Мишенята

           День взимку дуже короткий. А тут ще й світло вимкнули. Сутінки заполонили невеличке приміщення. Марія Іванівна запалила свічку, поставила на стіл.
           - Бабусю, а правда, із свічкою веселіше, - онука пригорнулася до неї.
            Оксанці дев'ять років. А на її долю  вже випало стільки випробувань. Війна вигнала їх з рідного міста. Залишаючи рідну оселю, плакали всі. А Оксанка втішала:
        - Ну чого ви плачете? Ми ж повернемось! Повернемося? - заглядала в очі рідним.
          - Повернемося. Обов'язково повернемося! - обіймала онуку Марія Іванівна.
          І ось уже другий рік у чужому місті, у чужому домі. Правду сказати, чужими вони не почувалися. Люди тепло ставилися до них з перших днів.  Співчували,  допомагали.  Будиночок попався їм маленький. В ньому давно ніхто не жив. Прийшлось докласти немало зусиль, аби він став для них затишком.
         - Ой, знову сирена! - онука пригорнулася , міцніше обняла жінку, прислухаючись до завивання сирени.
           - Не бійся, все буде добре, - заспокоювала дитину жінка, вгамовуючи тривогу в душі. - Хочеш, історію розповім?
           Вони пересіли на диван, який стояв у коридорі, біля пічки. Свічка тьмяно горіла, відкидаючи якісь незрозумілі тіні.

               
                Мишенята

             Насправді так називали двох сусідських хлопчаків, Славка та Миколку. Жили вони поруч з нами, на нашій вулиці. І, хоча й не були родичами, схожі один на одного, як брати. Обоє біляві, худорляві і непосидючі. завжди були першими в галасливій компанії сусідських дітей. Тоді в кожному дворі було по двоє-троє, а то і більше дітей. Вечорами збиралися разом. затівали якусь веселу гру. Ось і того вечора зібралася чимала компанія біля нашого двору. хтось запропонував пограти в схованки.
            Миколка схопив Славка за руку, потягнув за собою:
              - Я таке місце знаю, де нас ніколи не знайдуть!
             Вони пробралися городом і зупинилися перед невисоким парканом,  що розділяв сусідські подвір'я.
   - Там же дід Степан живе! - відсахнувся Славко, - Не піду! Він злий. І страшний.
      - Не бійся. Він в магазин пішов, сам бачив. Не скоро повернеться. А нас там ніхто не шукатиме. - умовляв друга Миколка.
           Вони перелізли через паркан і опинилися на подвір'ї діда Степана, який і справді мав недобру славу поміж дітлахів. Високий, кремезний, з кудлатою  довгою бородою і нестриженим волоссям, він був схожий на лісовика із казок. Жив відлюдником, с сусідами майже не спілкувався. Казали, що таким він став після смерті його дружини.
              Старенька хата була закрита на великий іржавий замок. Такий же замок висів і на сараї.
     - І куди тут можна сховатися? - Славко нервував.
    - О, глянь, драбина стоїть. На горищі і сховаємося. Там точно не знайдуть! - Миколка вже ліз по драбині, що стояла біля хати.  Його товариш неохоче поліз за ним. Горище було темним, запиленим. Видно, давно тут ніхто не прибирався. Очі хлопців поступово звикли до сутінків і вони з цікавістю роздивлялися навкруги. Погляд Миколки зупинився на продовгуватому великому ящику, який стояв посередині горища:
      - Та це ж домовина! - захоплено і з острахом вигукнув Славко.
- І чого він її на горищі тримає? - вони підійшли поближче, оглядаючи знахідку.
    - А давай заліземо в неї, ну ніхто ж точно не знайде! - Миколка ніяк  не міг вгамуватися. - Чи ти боїшся?
    - А якщо там покійник? - Славко ледь стримував бажання скоріше втекти з цього горища подалі. Йому і справді було не по собі. Але ж і показатися боягузом перед другом не міг.  Удвох вони посунули  напіввідкриту кришку домовини далі, аби можна було залізти всередину.  Миколка швидко вліз всередину, посунувся:
   - Залазь, тут і тобі місця досить.
Той неохоче поліз за ним. Друзі притиснулися один до одного, аби було зручніше. І тут домовина хитнулась і кришка поїхала назад, щільно закриваючи домовину. Хлопці завмерли. Тут уже і Миколці стало страшно. Та він і виду не подав, тільки схопив друга за руку, ніби заспокоюючи:
   - Не бійся. Ми удвох її  зараз посунемо. - вона не важка.
Але, чи то страх лишив їх сил, чи то кришка і справді була заважкою для них, їх зусилля відсунути її не мали успіху. Як би вони не упиралися в неї руками і ногами, успіху не мали.
- Давай відпочинемо, потім ще спробуємо, - Миколка вже жалкував, що підмовив друга на таку авантюру. Вони притихли.
  - Ой, а це що? - Славко вивільнив руку і ткнув пальцем у кришку. Прямо над його лицем з'явилося світла пляма. -  Тут дірка. Навіщо вона тут?
   - Щоб дихати було чим, - висунув догадку Миколка.
   - Ти що, дурень? Мерці ж не дихають! Давай ще спробуємо, я вже не хочу тут лежати! - урвався терпець Славкові.
 Вони притихли, знову збираючись із силами. Та раптом почули якісь звуки. То повернувся дід Степан.  Старенька хвіртка голосно скрипіла і саме цей звук заставив хлопців причаїтися.
- Уже й вечоріє, - дід розмовляв сам із собою. Він присів на сходинку драбини, закурив. Кільця диму піднімалися вгору, зникаючи у повітрі. Степан підняв очі, слідкуючи за ними і побачив відчинені дверцята.
   - Непорядок, - протягнув дід, - дощ піде, намокне, в хату потече, - важко став підніматися сходинками. Вже хотів закрити дверці, коли почув якийсь шурхіт зсередини.
- Мурзику, ти?  - покликав кота.  Не чекаючи відповіді, заліз на горище. Воно було занизьким для нього, тому прийшлося зігнутися. Зупинився біля домовини і задумався. Це ж він сам зробив, для себе. Після того, як померла його дружина. Тоді він три дні не міг поховати жінку, оскільки були свята і ніде не було домовин...
    Гладив нестругані дошки заскорублими долонями, щось буркотів собі під ніс. Погляд упав на дірку:
- Непорядок, - пробурмотів знову. Це ж  минулого року кукурудзу на зиму тут ховав від мишей. А вони, бач, і тут дірку прогризли. Треба латку накласти. Пальцем прощупав отвір, прикидаючи розмір латки, ледь не зачепивши Славкового носа, який готовий уже був закричати від страху. Та Миколка міцно стиснув його руку, наче застерігаючи від необдуманого вчинку. Їм обом було дуже страшно в темній домовині.
     Коли дід Степан поліз вниз, Славко вже готовий був тікати. Та кришка й досі лежала над ними, міцно тримаючи їх у полоні.
     Тихо! -  Миколка тримав друга за руку, - хай в хату піде. Тоді й будемо вибиратися. А то дістанеться нам і від нього, і від батьків.
  Та дід Степан і не думав іти в хату. Звичка відразу робити все задумане і цього разу не лишила його в спокої.  Взявши все необхідне, знову поліз на горище. Приміряв кусочок шкіри, який зберігав на всяк випадок до отвору , взяв молоток поплював на долоні ( для годиться) і, поставивши цвях на латку, легенько вдарив, наживляючи. Але й цього було достатньо для того, щоб хлопці злякано зойкнули. Але відразу ж і замовкли. Дід почухав потилицю,  прислухався. І знову підняв молоток. Наживлений гвіздок стояв " як треба". І дід вдарив по ньому тепер уже зі всієї  сили.
    Думка проте, що їх живими забивають у домовині, була сильніше страху від покарання. І хлопці заволали у два голоси, стукаючи по кришці руками й ногами:
- А-а-а! Випустіть нас!
Дід від несподіванки сів на підлогу, тримаючись за серце. Якийсь час не міг зрозуміти, звідкіля ці голоси. Але крики не замовкали. Він важко встав на ноги і підняв кришку домовини. Звідти на нього злякано дивилися дві пари очей.
 - Ану тихо! - гаркнув спересердя, - Що це ще за мишенята тут у мене? Вилазьте мерщій!
 Хлопці вискочили з домовини, бо тільки цього й чекали. І вже готові були тікати світ за очі, та дід зупинив:
 - Розповідайте!
Перебиваючи один одного, друзі заговорили. І про гру в схованки, і про свою цікавість. Уже у дворі, коли вони злізли з горища, дід Степан спитав:
- А чому у мене ховалися? Місця ж багато навкруги.
- Так у вас же ніхто не шукатиме! - осмілів Миколка.
- А це ж чому?
- Так вас же всі бояться! Ви ж он який страшний! І борода яка! - тепер уже і Славко оговтався.
- Страшний, кажете?
- Еге ж. Вам же років сто, мабуть. А може, й більше...
- Ой, ідіть уже, мишенята. І щоб я вас більше не бачив!
- А ви батькам не розкажете? А то мій тато ременя дасть... - протягнув Миколка, підштовхуючи  Славка у бік.
- Будь ласка! - підхопив той, - Не кажіть нікому. Бо з нас сміятися будуть.
- Не скажу -  втомлено пробурчав дід, усміхаючись в бороду.
Хлопці радо чкурнули додому. А дід погладив бороду, почухав потилицю:
- Страшний, кажете? Непорядок...

Оксанка торкнулася руки Марії Іванівни:
- Не сказав?
 Ні, не сказав.  Але драбину прибрав. І бороду збрив. І підстригся. Не такий уже і старий і страшний був, як здавався.
- А ти як взнала?
- Так Славко все і розповів. Ми потім всі в одному класі навчалися. А хлопці з дідом подружилися. На рибалку разом ходили.
" Відбій повітряної тривоги" - пролунало в телефоні.
- А світла ще немає Давай спати, маленька, - Міцно обняла онуку, яка уже дрімала, притискаючись до бабусі.

               Марія Іванівна поправила подушку. прикрила ковдрою дівчинку. А сама ще довго сиділа біля неї, згадуючи історії зі свого життя. Бо ще не раз прийдеться отак сидіти під протяжні звуки сирени, запалювати свічку і розповідати щось цікаве онучці, аби їй не було страшно...