Таких час в ознака укр. мова

Віктор Матюк

Таких часів ознака

Наших часів ознака, в жінок на перше місце вийшла не голова, а срака!
Таких мають тільки раком згідно з зодіакальнім знаком!
Вони іншими ніколи не будуть, достеменно не запам’ятають,
За що жінок чоловіки всю ніч тримають! Нема бажання всім догоджати,
Треба мати на увазі, що в недоречний час стрімке бажання здолає нас
Посеред проїзного шляху, з’явиться біль в боку, ти весь в поту,
Щось чудне ось-ось торкнеться до неба, час мине,
І ти не в змозі сили витрачати і жінок повчати,
Як їм не попасти за грати? Вони радіють всьому,
Але бояться втоми, навіщо їм час витрачати,
Коли тебе можуть вигнати з батьківської хати?
Треба совість мати, щоб всі перешкоди здолати,
Чоловіки бояться жіночої прямоти, як достукатись до них
В скрутні часи? Людські плітки літають навкруги,
Їх супроводжують гріхи і пересуди,
Приємні люди марять блудом! 
Тяжкі думи вітер по дикому полю розвіє,
І навіть стара повія напевно зуміє
Достеменно пізнати людську брехню,
Вона колись випливе на поверхню буття,
Збудиться мрія твоя про спокійне життя!
Брехня, як сизий дим покине отчий дім,
І все, що пов’язано з ним викине за сусідній тин!
Такий ти не один, та і жінка твоя також не одна
Таємно марить і гадає, що чоловік її поважає,
Але він мимо волі зробить кроки назустріч вроді,
Адже вона жінці від бога дана! Іншим я також не стану,
З неба зіроньку для дружини не дістану, вона погано
Відповідає на мої догани, немає пошани, деякі прочани
Не помічають зраду, вони дивляться на гріхи спереду і ззаду,
І чужим людям дають поради! Чужі думки ми б мали зберегти,
Але ми йдемо напростець, тільки вперед, свій досвід здобуваєм,
Та чомусь бідолах повчаєм! Не розумію до кінця всі наміри Творця,
Він сіяв і землю орав, людей оберігав від ігрищ та забав,
Коли ж останній божий раб замертво упав,
Бог недовго ждав ту блаженну мить,
Коли вся правда земного буття
Заполонить православні краї,
А люди залишать свої гріхи?
Мої роки – моє багатство,
Життя робить корективи,
Яким би добрим я не був, про прийдешнє життя в присутності жінки зразу забував!
Ловив гав, і не зважав на чужі думки, а залюбки творив різноманітні гріхи!
Жінки всі можуть таємно зійти з благословенної стезі,
Важкі часи попереду і позаду,
Навіщо мені і дружині чужі поради,
Нам набридло своє щастя чекати,
 Ми немовби в стані розп’яття?!
Немає бажання стукати кулаками в заперті двері,
За ними сплять глухі тетері, на поляні токують глухарі,
Вони марять навіть у сні про спогади давні свої!
Минулого не повернути, але требі смуту в душі пережити,
Зайвий раз не тремтіти від заздрощів людських,
Немає поваги у них до жінок тих,
Хто щиро і доречно відрізняє добро і зло!
Яких життя поламало, яких біда спіткала,
Всі вади життя затьмарена доля пізнала зрання,
Але глумиться над ними зайвий раз вона не стала!
Немає бажання вранці слухати гуркіт фанфар,
Адже полум’я від Стожарів колись до землі дійде,
 Все грішне від родини відійде, і час розплати гряде!
Жорстокий вік, зашкарубле життя, брехня і людська неповага
Посилює жагу,  без неї не зробиш ні шагу назустріч відрадній зорі,
Вони звикли жити в теплі на рідній землі, де люди всі не знають,
Куди подіти свої гріхи? Твоя душа потребує визнання,
А жіноча – кохання, сім’я – не заслання на все життя,
В сім’ї є потреба не тільки від землі та неба!
Цього бажає тіло і жадає душа,
Вони зрання щось кажуть про буремне життя,
Я ж з роками міняю погляд на важливі речі,
Мене не цікавлять суперечки, лише докоряю долі,
Що вона інколи зітхає, та розум зразу втрачає!
Час минає, музика на лісній галявині ось-ось заграє,
Душа радіє и плаче, і жде терпляче, коли ж свято в дім ввійде!
Його немає ніде, адже земля від вибухів гуде, але життя йде
По накатаній стежині, сонце сіло, землю і тіло зігріло,
Всюди темніє, вечоріє, жінка не спить, вся тремтить,
Душа болить, пахвина свербить!
Є в нашому житті такі моменти,
Яких люди бояться, або ними гордяться! Вони хотіли б на схилі років
Купить собі квиток в зелений гайок, де серед зелених гілок
Злітає просідь, там зморшки солідні,  майже не видні!
Там молодість и блиск в очах, слід поцілунку на губах,
А забитий в серце цвях зникає прямо на очах!
Немовби це все було ще вчора,
Очі зведені вгору,
Там жіночка шукає втрачену долю,
Натикається на бешкетуватиму сваволю,
Яка гуляє по дикому полю! Їй тяжко зрозуміти,
Що ті дорогоцінні миті назад не можна повернути,
Про них не забути ні в жару, ні в холод лютий!
Де цій жінці сили взяти, щоб відстань булого життя назад відмотати?
Скільки часу треба чекати, щоб долю спонукати важливе рішення прийняти?
 Ну що ж нехай бреде неповороткий дощ по вулицям нічним,
Не стану йому виносити догану і бігати слідом за ним,
Він уперся в сусідній тин, помріяв декілька хвилин,
Тіло знову відчуло себе молодим,
Що тепер робити з ним?
Жінка побажала світла і тепла, і щоб під ногами шорхнула листва,
Його славнозвісній баритон, звичний в осінній сезон,
Відчули на собі не тільки люди, а й звичайні квіти!
Куди погляд не кинь, відчуваєш, що рядом росте полинь,
Почуття переповнюють душу, в горлі сушить,
Напевно престаріла жінка щось інше любить?
Осінь життя  не приходить мимо двору,
 В осінню пору всі ховаються в нору,
Хто – в яку? Я ж дописую останню строфу,
Яка мені дарувала нові відчуття любові і кохання,
Мої зізнання в іскристій оправі не сприймає тільки біс лукавий!
Поки не пізно, я б віддав половину свого життя,
Щоб знову відродити давнішні відчуття!
Мою стезю засипала різнобарвна листва,
Мої роки на мої плечі лягають,
Вони часу не гають
І всі підстави мають,
Щоб пізній листопад якимось чином повернути назад!
Прекрасна жіноча стать має декілька природніх ознак,
Вона висока та струнка, завжди собі знаходить мужика,
Він її обійме, як кущ калини, і пісня журавлина
Смуту поглине, та мимо пропливе! Пам'ять знає все,
Але час невпинно йде, кінчаються літа,
Тебе тяжка доля ось-ось спіткає, вона вже тебе зустрічає
Біля сусіднього старинного узвозу, ти ж будеш не в змозі
Зійти зі своєї дороги! Хворобливі ноги ледь-ледь бредуть,
Вони долають останній редут, підожди – ще не час вмирати,
Не вечір ще, життя тяжке по гірському схилу тихо і невпинно їде,
Таять сили і зникає міць, холодна та волога ніч  змиває піт
З голови до ніг, звечора дощить, дощ нікого не ощаджає, 
Він не береже ні житло, ні нутро! Життя пройшло,
І не зачепило воно ні серце, ні чоло!
З сумом дні перегортаю, і бога закликаю – продовжити осінь мою,
Але її я навіть не люблю! Чому? Мені нічого не треба, тільки води і хліба,
Мені нікуди від останнього подиху не сховатися, 
Треба долі покорятися, перегорнуть би своє життя
І всі свої набуття корявою рукою,
Щоб закінчіть своє тяжке зітхання
Вдалою строфою! Вся біда, біль і нужда
Летять бог вість куди, вони завжди зиркають на небеса,
Там жіноча краса віддає небеснім богам частку свого тепла!
Молодість пройшла, душа спокій собі ще не знайшла,
До очманіння дійшла в день Страшного суду,
На неї було стільки вилито бруду,
Що вона сама не змогла
 Всі гріхи перерахувати,
Від жіночої статі залишився нестерпний біль!
Затьмарення грішних душ и тіл зійшло в тінь,
Щоб звідки чужі плітки інших грішників знайшли!
Ось і ми зупинились на межі, де несповідні шляхи,
Купив Яву – копай яму, коли прийдеш до тями,
Тоді перегорнеш останню сторінку життя,
На ній твої відчуття, висновки і результат,
Ось так люди сідають на шпагат,
Не пам’ятаючи ані чисел, ані дат!
Коли важко пересилити біду, однією надією живу,
Доки замертво на землю не впаду!
Мінлива наша земна стезя,
Мінливі наші почуття,
Йдеш то туди, то сюди, і завжди знаходиш занедбані сліди минулого свого,
Грішне нутро не раз поверталось назад, нічний зорепад, як гірська вода
Відбирав частку твого тепла! Гірська ріка через мою душу,
Немовби струмок пройшла, поки жінка із сусіднього села
 З розуму не звела! В сумній музиці вересня грішна душа
Натрапила на чуже каяття, це сталося біля гірського струмка,
Коли на небі спалахнула зоря, подих вересня пройшов крізь серця,
На все воля Творця! Немає покаяння, але є велике бажання: 
Закінчити життя анахорета, и при цьому осилити творчу втому!
В державі рабів ти всюди чуєш сумний спів, там простий люд поважає блуд,
Всі на тебе буром пруть, і я пру на нудьгу та журбу, не можу дати собі тями,
Біси гоняться за нами, колись ходила тверезою кожна твар,
Ти спокійно перевертав календар, і різні відтінки долі
Чітко окреслювали езотеричне коло! Розкаятися ніколи не пізно,
Доля капризна дивиться на чужі гріхи грізно,
На превеликий жаль простолюдин і пан
П’яними падають в бур’ян,
Навіщо їм службовий роман? 
Як далі жити, душа бажає жінок любити,
Але щоб згрішити і біди не натворити,
Ти ледве йдеш, ось-ось з остраху упадеш, посоромиш совість і честь!
На дворі стоїть така епоха, коли з бабою ти збираєш крихти минулого відчуття,
Тобі на епоху наплювати, тільки б в кутку до  ранку скрипіло ліжко
І би зміг би додому від коханки пішки дійти!
Несповідні Господні путі!

м. Ржищев
11 вересня 2024 р.
21:05