Ревнощi

             Ми з чоловіком навчалися заочно у вишах. Він – у технічному, в Харкові, я – в гуманітарному, в Одесі. Я пам'ятаю старий анекдот з великою бородою, чим відрізняється заочна та стаціонарна освіта. І Соловей, і Горобець обидва мали вищу освіту, одну консерваторію закінчили, але Горобець навчався заочно, або заглазно, як ми тоді, в Одесі, говорили.
             Але так склалися обставини, можливості продовжити юність, навчаючись на стаціонарі, у мене не було, незважаючи на величезне бажання та здатність вчитися.
             Сесії у нас не збігалися. У чоловіка – весна, осінь, у мене зима, літо. Отже, чотири рази на рік ми розлучалися, на певний час...
             Після народження першої дитини я не стала брати академку, а зробила перенесення зимової сесії на літо. Повернувся з травневої сесії мій благовірний і я стала пакувати свої валізи, синочок залишався з бабусею, мамою чоловіка, вона вже була пенсіонеркою і завжди готова була нас виручити.
              Моя сесія мала тривати весь червень, дуже спекотний та спокусливий місяць для відпочинку на морському пісочку в районі Чорного моря.
             Квартиру ми з одногрупницями зняли дуже близько від моря, за кілька хвилин ходьби, до інституту теж кілька зупинок, дуже зручне місце розташування і для навчання, і для відпочинку.
Хазяйка намагалася на літо заповнити квартирантами все, що тільки можна: і флігеля, і коридори, і кухню, і свою кімнату, перебравшись у непридатне для проживання місце. Робилися гроші... Дуже багато (а в цьому дворі було кілька господарів) проживало хворих, які приїхали в інститут Філатова, до речі, він теж був недалеко, з очними хворобами на консультацію або лікування.
             Квартирантів було дуже багато: одні заїжджали, інші виїжджали, прохідний двір, тільки ми, студентки-заочниці, винайняли квартиру на цілий місяць.
             Проводячи мене на поїзд у Кременчуці, Віталій поводився якось дивно. Це я помітила ще вдома після його повернення з Харкова. В автобусі, як тільки сіли, я почала спілкуватися з молодою людиною, поки мій чоловік оплачував проїзд. Улучивши момент він якось засмучено сказав на вушко: "Це ти при мені так поводишся, а що ти робиш без мене?" Я в таких ситуаціях ніколи не виправдовувалася, коли починаєш виправдовуватися, ніби скрізь винен і парирувала, теж пошепки: "А без тебе відразу роздягаюсь і лягаю"... Це його дещо охолодило і протверезило. На вокзалі, обіймаючи і цілуючи на прощання Віталік сказав: "Ти, напевно, найкрасивіша в групі." На що я відповіла: "Ні! Я найкрасивіша на факультеті!!!" -"Ти, як тільки приїжджаєш в Одесу, відразу обручку знімаєш..." - "Що ти! Навпаки, на обручку краще клюють!” Такими фразами ми обмінялися під час розставання...
             Потяг повіз мене назустріч залікам, іспитам, оцінкам...
             Корпус нашого заочного відділення знаходився поряд із залізничним та приміським автомобільним вокзалами та Привозом. Дуже зручне розташування та транспортне сполучення. Мені доводилося часто їздити у гості до мами, яка, як і раніше, жила в с. Кучурган, за 70 км від Одеси.
             В нашій групі було кілька чоловіків, небагато, всього вісім. Я була старостою групи, тому з усіма була у добрих стосунках. Крім того, навчалася зовсім непогано і часто давала "злизувати" контрольні та курсові роботи.
             Мене так дістала громадська робота за все моє свідоме життя, гадаю: все, ніяких портфелів! Коли приїхали на першу сесію, стою біля розкладу, переписую і чую, що всі моє прізвище вимовляють: "Як би знайти Ненчину?"
-"Цікаво, хто це така?"
-"Треба у Ненчиної дізнатися"...
Озирнулася, стоять за спиною, перемовляються, дивлячись на розклад, але зрозуміла, що мене не знають, адже в технікумі я вчилася під своїм, дівочим, прізвищем.
             Знову вдивляюся в розклад своєї групи, бачу, а там надруковано в кутку: "Староста групи Ненчина Тамара Петрівна." Ах, ця карма! Знову вона мене переслідує. Довелося впрягатися. Щоправда, до старості ставлення особливе, як стали ставити п'ятірки на першому курсі, так і не могли зупинитися до кінця навчання.

Далі буде.