Комплекси. 4

    Перший макіяж.       

             Постійно згадувалися слова Ольги і я намагалася за допомогою деяких засобів, підглядаючи за мамою, виправити вади природи, зробити себе «красивіше».  По-перше, я намагалася намалювати собі брови, які геть-чисто були відсутні на моєму обличчі, тільки був натяк, де їм належить бути.               
            Ось цей «натяк» я й намагалася розфарбувати, але так як у шість років я ще не дуже розбиралася в косметичних тонкощах, то фарбувала брови хімічним олівцем і вони в мене за кілька миттєвостей проявлялися і ставали синіми.                Після процедури я в дзеркало не дивилась і не підозрювала якийсь злий жарт з моєю
зовнішністю зіграв «не той» олівець. Завжди дивувало: звідки мати дізнається, що я красу наводила? Уявляєте, якої праці вартвало зняти «макіяж» з моєї мордочки? Але я це проробляла неодноразово, дуже вже хотілося бути хоч крапельку схожою на мою матусю-красуню. І звичайно, червоним олівцем або маминою дефіцитною помадою (а тоді дефіцитом було все!) наводила красу на губах. А маминим кремом намагалася розгладити «ранні зморшки» на обличчі.
               Потім, коли брови в мене почорніли, як казали, буквально за одну ніч, мені було років 12, мама цьому щастю не повірила і кілька хвилин намагалася відтерти фарбу, білим носовичком, а вона не відтиралася. Пам'ятаю, як мати здивовано сказала: «Доню! І коли ж вони потемніли? Ніхто не помітив.
 
             "ДОРОСЛА".               

        Не знаю: як треба виховувати дітей і не пам'ятаю, щоб мене якось особливо виховували, але з самого раннього дитинства, майже від самого народження я була дуже самостійною та обов'язковою. Може тому, що мені, як дорослій, довіряли купувати продукти в магазині, ходити далеко, вести домашнє господарство, вирішувати фінансові питання. Я, скільки пам'ятаю себе, вважалася дорослою, в селі мене навіть називали сестра-господиня. На пошту, до сільради за довідкою, до магазинів, розрахувати, щоб грошей вистачило до зарплати чи пенсії, тієї мізерної плати держави за втрату годувальника, це все були мої обов"язки.
         Самостійність і вміння господарювати за досить скромного достатку, завжди допомагали в подальшому житті. Я могла вижити в будь-яку кризу, і сім'я була нагодована і доглянута. Може це ще від професії, яку я отримала: фінансист-економіст. Не можна навчитися грамотно витрачати державні гроші, якщо безладно ведеш сімейний бюджет.
         Непростий і не дуже ситий був час. Я пам'ятаю хліб із горохового борошна, кукурудзяної та якоїсь незрозумілої суміші. Він гірчив. Продуктів у магазинах майже не було. Благо, що вітчим працював у військовій частині, то туди раз на тиждень, по вівторкам, завозили продукти із Молдавії, м. Тирасполя. Ось у воєнторзі ми й отоварювалися. Треба було дочекатися, коли продукти привезуть, а потім ще вистояти у величезній черзі, і коли підійде твоя, треба вибрати і м'ясо, і ковбасу, і рибу, і щоб вистачило сім'ї на тиждень, і щоб грошей вистачило сплатити покупки. Я із першого класу, тобто, з семи років займалася постачанням сім'ї, адже дорослі працювали, а брат і сестра, не знайшовши спільної мови з вітчимом, поїхали вчитися до Одеського інтернату для напівсиріт та приїжджали лише у вихідні. Тож усі проблеми господарювання лежали на мені. Я була головною у цих питаннях. Мама навіть радилася зі мною, що коли і скільки купити.
          Я вже згадувала, що не любила їсти, і не пам'ятаю щоб мені в дитинстві щось із продуктів чи страв було до душі. Не можу збагнути чому? Мені мама намагалася завжди найсмачніше підсунути, пам'ятаючи, що я сирота і дуже худенька, та й перед сусідами їй було соромно, дивлячись на мене ніхто б не сказав, що мене взагалі годували.
Я все віддавала молодшій сестричці, у якої апетит був завжди чудовий, вона із задоволенням з'їдала і мою порцію.
           Сусіди не могли зрозуміти, чому я така худа, в той час, як Оленка - кров з молоком, рум'яна, пишна не за віком. А сусідами нашими були директор школи Віктор Леонтійович, вчителька Ніна Іванівна, яка у 5-му класі стала моєю класною керівницею, а також мамині колеги. І мамі доводилося ніби виправдовуватися, чому ми: рідна дочка вітчима та падчерка, у різних вагових категоріях.Гроші, які мені щодня давала мати на пиріжки по 10-15 коп. я економила, так як і в школі я їсти не хотіла. Почуття голоду я не відчувала ніколи, принаймні до класу 7-го. Гроші накопичувалися, іноді до трьох карбованців. І коли в сім'ї зовсім грошей не залишалося навіть на хліб чи гас, моя троячка дуже навіть рятувала. Три карбованці тоді це була чимала сума: можна було купити каністру гасу або 20 булок хліба. Пам'ятаю, як мама зраділа, троячці, яку я їй показала. Така була, пам"ятаю, зелененька.Вона одразу відправила мене до магазину. Це був початок літа, я перейшла до третього класу. Дорогою я зустріла вчительку, вона мені вручила записку для мами, щоби прийшла клас білити. Гроші я тримала в руці, але коли мені дали записку, я так захопилася, так горда була довірою передати важливий документ мамі, що про трояк забула начисто. Згадала про нього тільки в магазині, коли мені не було чим розплатитися за покупку. Гроші я десь упустила. Не можу передати, яке це було для мене горе, всю його глибину. Я так сподівалася, що по дорозі назад зможу свій "скарб" знайти, але чи то вітром віднесло, чи то хтось підібрав... Мені здається такого великого горя в моєму подальшому житті не траплялося. Ні, були і втрати, і гаманці в Одесі не раз крали і в поїзді Харків-Одеса жінка похилого віку, якій я по душевній доброті поступилася своєю нижнею полицею, при виході вночі в Кировограді, мою сумку з підручниками, косметикою та їжею прихопила і мені довелося в інституті за кожну книгу заплатити в п'ятикратному розмірі... Але пережити втрату останніх трьох рублів, залишити сім'ю навіть без хліба, було просто вбивче. Пам'ятаю це горе досі, онуку розповідаю, але він не розуміє, як можна було вбиватися через такі дрібниці. Нещодавно він втратив дорогий плеєр і "ключи від квартири, "де гроші лежать" і спокійненько це все переніс. А тут три карбованці...
      Важко ми тоді жили. Дуже...