Комплекси. 12

КОМСОРГ.

           Славко! Я не можу сказати, що одразу звернула на нього увагу. Адже новеньких у нашому класі було десять чоловік, із них – шість хлопчиків. Пам'ятаю ми з ним частенько каталися на велосипедах, мені вітчим іноді давав, коли мав гарний настрій, свій велосипед покататися. Якось Славік, коли ми ганяли з ним наввипередки по дорозі, запитав: «Тамара, а ти могла б дружити з таким, як я?».
- "А чому б і ні? Дружити можна ... » Я думала, що він натякає на різницю у віці, я була старша на рік і 3 місяці, до речі, така ж різниця була у Леніна з Крупською. Я цю різницю називала - геніальною, хоча завжди соромилася, що старша. Ще один мій комплекс, який доповнював "некрасивість".
            Якщо мені не вдавалося виклянчити велосипед, Славік мене катав на рамі свого.
Перші дотики, перші солодкі неземні відчуття, перше почуття, від якого захоплювало дихання і забирало в невагомість.
Я не ходила, а літала від щастя. Може, тому в мене все ладилося і з навчанням, і з громадською роботою, і з дружбою.
А ось Його погляд на наше знайомство: "Все починалося так ... З волі долі я опинився в Кучурганській школі, де мені зустрілася незвичайна дівчинка, в яку я по-юнацькому закохався з першого погляду.
Вона мене підкорила своїм інтелектом, на мою думку, вона була найкращою представницею дівчаток у порівнянні з тими, з якими я спілкувався раніше.
Я сидів за партою, ззаду, і мимоволі підглядав за Тамарою П. думав, що зможу її намалювати. У неї був зачесаний назад хвостик на голові. Це мене розчулювало...
Портрет, за моїми тоді уявленнями про мистецтво, вийшов би добрий, чому б я був дуже радий. З висоти свого росту (180 см) та 15-ти літнього віку відчув щось мені незрозуміле і хвилююче, перше почуття любові до дівчинки.
              Йому я давала рекомендацію для вступу до лав членів ВЛКСМ, супроводжувала в міськом комсомолу в Роздільну, переживала за нього більше, ніж за себе. Наш клас одностайно обрав його комсоргом 9-А. Мені здавалося гіднішим, красивішим, розумнішим не було людини на всьому білому світі. Я не відчувала, що він молодший за мене, завжди відчувала, що він сильніший, мудріший, у нього був аналітичний склад розуму, а мені легше давалися гуманітарні предмети.
Славік був набагато вищим, доводилося дивитися на нього знизу вгору і це надавало йому більшої значущості і здавалося поряд з таким великим і сильним нічого не страшно.
               Пам'ять у нього була чудовою. Варто мені розповісти йому на перерві завдання з історії чи літератури, як він на уроці отримував хорошу оцінку, хоча вдома підручника не відкривав. Мені здається, він поставив собі за мету, знав чого хоче від життя, визначився з майбутньою професією і не хотів розмінюватися на непрофільні предмети.
А мені доводилося сумлінно вивчати всі предмети, навіть ті, що давалися з зусиллям: креслення та геометрія. З рештою проблем ніколи не було.
Щоправда, в атестаті у мене красується одна четвірка з алгебри – улюбленого предмета, через яку я не отримала золоту медаль. Четвірку я отримала на Держекзамені.
               Оскільки в порядку експерименту, у рік закінчення школи (1970 р.) було скасовано срібні медалі, а замість них запроваджено грамоти, то мені дали грамоту з історії.
Свою срібну медаль я отримала через багато років, у 2005 році, за роботу у Державному казначействі України, до 10-річного ювілею створення служби, біля витоків створення якої я стояла та віддала 12 років життя.
              Першому коханню, симпатії до хлопчиків, дружбі сприяли шкільні вечори, які проходили цікаво та різноманітно, вечірні уроки з астрономії, коли ми на практичних заняттях вивчали зоряне небо.
Це було так романтично, захоплююче та мрійливо. На одному з таких уроків Славко подарував мені Зірку. Невидиму багатьма, хто страждає поганим зором, зірочку в сузір'ї Великої Ведмедиці - Алькор. Я її чітко бачила тоді, у далекій юності, добре бачу і зараз. І пам'ятаю ті божественні, неземні уроки.
Справді, все, що є в нас хорошого, закладено в дитинстві. Та й погане, скоріше, теж.
              Виразно пам'ятаю, як восени ми організували у школі виставку квітів «КВІТИ вміють говорити». Як завжди ідея виходила від моєї коханої та невтомної Галини Леонівни. А ми цю ідею втілювали у життя. Кожен клас готував букети, давав їм назви і оформляв свій куточок у великій класній кімнаті. Ця виставка пролунала на всю Одеську обл. Це було новизною.  Доводилося розповідати на різних заходах, інтерв'ю по радіо. І пишатися, пишатися своєю «крутою» школою, своїми одношколярами, однокласниками, комітетом комсомолу, комсоргами. Досі у мене перед очима ця виставка, яка прищеплювала любов до всього живого, до рідного краю, вчила захоплюватися, занурювала з головою в прекрасне, плекала душу…
Запам'яталися такі назви букетів:
- «Близнюки-брати» (два величезних червоних жоржин);
- "Синя вічність" (основа: дрібні сині квіточки);
- «Поле, рідне моє поле» (степова ковила, жито, пшениця – колоски)
- «Хто сказав, що ми – розлука? Ми завжди разом!" (Великі жовті чорнобривці, які зрослися волі природи) та багато інших.
              Комсомольська група, де комсоргом був Славік, тобто, клас, у якому ми разом навчалися, наш 9-А, зайняв перше місце у цій виставці.
Слід зазначити, що він мене ревнував навіть до моєї громадської роботи, до комсомольських справ. Саме в ті дні, коли я планувала проводити засідання комітету комсомолу і на той же час, він спонтанно призначав проведення комсомольських зборів нашого класу, на яких я також мала бути присутньою. Хотів, видно, показати: "Хто в хаті господар!" Навіть іноді у розбірках із цього приводу доводилося брати участь класному керівнику та завучу з позакласної роботи. Вони, дорослі, розуміли, що це… ПЕРШЕ КОХАННЯ.
              Якось він приревнував мене до секретаря райкому комсомолу, який дружньо обійнявши мене, вів коридором райкому, щось обговорюючи і відзначаючи позитивні зрушення в роботі нашої комсомольської організації школи. Славко стояв біля вікна і спостерігав за тим, що відбувається. Мені це не подобалось.
               Забігаючи наперед, скажу, що роботу нашого комітету, вперше за майже 50-річну життєдіяльність у школі комсомолу, було визнано "ДОБРОЮ". Це заслуга насамперед Галини Леонівни, людини з юною душею, комсомольським запалом, вона фонтаном ідей підкорила нас, змусивши працювати, вчитися та жити цікаво та творчо. До речі, я з математикою почала розбиратися тільки після того, як вона у старших класах, замінюючи відсутню вчительку, так все розповіла і пояснила, починаючи з азів, що я стала математику не лише вчити, а й розуміти, і кохати. У мене ніби очі розплющились. І те, що раніше доводилося заучувати, стало таким простим та зрозумілим. Надалі вища математика, теорія ймовірностей і математична статистика мені були найлегшими. Це також заслуга вдало підібраного комітету комсомолу та ідейних, тямущих груп комсоргів. Я так усім вдячна, вдячна, що вони мене ніколи не підводили.
                Два роки, тобто, навчаючись у дев'ятому та десятому класах, я практично не бувала вдома. День був розписаний по хвилинам. Я йшла з дому о 7-30 і поверталася ввечері, приблизно, у цей час, тобто, віддавала школі та громадській роботі по 12 годин.
У такому режимі, згадуючи шкільне навантаження, я працювала у Державному казначействі України, яке довелося створювати з нуля. Досвід повної самовіддачі в мене вже був, ще зі шкільної парти, тож я впоралася.