Комплекси. 16. 1

КЛАСНА...
            
             Через багато років на ювілейній зустрічі, присвяченій закінченню нами школи, перше слово було надано класному керівнику 10-А Зінаїді Борисівні Сусловій. Вона - м'яка за характером, доброї душі людина. Викладала біологію. Свій виступ розпочала зі слів: "У рік вашого випуску, Тамара Панасюк сказала, що через мою доброту на моїх уроках немає ніякої дисципліни... Цим дала зрозуміти, що мені не підходить робота в школі"...
              Я чудово пам'ятаю цю ситуацію та розмову. Так, на її уроках справді не було дисципліни. Можна було займатися чим завгодно, розмовляти, навіть по класу ходити, багато хто користувався цим, та ще наш клас був прохідним, ті, що запізнилися, "бешники" (так ми називали тих, хто з "Б" класу), хвилин 10 після дзвінка шмигали через наш клас, відволікаючи. Зінаїда Борисівна звернулася до мене, як до секретаря комсомольської організації школи, щоб вплинути на порушників, от я й випалила ту фразу, та ще й навела приклади, назвавши прізвища вчителів, де на уроках шурхіту не почуєш, бо вони вимогливі, їх бояться. Я не хотіла її образити, але дійсно вважала нашу класну керівницю слабохарактерною. Пам'ятаю навіть ситуацію, коли ми приступили до теми з вивчення людини і вона озвучила які питання будемо розглядати, назвавши серед інших і "продовження роду", один хуліганістий хлопчина, крикнув з гальорки: "А практичні заняття будуть? Досліди будемо проводити?", змусивши почервоніти дівчаток та вчительку. На уроці у строгих і жорстких вчителів такий номер не "прокотив" би. А знання вона давала, хто хотів навчатися їх отримував. Продовжуючі свій виступ, вона розповіла, що подумавши, вирішила піти зі школи, до того ж, що у сусідньому молдавському селищі Первомайське закладали величезний фруктовий сад – "ПАЛЬМЕТ". Туди вона й пішла працювати агрономом і дуже багато досягла у цій професії. Чоловік мій прореагував на слова Зінаїди Борисівни: "І тут без тебе не обійшлося!" Не думала я, що своїм висловом вплинула на долю людини, була дуже рада за неї, судячи з її розповіді, вона сама зрозуміла, що школа - це не її покликання, мої слова подіяли і спонукали на рішучий крок. Потрібно ж, стільки років минуло, а Зінаїда Борисівна це пам"ятає.

ТЕТЯНА ФЕДОРІВНА.

            Це особлива людина. Не розповісти про неї я просто не маю права.
Я вже згадувала, що вперше побачивши мене, вона дала характеристику: "Розумна, але така негарна!" Я не образилася зовсім. Адже часто чула, з самого раннього дитинства від маминих подруг і знайомих: "Іро! Це та твоя поганенька?" Або: "І в кого вона така некрасива?" Це питалося просто при мені, і мама не спростовувала. Вони думали, що я чи глуха, чи нерозумна. Все-таки комплекси закладаються в ранньому дитинстві і так заважають жити, вони підрізають крила і ти живеш, втягнувши голову в плечі, як неповноцінна людина. Потім, обговорюючи цю тему, Женя Казарін, мій одношкольник, припустився, що в деяких місцевостях України існує думка, щоб не наврочити дитину, намагаються говорити, що мовляв, вона не гарна. Я відміла цю версію одразу. Це можна говорити при немовляті, а не коли людина все розуміє та болісно реагує. Отож, Тетяно Федорівно приїхала до нас у село після закінчення Одеського педіна вже одружена. Чоловік, теж вчитель, фізкультури, три роки було синочку Славчику, він був схожий на маму, оченятами особливо. Цього року я зустріла його, вже дорослого, на цвинтарі, на могилі матусі. Однокласниці запитали: "Впізнаєш?" На мене дивилися очі Тетяни Федорівни. Я не могла не впізнати. Фізику та англійську мову вона викладала у нашому класі, а класне керівництво їй дали у 8-му Б. Там вчилася моя подруга Галочка Л. Ми з Тетяною Федорівною зблизилися під час спільних "походів" на шкільні вечори та на танцюльки у Палац культури, бо жили поряд, тому коли у мене не було супроводжуючих , а таке траплялося частенько, ми складали компанію одна одній. Прекрасна, великої душі людина, весела, компанійська. Мені з нею було легко і невимушено, як із найкращою подружкою. Ще більше ми подружилися, коли я після закінчення школи працювала піонервожатою, адже ми практично були колегами.
            Пам'ятаю один кумедний випадок. Я прийшла до них у гості і Тетяна Федорівна мене пригостила апельсином, величезним, помаранчевим. Хтось до них приїжджав із Одеси та привіз гостинець. А я гадки не мала, як його їсти, бо вже будучи в 9-му класі, жодного разу не пробувала цей цитрус. І почалися мої муки... Надкусила, а що далі? Тетяна Федорівна тактовно вийшла з кімнати, начебто у справах, щоб я розправилася з цією екзотикою.
Ще й потім мамі моїй передала цю смакоту.
             Якось до села приїхала журналістка із солідного журналу, не пам'ятаю вже назву та написала величезний нарис на кілька розворотів: "Тетяна Федорівна у школі та вдома". Я його читала із захопленням і раділа, що про мою вчительку, мою сучасницю написали в модному всеукраїнському виданні, вона на це заслужила. Мене розпирала гордість за шановану мною Людину. Гірко, що життя їй відпустило так мало, вона прожила лише 52 роки. Цього року я була на її могилі у поминальний день, принесла квіти. Там були її чоловік та син Славік. ПАМ'ЯТАЮ! Сумую! Хай земля буде пухом.
ДАЛІ БУДЕ.