Комплекси. 6

ПЕРШИЙ РАЗ В ПЕРШИЙ КЛАС.   
        Виразно пам'ятаю, як перша моя вчителька, Парасковія Гаврилівна, робила «подвірний обхід» своїх майбутніх першокласників,
щоб ближче познайомитись із сім'єю, умовами життя… Я дуже хотіла до школи, але боялася двійок, як вогню чи ще сильніше.  І що ви думаєте я утворила, коли вона прийшла зі мною знайомитися? Втекла в дальню кімнату і сховалася під мамине ліжко. Мене ледве вмовили звідти вибратися, вчителька пообіцяла, що двійок ставити не буде. І справді, не ставила, я вчилася дуже добре, як кажуть: «Була круглою відмінницею». Досі не зрозумію, чому круглою, а не овальною. Найважчим у моєму шкільному житті було отримати першу п'ятірку в першому класі. Дуже старанною я була, тож кожну літерку, бувало, випишу, але все одно десь допущу промах і отримаю четвірку. І ось одного разу, коли ми виводили на уроці літеру «ш», маленьку, на мою думку, найлегшу в написанні, ну, що там три гачки, вчителька похвалила мене і сказала, що якщо я вдома так само постараюся, то перша п'ятірка забезпечена.
          Вдома, своєю радістю, ніби п'ятірку мені вже поставили, я поділилася з мамою і почала виконувати домашнє завдання. Після кожної вдало виписаної літери «ш» я забігала похвалитися мамі в іншу кімнату. Мене розпирало від щастя, напередодні першої відмінної оцінки.  І добігалась, на свою голову… Замість трьох гачків у мене з'явився четвертий. Не бачити мені п'ятірки, як своїх вух! Так, на той раз мені не пощастило, але все-таки першу п'ятірку я отримала!  За найважчу літеру "Е", велику. Тоді вона писалася складніше, ніж зараз. І з того часу мені легше стало даватися складніше, ніж легке. Після першої п'ятірки з'явилися ще й ще… І пішло поїхало. Рахунок п'ятіркам було розмочено, шлях проторено.               
           Перші педагогічні здібності у мене були помічені із самого початку шкільного життя.  А було так.
Одного разу, виконавши домашнє завдання з української мови, якусь невелику вправу, я залишилася незадоволена результатами своєї праці. Тремтячою, невпевненою рукою я оцінила свою писанину на трієчку, яку поставила в кінці написаного тим самим фіолетовим чорнилом. З почуттям власної гідності, без найменшого докору совісті, зошит був переданий учительці на перевірку.
           Наступного дня, повертаючи перевірені зошити, вчителька підійшла до мене, поклала мій відкритий зошит на парту, я побачила, що поряд з моєю тоненькою фіолетовою трієчкою, яка була жирно перекреслена червоним чорнилом, стояла велика червона трійка, поставлена нею, показуючи пальцем у зошит, вона суворо запитала: Хто це зробив? - "Ви!" - Видавила
я пошепки. Тільки Парасковія Гаврилівна питала, хто примудрився поставити сам собі оцінку, а я відповіла, хто цю оцінку перекреслив. Головне, що наші думки співпали!
            З цього моменту, мені здається, вчителька мене «заповажала», побачила в мені свою майбутню колегу, адже роботу було оцінено однаково, і через деякий час стала мені довіряти перевірку робіт однокласників. Мені це подобалося. Помилки я бачила відразу, тільки подивившись на написане, мені здавалося, що перед кожною помилкою спалахує маленька лампочка, або світлячок на помилку сідає. З першого класу я не уявляла себе ніким, окрім як вчителькою, бо приклад гідного педагога, чесної, доброї, порядної людини, моєї першої вчительки, був щодня перед очима. Для мене вона була
незаперечним авторитетом. Домашні тільки й чули від мене: «А Парасковія Гаврилівна сказала…», і ніхто мене не зміг би переконати, що це не так.
           Ще до того, як я вирішила стати вчителькою, на запитання, ким я хочу бути, я незмінно відповідала: "Хочу бути УСТИЧЕМ!" Це слово у всіх у селі було на слуху, я його чула постійно: "Треба зустрітися з Устичем", "Я бачила та розмовляла з Устичем" і т.д. у різних варіаціях. Мені тоді здавалося, що так називається якась дуже потрібна, майже неземна професія. А виявилося це прізвище голови Сільради, шанованої у селі людини Устича Дмитра Івановича.