Часть 2. Глава 6. Мирне життя

Предыдущая глава: http://proza.ru/2024/08/19/1129

Тому, що Український Народ в протягу сучасної світової війни проголосив себе незалежним і виразив бажання привернути мирний стан між Українською Народньою Республїкою і державами, що находять ся у війнї з Росією, постановили правительства Нїмеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини заключити мировий договір з правительством Української Народньої Республїки; вони хотять сим вчинити перший крок до трівалого і для всїх сторін почесного світового мира, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привернення дружнїх відносин між народами на полї полїтичному, правному, господарському і умовому.

(с) З Берестейського Мирового договору, укладеного
між Українською Народньою Республїкою з одної сторони і Нїмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони.
 
Берестє-Литовське, 9 лютого 1918 р.



У 1918 році Росія підписала з іншими центральними державами так званий «Берестейській мир». Про цю історичну подію я дізналася, як була вже дорослою і цікавилася історією.

Представники аж цілих чотирьох держав зібралися у нашому Бересті і, після довгих і складаних перемов, домовилися про мир: спочатку у лютому, з радянською Росією, а потім – у березні, з Україною. За умовами цього договору Росія виходила з першої світової війни і зобов’язувалася вивести свої війська з територій інших держав, з якими тоді воювала, обіцяла не претендувати більш на їх землі, а також признавала недавно проголошену Українську Народну Республіку самостійною державою.

Ці великі історичні події відбувалися у Білому Палаці, що знаходився у Берестейської фортеці. Кажуть, що цій мирний договір став першим офіційним документом українською мовою, і був він складений і підписаний у наших краях, на нашій Берестейщині.

Дякуючи цьому «Берестейському миру», війна на нашій землі, нарешті, скінчилася. Стихли криваві безперервні бої, що стільки часу мучили нашу багатостраждальну землю, змовкли гармати та пушки. Мої батьки отримали можливість, в яку вже вспіли втратити і віру, і надію – повернутися у рідне село.

Згодом з умовами нового підписаного документу, наші землі відійшли до складу так званої «Української Народної Республіки», яку Росія тоді була вимушена признати, і на деякий час тут встановилася нова українська влада. Ми більш не належали до Російської імперії, і мої батьки повернулися додому вже в іншу країну, яка зустрічала їх прихильно та співчутливо.

Але моїх бабусю з дідусем не сильно хвилювало в цій час, яка там зараз в нас була влада. Вони займалися своїми справами, далекими від політичних дій великих держав, налагоджуючи свій скромний селянський побут у складану повоєнну добу.

З сумною радістю вітали наших людей двори покинутих самотніх хаток, де встигли за цій час вирости і розгорнути своє широке листя бур’ян та кропива. Більшість з цих хат і дворів по вертання додому їх господарів виявилися розграбованими. Велике розчарування чекало і моїх батьків, як тільки переступили вони поріг рештків своєї вцілілої після всіх боїв, що велися тут, хати.

На залишеному війною пожарищі не зосталося майже нічого, крім попелища та руїн. Одна стіна нашої хати зі з східного боку обгоріла повністю і чорніла на сході страшною плямою, підлога була розібрана на дошки, що валялися то тут, то там, розкидані по землі, на даху зяяла величезна діра, скрізь яку просвічувалося блакитне небо. На місці висмикнутих з петель дверей і вирваних віконниць у вікнах виднілася чорна і страшна порожнеча, що вела у сіні та кімнати, а точніше – у те, що від них зосталося. Всі меблі, весь одяг, всі речі були винесені з хати, а що не винесене – то чи згоріло, чи було розбурене і зламане, і лежало тепер, нікому не потрібне і не придатне к використанню, викинуте надворі чи в сінях.

- Ах, людочки мили! – голосила моя бабуся гірким плачем, раз у раз сплескуючи руками і розглядаючи весь цей залишений війною жах. – А що ж тут робиться-то! А як же ж жити тут далій??

Але горювати моїм батькам не прийшлося довго – адже на це у них просто не було часу. Який сенс плакати даремно, якщо сльозами справі не допоможеш? Взявши себе у руки і відкинувши всі свої хвилювання, вони разом з іншими селянами, у яких становище було не ліпшим за наше, прийнялися за роботу.
 
Так почало вертатися потиху в наші хати колишнє життя.

Люди в нашому селі у таку нелегку годину показали себе з найкращої сторони: вони виявилися дуже дружними та працьовитими і допомагали один одному. Робота йшла неспішно, але упевнено і уперто: виривалися з коренем товсті нахабні бур'яни, що розрослися у пустих подвір’ях, залишених без хазяйського нагляду, ремонтувалися і відбудовувалися наново зруйновані війною будинки, вкотре засівалися грядки новими рослинами та культурами на покинутих і запущених городах.
 
Пройшло зовсім небагато часу, як на минулих пожарищах знову росли зелена трава та квіти, тягнучи свої тонкі стеблини назустріч живлючим сонячним промінням,  ніби забувши про всі ті біди та випробування, що прийшлося знести цієї землі у свою нелегку годину.

Нове життя на своїй землі дало нашім людям нову мляву надію на краще майбутнє.
Українська влада відкрила тут багато навчальних установ, де предмети викладалися українською мовою, проводилися спеціальні вчительські курси, коб підготувати викладачів для цих шкіл, велася широка освітня праця, видавалися українські газети, книги та інші видання. В різних сілах та містах діяла українська «Просвіта» - організація, яка мала на меті просвітництво неграмотного і неписьменного сільського обивателя.

Але не до всіх сіл доходила вся ця освітня робота, яка відбувалася в ці часи на наших землях. Багато наших селян так і залишилися неосвіченими, байдужими до набуття знань. Такими були і мої батьки.

На жаль, не дивлячись на всі ці створені новою владою сприятливі умови, моєї матери так і не вдалося отримати належну початкову освіту: у царські часи селянських шкіл в нас тут було небагато, а по війні стало вже не до навчання – треба було допомагати батькам в їх сільській господарці та шукати собі працю, бо прокормити все своє сімейство тоді було дуже важко. За все своє життя моя мати так і не навчилася ні читати, ні писати, а розписувалася завжди простим хрестиком, який акуратно виводила синім чорнилом на білому папері, коли треба було поставити свій підпис на якомусь важливому документі.

Про всі ці події на нашій землі я дізналася тільки потім, вже в юнацькому віці, і не від батьків, яки завжди були людьми, далекими від усього цього, а від своїх нових друзів. Вони, ці мої нові друзі, з якими звела мене моя нелегка доля, були пов’язані з українським рухом в цих краях, і пам’ятали багато чого такого, про що вже не пам’ятали ці не хотіли пам’ятати інші. Але що то за були таки мої нові друзі, звідки вони взялися і як я з ними познайомилася – це вже зовсім інша, особлива і окрема історія, про яку ще прийде час розказати на сторінках цієї моєї відвертої і дуже особистої розповіді.

Кому на жаль, а кому, може, навпаки, і на щастя, Україна на цих землях пробула мало часу. Цій недовгий рік, як яскравий короткий спалах, стрімливо пролетів над нашим краєм і згаснув, так і не вспів розгорітися і засіяти на всю свою повну силу, зайшов за обрій блискучою зіркою, що падає вниз з небосхилу, і зник, ніби і не було тут нічого такого ніколи, і зараз мало хто згадає вже про цей короткий та забутий усіма період нашої історії.

Прдолжение следует...