Глава 42. Хай живе король!

        12 грудня 1586 року в Гродно помер король Речі Посполитої Стефан Баторій. Для обрання нового короля на перше лютого наступного року був призначений конвокаційний сейм. Як представник запорізького козацтва на нього поїхав козацький гетьман Ян Оришевський. По дорозі до Варшави він заїхав в Гайсин.


– Пане гетьмане! – зрадів граф Ясінський, який як раз знаходився у фортеці. – Радий вас бачити!


– Навзаєм, пане Збігневе! Навзаєм! – не вірячи сам собі відповів Оришевський. – А мені казали, що ти загинув!


– Я був в полоні, точніше у рабстві веслярем на турецькій каторзі. Проходьте сідайте, пане гетьмане! Ви, як я розумію, прямуєте на сейм? Якщо не таємниця, за кого думаєте голосувати?


Запитання було несподіване, тож гетьман на якусь хвилину забарився із відповіддю.


– Для нас всіх було би добре, щоб королем став князь Василь Костянтин Острозький. Він не просто найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Його річний прибуток складає 10 мільйонів злотих. У дуже стислі терміни він може виставити 20 тисяч війська. Головне, що він русин і православний.


– Хіба він може стати королем? – здивувався поручик.


– Так, він вважається одним з головних претендентів на трон. Ти не знав?

 
Договорити вони не встигли, бо в двері постукали, двері широко розкрилися, і в кабінет рвучко увійшов сотник Бандурка. Він має стурбований вигляд.


– Пане поручику, – почав він, але побачив гетьмана і знітився від несподіванки, – вибачте, пане гетьмане, я не знав, що ви тут.


– Ладиславе, – розцвів у посмішці гетьман, – живий! Я радий тебе бачити!

 
– Я також, – вклонився сотник. – До ваших послуг!


Вони міцно поручкались, і розчулений гетьман навіть обійняв сотника. Потім гетьман сів у високе дубове, різьблене крісло.

 
– Доповідай, Ладиславе, що ти хотів?


– Козаки в Гайсині щойно затримали двох підозрілих, – повідомив сотник.

 
– І що в них підозрілого? – з цікавістю запитав гетьман.

 
– Сьогодні свято, в церкві правиться, дзвони дзвонять, а ці двоє пройшли повз церкву, не зупинились, шапок не зняли і не перехрестились, ніби нехристі які.


– То, може, вони і є нехристі? Чого тоді вони швендяють тут так вільно? На таке варто подивитись. Сюди їх!


Сотник вийшов і через хвилину з козаком Свиридом Байраком поволі ввів двох затриманих. Один з них Марко Лис, а другий – Корній Сільмаха. Вони не опираються, тільки з цікавістю зиркають навкруги.


– Розповідайте, хто ви і для чого тут, – суворо запитав Оришевський. – Ну, швидше! Жартувати з вами не входить в мої наміри.


– Розповімо, обов’язково розповімо, – з готовністю пообіцяв Лис, приглядаючись до гетьмана, – але спочатку скажіть, будь ласка, ви дійсно гетьман Оришевський?


– Так, дійсно, я і є гетьман Ян Оришевський. А що?


На хвилину запала така тиша, що стало чути, як перегукуються вартові на вежах Гайсинської фортеці.


– Розумієте, пане гетьмане, – схилився у поклоні Лис, сміливо глядячи йому в очі, – ми ж ніколи вас не бачили, а помилитися нам не можна.


Хитрі очі Лиса перебігають з одного обличчя на інше. Сільмаха видається дуже схвильованим, але він стоїть і ані пари з вуст. Від пильного, допитливого погляду Бандурки не втекло замішання, яке той переживає.

 
– Загадками якимось говориш. Що все це означає? В чому помилитись?


– Правду сказати, ми маємо вас вбити, – зловтішно вигукнув Лис, видно, він чекав цієї миті довго, – тож помилки бути не може!


Ще промовляючи останні слова, Лис хутко витягнув із-за халяви чобота два плоских ножі для метання. Один він кинув в горлянку козаку Байраку, другий – в гетьмана. Козак впав мертвий. Граф Ясінський кинувся навперейми і встиг прикрити собою гетьмана, ніж поранив його в ліве плече.


Лис тим часом сильно вдарив Бандурку в обличчя, і збив того з ніг. Після цього Лис швидко вихопив з піхов мертвого Байрака шаблю і оскаженіло кинувся на гетьмана. Бандурка витяг із-за пояса пістоль і, лежачи, вистрелив зраднику в спину. Той впав замертво.


        Другий потурнак Корній Сільмаха закляк на місті, він так нічого і не зробив.


        Поручик Ясінський, який не впевнений в тому що Лис вбитий, затиснув рану рукою, пересилюючи біль, витягнув з піхов шаблю і сильно опустив її на голову найманому вбивці. Бандурка перевів дух.

 
– Чому ти нам допоміг? – нетерпляче запитав сотник, звертаючись до Сільмахи. – Адже, якби не ти, ми могли б і не впоратись з цим нападником. Хто вас надіслав?


– Ми були в полоні у мурзи перекопського каймаканства Азамата Айдарова. Щоб вижити, прийняли іслам. Старий мурза пообіцяв самому турецькому султану, що вб’є вас. Але він загинув біля Красного. Кримський хан нагадав новому мурзі Діляверу Айдарову, що треба виконати обіцянку батька.


Сільмаха виструнчився і винувато опустивши очі до долу, застиг у важкій задумі.


– Зрозуміло, – зневажливо промовив Оришевський. – Ладиславе, ти як? Відведи його до підвалу. Потім договориш з ним, і доповіси мені особисто. Пане поручику, я хочу трохи спочити з дороги.


Гетьман пішов відпочивати у свої покої. Після відпочинку він викликав до себе сотника Бандурку.


– Присідай. Варений мед будеш? Кращого меду, ніж той, що варять в Кисляку особисто я ніде не пив. Навіть у Києві та Варшаві такого немає!


Сотник не відмовився і гетьман налив йому меду. Вони задоволено зробили по кілька добрячих ковтків.


        – Ладиславе, я правильно розумію, на сьогоднішній день ти залишився єдиний, хто знає, де заховані мої скарби?


– Так, пане гетьмане. Накажете, дістати їх і доставити сюди?


– Ні. Зараз мені треба їхати на сейм, на якому виберуть нового короля. Я впевнений, що кримчаки обов’язково скористаються тим, що в нас немає короля і нападуть на нас. Тому зараз піднімати скарб і перевозити його вкрай ризиковано. Повернусь з Варшави, тоді подивимось. Над цим слід подумати. Спішити не будемо.


Сотник низько вклонився і хитнув на знак згоди головою. Тут в двері постукав граф Яновський.


– Дозвольте? З вашого дозволу, мосьпане. Ладиславе, – попросив граф, – будь ласка, залиш нас. В мене є приватна розмова до пана гетьмана.


Оришевський підняв брову, але обличчя в нього залишається непроникним. Бандурка вклонився і, мовчки, вийшов з покоїв.


– Взагалі я сотнику Бандурці довіряю, як самому собі. Як то кажуть, в мене від нього секретів нема. Сподіваюсь, це дійсно щось важливе, поручику?


– Думаю, так, – зніяковіло пробурмотів граф, ще раз вклонився і протягнув гетьману королівський лист.


– Звідки він у вас? – гетьман дивиться на поручика, ніби вперше бачить його.


Яновський розповів, як лист потрапив йому до рук. Потім запала мовчанка. Гетьман зірвав печатку і розгорнув сувій, пробіг його очима. Помітно, що прочитане схвилювало його.


– Дякую, поручику. Шкода тільки, що цей лист вчасно не дійшов до мене, – важко зітхнув Оришевський.


– То він адресований вам? – блиснув очима на радощах Яновський.


– Так, – коротко кинув козацький гетьман. – В ньому колишній король наказує мені збільшити кількість реєстрових і запорозьких козаків, будувати нові струги. Виділяє на це гроші з казни.


– То це ж чудово, прошу пана! – зрадів поручик.


– Якби він вчасно дійшов до мене – так. А тепер все залежатиме від нового короля, а він може і не підтримати цього рішення. В любому випадку, вам величезне спасибі, а я візьму лист із собою на сейм, як доказ намірів колишнього короля.


– Пане гетьмане, в мене до вас ще є одне прохання. Візьміть із собою до Варшави сотника Бандурку з усією його сотнею. Хто знає, що ще може трапитись в дорозі? А з ними ви будете в більшій безпеці.


– Що ж, в вашій пропозиції є здоровий глузд. Добре, так і зробимо.




*  *  *
Гетьман був правий. Користуючись тим, що Річ Посполита залишилась без короля, мурза Ділявер Айдаров вирішив скористатись цим і напасти, щоб поживитись і в черговий раз спробувати вбити гетьмана Оришевського. Але крім нього й інші татари пішли в Польщу за ясиром.


Монахи з Лядського монастиря, який заснував ще в ХІ столітті сам преподобний Антоній Печерський, дізнавшись, що козаки побудували в Кисляку нову церкву, вирішили поділитись з нею церковним начинням.

 
Монастир знаходиться на вісімдесят верст на південь від Гайсина, і дорога з нього перетинає Кучманський шлях, яким ординці полюбляють ходити вглиб Польщі. Монахи були надзвичайно обережні, розуміючи, що можуть натрапити на татар. За провідника їм був настоятель Кисляцького храму отець Костянтин.

 
Їх валка успішно подолала майже весь шлях. Оскільки січень видався теплий і Соб не замерз, останню частину шляху вони вирішили пройти на човнах, які позичили в селі Куна, де їм в цьому посприяв місцевий батюшка.


        Монахи вже підпливали до пагорба, на якому звели Кисляцьку церкву, коли з бокових проток, прихованих очеретом, їм напереріз випливло з десяток човнів, повних кримчаків. Ченців вони наскочили несподівано.


– Як бути? Куди нам тепер? – вигукнув один з монахів.

 
– Онде з права в Соб впадає річка Кислячка, давайте туди! – вигукнув отець Костянтин.


Тим часом на пагорбі з боку Гайсина з’явились козаки Бандурки, виділені ним в окремий підрозділ. Вони зразу помітили, що відбувається на річці, і всі разом осадили коней.


– Що робитимемо? – першим запитав Гнат Баш.


– А що тут думати? Треба рятувати ченців, поки ще не пізно, – з твердою рішучістю відповів Карп Журба, – часу в нас обмаль. За мною!


Козаки помчали до річки, щоб спробувати врятувати ченців та їх вантаж. Монахи почали гребти швидше і їм вдалось трохи відірватись. Човни монахів вже минули те місце, де ще недавно знаходилось містечко Киселин.

 
        До лісу залишалось кількасот метрів, коли назустріч монахам випливли нові човни з ординцями. Монахи опинились в скрутному становищі.


– Що робитимемо, братіє?


– Виходу, здається, немає, давайте все цінне за борт. Тут чорторий, татари не зможуть нічого дістати, – роздумував недовго отець Костянтин. – А ми, дасть бог, з часом все піднімемо.


Коли татари підпливли до човнів монахів, ті вже встигли викинути за борт усе церковне начиння. Тут були мідні, срібні і навіть золоті євхаристичні набори, дароносиці, дарохранильниці, різні кадила, храмові лампади, водосвятті чаші та купіль для хрещення, богослужбові книги і ще багато чого, що повинно бути в храмі.


         Розгнівані татари всіх монахів і отця Костянтина вбили. Козаки на допомогу не встигли. Вони прискакали на берег Кислячки тоді, коли ординці добивали церковну братію. Враженому зорові козаків відкрилось це моторошне видовище побоїща невинних людей. Такого козаки не чекали.


       – Холера ясна! Прокляті нелюди, виродки, – в серцях вигукнув Федь Закутько, якого так і розпирає лють, – яке нещастя. Командуй, Карпе!


       – Значить, так, – швидко прийняв рішення Журба, – заряджаємо мушкети, а потім з луків почнемо вибивати кримчаків, починаючи з останнього човна.


         Так і зробили. Карпо дав знак своїм козакам, і ті почали стріляти. Татари не одразу помітили, що по ним стріляють з луків. Коли один з ординців озирнувся, то з подивом побачив, що на останніх трьох човнах татари вбиті, а частина з них впала за борт.


        – Уруси, – закричав вражений татарин, якому стало моторошно від того, що він побачив.


        Серед ординців зчинився переполох. Одна річ вбивати беззахисних, беззбройних  ченців, і зовсім інша – мати справу з козаками. Кримчаки швидко розвернули човни і попливли в зворотному напрямку до річки Соб.

 
        – Тепер можна і з самопалів, – сказав Журба, і очі його блиснули вогнем. – Тільки, браття, щоб на кожного ординця по одній кулі!


        Козаки швидко домовились, хто в кого стріляє і дали залп. На двох човнах татари попадали мертвими. У відповідь вони почали відстрілюватись із луків, але козаки вміло ховаються за деревами і горбами, тож ординцям не вдалося поцілити жодного з козаків.

 
        Вони встигли перезарядити і ще двічі вистрілити по кримчакам із мушкетів, поки татари вирішили відступати. З десяти човнів живі татари залишились тільки на трьох.

 
        – Тікають, кляті, – з превеликим жалем сказав Орест Злидня.

 
        – Доженемо і винищимо, – наказав Журба, – заряджай! Стежте пильно, щоб до татар на відстань польоту стріли не наближатись. Полонених не брати!


         Голос десятника був крижаний. Як татари не поспішали, щоб добратись до річки Соб, яка значно ширша за Кислячку, і де є надія відплисти подалі, щоб козацькі кулі їх не діставали, втекти їм не вдалося. Козаки на чолі з Журбою всіх їх перестріляли.


         – От і славно, – перехрестився Журба. – Шкода, монахів ми врятувати не встигли. Збираємо човни, браття, поки їх течія не понесла до Південного Бугу.