Спочивай з миром, матусю

Тук!
Звук долинав звідкись зверху. Жінка подивилася на стелю та перевела погляд на доньку. Дівчинка вередувала і не хотіла спати.
- Вже пізно, - ласкаво промовила жінка, - настав час спати, мила.
Вона ніжно провела рукою по волоссю дівчинки.
Тук!
Удар повторився. Жінка знову глянула на стелю. Вже одинадцята година! Дитина не може заснути! Настав час йти й розмовляти з ними! Совість треба мати!
Тук!
- Не звертай уваги на сусідів, - ласкаво промовила вона. – Засинай.
Дівчинка кивнула і, повернувшись на бік, поклала складені долоні під щоку.
Тук!
- На добраніч мила, - промовила жінка.
- Спочивай з миром, матусю, - заплющуючи очі, вимовила дівчинка.
– Що? - здивувалася жінка. – Ні, люба, треба говорити «Спокійної ночі». «Спочивай...», - вона запнулась, вимовляючи цю фразу. – Так не кажуть.
Тук!
- Угу, - засинаючи, промовила дівчинка. - Спочивай з миром, матусю.
Жінка зітхнула. Мабуть, донька почула цю фразу по телевізору або хтось зі знайомих упустив, а вона вирішила, що це побажання на добраніч. Завтра вранці треба їй все пояснити.
Тук!
Та скільки можна! Жінка люто подивилася на стелю. Час із цим закінчувати!
Тихо прикривши двері в дитячу, вона накинула теплу шаль і вийшла у під'їзд.
Тук!
Сходи погано освітлювалися. Старий ліхтар ніхто давно не мив, а дохлі мухи, що пролізли під плафон, тільки заважали світлу. І ще треба було сказати красно дякую вічно п'яному електрику. Як він примудрився під'єднати ліхтар, що той постійно блимав?
Тук!
Жінка піднялася на поверх і прислухалася. Звук долинав із квартири прямо над нею. Вона підійшла до дверей і натиснула на дзвінок. Ніхто не поспішав відчинити двері. Жінка ще раз натиснула на дзвінок.
Тук!
Може, дзвінок несправний? Вона притулилася вухом до дверей і натиснула на дзвінок. З-за дверей долинув його трезвон. Тож сусіди чують, що до них прийшли гості.
Тук!
Терпіння жінки закінчувалося. Вона почала бити у двері кулаками.
- Відчиніть! – кричала вона. - Майте совість! Вже пізно! У мене дитина не може заснути через ваш ремонт!
Тук!
- Скільки можна!
Тук!
- В решті решт, ви не єдині мешканці будинку!
Тук!
– Завтра всім на роботу! Негайно припиняйте!
Тук!
Тук.
Тук…
Дівчинка стояла і тримала за руку тата, що плакав. Вона озирнулась. Бабуся, дідусь, дядько, тітка. Усі вони плакали.
Тук!
Вона обернулася на звук. Чоловік у потертій спецівці тримав у руках молоток. Приставивши цвях до натягнутої матерії, він ударив по ньому.
Тук!
Потім знову.
Тук!
І знову.
Тук!
Він припинив бити, забивши останній цвях.
- Опускаємо? - запитав він, дивлячись на тата. Той лише кивнув у відповідь, не в змозі вимовити жодного слова.
Чоловік і кілька його товаришів підняли труну на ременях і повільно випростали її в яму. Священник, що підійшов, завершив обряд, запечатавши могилу. Чоловіки у спецівках почали закопувати труну.
Дівчинка подивилася на те, що відбувається, і тихо вимовила:
- Спочивай з миром, матусю.