Сон. Вперше там

Част. 4

Вперше там

Невже? В гостях у Зіроньки! В серці все завмерло, очі тільки сприймали, а свідомість записувала. Це повна неймовірність!
Ось вона, злегка смуглява, чорноволоса, а може каштанова, волосся в кінчиках завивається; обличчя стало більш витонченим; ось сама біле мене – її чарівна присутність і  легке тремтіння від моєї компанії.
Думок не чую, лише хвилювання в кімнаті, в погляді, блукаючому по знайомому їй інтер’єру, проївшому очі і свіжість

- Ого, а стіл набагато більший, чим здавалося!
- Та да, соотвєтствує условіям роботи. – І дійсно, це такий дебелий в масі і широчині канцелярький стіл антикварного вигляду

Вся її кімната – схожа на колишню залу, переобладнану в кабінет для роботи: дуже простора і темнувата чи то від нагромадження темних полиць під стінами, чи то від тіні ранку, що тільки недавно розпочався. Кімната-кабінет була в злегка голубих відтінках, чому завдячувала оздобленими розписною штукаторкою стінам та всяким покривалам, килимам і шторам в різноманітних відтінках, наближених до сірого з брунатно-зеленим

- Тут холоднувато…
- Да, кажись… – дивиться в градусник біля шафи, – +4.
- Ну, знаєш, навіть якщо і +14 – це дуже холодно буде.
- Може.
Раз у раз, Зіронька подивляється на мене, наче провіряючи чи це Я і чи тут іще

В наших думках:
- Це ти мене перенесла?
- Ну, в основому.

В реальних діях.
Жінка з турботливим, з дивним від обожнювання поглядом, все ж, попри свої невпевненості й коливання в ніяковості, прямо, як могла прямо подивилася на мене.
І захопила ним: її карі, широко розкриті очі, білі милі білки, темне, напевно буро-каштанове волосся із закрученими кінчиками в кінці, відкритий, вільний від волосся лоб;
в образі Іринки було щось невиразне й питаюче.
Вона наче очікувала моєї особистої відповіді на давно написаний нею лист, який так до мене і не дійшов.

І ми обоє знали про його контекст. Відповідь вона вже знала, ще тоді, коли писала.
Але До написання, Вона не була впевнена в силі мого нею обожнювання, світлості та жаги бути при ній – бо особистісно тільки ледь засвітився в небі її мрійливостей.
А зараз, після всіх перепетій Її та Мого життєвого облаштування, вона не знає: чи хоть щось залишилося в нього від Неї, Тої.
Чи пам’ятає Він ту Карту, ту зоряну карту на якій були зірки, сузір’я розбитих закоханостей, світло вогню її мрійливостей? Чи не чуждається він того Першого Розуміння, що виникло  одразу в їхнє знайомство, чи тримає він хоч крапелину того, серпневого... Потім сталося багато заслужених болей, розривів і мовчання. Було.

І серед цього сірого, НАВМИСНОГО забуття, мене витягнули в її Покої – Пастораль сновидіння, її кабінет: де величезний антикварний стіл, де холодні стіни в красивій розписній штукатурці, де безліч полиць отіняють всю кімнату, де ранок тільки почався, де холодно.
Я в її запрошеному сні.

З гарячим поглядом, дуже хвилюючися, але тримаючись достойно, Зіронька запитує, нагадуючи мені: що я маю пам’ятати Ту Карту, маю відповісти їй!
Усміхаюся. Вона все знає. Вона все побачила і зрозуміла чуттєво, по відчуттю самої моєї присутності: «Так!»
Але почуття потребують вух. Словесного вираження.
Для неї важливо все Чути, Почути від мене.
Я остаточно проймаюся цим хвилюванням і вбираю її питання через погляд і слова з ніжністю, яка з останніх часів виросла в особливий Атлас – нове дерево в яблуневому саду Атланта.
Кінець.

2024-02-23

*цього ранку мені приснився цей сон.