18 червня, записи

В мене є міні-книжиця – іконка, вона давня, думаю, що належала бабі Марусі, а потім в мами лежало – забрав собі пользуваться, то ще в середині школи було.
На передовій сторінці-титулці – хресне знамено, а сама вся така зелена, потім Я наклеїв на неї уродливу марку з Бородицею з підлітковим Ісусом, і в обох – голови як в імбіцилів чи непропорційні якісь.
Всередині – Микола-Чудотворець і православний лик Ісуса, з німбом – як рушник над головою.
Ззаді, на форзаці – молитва, але якась про-церковна, а не народна.

Ну і нехай! «Нехайм» - як перекривлював мене Антон, стебучи мої ковтання останнього складу+на японський манер, іноді на болгарський і не тільки
Спочатку ця книжечка була для мене дуже важною і була зі мною завжди, як ті їх варіації, що можна побачити в кошельках случайних людей.

Свічка для Ірини. Іринина Свіча. Вона не знає, не зможе узнать та й ми не друзі давно, а тому їй паплюжно буде на все моє, тим більше – Я такий же, як і був в останній рік-два нашого спілкування. Вона не знає, але Всесвіт має знати
А моє радіо до Всесвіту – це кожен з Вас. Так Їй донесеться.
Я вдячний, Я пам’ятаю і несу в собі пам’ять, романтику, твори, час – коли все було як в 2007-му.
Я буду творити не для неї – а задля імені моєї не-офіційної музи: по-чуть-чуть, не спеціально, від душі, задля душі і достойної оповіді. Вони, Іринка, та її Образ в мені – це інакші люди, Перша надто людина і вже не 19-тня, а інша – іншій завжди 19, вона завжди з блиском в очах, вона не ображається на мене, вона чистий образ людини, яку Я знаю й досі, напевно занадто – але, але цього достатньо для непроханого безсмертя, Земної вічності, а Духовна і так наша, кожному по потребі своєї віри.

Ходив був до ідола. Він хороший, спражній поган. Він працює, аве! Такий цікавий: весь із себе кабалістичний, пентаграмний; мармур на дотик – шиковий.
Ідол – типу, цитую «Нерукотворный лик Господа Исуса» з мармуровим товстим писанням в розвороті, деякі заповіді затерті: чи по задуму художника, чи від примх часу і їх там більше 10-ти, може 15-17, а букви – золотисті такі.

А знаєте, в мене є Її адреса, її тодішній номер телефону – але скільки разів всі мої бажання зв’язатися з потрібними любимими людьми провалюватися, через них же. Сваряться або уже не ті. Тому, нехай все це щезає само по собі.
«Живіть та наживіться, щоб вам вічно і допоки було ваше житіє!»

Передумать легко. Так саме легше пробувати і провіряти
Мій номер не мінявся, адреса теж. Але, вона, знаючи її і цей номер – ні разу не набрала, не написала. Сімейні! Скільки кіпішу та птахофабричної курячності в цій фразі, в цьому понятті.
Людьми, З Великої букви Людьми треба бути чи хоча б прагнути цього, грішить – і стараться одразу повернутися на цей шлях.
Так воно у всіх істот закладено, звичка звичками – та вони прагнуть душевного комфорту і знають де правильно, і як туди повернути.

Моє волосся здає, зраджує молодості. Мені не подобається. Я не згоден.

Микаючи бур’ян… «Це слово Я від бабусі по тату взяв» - подумалося: з усіх знайомих і близьких мені дівчат, найсправедливішою зі мною була Блонді.
Вона не подарунок, а Я теж шкодив їй й обоє були рябоє – не могли розібратися в своїх романтизмах та хотілках.

Тепер цей факт залишився в світовій літ-ній пам’яті: колишня цивільна дружина Г.Ф. Лавкрафта, на питання «Яким був Говард як чоловік?» - відповіла, що був «як треба і сповна»
Отак, напевно, колись і пані Блонді скаже про мене. Наскільки так – їй видніше, але щось скаже. От воно: так може виглядіти безсмертя нашого імені в пам’яті наших знайомих
А от те, що пані Соня Лавкрафт-Ґрін привласнила та сховала назавжди, від усіх 75% всього написаного і не виданого Лавкрафтом – це залишається на її совісті.
Не знаєте, що робити з цим – залишіть тим, хто знає, або оставте на виду. Як от Толкієн – все на виду і нічого не пропало. Було б бажання ознайомитися, все доступно.