Комплекси. 7

"ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ."

              Швидше за все, з легкої руки першої вчительки, я стала займатися
громадською роботою. З першого класу була старостою, вона мене призначила, а пізніше – два в одному: старостою + голова Ради загону, член учнівського комітету, секретарем комсомольської організації школи…,  так і подалі у житті громадська карма мене переслідувала постійно. Скільки пам'ятаю себе – завжди брала участь у шкільній самодіяльності: і співала, і читала вірші, і танцювала…
              Навіть соліровала, хоча завжди вважала, що в мене ні слуху, ні голосу, це знову ж таки – результат комплексів, я завжди собою була дуже незадоволена.               
              Симпатія до хлопчиків, інтерес до них у мене прокинулися з першого класу.  Пам'ятаю ми готували "знамениту" дитячу пісню «Про гусей» на одне зі свят, тріо: я – бабуся, у хустинці, Вова Лукін – сіре гусеня, Толік Зятіков – біле.  Обидва гусаки були в костюмах відповідного кольору.
              Особливо драматичним був епізод, коли бабуся кричить: "Ой! Пропали гуси!" Я театрально робила крок уперед і «по-бабусинськи», з гіркотою, жалісно вигукувала цю фразу. На репетиції доводилося ходити далеко, у велику школу, до іншого кінця села. Поки йшли, розмовляли, говорили о своїх почуттях, мріяли про майбутнє, доросле життя. Мені важко було у виборі визначитися, бо обидва «гусака» обіцяли зі мною дружити та захищати від кривдників. Але більше все ж Вова подобався, та з другого класу він уже не вчився з нами. В автокатастрофі загинули його батьки і Вову забрали і відвезли далеко, до себе, родичі.   
               Правда, він так старанно за мною "доглядав", що якось, у пориві ніжності, порвав мені мереживний білий комірець. І вчителька відправила його до моєї мами просити пробачення. Мама не тільки пробачила, але ще пригостила нас різними смаколиками, тобто, нагодувала, як слід. Я в компанії намагалася не вдарити обличчям у багнюку і їла все підряд. Після цього наша дружба стала ще значущою.
               Більше ми з ним ніколи не зустрічалися після його від"їзду, хоча я його намагаюся розшукати, навіть зараз, через ІНТЕРНЕТ, але поки що не вдається. Так і стоїть перед очима симпатичний хлопчик, невисокого зросту, з сумними очима.
         
               ОДНОКЛАСНИКИ З ПОЧАТКОВОЇ...
               
           Наше село Кучурган, яке раніше називалося Стразбург, було колись колонією-поселенням німців. У нашому класі навчалися: Рита Бауман, Ваня Келих, Шашавець Рудольф, Анна Рот...
                Ми дуже були дружні з ними і хоч жили вони в протилежному кінці села, я любила до них бігати в гості, вони мали багато дітей у кожній родині, компанії для ігор збиралися великі, було весело.
У шістдесятих роках, у період відлиги, німцям дозволили виїжджати на історичну батьківщину, вони стали виїжджати сім'ями, виїхали і мої однокласники. Коли ми з ними прощалися, до мене підійшов Рудик Шашавець і сказав, що коли виросте, то неодмінно повернеться в Україну і одружиться зі мною... Хоча він навіть за кіски мене не смикав. Чекаю досі. (Жарт) І розшукую ..., щоб "змусити" виконати
обіцяне чи хоча б нагадати про наше дитинство. Ніяк не вдається знайти хоча б якісь сліди… Цікаво було б дізнатися, як у них життя склалося, на історичній... і чи пам'ятають вони свою малу батьківщину на Одещині.
            Принаймні в Інтернеті нікого з них я не знайшла. Може, коли вийде книга, і він, Рудольф, її випадково прочитає, то згадає нашу Кучурганську школу, наш дружний «А» клас, мене, і обіцяне, яке три роки чекають, але вже минуло понад сорок… Щоправда, я шукаю в Німеччині ...Одну дівчинку ми знайшли під Одесою, нещодавно, а довгий час теж думали, що вона мешкає за кордоном. Може, й решта повернулася на малу батьківщину? Буду шукати...

            ЯК Я СКАЗАЛА ЗАЙВЕ...
            
На одному з батьківських зборів, присвячені вони були Міжнародному жіночому дню 8 Березня, ми – першокласники, виступали з невеликим концертом. Я мала розповідати вірш «ДІТИ». Хоч він так безневинно називався, але зміст був зовсім не дитячим. Там був заклик до дорослих, ЩО не треба говорити та робити при дітях, щоб вони цього не повторювали.
          «Товариші дорослі! Ви відповідаєте за все, що роблять і кажуть ваші діти!»
           У середині вірша була одна думка, яку вчителька порадила пропустити, тому що вона була дуже відвертою, нагадувала життєву ситуацію, така могла мати місце в кожній другій сім'ї і в моїй теж. Я пам'ятала про це, але тільки до того моменту, як почала розповідати. Розгубилася і забула. «А мій тато, між іншим, не буває вдома вночі. А наш дядько Михайло тітці молодість згубив.  А у нас сусід сусіда бив учора...» тощо.
Коротше, все озвучила, що й не треба було. Виявляється, мій вітчим погулював, про це всі в селі знали, і я ще всім про це розповіла у віршах, тобто підтвердила, хоча знати не знала і не розуміла тоді, що це таке.