Братська любов. 2

           Єдиного в сім'ї брата та сина ми всі обожнювали. Особисто для мене він був зразком чоловіка, батьком з ненабридливими настановами, старшим братом, другом … Ми навіть у думках не припускали, що він може вчинити якось неправильно. І навіть якщо нам щось не подобалося, ми шукали купу виправдань, щоб зробити його не винним.
           Я з ним була особливо близька за духом, смаком, характером, групою крові, інтересами... Старша сестра рано вийшла заміж, а ми з ним ще вчилися. Я закінчувала школу, а Коля — Вище військове училище. Я гостювала у нього, коли могла, а він кожні канікули двічі на рік приїжджав додому. Бігали з ним на наші шкільні вечори, до Будинку культури на танці, концерти та в кіно. Різниці 8 років не помічалося. Ми ділилися своїми таємницями. Я знала про брата все! Ми з ним вирішили, що вчитися я маю в Ленінграді, де буду під його опікою. Брат говорив, що не одружиться, доки мене не вивчить, тобто, доки я не отримаю вищу освіту, тому що  на маму з її копійчаною зарплатою ми не могли розраховувати. Ледве зводили кінці з кінцями. Вистачало лише на харчування і більше завдяки городу, на якому доводилося важко працювати, щоб все було своє хоча б з овочів, ягід, фруктів.
            Познайомила Миколу зі своїм хлопцем – першим коханням. Він прийшов на наш шкільний вечір, не знайшов мене на танцях і заглянув у клас, де ми мирно розмовляли зі Славіком Д. та іншими друзями та подругами. Представила їх одне одному. У Колі на піджаку був значок Майстра спорту по самбо. Я навіть не знала, що це так почесно, а хлопчаки роти повідкривали. Заповажали і мене, і брата, засипали запитаннями. Потім здивовано питали, чому я раніше не зізналася, що в мене такий знаменитий брат. А для мене це було так звично і так давно, що я й не думала, що треба хвалитися... Хоча цей випадок ще більше підніс брата в моїх очах і мене в очах однокласників.
            Після закінчення 9 класу я поїхала до брата в гості. Гостинність була в нас у крові, поглинута з молоком матері. Микола зустрів мене дуже добре, показав усі принади прекрасного міста, в якому навчався. Тиждень, проведений з ним і його друзями дав мені можливість познайомитися з містом, де мені, можливо, прийдеться вчитися. Я жила на квартирі у його друзів, а він у училищі. Ми цілий тиждень відвідували музеї, виставки, театри... Їздили усією компанією в гості до вдови та доньки померлого друга-колеги Лілії Федорівни та Іринки Рукомойникових.
            Символічно, що у їх дворі стояв красивий рукомийник чи умивальник – символ прізвища, мабуть. Мені ця зустріч сподобалась, здалося, що господиня дома якось по-особливому ставилася до брата, та й до мене, не як до незнайомої гості, а як до близької родички. Уся увага була спрямована на мене. Дорогу назад я висловила братові своє невдоволення. Ми навіть посварилися. Я ж бачила, що жінка була старша років на 5-6, та й дівчинці було десь 10 років. На мої претензії він мені сказав одну фразу: "Не роби поспішних висновків. Може, тобі в неї ще жити доведеться!" Це прозвучало, як не плюй у колодязь...
             Додому, в Кучурган, ми поверталися разом. У нього почалися літні канікули. Я перейшла в десятий, останній клас, а Коля на третій, передостанній курс училища. Мамі я про Лілю нічого не сказала, та й сестрам теж. То була наша з братом таємниця. Я просто не знала, як поводитися... Згадувався випадок, коли я його з цигарками видала... І як йому через мене дісталося. Я досі відчуваю свою провину, хоч стільки років минуло!
              За день до останнього дзвоника, 24 травня 1970 року, мені принесли бандерольку від брата - болоньєвий плащ шоколадного кольору (тоді писк моди!) і маленький позолочений годинник з копійчану монетку. Так брат привітав мене з гідним закінченням школи. Він вчинив, як рідний батько. Я завжди питала, де він гроші бере на такі дорогі подарунки, на що Коля жартував - вагони, мовляв, розвантажую. Я в це свято вірила до певного часу. І наводила всім свого брата як приклад. В моєму атестаті красувалася одна четвірка з алгебри і то випадкова. Тому я не здобула золоту медаль. Алгебра була найулюбленішим предметом. Я і до Одеського інституту народного господарства вступаючи довела це, здавши математику на відмінно.
              Поступати мене проводжали всім селом, ну майже всім. І так вийшло, що я приїхала вступати, а Микола, зустрівши та оприділивши мене на проживання у курортне селище до Ліли, своєї знайомої (як потім з'ясувалося, коханки!), поїхав додому до мами на канікули. Я залишилася сама у чужих людей.
              Хто міг передбачити, що в Одесі розпочнеться холера? 1970 рік. Брат не міг приїхати після канікул, я - повернутися додому після недобору одного бала до Університету. Я запанікувала. Без грошей, на чужині...
              Зі своєю господинею ми дуже швидко потоваришували. Я з дитинства була комунікабельною, давався взнаки багаторічний досвід громадської роботи. І я дуже любила людей. Вони мені були симпатичні та цікаві. Лілія була красивою, русявою жінкою з величезними карими очима, з косою товщиною в руку і нижче пояса. Брат, мабуть, за шикарну косу її полюбив. Таких гарних кіс я більше ніде і ніколи не бачила. Вона виявилася дуже доброю, привітною людиною, гарною подругою. Ми не відчували великої різниці у віці, а її дочка в мені душі не чула, вважаючи старшою сестрою. Мені було 17, Іринці 10.
              Щоб не сидіти у Лілі на шиї, т.к. гроші мої закінчилися, я влаштувалася на роботу ученицею в'язальниці до трикотажно-виробничого об'єднання. Мене там навчили на верстатах в'язати гетри, светри, рейтузи. Але гроші платили лише учнівські півроку – 45 рублів. За квартиру я не платила, а на харчування складалися. Ліля працювала в торгівлі, ті подарунки, які привозив нам Коля, діставала вона за великим блатом та за свої гроші. Ось звідки мохеровий шарф для мами на ювілей, набір посуду, плащ, годинник... Все це було страшним дефіцитом на той час. Крім того, як розповіла Ліля, брат брав у борг гроші на деякі заходи з друзями та випивку. Поспілкувавшись з друзями брата, я помітила одну неприємну для мене особливість - офіцери були любителі випити. Мені це дуже не подобалося.
Ліля працювала позмінно: тиждень по 12 годин, потім тиждень відпочивала, тому я поралася з Іринкою весь вільний від своєї роботи час.
         Таким чином, у Миколи накопичувався борг, і чималий, перед цією жінкою. Довгими осінніми та зимовими вечорами перед сном, уклавши Іришку, ми з нею розмовляли про життя, радилися, планували... Вона розповідала, що після смерті чоловіка вже кілька років близько спілкується з моїм братом і не проти вийти за нього заміж, якщо покличе, що зробила від нього два аборти, один при мені, т.к. він не захотів дитину до закінчення навчання, мріяла поїхати зі мною в гості до нашої мами, познайомитися, розповісти про своє кохання, щоб вона не було проти їхніх стосунків...
         Так, я знала про життя брата дуже багато! Але хіба я могла Лілечці розповісти, (досі відчуваю провину перед простою, доброю, доброю людиною) що вдома брат зустрічається з іншою дівчиною і начебто з нею планує створити сім'ю. Це б Лілю вбило, дуже вже вона на нього розраховувала і по-моєму, щиро любила.
          Одруження вона Миколі не пробачила і як він мені випадково проговорився, виставила весь борг до сплати. Тому одружившись, він кілька років їй відшкодовував борг, а дружина думала, що він мамі надсилає матеріальну допомогу і страшенно злилася на нього та на нас за це.
         Я розшукувала Лілю, писала листи, щоб дізнатися про ситуацію з перших вуст, але вона, очевидно, поїхала, продавши будинок, за місцем навчання і проживання дочки, що вже виросла. Зв'язок із ними перервався... Невже вона йому пред'явила у т.ч. рахунок і за те, що я у неї проживала майже півроку, хоча не думаю, я була помічницею у всіх домашніх справах і багато часу проводила з її дитиною. Але дізнатися про це мені так і не вдалося. Та я ще не втрачаю надію знайти хоча б Іринку в мережах. Ниточка є, але сторінка давно не використовується. Списуюсь із її друзями.
          Брата, після канікул в Одесі та холери 1970 року, поклали на 40 днів у військовий шпиталь на ізоляцію і ми їздили до нього, возили "смаколики", всіма правдами і неправдами проривалися в шпиталь через дірку в паркані. Мені доводилося переписувати йому лекції, щоб брат за 40 днів не відстав від навчання, адже останній курс був найскладнішим. Я майже цілодобово безперервно сиділа, розбираючи чужий почерк його одногрупників і переписувала все в Коліни зошити. Тому брат, отримавши червоний диплом, сказав, що там є і частка моєї праці. Оцінив.
          Незважаючи, що в мене вже було де жити, хоч і тимчасово, і з роботою ладилося, і мені хлопець один, Діма, симпатизував, наш наладчик обладнання, і подруга дуже гарна з'явилася, Танюша Нікітіна, я добре освоювала навички в'язальниці і вже майже норму давала, значить, скоро повинні перевести на розряд, але... я дуже сумувала по дому, по мамі та сестричкам, за своїм першим коханням. Славік написав якось у листі: "РОЗЛУКА ДАЛЕКО НЕ КРАЩИЙ СПОСІБ ВИПРОБУВАННЯ НА ВІРНІСТЬ". Просив якнайшвидше повернутися. Він теж не вступив до свого льотного училища за станом здоров'я і страждав там, без мене, у гордій самоті. Та й клімат тутешній мені зовсім не підійшов. Мені не хотілося б там жити після рідної Одеської області. Постійно тумани, вогкість, мряка. Щоправда, зима була справжньою зі снігом та морозом. Я лише один місяць застала зими. Грудень. І вирішила все ж таки повертатися додому. Як кажуть: "Де народився, там і став у нагоді".
Брат погодився з моїм рішенням. "Надумаєш поступати наступного року - приїдеш." На тому й порішили.
           Нас завжди дивувало, що брат, на якого мама завжди чекала, як на Бога, ніколи не допомагав їй по господарству, хоча мав робітничі спеціальності, отримані в училищі ще в юності. Ми це списували на отриману в армії травму ніг. Якось старе дерево завалило бурею і воно лежало до Коліної відпустки, але так і залишилося лежати після. Шматок стелі впав прямо над моїм ліжком у залі, добре мене в цей момент не було в кімнаті, а то ця брила глини мене просто вбила б, і так само допомоги від брата не було ні фізичної, ні фінансової. Довелося наймати людей. Зять старший теж не був великим  любителем допомогти теще. Миколі подобався тільки город та курник. Він знав завжди скільки огірків і помідорів можна буде зібрати на салат на наступний день, скільки яєць знесли курочки і дуже любив рибалку, проводячи на лимані весь час відпустки.
            Найбільше мамі допомагали з ремонту будинку, а робилося це щоліта, (бо дом був дуже старий, належав раніше німцям-колоністам, які проживали в нашому селі, був побудований в 1915 році)
мій чоловік Віталій та молодша сестра Олена, у них руки росли звідти, звідки треба. Я була головною з овочів, фруктів та ягод. Все обривала, збирала, викопувала і продавала біля будинку, накопичуючи мамі грошей на проживання взимку, т.к. зарплата та потім пенсія були мізерними.

Даоі буде....