Комплекси. 1

Глибоке дитинство.
********************
      Мене з раннього дитинства переслідують комплекси, майже з пелюшок.  Один із них, якщо можна так назвати, - «НЕГАРНОСТІ»… У ході оповіді постараюся проаналізувати: чому так сталося, чому цей комплекс отруїв більшу частину мого життя.  Вперше про те, що я некрасива сказала племінниця мого вітчима Ольга. Вона була на рік молодша за мене, мені було близько семи років, я як раз збиралася йти до школи. Просто дівчинка передала думку дорослих, підслухану нею випадково. Я дослівно пам'ятаю вимовлену фразу: «Тамара, не ображайся, але ти негарна!» В такому віці не замислюєшся ще про красу. Але її слова мене боляче зачепили. Я почала розглядати себе в дзеркалі і все більше, і більше переконувалась: Оля права: ні брів, ні вій, бліде обличчя, замість волосся якийсь пушок на голові, руденький. Мене голили «налисо» майже до самої школи, сподіваючись, що з'явиться справжнє волосся і можна буде коси заплітати. Треба віддати належне маминому терпінню, але до школи я йшла з двома пристойними, тугими кісками.
       Тож не дарма, видно, голили. І досі у мене густе, міцне волосся, хоча злегка посріблене.  Але фарба навіщо? У цьому плані чоловікам гірше, та до того ж вони й сивіють рано.
       Згадались розповіді мами про моє народження. Пологи були тяжкими... Намучилась матуся зі мною, четвертою, за рахунком, дитиною.  Коли мене, вперше, показали татові, він не повірив своїм очам: у темноволосих батьків народилася руденька донечка. Він все мамі докоряв, що вона не додивилася, погано почуваючись після пологів, втратила пильність і дитину підмінили, тобто, їм підкинули «підкидька». Дякуючи бабусі, вона мене визнала і сказала батькові: «Петро, ти таким же народився, а потім став чорнявим». Тільки після цього тато нас із мамою забрав із пологового будинку. А то б там і залишилася... досі. Звичайно, у цих оповіданнях була частка жарту, але до відома мною вони були прийняті. Глибоко засіли у моєму дитячому мозку. У моїй сім'ї дбайливо зберігається все, що пов'язане з татом. Особливо багато було розмов щодо однієї сімейної фотографії, зробленої столичним журналістом. Татко влітку 1955р. отримав чергове офіцерське звання та став «Відмінником міліції». З журналу для написання нарису було надіслано журналіста. Він посадив нашу сім'ю в садку під деревом, але щоб вийшло гарне фото довелося йому, бідному «добряче» попотіти і все через мене. Мені на голову поклали пишний бант, щоб було зрозуміло, що на руках у бабусі – дівчинка. Чому поклали? Волосся ж не було, не було до чого прив'язати. Татові на руки посадили Валю, до мами притулився Коля. Я смикалася, на одному місці не сиділося, та мені й не подобалося позувати, і бант весь час сповзав набік. Нічого не виходило.  Усі, а особливо журналіст, втомилися і було вирішено надіти на непосидюче дитятко панамку. Я весь час мамі докоряла, що мене, як саму негарну дитину, не захотіли взяти на руки ні тато, ні мама, а зіпхнули бабусі, та ще й капелюшок одягли і я на фото виявилася схожою на гриб-поганку... І ніяким доводам і поясненням, що так фотограф посадив, що все логічно: тато тримає дочку, мама - сина, а я, як найменша, дісталася бабусі, я не хотіла вірити, і ніколи не погоджувалась з ними. Журнал із надрукованим нарисом та фотографії з журналу «Радянська міліція» прийшли вже після татової загибелі. Нажаль, журнал не зберігся.