Вовчиця

Північ Норвегії, місце, де коротке літо і довга зима. Зима, яка вкутує вікові ялини білосніжною ковдрою. Рай для романтика, дикого звіра і... покидька. Інгвар не відносився ні до перших, ні до других, ні, тим більше до третіх. Він був відставним солдатом, що вирішив влаштуватися на просторах півночі. У свої двадцять дев'ять років, Інгвар закінчив кар'єру військового. Він не міг похвалитися бойовими нагородами або пораненнями. І це не тому, що він боягуз чи поганий солдат, а тому, що Норвегія мирна країна. Поступивши у двадцять років на службу добровольцем, Інгвар дослужився до капрала і пішов у запас. Звичайно, служба в лавах рейнджерів обіцяла хорошу кар'єру, але Інгвар не був кар'єристом. Він просто шукав своє місце в цьому житті. І місце в строю, та з автоматом його, чомусь, не влаштовувало.
Інгрід, мати Інгвара, бачила його в якості юриста. Тільки сам Інгвар себе там ніяк не бачив. Ні, йому подобалися костюми, випрасувані сорочки, краватки, але він знайшов це і в армії. Навіть більше, мундир був йому привабливішим, ніж фірмовий костюм. Можливо, це і було причиною, по якій він в одну мить зірвався і пішов служити. Так само раптово зірвався і подав рапорт на звільнення.
І ось уже майже рік, як він працює лісником у цьому північному краю. Дерев'яний будинок і безкраї ліси, його володіння. Робота не курна, тиха. Стежити, щоб браконьєри не відстрілювали звіра, а звір не ласував мисливцями. Останнє, до речі, зустрічається частіше. Тому, що отримати ліцензію на полювання особливих труднощів не складає, та й зброю купити не проблема, а ось навчитися нею користуватися - інша справа. Інгвару вже доводилося мати з такими справу. Приїхали якось панове не бідні на полювання. Показали ліцензію, узгодили маршрут і вирушили в ліс. Інгвар пропонував їм супровід, але отримав делікатну відмову. Мовляв, самі не маленькі, впораємося. Не минуло й двох годин, як горе мисливці прибігли назад, розгубивши по дорозі й зброю, і припаси. У жаху вони яскраво описували величезного вовка з червоними очима і людським поглядом. Інгвар, звичайно, не повірив у ці страшилки. Але, як лісник, зобов'язаний був перевірити. Він пройшов за маршрутом «мисливців» і не знайшовши нічого, крім звичайних вовчих слідів, повернувся. Звичайно, зустріч навіть зі звичайним вовком загрожувала обернутися трагедією. Але вовк звір розумний і, думав Інгвар, углядівши трьох телепнів, які в страху кидають зброю і зі страшними гримасами тікати від нього, він, скоріше всього, заллється істеричним сміхом, ніж буде наздоганяти обід. Та й вовки в цьому районі гості рідкісні.
Браконьєрів Інгвар ще не зустрічав, але начувся про них.
За двадцять кілометрів від кордону його володінь знаходилося невелике містечко Сагбрук. Колись у Сагбруці промишляли вирубкою лісу, але потім любителі природи домоглися свого і тартак прикрили. Були часи, коли Сагбрук майже вимер, але один заповзятливий пан вирішив відкрити тут курорт. Чи то його фінанси не витримали усього розмаху підприємства, чи то конкуренти постаралися, але з усього запланованого був побудований всього один готель. Після чого будівництво згорнули, готель продали, а невдалий туристичний магнат пустив собі кулю в лоб, під гнітом боргів.
Новий господар готелю хоч і був не настільки багатий, але розумніші був точно. Він заморозив те, що залишилося недобудоване до кращих часів, привернув спеців і почав свій невеликий бізнес. Спочатку туристів було мало, але з часом стало більше. З припливом туристів і Сагбрук став оживати. Влада згадала про старе, майже померле містечко. Держава профінансувала створення музею та реставрації тартаку. Вона так само стала місцевою визначною пам'яткою. І не повірите, Сагбрук ожив. Звичайно, це додало клопоту і ліснику, але Інгвар прийшов сюди вже в новий розквіт Сагбрука і просто не застав ті часи. А ось його попередник пішов саме через, за його словами, метушню з туристами.
По правді кажучи, Інгвар не було в тягар пройтися по лісу з групою туристів. На відміну від мисливців, туристи завжди ходили з лісником. Це пояснювалося багатьом. І відсутністю зброї, і страхом заблукати.
Інгвар завжди з цікавістю спостерігав за захопленими обличчями туристів. Вони, як діти, із захопленням дивилися на звірів, природу. Під вечір, набравшись вражень, втомлені, вони поверталися в Сагбрук. Іноді, з ними повертався й Інгвар. Життя в лісі гарне, але поповнювати припаси краще все-таки в місті. Та й Хельга воліє зустрічатися з ним у Сагбруці.
Хельга, подруга Інгвара в цих місцях, служить в сагбрудцькій поліції. Не саме відповідне місце для молодої красивої дівчини, але їй це подобається. Колись її батьки познайомилися тут. Але тоді вже настали тяжкі часи, і через місяць після народження Хельги сім'я перебралася в Осло. Відтоді минуло двадцять п'ять років. Хельга виросла, стала поліцейською наперекір батькам і відправилася служити в тихе містечко. У конфлікті з батьками Сагбрук зіграв ключову роль. Або їх дочка буде ловити вбивць і маніяків в столиці або ж, по суті, відсиджувати службу в тихому містечку. А містечко було дійсно тихим. Населення ледве-ледве перевалило за дві тисячі, плюс дві-три сотні туристів. Крадіжки, тим більше вбивства, тут досить рідкісне явище. Так що поліцейських тут всього троє. Хельга і два старих раритета, які цілими днями ріжуться в карти. Тому в ділянці Хельга з'являється вкрай рідко, воліючи працювати в «полі». Іноді робота в полі заносить її до Інгвару. І тоді стервозна блондинка перетворюється в ласкаву і ніжну кішку. Так вийшло, що тільки Інгвару сподобалася ця дівчина в поліцейській формі. Ні, у неї були прихильники й до лісника, але справа в іншому. Коли Хельге було п'ятнадцять і її тіло стало цікавити представників протилежної статі, їй на очі потрапив один каталог. Це була невелика брошура з секс-шопу, показана на дозвіллі однієї подругою. Подруга Хельги фантазувала на тему фалоімітаторів, але Хельге це було не цікаво, бо позбавлятися невинності не входило в її плани. А ось розділ костюмів її зацікавив. Точніше, одне фото з нього. На фото була зображена жінка з хижим поглядом і гордо піднятим підборіддям. На жінці був шкіряний обтяжуючий топ з декольте і поліцейським жетоном. На стегнах ледве трималися шкіряні шорти, а на ногах були надіті значні ботфорти. Голову вінчав багатокутний кашкет поліцейського. Напис під фото свідчив: «Не один чоловік не встоїть перед владою закону!» Фраза проста й банальна, але на Хельгу справила колосальне враження. Вона так і бачила себе в поліцейській формі, що зводить з розуму всіх чоловіків. Вона марила еротичними допитами ночами та вирішила піти служити в поліцію.
Мама з татом були в шоці. Розумниця і красуня Хельга вирішила все життя возитися з покидьками та ґвалтівниками. Але Хельга так гарно і яскраво міркувала про обов'язок і справедливості, що батьки здалися. Та й, як вже говорилося, згадка міста юності батьків зіграла не малу роль. Хельга не була дурепою і не збиралася вести допити з маніяками та серійними вбивцями. Її мета була інша, підкорювати чоловіків своєю красою і силою мундира. Але тут її чекало розчарування. Чоловіки бачили в ній, в першу чергу, поліцейську і форма тільки заважала. А в цивільному одязі... такі відносини її не влаштовували. Саме поліцейський фетиш потрібен був Хельзі. І вона знайшла його в Інгварі.
Інгвару, як раз, подобалися жінки у формі. Від них віяло якоюсь неприступністю, що викликає бажання підкорити. І в один момент, Хельга та Інгвар зустрілися. Вона просто приїхала до нового лісника, як і належить поліцейському. Так вже склалося, що поліції та ліснику іноді доводиться співпрацювати. Хельга знала, що зустріне відставного солдата, але що він буде молодим, не розраховувала. У той день у неї був кепський настрій. Вона уявляла зустріч зі старим воякою, який із ввічливості запросить її на чай. А вона, пославшись на невідкладність справ, відмовиться. Все обмежиться знайомством і ввічливим обміном посмішками. Але перед нею постав Інгвар. Довга дорога, нове місце, молодий чоловік був перед нею в неголеному і злегка розпатланому вигляді. Але це тільки підлило олії у вогонь лібідо Хельги. Саме таких чоловіків вона спокушала у своїх еротичних фантазіях. Серце дівчини тріпотіло. Вона була в кроці від реалізації своєї божевільної мрії.
Уявити собі стан Інгвара було складно. Треба було просто поставити себе на його місце. Звичайно, на відміну від Хельги, він не раз задовольняв свій фетиш, але йому, як будь-якій людині з певними нахилами, цього було мало. Це як заборонений плід, скуштувавши раз, хочеться ще і ще. І цей плід, дозрілий плід, був перед ним.
Стандартна процедура ввічливості, що включає в себе чаювання, і... тієї ночі їхні мрії збулися.
Їхні стосунки тривають вже майже рік. Вони бачаться пару раз на тиждень. Або він їде до неї, або вона до нього. Вони не збираються жити разом і робити це кожен день. Це б зробило їх потяг буденним, а вони цього не бажають. Нехай і коротка, але розлука надає якоїсь гостроти їх зустрічам. Накопичена пристрасть виривається на волю, даючи всю волю їх фантазіям.
Вільні стосунки. У них є всього пару ночей на тиждень, але це їх ночі. І знаєте, вони не користуються свободою. Ні Інгвар, ні Хельга не намагаються знайти ще кого-небудь на стороні. Звичайно, Хельгу дратує, коли Інгвар починає при ній фліртувати з цієї товстухою Уной. Так, за порівняння з Хельгой, Уна, продавчиня невеликого магазинчика, де воліє отоварюватися Інгвар, була пампушкою. До форм часів Ренесансу їй далеко, але й до осикою талії Хельги стільки ж. Але дратувала Хельгу зовсім не талія. Через особливості фігури, груди Уни були на пару розмірів більше. І тому Хельга ревнувала. Але і вона була хороша! Сама дівчина не втрачала можливості помститися Інгвар, пококетувати з барменом місцевої забігайлівки Фростом. Це така гра. Інгвар заграє з Уной, дратуючи Хельгу. А Хельга заграє з Фростом, дратуючи Інгвара. Тільки Інгвар, на відміну від Хельги, не сприймає ці ігри в ревнощі навсправжки. Все одно це частина їх прелюдії.

* * *
- Алло.
- Інгвар?
- Інгрід?
- Скільки разів говорила, що не називай мене на ім’я!
- Добре, мамо.
- Так краще.
- Щось сталося?
- А що, я не можу подзвонити своєму синові просто так? Обов'язково щось має статися?
- Ні, просто ти так просто не дзвониш.
- Хотіла дізнатися, коли ти збираєшся додому повертатися.
- Я і так вдома.
- Інгвар! То твій дім казарма, то ліс якийсь! Тобі тридцять років!
- Двадцять дев'ять.
- Не блазнюй! Я тебе народжувала! І я хочу онуків!
- Мама! Ну, досить!
- Не досить! Інгвар, подумай про нас! Годі ризикувати життям. То армія, то лісництво. Борони Боже, з тобою щось трапиться!
- Добре, мамо, я подумаю над цим.
- Де ти там подумаєш? Вже як Мауглі! Ще трохи та на вовчиці одружишся.
- Ні, є в мене варіант. Людський.
- Так? І хто вона? З пристойної родини?
- Вона з Осло.
- Те, що вона з Осло, не гарантує, що вона з пристойної родини.
- Вона служить у поліції.
- Те, що вона служить у поліції, не гарантує, що вона з пристойної родини.
- Я... я кохаю її і мені все одно з якою вона родини.
- Чому так не впевнено?
- Впевнено!
- Ну гаразд. Сподіваюся, ви ...
- Мамо!
- Добре, добре. Не буду тиснути. Всього доброго.
- І тобі.

* * *
- Моді, що за казки ти нам тут розповідаєш? - Голосно вимовив Бруні.
- Тихіше, йолоп, - зашипів на співрозмовника той, кого назвали Моді. Двоє інших співрозмовників мовчки спостерігали за перепалкою. Крім них в барі майже нікого не було. Воно й зрозуміло, час обідній. Туристи зараз або гуляють по лісу з Інгвар, або ходять по музею та тартаку. У барі вони з'являться не раніше вечора. Тому обережність не завадить. Хоч бармен і зайнятий бесідою з якимось старим біля стійки, відгомін розмови мисливців міг долетіти й до нього. А «мисливці» цього не хотіли. Бо вони... браконьєри. Один з панів не бідних, що раніше вже згадувалися, замовив їм добути голову величезного вовка з червоними очима і людським поглядом.
- Чого ти кричиш? - Обережно озирнувся Моді.
- Але це маячня, Моді. - Наполягав на своєму Бруні.
- Замовник хоче, - випускаючи клубок сигаретного диму, почав міркувати Моді, - замовник платить, ми виконуємо.
У цій компанії Моді був авторитетом і не Вермунд, і не Ейнар не могли йому перечити. У Бруні були привілеї. Як не дивно, але цей рудий високий хлопець припадав Моді рідним братом. Моді був майже на дві голови нижче Бруні. Його чорне волосся було коротко стрижене, та й голився він вкрай рідко. Взагалі, Моді зовні нагадував Інгвара. Фрост навіть прийняв його за лісника. Хотів крикнути: «Гей, Інгвар, ти чого забув тут в таку ранню годину та ще без Хельги?!», але придивившись, не наважився. А ось Свейн, завсідник бару, прийняв заїжджого за лісника. Ну, старому це можна пробачити.
- А якщо ми не знайдемо цього вовка? - Не відступав Бруні.
- Знайдемо. - Впевнене виголосив Моді та, загасивши сигарету, наказав, - вирушаємо!
Вермунд і Ейнар, так і не вимовивши й слова, встали з-за столу і стали збирати речі. Бруні, з незадоволеним обличчям, став їм допомагати. Невдоволення і мовчання Бруні веселило старшого брата. Зібравшись, вони покинули бар.
- Вдалого полювання! - Побажав їм у слід Фрост. Моді кивнув у відповідь.
Це був останній раз, коли цих чотирьох бачили живими...

* * *
Черговий похід з туристами - заряд позитиву. Захоплені обличчя, клацання фотоапарата, все як завжди. Інгвара бавила ця дитяча безпосередність туристів. Ці вигуки побачивши оленів. Радість, коли заєць пробіжить по стежці.
Так проходила і ця прогулянка. До певного моменту. Один з туристів якраз знімав зайця, що біжить по снігу. Поки камера не спіймала в кадр людину. Він сидів прямо на снігу, притулившись спиною до дерева. Голова була мокра, шапки не було зовсім і це при морозі нижче нуля. Затуманений погляд йшов кудись у далечінь. Губи були бордовими від замерзлої крові. Турист опустив камеру, посмішку з його обличчя як вітром здуло.
- Там людина, - заїкаючись, турист вказав на пораненого. Інгвар якраз розповідав двом молодим дівчатам одну кумедну історію. Дівчата сміялися, слухаючи байки гарного лісника.
Інгвар і дівчата синхронно повернули голови на вигук. Подальшу синхронну дію справили виключно дівчата, здавлене скрикнувши. Інгвар мовчки кинувся до пораненого.
- Гей, ти живий? - Лісник намагався намацати пульс. Слабкі удари ледве промацувалися на шиї. Поранений насилу поворухнув злиплими губами. Погляд став більш усвідомленим. Він подивився на Інгвара і насилу вимовив:
- Моді? Біжи, Моді... - його голова стала завалюватися на бік, а очі закрилися.
- Не втрачай свідомість, - Інгвар підняв голову пораненого в надії, що він отямиться.
- Ой, а що це? - Одна з дівчат підійшла впритул і присіла навпочіпки. Інгвар подивився на живіт пораненого, куди вказувала дівчина. Живіт був розпоротий. Лахміття одягу просочилися кров'ю і прикривали рвані рани.
- Трясця твоїй матері... - тільки й зміг вимовити лісник. У той же момент почулися кашляючи звуки з боку «щасливого» туриста, що виявив пораненого. Його рвало прямо на дерево, про яке оперся поранений. Правда, в сторону, а не на вмираючого бідолаху.
- Ти чого? - Сполошилися Інгвар, а турист лише махнув за дерево. Лісник піднявся та обійшов дерево. Від дерева, метрів на п'ятнадцять, двадцять по снігу тягнувся червоний шлейф. Закінчувався він страшною картиною. Буквально на парі десятках квадратних метрів розгорнулися драматичні події. Сніг на цій площі був червоним. На землі та навіть гілках були розкидані частини розтерзаних людських тіл. І в центрі цієї композиції стояв величезних розмірів вовк. Його зріст був рівний людському, якщо не перевершував. А якщо цей родич Акелли став би на задні лапи, то був би вищі людини рази у два або навіть три. Але самим страшним був не розмір, а погляд. Він був людським. Таке відчуття, що на Інгвара дивився не звір, а людина. Червоні зіниці були по істині людськими. Інгвару навіть на мить здалося, що закривавлена морда намагалася посміхнутися. Але лише на мить, бо вовк-людожер не може посміхатися, він може тільки вищиритися.
Облизавшись, вовк розгорнувся і кинувся геть.
З пару секунд Інгвар думав кинутися за вовком чи ні. Але факти та здоровий глузд взяли гору, і він залишився тут.

* * *
Хельга примчала швидше медиків, тільки з нею зв'язалися її раритети та повідомили про подію. Слова «там вовк на твого Інгвара напав і комусь живіт розпоров» подіяли як каталізатор. Хельга гнала машину так, що перегонники Формули-1 нервово курять в стороні. По лісу вона мало не летіла. Маршрут туристів вона знала напам'ять, доводилося кілька разів ходити з Інгваром. Буквально за пів години поліцейська домчала до місця. Труп Бруні так і сидів притулившись до дерева. Хельга за весь час служби жодного разу не бачила небіжчиків, тому побачивши понівеченого тіла її мало не знудило. На негнучких ногах вона попленталася далі та в жаху завмерла. У декількох метрах на снігу лежала голова. Голова Інгвара. Скуйовджене волосся, закривавлений рот скривився в жахливій посмішці. Очі скляним поглядом дивилися в порожнечу. Шия була, як би зрізана тупим ножем. Голова лежала на снігу на правому вусі.
- Інгвар. - Одним губами прошепотіла Хельга. Найбільше вона боялася саме цього. Що одного разу вона побачить пошматованого Інгвара або вбитого браконьєрами. Просто страх істерички. Вона, як хижачка, вчепилася в нього і боялася втратити. Він її та більше нічий! Тільки з ним вона відчула себе жінкою, а тепер...
- Хельга, медики ще не приїхали? - Цілком спокійно сказав підійшовший Інгвар. Він стояв перед нею живий, цілий і неушкоджений. Хельга не могла нічого вимовити. Чи то ангел зійшов з небес, чи то розум дівчини скаламутився. Схлипнувши, вона кинулася обіймати Інгвара і заридала.
- Що з тобою? - Здивовано запитав Інгвар і, помітивши відірвану голову, зрозумів.
- Я не знаю, хто цей нещасний, - піднявши голову дівчини та зазирнувши їй в очі, лагідно почав Інгвар, - але він не я. Він дуже схожий на мене, але я цілий і неушкоджений.
- Угу, - тихо прошепотіла поліцейська заспокоївшись.

* * *
Медики прибули тільки через півтори години. Чи то поламання сталося у них, чи то заблукали. Все одно їх присутність була потрібна лише для констатації смерті.
Приїхав буквально в слід за Хельгой Свейн відвіз переляканих туристів назад у місто.
Хельга вже заспокоїлася і приступила до своїх прямих обов'язків. В залишках одягу вона знайшла дивом збережені документи. Два брата з двома знайомими вирушили на полювання і нарвалися на вовка.
- Ці теж самі вирішили пополювати? - Запитала Хельга, заповнюючи протокол.
- Не знаю, - відповів Інгвар, - до мене вони не приходили. Свейн говорив, що бачив їх у шинку у Фроста два дні тому.
- Вірити Свейну, - з сумнівом промовила Хельга. - Він був тверезий?
- Звичайно, інакше б я не відправив з ним туристів.
- Давно не бачила його тверезим.
- Я його тверезим бачив взагалі вперше.
Молоді люди засміялися. Виглядало це моторошно. На невеликому майданчику в калюжах крові і серед розірваних тіл щиро і, можна сказати, щасливо сміялися двоє коханих.

* * *
- Алло.
- Мама?
- Інгвар? Що у тебе з голосом?
- Проблеми на роботі.
- У тебе?
- Так, вовк задер чотирьох браконьєрів.
- Жах! Інгвар, негайно ...
- Ні! Це моя робота!
- Інгвар!
- Я сказав, ні! Все, бувай!

* * *
- Хельга в курсі? - Поцікавився Свейн.
- Ні, і не повинна дізнатися. - Відповів Інгвар.
- Може, я піду з тобою?
- Ні, - лісник похитав головою. - Він розірвав чотирьох професіоналів.
- Чотирьох покидьків.
- Не думаю, що для вовка має значення покидьок перед ним чи ні.
- І все одно підеш один?
- Не бачу сенсу ризикувати обом, - відповів Інгвар. - До того ж...
- Погляд? - Запитав Свейн. Сарказму в голосі не було. Так, легка недовіра. Старий не вірив у слова лісника. Вовк з людським поглядом?
- Так. - Відповів Інгвар і підхопивши карабін пішов у ліс.
- Щасти, рейнджер. - Тихо вимовив Свейн. Вони вже все обмовили. Якщо через шість годин Інгвар не повернеться, Свейн підніме тривогу. А от як раз цього старому хотілося найменше. І так через ці події весь туристичний бізнес під загрозою зриву. Владі дорого коштувало зробити так, щоб інцидент не піддався розголосу. Мер навіть натякнув, що вони повинні розібратися з цією проблемою самі й в найкоротший термін. Поліція послала все це далеко і надовго. Ну, дійсно, не двом же людям похилого віку і дівчині розбиратися з вовком. Інгвар запропонував допомогу своїх товаришів по службі, але перед їх викликом вирішив розібратися сам.
Що саме рухало Інгваром в той момент, він, по суті, не знав і сам. Погляд. Ну, що таке погляд? Та й чий погляд? Вовка? Не звичайного вовка, а людожера. Але було в тому погляді й те, що не вкладалося в образ лютого звіра. Це був не погляд тварини, який вбив чотирьох людей. Цей погляд був сповнений жалю, здивування і, як здалося Інгвар, переляку. І... ліснику здалося, що цей погляд належить жінці.
Для початку, Інгвар повернувся на місце трагедії. За ці дні снігу не було і там практично нічого не змінилося. Ось шлейф від дерева, де сидів поранений. Він помер прямо на руках у Інгвара. Між деревами все було так само. Тільки тіла прибрали. Ось тут стояв вовк. Он туди він стрибнув і втік. Інгвар пройшов до місця, куди стрибнув звір. Тоді, чомусь, ніхто не оглядав простір осторонь від місця трагедії. Хоча там так само були сліди крові. Не великі, як ніби хтось був не сильно поранений. Просто окремі краплі на невеликій відстані одна від одної.
- Отже, ти поранений... на. - Задумливо виголосив Інгвар, дивлячись на червоні плями на снігу.
Так і не знімаючи карабіна з плеча, він рушив по сліду. Звір був поранений і серйозно. Плями та вовчі сліди петляли. За пару годин, Інгвар дійшов до подоби барлоги. Зовні це нагадувало великий, метра два у висоту, замет з чорним отвором входу. Біля входу були сліди крові та вовни. Клапті вирваної вовни були розкидані біля входу.
Все-таки знявши з плеча карабін і взявши його напоготові, він увійшов в барліг. У барлозі було темно, хоч око виколи. Але карабін був оснащений невеликим ліхтариком, який, хоч і з труднощами, але розганяв темряву на шляху. Вниз йшов спуск метра на три, чотири. Досить глибоко. Узвіз не був крутим, приблизно під сорок п'ять градусів. Ніяких сходинок, тільки бруд і купа гілок. Внизу, в отворі миготіли відблиски.
Спускаючись, Інгвар помітив велику кількість вовни. У проході її було ще більше, ніж біля входу. І ще одне, прохід був вузьким. Інгвар насилу спускався, намагаючись не торкатися стін. Здоровенний вовк тут ніяк би не пройшов. До того ж поранений.
Це була землянка. Внизу була досить велика кімната приблизно п'ять на п'ять метрів. Відсвіт давав невеликий ліхтар, що стояв в лівому кутку, відразу біля входу. Ліхтар стояв на старому ящику. Вздовж тієї ж стіни стояли похилені стелажі. На них в цілковитому безладді лежали близько десятка книг, металевий чайник, мобільний телефон і засушені яблука. Все це було покрито досить великим шаром пилу. У правому дальньому кутку стояло старе двоспальне ліжко. Постіль була зім'ята, а кольоровий плед валявся поруч на підлозі. Але Інгвар помітив це тільки потім. Перше, що кинулося йому в очі (по правді, не помітити цього було складно) було, точніше, була дівчина. Вона лежала прямо на земляній підлозі кімнати. Оголена, в купі вовчої шерсті. Вона була мокра і вся тряслася. Інгвар кинув карабін і кинувся до дівчини. Її лихоманило. Каштанове, злегка руде волосся просочилися потом і збилися в сальні локони. Він підняв її та відніс на ліжко. Вона була без свідомості та важко дихала. Інгвар вкрив її пледом. Після розкрив портативну аптечку і вколов антибіотик. Служба в армії привчила Інгвара тягати з собою портативні аптечки за армійським зразком. Звичайно, ідеально було б закуповувати армійські аптечки, але зараз це проблематично, а така саморобна солянка в самий раз.
Хворій стало легше. У всякому разі, лихоманка пройшла. Інгвар промив антисептиком рани на її тілі. У незнайомки були зранені руки та ноги. Ліва ікра була поранена сильніше всього. Там була важка рана, яка загрожувала загноїтися. Як міг, лісник обробив рану, але шкіра навколо неї все одно залишалася синюватою. До того ж повітря в землянці був сперте. Звичайно, це забезпечувало тепло, але дихати практично неможливо.
У кутку Інгвар знайшов одяг: джинси, светр, хутряний жилет і чоботи. Навіть було спідня білизна. Тільки зараз Інгвар помітив, що дівчина гола. Точніше, він помітив це відразу, просто тоді не надав цьому значення, були пріоритетні завдання.
Одягнувши незнайомку, Інгвар взяв її на руки та виніс на вулицю. Коли він одягав її, він помітив кілька нюансів. По-перше, груди незнайомки були більшими ніж у Хельги. По-друге, вона була шатенкою. Навіть не шатенкою, колір її волосся був чимось середнім між рудим і коричневим. Це більше подобалося Інгвар, ніж білі локони Хельги. Та й у їх парі домінувала Хельга. Інгвар задовольнявся тим, що вони просто сплять. Йому приносило задоволення знімати з її пружних грудей жетон, розстібати ґудзики поліцейської форми, хоч там і були тільки значки сержанта. За цією обгорткою його чекав сюрприз у вигляді мереживної білизни. У незнайомки теж була мереживна білизна. «Як у Хельги» - подумав Інгвар, одягаючи її в одяг.
Зараз вона мирно спала у нього на колінах. Вони сиділи на снігу біля входу в землянку. Інгвар вже повідомив Свейну, що з ним все добре і, пояснивши як пройти до землянки, попросив прийти на допомогу. Незнайомку треба відправити до лікарні. Хоча б у Сагбрук.
Поки Інгвар розмірковував про транспортування незнайомки, вона прийшла до тями. Просто відкрила очі та подивилася на Інгвара. Він якраз розглядав її обличчя. Побачивши, що вона відкрила очі, молодий чоловік посміхнувся. Спочатку вона ніяк не реагувала, а потім різко стрепенулася, підскочила і вирвалася з його обіймів.
- Що таке? - Здивовано запитав Інгвар, але потім все-таки зрозумів. Ситуація як з Хельгою.
- Стій! - Викрикнув він. - Я не він. Тобто... я схожий на нього, але не він. Як же пояснити? Я Інгвар, а твого знайомого звуть Моді. Я лісник, а він браконьєр.
- Він мені не знайомий! - Швидко викрикнула вона, але не змінила хижої пози.
До Інгвара дійшло. Її рани, різка реакція на нього.
- Вони зґвалтували тебе? - Обережно запитав Інгвар.
- Ще чого! - Незнайомка хижо посміхнулася. – Сили мало для цього.
- Добре, вони тебе не ґвалтували. Але заспокойся, вони мертві. - Заспокійливо говорив Інгвар. Точніше, йому так здавалося.
- Знаю. - Випалила незнайомка.
- Що ти знаєш? - Трохи заплутавшись, здивовано запитав Інгвар.
- Що вони мертві. - Відповіла вона і її погляд став туманним. - Я пам'ятаю тебе, - промовила вона, випроставшись на весь зріст.
- Тобто, ми бачилися? - Запитав лісник. Можливо, вона була там, але тоді де її сліди? І чому там сліди вовка? Диявол, вовк! Він може бути поблизу! А вона може бути його обідом, який він припас на потім, нажервшися браконьєрами.
- Треба йти! - Промовив він, підходячи до незнайомки. Вона ж відштовхнула його. Інгвар хотів було обуритися, але вона зірвала з себе одяг. Одним рухом, все разом. Як це їй вдалося, лісник так і не зрозумів.
- Гуннхільда. - Сказала вона і... її тіло вигнулось, стало покриватися шерстю. Руки міняли форму, стали збільшуватися в розмірах. Ноги теж, начебто під шкірою м'язи стали швидко зростати. Щелепа і ніс стали подовжуватися, а вуха навпаки, як би пішли в череп. Зріст збільшився у два, три рази. І ось перед переляканим Інгваром стоїть на задніх лапах той самий вовк-людожер. Вона опустилася на всі чотири лапи, піднявши купу снігу.
- Ти? Ти і є...? - Тільки й зміг вимовити Інгвар. Поворухнутися він не міг, тіло ніби щось сковувало. Таке відчуття, що суглоби затверділи, ставши одним цілим з кістками. І цей монстр в будь-яку мить міг одним ударом лапи розбити його на дрібні осколки.
Погляд. На нього дивилися всі ті ж червоні очі, але вони не бажали йому зла. У всякому разі, так подумав лісник, заглянувши в очі вовчиці. Вона дивилася на нього переляканим поглядом. Звичайно, вона не вперше зустрічає людей в вигляді звіра і могла звикнути, що викликає у них тільки страх.
Ще тоді, зранена від рушниць браконьєрів, вся в крові вона побачила його. Вона сподівалася, що він інший, але він, як і всі, бачить в ній тільки звіра, тварину, вбивцю.
Гуннхільда розгорнулася і пішла геть від свого житла. Інгвар так і не зміг поворухнутися, поки вона була видна. Тільки коли рудий хвіст розчинився в білизні лісу, заціпеніння спало.
Вона перевертень? Нечесть? Зло? Виплодок пекла? Голова Інгвара кипіла від думок, домислів і припущень. Він сомнамбулою пішов геть від замету. У голові спалахами миготіли кадри. Закривавлена поляна, дівчина в купі вовни, величезний вовк в кроці від нього. І тільки погляд не давав спокою. Це була вона. Вона розірвала чотирьох людей в лісі. Навіть ті горе-мисливці натрапили на неї. І всі ці вигадки про погляд...
Погляд, погляд, погляд! Диявол, та він як хлопчисько закохався в... перевертня? Ні! Не може бути! Він любить Хельгу! Свою маленьку Хельгу. Так, тільки її. Завтра він поїде в місто за припасами та на ніч зупиниться у неї. І все буде як раніше. Ніч, Хельга і пристрасть.
Хельга... Гуннхільда...

* * *
- Дзвонила Хельга, я сказав, що ти відсипався після довгого походу. - Ставлячи перед Інгвар чашку з гарячим чаєм, вимовив Свейн.
- Дякую, старий. - Відповів лісник, чи то за чай, чи то за пояснення для Хельги.
- Та що з тобою сталося, юначе? - В черговий раз запитав Свейн. Інгвар просто ігнорував його питання.
Вчора, коли він вийшов йому на допомогу, Свейн зустрів Інгвара неподалік від галявини, де розтерзали браконьєрів. Інгвар просто йшов, ледве переставляючи ноги. У той момент він був не краще Гуннхільди: весь мокрий, в стані прострації. Свейна він так і не упізнав. Просто стояв перед старим і скляним поглядом дивився на нього. Свейн намагався розпитати Інгвара про поранену дівчину, але нічого не вдалося. Тоді він просто привів його додому.
- Це вовчиця. - Насилу видавив із себе Інгвар.
- Вона з послідом? - Запитав Свейн, Інгвар тільки заперечливо похитав головою.
- Ні, - промовив він. - Ні... нічого ти, старий, не розумієш. Вона і є вовчиця. Гуннхільда.
- Гуннхільда? - Перепитав Свейн.
- Так, - кивнув Інгвар. - Я піду. - Інгвар встав з-за столу і попрямував до виходу.
- Стій! Ти куди? - Занепокоївся Свейн.
- До Гуннхільди. - Відповів Інгвар і пішов геть. Свейн його не зупиняв. Чому? Резонне питання. З усього було потрібно зупинити Інгвара, напоумити, але він вирішив не чіпати колишнього рейнджера. Свейн так і залишився стояти посеред кухні, в той час, як Інгвар пішов вже по знайомому йому маршруту.

* * *
Гуннхільду Інгвар знайшов на віддалі від барлогу. Вона лежала в купі вовни прямо на снігу. Її знову лихоманило. Взявши дівчину на руки, він відніс її в барліг. Чергова порція антибіотика і вітамінів для підтримки організму.
Вона перевертень. Ця думка пульсувала у Інгвара в голові, не давала спокою. Він не знав, що йому робити і як бути. З одного боку він повинен виконати наказ, вбити вовка, з іншого...
Виконати наказ. Інгвар вже давно не солдат, та й на службі він вважав за краще працювати головою, а не бездумно слідувати наказам. Що, власне, і не дозволило йому піднятися вище капрала по службових сходах. І зараз йому не хотілося виконувати цей «наказ». Хто такий мер міста? Так, чиновник, а він колишній рейнджер.
- Знову ти. - Тихо прохрипіла Гуннхільда, приходячи у свідомість. Інгвар намагався щиро посміхнутися.
- Я. - Відповів хлопець.
- Хочеш вбити? - Запитала дівчина.
- Ні, - похитав голів Інгвар. - Просто хочу знати, хто ти така?
- Сам, адже здогадався. - Вона сіла на ліжку та обіймала свої коліна. Плід прикривав ноги, оголивши спину. Але в землянці було тепло та Інгвар відсік думку укутати її знову.
- Перевертень. - Не питав, а констатував Інгвар.
- Угу, - втупившись у коліна, кивнула Гуннхільда.
- І... як це сталося? - Запитав Інгвар.
- Що саме? - Уточнила дівчина.
- Ну, перетворення. Як ти стала перевертнем?
- Ніяк. - Відповіла Гуннхільда. - Я завжди була вовком.
- Вовчицею. - Поправив Інгвар.
- Вовчицею... - Повторила Гуннхільда.
- А батьки, вони теж перевертні?
- Не знаю, я росла в притулку. Говорили, що мене підкинули у притулок. - Почала свою розповідь дівчина. - Тому я не знаю, що таке батьки, що таке сім'я. Я завжди була самотньою, вовком - одинаком. Але в притулку нас любили.
- Якщо любили, то чому ти самотня?
- Тому що з усіх дітей я одна вставала серед ночі, йшла на вулицю та оберталася вовком. Знаєш, а це боляче. Спочатку з'являється легке хвилювання, неначе, безпричинне відчуття неспокою. Потім йде приплив сил, хочеться бігти, кричати. Руки та ноги починає зводити, як буває перед дощем, тільки у стократ сильніше. І коли вже несила, починається. Руки, ноги роздуває. Шкіру просто розривають м'язи, пекельний біль. Потім все проходить і настає таке блаженство, ніби цієї тортури й не було. Серце заспокоюється, по тілу розпливається тепло. Ось що значить обернутися на вовка.
Вона блаженно розтяглася на ліжку і закашлялась. Інгвар підхопив сумку і дістав чергову порцію антибіотиків, але Гунхільда його зупинила.
- Стій! Не треба!
- Треба! - Вводячи в шприц з ампули антибіотик, відповів Інгвар.
- Стій! Я можу вилікуватися і без цього! - Випалила вона. Інгвар здивоване подивився на неї. Знаєте, сперечатися з голою жінкою досить важко, особливо якщо вона перевертень.
- Просто мені треба поспати в тілі вовка, але... у мене це не виходить. - Якось сумно відповіла вона.
- Добре. - Кивнув хлопець, прибираючи ліки. Вона підійшла до нього та обійняла його руку. Інгвар здивовано подивився на неї.
- Ти побудеш зі мною, поки я буду спати? - Прилинувши до його плеча, обережно запитала вона.
- А ти кусатися не будеш? - З посмішкою запитав він.

* * *
На диво, Інгвар заснув досить швидко. Гуннхільда, обернувшись вовком, зайняла майже половину землянки. Вона спала прямо на підлозі, він же влігся на ліжко. Вона, звісно, покликала його до себе, тихо тявкнув і вказавши носом на свій бік, але він делікатно відмовився. Як виявилося, в тілі вовка Гуннхільд не могла говорити, але розум її не затуманився. Чого, як раз, і боявся лісник. Спати з дівчиною або ж вовком - різниця є.
Прокинувся Інгвар від дотику. Розплющивши очі, він побачив перед собою Гуннхільду. Дівчина буквально сиділа на ньому. Те, що на ній нічого не було, Гуннхільду ні крапельки не бентежило. Навпаки, очі її горіли бешкетним вогником.
- Гун... - хотів було вимовити він, але вона доклала свій палець до його губ і розсміялася.
- Завжди, - вона почала важко дихати, - після перетворення мені хочеться... - вона провела рукою по його плечах, грудях. - Ти розумієш. І... ти не проти?
- А у мене є вибір? - Поцікавився Інгвар. Двояке почуття, йому була близька Хельга, але Гуннхільда була іншою. У ній не було того бажання влади, яке було в Хельги. Вона хотіла не раба, а рівного партнера.
- Є, якщо ти не боїшся вовчих іклів. - Майже задихаючись, відповіла вона і накинулася на хлопця. Він не опирався.
У той день Інгвар дізнався, що таке по істині тваринний секс. Старе ліжко дивом витримала натиск пристрасті їх двох. Вгамувавши хіть, вони відкинулись на ліжко. Воно було мокрим. Жар їхніх тіл розігрів повітря і від ранішньої (або вечірньою, в напівтемряві землянки цього не зрозуміти), свіжості не залишилося і сліду. Але й сил вийти на поверхню не було. Затхлість, запах поту, сперте повітря, таке відчуття, що ці двоє цього не відчували.
- Дві доби без душу, пора б повернутися додому. - Промовив Інгвар принюхавшись до своїх пахв. Гунхільда ж носом наразилася на них і з захопленням вдихнула запах. Інгвар, як дитя цивілізації, дивився на це з деяким подивом і, трохи, страхом.
- Ти чого? - Витиснув він із себе питання.
- Терпіти не можу всі ці парфуми, дезодоранти! - З захопленням, вимовила вона. - Природний запах - ось справжній аромат!
«Як і Хельга» - майнула в голові думка. Хельга теж терпіти не могла дезодорант, одеколон і запах гелю після гоління. Вона любила його брудного, неголеного і злегка пом'ятого. Але з Хельгой це було продиктовано її нахилами, а от з Гуннхільдою причина була іншою.
- Усі ці модні запахи перебивають нюх, і я не можу нічого вчути. Тому й поїхала жити в цей ліс.
- Ти тут живеш? - Здивувався Інгвар.
- Так, - кивнула Гуннхільда. - Майже завжди. Іноді повертаюся до людей, у мене є невелика квартира в Нарвиці.
- Нарвік? Досить далеко звідси. - Здивувався Інгвар.
- Зате тут зима довша, - посміхнулася вона. - Люблю зиму.
- А мені все одно, - відповів лісник. - Що зима, що літо. Гаразд, піду я.
Він став швидко збиратися.
- Мені тебе проводити? - Вперше вона зволила прикритися.
- Ні, не треба, відпочивай. - Він посміхнувся у відповідь і швидко чмокнув її. Вона взяла його за руку.
- Ти прийдеш ще? - Її погляд був сповнений печалі та туги.
- Обов'язково. - Інгвар знову посміхнувся, почухав їй підборіддя, як чешуть собакам.
- Я вовчиця, а не собачка! - Жартома обурилася Гуннхільда.
- І вовчиця може поводитися як собачка. - Філософськи відповів Інгвар.
- Так, але собачка може вкусити, а вовчиця задерти на смерть.
- Добре, моя вовчиця. - Сказав він і вийшов з барлогу. Гуннхільда сумно дивилася йому у слід.
Його вовчиця. Якщо Гуннхільда вовчиця, то хто ж він? Вовк? А що? Інгвару був симпатичний цей звір. Ось тільки в цю зграю ніяк не вписувалася Хельга. Вона вже точно не вовчиця. Вона... а хто вона? Швидше за все, хорт. Але хорт не вовкодав...
* * *
- Алло.
- Привіт ...
- Інгвар? Голос втомлений, знову проблеми на роботі?
- Ні, на особистому фронті.
- Твоя поліцейська тебе відшила?
- Ні.
- Тоді що?
- Мамо, у тебе було таке, що начебто одна не байдужа, і добре з нею, а потім раптом у твоєму житті з'являється ще одна. Але з нею все інакше.
- Я з жінками не зустрічалася!
- Ти розумієш, про що я.
- Знаєш... було. Але тоді я обрала твого батька.
- І чим ти керувалася при виборі?
- Чесно? Навіть не знаю, другий був набагато краще твого батька!
- Мама!
- Що мама? Якщо це правда. Напевно, серце підказало.
- Серце ...
- Так, серце. Воно знаходиться в грудях зліва, а між ніг спереду інший орган, дивись не сплутай.
- Постараюся.

* * *
У житті Інгвара зараз було три жінки. Хельга, з якою він був щасливий; Гуннхільда, яка показала йому іншу грань пристрасті та мама, яка повинна була допомогти йому в цьому розібратися. Але, на жаль, мама нічим не допомогла.
Хельга. Вони зійшлися на фетишах, гострих і таємних захопленнях один одного. Спочатку це був просто секс, задоволення нахилів, а потім стало переростати в щось інше, виходити на інший рівень. Вона стала йому дорога, він був дорогий їй. Але що далі? Вічно грати в поліцейську і злочинця?
Гуннхільда. Діва-перевертень, яка вбила чотирьох... стоп! Вона захищалася! І нікого більше вона не вбивала. І її любов була продиктована не бажанням пограти, а первородним, тваринним інстинктом. Сильна вовчиця і сильний вовк. З Гуннхільдою Інгвар відчував себе більш впевненим, він міг розкрити свій потенціал, а не беззаперечно слідувати за бажаннями Хельги.
Ось і вся різниця. І Інгвара тягнуло до Гуннхільда, але...
- Ти змінився. - Сказала Хельга. Для неї та інших обивателів він вигадав легенду, що дійшов до самої межі своєї території, стежачи за слідом. Потім просто повернувся і повідомив в лісництво про те, що вовк пішов далі. В околицях Сагбрука його немає, а далі не його проблеми. Мер цьому був тільки радий. Інгвару навіть здалося, що чиновнику взагалі плювати на людей, аби гроші капали в його кишеню не зупиняючись і все.
- З чого ти взяла? - Запитав Інгвар намагаючись зобразити здивування. Зараз він перебував у тому стані, коли чоловік захоплюється новою жінкою. Стара, ніби, як і гріє серце і близька, але починає трохи дратувати.
- Ти охолов до мене. - Відповіла Хельга. Зараз вони були у неї. Невелика кімната в невеликому будинку. Поліцейської не доводилося розраховувати на розкіш, і її квартира була дуже маленькою. Можна сказати, що вона трохи була більше землянки Гуннхільди.
- Просто втомився. Цей вовк...
- Він дійсно пішов?
- Так, - кивнув Інгвар.
- А якщо він почне вбивати там? Він же людожер.
- Він не людожер! - Випалив Інгвар, налякавши Хельгу. Вона навіть відсторонилася від нього.
- Добре, - обережно промовила Хельга, пригорнувшись назад. Вони так і лежали в повній тиші. Вона боялася вимовити бодай слово, щоб не збільшити зміни в її Інгварі. Він просто мовчав. Так, Хельга стала його дратувати. Навіть їхні ігри не приносили йому того задоволення, що раніше. Він задихався в цій собачій будці, з цією хортою. Він хотів на волю, до Гуннхільди.
- Мені пора, - він швидко почав збиратися.
- Ти куди? На дворі ніч. - Здивовано запитала вона.
- Мені треба, - коротко відповів він і пішов. Інгвар взагалі не любив всіх цих сцен. Він вважав за краще піти по-англійськи, не попрощавшись. Просто рвати відносини й все. Ось тільки Хельга не одна з його колишніх, які майже його і не любили. Вона так просто не відступить. Дівчина швидко зібралася і пішла за Інгваром. Хлопець попрямував до Свейна, швидко переговоривши зі старим, він взяв його старий пікап і поїхав. Хельга, підібравшись ближче, змогла розчути про якусь вовчицю.
Коли вогні пікапа віддалилися, Хельга вломилася в будинок Свейна. Старий жив один, тому крім нього вона нікого не потурбувала. Та й у той момент її це мало хвилювало, кого вона там потурбувала.
- Куди відправився Інгвар?! - Прямо з порогу поцікавилася Хельга, дістаючи пістолет.
- Додому, - косо дивлячись на зброю, відповів Свейн.
- Що за вовчиця? - Наставляючи зброю у голову старого, запитала поліцейська.
- Хельга, схаменись, - заїкаючись почав Свейн.
- Відповідай!
- Ти все одно не повіриш.
- Говори!
- Він полюбив вовчицю. - Відповів старий.
- Чого? - Здивовано перепитала Хельга.
- Він зустрів діву, перевертня. Це вона задерла тих покидьків...
Реакція Хельги була трохи дивною.
- Дівку він собі знайшов, а не вовчицю. - Вона кулею вилетіла з дому Свейна і кинулася до своєї машини. Як і тоді, в день трагедії, вона гнала щосили. Тільки тепер її вело не почуття неспокою за коханого, а пекучі ревнощі. Її Інгвар знайшов іншу. І швидше за все, він вже не її.
Пістолет висів на поясі в кобурі. Коли Хельга вперше одягла кобуру, вона здалася їй дуже незручною, потім звикла. А зараз зброя надавала їй впевненості. Він буде її! Ніякій вовчиці вона його не віддасть. Будь вона хоч перевертнем, хоч відьмою!
Машина зупинилася біля старого пікапа. Відблиск ліхтаря миготів вдалині.
«Інгвар!» - Пульсувала думка в скронях. Обережно вона пішла за ним, намагаючись не наближатися. Інгвар йшов упевнено, вже знаючи маршрут. За звичкою він пройшов криваву галявину. В ночі вона виглядала ще зловісно.
Інгвар підійшов до великого замету з плямою внизу і пірнув у це пляму.
- Вхід, чи що? - Здивовано запитала Хельга. Холод нічного лісу трохи охолодив її лють. Вона підійшла до входу і зупинилася в нерішучості. Що там за темрявою ходу?
«Там Інгвар». Хельга відкинула всі сумніви та зробила крок у проріз. Послизнувшись на гілці, вона шкереберть полетіла вниз, відчинивши двері своєї головою.
Дівчина схопилася за голову. В очах пливло, все тіло боліло. Вона насилу розрізнила дві постаті. Одна була тонка і світла, а друга об'ємна і темна. Темна постать наблизилася і Хельга розгледіла Інгвара.
- Як ти тут опинилася? - Здивовано запитав він. Різкість налаштувалася, і світла постать стала виразною. Перед Хельгою була оголена дівчина з каштаново-рудим волоссям.
- Так ось куди ти так поспішав. - Лють знову накотилася, Хельга дістала з кобури пістолет, зняла з запобіжника і пересмикнула затвор, направила його на Гуннхільду.
- Хельга! - Він спробував її зупинити.
- Стули пельку! - Крикнула вона. - А ти, - вона перевела погляд на Гуннхільду, - запам'ятай: він мій і я його тобі не віддам!
Гуннхільда спокійно дивилася на все це.
- Твій? - Запитала вона. - А хто ти? Я бачу перед собою маленьку, ручну собачку. Знаєш, таких носять гарненькі гламурні стерви під пахвою. Ти зараз дістала пістолет і вважаєш себе сильною, але ти тремтиш. Так само тремтить будь-яка собачка, відчувши вовка. Ти з ним тільки тому, що він зволив нагородити тебе, залізши на тебе. Але він вовк! І йому потрібна вовчиця! А не дрібна шавка.
- Це я шавка?! - Хельга задихалася від люті. Вона була готова в будь-який момент розрядити магазин в цю нахабну, зажерливу сучку.
- Ти, бо вовчиця тут я. - Відповіла Гуннхільда і почала обертатися на вовка.
Лють змінилася страхом, а потім жахом. Величезний вовк притиснув Хельгу до стіни.
«Ну що, шавка, хто тут гідний Інгвара?!»
Хельга не була екстрасенсом, тому не могла читати думок Гуннхільди. Вона так і продовжувала цілиться в вовчицю, правда тепер її руки тремтіли ще сильніше, а по обличчю котилися краплі поту.
«Все? Кінець? - Думала Хельга. - Ні! Я поліцейська! Тримай!»
Вона натиснула на гачок і куля, вилетівши зі ствола, прочесала праву щоку вовчиці, лише скошлатив шерсть. Гуннхільда ще сильніше вищирилася, готуючись відкусити супротивниці голову. Але тут втрутився Інгвар.
Хлопець кинувся до Хельги. Обійнявши, він відтягнув її від Гуннхільди. Від різкого руху, Хельга впустила пістолет.
- Досить! - Гукнув він, з люттю дивлячись на Гуннхільду. - Припини!
«Так тобі потрібна ця шавка? Але... ти ж вовк, як і я. Вона не гідна тебе» Погляд. Погляд, який колись вразив Гуннхільду, змінився. Тоді, в оточенні кривавих декорацій, вона побачила не людину, а вовка, рівного собі. Зараз перед нею була людина, яка всім своїм єством захищає цю жалюгідну шавку.
Вона розгорнулася і пішла до виходу. Вузький прохід не давав їй пройти, але вона насилу почала протискуватися. Землянка тряслася від зусиль вовчиці вирватися на волю. Їй став огидний цей затхлий запах, та шалена ніч в його обіймах.
Через кілька хвилин все затихло. Буквально на мить, щоб створити плівку тиші. І цю плівку прорвало вовче виття. Навіть тут, під товщею землі, крізь вату застояного повітря він наводив жах. Хельга ще сильніше втиснулася в обійми Інгвара.
А на вулиці вила самотня вовчиця.

* * *
- Алло.
- Мама...
- Знову проблеми? Де тепер?
- Проблем більше немає, і не буде, я зробив вибір.
- Правильний?
- Не впевнений, що правильний, але це мій вибір.
- Головне, не смій шкодувати про нього.
- Обіцяю, що не буду шкодувати...

* * *
Два роки потому

Як завжди, Інгвар збирався на черговий обхід. Туристів сьогодні не буде, тому можна зайнятися рутиною. Він перевірив зброю і вже збирався йти, як між деревами помітив вовка. Виробленим до автоматизму рухом, він зняв з плеча карабін і, направивши у бік вовка, став повільно йти. Але зробивши пару кроків, він зупинився. Перед ним була величезна вовчиця з червоними очима і людським поглядом.
- Гуннхільда... - опускаючи зброю, вимовив він.
Біля вовчиці невпевнено топталося маленьке вовченя. Воно було трохи незграбне і кумедне.
- Інгвар! - У дверях будинку стояла Хельга з кухонним ножем на напоготові. Гуннхільда примружилися, але нападати не стала.
«Ось значить як» - подумала вона, дивлячись на округлий живіт Хельги. Вона повернулася до Інгвара, перевела погляд на вовченя, гавкнула і, підхопивши за комір вовченя, пішла.
Горда вовчиця.