Часть 2. Глава 5. В далекому краи

Предыдущая глава: http://proza.ru/2024/08/16/1637

Ішли ми зі смутком в далеку Росію,
Здавалось, навіки свій край залишив…
А наші оселі свічками горіли…
Гармати ревіли – бій страшний кипів.

(с) Д. Фальківський


Мої бабуся з дідусем прожили довге і щасливе життя. Але на долю моїх батьків випали непрості випробування.

Війна увірвалася в наш край несподівано. Так раптовий і злий буревій настигає у ясний і тихий погожий ранок, так ворожа безжальна стихія трощить і ламає все на свойому шляху, поділяючи життя на до і після.

Це відбулося ще у Першу Світову, у час німецького наступу, перед яким російські війська були вимушені відступити. Не маючи чого протиставити швидкому ворожому просуванню, російське командування віддало наказ спалити та зруйнувати наші села і міста, щоб нічого не дісталося ворогові.

Моя мати Ксеня на все своє життя запам’ятала той страшний серпень 1915-го року, коли вона разом з усією своєю великою родиною була вимушена покинути рідну оселю і рухатися на схід, у чужу і далеку Росію. Їй тоді було ще тільки десять років, а двом її молодшим братам – і ще менше. Але покинули вони свій дім не відразу.

Ксенькіни батьки – баба Мар’яна с дідом Вакулою – до останнього залишалися у рідному селі, не дивлячись на всі настійливі пропонування евакуюватися. Багато хто в ті дні вже покинули свої хати і вирушили в глиб Росії – хто у спеціальних підготованих для цього залізничних вагонах, а кому не хопило в їх місця – а таких було досить – своїм ходом. Тих, хто залишився в селі, можна було злічити на пальцях.

Того жахливого серпневого ранку Мар’яна прокинулася від якогось сильного гулу та чиїхось гучних криків у нашому дворі.

- Выходите! Немедленно! Вам три минуты на сборы! Вас никто ждать не будет!
Рослий казак на чорному коні скакав по двору взад-вперед біля нашої хати і вигукував щось російською мовою, то стукаючи до нас у двері, то заглядаючи у вікна.

- Яких таких три хвилини, - просила моя бабуся. – Дайте зібратися хоч, речі свої забрати, хоч саме головне, що ж ви за люди-то такі!..

Вона вже зрозуміла, що покинути своє село все одне доведеться. Але зібратися моїм батькам так і не дали. Їм навіть не лишили часу, щоб взяти з собою саме найпотрібніше, вигнали з хати у тому, у чому були вони на той момент.
 
Батьки мої вибігли з дому, а казак скочив з коня і кинув палаючу головню спочатку одну – у вікно, а потім другу – у двері, що вели в сіні. В одну секунду спалахнула наша хата яскравим багряним полум’ям.

Ксенька деякий час стояла і дивилася у жахливому завороженні, як здіймаються в чорне від диму небо криваво-червоні вогняні язики над її рідною хатою, поки батьки, що тікали звідси, не покликали дівчинку за собою.

Разом з іншими селянами моя родина сховалася у лісі, що рос неподалік, і спозирала звідти, як горіло наше село. Це було жахаюче видовище. Суцільне вогняне море охопило все навколо – горіли хати, горіли сараї, горіли інші будівлі у дворах, і полум’яні червони хвилі від цього горючого моря здіймалися увись до самого неба, де у величезної димової хмари ховалося сполохане бліде сонце.

В нас більш не було нашої хати, не було нашого села, не було ніяких власних речей і грошей з собою, в нас більш не було нічого.

- Що нам тепер робити? – тихо спитала Мар’яна.

- Що робити, що робити, - промовив мій дід Вакула. – До Росії йти, за всіма! Що нам ще робити?

- Та як же ж до неї дійти, до Росії теї, - сумно зітхнула Мар’яна. – То ж в таку далечину йти!

- Як, як, - відповів їй наш сусід, що ховався у тому ж самому лісі разом з моїми батьками. – Пішком!

І пішли наші селяни пішком у далеку Росію, залишаючи за своїми спинами таку дорогу і милу простому селянському серцю рідну покутню землю, охоплену нещадним і спустошливим пожарищем жорсткої і нелюдської війни, що так нагло вдерлася сюди, в наше мирне та безтурботне життя, обірвав і змінивши його так несподівано. У великому смутку ішли вони нескінченним потоком в невідому і лякаючу далечінь, звідки, здавалося, вже ніколи не зможуть повернутися додому.

Що нас чекає там, у тої далечині? Що знайдемо ми у тому незнайомому для нас краї? Чи дійдемо ми то теї Росії? Чи не загинемо на чужих далеких ланах від тяжкої недолі болісною і голодною смертю?

Невідомість лякала, але батькам моїм, все ж таки, пощастило вижити. Від села до села, зупиняючись переночувати у випадкових хатах, відпочивши і взявши їжі с собою у добрих господарів, вони продовжували свій нелегкий шлях наперед. Так, з лихом навпіл, і дійшли вони до Росії.

Поселилися вони  десь під Тулою, в якійсь російської селянської родини, що дала їм притулок. Там пробули вони цілих три роки – довгих, важких і вельми складаних, повних своїх випробувань і постійної непрохідної  тугі по залишеної рідній землі.

Моя мати розказувала мні свої спогади, як тяжко їм там приходилося. Баба Мар’яна пошила їм дві невеличкі торбочки, яки вдягалися через голову і носилися спереду, на животі. Кожного ранку маленька Ксенька разом зі своїм братом Тарасом, просипаючись, вдягали на себе ці торбочки і виходили на вулицю. Таких біженських дітей по вулицях далеких російських сіл ходило тоді доволі багато. Збираючись у компанію, вони переходили від однієї хати до іншої, просячи дати шось на їжу чи проживання. Так вони і виживали в ці нелегкі часи.

Там, у далекій Росії, моя мати Ксеня вперше помітила, що вона зі своєю родиною чимось відрізняється від російських мешканців, з якими їй приходилося ділити пристанище. Світ виявився набагато більшим і різностайнішим, ніж вона собі уявляла його, поки жила у свойому невеличкому селі у поліський глибинці і не бачила до цього часу нічого іншого.

Так, через війну і горе, моя мати відкрила для себе інший світ і інших людей. Вони, ці люди, по-іншому розмовляли, по-іншому вдягалися і взагалі навколо всі були іншими, чим вона зі своєю родиною. Але, не дивлячись на цю іншисть, вона, Ксеня, все ж розуміла їх, а вони – її, і могла спілкуватися з їми без перешкод.
Оскільки ці місцеві люди жили в Росії, вони називали себе росіянами. А хто тоді вона, Ксеня, та її мати з батьком, Мар’яна з Вакулою, та її молодший брат Тарас? Як їм тоді себе називати?

Ксеня зі своїми батьками теж жила у великій і неосяжній Російський імперії, але росіянкою себе, як ці люди, назвати не могла, бо бачила, що не така, як вони. Але хто ж вона тоді така?

Ксеня якось звернулася з цім питанням до своєї матері, але баба Мар’яна тільки відмахнулася від неї.

- Ой, Ксенька, не дури мні голову, - тільки і сказала вона їй у відповідь.
Тут, у чужий сторінці, моїй бабі Мар’яні було не до цих питань. Як вижити, як не вмерти, як прокормити себе і свою родину – ось про що думали тоді люди у першу чергу.

 Але всі ці турботи на чужий малознайомій землі тягнулися для моїх батьків, на щастя, недовго. Все змінилося також несподівано, як і почалося.

Продолжение: http://proza.ru/2024/08/24/111