Жорстокiсть

Не солодко жилося з вітчимом. Після загибелі тата нас у мами залишилося троє. Мама, та й деякі сусіди, вважали, що Він мало не подвиг здійснив, взявши жінку з трьома дітьми. Але краще б не взяв.
           Я дуже добре вчилася і була "запійна" щодо книг. Якщо я читала, то нічого не чула та ні на що не реагувала.
Якось, на добу, мені вдалося взяти в бібліотеці книгу, за якою була черга, під назвою "Щупальця спрута", виповнилось мені років 12. Це було пізно восени, вже топили в будинках.
           Читаю я, нікому не заважаю, вся в книзі, живу життям героїв і раптом у мене, з озвірілим обличчям, вітчим вихоплює книгу, розриває її навпіл і кидає в палаючу плиту. Виявляється, він до мене звернувся, а я не прореагувала.
           Я кинулася захищати книгу, а Він намагався її засунути глибше в плиту, щоб швидше насолодитися тріумфом. Я смикнула його ззаду за труси і вони з нього впали. У мене почалася істерика. Я не могла уявити, як це завтра не здати книгу, адже ще стільки охочих її прочитати. Мене ніхто не міг заспокоїти. Ридала з такою силою ніби поховала найближчу людину...
           Тут Він, мабуть, зрозумів, що накоїв. Думаю, що навіть злякався вчиненого і такого прояву моїх почуттів. У цій істериці відбилася дитяча ненависть за всі заподіяні образи, образи, завдані мені, мамі, старшому братові та сестрі, які через нього поїхали вчитися в Одеський інтернат для напівсиріт. Я теж вирішила поїхати до інтернату...
            Не знаю де, як Йому вдалося роздобути таку ж книгу, яку знищив по-звірячому. Наступного дня книга "Щупальця спрута" була у мене в руках і я здала її, благополучно, до бібліотеки, хоча вона була новенькою і на ній не було бібліотечного штампу. Я не змогла розповісти бібліотекарю, своїй сусідці, про трагедію, яка сталася напередодні. Було боляче та соромно.