Одержимий помстою. Глава 45. Несподiвана допомога

Архип упевнено їде попереду козаків. Самійло, який до цього був дуже заклопотаний і звертав мало уваги на оточуючих, подивився на нього і його вразила зміна у всьому виді товариша. Це його здивувало.
– Що з тобою, друже? – збентежився Самійло.
– Горить моя душа, пане-брате. Після загибелі Софії пекельний вогонь пече мене із середини, не дає жити, – Архип притиснув кулак з нагайкою до грудей. – Лють каламутить мені розум, і я стаю сам не свій. Помсти жадаю і смерті.
– Не можна так, Архипе. Жити треба. Час все вилікує.
Самійло закусив губу, розуміючи, що нічим не може допомогти товаришу. Тут їх розмову перебив схвильований Сашко Сомик. Радість спасіння виявилась передчасною.
– Турки! – голосно вигукнув стривожений Сашко.
– Яничари? Так швидко? – здивувався Самійло.
– Ні, озброєний загін якогось спагії. Хоча, схоже, не якогось, а Тюфекчі. Та он і він сам! Не полінувався, не всидів вдома, вирішив сам нас наздогнати, лайдак!
Навіть здалеку помітно що спагія тримається пихато, всіляко виражаючи вчорашнім рабам свою зневагу. Видно він вже святкує легку перемогу над козаками.
– Ач, розприндився, – з відразою буркнув Самійло і запитав неспокійно. – Скільки їх там?
Тюфекчі ніби почув козака і злорадно всміхнувся. Сомик з ненавистю дивиться на його до безтями ненависне обличчя.
– Якщо не помиляюсь, сімдесят, – тут же відповів Сашко і сумно додав. – На кожного з нас, рахуючи Петрика і важко пораненого поручика Ясинського, по п’ятеро.
– Прокляття, – не стримався Самійло. – Оце і називається, з вогню та в полум’я.
Усім стало трохи моторошно, але хоча справа повертає на кепське, козаки не занепали духом.
– По коням, – поквапливо вигукнув Самійло, не втрачаючи надії. – За мною!
Козаки помчали на захід. Їхали швидко, хоча кожен розуміє що надії немає. Турки не відстають. На відміну від русинів у кожного османа по два коня, тож вони їх періодично міняють.
Нарешті коні козаків вибилися з сил. Турки невблаганно наздоганяють русинів, тож бій неминучий.
– Стій, – скомандував Самійло, – все, готуймось до бою, браття.
– Так, – неголосно промовив Кочубей, – долі конем не об’їдеш.
Турки теж зупинились і не поспішають в атаку, певне щось недобре затівають. Самійло подивився на суворі, зосереджені обличчя побратимів. З почорнілим від передчуття близької смерті лицем стоїть Кочубей.
Становище дійсно важке. Наближається вирішальний бій, секунди відчаю пройшли. Геть! Геть чорні думи! Верх бере завзята козацька вдача. А от Ясинський відчуває себе зовсім зле.
– І звідки в того осоружного спагії коні, ми ж ніби всіх забрали? – дивується Сомик.
– Може в сусідів позичив чи в зятя свого, хто його знає? Тепер це вже немає значення, хіба ні?
– Хлопці, якщо хтось з нас втратить коня, рубайте ворожим кіннотникам коліна, – заклопотано говорить Самійло. – Потім легше буде їх добивати.
– В кого є самопали – заряджай, щоб у тих клятих османів відпала охота лізти до нас, – сказав Сашко Сомик і додав, не ховаючи усмішки. – Синку, а ти чого рота роззявив? Так, дивись, чого доброго, і муха до рота залетить!
Сашко щиро розсміявся, заражаючи сміхом усіх. Запорожці також розсміялися, а Петрик, уважно приглядаючись до чогось, показав рукою вниз:
– Що то таке, тату? Я такого зроду не бачив і не чув про таке!
Всі подивились вниз і побачили, як до кінного загону Тюфекчі під’їжджають чотири десятки людей, верхи на верблюдах.
– А то синку верблюди.
В цю тривожну, напружену мить Петрик розсміявся:
– Які ж вони смішні і незграбні! Вдома розповісти – ніхто, мабуть, і не повірить! А ти, Іванку про що думаєш?
– Яке тут все не схоже на Поділля, але теж гарно.
В цей час Тюфекчі вишикував своїх вояків і запитав в них:
– Може запропонувати тим клятим рабам, щоб вони здалися?
– Це уруси, ефенді. Вони без бою не здадуться. Запропонувати, звісно, можна, але повірте, ми тільки час на пустопорожні балачки згаємо.
Один з аскерів став на коліно, і спагія Тюфекчі ставши йому на спину, сів в сідло. Він першим помчав до обложених запорожців.
З місця, де стоять козаки, відкривається широкий краєвид на долину. Сашко Сомик підійшов до Самійла й Іванка, які вже зайняли позиції для стрільби лежачи.
– Пани-браття, розмова є. Я ось що думаю. Шансів в нас вціліти немає жодних. Так чого нам всім гинути? Тим більше, Петрик ще зовсім дитина. Але відпускати його одного сенсу немає, бо сам він додому не добереться, гарантовано знову опиниться в рабстві.
– То що ти пропонуєш? – озирнувся Самійло.
– Нехай Іванко прямо зараз з Петриком скачуть звідси. Може, вціліють і проживуть ще? Доберуться додому, розкажуть нашим рідним, як ми загинули? Щоб і Кіш про це знав. А ми затримаємо погоню скільки зможемо. 
– Увага! – враз стрепенувся і несамовито закричав Кочубей. – Турки в атаку пішли!
Гардові й Сомики озирнулись. На них дійсно скачуть більше сотні османів. Ті, що скачуть на конях, летять мов шалені. Куди не глянь, ніде немає порятунку.
– А що робити мені? – запитав Петрик.
– Ляж за каменем, мовчи та диш, – відповів йому батько.
– До бою! Іванку, бери Петрика і геть звідси! Ну, не марнуй часу! – вигукнув Самійло. – Мерщій, діти!
Кінський тупіт і тупання верблюдів тим часом наближаються до вершини пагорба, на якому облаштувалися до свого останнього бою козаки.
– А ти, тату? – подивився Петрик на батька.
– Не судилося, – тільки й відповів батько, в якого сильно защемило серце, і він повернувся до турків. – Ну, браття, покажемо бусурманам козацьку вдачу!
Грізний гул наближається, гудить земля від сотень кінських і верблюжих копит, турки все ближче і ближче, а Іванко ніяк не може зрушити з місця. Через хвилину розгориться нерівний бій.
– Петрику може, ти сам поїдеш? – запропонував Іванко. Він благально дивиться на хлопчика. – Не можу я залишити батька, товаришів.
– І я не можу, – без найменшого вагання сказав хлопчик. – Лишаймось, Іванку! 
Козаки чекають на ворога в абсолютній тиші, в той час, як турки кричать: «Алла!»
І тут в най вирішальний момент сталось несподіване – чийсь чужий голос, але на рідній мові вигукнув: «Плі!», і вуха заклало від пострілів з двох сотень рушниць, мушкетів і самопалів. Турки з криками полетіли через голови коней, верблюдів і попадали на землю.
– Слава! – несеться з усіх боків. – Слава! За віру!
З обох боків від козаків піднімаються з високої трави, із-за кущів і дерев, із-за каменів запорожці. Зустрівши несподівано рішучий опір, турки під радісні вигуки козаків з лементом відкотились. Бій швидко ущухає. Петрик навіть скрикнув з радощів.
– Це що, сон? – дивується Самійло. – Не збагну, звідки тут запорожці?
– Яка різниця? – сміється Сашко Сомик, пригортаючи до себе сина. – Нехай не вмирає козацька слава ніде і ніколи!
Можна чекати різних несподіванок, але такої справді не ждав ніхто. У всіх русинів спантеличені обличчя. Небезпека минула. Запала тиша. Кожний з врятованих козаків дивився на своїх рятівників і віри не йняв своїм очам.
– А я їх впізнаю, – посміхається Сашко Сомик, – це ж ті самі козаки, з якими ми були на каторзі! Оце так збіг обставин! Гей, друзі, ви звідки тут?
Але йому ніхто не відповів. Увага всіх прикута до зустрічі Архипа Тарана з трьома братчиками, з якими вони колись були в Переяславському курені Запорізької Січі.
– Архипе! Брате, невже це ти? Не може бути!
З розкритими обіймами до Тарана квапливо йдуть одразу три козака. Після міцних обіймів Таран повернувся до своїх нових товаришів і захоплено сказав:
– Знайомтесь, це мої побратими: Оверко Муха, Роман Коломак і Стас Ніс!
– Не забув ще, чортяка, як нас звати? – сміється Оверко Муха.
– Жартуєте? Хіба таке забувається? – палко підтвердив Архип. – Ми ж з вами були нерозлучними!
Навколо збираються розчулені зустріччю старих друзів козаки. З неприхованою цікавістю спостерігають вони за побратимами, які давно не бачились. Тільки граф Ясинський обвів всіх байдужим поглядом, глибоко зітхнув і стомлено опустився на землю.
– А все-таки, звідки ви тут? – не вгаває Сомик.
– Якщо коротко, то на нас напали венеційські військові кораблі. Галеру нашу потопили, нас полонили. Але коли зрозуміли, що ми не турки, всіх звільнили. Гроші з корабля ми зберегли, тож купили все необхідне, підлікувались і ниньки прямуємо додому.
– Обрали короткий шлях, уздовж кордону з Туреччиною, але сьогодні із-за землетрусу стались каменепади, завали, тож ми вирішили їх обійти і, хоч-не-хоч, попали на територію Османської Порти. Побачили вас і вирішили допомогти.
– Неймовірно! Спасибі вам величезне, братці, а тепер нам треба поспішати і повернутись на територію Венеційської республіки. А то за нами крім цих османів ще й яничари полюють. А додому ви, схоже, не поспішаєте.
– Лікувались довго. В нас багато поранених було від обстрілу венеціанців, та уламками щогл, палубних надбудов багатьох контузило.
– Зрозуміло. Ще раз спасибі вам!
Залишивши десятки вбитих аскерів на полі бою, турки відступили і, охоплені сумнівами і нерішучістю, з новим наступом не поспішають.
– Долі своїй дякуйте! Сподіваюсь, далі ми підемо посполу? – запитав Стас Ніс. – Чи, може, нарізно?
– Звичайно, разом! – радісно відповів Самійло. – А ви всі комонні?
– Так, ми всі кінні!
– Ого, скільки вас! Дивлюсь я на вас і душа радіє, – сказав Самійло, – всі маєте коней і вогнепальну зброю. А на Січі мало хто з братчиків має коня, до того ж більшість з них все ще озброєні луками.
Всі швидко зібрались, зарядили вогнепальну зброю, скочили на коней і поскакали на захід. Впевнившись, що вони вже перетнули кордон, проїхали ще трохи, вершники спішились і влаштували привал.
– Вже давно час обіду, а ми ще й не снідали, – згадав Самійло, – гей, Архипе, що в нас є з готової їжі?
– Є подварак, це індичка з овочами, квасоля по-сербські з копченими ковбасками, солодким перцем і помідорами, цибулею й часником. Софія готувала, – важко зітхнув і глухо відповів Архип. – Але цього на всіх не вистачить, треба щось готувати. 
– Ну, за цим діло не стане.
Вирішено було готову їжу віддати дітям, врятованим з каторги, а для себе козаки наварили крутої пшоняної каші з салом. Петрик підійшов до Іванка і, широко посміхаючись, сказав:
– Правильно ми зробили, що не поїхали, а залишились з нашими!
– І не кажи! Навіть уявляти не хочу, як би ми вдвох добиралися додому через половину Європи!
– Отже, недарма кажуть: «Кому судилося вмерти, того смерть і на ліжку знайде, а кому не судилося – того ні куля, ні шабля не візьме!»
– Таки так! – усміхнувся Іванко.
Тепер хлопці з нетерпінням чекають тієї щасливої миті, коли повернуться на любу Батьківщину. Самійло з Сашком без краю щасливі, що їх сини залишилися живими.