Глава 43. Дорога на Сiч

        Самійло з Іванком вирішили їхати на Січ. Вони зовсім трохи побули вдома. Проте Іванко встиг за цей нетривалий час зробити для своїх племінників – двійняток Оріяни Романа й Руслана гойдалку.


– Та вони ж ще малі для неї, – сміється сестра.


– Нічого, – стримано відповів Іванко, – хто знає, коли я знову зможу побувати вдома? А так будуть знати, що гойдалку для них зробив їх дядько Іван.


– Дядько? – приснула від сміху Оріяна. – Дядько Іван?


– Смійся, смійся, – не образився Іванко, – звісно дядько, а то хто ж?


Цієї ночі довго Самійло не міг заснути, часто перевертався з боку на бік. Навіть уночі він живе думками про Кіш.


– Як не добре вдома, а треба повертатись до війська, – обійнявши дружину, сказав Самійло ранком. – Збирай сина в дорогу, дружино моя кохана.


– Я розумію, милий, мабуть, так треба, – відповіла Марія. Здається, вона зовсім і не здивувалась. – Ти там по можливості бережи сина й зятя.


Самійло чудово розуміє занепокоєння дружини. Він посміхнувся, намагаючись відвернути Марію від важких думок.


– Звичайно, люба. По іншому і бути не може.


– І себе бережи, – із сльозами на очах промовила Марія і пригорнулась до широких грудей коханого чоловіка.


– Постараюся. А ти приглядай за дочкою й онучатами.


Оріяна також виряджає на Січ свого чоловіка Мирослава. Вона обняла його і заплакала.


– Не плач, сонечко. Так треба. Хіба можу я в такий важкий для нашої Вітчизни час сидіти на запічку? Ти ж розумієш, що не у всіх селян є воля й бажання битись з ворогами? В мене є. Колись же мусить прийти цьому нескінченному горю край?


– Я розумію, любий, в кого серце козацьке, християнське, не може зараз сидіти вдома, але мені так лячно, я дуже боюсь за тебе. Я розумію, що тільки на вас вся надія наша.

 
– Дурнесенька, чого ти ховаєш мене заздалегідь? Подивись, твій батько козак і брат козак, і вони все ще живі, а чого їм тільки не довелось пережити! Я повернусь! Я дуже люблю тебе і наших діточок!


Оріяна склала молитовно руки. Серце її стискується від гордості за чоловіка.


– І я тебе дуже люблю! Хай тебе обминає лиха година!


Марія приготувала обід – засмажила курку, наварила вареників з капустою й вишнями, перемастила їх салом. А ще шуліки з медом, які так полюбляє Іванко. Після обіду Гардові вийшли з хати.


І тут виявилось, що разом з ними на Січ збирається їхати майже двісті односельців і жителів навколишніх хуторів.

 
– Подумали ми, Самійле, буде краще, якщо ми підемо в козаки. Набридло вже жити в страху, непевності. Швидше перемогу над тими клятими татарами й турками отримаємо, віру нашу православну відстоїмо, та спокійне, мирне життя завоюємо, – за всіх сказав Василь Голобля.


– Добре подумали? Тоді з богом! Буду радий воювати разом із земляками!

 
І валка з возами рушила до Запорізької Січі. Жодна з жінок, які проводжають своїх чоловіків чи синів не приховує своїх сліз. Діти проводжали батьків, дідів і старших братів далеко за край села.


        Якось само собою вийшло, що всі звертались до Самійла, як до старшого за порадами і поясненнями. Так він став отаманом людям, які йдуть у військо Запорізьке.


Самійло по дорозі висилає кінні роз’їзди, щоб знати, що коїться попереду і з боків колони, щоб не потрапити в засідку до кримчаків. В один із днів розвідники повернулись дуже швидко. Вони принесли тривожні вісті.

 
– Пане отамане! Прямо на нас ідуть татари!


– Скільки їх, порахували?


– Приблизно п’ятсот, – відповів Василь Голобля.


Бій був неминучий. Самійло задумався. Чоловіки тим часом спішились і стали чекати, яке рішення прийме Самійло. Селяни розуміли, що на них чекає нове, невідоме, хвилююче життя, але не очікували, що почнеться воно прямо в дорозі.

 
– Для відкритого бою нас малувато, їх приходиться по два, а то й по три на кожного з нас, але дати їм відсіч нам до снаги. Значить, треба зробити засідку, – почав міркувати вголос отаман. – Відходимо до лісу й будуємо засіки.


На тому й порішили. Селяни кинулись рубати середні і тонкі дерева, щоб зробити в лісі, через який йде дорога, засіки. Потім дерева стали укладати між дерев, загострювати гілки у гострі коли. Коли закінчили, Сашко Сомик згадав:


– У нас в обозі є татарський одяг! Давайте перевдягнемо лучників в татарський одяг. І нехай вони замаскуються з боків дороги перед засікою.


Так і зробили. Стало тихо, тільки чути, як коні форкають.


        – Коней відведіть подалі, щоб їхнього іржання не було чути. Всі інші готуйтесь до бою. В кого є вогнепальна зброя – заряджайте її. До бою, пане-браття! Ворогів більше, але ми міцніші духом, ми на своїй землі, ми воїни справедливої справи, ми захисники нашої Вітчизни!


Кримчаки також вислали вперед розвідку, але козаки швидко і тихо перебили їх з луків. Тож основна колона татарського чамбулу в’їхала в ліс не підозрюючи, що тут хтось є, крім них.

 
– Нехай під’їдуть якомога ближче, – тихо командує Самійло, – першими вогонь хай відкриють лучники.


Лісова дорога не широка, тому татари їдуть по двоє. Для них було повною несподіванкою, коли з обох боків дороги засвистіли стріли. Одразу десятка три вершників попадали мертвими.


– Засідка! – гаркнув татарський командир. – До бою!


Татари також почали відстрілюватись. Але русини опинились у більш вигідному становищі, бо їх менше, вони піші, і їм легше ховатись за деревами. Відстрілюючись, селяни відступили до засіки.

 
– Пане отамане, – радісно доповів Василь Голобля, – ординців стало десь на сімдесят менше!


– Це добре, але не забуваймо, що селяни ще не козаки. Вони не досить досвідчені й вправні у військовій справі.


Тут із-за повороту дороги вискочили татарські вершники. Вони несуться так швидко, що перші ряди налетіли на загострені кілки засіки. Пролунали жахливі крики болю, хрип поранених і помираючих людей і коней.


Татарська кіннота зупинилась перед засікою, потім вершники почали роз’їжджатись в боки, оточуючи русинів. Доведеться скрутно, зрозумів Самійло.


– Плі, – голосно скомандував Самійло і махнув рукою.


Гримнув дружний залп з рушниць і пищалей, але їх було небагато. Татари це вмить зрозуміли і ще більш настирливо полізли на позиції кислячан.


– Вперед, доблесні воїни Аллаха! В атаку! Не дайте їм перезарядити їх шайтан-труби!


Кримчаки щодуху кинулись на засіку, прорубуючи собі шлях через гілки дерев. Місцями бій вже перейшов в рукопашний, але русини тримаються стійко, не відступаючи ні на крок.


– Піддай, браття! – завзято кричить Сашко Сомик.


Самійлу навіть здалося, що вони можуть перемогти татар, але відомо, що сила солому ломить. Однак бог любить козаків, і несподівано в тил татарам вдарили мушкети, полетіли стріли. Кислячани невимовно зраділи неочікуваній допомозі. Становище суттєво змінилось.


        Ординці опинились в оточенні. Відступати їм можна тільки в ліс, що залишки татар і зробили. Після того, як бій закінчився, на дорогу вийшов Самійло з закривавленою шаблею в руці.


– Гей, – голосно крикнув він, – я козак Переяславського куреня Низового війська Запорізького Самійло Гардовий! Кому нам дякувати за допомогу і спасіння?


Назустріч йому вийшов такий же здоровань в простому селянському одязі. Він зняв смушеву шапку-бирку і мне її у величезних долонях.


– А ми селяни з села Леухи, що на річці Сороці. Йдемо на Січ, щоб стати козаками. Мене звати Пилип Грицай, я серед наших за старшого.


– То що, браття, може, далі підемо разом? Бій показав, що краще нам триматися разом. Що скажете?


– Ми тільки за. Разом воно, звісно, і веселіше, і батька легше бити, – жартома відповів Грицай. – Що вже казати про ворогів наших!


Так і зробили, далі пішли однією колоною. До самої Січі більше їм ніхто не зустрівся, і нічого не трапилось. Гардові і Мирослав їдуть поряд.

 
– Запам’ятайте, діти, – по ходу повчає Самійло Іванка й Мирослава, – в запорожців не прийнято бити молоду дичину. Добряче це запам’ятайте. Не можна допускати такого.


– Запам’ятаємо, тату, – відповів Іванко, – а багато дичини біля Січі?


– Дуже багато, годі й полічити. Водяться там дикі кабани, кози, зайці, борсуки, лисиці, вовки. А ще дикі коні – тарпани. З птаства – дикі качки, гуси, лебеді. В нас не буває такого, щоб пішов на полювання і повернувся ні з чим.

 
– А риба? – пожвавішав Мирослав, бо він затятий рибалка.


Самійло встав в стременах і озирнувся на довжелезну колону. Потім опустився в сідло і підстьобнув стомленого коня. Більшість вершників теж стомились і їдуть мовчки.


– О! Риби там стільки, що її можна ловити голими руками! Хоч убийте, правду кажу! Ось самі переконаєтесь, і спом’янете моє слово!


Це повідомлення звеселило серце Мирослава, який може просидіти з вудками цілісінький день.


– А все-таки, яка риба там водиться? – не вгаває він.


– Білуга, соми, осетри, севрюга, стерлядь, судак, лящ, карась, окунь, лини, вугри, тарань, вирозуб, камбала, язь, марена. А ще раки! Ет, недарма кажуть: «Степ та воля – козацька доля!»


– Вже не терпиться піти на риболовлю на Січі, – всміхнувся Мирослав.


– А ще меду там багато. Бджоли відкладають мед не тільки в дуплах, а навіть в ямках між травою.


– Батьку, – слухає і дивується Іванко, – тебе послухати, то Кіш це просто рай на землі! Все там для щастя є!


– Голодними не будете, це точно. Одного там не вистачає, – зітхнув Самійло, – як і по всій нашій багатостраждальній землі – миру.


– Тату, а серед козаків тільки русини є? – не може приховати зацікавленості Іванко, що заблищала в його очах.

 
– Ні, синку, різні люди є, не одні русини. Є поляки, молдавани, білоруси, калмики. Є навіть московіти. От так ось.


– Цікаво, і які вони вояки?


– А такі, як усі, – посміхається Самійло, – нечувано кмітливі, відчайдушні, сміливі, рішучі й відважні. І завжди готові відати життя за віру нашу православну, за друзів своїх.


Після цих слів Іванко заглибився в свої думки, і розмова якось сама по собі вщухла.





*  *  *
Одного дня стомлені і змучені довгою дорогою селяни й козаки, врешті підійшли до січових воріт. Першим, хто зустрів їх на воротах був давній приятель Самійла – Сашко лірник.


– Не може бути! Побий мене грім! Та це ж Гардовий! – скрикнув він радісно на весь голос. – Очам своїм не вірю! Живий?


– Як бачиш, друже! Живий! Наш брат козак і у вогні не горить і у воді не тоне!


– Гей, браття, всі до мене! – голосно вигукнув Сашко лірник, і обличчя його засяяло щасливою усмішкою. – Мироне! Біжи сюди!


Козаки обійнялись і почоломкались. Радощів немає меж. Самійла зустріли привітно, веселими вигуками й жартами, і передають з одних обіймів в інші. Тут до нього підійшов, накульгуючи, товариш Самійла по агарянській каторзі Мирон Загайгора.


Не втримавшись, на радощах Самійло кинувся назустріч товаришеві. За ним поспішили Іванко і Сашко Сомик.


– Не може бути! – в свою чергу ошелешено вигукнув Самійло, адже він на власні очі бачив, як Мирон впав з частиною мосту під час землетрусу у воду. Хоча в житті, а тим більше на війні все трапляється. – Живий?


Здається, Мирон вражений не менше, ніж Самійло. В нього від несподіванки радісно забилося серце, мало з грудей не вирветься.

 
– Живий, а от Петер Хаджич тоді загинув, – міцно обняв Бурлаку Загайгора. Очі його сповнені жалю. – Йован Чирич теж вижив. Він повернувся до гайдуків. Мене виловили з води венеціанці, підлікували. За їх допомоги мене торговим судном доправили до Молдавії. Ну, а вже звідти я добрався сюди.


– Аж не віриться. Який же я радий, що ти живий! Я ж весь час картав себе за те, що ти загинув із-за мене. Мені не давала спокою думка, що якби ти не пішов за мною в Далмацію, жив би.


– Облиш! Все добре, друже, – врівноваженим голосом відповів Мирон.


На крики похапцем збіглись й інші козаки. Навколо них юрмляться селяни, які з подивом оглядають Січ. Почувся гомін здивування і радості. Прийшов і курінний отаман Репетило. Козаки розступилися перед ним. Гомін улігся. Репетило пильно оглянув селян.


– Не знаю їх. Хто ви такі будете?


Курінний отаман вичікувально дивиться на селян. Вперед виступив височенний Василь Голобля. Дивиться він на курінного прямо і твердо. Василь перезирнувся з земляками, зняв шапку і з гідністю, статечно промовив.


– Пане отамане, кланяємось тобі хлібом-сіллю. Ми хочемо стати козаками славного Низового війська Запорізького.


Селяни ще тісніше обступили Репетила, потім всі разом вклонились курінному отаману аж до землі. Враз запала тиша.


– А-а, так он воно що, – Репетило прихильно оглянув натовп. Потай, в душі, він усміхнувся.


Селяни непорушно стоять, очікуючи на відповідь. Тут до них, звернувши увагу на незвичайне скупчення народу, підійшов кошовий отаман війська Запорізького Богдан Макошинський. Він чув розмову курінного отамана з селянами.


– Похвально. А чи віруєте ви в Бога? – голосно запитав кошовий отаман.


Запанувала напружена тиша. Можна тільки здогадуватись, які почуття нуртують у грудях селян. Вони, як по команді, всі, як один, зняли шапки.

 
– Віруємо! – щиро, без пафосу відгукнувся натовп.


– І в Богородицю віруєте? – кошовий завмер в незворушній позі.


– І в Богородицю віруємо! – в один голос відповіли селяни.


– А ну перехрестіться!


Селяни дружно тричі перехрестились. Виглядає це досить урочисто. Кошовий весело всміхнувся і по паузі додав:


– Вітаю вас, віднині ви козаки славного війська Низового Запорізького! Як ви дивитесь на те, щоб назвати нові курені Кисляківський і Левушківський? Не заперечуєте?


Нові козаки зустріли слова кошового веселими вигуками.


– Ні! Нехай так і буде! Славно!


– Гарно! Правильні назви!


В деяких козаків на радощах перехопило подих. Інші почали підкидати догори шапки. Коли хвилювання нових козаків трохи вщухло, кошовий запитав:


– А кого ж ви хочете своїми курінними отаманами?


– Самійла Гардового! Ми його добре знаємо, він перший вступає в бій і останнім з нього виходить!


– Пилипа Грицая! – одностайно закричали чоловіки з Леух.

 
Кошовий отаман не стримався і розплився в задоволеній усмішці.


– Пани отамани, землі в нас багато, тож обирайте місця і будуйте хати. Кожна на сто козаків. Ну Самійло це все й сам знає. І взагалі, він знає, що робити. А ми допоможемо всім, чим тільки зможемо.


По січовому майдану прокотився дружний гул схвалення. І тут наперед вийшов Архип Таран.


– Сава! Це дійсно ти?


– Архипе? Друже мій дорогий! Побратиме мій! Невже ти живий? – і курінний отаман Репетило, не втримавшись, на радощах, кинувся до братчика, з яким пройшов десятки військових доріг, сотні боїв, в яких вони не раз рятували один одному життя.


Архип відчув, як гаряча сльоза скотилась по щоці. Але козаку чомусь від цього зовсім не соромно. Пізнавши Репетила спішать до нього й інші його братчики – Оверко Муха, Роман Коломак і Стас Ніс.

 
– Саво, ти мене пам’ятаєш? – запитав Оверко.


– Ну, як не пам’ятати! Пани-товариші, пани-браття! Друзі мої! Живі!


Репетило такого не чекав, він іде назустріч побратимам, широко розставивши руки для обіймів.


Всім хочеться говорити, сміятися, плакати. Сьогодні у всіх величезна радість, і ніхто з козаків не думає про те, що невдовзі на них чигають нові випробування, злигодні і поневіряння, війни, походи, важкі бої, кров і смерть. Сьогодні козакам не до цього, сьогодні вони всі щасливі.





                Кінець




                Гайсин, Кисляк
                2021-2023