Жiноча iнтуiцiя. Продовження. 2

           Якось я була на курсах підвищення кваліфікації у столиці, місті-герої Києві. Чесно зізнатися, я дуже любила їздити на курси підвищення: нові знання, знайомства, враження. Спілкування із колегами з інших регіонів. Знайомство з керівниками та спеціалістами Міністерства Фінансів, адже "я життя присвятила фінансам", так називалася стаття в газеті з приводу одного з моїх ювілеїв.
          Хотіла щось прикупити собі ділове та модне, все ж таки в столиці була.
Костюм один, у стилі "шанель" купила, треба було ще щось придивитись. Обійшла все! Піджаки різні, а ось спідниці у всіх костюмах однакові, класичні. Думаю, навіщо дві однакові спідниці, ось два різні піджаки до однієї спідниці, саме те, що треба. Але ніде не погоджувалися продати окремо піджак, лише костюм. Я вже виходила з магазину, але внутрішній голос покликав мене повернутись. І я послухала його. Зайшла знову в той же відділ, де була пару годин тому і побачила піджак, що окремо висить. Продавець сказала, що випадково знайшли розпарований костюм, тож довелося продавати окремо. Із задоволенням зробила покупку і подумки подякувала внутрішній голос за підказку.
          Ще була така ситуація. Виконувала обов"язки начальника податкової інспекції на час його відпустки, і ми валили план за всіма показниками. Паніка в інспекції, бо не виконання плану в нашій службі - подібне до смерті. А недоїмку допустити - це взагалі надзвичайно... Мені боляче було дивитися на начальників відділів і заступників. З вищої організації погрожували висновками та розправою. І тут не тільки, що колектив буде позбавлений премії, але можна було втратити і посаду, і навіть роботу, а втратити роботу за спеціальністю нікому не хотілося.
          Щоб якось підтримати колег, підняти настрій і підвищити впевненість у свої сили, я, не замислюючись про наслідки, випалила: "Нічого, колеги, прорвемося! А на крайній випадок у мене є добрий знайомий у Мінфіні, він допоможе." Сказати-то сказала, але не думала, що це доведеться виконувати. Таємно в душі сподівалася, що до цього не дійде, саме все розсмокчеться і вирішиться.
          Не розсмокталося, ніхто не допоміг, і колеги нагадали про обіцяне. Так, був знайомий, але бачилися лише один раз, коли мене тільки призначили начальником відділу держдоходів-заступником завідувача міськфінвідділу, він приїжджав до нас, у відділ, з перевірки скарги на нашу завідувачку, вірніше, це була чистої води кляуза, жоден факт якої не підтвердився . Приїжджав із начальником відділу кадрів Мінфіну. Ми зустрічали їх у речпорті, вони з Києва добиралися до нас Дніпром на "РАКЕТІ". Раніше курсували теплоходи Київ-Дніпропетровськ, ми майже посередині були між цими великими містами. Не знаючи їх в обличчя, ми вирішили взяти в руки журнал " Фінанси СРСР " , потім усі довго сміялися, згадуючи нашу винахідливість, т.к. побачивши журнал у Тетяни Олександрівни в руках, вони одразу нас впізнали.
              Але це було давно, ще до створення податкової. З почуттям мандражу та завмиранням серця, я відчайдушно почала набирати київський номер, сподіваючись, що Володимир Іванович не відповість.
Відповів... Почала нагадувати йому про себе, розповідаючи, як і коли, і з якого приводу ми зустрічалися. Дуже боялася, що на іншому кінці дроту покладуть трубку, не дослухавши, але почула добрий, простодушний сміх і запитання: "А з журналом Ви були?" Відповіла. Було приємно, що впізнав, поговорили про наше місто, дуже йому воно сподобалось... Тут я і виклала своє прохання. Запитав лише: "Навіщо Вам це потрібно, тільки заради премії?" Відповідала, що Бог поклав на душу. Включила, звісно, ;;і патріотизм, і честь мундира, і довгі роки без недоїмкової роботи... Довго говорили, обіцяв подумати, як можна допомогти.
 
ДАЛІ БУДЕ.