Зустрiч зi старим щоденником

03.12.1970р.
            Проспала. Встала о 6:45, а електричка о 7:08. Перед цим увімкнула світло, на годиннику 5:50., вирішила: ще хоч 15 хвилин полежу і ... заснула.
            Наснився дивовижний сон. І мама, і Галя Ляшенко, і всі наші хлопці, і Славка... Я чомусь плачу, а мама зі Славіком заспокоюють мене...
            Тут Танька забарабанила у двері, не дала додивитися, чим це все закінчиться.
Я не могла відразу збагнути в чому справа, де сон, а де дійсність? Глянула на годинник. О! Жах!
            В цей час ми завжди виходимо з дому. Одяглася, як солдат, за 30 секунд. Всю дорогу бігли. Великими пластівцями валив лапатий-лапатий сніг. Тихо, гарно, наче в казці...
На електричку встигли.
             На роботі все було б нормально, якби моя в'язальна машина не ломалася. Цілий день Діма (наш майстер-наладчик, 23 роки) ремонтував мою "улюбленку". До речі, Тетяна каже, що Дімка закохався в мене, коли дивиться на мене, то сильно червоніє, а розмовляє - заїкається. Дурниця! Загалом він єдиний, хто міг би мені тут сподобатися. Але… мій Славка – найкращий! Найчарівніший у всьому білому світі.
              Я в'язала рукави светра, а Дімка – полички. Ну і хохма! 7 годин простояти біля моєї машини. Запитала: "Ремонт із гарантією?" На що він відповів: "Поламається, завтра знову покличеш!" Видно, не на жарт у мою машину влюбився. Увечері, після роботи ходили у кіно, дивилися фільм "Я, Франциск Скоріна". День пройшов добре.
      
                05.12.1970р.
              Іду за казкою. Точніше, йду груднем. Мороз і сніг так прикрасили будинки, дороги, дерева, що мимоволі дивуєшся. Ось вона – зима справжня. Ну, як передати всю цю красу словами? Як розповісти про сором'язливі ялинки, вкриті інеєм і тремтячі від морозу? Про будиночки, які здаються казковими чи іграшковими під сніговим покривалом? Про сніг, що скрипить під ногами? Про повітря морозне і блакитне?
Як розповісти про це дивне диво, яке не створюється руками та зусиллями людини? Як?
               06.12.1970р.
         Сьогодні ходили з Тетяною до лісу.
Великі ялинки і сосни застигли, заніміли під тягарем снігових шат.
Малята-ялинки зледеніли, на них висять бурульки. Це, мабуть, застиглі сльози. Малюкам холодно. У лісі стоїть військова частина. Ось з'явилися силуети ракет, літаків.
          Тетянка боялася, але моя цікавість не дозволяла піти не узнавши, не побачивши ближче, не торкнувшись руками. Я ж з України, а про нас кажуть: "Хохол не повіре, поки не провіре!" Ось я все ближче і ближче до замаскованого ялинками посту. Ззаду "стогне" моя несмілива подружка. Вона боїться потрапити в неприємність. Її стогін мене мало чіпає. Я сміливо йду вперед. Виявилося, що це всього лише макети з дерева. Тут нещодавно проходили навчання. Загалом цікаво!
           Потім ми заглибились у ліс і дійшли аж до гарнізону. Про це можна було здогадатися по дротяних загородженнях та засніжених будівлях далеко попереду.
Здорово у зимовому лісі! Заворожує! Така краса, така краса, що йти звідти не хотілося.
           Додому повернулися задубілі, але задоволені, особливо я.
Тані все це, звичайно, звично, а мені - на диво. Не перестаю захоплюватися та захоплюватися північною красою.
          
              08.12.1970р.
            Навіщо вбили берізку? Ну кому вона заважала? Що поганого зробила?
Сьогодні йдемо на роботу і раптом моя стримана Тетяна скрикнула тривожним голосом: "Дивись!" Я подивилася, куди вона вказувала рукою, і одразу нічого не змогла зрозуміти.
Там, де ще вчора красувалася молоденька струнка берізка, стирчить пеньок. Пень і більше нічого. Якось стало не по собі. Ну навіщо? І кому це було потрібне? Я з першого дня приїзду в це дачне селище звернула увагу на цих двох подружок: пишну, невисоку ялинку і струнку, витончену берізку, що ніби виросли з одного кореня. Щодня я, подумки, розмовляла з ними, проходячи повз. Нерідко зупинялася, щоб краще їх роздивитись.
            Це я познайомила з ними Таню, і вони стали нашими, спільними. Перед ними ми завжди уповільнювали кроки. Я так шкодую, що ми не встигли їх сфотографувати або сфотографуватися: дві подруги на тлі двох подружок-дерев. А тепер не стало берізки. Одна, беззахисна, ялинка, чомусь стала менше на зріст.
              Їй, мабуть, дуже боляче, прикро та соромно за людей, які так жорстоко обійшлися з її сестричкою. О! Якби вона могла говорити! Якби вона тільки могла! Я не сентиментальна, а пишу те, що думаю і як думаю. Адже це, зрештою, мій власний щоденник, а не художня книга, призначена для суворого читача.
               Яка жорстокість! Душі так хочеться плакати від безсилля щось змінити.
 ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ 16-літньої дівчини.