Глава 38. Бiй з яничарами

        От і настав день, коли всі козаки, врятовані від спагії Тюфекчі, повністю одужали і набралися сил настільки, що готові повертатись додому. Навіть не віриться, що ще кілька тижнів назад деякі з них без сторонньої допомоги і ходити не могли.


         – Ну що, – запропонував Самійло, – купимо коней, і в дорогу? Але спочатку навістимо яничарського бюлюк-башу.


       – Друже, послухай мого слова, – сказав Сашко Сомик, – навіщо витрачати гроші на коней? Нам додому ще добиратись і добиратись, гроші ще стануть в нагоді і не раз. Давайте краще, візьмемо коней в нашого «доброго» господаря Тюфекчі? Треба ж йому хоч якось віддячити? Не можна пробачати тому виродкові страждань наших людей.

 
        Всі з пропозицією Сомика охоче погодились. Зібравши речі, вночі козаки висунулись до маєтку спагії. Сторожу перебили, і забрали всіх коней, а їх було більше двохсот.


        Після цього Самійло з Тараном, Сашком Сомиком і Кочубеєм направились до казарм, де розміщені яничари.


       – Тату, я хочу з тобою, – сказав Іванко.


       – Ні, синку, думаю, вистачить і нас чотирьох. А ви ідіть за місто, і на дорозі на Трогір чекайте на нас. На всякий випадок будьте готові до несподіванок. Архипе, гайдуки де нас чекають?


       – Там, де ти сказав, за містом біля дороги на Трогір. Іванку, нагадай їм, щоб почекали нас. Ти почув?


        – Звичайно! – відгукнувся Іванко.

 
        Козаки розділилися, і група Самійла поспішила до яничарських казарм. Їм вже давно відомо, де знаходяться апартаменти бюлюк-баші, розташування постів і караулів, коли і як відбувається зміна вартових.


         Незабаром вечірні сутінки погустішали, і козаки нечутно перестрибнули через паркан, зняли чатових біля крила будинку, де мешкає Каган-бей. Жоден з караульних не встиг крикнути.


         – Ну, з богом, пани молодці! Не баримось!


        Сьогодні удача на боці козаків, тож ніхто не помітив їх появи. До зміни чатових ще півтори години, так що навряд чи хтось кинеться, що варта в цьому крилі перебита. Козаки навшпиньки прокралися до коридору, де знаходяться кімнати Каган-бея. Біля його дверей на отоманці сидить яничар.

 
      – Не спить, – мотнув головою Таран. – Добігти не встигнемо, він підніме тривогу.


       – Значить, кинемо в нього ножа, а поки він падатиме, хтось добіжить і підтримає тіло, щоб воно впало без звуку. Хто з нас швидше всіх бігає?


       – Мабуть, я, – сказав Сашко і почав скидати чоботи.


       – Дай, я, – попросив Таран.


       Він кілька разів підкинув у руці ніж, потім швидко вийшов із-за рогу і метнув його в чатового. Ніж увійшов тому прямо в широко розкрите, здивоване око. Яничар ще навіть не почав падати, як босий Сомик кинувся до нього. Козак підтримав тіло мертвого яничара, так що все пройшло тихо.


         Поклавши тіло на підлогу, Сомик взувся. Всі четверо увійшли до напівпорожньої і напівтемної кімнати. Каган-бей спокійно спить у ліжку.
Самійло подивувався тому, як він схожий з цим яничарським чорбаджією. Той не просто схожий на Бурлаку зростом і статурою. По його обличчю, кольору волосся видно, що його забрали в полон в якійсь слов’янській країні.


        Він повинен бути на боці русинів, сербів, а воює проти них. Втім, розмірковувати немає коли, бо навколо сотні яничарів.


       – Ну що, товариші, будемо його будити? – запитав Кочубей.


        – Навіщо? – здивувався Таран.


        – Щоб він точно знав, від чиїх рук загине.


        – Обійдеться. Занадто багато честі. Собаці – собача смерть!


        І Таран першим рубонув Каган-бея по шиї. Сомик встромив у спину яничару ножа. Той смикнувся від болю але одразу затих.


       – Добре, – задоволено промовив Таран. – Добре! Можемо йти!


        Але тут в коридорі пролунали швидкі кроки. Ніхто з козаків не міг передбачити появи яничара.


       – Де вартовий? Тривога! До зброї! – закричав якийсь очмарілий від несподіванки яничар. – Тривога! Гей, всі сюди!


       – Халепа, – чортихнувся Гордій.


       В казармі піднявся скажений гармидер. Сашко закрив важкі, дубові двері кімнати на засув. Тепер ззовні їх просто так не відкриєш.


       – Все, – наказав Самійло, – всі на вихід! Через вікно! Швидко!


        Козаки відкрили вікно і почали вистрибувати в нього. Самійло останній раз обвів поглядом кімнату і побачив на стіні дворучний меч. Гардовий схопив його і також вистрибнув у вікно.


        А по коридорам казарми вже тупотять десятки ніг, то яничари піднялись по тривозі. Їх голоси й кроки стрімко наближаються.


       – Самійле, сюди!


       Козаки вже біля паркану. Вони приставили до нього лаву, щоб легше було перескочити через нього і пірнули в густу темряву. Без перешкод козакам вдалося втекти з військового містечка яничар.


         Але ті і не думають відступати. Дві орти яничарів із смолоскипами висипали на вулиці.


        – Стій! – голосно скомандував Арслан-бей, заступник вбитого Каган-бея. – Тиша!


        Він першим зупинився і підняв руку догори. Яничари разом зупинились і замовкли. В цій тиші всі почули лункі кроки козаків, які поспішають по бруківці на вихід з міста.


       – За ними! Туди!

 
       І яничари кинулись в погоню. Заступник Каган-бея зупинив більшу частину яничарів.


      – Назад! Сідлайте коней! Верхи ми їх наздоженемо швидше!


       Сашко озирнувся і сказав з жалем:


       – Наздоганяють. Мчать прямо сюди.


        – Значить, так, – скомандував Самійло, – щоб не наражати всіх на небезпеку, наказую: відходьте! А я їх затримаю. Ну, швидше! Чого баритесь? Біжіть! Чуєте, це наказ! 


       – Ми повернемось, – пообіцяв Кочубей, – за мною, хлопці!


       Козаки зникли в темряві. Коли спітнілі і захекані яничари підбігли до Самійла, він спокійно очікував їх, обпершись на дворучний меч. Яничари дружно кинулись на козака. Вуличка вузька, і Самійло мечем дістає якраз від однієї стіни до іншої.


          Якийсь час йому вдавалось стримувати яничарів, не дивлячись на їх чисельну перевагу і те, що вони настирливо насідають на козака. Самійло своїм мечем стинає яничарам голову за головою, так що ті стали потроху відступати.
Навіть самі бувалі турецькі воїни ще не бачили нічого подібного. Вся вулиця червона від одягу яничарів.


        – Живцем взяти, – командує новий командир яничарів Арслан-бей, – чуєте, шайтанові діти, тільки живим!


       – Легко сказати, – неголосно пробурмотів один з яничарів.

 
      Хоча Самійло надзвичайно дужий і спритний козак, але довго битись важким дворучним мечем йому стає все важче і важче. І тут йому на поміч прискакали козаки і гайдуки. Пролунав дружний залп із самопалів, і кілька десятків яничарів впали вбиті і поранені.


        – Швидше, тату! Сідай! Та кинь ти вже того меча!


        Самійло скочив на коня, і козаки з гайдуками почали відступати. Сашко Сомик натягнув поперек вулиці канат.


         В цей час на допомогу пішим яничарам підоспіли кінні. Частина з них озброєна мушкетами. Кілька яничарів, які наздоганяли втікачів верхи, налетіли на канат і попадали. Яничари почали стріляти і вбили трьох козаків і чотирьох гайдуків. Але решті вдалось відірватись від переслідувачів.

 
         Козаки з’єднались з іншими своїми товаришами й гайдуками, коли на них одразу з двох сторін налетіли піші турки. Це були два загони спагії Тюфекчі, які шукають вкрадені коні свого господаря.


        Поки козаки з гайдуками відбивались від турок, тим на допомогу прибули яничари під командуванням Арслан-бея. Шальки терезів схилились на бік османів.


         – По конях, – голосно скомандував Мілош Стойкович, – цей бій нам не виграти. Відступаємо до річки!


      Кілька годин триває переслідування яничарами козаків і гайдуків. І от,   коли вони вже скакали по мосту через річку Крка, раптом стався сильний поштовх землетрусу. Міст майже посередині розломився і впав у стрімкий потік ріки. Не встигши зупинити коней, в річку полетіли Петар Хаджич, Йован Чирич та Мирон Загайгора.


        – Стій, – закричав Мілош не своїм голосом, – назад!


       – Не можна назад, – похмуро сказав Самійло, – там на нас чекають турки.


        – І назад не можна, і вперед ніяк. Що ж його робити?


        – Послухай мене, тату, – зосереджено промовив Іванко, – а давай ми табун Тюфекчі спрямуємо на турок?


         Перелякані коні збились до купи, і не знають, що їм робити. В цей час яничари дали по козакам і гайдукам залп із самопалів. Без крику і стогону мертвими впали Драган Зорич і Мілован Булатович. Застогнала і опустилась на міст Софія Обрадович. Голова її безсило хилиться набік.


          Таран кинувся до дівчини, а вона беззвучно ковтає повітря, шукаючи слова. Але допомогти їй вже ніхто не зміг би – одразу дві кулі влучили їй в живіт. Софія в останній раз подивилась на Архипа, посміхнулась, помертвілими губами прошепотіла: «Коханий…. Не судилося» і віддала богу душу.


        Таран закрив їй очі і в останнє поцілував мертву кохану в лоба. Всі гайдуки і козаки мовчазно схилили голови над тілом Софії. Смерті на війні є неминучими, але від цього вони не менш болючі. Раптом Ясінського мов вогнем обпекло.


       – Ох, клятий, – лайнувся граф Ясінський і схопившись за бік, осів на землю. З-під його долонь витікає кров.


        – Ви як? – нахилився до поручика Самійло.


       – Чесно кажучи, бувало і краще, – з прихованим смутком відповів граф, важко підвів голову і зціпив від болю зуби. В очах йому пожовтіло. – Помираю, здається. Не згадуйте лихом.


       Він втратив свідомість і завалився на бік. Іванко перев’язав рану графу. Архип сидить біля тіла Софії, охопивши голову руками. В Самійла боляче стиснулося серце від цієї картини. Великі очі графа глибоко позападали. З кожною миттю він відчував, як втрачає сили. Він лежить нерухомо.


        – Викрешіть вогню, робіть смолоскипи, – вигукнув щосили Мілош, побачивши, як безславно гинуть його гайдуки, – поки нас всіх не перебили!


       – Так, – додав Сомик, – гаятись справді небезпечно.


          Іванко дістав із дорожньої сумки чир – кору з дерева, висушену на губку, яка потрібна при кресанні вогню.


       Коли смолоскипи загорілись, козаки почали лякати коней, деяким навіть припікали під хвостами. Оскаженілий табун наосліп понісся до позицій яничар, змітаючи всіх на своєму шляху. Слідом за табуном скачуть гайдуки з козаками.


       – Більше разу не вмирати, – крикнув Сашко Сомик, – хутчій!


        І тільки-но вони вискочили на берег, як струснуло вдруге. Залишки мосту впали в стрімку річку. Табун зім’яв яничарів і понісся далі. Яничари потроху почали приходити до тями. Досить скоро вони відновили погоню за козаками і гайдуками.


        На щастя, дужий кінь Іванка ні разу не спіткнувся. Молодий козак мовчки помолився за це Господу богу.

 
        Мілош веде козаків і гайдуків плутаними гірськими стежками. Самійло оглянувся, і пересвідчившись, що вони відірвались від погоні, і в них є трохи часу, зупинив коня, а за ним зупинились всі.


       – Що сталось, – озираючись по сторонам, запитав Мілош.


       – Нічого. Тут ми з вами розлучимось, – пояснив Самійло. – Не можна, щоб ви загинули. Вам треба продовжувати боротьбу з османами тут, в Далмації. Так що далі ми самі. Величезне вам дякую від нас усіх, ви вже й так заплатили за нашу волю надзвичайно велику ціну. Прощавайте, друзі.


        – Якщо колись вас закине доля в наші краї, знайте, там у вас є справжні побратими, – додав Сашко Сомик, – ми будемо щасливі допомогти вам. І поспішайте, бо ті кляті яничари, як хорти йдуть по нашим слідам.


        До них під’їхав Кочубей, який трохи відстав. Він не чув про що говорив Сомик.


        – Поспішіть, за нами по п’ятах женуться яничари!


        Гайдуки в останній раз обійнялись з козаками і почали сідати на коней. Тільки Архип Таран залишився стояти.


         – Архипе, а ти хіба не з нами? – озирнувся на нього Мілош.


        – Ні, друже. Нашим все одно потрібен провідник, то краще ним буду я. І знайте, товариші, – голосно заговорив Таран, звертаючись до гайдуків, – я вважаю за честь те, що боровся з вами пліч-о-пліч з нашими спільними ворогами. Мав би за честь загинути поряд з вами, але якщо є змога допомогти козакам, я лишаюсь з ними.


         – Добре, – промовив Мілош, – я тебе розумію.

 
       – Як виживу, може ще Батьківщину свою любу побачу. Прощавайте! Я вірю, прийде час і вся Далмація стане вільною від османського ярма!


        – Так. За для цього ми не пошкодуємо своїх сил і самого життя, – твердо промовив Мілош.


       Гайдуки в останнє потиснули Архипу руку, сіли на коней і поскакали на північній схід. Козаки якийсь час дивились їм услід, потім теж скочили на коней і риссю помчали на північний захід. Їх залишилось разом з Архипом і Петриком Сомиком чотирнадцять.