Братська любов. 3

          Ні я, ніхто з моєї родини досі не можемо зрозуміти, як сталося, що брат поступово майже  перестав спілкуватися з нами. Влітку 1990 року ми, як завжди, всі зібралися у мами. Брату було тоді 45 років, зараз стільки ж моєму старшому синочку. Ми всі на сімейній раді вирішували долю мами: де та з ким їй жити. Вона вже пішла на пенсію, переробивши 10 років понад встановлений термін. Одній жити в будинку, який ось-ось розвалиться без догляду та постійних ремонтів, у селі, де немає нормального медичного обслуговування у такому віці та за її численних діагнозів, вважали небезпечним. Брат жив на Камчатці, я у Полтавській обл. Вирішили, що все ж таки краще їй залишитися з дочками. Брат обіцяв наступної відпустки приїхати до нашого міста на Дніпрі, подивитися, як мама влаштувалася.               
           Місця у нас незвичайні. Чудова річка, а отже, риболовля, мисливство, гриби, соснові ліси... Роздолля! Йому дуже сподобалося б проводити відпустку в такому просунутому місці. Ми навіть мріяли, що після виходу у відставку, він із сім'єю теж переїде до нас ближче. Вирішили, що мама їде до мене в гості, там уже жила і молодша наша сестра та дочка, Олена. Тож дві доньки будуть з мамою поруч. Вибирає собі квартиру чи будинок, прицінюється, продає свій та переїжджає...               
           У мене на той час була лише двокімнатна квартира на чотирьох, а Олена ще поки що жила в гуртожитку. Хто знав, що таке насувається? Розвал країни, інфляція, гіперінфляція... що продавши будинок, мама нічого не встигне купити... гроші так і залишилися в банку, замороженими. Вона ні копійки зняти не встигла, так і пішла в інший світ з "великим" внеском.
           Ми, мама та четверо її дітей, все обговорили на зустрічі та погодили, і жодних недомовок та непорозумінь з приводу будинку не залишалося. Ніхто з нас на той момент не претендував там, у селі, залишатися жити. Тим більше вкладатися у старий будинок, роблячи капітальний ремонт.
           По приїзду ми знайшли в передмісті, кілометрів за 5 від нашого міста для мами півбудинку з невеликим городиком. Маму все влаштовувало.
Дали завдаток господині, погодили суму купівлі – 15,0 тис. рублів. Мамі давали за її будинок у селі, разом із господарством, – 18,0 тис. рублів. Мама поїхала готуватись до переїзду. Коля писав рідкі листи і в усьому нас підтримував. З його боку не було ні образи, ні досади. Ми розуміли, що без допомоги дітей мама не зможе підтримувати у житловому стані старий глиняний будинок, йому було вже 80-85 років, що сипався від старості. Потрібні були капітальні вкладення, яких ми не мали. Брат, після одруження не міг допомогти мамі зробити ремонт будинку, хоча його дружина весь час підозрювала і відкритим текстом заявляла, що він постійно допомагає їй і навіть їздила до Нотаріуса, щоб дізнатися на кого оформлений будинок і кому заповідано. А будинок був куплений, як безхазяйний, відділення районної міліції, на балансі якого значився будинок, уже кілька років тому списало його за ветхістю та зносом. Мамі запропонували його купити. Спочатку його оцінили у 6000 рублів, як повноцінний та житловий. Зібравши всі документи, ми поїхали до служби, яка цим займалася.
           Створили комісію, яка  підтвердила, що будинок знаходиться в житловому стані лише завдяки значним щорічним вкладенням та ремонтам, благо мій чоловік та молодша сестра були фахівцями у цій галузі. Ні брат, ні старший зять, ні хто б там не було ні грошима, ні працею в цьому не допомагали. Комісія погодилася з нашими доводами і будинок мамі продали лише за 1000 рублів. Саме Олена, працюючи в теплиці, отримала таку тринадцяту зарплату. В нас навіть думок не виникало, що можна оформити будинок не на маму. Вона там жила з 1953 року і стільки туди вклала праці та коштів, що нам і не снилося. Двічі на рік будинок мазався, білився, фарбувався.
            Цей будинок не був нашим родовим гніздом. До цього наша сім'я жила у батьківському будинку батька. Тато віддав його молодшій сестрі Ніні. Там народився син-первісток. Коли тата перевели на нове місце служби, то йому виділили півбудинку. У другій половині проживала родина його колеги Федора Калиновського. Із сусідами ми жили дуже дружно. У них було двоє дітей – наших ровесників. Був спільний коридор і дві кімнати на сім'ю. Тому ми ніколи не вважали це тимчасове житло батьківським домом. Сусіди будувалися у сусідньому селі Павлівка, нам виділили ділянку під свій будинок у нашому селі, але на верхній вулиці. Через кілька років після загибелі тата сусіди переїхали до своєї оселі, а ми залишилися в цьому старому, бо розпочате татом будівництво мати продала, тому що ні за що нам було жити.
         Будинок у мами купили під знесення і на його місці через кілька років з'явився триповерховий особняк. Хлопець, який купив будинок, видно передчував, що щось трапиться з фінансовою системою країни, та й з країною теж і будучи порядною людиною запропонував поїхати і купити мамі хоча б однокімнатну квартиру, але мама розсудила інакше. Заплатив він за будинок, господарські будівлі, все начиння, інструменти, кролятники з кроликами, курник 72 тис. рублів, і мама думала, що приїде, багата, і 4 квартири одразу купить. Вона ж за півбудинку вже завдаток заплатила, (наївна!), але все виявилося не так...
         Якось зателефонував племінник Вова, він один із нашої родини залишився на малій батьківщині. Втішив нас, що випадково зустрівся з дядьком Колею, який саме гостює у родичів. Добре поспілкувалися. Той розпитав про нас і сказав: "Я поїхав би погостювати, якби за мною хтось приїхав." Мій чоловік відразу почав готувати машину в далеку дорогу, а це 1500 км в один і інший бік. Ранком племінник уже був там, де мешкав брат із сім'єю, щоб уточнити дату. Вийшли невістка з сестрою і сказали, що ми з ними давно не спілкуємось і не збираємося це робити. Коля не вийшов. Це було черговим ударом для мами... Коли племінник ще раз приїхав, сподіваючись поговорити з дядьком, йому відповіли, що гості вже поїхали додому.