  Це  дало  їй  можливість  налагоджувати стосунки, в яких вона  була  зацікавлена  і  які  не  суперечили  її  інтересам  і  чинному  законодавству.  В  інших  сферах  відносини  України  з  СНД  залишилися   нестабільними  і  суперечливими.
          Під  час  військового  конфлікту  у  серпні  2008 р.,  коли  Грузія  напала  на   Південну  Осетію,  а  осетин  підтримала  Росія  і  вигнала  агресорів  із  захопленої  території,  представники  правих  націоналістичних  сил  у  Верховній  Раді  запропонували,  щоб  Україна  вийшла  із  складу  СНД,  як  це  вже  зробила  Грузія.  Більше  того,  вони  запропонували  взагалі  ліквідувати  СНД.
          Нестабільні  і  суперечливі  відносини  склалися  між  Україною і  РОСІЙСЬКОЮ  ФЕДЕРАЦІЄЮ  особливо  в  останні  роки,  коли  до  влади  в  Україні  прийшли  „помаранчові”  сили.
          Спроби  закласти  добросусідські  відношення  між  Україною  і  Росією  робилися  ще  до  проголошення  незалежності  України.  В  листопаді  1990 р.  у  Києві  Л.Кравчук  і  Б.Єльцин  підписали  Договір  між  двома  країнами,  який  базувався  на  визнанні  державного  суверенітету  і  територіальної  цілісності  республік  в  межах  існуючих  кордонів.  Україна  та  Росія  визнавалися  самостійними  суб”єктами  міжнародного  права.
          З  проголошенням  незалежності  України  почалося  загострення  відносин  між  Росією  та  Україною,  які  дійшли  до  свого  апогею  в  останні  роки.  Каменем  зіткнення  стала  проблема  постачання  з  Росії  до  України енергоносіїв (нафти, газу  тощо), а також  проблема Чорноморського  флоту, майбутнього  Криму,  міста  Севастополя,  вступу  України  до  НАТО  та  ще  багато  інших.
        Різні  уряди  України  та  Росії  шукали  шляхів  до  конструктивного  співробітництва,  бо  населення  обох  країн  вважає,  що  між  цими,  колись  братніми  державами,  немає  нездоланих  труднощів  і  ділити  їм  нічого,  бо  доля  у  них  одна.  Тільки  можновладці,  на  жаль,  не  дослухаються  до  думки  своїх  народів.
         31  травня  1997 р.  у  Києві  Президент  України  Л.Кучма  і  Президент  Росії  Б.Єльцин    підписали  ВЕЛИКИЙ  ДОГОВІР  ПРО  ДРУЖБУ,    СПІВРОБІТНИЦТВО  І  ПАРТНЕРСТВО  між  Україною  і  Російською  Федерацією.  За  цим  договором  сторони  зобов”язалися  будувати  свої  відносини  без застосування  сили,  без  економічних  та  інших  засобів  тиску  а  також  не  укладати  з  третіми  країнами  будь-яких  угод,  спрямованих  проти  однієї  з  них.  Дві  держави  погодилися  цивілізовано  співіснувати,  враховуючі  власні  інтереси  й  інтереси  одна  одної.
          Сторони  визнали  непорушність  кордонів  між  ними,  які  склалися  ще  в  радянські  часи,  і  розділили  Чорноморський  флот.  Україна  передавала  Росії  в  оренду  військово-морську  базу  в  м. Севастополь  на  20  років  -   до  2017 р.. 
        Відносини  між  Україною  і  Росією  дійсно  розвивалися  на  підставі  співробітництва  і  партнерства.  Але  після,  так  званої,  „помаранчової  революції”,  коли  до  влади  в  Україні  прийшли  націоналістичні  праві  сили  і  Президентом  України  став  „американський  зять”,  як  звуть  його  ліві  ЗМІ,  В.Ющенко  ці  відносини  значно  погіршилися.
      Справа  дійшла  до  протистояння  між  Україною  і  Росією,  коли  Президент  В.Ющенко  почав  настирливо  втягувати  Україну  до  військово-політичного  блоку  НАТО,  а  його  оточення  почали  вимагати  виводу  із  Севастополя  Російського  Чорноморського  флоту  до  закінчення  строку  договору  у  2017 р.
       В той  же  час  військових  кораблів  Українського  Чорноморського  флоту  залишилося  зовсім  обмаль,  а  український  останній  військовий  підводний  човен  був  проданий  у  2006 р.  Також  був  розпроданий  український  вантажний  та  пасажирський  флот  у  Чорному  морі.  Чорноморське  українське  пароплавство  перестало  існувати.  У  2009 р.  під  банкрутство  підвели  Дунайське  пароплавство.
       Фактично  Україна  вже  перестала  бути  морською  державою.   Її  моряки  наймаються  працювати  в  іноземних  пароплавствах  за  будь-яких  важких  умов.  В  останні  роки  українські  моряки  часто  стають  жертвами  морських  піратів,  бо  ніхто  з  іноземних  моряків  не  хочуть  найматися  на  кораблі,  чиї  шляхи  проходять  поблизу  Сомалі  -   центру  морського  піратства  початку  ХХІ  століття.
          Зате  біля  берегів  України  з”явилися  НАТОвські  військові  кораблі,  а  на  її  території  щорічно  почали  проводитися  військові  навчання  „Сі  бріз”  з  участю  натовських  військових  і  натовської  техніки,  що  викликає  масові  протести  населення  Криму..   
        Особливо  відносини між  Україною  і  Російською  Федерацією  загострилися    в  серпні  2008 р. під  час  агресії  Грузії  проти  Південної  Осетії.  З”ясувалося,  що  Україна  приймала  участь  у  озброєнні  армії  Грузії.  Україну  звинувачують  в  тому,  що  її  громадяни  разом  з  грузинськими  агресорами  приймали  участь  у  боях  проти  російських  миротворців,  які  захищали  мирне  населення  Південної  Осетії.
        Президент  В.Ющенко   разом з президентами Польщі та прибалтійських  республік  відвідав  Грузію  з  метою  висловити  співчуття  від  поразки  президенту  М.Саакашвілі.  В кінці  2008  -  на  початку  2009 рр.  в  Грузії  була  створена  широка  опозиція,  яка  вимагає  відставки  М.Саакішвілі  з  посади  президента.
         Відносини  між  США  і  УКРАЇНОЮ  з  проголошенням  незалежності  України  спочатку  були  настороженні  і  стримані.  США  визнали  Україну
25  грудня  1991 р.  і  відразу  виставили  ультиматум  позбутися  ядерної  зброї.  Коли  ультимативна  вимога  була  виконана  відносини  між  країнами  значно  потеплішали.  Почалися  візити  президентів  США  до  України  і  навпаки  -  президентів  України  до  США.  Під  час  візиту  до  США  у  листопаді  1994 р.  президента  Л.Кучми  була  підписана  хартія  українсько-американського  партнертства,  дружби  і  співробітництва.
          Згодом  відносини  між  США  та  Україною  стають  ще  тіснішими.       Деякі  представники  української  влади  навчалися  в  США.  Все  більший  вплив  на  політику  в  Україні  мають  посли  США.  Вони  бувають  присутні  на  засіданні  Верховної  Ради,  Кабінету  міністрів  та  інших  державних  структур.  Ступінь  довіри  став  настільки  великий,  що  сполученноштатівський  посол  Тейлор  вручав  дипломи  про  закінчення  навчального  розвідницького  закладу  майбутнім  українським  розвідникам.  Під  час  виборів  Верховної  Ради  чи  президента  України,  США  вже  відкрито  інвестують  ті  кандидатури,  які  їм  до  вподоби.
        У  вересні  1996 р.  було  проголошено  створення  Міжнародної  комісії  із  співробітництва  між  Україною  і  США.  Її  очолив  Президент  України  Л.Кучма  і  віце-президент  США  А.Гор.  Комісія  сприяла  більш міцної  взаємодії  між  країнами  у  сфері  зовнішньої  політики,  національної  безпеки,  торгівлі та  інвестицій.  США  взяли  на  себе  зобов”язання  підтримати  просування  України  до  вступу  у  Світову  організацію  торгівлі (СОТ)  і  виконали  своє  зобов*язання.  Тепер  вони  відкрили  двері  до  вступу  України  у  НАТО.
        Сполученні  Штати  Америки  підтримують  прагнення  України  до  ЄВРОПЕЙСЬКОЇ  ІНТЕГРАЦІЇ  і  вступу  її  до  європейських  структур.  Керівники  України  розраховували  на  широку  допомогу  країн  Заходу  і  швидку  інтеграцію  в  економічні  та  фінансові  структури  Європи,  звідки  повинні  в  Україну  политися  бурхливим  потоком  інвестиції.  Але  ці  розрахунки  виявилися  необгрунтованими   і  марними.
       У  листопаді  1995 р.  Україна  була  прийнята  до  Ради  Європи  і  стала  37  членом  цієї  організації.  Україна  зобов”язалася  приєднатися  до  150  європейських  конвенцій  і привести  у  відповідність  до  них  на  протязі  3-х  років   своє  законодавство. 
       На  новий  рівень  піднесено  було  питання  дотримання  прав  людини.  В  Україні  введений  інститут  спеціальних  уповноважень  з  прав  людини  на  місцях.  Депутати  Верховної  Ради  України  приймали  участь  у  засіданнях  парламентської  асамблеї  Ради  Європи.  Щорічний  членський  внесок  України  до  бюджету  Ради  Європи  складає  2  млн.  доларів.   
          Позитивно  для  України  закінчилося  багаторічне  прагнення  українських  можновладців  до  вступу  у  Світову  організацію  торгівлі (СОТ). У  2008 р.  Україна  стала,  нарешті,  членом  СОТ.  Що  воно  принесе  Україні покаже  час. Більшість прогнозів  політиків    та  експертів   невтішна  для  української  економіки  і  особливо  для   сільського  господарства.
          Складніше  питання  зі  вступом  України  до  Європейського  Союзу (ЄС).  В  березні  1994 р.  Президент  України  Л.Кравчук  підписав  у  Брюселі  договір  про  партнерство  і  співробітництво  з  Європейським  Союзом.  Але  далі  цей  процес  не  пішов. 
          Гальмує  затяжна  економічна  і  фінансова  криза,  політична  нестабільність  в  Україні.  Найбільше,  що  пообіцяли  для  України  держави  Європейського  Союзу  у  2008 р.,  це   підписання  „Договору  про  асоціацію”.  Така  назва  може  бути  використана  ЄС,  як  для  підготовки  країни  до  наступного  членства,  яке  буде  невідомо  коли,  так  і  для  співробітництва  з  неєвропейським  державами.  Але  пройшов  2008 р.,  настав  2009 р. -  такого  договору  нема.
         Неодназначне  питання  в  Україні  і  в  світі  викликало  прагнення  української  влади  до  вступу  у агресивний  військо-політичний  блок  НАТО  -  ОРГАНІЗАЦІЮ   ПІВНІЧНО-АТЛАНТИЧНОГО  ДОГОВОРУ,  який  сучасні  українські  можновладці  та  ідеологи  видають за  миролюбний  альянс. Україна  першою  із  посткомуністичних  країн  Східної  Європи  приєдналася  до  програми  співробітництва  з  НАТО  „Партнерство  заради  миру”  у  лютому  1994 р.
         У  липні  1997 р.  Президент  Л. Кучма  під  час  Мадридського  самміту  країн  -  членів  НАТО  підписав  спеціальну  „Хартію  про  особливе партнерство  між  Україною  та  Організацією  Північно-Атлантичного  Договору”.  Цим  документом  визначено  сфери  та  механізми  консультацій  і співробітництва між Україною і НАТО в питаннях  безпеки  та  запобігання   конфліктів,  політичних  і  оборонних  аспектів,  нерозповсюдження  ядерної,  біологічної  та  хімічної  зброї,  контролю  за  озброєнням  та  розброєнням.
       У  травні  1998 р.  делегація  України  на  чолі  з  міністром  закордонних  справ Б.Тарасюком брала  участь  у  роботі  засідання  міністрів  закордонних  справ  НАТО,  де  було  досягнуто  домовленності  про  відкриття  в  Києві  офісу  військового  представництва  НАТО.  Потім  почалися  візити  до  України генеральних  секретарів  НАТО.  Ще  не  вступивши  до  військового  блоку,  Україна  вже  бере  участь  у  „миротворчих  акціях”  в  Боснії  та  Герцеговині,  у  Косові,  Іраку,    Афганістані  та  в  інших  країнах,  де  гинуть  українські  хлопці  за  чужі  інтереси.
         Президент  В.Ющенко  пообіцяв  США  та  своїм  прихильникам  в Україні,  що  у  2008 р.  він  просуне  Україну  до  НАТО.  Але  цього  не  сталося.  Спроба  втягнути  Україну  навіть  до  плану  дій  з  членства  в  НАТО (ПДЧ),  наштовхнулася  на  протидію  народу  України  і  найбільш  впливових  європейських  країн  НАТО  -  Німеччини,  Франції,  Італії  та  інших,  які  не  хочуть   мати  таку  для  себе  обузу,  як  нестабільна  в  економічному  і  політичному  плані  держава  Україна  і   вступати  у  конфронтацію  з  Росією.  Росія  категорично  виступила  проти  того,  щоб  на  її  кордонах  з”явилася  натівська  країна. 
        В  самій  Україні  більшість  населення  виступає  проти  вступу  держави  до  військово-політичного  блоку.  Ліві,  центристські  партії  та  суспільні  організації  проводять  мітинги  протесту,  демонстрації  проти  вступу  до  НАТО,  чинять  перепони  військовим  натовським  навчанням  типу  „Сі – бріз”, міські  громади  оголошують  свої  міста  „територіями  без  НАТО”  і  вимагають  референдуму  відносно  вступу  України  до  НАТО.
      Влада  через  своїх  ідеологів  запевняє  народ  України,  що  НАТО  -  це  миролюбна  організація  і  вступ  до  неї  -  велике  благо  для  українського  народу.  Але  люди  цим  запевненням  не  вірять  і  продовжують  протестувати.   Президент  В.Ющенко  ігнорує  ці  протести,  порушує  прийняті Декларацію  про  суверенітет  України  1990 р.,  Конституцію  України  1996 р.,  які  проголосили  Україну  позаблоковою  державою, і  намагається  за  всіляку  ціну  все ж  втягнути  Україну  до  агресивного  військо-політичного  блоку. 
        Грузино -  південно-осетинський  військовий  конфлікт,  до  якого  втягнуті  наймогутніші  сучасні  держави  -  США  і  Російська  Федерація  на  протилежних  сторонах, численні  військові  конфлікти  в  різних  «горячих  точках»  планети   загрожують  світовій  стабільності,  що  більш-менш  склалася  після  Другої  світової  війни.    Деякі  політологи   вважають,  що  ТРЕТЯ  СВІТОВА  ВІЙНА  ВЖЕ  ЙДЕ  і  розв”язали  її  США,  які  намагаються  свій  зірковополосатий  прапор  накинути  на  весь  світ.

                22.11.  КУЛЬТУРНЕ  ЖИТТЯ  В  НЕЗАЛЕЖНІЙ  УКРАЇНІ.      
        Проголошення  незалежності  України  мало  значний  вплив  на  становище  культурних  процесів.  У  лютому  1992 р.  Верховна  Рада  України  прийняла  „Основи  законодавства  про  культуру”,  в  яких  культура  розглядалася,  як один  з  головних  чинників  національного  відродження,  подолання  соціально-економічної  та  політичної  кризи  і  збереження  національної  самобутності  українців  та  національних  меншин,  що  населяють  Україну.
        Основним  принципом  функціонування  культурного  і  духовного  життя  повинний  був  стати  ПЛЮРАЛИЗМ,  який  гарантує  кожній  людині  звільнення  від  ідеологічної  регламентації  однієї  партії,  вибір  ідеології,  орієнтир  на  загальнолюдські  культурні  цінності,  забезпечує  гарантію  прав  і  свобод  людини  і  громадянина,  сприяє  задоволенню  культурних  потреб  людей.
      Але  реставрація  капіталізму  в  Україні,  при  цьому  відновлення  капіталізму  в  найгіршому  варіанті,  призвело  українську  культуру  до  ФІНАНСОВОЇ  ЗАЛЕЖНОСТІ  від  не  дуже  культурних  нуворишів.  Вони  поставили  культуру  і  духовне  життя  населення  України  на  служіння  чистогану,  якомога  найбільшому  прибутку.  Українська  культура  опинилася  в  страшних  лабетах  „масової  культури”.  Диктатуру  однієї  партії  не  тільки  в  галузі  культури,  а  взагалі  в  українській  державі,  замінили  на  диктатуру   купки  олігархів.
        Її  атрибутом  став  культ  насильства,  жорстокості,  цинізму.  Серійні  вбивства, безкарність і вседозволенність олігархів, згвалтування, одностатеві  шлюби  і  масовий  секс,  наркоманія  та  пияцтво  і  багато  іншого,  що  негативно  впливає  на  виховання  молоді,  заполонили  кіно – та  телеекрани.  У  моральному  плані  відбулося  те,  що  сплановано  було   в  1946 р.  А.Далесом  -  керівником   ЦРУ  США.
        Україна  успадкувала  від  Радянської  влади  розвинену  і  широко  розгалужену  систему  ОСВІТИ.  Вона  була  державною,  світською.  Релігійні  дисципліни  в  освітніх  закладах  не  викладалися.  Конституція  УРСР  гарантувала кожному  громадянинові  ДОСТУПНУ  і  БЕЗОПЛАТНУ    дошкільну,  повну  загальну,  професійно-технічну  та  вищу  освіту,  а також  систему  підвищення  кваліфікації  та  перепідготовки.  Радянська  освіта,  не  дивлячись  на  її  деякі  обмеження  і  вади,  була  визнана  світовим  співтовариством    найкращою  освітянською  системою.  Про  це  свідчить  той  факт,  ща  радянські  фахівці  були  і  є  зараз   затребуванні  у багатьох  розвинутих  країнах  світу.  В  той  же  час  фахівців  з  дипломами,  отриманими  в  незалежній  Україні,  не  визнають  і  не  приймають. 
        У  грудні  1992 р. відбувся  Перший  з”їзд  педагогічних  працівників  України.  Він  розглянув  і  схвалив  державну  програму  „Освіта”,  яку  Кабінет  Міністрів  затвердив  своєю  постановою.  Цією  програмою  в  країні  започаткували  докорінне  РЕФОРМУВАННЯ  ОСВІТИ.
        З  1993 р.  в  Україні  починає  діяти  Програма  „Освіта (Україна  ХХІ століття)”.  Вона  встановила  систему  освіти  незалежної  України,  що  передбачає  в  собі:  дошкільні  заклади;  загальноосвітню  школу,  яку  поділяють  на  школу  першого  ступеня (початкова,  1 – 4  класи),  другого  ступеня ( 5 – 9  класи),  третього  ступеня (10 – 11 класи);  професійну  освіту;  вищу  освіту.
        У  1999 р.  Верховна  Рада  України  прийняла  Закон  України  „Про  загальну  середню  освіту”.  В  ньому  вказується,  що  загальна  середня  освіта спрямована  на  забезпечення  всебічного  розвитку  особистості  через  навчання  й  виховання.  Загальноосвітні  навчальні  заклади  можуть  бути  державної,  комунальної  та  приватної  форм  власності.
       За цим законом до 12  років  збільшився  термін  навчання  для  здобуття  повної  загальної  освіти  у  загальноосвітніх  навчальних  закладах  І – ІІІ  ступенів.  Наповнюванність  класів  не  повинна  перевищувати  30  учнів.  Була  введена 12-тибальна система оцінки знань учнів замість звичної  п”ятибальної.
        У  загальноосвітніх  навчальних  закладах  заборонено  утворення  і  діяльність  організаційних  структур  політичних  партій,  релігійних  організацій,  воєнізованих  формувань.
       Крім  загальноосвітніх  шкіл  з”явилися  інші  типи  учбових  закладів  середньої  освіти  -  гімназії,  ліцеї,  школи  з  поглибленним  вивченням  окремих  предметів,  спеціалізовані  школи  та  школи-інтернати.
        Вирізняють  чотири  рівні  вищої  освіти  залежно  від  кваліфікації  випускників.  ВУЗи  І-ІІ  акредитації  -  це  технікуми,  коледжи,  і ВУЗи  Ш-ІУ  акредитації  -  інститути,  універсітети,  академії.  На  початку  90-х рр.  в  Україні  налічувалося понад  900  вищих  учбових  закладів.  Серед  них  735  технікумів та училищ, 15  коледжів,  156  інститутів,  університетів,  академій.
        Здійснився перехід на ступеневе підготування  фахівців:  кваліфікований  робітник  після  закінчення  професійно-технічного  училища,  молодий  спеціаліст  після  закінчення  учбового  закладу  І-ІІ  акредитації,  спеціаліст,  бакалавр,  магістр  після  закінчення  ВУЗу  ІІІ-ІУ  акредитації.
         В  зв”язку  з  реформами  в  системі  освіти  кількість  учбових  закладів  І –ІІ  рівнів  акредитації  значно  зменшилася,  зате  збільшилася  майже  до  300  учбових  закладів  ІІІ-ІУ  рівнів  акредитації.  Їх  чисельність  збільшилися  за  рахунок  відкриття  приватних  вищих  учбових  закладів.  Зате  скоротилася  кількість  державних  вищих  учбових  закладів.
        Навчання  у  ВУЗах  приватної  власності  і  більшої  частини   у  державних   учбових  закладах  тепер  ОПЛАТНЕ.  Обсяг  підготовки  спеціалістів  на  контрактній  основі  з  кожним  роком  збільшується.  Розмір  оплати  залежить  від  профілю  обраної  спеціальності  та  іміджу  ВУЗу  і  коливається  від  6  тис.  до  20 тис. і  більше  гривен  за  рік.  В  таких  умовах  для  значної  кількості,  навіть  талановитих  молодих  людей,  вища  освіта стала недосяжною. Зате  діти  українських  олігархів  та  можновладців  отримують  середню  і  вищу  освіту  у  закордонних  престижних  учбових  закладах,  нехтуючі  українською  освітою.
          Вже  кілька  років  Україна  намагається  вступити  до  Болонського  процесу,  суть  якого  в  тому,  щоб  надати  вищу  освіту  випускникам  вищих  учбових  закладів  України  загальноєвропейського  рівня  і  видавати  їм  дипломи  загальноєвропейського  зразка.  Отримавши  диплом  загальноєвропейського  зразка,  випускники  українських  ВУЗів  зможуть  отримати  роботу  в  будь-яких  європейських  країнах. 
       Але  для вступу  у  Болонський  процес  потрібно  переробити  всі  навчальні  програми  і  плани  українських  вищих  учбових  закладів,  замінити  їх  матеріально-технічну  базу,  наближаючі  до  європейської,  надати  якісні  знання  випускникам,  бо  зараз  будь-які  дипломи  та  звання   вільно  продаються  і  купуються  за  гроші.  Єдине,  що  не  можна  купити  в  галузі  освіти  за  гроші  це  -  знання.  А  вони  у  більшості  випускників  учбових  закладів,  на  жаль,  відсутні.
       У  2008 р. для  випускників  загальноосвітних  навчальних  закладів  третього  ступеня  було  введено  незалежне  тестування  знаннь,  необхідних  для  вступу  до  ВУЗів.  Нововведення  Міністерства  освіти  України  викликало  незадоволення  випускників  та  їх  батьків  і  особливо  викладачів  та  керівників  вищих  учбових  закладів.  Непродумана  система  тестування  призвела  до  того,  що  бюджетні  місця  у  престижних  ВУЗах  опинилися  зайнятими  посередніми  абітурієнтами,  а  для  талановитих  з  високими  балами  залишилися  місця  на  контрактній  основі,  тобто  платні.
       Масова  комерціалізація  освіти  за  умов  соціальної  диференціації  українського  капіталістичного  суспільства  зачинила  двері  до  вищої  освіти перед талановитими дітьми з малозабезпечених сімей. У  загальноосвітніх,  ще  безоплатних,  школах  значно  погіршилися  якість  навчання  та  навчальна  дисципліна.
       Фінансування освіти з кожним  роком  зменшується.  Керівники  учбових  закладів  повинні  збирати  кошти  з  учнів,  студентів  та  їх  батьків  для  ремонту  учбових  будівель,  учбового  обладнання,  для  купівлі  підручників,  методичних  посібників,  технічних  засобів  навчання  тощо.
         Складна  і  суперечлива  ситуація  відбувається  в  НАУЦІ  України.  Економічна  криза  витіснила  науку  з  державних  пріорітетів,  розірвані  наукові  зв”язки,  які  склалися  серед  науковців  і  наукових  установ  у  Радянському  Союзі.
         Рівень  державного  фінансування  науки  за  роки  незалежності  скоротився  у  17-20  разів.  Затримки  з  виплатою  заробітної  плати  для  науковців  стали  звичним  явищем.  Наслідком  стало  скорочення  кількості  науково-дослідних  установ,  інститутів.  Науковці  опинилися  без  роботи.  І  почався  „витік  розумів”  з  України. 
        За  роки  незалежності  з  України  виїхало  за  кордон  понад  6 тис.  професорів,  докторів  та  кандидатів  наук.  Тільки  Національну  Академію  Наук  України (НАНУ)  покинуло  1,5 тис.  учених.   Виїхали  переважно  спеціалісти  в  галузях  математичного  аналізу,  фізики,  механіки,  новітніх  технологій,  хірурги  тощо.  Понад  20%  науковців  перейшли   працювати  у  комерційні  структури. 
        В  сучасній  Україні  витрати  на  науку  не  перевищують  0,5%  державного  бюджету.  За  таких  умов  наука  не  дає  належної  віддачі.
         У  лютому  1992 р. в  Україні  створено  Вищу  атестаційну  комісію (ВАК),  яка  визначає  важливість  наукових  робіт  і  розробок  для  господарства  країни  та  надає  наукові  звання  кандидатів  чи  докторів  з різних  галузей  наук.  Але  зараз  пропонується  за  європейським  зразком  надавати  одне  наукове  звання  з  усіх  галузей  наук  -  доктор  філософії,  проти  чого  протестують  більшість  науковців.
         Не  дивлячись  на  значні  негаразди,  наука  в  Україні  ще  існує.  Створені  нові  науково-дослідні  організації  такі,  як  Інститут  української  мови,  Інститут  сходознавства,  Інститут  української  археографії  ім. М.Грушевського,  Інститут  світової  економіки  і  міжнародних  відносин  та  інші.  Українські  вчені  плідно  працюють  в  галузі  електрозварювання,  космічних  технологій,  матеріалознавства,  точних  та  природознавчих  наук.  Центр  наукових  досліджень  в  Україні  -  НАНУ  очолює,  як  і  раніше,  Борис  Патон.
          Україна  зберегла   ще  свій  науковий  потенціал  у  літакобудуванні,  приладобудуванні,  виробництві  енергетичного  устаткування,  важкому  машинобудуванні  та  ін.
          Демократичні  перетворення  в  українському  суспільстві  в  90-х рр.  зняли  ідеологічні  обмеження,  цензуру  та  відкрили  простір  для  ЛІТЕРАТУРНОЇ  ТВОРЧОСТІ  різних  жанрів. 
          В  Україні  були  видані  твори  літератури  української  еміграції: І.Багряного,  О.Теліги,  В.Барки,  Л.Мосендза  та  інших.  На  книжкових  полицях  з”явилися  твори  письменників  „розстріляного  відродження”:  М.Хвильового,  Г.Косинки.  М.Зерова,  С.Плужника  та  багатьох  інших.  Вийшли  друком  твори  українських  дисидентів  -  В.Стуса,  М.Руденка,  І.Світличного,  Є.Сверстюка  та  ін.
           Був  надрукований  роман  у  віршах  „Берестечко”  Ліни  Костенко,  написаний  ще  за  радянських  часів.  Також  помітним  явищем  у  літературі  стали  твори  М.Вінграновського  - „Северин  Наливайко”,  П.Загребельного -  „Тисячолітній  Миколай”  та  „Ангельська  плоть”,  Ю.Мушкетика  -  „Страх  підстарости  Чаплинського”.
           Але  в  той  же  час  переслідується  „інакомисляча”  література,  під  якою  розуміється  радянська,  російська,  комуністична  література.  В  липні  2008 р.  Міністерство  культури  і  туризму  України  видало  лист,  в  якому  пропонується  перевірити  усі  бібліотечні  фонди  України  „з  метою  ВИЛУЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРИ, пропагуючої  комуно-шовіністичну  ідеологію”.
          Цей  лист  є  наслідком  указів  Президента  В.Ющенка  про  знищення  символів  радянської  епохи  та  перейменування  вулиць,  площ  та  інших  територій,  що  носять  прізвища  радянських  діячів. 
          У  Спілці  письменників  України  відбувся  розкол.  Частина  письменників  та  поетів  на  чолі  з  В.Яворівським,  які  раніше  вихваляли  Комуністичну  партію  і  Радянську  владу  і  зробили  собі  кар”єру,  тепер  почали  вихваляти  сучасну  владу  і  паплюжити  попередню,  створили  Національну  Спілку  письменників  України. 
          Інша  частина  літераторів  відмовилася  від  вступу до  національної  Спілки.  Вони  створили  свої  регіональні  письменницькі  організації  і  почали видавати свої друковані органи. Найбільш відомим є  Міжрегіональний  союз  письменників  України (МСПУ)  -  голова  В.Спектор,  який  об”єднує  російськомовних  та  україномовних  поетів  і  письменників  багатьох  регіонів  України.  МСПУ  має  тісні  зв”язки  з  російськими,  білоруськими  та  іншими  письменницькими  організаціями  ближнього  і  далекого  закордоння.  Видає  на  Донеччині  свій  друкований  орган  „Отражение”  -  головний  редактор  поет  Ю.Лебідь,  де  друкуються  твори  українською  та  російською  мовами.
          У  червні  2009 р.  донецький  поет,  публіцист  і  головний  редактор  всеукраїнської  літературної  газети  «Отражение»  Юрій  Лебідь  отримав  міжнародну  премію  Михайла  Шолохова  в  галузі  літератури  і  мистецтва.  Це  друга  премія  в  Україні.  Першим  в  країні    цією   почесною  нагородою  був  відзначений  поет,  Герой  України  Борис  Олійник.   
         Нові  літературні  часописи  з*явилися  майже  в  кожному  регіоні.  Серед  них:  „Тернопіль”  на  Тернопільщині,  журнали  „Борисфен”  на  Дніпропетровщині, ”Степ”  на  Кіровоградщині,  „Холодний  Яр”  у  Черкасах,  „Хортиця”  у  Запоріжжі  та  ін.
         Щорічно  напередодні  дня  народження  Т.Г.Шевченка  указом  Президента  України  присуджується  Державна  премія  ім. Т.Г.Шевченка  письменникам,  поетам,  діячам  культури  України.
        Складний  фінансовий  стан  призвів  до  скорочення  чи  припинення  тиражів  літературно-художних  видавництв.  Більшість,  особливо  молодих  літераторів,  видають  свої  твори  за  власний  кошт  невеличким  накладом  у  50-100 примірників.  Зате  комерційні  видання  заполонили  книжкові  ринки. 
         У  1992 р.  створено  Всеукраїнську  музичну  спілку,  яка  збагатила  Україну  новими  творами  композиторів  О.Білаша,  Є.Станковича, Л.Дичка.    Щорічно  проводяться  музикальні  свята-конкурси  „Сорочинський  ярмарок”,  „Слов”янський  базар”. 
         Помітним  явищем  культурного  життя  стало  проведення  заходів  загальноукраїнського  масштабу.  Серед  них  -  Веукраїнське  Шевченківське  свято  „В  сім”ї  вольній,  новій”,  фестивалі  естрадної  пісні  „Пісенний  вернісаж”,  „Червона  рута”,  „Таврійські  ігри”,  міжнародні  конкурси  виконавців  ім. М.Лисенко  та  ім. В.Горовиця,  конкурс  акторів  балету  ім. С.Лифаря.  Всесвітньо  відомі  імена  заслужених  акторів  балету з Донеччини  Вадима  Писарєва,  Інни  Дорофеєвої,  оперного  співака  Анатолія  Солов”яненка.
          Значною  популярністю  в  Україні  почали  користуватися  співи  на  «Євробаченні»,  особливо  після величної  перемоги  у  2006 р. української  співачки  Руслани,  яка  поїхала  туди  супроти  бажання  українських  чиновників. На  жаль,  наступні  представники  Україні  на  «Євробаченні»  такого  успіху  досягти  вже  не  змогли.
          У  ТЕАТРАЛЬНОМУ  мистецтві  працюють  режисери  С.Демченко,  І.Борис,  Б.Шарварко,  С.Мойсеєв.  Увагу  глядачів  притягують  вистави  новаторських  режисерів  Р.Виктюка  та  Б.Жолдака,  які  випускають  на  сцену  акторів  у  костюмах  Адама  та  Єви,  що  викликає  у  одних  глядачів  захоплення,  у  інших  -  обурення.
          Культура  в  державі  завжди  була  на  останньому  місці  в  галузі  фінансування.  Хронічна  економічна  криза  в  Україні  призвела  до  ще  більшого  скорочення  фінансування  театральних  колективів, багато  з  яких  тягнуть злиденне  життя.  Понад  30  відомих  культурно-освітніх  приміщень  вимагають  ремонту  та  реставрації,  а  коштів  у  державі  на  це  немає.  Серед  них  Одеський  театр  опери  та  балету,  Київські  театри  ім.  І.Франка  та  ім. Л.Українки,  Запорізький  музично-драматичний  театр  та  ін.
         Українське  КІНОМИСТЕЦТВО  переживає  глибоку  кризу.  З  трьох  кіностудій  -  ЯлтинськоЇ,  Одеської  та  Київської  ім. О.Довженка  ледь  жевріє  тільки  Київська.  Інших  фактично  вже  немає.  Серед  художніх  фільмів,  створених  у  рокі  незалежності,  слід  визначити  художні  фільми  „Ізгой”  режисера  В.Савельєва,  „Пастка”  з  мотивів  творів  І.Франка,  телевізійні   серіали  „Роксолана”,  „Чорна  рада”.  У  2009 р.  до  200-річчя  з  дня  народження  М.В.Гоголя на  екрани  кінотеатрів  вийшов  кінофільм  «Тарас  Бульба»,  в  якому  головну  роль  грає  відомий  актор  Богдан  Ступка.
          Більш  ніж  на  90%  кінотеатри  та  телевізійний  ефір  заполонили  сполученоштатівські  трілери,  фільми-жахи  та  інші  низькопробні  фільми,  в  яких  відкрито   пропагують  агресивність,   культ  насильства,  секс,  вбивства,   де  людська  кров  тече  річками.  Все  це  згубно  впливає  на  українську  молодь,  серед  якої  все  більше  розповсюджується  злочинність  і  знижується  мораль.  У  сучасних  закордонних  фільмах  вони  отримують  знання,  як  катувати  людей  та  розчленяти  їх  тіла  та  багато  іншого  не  просто  аморального,  а  злочинного.
         В  галузі  ФІЗКУЛЬТУРИ  та  СПОРТУ  молоде  покоління  українських  спортсменів  продовжує  кращі  традиції  українських  радянських  спортсменів,  які  в  свій  час  завоювали  444  олімпійські  медалі,  в  тому  числі  196  золотих.
         Вперше  окремою  командою  Україна  виступила  у  1994 р.  на  зимовій  Олімпіаді  в  норвезькому  місті  Ліллегаммері.    До  складу  команди  входило  майже  40  спортсменів.  Вони  завоювали  1  золоту (одеська  спортсменка  з  фігурного  катання  на  ковзанах  Оксана  Баюл),  1  бронзову  медаль  і  посіли  12  місце  в  командному  заліку.
        Героями  літньої  Олімпіади  1996 р.  в  Атланті  (США)  стали  українські  гімнастки  Лілія  Подкопаєва  і  Катерина  Серебрянська,  борець  Тимур  Таймазов,  легкоатлетка  Інеса  Кравець,  боксер  Володимир  Кличко.  Команда  України  посіла  8  місце.  На  Олімпіаді  2000 р.  у  Сіднеї  збірна  Україна  завоювала  майже  20  медалей.
         У  серпні  2008 р.  Україна  направила  до  участі  у  літній  Олімпіаді  у  Пекіні (Китай)  найбільшу  за  роки  існування  незалежної  України  олімпійську  команду.  Очолив  українську  команду  в  Пекіні  Президент  Олімпійського  комітету  України  багатократний  рекордсмен  світу  у  стрибках  з  жердиною  Сергій  Бубка.  Українська  команда  завоювала  115  олімпійськіх  медалей  і  посіла  загальне  третє  місце.
         Боксери  брати  Володимир  і  Віталій  Кличко  при  житті  стали  легендами. У професійному боксі  суперважкої  ваги  вони  завоювали  майже  всі  пояси  переможців,  побивши  своїх  суперників  і  у  2009 р.  їм  не  було  рівних  у  боксерських  змаганнях  світу.
         На  футбольному  полі  України  весь  час  суперничують  дві  команди  -  футбольна  команда  Києва  „Динамо”  та  донецька  команда  „Шахтар”.  Але  українські  вони  тільки  за  назвою.  В  цих  командах  у  більшості  грають  не  українські  футболісти,  а  іноземні    легіонери,  яких  купують  та  продають  за  гроші. Також  наймають  іноземних тренерів.  Самі  ж  команди  -  власність  українських  олігархів.
         У  2009 р.  обидві  ведучі  команди  України  досягли  значних  успіхів  у  світовому футболі. Вперше українські  команди  вийшли  один  проти  одного у  напівфіналі  на  кубок  УЄФА.  Успіх  був  на  боці  команди  «Шахтар».
         В  травні  2009 р.  команда  «Шахтар» (тренер  Мирча  Луческу,  президент  футбольного  клубу  Рінат  Ахметов)  зустрілася  у  фіналі  на  нейтральному  полі  у  Турції  з  німецькою  командою  із  міста  Бремен  «Вердер»  і  перемогла  з  рахунком  2:1.  Вперше  в  історії  українського  футболу  кубок  УЄФА  опинився  в  українському  місті  Донецьк.  Спортивну  перемогу  святкували  вболівальники  з  усієї  України.
          Велике  футбольне  свято  в  Україні  очикується  у  2012 р.,  коли  тут  пройде  чемпіонат  з  футболу  Євро-2012.
         
         Дивлячись  на  історію  сучасної України,  яка  фактично  є  для  українського  населення  РОДИНОЮ-РУСЬ,  констатуєш  гіркий  факт,  що  вона після зруйнування Київської  Русі  ніколи  НЕ  БУЛА    НЕЗАЛЕЖНОЮ.
        Видатний  син  Родини-Русі  Богдан-Зиновій  Хмельницький  відновив  було  державу  під  назвою  «Україна»,  намагався  відстояти   її  незалежність,  але  не  надовго.  Його  послідовники  і  нащадки,  а  потім  тодішні  і  сучасні  українські  можновладці  розтринькали  волю  України  і  продовжують  далі  торгувати  своєю  Батьківщиною. ТІЛЬКИ  УМОВНО  МОЖНА  НАЗВАТИ  СУЧАСНУ  УКРАЇНУ  НЕЗАЛЕЖНОЮ. Факти  стверджують,  що  з  1991  року  з  реставрацією  капіталізму,  почалося  ВЕЛИКЕ  РОЗКРАДАННЯ  держави  і  вона  опинилася  у  політичній,  економічній,  фінансовій  та  іншій  залежності  від  своїх національних  олігархів,  компрадорської  буржуазії  та  іноземних  держав  і  особливо  від  Сполучених  Штатів  Америки,  які  диктують  Україні  свою  волю  і  нав*язують  свій  спосіб  життя. 
        Сучасні  політики та  ідеологи,  знаходячись  на  службі  у  великого  капіталу, приспали,  заколисали  свій  народ  солодкими  промовами  та  обіцянками,  відкритою  брехнею  і  перетворили  його  в  інертну  масу.   
        Так  і  хочеться  вигукнути  -  „Рідна  моя  Родина-Русь,  під  назвою  Україна!  Куди  ж  тебе  мчать  наші  можновладці?  Дай  відповідь!”  -  Немає  відповіді!
         А  ПАСИВНИЙ  НАРОД  УКРАЇНИ  СПИТЬ!  КОЛИ  Ж  ВІН  ПРОКИНЕТЬСЯ  І  ВИКОНАЄ  ЗАПОВІТ  ВЕЛИКОГО  КОБЗАРЯ -  ТАРАСА  ГРИГОРОВИЧА  ШЕВЧЕНКА  ??!!.