Пiзнe прозрiння. Закiнчення

          Дуже хотілося тебе побачити. Пізнім вечором, з подругою, взимку, ми потопали до тебе, а дорога неблизька. На що я розраховувала? Що ти зрадієш,закружляєш в обіймах? Але зустріч пройшла не так, як мені в моїх мріях здавалося. Може, тому що тебе вийняли з теплого ліжка... Чи ти не очікував мого приїзду і не повірив своїм очам...Після цієї зустрічі теж залишилася якась недомовленість чи невисловленість. Я відчувала, що тобі наш візит не дуже сподобався. Може, я помиляюсь. Ти ж завжди був прихований і стриманий у своїх емоціях.
          І ще з цієї серії, що запам'яталося. Я працювала піонервожатою в Кам'янській середній школі, ми не могли часто бачитися, ти теж працював. Відстань між нами була кілометрів 35-40. Переписувалися. Якось, отримую листа від тебе, а там лежать якісь квитанції, плата за щось. Видно лежали в конверті, а ти не подивившись, вклав листа і відправив мені. Був будній день, додому я їздила лише у вихідні. А тут такий випадок представився: побачити коханого! Та й документи передати – привід все-таки.
         
           Не роздумуючи, - на автобус і ... в дорогу. Їхати треба було з пересадкою. Дісталася вже ввечері... Мені здається моя зайва зацікавленість тобою ще більше погіршила наші стосунки. Ось що я писала того дня у своєму щоденнику...
      10.03.1971р. "Сталося щось страшно непоправне. Я йому більше не потрібна. Це ясно. Сама винна. Звинувачувати його не маю права. Так, я і тільки я. Прикро, цілий місяць не бачила його і не витримала... Два дні тому був його день народження, а я не привітала, якось не заведено було вітати один одного, не розумію: чому?
            Ні, зовні все виглядало як завжди, але я відразу відчула, що це не так. Ми – чужі! Так, так! Зовсім чужі. Людина, дорожча за яку, здавалося, не було нікого на світі так грубо зі мною розмовляла, кидала такы слова: "Наївне дівчисько!" "Треба любити себе!"
А може, він правий? Я так роблю, бо не люблю себе? Але хіба це головне у житті: любити себе? Любити інших! Ось що найголовніше! На душі бридко. Сама собі не рада. Невже все? Навіть думати про нього не маю права? Страшно! Ні, треба бути гордою і не показувати виду, що нестерпно боляче й гірко, нехай не задається. Я зможу! Більше ніколи не шукатиму з ним зустрічей! Хай іде своєю дорогою!  "Гордим легше, бо горді не плачуть!..."
        01.04.1971р. "День сміху, а мені сумно. Одна. Немає людини, яка б могла зрозуміти мене, підтримати. Немає поруч сильної, дорогої і сміливої людини. Та й не тільки поруч, її зовсім немає, я її не знаю, ніколи не зустрічала, може бути , і не зустріну. А може, сотню разів проходила повз і нуль уваги?
             Не знаю. Вчора зустрілася Зінаїда Борисівна, наша класна, поговорили... Вона запитала: "Що зі Славиком дружба порізно?" Що я могла відповісти, сама про це ще не знала. Часто мене вчителі запитують, як ми з ним дружимо. Вони вважали, що наша, така віддана дружба, і перше кохання - навіки і ... помилилися. Його не звинувачую. Все ж таки він - чудовий хлопець. Гарний товариш. Але... Так вийшло.
             ... ...Наробила в юності багато помилок, які неможливо було виправити... Не було мудрості, гнучкості. Нехитра та відкрита, як господарська сумка. Дуже вірила та довіряла. Не любила себе. Комплексувала через свою зовнішність та свої здібності. Все думала: хтось зможе краще за мене. Боялася, щоб не посісти чуже місце. Не змогла зберегти, відстояти своє перше кохання, захистити його тендітний ніжний паросток і пронести по всьому життю... Не змогла стати повністю ...щасливою.