Мiсто, яке я бачу увi снi

     У цьому місті все найперше і найдорожче. Минуле все більше зливається зі снами, які мені тоді снилися і я, часом, не можу відрізнити, що було насправді, а що уві сні. Думки стають спогадами. Спогади стають думками.

 Це не місто, а втрачений край вже землі.
Посміхається сонце, стрічає думок кораблі
хвилі спогадів і наздоганяє мій слід Могилів.
Накриває мене, а його вже  немає, - в імлі.

Я вдихаю пахке і одним видихаю рядком.
Онде річка тече, і стаю я рікою - Дністром.
Ось узгір’я над містом зімкнули той круг.
Голос чую любові  і вже обертаюся в звук.

Там дитинства стежини, мости і сади і дахи.
Я стою над каньйоном де сходяться всякі шляхи.
І допоки це місто дрімає і бачить мене уві сні,
світ цей дихає, плине, живе і співає в мені.
               
     …Писати  про моє місто - заняття дивне і незрозуміле. Але вечори тут такі глибоководні, що хто просто хоче краси і повітря, ніяк не може залишати аркуш паперу порожнім. Ось так і пишеш палички і петельки, пов'язуючи тонкі нитки у вузлик. І життя стає при цьому якось осмислене, і місто з провінційних кордонів виростає до розмірів Всесвіту. А ти гойдаєшся на безкрайніх хвилях, як поплавок - такий легкий, такий чуйний і такий самотній...

     Я вдивляюся у своє минуле, про яке ніколи не забував, не забуду і невідворотньо заберу з собою. Я вклоняюся своїй рідній землі, де покоїться прах мого дитинства і юності. Я повертаюся в місто, в яке вже ніколи не повернуся. Тому що його вже немає.
      Воно - моя колиска. Я підходжу до неї знову і знову, і пробую похитати, щоб почути її скрип, її музику.
      Тут тіні забутих предків і не забутих друзів, подруг і вчителів, буйних садків та співаючих парканів, літаючих горищ і небесних сходів. І, звичайно, моя тінь. І я там був, мед-пиво пив. У цьому місті - вчорашні сліди моїх босих ніг у прохолодному м'якому пилу провулків і луна шкільного дзвінка. Тут я навчався плакати, а значить, любити, був щасливий і наївно страждав. Тут переживав перші образи, приниження і пишався першими перемогами. Воно випробовувало мене муками навчання, першими приступами юнацьких віршів і тяжким передчуттям майбутнього минулого кохання. І тут же я, нинішній, ходжу з овдовілим обличчям і очима, через край повними міражів і привидів.
Це місто особливого знання і зору, загостреного почуття вершини і краю. Воно на стику націй, мов, стихій, як вірш, що в душі проростає всякий раз по-іншому. 
     Тут, на роздоріжжях яскравих лютих століть, у відлунні битви і бунту, і стогонів євреїв, воно стоїть, завмерши перед ласкавою неспроможністю близького щастя і волі.
     А століття на хвилях, як вінки відпливають, і важкі плечі батьківських цвинтарів мовчки підносять місто  над краєм, над хаєм всіх, кому не до вподоби і не по росту.
     Воно відкриває в майбуття вікна, як кінгстони, непідвладне своїм і чужим самураям. Воно - спадкоємець твердинь, хрещеник козацького духу, вселюдський прапороносець, дійшовший до краю...
     Хміль блакиті і сонця - навік в його генах. Українське поселення десятків націй, споріднених долею, воно і в дійсності і в епосі буде платити найвищу ціну за одне тільки право залишитися собою. 
      …Воно вже давно не моє. І мені сьогодні наснилося знову далеке місто і сльоза. Юність, думки, поїзди, ліси, вогники, все, що є в місті небаченого, все прийму собі всупереч. Все прийму, повертаючись в тривозі.  За останній вигин дороги на забутому шляху додому.
     І місто завмерло в очікуванні - затамувало подих вітру, зупинило годинник і я зрозумів, - вам  однаково, що таке доля, поезія, правда і далі… Бо ця таємниця в даний момент стосується тільки мене.
     Зараз це місто потрібне мені для того, щоб сказати своєму споминанню - "Зупинись, ти прекрасне!"

…Я біль писав... Полин у мрії я вплітав...
Горів багаттям... І листом сухим лягав...
Сльозою на щоці сумній твоїй дрімав…
Стрімке моє буття:  не збувся, не бував,
та все, що зміг, в упертій пам'яті зібрав.
 
Я мріяв, що торкнусь тебе на мить простим
диханням вітру, по весні – дождинкою ловив,
хай випадковий погляд, помах ніжних крил,
сльозинки крихітні візьму усі, - печалі відпустив.
Я полетів, і, озирнувшись, раптом зрозумів, -
-«Я могилівчанин стародавній й поки ще живий!»

          Це мій Могилів-Подільський.