Iнтим

             Вчора весь вечір були вдвох із Сашком у кімнаті. Галина пішла зі своїм хлопцем гуляти, а ми сиділи зачинившись, без світла, інакше інтернатівські не дали б нам спокою.
Він мене пристрасно цілував. Думала, що задихнусь від його поцілунків. Але дивно, що я нічого не відчувала... не було відчуття польоту, як за першого поцілунку з коханим хлопчиком. А цілуватись, треба сказати, він уміє! Раптом він почав розстібати мій халатик. Ще чого не вистачало!
             Я багато читала у книгах, віршах, бачила в кіно, як відбувається непоправне у житті дівчини. А тут ще девіз старшого брата "Хлопець плаче, просить, а ти плач, але не давай!" - сплив у пам'яті. У такі миті він завжди приходив на допомогу і протверезив. Я не злякалася. Знала, що від мене багато залежить. Він розстібав гудзики, я відразу їх застібала. "Горда, неприступна..." - чую його глухий голос. Але я була в здоровому глузді і моя голова була зі мною і мислила чітко.
Ось його рука несміливо ковзнула вниз.
             Я схопилася! Чого-чого, а цього вже я не чекала. Тяжке мовчання... Хоча я не вірила, що він здатний мені щось зробити без моєї згоди. Але ж спроба була. Сашко зрозумів, що я образилася. У нього, мабуть, хибне склалося враження про одеських дівчаток, усе за стереотипом... Довго просив прощення. Виправдовувався, щось бурмотів.
- "Ти не сердишся?"
- "Сержуся і дуже!"
- "Ти мені дуже подобаєшся. Ти потрібна мені!"
- "Навіщо ти так?"
- "Не знаю...
Мені треба поїхати на кілька днів до родичів. Відпустиш?
Наче я мала на нього якісь права.
             Наступного дня Сашко прийшов прощатися перед поїздкою. Я лежала в ліжку, відвернувшись до стіни. Зробила скривджений вигляд. Галя сказала йому, що я сплю і нікого не бажаю бачити. Він підійшов до мене, торкнувся рукою.
Попросивши Галю та Григорія вийти з кімнати, спитав пошепки: "Сердишся? Не треба!" Від нього пахло, вірніше, несло (пахне добрими духами!) коньяком.
-"Сержуся ще більше, ти не тверезий. Я ненавиджу запах алкоголю!"
-"Але мене ж проводжали!"
-"Не має жодного значення!"               
             Нахилився та поцілував.
- "Ти мене чекатимеш?"
-"Ні! Завтра ж заміж вийду!" Мені стало смішно. Виїжджав на кілька днів і мав намір здобути клятву у вірності.
-"А як на тебе чекати?"
-"Добре чекай!"
Поцілував ще раз і пішов. Чи прийде після приїзду? Нам скоро їхати. Практика завершується. Одеса, технікум та червоний диплом чекають на мене.

              Очманіти! Сашко повернувся і сьогодні мені прямо, відкритим текстом запропонував: "Стань моєю!"
Господи! Невже він мав хоч найменшу надію, що я можу погодитись. Маячня!!!
Мені було хоч трохи страшнувато, але в той же час і смішно. Я була більш ніж впевнена, що в мене достатньо сили, що якщо я буду проти, ніхто не зможе мене зламати. А я була проти! Це не входило до моїх найближчих планів. Свою пропозицію Сашко обґрунтував тим, що тільки після ЦЬОГО він буде впевнений, що я належатиму йому і тільки до нього повернуся після навчання. Нерозумно, як нерозумно!
- "Більше не приходь з такими намірами! Це все марно !!!" - сказала я на прощання.
             ... Вже до Одеси прийшов лист: "Чи можу я сподіватися? ... Мені хочеться піднятися на високу-високу гору і сильно-сильно закричати: "Тетянко! Я люблю тебе!!!" І щоб весь світ і ти почули це. Боюся тебе втратити. Давай поїдемо разом кудись далеко-далеко..."
Романтик... Він приїжджав до мене за місцем моєї роботи, яку мені надали після закінчення навчання. Відстань між нами була пристойною. В одній, Дніпропетровській області, але в різних її кінцях. Але не склалося... Не доля, значить.
              "Розлука далеко не найкращий спосіб випробування на вірність" – десь я це вже чула. З вуст однієї, дуже дорогої, коханої людини, яка назавжди залишила зарубку на серці. Це він сказав мені при розлученні, коли я їхала  вступати до університету.

Використані фрагменти із щоденника молодої дівчини за її згодою. Імена змінено.