Стишую ходу УКР. мова

Віктор Матюк

Стишую ходу

З роками стишую ходу, не біжу, як раніше, краще автобуса діждусь,
Нехай дощ молотить по криші, а вода зі стріхи ллється на асфальт,
Хочеться менше розмовляти, більше часу язик за зубами тримати! 
Не треба зволікати, хочеться зачаїться, від людських зазіхань відсторониться,
Спокійне життя як набуття, нова зустріч, нове бачення брутального життя! 
Мені нікуди поспішати, на воротах - залізні грати,
Чужий біль не залишає сил для застарілої душі,
Їй до вподоби спокійне життя і щоб дружина любима твоя
Сиділа біля вікна і не відкривала зайвий раз свої вуста!
Із двох - красивіша та, у якої на першому місці – доброта, 
А опісля почнеться каяття, тому що буття
Не по тій стежині йшло, хочу родині довести,
Що в повсякденному житті не треба цуратися біди!
Від неї не втекти, вона приходить на тлі радості та любові,
Але нам замало відведено часу для життя на православній землі!
Дрібне слівце мимо вух пропливе, десь собі глибоко в душі спокій знайде,
І тихо - тихо в тінь зійде! В ті потаємні місця всякчас бажає втекти душа,
Там вона відпочиває від гуркоту життя, кому її сльоза - немовби вода,
Туман, як сизий дим, втім можна довіряти в цьому житті не всім,
Ні грішним, ні святим! Всі колись відходять в тінь,
Вони чують дзвін, але не вірять вухам своїм!
Не слід ховати образи свої від рока та судьби!
З роками стишую ходу, на щастя, чи біду,
Однією надією весь час живу,
Ночами чутко не сплю,
Постійно міркую про гріхи зроблені бутті!
Колись всі мої набуття поглине земна нескінченна суєта!
Простота ми, простота, тільки - тіло та душа, а земля давно не наша,
Чаша долі пролилась сповна вже в чужому полі, ні долі, ні життя!
Душа не може гріхи мені простити, що далі робити і як жити?
Невже можна людину корити у тому, що вона тікає з дому?
Чому? Добре серце не вміє прощати, немає часу
Чужу сповідь довго чекати і зайвий раз
Собі дорікати, що залізні грати
Могли нас до смерті доконати!
Легше згубити, чим полюбити,
Тяжко навчати, що числа та дати треба пам’ятати,
Навіть сидячи на шпагаті! Напевно я з другого віку,
Навіть епохи, з думки не йдуть давнішні часи,
Щось перевертається в грудях,
Там серце і душа на перших ролях,
Невже хтось в них забив великий цвях?
Квітує тепле літо, достигле жито зв’язане в сніп,
Душа чомусь тремтить та й серце болить вже чимало літ!
Дивлюсь на себе в профіль і анфас, питаю долю не в перший і не останній раз,
Чому вогонь в очах ще не погаснув і не змарнів від тяжких днів земного буття?
 Вечірня зоря дарить крихітку полум'я, земля свята зрання слухає пісню солов’я,
Доки ця пісня триває, душа від острахів відпочиває, доля з нею в схованки грає,
А життя тим часом триває! Я ж тихо стояв і здаля слухав і не з ким розмовляв,
Ревів без сліз, адже сам тягну свій віз і скрізь бачу недолуге життя,
Неспроста повноводна ріка весь час блукає по слизькій стезі,
Забобони мирські надовго залишаються в кремезній душі!
Я буду тим, кого не можна забути, мене не можна не пам’ятати,
Мої сакраменті цитати простій люд буде до смерті читати, 
Я один із тисячі, хто не звертає уваги на чуже майно,
Чудовий антураж природа створюю для нас
 В передвечірній час! Там чимало прикрас,
Недосяжні вони навіть для неосяжної мрії,
П’яниці та повії подумки літають в сузір’ї
Давнішніх думок, вже продзвенів дзвінок
Біля іконостасу, він нагнав страху на декількох жінок,
Кожний їхній порок Господь-бог знає назубок!
Пройшлось і мені від галасливого натовпу відійти
І підрахувати роки минулого та прийдешнього життя,
Залишилось менше часу, щоб не смакувати остаточні земні почуття!
Залишилось мало часу, щоб душу свою без окрику довести на вершину гори,
Де немає душевної пустоти, голоду, холоду та нудьги! Тому спішу приємно жити,
І ніколи не тремтіти перед злом, воно вирує кругом вогкою ніччю і з кожним днем
Життя проноситься, як проблиск гаснучої свічі, минають дні, проходять ночі,
Знепокоєні очі бажають розслабитися всерйоз, і щоб ніхто зі знайомих жінок
Не мав змоги зайти в ломбард, щоб заложить за безцінь декілька моїх цитат!   
Свят! Свят! Свят! Прийшов час пройдешні гріхи викупати, щоб не сісти за грати,
Година розплати ходить поруч, залізний обруч давно вже охоплює
Бірюзу небес, про совість та честь ніхто розмову залюбки не веде!
Розпач з обличчя ледь-ледь зійде, і в проруб швидко кане,
Ніхто звідки її не дістане, чому? Все це не потрібно никому!
Нас совість гонить з дому, ближче до храму,
Треба пом’янути батька і маму,
Самому треба пройти крізь пітьму,
Щоб віддалиться від сорому,  як можна далі, сварки та скандали
Душу і розум порядком дістали! Вони не бажали втручатися в діла мирські,
Навіть погоджувались на деякий час зійти зі своєї важкої стезі,
Але ті, що живуть вдалині, без дітей і сім’ї,
Догоджують тільки самим собі!
Під ногами шаруділа мертва листва,
Її доп’яна напоїв не солов’їний спів,
А нищій дощ,  показалось мені в темряві буття,
Що благословенна земля інший окрас набуває,
Адже вона міцно  вдачу в руках не тримає!
Це питання швидко розголосу набуває,
Зазіхання на чуже кохання викликає знак запитання і оклику,
Після вигуку із останніх сил невідкладний випадок дав душі чемний зарок,
Що наблизившись як можна близько до сяючих зірок, якщо тобі дозволить Бог,
Він спробує всю брехню про себе спростувати, і ніколи під чужу дудку не танцювати!
Показалось мені, що я пливу по дощовій воді в старому човні, там весел немає,
Але він легко всі перешкоди долає, на березі статна молодиця пісню співає,
Доля цей човен міцно на воді тримає! Він летить крізь неоглядну ніч,
Той чоловік, хто на тому човні летить через весь мармуровий світ,
Об сизого голуба на березі ріки зненацька запнувся,
Озирнувся по боках, невже він наступив на цвях,
Свій душевний біль йому не вдається втаїти,
Адже його не можливо довгий час терпіти!
Час надто повільно тече для, хто жде,
Але він занадто швидкий для тих,
Хто боїться, що хтось узнає про його гріх,
Але життя йде, і любе лихо його не мине,
Доля сумує, рок святкує, ніхто один одного не чує!
Вітер зі сходу дує, земна краса погляд ось-ось зачарує,
З часом ми розуміємо, що навмання живимо і діємо,
Когось втрачаємо, час гаємо, щось від долі вимагаємо,
От так і живемо, опісля надолужуємо згаяне,
Але час невпинно йде, його не спинити,
Він тече то швидко, то повільно,
Він, як буремна річка, зовні мала,
Але всередині тече стрімка вода!
Кожна мить буття – це вирок для митця!
Час не щадить нікого, на все воля Бога,
Колись закінчиться бархатний сезон,
Тепле літо мине, проходить все,
Але різноцвіття природи
Жде нагоди, щоб
Недосяжний Бог розтяг чарівні дні,
І думки страшні внівець зійшли!
Хай йому грець, лопається терпець,
Важко чекати, коли все, що було і гарно цвіло,
Десь загубилось, серце часто-густо забилось,
Щастя забарилось в свій час порадувати душу і тіло,
Вони ледве не зомліли! Тільки дні , щасливі та сумні, 
Залишили назавжди яскраві спогади по собі!
Життя вирує вдалині, поряд – тиша та благодать,
Чого кращого від буремного життя чекати,
Щоб останнє слово сказати перед тим, як
Буде зрозуміло всім  і грішним, і святим,
Що все в житті минає, але ніхто не знає,
Що його далі чекає? На вулиці музика грає,
Чужа дружина чарівну пісню співає,
А де ж того щастя мить? Коли тіло тремтить,
І душа болить, але ти бажаєш далі жити,
Та чи будеш свою долю знову цінити?
У клопотах земних та в думках сумних
Проходить повсякденне життя, зриваєш листок календаря,
І дня вже нема, пітьма в очах, на щоках краплі сліз,
Ти пізніше пожалкуєш про все, але життя вже мине!
Проходить все,  пройде і ця сумнозвісна болюча мить,
Як час нам зупинить? Наше життя свою ходу не зупиняє,
Частіше доля людям дорікає, а скрипаль на ганку грає,
І життя минає! Доля в турботах розчиналась,
Тільки щастя долі не скорилось, та й вона
З відповіддю не забарилась!
Навкруги вирує життя,
Зрання природа оживає, та й вона не знає,
Що нас в дорозі сьогодні спіткає?
Зачекай, долю не втішай,
Всьому приходить край!
Білий іній впав на обрій синій,
Чуб сивий прикрив лоба і віко,   
Ненаситна та безлика утроба
Шукає розумників для спілкування,
Незважаючи на легке недомагання,
Біль в грудях та тремтіння хворобливих рук,
Слина, що капає з губ, та падає на квітку взаємної неповаги,
Полегшення не дає, час невпинно пливе у далечінь,
Десь повінь підтопила старенький тин!
За ним небесні простори, долини та гори, ні життя, ні долі,
Тільки блиск чужої сваволі залишився у дикому полі!
Музика осені поруч лунала, вона до окраїні села
Мимоволі долітала, по вірлицях плутала,
Але зі своєї стезі ніяк не звертала!
Соло душевне навіяло спокій,
На стезі широкій, кривій та однобокій, 
Світло гірського кристала чарівно не виглядало!
Я ж жду нагоди, щоб буремні води земного буття
Не торкнулись мого особистого життя,
Душі постійно потрібна вода,
Тілу - важнієш їда, аніж красота!
Не пугай, Боже, пеклом мине,
Чай пройде і в моє серце інший вогонь стрімко ввійде,
Де не де полум’я значне в серце чуже зможе увірватись,
Щоб почуття святе змогло з жіночими почуттями побрататись,
І за руки міцно взятись, закохатись і зійтись в ту благословенний мить,
Коли в карманах не золото, а слюда блищіть, душа не скиглить і не тремтить!
Мені на чужий вогонь наплювати, треба опір долі подолати і не сісти за грати!
Життя моє схоже на постійний біль, він похожий на сумний жіночій спів,
Я за слабість себе прокляну, та не зможу долю свою нічим налякати,
Колись усе у вічність відійде, але справедливості не буде ніде!
Життя мине, воно собі спокій на кладовищі знайде!
Відмолити свої гріхи зможуть люди не всі,
Говірливі та занадто галасливі
Переіначать їх на свій лад,
Я теж не стану гадати,
Чи треба байдикувати,
Чи долю за чуба брати?
Слава, як продажна дівка, бігає стрімко слідом за чоловіками, 
 Старість ледве перебирає хворими ногами, хтось під небесами
Мені  в пітьмі на вухо тихо шепнув, що осінь золота за поріг мого дому зайшла,
Підкралась до моєї старої подушки, щоб самотужки дійти до занедбаного ліжка,
Воно без простирадла та без білизни, там пройшли мої найкращі буремні ночі та дні!
Бажаю, щоб мій біль, який я вилив на грішний мир, не забрав у грішника безліч сил,
Не лякав його погибеллю великих почуттів, які не потребують зайвих промов і слів!
Був би кожній з нас творцем своєї долі, він би всупереч волі небес
Не чекав би так довго від сьомого неба якихось чудес!
На схилі прожитих літ є привід знайти до долі чемний підхід,
Щоб затамувавши подих, вона не споминала кожну мить
Мій старий та давно забутий розумом гріх!
Я просто живу, щось пишу, інколи грішу,
Слухаю спів птиць, голубів і горлиць,
Неважно, що життя поважне
Склалось, як дім паперовий,
Не новий, а старий, в пам’яті моїй
Залишилось мале коло з тих,
Хто колись зі мною радів судьбі та долі,
Та розділяв успіх та невдачі долі собачої! В полі зав’яла полинь,
Хмара зайшла і принесла тінь, втім вона не стала поспішати,
Продовжувала чемно чекати, доки я зі знавця
Перетворюсь у спадкоємця шахового гравця!
Його пам'ять тобі допоможе на буденній дорозі
Всі провини остаточно порахувати,
І спокійно спати до ранку,
Не стану пороти гарячку,
На тверезу голову розложу все, що було і що пройшло, 
По полицям буття! У кожної події є свої недоліки і набуття!
Таке наше життя і нам його не змінити, треба жити, як совість напоуміть,
Щоб в тяжку мить зайвий раз не йти на сповідь до духівника свого!
Ледве йду, щоб стишити свою ходу, рай у минулому,
В сьогоденні люди нікчемні після гріхопадіння
Мовчки дивляться на повсякденне буття,
На землю вже впала вечірня роса,
Висохла шкіра, а всебічна недовіра
Пошти дійшла до зоряного сузір’я,
Немає в чужих очах ні болю, ні жалю,
Їм на пам'ять не спливають кам’яні скрижалі,
Які грішники в святу землю брудними чоботами втоптали!
Життя ледве йшло по безжалісно – гострим і з виду грізним камінням,
Тільки бунтівникам до наснаги таку тяжку ношу на собі нести,
І буде їда, і буде дім з кам’яних брил, той, хто не грішив,
Святим свій шлях би завершив! Наше життя, як і набуття
Крутиться весь час навкруги визначних моментів,
Які ловлять нас зненацька, немовби вони - дитячі цяцьки,
А навкруги великі ніким не пройдені шляхи
Сяють від незначних нагод,
Які поважає народ!
Гримить грім, смог та дим скривають мій дім від очей чужих,
Одна морока з ним, вітер на подвірні зупинив стрімку ходу,
Ось чому я ледве бреду по чарівному саду,
Залишивши біль, втому та юнацьку браваду
Далеко позаду!

м. Ржищев
18 вересня 2024 р.
18:35