Комплекси. 20

ПОДРУГИ. ДРУЗІ.

               У мене завжди, скільки себе пам'ятаю, були подруги та друзі. На кожному етапі мого життя. Просто я вмію дружити.
Не зможу розповісти про всіх, але про найголовніших, з якими "не розлий вода", останнім бубликом, пиріжком,... улюбленою помадою, останньою троячкою, доброю порадою, чергуванням біля ліжка, найпотаємнішим і найболючішим...
               ГАЛОЧКА ЛЯШЕНКО. Подруга дитинства, ще з дитсадка. Благо жили поряд і мами працювали в одному колективі. У вихідні, ще до школи ми часто "різалися" у карти, особливо коли погода була "не льотна", тобто, не для ігор на відкритому повітрі і не для роботи на огороді. Грали в п'яницю, дурня різних видів, піддавки, відьму... Вже не пам'ятаю, як вони, ці ігри, називалися, це було "так давно і неправда". Вона була на рік молодша за мене. У неї, як і в мене, було нерозділене кохання. Женя К. Про нього вона мені написала в першому ж листі, який я отримала після 35-річної розлуки, розшукавши її. Була з нею нетривала випадкова зустріч у травні цього року на поминальний день, на цвинтарі, в нашому рідному селі.
                Потім вона приїхала до мене в гості до нашого міста, яке за 35 років стало моїй родині рідним. Тут народився наш молодший син Олексій ("Захисник").
               Тому, коли мене знайшов Женя К., "Однокласниках", мені дуже легко було спілкуватися з ним, тому що Галина мені допомогла все згадати своїм листом. Є такі люди, з якими дуже тривалий час не бачишся, а зустрінеш, і начебто ніколи не розлучався, настільки сильна спорідненість душ. У нас із Галочкою навіть смаки однакові, і ставлення до життя... Вона прожила непросте життя, але це її не зламало, а навпаки загартувало. У неї такий сильний стрижень! Це тому, що їй довелося взвалити на себе весь тягар життєвих проблем і тягти цей віз... Це дуже потрібно, повернення в дитинство, корисне для душі. Насміялися, згадуючи вселякі дитячі витівки, наплакалися, а зі сльозами вийшов шкідливий солонин, і стало душенькам нашім легше. Ми подорожували нашою областю, до Полтави з'їздили, познайомила її з моєю полтавською подругою-колегою Надюшею, об'їздили все місто, багато фото зробили на згадку. Думаю їй дуже сподобалося гостювати у моїй родині. Зараз підтримуємо зв'язок і сподіваюся: більше не загубимося...
               ЗОЯ КОЗАЧЕНКО, ГАЛИНА РОДІНА та Я – нерозлучне тріо у 9-10-му класах. Особливо наша дружба стала міцною в "ТАБОРІ ПРАЦІ І ВІДПОЧИНКУ". Обидві вони навчалися в 10-Б класі, а я - в "А", але Табір праці та відпочинку стер всі кордони між нашими класами.  Ми всі передружилися, бо є ще й спорідненість душ, їхня співзвучність. Ми добре вчилися. У Зої батьки - вчителі, тато вів астрономію, це він нам прищепив любов до зоряного неба, на його уроках ми всі закохалися і в небо, і в зірки, і в гуляння під місяцем і один в одного. Мама у Зої була дуже строга, навіть жорстка. На її уроках стояла мертва тиша, математику всі зубрили, бо боялися її гніву. Вона навіть до своїх дітей Зоєньки та Олега ставилася, як у школі, вони свою маму також боялися. Яким жахом для батьків було, що їхня дочка-розумниця, отримавши, як вони вважали, правильне виховання, закохалася (без їхньої згоди!) у кубинця, народила йому доньку Полінку, батьки паспорт віддали лише після народження онуки, щоб Зоя змогла узаконити стосунки з коханим через посольство, оформити документи та вилетіти до чоловіка. Літак при приземленні в Гавані розбився. Загинули усі. На очах у чоловіка, що зустрічав. У це повірити не можна було! Світла, ніжна, тендітна дівчинка пішла з життя практично на самому її початку, тільки закінчивши політехнічний інститут, не виростивши, не виховавши "дитя кохання", свою доню, яка була на подив схожа на Зою, така ж світлошкіра, блакитноока... Батько донечку живою так і не побачив. Мені про це повідомили вже за місцем мого нового проживання, що було великим ударом для мене, але тільки тому, що я не бачила Зою мертвою, вона залишилася для мене тією ж 18-річною тростинкою. Псевдонім її був "Ромашка", їй дуже пасувала ця польова квітка, вона ромашку зовні і нагадувала. Чому їй так мало було відпущено?

             ГАЛИНА. Ми її ласкаво називали "лютік", вона собі сама вибрала такий підпільний псевдонім. Я була "незабудка" (тут окрема історія!), а Зоя - "ромашка". Це нам потрібно було для того, щоб записки підписувати і щоб ніхто не здогадався, про кого йде мова. Ми грали в таємничість. Прізвище у неї, Галинки, було найпатріотичніше. Її чоловік Федір якось розповів, що коли Україна здобула незалежність, змінювали документи, списки в інституті, з'явилася "нова" студентка на прізвисько "Батьківщина", її прізвище хтось спромігся так перекласти... Вона одна з перших, хто знайшов мене після 40 років забуття. Тут доречна, напевно, історія, як мене знайшли і чому стільки років ми не спілкувалися.
             Я дуже соромилася, що вступила не в інститут, як усі мої найкращі друзі, а лише в технікум. Я вже писала, чому так сталося, повторюся: мене нікому і нема за що (маю на увазі кошти!) було навчати у вузі. Жертву від брата, що він поки не вивчить мене, тобто, не допоможе матеріально здобути вищу освіту, не одружиться, я прийняти не могла. По секрету від усіх я вчинила так, як вчинила і жодного разу не пошкодувала про це. Технікум, на відміну від інституту давав практичні навички, інститут більше теорії. Технікум – прискорений випуск, через півтора роки я була дипломованим спеціалістом і могла сама заробляти на життя та подальше навчання. Я після технікуму в перший же день сіла за робочий стіл і відразу включилася в роботу, а моя колега, після інституту, довго придивлялася, вивчала, питала, у мене в тому числі, у неї не було достатньої практики, але теоретично вона була на порядок вище...  .
              Мій однокласник-друг, перше кохання, дізнавшись, що я всього-на-всього в технікум вступила промовив: "Технікумам я щось не довіряю" - чим мене сильно образив.    Добре йому було міркувати, у нього повноцінна сім'я, жив у достатку, а не злиднях, як я. "Ситому голодного не зрозуміти". Я просто не хотіла, щоб мене шкодували, і після слів Славіка я відчула себе неповноцінною... Тож ні з ким не спілкувалася. Крім того, до мене на весілля ніхто не прийшов із однокласників і в цьому я теж побачила не дуже добрий знак. Я й подумати не могла, що мама просто не змогла їх розшукати, щоб передати запрошення, адже всі навчалися у різних містах, хто де.  Хоча Славіку я надіслала запрошення на домашню адресу.
              Сподівалася його мати йому передасть. Але вона розсудила по-своєму. Не варто заважати моєму щастю. Про це я дізналася через багато років у особистих розмовах. Тоді я про це не знала.
              Так ось, 7 квітня 2010 року, задзвонив мобільний телефон, я була на прийомі у лікаря і звичайно, говорити не могла, просто відключила його, побачивши незнайомий номер.
Після прийому цей номер висвітився знову, хтось наполегливо намагався зв'язатися зі мною. Я відповіла. Коли я дізнався, що мене знайшли мої однокласники: Саша Грабовецький, Федя та Галя (Родіна) Колесникові, я підскочила аж до стелі від радості! Вони, Колесникові, єдині з нашого випуску зберегли перше кохання, одружилися і досі разом. Ми з чоловіком були в них у гостях, коли їздили на 40-річчя закінчення школи, потім Галочка приїжджала до мене з візитом у відповідь. На мою думку, їй у нас сподобалося. Зараз спілкуємось в інтернеті. Вона стала такою турботливою, клопіткою, прожила непросте життя, потрапила в серйозну аварію та стала інвалідом. Нині вони живуть у батьківському будинку. Приїхали доглядати своїх мам, то в нашому селі й лишилися. Виростили двох прекрасних діток: дочку та сина, тепер онучки-красуні часті гості, як канікули, так на все літо до села, до дідуся-бабусі.