Дякую, що зберегла

         Як добре, що матуся зберегла мої останні щоденники. Тільки завдяки їм вдається воскресити окремі моменти свого життя, згадати випадкових знайомих, з якими на дуже короткий час зводила і розводила доля.
         Я з раннього дитинства дуже любила читати і робила це з таким захопленням і запоєм... Я пам'ятаю першу книгу "Вкрадене сонце" К. Чуковського. Я її вивчила напам'ять: "Рано-рано два барани застукали у ворота..." Потім була "Шум і гам" про школу та школярів... І пішло-поїхало. Я примудрилася до закінчення першого класу прочитати все, що було на поличках нашої сільської бібліотеки для першого, другого і навіть третього класу.
         Мама дуже переживала за мій зір та здоров'я. Пам'ятаю, як вона звернулася до бібліотекаря школи, благо, та була нашою сусідкою та дружиною директора школи Віктора Леонтійовича. Мама просила, щоб мені книги давали рідше, раз на тиждень. Про це вона сказала моїй вчительці. Даремно, звичайно, вона так вчинила. Заборонений плід отримав зворотну дію. Мені довелося читати книги, які брала моя старша, на п'ять років, сестра Валентина. А її книги були не за віком, але ще цікавіше, там було про кохання...
         Подорослішавши, я продовжувала читати з насолодою, чоловік називав цей стан "книжковий запій". Якщо мені вдавалося на добу придбати цікаву дефіцитну книгу, то всі ходили навшпиньки і навіть вечерю готували самі ... Пам'ятаю, в п'ятому класі мені попалась книга "ДИКИЙ СОБАКА ДІНГО". Мама вранці підійшла будити до школи, а я ще не лягала, вона знайшла мене в сльозах, я так болісно переживала перше кохання героїні... Ось який запис я виявила у своєму старенькому щоденнику:
17.08.1970р.
          Читаю "Люди не ангели" Івана Стаднюка. В захваті! Захоплена! На душі було тривожно, бо не вступила до університету... Якби хтось знав, як мені хочеться вчитися! І думки лізуть у голову: "Ніколи тобі вже не вчинити! Ніколи і нікуди!" Бридкі думки. Це від них так незрозуміло сумно та боляче. А ще тому, що немає листів від Славика, від наймилішого та найулюбленішого.
Щоб трохи відволіктися та позбутися поганого настрою відкрила книгу. І захопилася! Гіркого настрою як не було! Я вся була у книзі, з її героями.
          "Що таке кохання? Як і чому народжується це світле, захоплене і наївно-солодке почуття, при якому весь світ раптом встає трепетно-радісним і напрочуд сонячним? ? І що це за чарівне диво - людське серце, якому дано відгукуватися на дотик життя буйною радістю чи тихою скорботою..."
           Чудово, правда? Прочитаєш такі рядки і тремтить серце. Стає сумно і радісно, ;;неспокійно і тривожно... Це про тебе і про мене, про нас та інших людей, які страждають, страждають, люблять. Так, що не кажи, а гарна книга здатна позбавити важких думок і дум.
           Дякую, книго! Дякую за підтримку! Книжка – це чудово! Прочитаєш гарну книгу і хочеться жити та творити добро. Жити по-справжньому на повну котушку. Жити для і в ім'я людей, "щоб не було болісно за безцільно прожиті роки", що прожив, нікому не принісши користі, даремно, за своє життя нікого не обігрів своїм теплом, не втішив у глибокому людському горі. А скільки його - ГОРЯ!?

 У читачів прошу поблажливості, т.к. дослівно наводяться уривки із щоденника 16-річного дівчиська, у чомусь максималістки, вихованої на ідеалах та ідеях свого часу.