Пiзнe прозрiння

            Я зрозуміла, щоправда, через багато років, чому ми розлучилися, чому не склалося... Чоловік за своєю природою - мисливець. Йому властиво "завойовувати". А я припустилася величезної тактичної помилки... І не однієї!
Я дала тобі зрозуміти, що ти багато для мене означає. Щоправда, "багато" - це мало ... сказано. Ти для мене – все!
            А починалося так: мене послали в магазин за покупками, але я поїхала велосипедом не в свій, тобто, не в своєму селі, а в магазин, що знаходився навпроти твого дому, в тому селі, де жив ти, сподіваючись побачити тебе хоча б здалеку або хоч на будинок твій подивитися. Були літні канікули, і ми рідко бачилися. А тут приперло: ні жити, ні дихати!               
            Поки я була в магазині, а мій велосипед був залишений на кілька хвилин без нагляду, місцеві хлопчаки вирішили влаштувати мені випробування: вони до керма мого велика, праворуч, прив'язали живу мишу і сховалися за ріг будівлі. Я, коли це побачила, хотіла так закричати від страху, щоб мама моя почула і примчала на допомогу. Ненавиділа і страшенно боялася мишей! Але не буду ж я показувати слабкість перед цією шкідливою малечею. Розв'язала мученицю, тільки я знаю, чого мені це коштувало. Миша, вдячно пискнувши, побігла додому... Мені здається: ці діти мене після цього "заповажали". Тебе я так і не побачила, бо ти на подвір'ї не з'являвся. Додому їхала, тримаючись однією лівою рукою, що було вкрай незручно, ще й зроблені покупки заважали, але така гидливість накотила, що я до мишачого розп'яття не могла доторкнутися.
              Про те, що трапилося, розповіла при зустрічі, але ти відзначив не мій "героїзм", як би й увагу особливо не звернув, а висловився, що не ти до мене, а я до тебе приїхала. Ти про це не сказав прямо, але… трохи натякнув, мовляв, чому?  Зрозуміла – не дуже сподобалося.
              Після тривалої розлуки та невдалої спроби вступити до  держуніверситету, я повернулася додому, нікого не попередивши. Сюрприз зробити хотіла. Це було перед Новим роком. Готувалася до цієї зустрічі, ще в Ленінграді купила маску, якоїсь усміхненої бабусі (старушки-веселушки!) у якій планувала постати перед усіма: чи впізнають? Одяг був теж інший, куплений на свої, кровні. Я в Ленінграді не сиділа склавши руки після невдалого вступу до університету, а працювала в Ленінградському трикотажному виробничому об'єднанні ученицею в'язальниці. В'язала светри, рейтузи, гетри... У мене виходило, легконавчаєма, так сказала моя майстриня. Якби там залишилася, з мене, сподіваюся, вийшла б В'язальниця, з великої літери та мої вироби радували б покупців.
Наших прийшло багато, але тебе не було. Я ходила по залі, мене не впізнавали, хоча минуло лише півроку після випуску. Не впізнавали, звичайно через маску. Потім до мене підійшов Володимир Андрійович Береза, мій любимий вчитель, взяв за руки і пильно подивившись у вічі, через маску, з розумінням усміхнувся.
               Ну все думаю: впізнав, треба йти здаватися. Зняла маску, привела себе до ладу і зайшла до зали, де вже починалася вистава. По здивованим очам присутніх, у тому числі улюбленого вчителя, я зрозуміла, що рано з ролі вийшла. Треба було інтригу довше тримати...

Далі буде.