Я продавець дитячого смiху!

 

   «Дядя Петя, вы что, дурак?»
- епізод з фільму «Сережа», 1960 р.

«Мені дотепників дурних не жаль, -
народжують думки без поту.
Все ж краще мудреця печаль,
ніж веселуха ідіота!»
 – «Євангеліє Дитинства від Старого Павіана»

     Я продаю те, чого не вистачає людям. Літаю на пухнастій м'якій хмарці розуму і дзвоню в маленький срібний дзвіночок пам’яті, - кожен, хто зможе  відмовитися від земної суєти і почути його, стає моїм покупцем. Я не вимогливий до сплати за мій товар. Це може бути кольорова намистинка-віршика, зламаний годинник мого часу, засохлий льодяник «класного дідуся» або перламутровий ґудзик моєї егоманії  - будь-який   мотлох, який я потім дбайливо покладу в оббиту  оксамитом скриньку моїх книг-розповідей.
     Але свій головний космічно-грандіозний товар я отримую ночами в спальнях маленьких дітей, яким сняться чарівні казки. Тоді я збирає їх легкі посмішки у власний рукав,  наповнюю бочки сліз щастя, зібрані в далекі часи, коли люди могли від нього плакати. Коли сміх стає в'язким і золотим, як  мед, я роблю з нього мазь, якою повинен помазати вуха, повіки і губи; тоді діти – можливо і дорослі люди -  завжди зможуть ставитися до життя з гумором і іронічною посмішкою.
    
«Пишатися ти не поспішай,
коли дитина роки в три
накаже-зажадає – «Дай!»,
бо це з англійської – «Помри!»
                - англ. - «Die!»

       Але я знаю, що дитина абсолютно беззахисна. Тому кожний з батьків повинен бути на його боці.
     Діти – маленькі динозаври, у яких повністю відсутня хижість. Вони сміються молочними зубами, хоч боляче вкусять сосок матері.
     Діти живуть у грі, з вереском катаючись з гірок,  катаючись на роликах,  невідоме бачать, як відоме, з відомим просто грають.      
     Діти не милуються заходом сонця, клумбами квітів, зграями птахів, бо це живе в них самих, усередині нескінченної натури, у гуркотах нескінченної долі щомиті і безперервно живе.
     Падають з неба кольори, мов посмішки-дзвіночки: фіолетовий, червоний, синій, зелений, жовтий і вітражі церкви вторять їм, і діти співають.
     Співають просто, як падає крапля з вій Господа на вії сліпого. Тоді сліпий прозріває. І діти, співаючи, малюють власне життя.

Життя з роками – путь, неначе на війні,
великий ризик , бо блукаємо по грані,
але ми хочемо побачити той білий світ, 
хто неушкоджений і той, хто в ранах.

Та кажуть, будуть грати у дорослі ігри вже довік
в блаженному проханні неприкаяні ті діти.
Блукатиме душа по світу, ніби льодовик,
але отямиться-розтане і вгамуються всі війни.

Так хочеться любить, співать, творить і далі йти,
хоч під ногами – надважка дорога.
Але борючись за життя, в кінці шляху завжди
мудрець утомлений побачить милість Бога.

Коли, чому і як? Незнані стільки років ти і я,
ми не дізнаємось в життєвих межах.
Але в безсмертя може вірити лише дитя!
Цей оптимізм насправді невичерпний!


- «ДАЛЕКЕ ВІДЛУННЯ МАЙБУТНЬОГО»