Гарне замовленя

Якось у сьомому чи у восьмому класі, повернувшись зі школи до дому, на батькове питання: «Як там у школі?», я тихо буркнув: «Ці гади, бандерівці ще получать від мене!»

Дорогою додому до мене пристало кілька українських хлопців із явним наміром побити, але відштовхнувши одного, я зумів дворами, а я усі прохідні двори в окрузі знав дуже добре, втекти від них.
Тато запитав: «І що це тобі ці «бандерівці» зробили?»

Я розповів, на що тато, посміхнувшись, сказав: «Це не бандерівці, а дурні хлопці, що хотять руки почесати, а бандерівці різні бувають.
Я тебе розповім про мою зустріч з одним із них, а ти вже сам зробиш висновки.
Але у школі, тай взагалі, нікому про це не розповідай».

З того часу пройшло багато років і я вирішів порушити свою обіцянку, тай росповісти усе, що я почув того дня від свого батька, наскільки я це запамятав. Не називаю назву сіл чи міст, тому, що не помятаю, або може тато іх взгал не називав. Переказ того, що я почув від нього не претендує на розьяснення питання, хто такі були  Бандерівці, а просто спроба зберегти ще якись-то шматочек із його життя.
Ось, що він тоді мені розповів…

Це було у літі пятдесять другого року в Коломиї. До нас, у швецьку майстерню, що знаходилась тоді на площі Карла Маркса, зайшов молодий, високий та міцний парубок, років 26-28, поздоровкався тай сказав: «Я хочу замовити у вас дві пари чобіт, тільки з найліпшоі шкіри - хромові. І зробити їх требо швидко, за три дні, але щоб вони не промокали, чи зможете? ».
Я встав із-за верстака, підійшов до нього и відповів: «А як же, зможемо, будуть тобі чоботи через три дні, але спочатку требо зняти мірку. Садись сюда на табурет, тай скидай правий чобіт. Та ще знай - хромові чоботи не дешеві».
Хлопець нічого не відповів, сів на табурет, зняв свій чобот, портянку і поставив свою велику ногу на лист папіру. Зняв я йому мірку, обрисував його стопу карандашом, заміряв пару розмірів ноги, склав папір і питаю: «Звати тебе як і яке в тебе прізвище»?
«Пиши Василь, а прізвище, яке напишеш, то і добре. А скільки чоботи коштують?
Я назвав ціну.
«Ну, таких грошей не маю, але може требо чогось по господарству: дрів або досок?»
Я дуже обрадувався, так як підлога у нашій квартирі була прогнившою, і усю требо було міняти, але хорошу доску неможливо було дістати.
«Доску потрібно! Для підлоги, високоі якісті, строгану».
«Будет тобі відмінна доска. Машину досок вистачить?»
«Так, звичайно вистачить» - не віря в свою удачу, відразу відповів я.
Машина добрих досок коштувала набагато більше, ніж дві пари найдорожчих чоботів.
«Зробиш чоботи, візьмешь машину и приізжай в мое село до лісничого. Скажешь йому, что ты до Василя, він будет знати, что робити». Тай, склонившись до мого уха, назвав село и тихо добавив: «Не говори про мене багато, а краще взагалі не говори. Тобіж здоровше буде».
Через три дні у суботу сапоги були готові. За цей час я домовився зі знайомим шофером, який міг у неділю, за невелику взятку, коштуватися заводським вантажовиком, поїхати зі мною у Карпати за досками.
Виїхали ми вранці, годин в п'ять утра, переїхали Прут і почали підніматися в гори.
Часи через два ми приїхали у село Василя. Спитавши людей, знашли хату лісника.
Лісник той, маленький, худощавий, вже не молодий, але ще спритний мужичок, заліз до нас у кабину, і ми, проіхав через все село, виіхали на грунтову, але добре накатану дорогу, проходившу через ліс. З обох сторін стояли темнозелені, високі ялини, і з кожним кілометром, ліс казався все темніше и страшніше. У цій поїздці я згадав як вся моя родина, друзі тай особливо твоя матір, відговорювали мене від цеі поїздки. Багато з них говорили, що я не повернусь до дому. Бандерівці, мовляв, нікого із чужих не відпускають живими із лісу, а молдавського еврея тим більше.
У декоіх містах наш провідник казав водію  звертати з наідженоі дороги на бокову, більш узку і не дуже добру дорогу. Незгадано ми виіхали на невеличку делянку, у кінці котороі стояла маленька сторіжка.
Під’їхавши до неї, лісник сказав: «Приїхали» і, вискочивши із машини, зайшов у хату. Водій заглушив двигун, і ми також вийшли із машини.
Був тихий, пасторальний літній ранок у Карпатах. Ми навіть не помітили звідкі зьявилися два хлопця з автоматами, що зупинились в двух кроках від нас. Василь, опустив автомат, підійшов до мене вплотну і запитав: «Що ж це ви у Христову неділю приіхали, святий день ганьбуете?»
Я подумав: «Ну вот, починается. Кажись, права була моя жінка, що не хотіла мене відпускати у Карпати за досками». Але у голос сказав: «Тобі срочно потрібні були сапоги, я обіцяв за три дні зробити, а я, коли обіцяю, то виконую! Вот и привіз сьогодні», і додав, незважаючи на те, що завжди вважав себе атеїстом: «И взагалі, я єврей, а у нас святий день - суббота»!
Василь повернувся до шоферу: «Ти також єврей»? запитав.
«Господи прости, не єврей я, християнин я, українець»!
У ту саму мить, Василь з усего розмаху, знизу, вдарил шофера в підборідок, да так, что той зразу звалился на спину.
«Вчись у єврея віру тай звичаі предків соблюдати! Твоє щастя, що ти маєш ще відвести його тай дошки до Коломиї, бо тут би й прибив тебе. Сідай у машину ось із ним» і вказав на другого хлопця, що тримав автомат спрямованим на нас. «А ти опусти автомат, бо здуру ще пристрелиш когось. Покажеш, куди їхати по дошки, там ще двоє хлопців чекають і допоможуть вам завантажити їх. Як закінчте, женіть назад сюди. А ми підемо чоботи міряти. Будуть по розміру, ще й обмиємо іх».

Потираючи почервоніле підборіддя, водій заліз у кабіну, за ним і його супроводжуючий. Запрацював двигун, машина покотила в інший кінець галявини і швидко зникла за густими деревами.
Чоботи припали якраз у пору, обидві пари лежали у Василя на ногах, як вилиті.
«Сідай за стіл, обмиватимемо».
Налив мені, ліснику, котрий за цей час встиг накрити на стіл, і собі.
"За Вільну Україну!"
Знову налив.
"За людей, які вміють тримати своє слово і поважають звичаї предків!"
Так ми сиділи, випивали і закуштовували хлібом із салом, цибулею, свіжими та солоними огірками, смаженими у сметані грибами.
«Ось ти суботу дотримуєшся, а сало їж! Як же це?» засміявся Василь після чергової чарки.
«Я намагаюся поважати звичаї предків, але й звичаї гостинних господарів також треба поважати».
«Добре, гаразд, по останній на доріжку» сказав Василь, почувши шум вантажівки, що під'їхала.
Ми з лісником сіли у машину.
"До побачення. Будеш у Коломиї – заходь», крикнув я Василеві.
 «Прощавай, не думаю, що ще побачимось, але за чоботи дякую».
Лісника ми довезли до його хати, а надвечір приїхали до Коломиї, розвантажилися і перенесли дошки в сарай. Розраховуючись із шофером, я додав йому зверху за перенесені ним неприємності і пішов додому.
Дощок цих з лишком вистачило на всі наші підлоги, ще роздав, що лишилося сусідам.

З тіх пір Василь у нас у майстерні так і не з'являвся.

Минуло кілька років. Іноді ночами було чути постріли на вулицях Коломиї, але це відбувалося все рідше і рідше.
Одного теплого, безхмарного дня сонну літню тишу міста порушили свистки міліціонерів, що лунали з усіх боків нашої площі. Їх було понад десять, і вони всі бігли до воріт ринку. За ними тяглися цікаві. Ми теж вийшли з майстерні на вулицю і дивилися у сторону ринку. Біля ринкових воріт зібрався великий натовп. Раптом з боку ринку пролунало кілька пострілів. Натовп з переляку розбігся по обидва боки ринкових воріт і завмер в очікуванні.
З ринку вийшла група міліціонерів. Попереду, закривавлені, з опущеними головами та зі зв'язаними за спиною руками, йшли двоє заарештованих.
Як луна, промчав по всій площі шепіт: «Знову Бандерівців упіймали». Заарештовані та їх конвой перейшли площу та йшли прямо на нас. Проходячи повз майстерню, один із заарештованих підвів голову, наші погляди зустрілися.
Мене обпалило, як блискавкою: «Василь! Ось ми й побачились».
Начебто підтверджуючи мої думки, Василь два рази швидко заплющив і розплющив обидва очі. І сумна посмішка злегка торкнулася одного з куточків його губ, начебто кажучи: «Ця зустріч і справді остання»…

"Більше я його ніколи не бачив", з ноткою смутку закінчив батько свою розповідь.

 10/06/2013 Холон, Ізраїль