Комплекси. 3

ВІТЧИМ.

       Залишитись однією, з трьома дітьми, без роботи, без спеціальності, без допомоги, на чужині... Це було дуже страшно.  Свою долю, мого тата, мамуля виходила у військовому шпиталі, куди він потрапив після тяжкого поранення. Заміж вийшла рано, у 17 років, до війни закінчила лише 7 класів з відзнакою. Спеціальність здобути не встигла.
       Через 2 роки після батькової загибелі, мама прийняла самотнього чоловіка, Леоніда Івановича, він став нашим вітчимом та батьком нашої молодшої сестрички Оленки. Вона була молодша за мене на п'ять років. Чесно зізнаюся вітчима я собі сама обрала, він зумів знайти підхід до сирітського серця, грав зі мною, підкидав, майже як тато… Ну, що маленькій дитині було потрібно?  І одного чудового дня я всім заявила: «Хочу, щоб цей дядько був моїм татом!» Усі тільки цього й чекали. Пам'ятаю, що одного разу, пересиливши себе, я навіть назвала його «ПАПКА» і покликала обідати. Правда, це (назва папкою) тривало недовго. Ні, він прожив у нашому будинку до самої смерті, до 13.05.1980г. Про покійників погано не говорять
але деякі факти мені привести доведеться, інакше картина моєї розповіді буде не зовсім повною.
        Назавжди, на все моє життя запам'ятався такий випадок. Вітчим працював у військовій частині. Якось він із мамою, братом Колею та сестрою Валею зібралися до клубу військової частини, у кіно. Мені теж хотілося піти, але мене не брали, залишали з бабусею Дар'єю, маминою мамою. Я хникала, канючила, думала: розжалю і візьмуть, але ні в яку!
Я навіть вибігла за ними надвір. Вітчим схопив мене за руку, потяг у будинок, заштовхав за шафу і долонею, злегка, штовхнув у обличчя. Злегка, звісно. Якби доклав зусилля, то наслідки були б непередбачувані. У мене з носа ринула кров. Сестра з братом, почувши недобре, повернулися в будинок і відмовилися йти з ними з дитячої солідарності. Мама, нічого не знаючи, пішла. Пам'ятаю, як я
голосила, сидячи за шафою: «Таточка, рідненький! Прийди, забери мене з собою!», а Валя з Колею, зупиняли кров, яка не хотіла зупинятися та плакали разом зі мною. «Свій - своєму і мимоволі брат!» Три сироти сиділи обнявшись, на дивані біля гасової лампи, на той час електрики в селі ще не було, і зігрівали одне одного своїм теплом, спорідненими душами.  А бабуся, з гіркотою, все це спостерігала... Вона не долюблювала маминого обранця, бо дуже любила мого тата. Мені здається саме після цього випадку бабуся вирішила повернутися на батьківщину, до середньої дочки.
         З цього моменту я, не дивлячись на свій п'ятирічний вік, зрозуміла і усвідомила, що таке кровна спорідненість. І потім, згадуючи цей випадок, нерідко зверталася до прислів'я: «Рідний не заплаче, то хоч скривиться!»
       Після того, що трапилося, я більше ніколи не назвала вітчима татом, для мене він не існував, був тільки «ВІН» і справжнім батьком ні для кого, навіть своєї єдиної рідної дочки, не став. Не знаю: яка розмова була у мами з НИМ, бабуся їй все, в подробицях, повідала наступного дня, але з того часу наша мама, як «квочка», захищала своїх курчат від найменшої образи з боку вітчима, горою ставала на захист своїх дітей. Низький їй за це уклін! Ми їй говорили це за життя, пам'ятаємо і зараз, після її відходу в інший світ.