Свекруха. Теща

             "Марфа Михайлівна" - з почуттям власної гідності назвала вона себе при знайомстві, простягаючи мені руку. Це прозвучало якось дуже урочисто й офіційно. Я подумала: "Ім'я якесь оригінальне!"  І про себе зазначила, що так звали мою бабусю, татову маму. Після смерті тата ми з нею практично не спілкувалися, тому що мама вдруге вийшла заміж, але ні бабуся, ні тітки, татові чотири сестри, маминого другого чоловіка не прийняли.
             Була Марфа Михайлівна низенького ростика, десь 1,52-1,55м., нижче за мене, середньої повноти, сивенька, їй на момент знайомства виповнилося 54 роки.
Мій чоловік – пізня дитина в сім'ї, народився випадково, через два роки після старшого брата Володі. Випадково, отже, позапланово. До цього 10 років дітей у сім'ї не було.
Ми добиралися до них усю ніч. Рано-вранці, о шостій годині, коли все село ще передсвятково спало, 23-го лютого, ми "вломилися" в їх невеликий будиночок. Я зовсім не збиралася їхати. Віталій запропонував напівжартома-напівсерйозно з'їздити до Харкова, на його батьківщину на свято. Я повз вуха пропустила. Він прийшов увечері перед автобусом, якраз через наше селище проходив Дніпропетровськ-Харків, а я й не збираюся зовсім. Тітка Женя, моя квартирна господиня та подруга Тоня були з ним заразом, бо дуже вже він їм подобався. Почали йому підігрувати, умовляти, що, мовляв, мені обов'язково треба поїхати, з батьками познайомитися, такого хлопця прекрасного не прогавити... Ніякі вмовляння не діяли. Тоді вони, змовники, пішли на крайні заходи. Я, нічого не підозрюючи, вийшла проводити Віталія, вони мені навздогін кинули пальто, шапку, чоботи, сумку, яку Тонечка попередньо зібрала, і зачинили за мною двері.
              Так моя доля була вирішена наперед. "Ну, що ж, думаю, поїду! Мене ж це ні до чого не зобов'язує! Заміж, принаймні, я не збираюся!" А таємно в душі: може, ще й квитків не опиниться в касі, в прохідний автобус. Квитки… виявилися! І поїхали! Все це я сприймала вкрай не серйозно, начебто не зі мною це відбувалося. Навіть злякатися не встигла. Може, якби готувалася, переживала, грала роль, хотіла сподобатися, все пройшло б набагато гірше, а так все було спонтанно.
               Але я не знала звичаї та підвалини цієї сім'ї. Синам суворо було наказано, що в свій дім вони можуть привезти або привести тільки свою обраницю, ту, яку обрали собі за дружину. Тому, коли був накритий стіл, а судячи зі столу, до нашого приїзду готувалися, і я не встигла ще наколоти виделкою смачну котлету, вигляд якої був дуже апетитним, батько, (він при знайомстві зі мною назвався "Олексій!", розгубившись більше, ніж я), суворо запитав: "І коли надумали весілля зіграти?" Я поперхнулася, не чекаючи на такий поворот подій. "У квітні!" - долинуло праворуч від мене.Це Віталій уже взяв рішення моєї долі у свої сильні руки, не питаючи жодної моєї згоди, не освідчився толком у коханні... Та за нього друг освідчувався мені, наступним чином: "Тамара, виходь за Віталія заміж!" - "Так він же мені не пропонує."
- "Виходь, де ти кращого знайдеш?" Це було всього місяць з невеликим тому, у січні, коли ми святкували Новий рік, а потім, після бою курантів мене вся компанія привітала з днем народження і Віталій  подарував букет квітів, і величезну ляльку, яка каже: "мама" та закриває оченята. Ляльки в мене ніколи не було в житті, навіть у дитинстві.
                Батьки почали вмовляти перенести одруження на серпень, повинен старший брат Віталі з армії повернутися, але їхній син стояв на своєму. Що бідні батьки подумали? Вони не озвучили. Коли я запитала Вітальку, що це він усе за мене вирішив, і чому заладив "квітень", він нічого до ладу не пояснив. Пояснить він трохи пізніше, коли за два тижні зустрінеться з майбутньою тещею.
                Свекруха. Цікаво, звідки походить це слово? На моє сприйняття - це від "своя кров", тобто мати передає з рук в руки свого синочка, свою кровинушку іншій, молодій жінці, яка замінить йому і матір, і сестру, і дружину, і коханку, і народить йому дітей, продовжить рід, і буде з ним у горі та радості, і тоді, коли мати вже піде в небуття...
                У моєї мами теж була невістка, але якось одразу у них не склалося. І я дуже боялася, допустити схожі помилки і промахи по відношенню до жінки, яка дала, в муках, життя моєму нареченому, виростила його, таким надійним, якого можна і треба поважати, не боятися пов'язати з ним своє подальше життя. Вона мені розповіла, як синочок у дитинстві сильно хворів, скільки їй довелося повозити його лікарнями. При пологах йому акушерка випадково, манікюром, пошкодила слизову оболонку, і на тому місці утворилася пухлинка, яка дуже заважала, особливо коли стали зубки різатися, робилися операція за операцією, (цілих 7!)але очікуваних результатів вони майже не дали.
               Я перейнялася дуже теплими почуттями до жінки, що бачила стільки горя, через себе пропускаючи її страждання, муки... У мене не було ще своїх дітей, але я представила наскільки страшно, коли хворіє дитина, безпорадне малятко, за якого ти відповідаєш. І майже фізично відчула цей біль. У Марфи Михайлівни було два неодружених сина, суворий чоловік. Їй, навіть, не було кому розповісти все те, що за довгі роки накопичилося на серці, якось озвучити, полегшити душу... Я сама дуже відкрита людина, тому мені імпонувало, що мене прийняли за свою, зі мною діляться. Хотілося зробити цій жінці  щось приємне: стати її невісткою і прийняти її, як другу маму.
               Наступного дня ми поїхали електричкою до Харкова, а потім автобусом до Царичанки. Нас завантажили на повну, все смачне, домашнє. Батько наказав сину, щоб красивіше одягнувся, коли до тещі поїде свататися, бо Віталій сказав, що не має наміру відкладати "сватання" у довгу скриньку, дав грошей на дорогу та на гостинці, щоб синок не вдарив у бруд обличчям. Я все це спостерігала начебто збоку, перебуваючи як уві сні. Це не зі мною відбувалося! Приймала все, як йшло.
               У мами я попросила дозвіл приїхати на 8 Березня . Вирішили летіти літаком, не подумавши, що поїздом було б швидше. Адже літаки дуже залежать від метеоумов. А це рання весна. Одеса. Летіти було близько години, але ми довго кружляли над Одесою, нам дозволу на посадку не дали через шторм та снігопад. Літак був прийнятий у Кишиневі. Уявіть пізня ніч і невідомо чим добиратися. З Кишинева до мого села далі, ніж із Одеси. З горем навпіл ми сіли до автобуса, який нас повіз у бік Одеси. Було 8 Березня, 3 години ночі.
               Село Первомайське. Тут мешкають мої однокласники. В одного з них Славка Д. сьогодні день народження. Наступне моє село Кучурган. Виходимо. Мама дуже переживала. Нас чекали вночі, а ми приїхали рано-вранці наступного дня.
                Часу в нас було дуже мало, півтора дня. Віталій перед трюмо репетирував промову, яку збирався оголосити, просячи моєї руки. Я не поділяла його хвилювань. Не розуміла: невже важко сказати за столом кілька слів: "Ірина Сафронівна! Я люблю Вашу дочку і хочу, щоб вона стала моєю дружиною!"? Адже все так просто. За кожним застіллям він поривався це сказати, але за перших же слів:
"Ірина Сафронівна...", я, знаючи продовження, починала реготати, кидала виделку і лізла під стіл її діставати. Він ліз мені допомагати і там, під столом, встигнувши поцілуватись, ми стикалися лобами... Я нічого не могла з собою вдіяти, так пройшов увесь святковий день, а головне, заради чого Віталій приїхав, вирішено не було. Після обіду наступного дня нам треба було їхати до Одеси 2 години автобусом, а далі поїздом до свого місця проживання. Ну, чому я така несерьозна? Я розуміла, що мама не готова віддавати мене заміж, та й Віталій їй не сподобався. Вона навіть мені мимохідь сказала: "Якби за Славка, я б ні хвилини не думала!" Але річ у тому, що Славко мене  заміж не кликав. Там була така невизначеність.
                Я, закінчуючи технікум, усвідомлювала що буде з ним  розлука, може назавжди, зважилася на відчайдушний крок, на брехню... Він якось приїхав на мотоциклі своєму, на своїй улюбленій шикарній Яві, мені здається він її, "Яву", обожнював, ставив навіть вище, ніж стосунки з дівчиною. І я не дивлячись у вічі, щоб не видати, що брешу, сказала: "Славік! А я заміж виходжу!"
Або людина так могла приховувати свої почуття, або я не зовсім правильно відчула інтонацію, але мені здалося, що він не засмутився ні крапельки, а запитав: "За кого?"
-"За незнайомого тобі хлопця. У технікумі навчається." Я ж не могла сказати, що в інституті, як він. Це ж Славко технікумам не довіряв. Нехай і не довіряє!
-"В якому?"
Я не була готова до такого запитання, тому що до ладу не знала які технікуми взагалі бувають, крім фінансового, тому навмання (брехати, так брехати до кінця!) випалила:
-"В автомобілебудівному"... Ну, в такому, що хлопцеві має бути більш властивим.
На що отримала відповідь:
-"А в Одесі такого немає!"
-"А який є?"
-"Автодорожній!"
- "Значить, в автодорожньому,"- не моргнувши оком добрехала я до кінця. Хай простить мені Боже цей обман!
Хіба я могла повірити, що за рік до знайомства точно визначила професію свого майбутнього чоловіка, тільки з містом промах вийшов, не в Одесі, а в Харкові, в автодорожньому технікумі, а пізніше - в ХАДІ (Харківський автодорожній інститут) здобув освіту мій майбутній чоловік Віталій.
           Моя мама вважала мене не за віком серйозною і чоловіка для мене в своїх думках малювала дорослого, суворого, з становищем, з посадою, з портфелем, у костюмі, капелюсі та краватці. А тут дочка привезла чужого хлопця, з далекої Харківщини, дуже молодого, йому тільки 20 років виповнилося, несерйозного, та й сама стала смішливою, хохотушкою. Тому, коли після сніданку наступного дня, у день від"їзду, ми сіли на диван поговорити і Віталька, забувши текст випалив: "Ірина Сафронівна, віддайте мені за дружину Вашу дочку, я її кохаю!" мама, похитавши головою сказала: "НІ! Ви обидва дуже несерйозні!! Вам ще рано. Ви не дозріли для створення сім'ї."
            Після цих слів у мене і сміх одразу випарувався. Я подумала: "Привезла хлопця і ніби насміялася, не дала йому нормально висловитися. Він так витратився, адже поїдки до Харкова та Одеси, і подарунки він проплачував сам." Потім мама запитала, коли ми плануємо одружитись і Віталій знову назвав: "Квітень!", до якого залишалися лічені дні, вона взагалі нічого слухати не захотіла. У неї до Віталія склалося упереджене ставлення, бо напередодні у мене гостювала молодша сестричка Олена, і коли ми її проводжали, вона побачила, як ми цілувалися в автобусі, на задньому сидінні. Було темно, ніхто не бачив і їй не було чого озиратися. Після приїзду додому Олена все виклала мамі і вона мені надіслала повчального листа із нагадуваннями про дівочу честь, гордість і мораль...
І тут у вікно Віталій побачив, що приїхала моя старша сестра Валентина. А вони вже були знайомі і дуже потоваришували.
                А справа була така.
                Валентина поверталася з Дагестану із сином Колею і, щоб побачитися, зробила на два дні паузу у Дніпропетровську, де ми її зустріли та привезли до себе. Поки їхали (2 години) роззнайомилися, обидва комунікабельні. Проводити їх треба було вночі, о третій годині. З Віталіком заздалегідь не домовилися, я намагалася протягом дня переговорити, але він весь час був на дальньому об'єкті, зв'язку з ним не було. Зневірившись, я попросила телефоністку, якщо його побачить, передати: "Сестра їде вночі з Дніпра!" І поїхала проводжати сама, останнім автобусом, о 18:00. Раніше не було таксі і автомобільний транспорт не був прив'язаний до залізничного. На вокзалі нам до відправлення Одеського поїзда треба було висидіти 7 годин, а потім ще три до автобуса в Царичанку. Валя засмутилася, що прирекла мене на безсонну ніч, а вранці, о 8:00, я мала бути на роботі. Надії, що Віталій зможе приїхати не було, бо на останній автобус він не встиг. Яке захоплення і здивування викликало його
поява в залі очікування десь о 23:00. Всіма правдами та неправдами, попутками він дістався, щоб я не сиділа на вокзалі і не поверталася назад одна. Вчинок не хлопчика, але ЧОЛОВІКА! Це дорогого варте. Значить, справді любить, поважає. Це мені прошепотіла на вушко сестра, пішовши з сином у кімнату матері та дитини, і наказавши розбудити їх о 2:30. Проводили Валю з Колюнею, "докимарили" до пів на шосту на вокзалі і повернулися, ледве встигнувши, на роботу, не виспані і пом'яті. Валентина правильно оцінила цю ситуацію та заповажала людину, з якою зустрічалася її сестричка.
Тому Віталій дуже сподівався на допомогу свого друга, а моєї сестри і підбадьорився з її появою.
               Проте нічого не допомогло. Мама була невблаганна. Тільки уточнила: "Чому саме квітень? Вам що вже треба?" Чим сильно образила мою невинність. Як вона могла таке про мене та й про нас подумати?
І тут Віталій відкрив "страшну таємницю", мовляв, йому дуже подобається пісня "Срібні весілля" у виконанні Валентини Толкунової і він хоче, щоб на срібне весілля, далекого 1999 року, нам виконали цю пісню. "І двадцять п'ять срібних квітнів вас оточують немов сини". Виявляється, мій майбутній ще й романтична натура. Він мені все більше й більше подобався своїми чоловічими вчинками. Забігаючи наперед скажу, що нам цю пісню виконали і весілля срібне нам організували наші дорослі сини, все було чітко за обрядом: заміна перших золотих обручок, на срібні, їх синочки купили заздалегідь, наші передавалися старшому синові... І співали пісні. І мама з такою любов'ю говорила про зятя, який перевіз її з села до нас у місто, напередодні страшних подій розпаду країни, інфляції, гіперінфляції, коли вона, продавши будинок, втратила всі заощадження, але ми їй організували гідну старість, надали всі умови для нормального життя. Вони й віталися особливо, з секретом. Коли б зять не прийшов, після його потиску рук, в руках улюбленої тещі залишалася солідна купюра, іноді розміром у половину її пенсії. Але до цих подій було довгих 25 років...
               А зараз ми їхали без материнського благословення. Все-таки Віталіни батьки поставилися до мене прихильніше. Я не розуміла своєї матері. Мені вже 21 рік, є професія, гідна робота... Тоді в селах такий вік вважався віком старої діви, а тут просять руку і готові віддати серце, а вона ні в яку, хоча часто любила повторювати, не знаю, правда, чиї слова: "У матері в житті два горя: сина в армію проводжати і коли доньку заміж не беруть!" А тут беруть!
****************
Далі буде.