Братська любов 4. Закiнчення

            Назавжди запам'ятався випадок, коли Вітенька, років 8-9 йому було, (якщо мені пам'ять не зраджує, але він, сподіваюся, цей випадок пам'ятає!) пройшов через усе село з температурою під сорок, з ангіною, а це км 3, щоб бабуся Іра його вилікувала. Ми все зробили, щоби поставити його на ноги. Я доглядала за племінником, мені це приносило справжню насолоду, адже і в мене вже був синочок Вадимка, молодший Віті всього на три роки. Чесно кажучи, Іринку вона від себе не відпускала, принаймні я такого випадку не пам'ятаю, може тому вона виросла в нелюбові до нас.               
             При останній зустрічі у 1990 році їй було вже більше 13 років, Ірочка навіть не вийшла з автомобіля, щоб попрощатися з нами, напевно, не знала, що більше ніколи не побачимося, та й не відчувала до нас жодних споріднених почуттів. Мамине виховання. І живе дівчинка все життя не знаючи справжніх причин та винуватців сімейної трагедії. Так її мама навчила, позбавивши свою дочку спілкування з бабусею, на честь якої названа, із тітоньками, із двоюрідними братами... Дуже за неї прикро. Вона не знає правди. Ірина – єдина дівчинка в нашій родині, наша кров... Може, їй все одно і це не зачепило так глибоко, як нас, не знаю. Зараз це доросла людина, що вже відбулася. Якби хотіла, то давно б розібралася у ситуації...
               Звичайно, я не можу звинувачувати лише невістку. У нашої мами був непростий характер і вона не завжди мала рацію. І я їй про це говорила просто у вічі. На що мама відповідала: "Я їй сина народила і виростила! Я старша!! Могла б хоч трохи поважніше бути..." Але Дуся завжди наривалася на конфлікт і робила це спеціально, щоб викликати скандал і піти до своїх. Я вважала і зараз вважаю, що якщо покохала чоловіка і бажаєш йому щастя, то не ганьбитимеш його мати, не протиставлятимеш себе їй, не принижуватимеш і ображатимеш. "НІЧНА ЗОЗУЛЯ ДЕННУ ПЕРЕКУКУЄ" - часто повторювала наша мама, вона була дуже мудрою жінкою зі складною долею.               
               Вийшовши ще у воєнний час заміж, переїхавши за чоловіком на його батьківщину, тобто на чужину, ставши молодою матір'ю в 19 років, народивши п'ятьох дітей і залишившись вдовою в 29 років, - не кожна жінка зможе таке пережити і не зламатися. Її поважали всі, з ким би  вона не спілкувалася. Мати, переїхавши до нас, співала у Палаці Культури у хорі ветеранів, т.к. працювала у шпиталі майже всю війну, брала участь у конкурсах та різних міських заходах, тобто вела активний спосіб життя. Вона була гідна поваги і шанування, якби єдина невістка свого часу зрозуміла це, то і в неї та її сім'ї життя склалося б інакше, а так Закон бумеранга ще ніхто не скасовував і за свої вчинки і діяння їй доведеться відповідати перед Всевишнім.
          Після переїзду матусі до нашого молодого та гарного міста, Коля ще кілька років писав коротенькі, але добрі та теплі листи. Вони десь зберігаються у маминих архівах. Мама їх постійно перечитувала. Ми на них відповідали, але наші листи брат чомусь не отримував. Чому? Їх, мабуть, просто перехоплювали. У наступних листах Коля запитував: "Чому не відповідаєте? Що трапилося?" і його листи ставали все рідше і рідше, поки повністю не припинилися. Мабуть, він вирішив, що нам не потрібний. Образився! Бачачи, як переживає мама, я надіслала товстелезний рекомендований лист із повідомленням про вручення, зібравши газетні вирізки про себе, яких успіхів я досягла, яку кар'єру зробила, описала, що ми його розшукуємо через передачу "Жди меня!" Стурбовані дуже, що зв'язок втрачено. Що там ще невістка йому нашіптувала на вуха? Не знаю. Відповідаємо регулярно ... Зворотне повідомлення прийшло, але одержувачем був не брат. Не його підпис стояв. Так само кілька листів з повідомленням посилала і сестра старша. Дякую, Дусю, ти зробила свою брудну справу! Це найбільший гріх - розлучити матір та сина і такого я не забажаю навіть ворогові. "Ось, якби мене запитали: "Що було в житті найстрашнішим?" То я б відповіла "БЕСІЛЛЯ".
          Хотілося б вірити, що незважаючи ні на що, на свою невихованість та зухвалий характер Євдокія  змогла стати відданою та вірною дружиною нашому братові та прекрасною матір'ю своїм дітям, бабусею – онукам. Нехай ні зять її, ні невістка, ні онуки та їхні половинки не вчинять з нею так безбожно і нелюдяно, як вона вчинила з нашою мамою... Я пробачила їй образи, тому що непрощене може підірвати зсередини, а ось мама ... не встигла, пішла в інший світ не зустрівшись, не поговоривши, не з'ясувавши, не достукавшись. Вона ніколи не вірила, що син міг з нею так вчинити. Версії були такі: опоили чи щось поробили, а можливо, як чутки до неї дійшли, - часткова амнезія після інсульту, що дозволило йому нас забути...
           Коли мама з інсультом потрапила до лікарні, то вся палата знала, як вона любить свого первістка і якщо він приїде, то одразу підніметься та побіжить від радості. Ми передали через родичів та знайомих рідного села, що мама захворіла і дуже чекає на сина, але до нього ця звістка теж не дійшла. Усі новини з нашого рідного села нам повідомлялись швидко, бо поряд з ріднею невістки жила сваха старшої сестри Валі і вона передавала мамі все, що відбувалося, особливо коли у нас з'явився мобільний зв'язок. Мама померла у 2008 році, у жовтні. Після похорону зателефонував друг і сусід нашої родини Віля Карнаухов та повідомив, що бачився з Миколою. Він висловив своє співчуття з приводу відходу в інший світ найдорожчої людини - МАМИ. На що брат сказав: "Дякую! Я знаю. Я ж був на похороні!" Ми всі дуже здивувалися, тож підтвердили версію: амнезія. Просто так думати нам усім було легше.
           Ось уже 7 років, як брата не стало! Ну, думаю там, на небесах, вони вже зустрілися і все обговорили мої найкращі у світі та найрідніші люди: батько, мамуся та брат. Без свідків.
А ми, три сестри, поки молимося за них, ставимо свічки, замовляємо молебень...
            МИ ПАМ'ЯТАЄМО!!!