Призрачный свет укр

Примарний світ

Покарання
                Примарний б светлиск живе одну хвилину
.                Гете




Він вже важко дихав.
- Сука! - тільки видихнув, але вголос сказати не зміг, бо знову відчув різкий пекучий біль: по спині влучив батіг самим кінчиком, це було найболючише. Смикнувся усім тілом і . не втримавшись, застогнав.
  Десь там за спиною чув лемент Шарлотти, що вже заходилась від якогось нелюдського шалу.
   - У чому справа? Чому зупинився? - навіжено кричала Шарлотта.
  Зорегляд, трохи первівши подих, зітхнув з полегшення. Але в наступний момент знову застогнав від  різкого пекучого болю. Спину ломило, він її вже майже не відчував, тільки горіло, наче його живцем палили на повільному вогні.
  Рахував про себе: двадцять два...двадцять три...
  Його було розтягнуто на вузькій лаві, руки зв*язані над головою, ноги стояли на землі, але їх він теж не відчував. І Юхим , суворий літній, але міцний та невмолимий, з важкою рукою, бо звик і молотом махати, і косою, якщо треба, і за плугом ходити, і за конями, бив ретельно та виважено, бо пані наказали. А за це обіцяно було грошей на водку. Юхим старався.
   Зорегляд чортихнувся про себе: двадцять дев*ять. Тепер, як на диво, стало терпиміше, ніж спочатку. Він здогадався,, що Юхим або втомився сам, бо тридцять ударів батогом - то не жарт, або просто кінець кінцем його пожалів.
  Після тридцятого удару Зорегляд почув, що Шарлотта заткнулась, а потім хтось до нього підійшов. В наступну мить він фиркнув від несподіванки: на нього плеснули холодною водою. На мить це облегшило біль. Потім він відчув, як зашкарублі пальці Юхима роз*язують пута на зап*ястках.
- Вставай, Зорегляде , тепер все. Вона пішла,- почув хриплуватий голос.  Зорегляд видихнув лайку, але зціпивши зуби, піднявся та сів на лавці. Він звісив голову. Вода стікала з нього прохолодними цівками. Якийсь час сидів так. Прислухався до тиші, бо челядь розбіглась хто куди, а Юхим вже пішов своєю важкою ходою. На задньому дворі нікого, крім нього не залишилось. Закрив очі. В наступний момент відчув, як хтось лизнув теплим язиком його долоню. Відкрив очі: це був дворовий Бровко. Він сидів перед ним, помахуючи рудим хвостом і приязно дивився в очі.

Зорегляд
 Два дні відлежувався. Спина заживала.  Рани трохи запіклись та перетворились у шкарубкі рубці, які при кожному порусі невмолимо боліли.
   Зорегляд лежав носом в подушку та подумки лаяв Шарлотту. Пару раз зайшов Фауст, приніс тацю з чаєм та тарілкою зі смажениною. Співчутливо хмикнув та пішов собі. Зорегляд навіть бровою не повів. Фаус, або Фауст Азарович, був найманим вчителем, якого виписала з Л. Шарлотта. Жили вони у флігелі разом з Зореглядом. Але Фауст - у іншому крилі будівлі.  Був він наче й одного з хлопцем віку, але була між ними непроходима прірва. Зорегляд був кріпаком.
   Народився та виріс він у Вільних Кадельках - відомому шляхетському маєтку Кудрицьких. З якихось невідомих причин старі пани Кудрицькі прив*язались до малого вертлявого та непосидющого хлопчика та взяли до головного будинку. Виховали та дали домашню освіту. Зорегляд виявися дитиною обдарованою та швидко засвоював книжну премудрість, і не тільки те, чому вчили  вчителі, але й , полюбивши читання, дізнавався багато чого й самостійно. Прочитав багато античної класики, захоплювався світською європейською літературою, дещо вивчив напам*ять. Подорожував з панами Кудрицькими: Лондон, Париж, Відень.  Бував з Кудрицьким на Сході у складі якоїсь дипломатичної місії. Вільно володів німецькою,  французькою та англійською.
  Коли ж померли старі Кудрицькі, спочатку пані, що була прогресивною та доброю жінкою, а потім - Кудрицький, що колись служив у столиці, був сам по собі трохи демократом та захоплювався Просвітництвом та гуманізмом, до кріпаків ставився добре та навіть, можна сказати, піклувався про них, Зорегляд трохи засумував, бо був теж щиро прив*заний до панів, від яких зазнав тільки доброту та турботу. Маєток успадкував їх небіж, бо своїх дітей у Кудрицьких не було, разом з кріпаками і Зорегядом.
   Молодший Кудрицький  Роман Максимович наїхав до маєтку зі своєю челяддю та дружиною - столичною штучкою років тридцяти двох- Шарлоттою Іванівною- рік тому назад.
  Зорегялд же мав двадцять вісім років, був високий, міцної статури, плечі мав широкі, відкрите смагляве обличчя, темне кучеряве волосся спадало майже до плечей. 
   Мав миритися з зарозумілою панією та Кудрицьким. бо не мав більше ніяких інших прав.


Кудрицькі
Зорегляд був не чуждий самоусвідомлення. Він розумів усе своє положення. І тоді, ще рік тому назад, і перед цим - усі свої двадцять сім років. Він був кріпаком. Незворотньо і невмолимо.  Поки були живі старі Кудрицькі, він горя не знав. Бездітні, вони були прив*язані до нього. Але ж , вони не були вічними, як не вічно у цьому світі ні щастя, ні горе.
  Роман Максимович Кудрицький - чоловік сорока шести років - був скоріше не паном, але аристократом до мозку кісток. Схильний до епікурейства та філософії, він був поетом та вільнодумцем. По молодості захоплювався революційними гуртками та народництвом, любив народну мову, дещо пописував навіть, переважно це було схоже на народні легенди або анекдоти. Посміятись Кудрицький любив. Любив щирий народний гумор, кріпке слівце, але при цьому жоден мужик не посмів би з ним бути за панібрата, бо очі його карі в один момент набували загрозливого чорного кольору і в них починали проблискувати блискавки. Характер мав поблажливий , але запальний.  Був гравцем, і , якби не одружився з Шарлоттою, то, можливо, просто промотав би свій маєток по столицях, ведучі життя легке, безжурне та розгульне.
  Шарлотта ж була абсолютною протилежністю свого чоловіка.  Завзята англоманка, вона ненавиділа все мужицьке. Одягалась з голочки у найкращих столичних кравців, Мова її була пересипана англонізмами, завела в себе чайну церемонію на кшталт англійської, бувала в Лондоні, мала подруг -англійських аристократок, чим дуже кичилась. Була владна та зарозуміла. Тримала себе так, наче палицю проковтнула. І очі її постіно метали блискавки, а рот чеканив слова настільки твердо, що з них можна було залізо кувати.
  Роман Максимович, прийнявши у спадок маєток, прийняв і Зорегляда, віднісся до нього з деяким здивуванням, але мовчав до пори. Шарлотта ж, коли побачила, а потім усвідомила історію хлопця, який був мужиком, але "виглядав як джентельмен", просто пополотніла від гніву.  Вона зненавиділа Зорегляда.
   А ще , коли по тому місяців через шість , Зорегляд застукав Шарлотту з задраним на голову кринолином, а Фауста Азаровича пристрасно цілуючим її стегна,  Шарлотта вирішила звести його зі світу білого. 
  Зорегляд же, будучи хоч простої натури, але маючи обдарований розум, Шарлотту  розкусив з першого погляду, називав її подумки "сукою", але після випадку з Фаустом став доточувати ще "шльондру". 
  Фауст тоді прийшов до його кімнати - тоді він вже замешках у флігелі, бо пані при його присутності  починала трястись, як у пропасниці, - довго ніяково хмикав, потім довго мовчав, потім, затинаючись, почав умоляти Зорегляда нічого не говорити Кудрицькому.
- Не боїшся, що він тебе на дуель викличе? - спитав Зорегляд.
  Фауст ще бульше зніяковів, почервонів, але сказав, що кохає Шарлотту і нічого не може з собою поробити.
  Зорегляд тільки потис плечима:
- Пішли ви...,
  а подумки доточив : і шльондра твоя...

Пані
За той час, що відлежувався, пару раз зайшов Фауст. Був він усе ж таки непоганої вдачі та співчував Зореглядові. Один раз зайшов Юхим, помазав йому спину якоюсь смердячою маззю, яку позичив у коновала внизу в Кадельках, сів на краєчок ліжка та трохи покректав.
 - Ну, то за що пані звеліла тебе відшмагати? Скажеш?
 - Ти , Юхиме, мужик хороший, - застогнав у відповідь Зорегляд, - ти розумієш, пані мене ненавидить...хм..за дещо...
  Юхим з зацікавленням подивився на хлопця.
  - Ну, коротше кажучі, застала вона мене в бібліотеці. а ти ж знаєш, що вона мене терпіти не може, затряслась, як в пропасниці, підходить, вимітайся, каже , звідси, щоб і дух твій , вибл...к, тут не смердів.
  Юхим крякнув від несподіванки і почухав потилицю.
  - А я й кажу, що паніматка моя покійна була жінкою поважною та перебувала у законному шлюбі , та була в церкві вінчана, а  до того - ніхто її зі спідницею на голові не бачив , або щоб вона десь голою дупою світила. А ще й до того сказав чистою англійською, що пані зволить висловлюватися, як торговка рибою на ярмарку, а не як леді.
   Потім Зерегляд почув розкатистий регіт Юхима.
  - Оц ти, хлопче, утнув. Молодий ще...Язик за зубами тримати треба. Тим більше з панами. ну то таке, до весілля заживе.
   Поклав на стіл два карбованці, що залишилось від грошей, що дала Шарлотта за "роботу".
 - Що, совість замучила? - буркнув Зерегляд.
  Юхим усміхнувся:
- Ну совість, не совість... Ти зла не тримай, ми люди підневільні, сам розумієш. Не я, так когось ще знайшла би.
   Юхим пішов. А через дні три-чотири, Зорегляд вже й з ліку збився , він з трудом встав з ліжка та виповз на ганок.
  Парк дихав осіннім вже присмерком. На деревах вже починало жовтіти листя. Зорегляд витяг старовинний стілець віденської роботи, виписаний ще предками старих Кудрицьких, поставив біля білої дорічної колони та сів на нього. І погляд втік від нього в симетричну перспективу алеї, в минуле.

Парк
Ще через три дні він з трудом і стогоном вліз у сюртук та вирішив пройтися алеями. Вийшов , вдихнув свіжого повітря та трохи розправив плечі. Стало боляче і Зорегляд невольно поморщився. Потім ступив на паркову доріжку.
   Південної частини парку, де в глибині переплетіння алей був розташований флігель, ще не торкнулись зміни, які затіяла бісова Шарлотта. Тут ще спокійно росли вишні, груші , абрикоси та пишні кущі троянд.
  Він повільно ступав неширокою прохолодною, хоч був полудень і настало бабине літо, алееєю. Дерева повільно вкривались жовтим, але на деяких трояндових кущах ще красувалися пишні розквітлі бутони. Цн було дивовижно. Він пам*ятав момент, коли Кудрицька заповзялась влаштовувати парк, забажавши англійського - ну звичайно ж- стилю, завваживши, що парк запущений і провінційний, що вона у ньому помре від нудьги, та й перед товариством буде соромно. Кудрицький зітхнув , але гроші виділив. Шарлотта розгулялась на широку ногу: виписала з міста робочу бригаду і виписала зі столиці саджанці якихось декоративних рослин. Робочі прибули через тиждень і відразу із завзяттям взялись до роботи.  Все, що росло та буяло тут при старих панах, було безжально викорчувано і порубано. Тоді, побачивши, як робочі обтинають те, що з такою любов*ю плекала стара пані, Зорегляд відчув, наче йому заживо рубають руки. Вишукані кущі рідкісних троянд, вишневі та грушеві дерева - все лежало жужмом, ніби тут пройшов потужний ураган. Натомість, робочі повисаджували дивні пірамідальні дерева, невиданні раніше ніким у Вільних Кадельках, кущі,я кі потім пообтинали, зробивши їх круглими чи овальними. Потім засіяли решту зеленою травою та й по тому. Перед головним будинком зажадалось пані побудувати фонтан. Будували його місяців два: спочатку все розбили, потім заклали фонтан, підвели до нього рури, поставили насос, фонтан заложили мозаікою, а  посередині поставили статую оголеної жінки, яка була дивно схожа на саму Шарлотту . До фонтану приходили селяни не тільки з їх Кадельок, але й з усіх сусідніх, щоб подивитись на прояву. Зорегляд, побачивши скульптуру, усміхнувся з щирого марнославства Шарлотти, а Кудрицькому явно було не по собі, коли він проходив повз цей мистецький витвір.  Весь комплекс разом з садовими скульптурами та лавками виглядав дещо кустарно, все це повинно було ще прийнятися та прийняти якусь форму, але Шарлотта була усім задоволена та завела моду : після обіду разом з гостями, - завжди тепер хтось був в гостях у Кудрицьких, - прогулюватись навколо фонтану та милуватись скульптурою.
   Зорегляд став фонтан обходити, віддаючи перевагу пройти бічними алеями та втрапити до задніх дверей для мужиків. Так було спокійнійше, і він міг сподіватись уникнути зустрічі з "сукою".
  Тепер Зорегляд повільно йшов парком, згадуючи старих Кудрицьких, але забачивши здалеку будівлю головного маєтку, він зупинився. Серце на мить завмерло. Дивлячись на цей парк у дитинстві, він думав, що так виглядатиме рай. Він перевів подих. Зорегляд вже не пам*ятав, коли перестав вірити в рай, але раптово усвідомив, що його життя вже ніколи не стане таким, як було раніше, наче його пообтинали на корню і викинули як непотріб. Усе, що він любив.

Лист
Він повільно підійшов до головного будинку. Там було якось тихо і порожньо після обіду. На задньому дворі  дві поокївки вибивали подушки. Одна з них -Домна- красива висока дівчина, яка колись просила в нього навчити її читати, підняла на нього очі, а друга була зайнята роботою.
- Пані вдома? - спитав Зорегляд. Домна усміхнулась міцними білосніжними зубками, її глибокі карі очі теж спалахнули.
- Пішли , - сказала, наче дзвіночком прозвеніла.
 - А пан Кудрицький? - знову повільно спитав Зорегляд.
 -І його нема, - Домна вже відверто світила своїми темними ясними очиськами.
  - Та я зайду в бібліотеку. Може зачекаю пана Кудрицького.
  - Тай по мені,-  Домна сяйнула усімішкою.
  Зорегляд перейшов двір, піднявся на ганок. Пройшов коридорами повз простору кухню, на якій куняла на стільчику куховарка - весела щебетуха Докія. Він пішов далі. Через пару митей втрапив на хазяйську частинну. Тут було тихо й прохолодно. Великі  арочні вікна були відкриті, в них було видно англійську частину парку. Зорегляд не стримав іронічної посмішки.  У передпокої сидів камердинер. Він був з челяді молодих Кудрицьких, що приїхав разом з паном у Кадельки. Це був зарозумілий тип, що нікого з дворової челяді до Кудрицького не підпускав. Він з-під лоба глянув на Зорегляда та знову занурився в якусь газету.
  Перейшов передпокій та пересік широку простору залу у пастельних кольорах - це теж було нововведення Шарлотти, яка після парку заповзялась переробляти дещо в домі. Зала вийшла , на диво, затишною і приємною. Хоча Зорегляд усе ж таки тужив за старою обстановкою пані Кудрицької: плюшевими фотельками, диванчиками, подушечками, віденськими стільчиками та килимами. Тепер тут був модний паркет, світлі шовкові дивани, а посередині красувався прекрасний бежевий рояль. Зорегляд пересік залу та невеликим коридором пройшов у бібліотеку. Там все залишалось,я к при старому Кудрицькому: міцні дубові столи і шафи, наповнені книгами, напольні канделябри у бароковому стилі, важкі парчеві прот*єри, що тепер були закриті. В бібліотеці панував присмерк.
  Зорегляд пійшов до свого столу. колись, сидячи за ним, він допомагав Кудрицькому: вів листування, переглядав деякі господарські книги. Кудрицький довіряв йому, а Зореглядові подобалась стримана атмосфера бібліотеки. Тепер на соєму столі він побачив розпечатаний лист. Взяв його в руки. Його обличчя виразило стримане здивування, адже він просто звик вважати цей стіл своїм, тому навіть уявити не міг, що лист тут оказався випадково. Він розкрив його, але прочитавши перші слова, хотів зупинитись, проте щось його заставило прочитати лист до кінця.

Іноді леді плачуть
Лист був написаний красивим почерком. Зорегляд вловив тонкий аромат парфумів.
  "Дорога Шарлотта, пройшов рік після твого весілля. Я знаю, що ти дуже зайнята господарством і своїм чоловіком. Ти писала, що облаштувала сад та садибу. Це добре. Я виховувала тебе хорошею господинею. Ти повинна піклуватися про великий маєток та усіх цих людей. Це не просто.
  А у нас велика радість: до твоєї молодшої сестри нарешті посватався хороший чоловік. Ти знаєш, яка вона талановита та тонка дівчина, який в неї вибагливий характер. Вона вже не сподівалась знайти собі мужа. Ти знаєш, що вона любить мистецтво, вищий світ, що вона повинна сяяти, наче зоря, що освітила наше життя. Але два місяці назад до нас завітав граф Л. Це дуже поважний і солідний чоловік.  Міністр та дипломат. Він закохався в нашу Марію з першого погляду. А тепер днями освідчився. Весілля призначили на кінець жовтня, щоб ми встигли все придбати. Потім поїдуть у Європу. Ви з чоловіком повинні вибратись врешті зі своєї сільської глушини та завітати до нас. Напиши Марії та привітай її. Тільки будь гречна, дівчинка моя, бо я знаю твою грубу щиру натуру. Ти зовсям не така, як Марія, може , тому вона знайшла собі такого вишуканого та багатого чоловіка. Я ще надішлю офіційне запрошення, але тобі прийдеться обновити гардероб, бо гості у нас будуть дуже вишукані. І поговори зі своїм чоловіком, бо мене турбують деякі його революційні погляди. Хай при гостях буде стриманіший. Твоя мама "
   Зорегляд  опустив руку з листом, у перший момент він відчував себе ніякого, ніби став свідком прикрих сімейних секретів.
 - Прочитав? - раптом почув він з-за спини.
  Обернувшись, побачив  силует Шарлотти, що чітко вимальовувався на тлі широко відчинених дверей.
  Він знітився, уявляючи наступну сцену. І зловив себе на тому, що вперше подумки не назвав її "сукою".
- Я не хотів. Колись я багато годин проводив за цим столом, тому звик, що усе, що на ньому лежить, призначене дял того, аби я прочитав та відповів. Ви же знаєте, я був секретарем у пана Кудрицького та вів листування. Пршу вибачити мені цю зухвалість.
- Да, звичайно, я знаю. Ти у нас освічений та грамотний. Кріпак, який вів листування.
   Вона підійшла до нього повільно. Він почув шелест крахмальних спідниць. А потім побачив її обличчя. В великих сірих очах Шарлотти стояли озера сліз, що ладні були ось-ось вихлюпнутись.  І знову почув аромат парфумів. Важкуватий пряний густий запах.
  Шарлотта потягла лист з його застиглої руки.
- Що ти тут забув? - сльози усе ж таки хлинули їй на щоки. Зорегляд був наче паралізований. Закоцюрблою руокю витяг з кишені хустку.
- Якщо пані не погребує.
 Шарлотта взяла хустку.
- Так що? Ти тут робиш? Хіба тобі не сказали не з*являтися в головному будинку. Ким ти себе уявляєш? Сином панів Кудрицьких?
- Та що ви. Господь з вами. Я цілком свідомий свого положення. Я шукав один дагеротип, типу сімейний портрет. Вам він ні до чого. А для мене -єдина пам*ять про панів Кудрицьких.
- Вимітайся, - тихо сказала Шарлотта. Вона вже обтерла щоки і подала йому хустку.

Весілля
Пройшло кілька днів після інциденту в бібліотеці. Рани вже зовсім затягнулись, але рубці залишились, Зорегляд їх відчував. В головну садибу більше не поткався, і, вмираючи з нудьги, дочитував те, що понабирав попередні рази.
  На цей раз лежав на ліжку, закинувши ноги майже на стіну, тримаючи у руках якийсь французький томик, як раптом відчув якийсь порух. Потім роздався тихенький стук. Глянув на вікно. У рамці віконної шибки намалювалювалась класична голова Домни у нарядному вінку. Домна усміхалась та пускала бісики.
- Ну, що тобі? - знайшовся Зорегляд. За спиною у Домни хитались зелені з жовтизною гілки.
- Ходім на весілля в Кадельки, - пролопотіла Домна.
- Чого б це? Мене не кликано, - відмахнувся Зорегляд.
- Я кличу, - ще ширше усміхнулась Домна,- наречена - моя подруга дитинства. Вона мене й покликала за дружку.
- Тебе за дружку, а я там що робитиму? За тобою ходить буду?
- Який ти, Зорегляде, гордий. Не будь таким, - Домна не здавалась. - Вони тобі зрадіють, бо вважають тебе мало не за панича. Ти ж був старим Кудрицьким за сина, даром , що кріпак, як ми.
- Та ти , Домно, ...думай, що говориш, - з досадою сказав Зорегляд. Але , згадавши про те, що йому було нудно вже кілька днів, встав та почав надягати сюртук.
- Ну то хоч зачекай мене там...я вийду зараз. Домна війнула віночком  зі стрічками і щезла з вікна.
   Коли Зорегляд вийшов на ганок причепурений, причесаний та вмитий, дівчина вже трохи знудилась чекати. Вона сиділа на поруччях рельєфного балкону і хитала ногами у сап*янцях. Побачила Зорегляда та радісно зістрибнула йому назустріч. Шовкова спідниця, сорочка з білосніжного полотна,гаптована керсетка, сап*янці - все було до ладу і дівчина сяяла , як зоря на небі. Зорегляд теж невільно усміхнувся.
 Домна взяла його під руку та вони так разом і дійшли до парадних кованих воріт. Там,  біля сторожки, вже стояв Юхим. Він теж був причепурений та у нових сяючих чоботах.
- Ви на  весілля? То я з вами, - пробасив він.
- Ще чого не вистачало, - Домна поморщилась з досади. - Сам йди. А ми - самі по собі.
- Тю, дурна дівка, а тобі що з того? Убуде від тебе? А я теж парубок нівроку, може, ще згожусь. Ти , дівко, губи не копиль. Два краще, ніж один.
   Зорегляд вже сміявся від душі.
  Вони вийшли з воріт та подались доброю битою дорогою. Тут закінчувався хмерний світ Шарлотти та починався звичайний реальний світ: ставки , зарослі вербами та тополями, левади,  галявини та вже прибрані поля. Дорога спускалась до Кадельок.
  Кадельки внизу, в долині , розтяглись , -розляглись, розбіглись білими мальвничими садибами, обсадженими вишнями, грушками та абрикосами,  по схилам, а посередені блистіла , навіть здаля, синя стрічка річки, теж, як і ставки, заросла вербами. Здаля від села вже чутно було, як вдарили по струнах троїсті музики.
- Нам треба до церкви, а ти Юхиме йди вже прямо до господи, - відрізала Домна та потягнула Зорегляда в одну вулицю, доки Юхим чухав потилицю.
Велелюдність
Коли ж підійшли до церкви, то Домна, знову сяйнувши широкою усмішкою, пурхнула до зграйки дружок- подружок, а Зорегляд опинився в оточенні хлопців та чоловіків. Усі вітались з ним. Чоловіки були статечні у святкових мережаних свитах та розшитих сорочках, у смушевих шапках, у хлопців на шапках вже красувались гілочки або квіти - це означало, що у хлопця є дівчина. Потім до Зорегляда підійшов і батько нареченої - поважний, трохи розчервонілий на радощах, Демид.
- Правильно, що прийшов, Зорегляде. Ми колись з батьком твоїм в дружках ходили. Ох, погуляли ми тоді, - Демид підморгнув та подався далі, здоровкаючись з іншими чоловіками.
  Майдан перед церквою був широкий, посередині красувалась дерев*яна, але усе ж таки своя, церква. Народ оточив її, очікуючи на наречених, строкатий, веселий, нарядний. Молодиці зубоскалили до чоловіків, чоловіки стримано відповідали, покручуючи вуса. І, коли, нарешті,  з бічної вулиці показалася наша пара, натовп захвилювався та підібрався ближче до входу. Наречені гречно вклонились людям та поважно ступили у присмерк, що аж сюди пахнув ладаном та свічками.
  Зорегляд в церкву не пішов, залишився чекати на подвір*ї. Вінчання було нешвидким, поки чекав, усе роздивлявся навколо. Хтось з чоловіків вийшов та підійшов до нього, гомоніли між собою про врожай, про ціни на збіжжя. про ярмарок у місті. Дехто змовлявся їхати разом. Зорегляд мало цікавився сільськими новинами та й тема сільського господарста його мало цікавила. І хоч вітали його щиро та весело, бо багато з них пам*ятали його батька та матір, але сам Зорегляд відчував певну відчуженість від громади. Й не знав, що з цим робити далі. Він раптово відчув, що немає в нього майбутнього  у панів, але й тут - серед цих щирих хліборобів- він себе у майбутньому не бачив.
   Після вінчання молоді вийшли на ганок. За ними сунула яскрава зграйка дружок та дружб. Усі усміхались. Тепер Зорегляд зміг їх роздивитись.
  Красуня та багачка на всі Кадельки- Маринка - гонорова дукачка сяяла , як ясна зоря у пишному віночку, шовковій спідниці , дорогих сап*янцях . на шиї в неї дзвеніли дорогі коралі, а у вухах зблискували дорогі сережки.Молодий - Микола - також був пишний та гордий, тримав свою тепер вже дружину під білу ручку.
  Від зграйки дружок до Зорегляда пурхнула, наче строката пташечка, Домна, розчервоніла та усміхнена.
- Ах, як все гречно, Зорегляде,- залопотіла.- А ти ж чи не думаєш одружитись?
- Що? Я?  Ні, - якось відрізав хлопець. - Тепер що?
 - Тепер підемо до господи наречених. Я знаю коротку дорогу.
  Домна підхопила Зорегялада та вони, поки натовп роздивлявся та вітав молодих, пірнули в якусь тиху вулицю.



Веселощі
Опівдні Роман Кудрицький закінчив деякі справи, запечатав пару листів, вирішивши відправити їх завтра. Потім покликав свого камердинера:
- Де пані?
- Поїхали кудись зранку, може , до сусідів на обід, - відповів той.
- Де пан Русецький?
- Зволять відпочивати в альтанці, - знову , не усміхнувшись, відповів той. - А ще з Кадельок приходили, я не пустив...
- Чого приходили?
- Весілля в голови громади, просили Вас до себе, - несхвально набурмосився той.
- Хм...А це вже щось..- повеселішав Кудрицький. - Чому ж ні? Ми з паном Русецьким хлопці хоч куди! Хоч на весілля!
  Кудрицький підхопився та пішов у сад шукати Русецького. Той був в майже одного віку з Кудрицьким, такий самий веселий та легкий на підйом, панок, що жив по сусідству та частенько гостював у Кудрицьких.
  Знайшов його Роман Максимович в англійській альтанці. Той сидів, поклавши ногу на ногу, та читав якусь книжку.
- А що ж, пан Русецький, чи не знудились ви за цими книжками? - спитав він.
- А ви щось придумалИ? Забаву яку? - пожвавився Русецький.
- А чому й не забаву, милий друже. А ходімо на весілля в Кадельки. Нас кликано.
- Та ви що? І ви мовчали?
- Аж ось і сам дізнався,- сміявся Кудрицький. - Мій камердинер має несносний характер, мужиків до мене не підпускає, але запрошення на весілля від них іноді переказує.
   Побравшись під руки, пани відправились на весілля.
   Коли ж підійшли до господи, то весілля вже розгулялось на славу. пани ступили на подвір*я, до них сразу кинулось кілька чоловік.  Під грушею серед строкатого веселого гурту молоді, що кожну хвилину вибухав сміхом , Кудрицький побачив голову Зорегляда. і знову зловив себе на тому, що при погялді на риси його обличчя , серце його стискається  чи то від щастя, чи від муки. Бо бачити обличчя цього хлопця було для Кудрицького і щастям, і мукою.
  Він поспішно відвернувся та ступив до сіней. Русецький посунув слідом.

Спогади
Коли ж підійшли до церкви, то Домна, знову сяйнувши широкою усмішкою, пурхнула до зграйки дружок- подружок, а Зорегляд опинився в оточенні хлопців та чоловіків. Усі вітались з ним. Чоловіки були статечні у святкових мережаних свитах та розшитих сорочках, у смушевих шапках, у хлопців на шапках вже красувались гілочки або квіти - це означало, що у хлопця є дівчина. Потім до Зорегляда підійшов і батько нареченої - поважний, трохи розчервонілий на радощах, Демид.
- Правильно, що прийшов, Зорегляде. Ми колись з батьком твоїм в дружках ходили. Ох, погуляли ми тоді, - Демид підморгнув та подався далі, здоровкаючись з іншими чоловіками.
  Майдан перед церквою був широкий, посередині красувалась дерев*яна, але усе ж таки своя, церква. Народ оточив її, очікуючи на наречених, строкатий, веселий, нарядний. Молодиці зубоскалили до чоловіків, чоловіки стримано відповідали, покручуючи вуса. І, коли, нарешті,  з бічної вулиці показалася наша пара, натовп захвилювався та підібрався ближче до входу. Наречені гречно вклонились людям та поважно ступили у присмерк, що аж сюди пахнув ладаном та свічками.
  Зорегляд в церкву не пішов, залишився чекати на подвір*ї. Вінчання було нешвидким, поки чекав, усе роздивлявся навколо. Хтось з чоловіків вийшов та підійшов до нього, гомоніли між собою про врожай, про ціни на збіжжя. про ярмарок у місті. Дехто змовлявся їхати разом. Зорегляд мало цікавився сільськими новинами та й тема сільського господарста його мало цікавила. І хоч вітали його щиро та весело, бо багато з них пам*ятали його батька та матір, але сам Зорегляд відчував певну відчуженість від громади. Й не знав, що з цим робити далі. Він раптово відчув, що немає в нього майбутнього  у панів, але й тут - серед цих щирих хліборобів- він себе у майбутньому не бачив.
   Після вінчання молоді вийшли на ганок. За ними сунула яскрава зграйка дружок та дружб. Усі усміхались. Тепер Зорегляд зміг їх роздивитись.
  Красуня та багачка на всі Кадельки- Маринка - гонорова дукачка сяяла , як ясна зоря у пишному віночку, шовковій спідниці , дорогих сап*янцях . на шиї в неї дзвеніли дорогі коралі, а у вухах зблискували дорогі сережки.Молодий - Микола - також був пишний та гордий, тримав свою тепер вже дружину під білу ручку.
  Від зграйки дружок до Зорегляда пурхнула, наче строката пташечка, Домна, розчервоніла та усміхнена.
- Ах, як все гречно, Зорегляде,- залопотіла.- А ти ж чи не думаєш одружитись?
- Що? Я?  Ні, - якось відрізав хлопець. - Тепер що?
 - Тепер підемо до господи наречених. Я знаю коротку дорогу.
  Домна підхопила Зорегялада та вони, поки натовп роздивлявся та вітав молодих, пірнули в якусь тиху вулицю.

Христина
Йому було двадцять чотири. Заркутило голову від молодості та балів, від жіночих парфумів та їх білозубих ніжних усмішок. Тоді він почав грати, тринькати гроші та віятися по кабаках. Батечко його був поважний чоловік, слів губити даремно не любив. Викликав його до себе в кабінет та спитав, що він -Роман - збирається далі робити. Не дочекавшись нормальної відповіді, батько наказав йому збиратись. Роман повинен був відправитись до Вільних Кадельок - родового маєтку, у якому мешкали дядько - молодший брат його батька - з дружиною.
- Обвієшся там на свіжому повітрі, може, головва прохолоне, - сказав старший Кудрицький.  Роман їхати не хотів, але знав, що з батьком краще не жартувати. Матінка вмовляла не карати "дитину", але батько зробив, як сказав. І вже через чотири дні юний Роман піднявся на широкий ганок просторого світлого палацу класичного стилю. Палац Романові сподобався. Дядько з тіткою  виявилися добримии і мудрими людьми, а через те, що своїх дітей у них не було, то небожа вони прийняли дуже сердечно та пилинки з нього здували. Роман відсипався та відпочивав від столичної марноти, позирав на гарних моторних покоївок, та , врешті, знудився. Проте, гуляючи  пагорбами та околицями парку, часто чув він знизу від села гарний спів та вибухи сміху. Одного разу , не витримавши, спитавши дозволу в дядька, Роман усе ж таки відправився вниз в Кадельки. Та настільки успішною була вилазка, що в цей же вечір таки він подружився з сільськими хлопцями та позалицявся до сільських дівчат. І став він ходити в Кадельки кожного вечора: і на вечорниці, де справляли, і на толоку, і на вигін, де збиралися ігрища й водили хороводи з піснями то веселими-  до танцю, то тужливими - поплакати.
  Молодь полюбила панича, юного, красивого та кмітливого, який і пожартувати вмів, і заспівати - вивчив їх пісень майже сразу, - і станцювати, був не спесивий, а навпаки люб*язний та дружелюбний.
 А серце і погляд юного Романа прикіпив одразу до Христини. Була вона одягнута простіше, ніж інші дівчата, але чорні очі та коси, що відливали темним блиском вабили його неймовірно. Її засмагле личко з пухкими губками, засмаглі в полі руки та ніжки, снилися йому спраглими спекотними червневими ночами. І тоді прокидався хлопець від шаленого серцебиття, вставав та йшов до кухні, де черпав кухоль за кухлем прохолодну воду та не міг задовольнити спрагу. куховарка, що спала тут таки при кухні, кидалася від сну  та злякано питала:
- А що вам, паночку, може подати щось?
  Роман хитав головою та виходив на ганок, довго стояв там, рахуючи яскраві зорі. І здавалось йому, що то зорить на нього Христина своїми чорними очима.

Розмова
Звуки весілля завмерли, він їх більше не чув, хоча бачив, як навколо крутилось та пащекувало, бачив Русецького, що вже завзято цілував гарну розчервонілу молодицю, але разом з тим бачив перед собою тільки чорні очі Христини.
  - А ти така ж юна, - подумки полинув він до неї.
  Вона всміхнулась та нічого не сказала, лише зорі в її очах засяяли ще яскравіше. Перебирала босими ногами. Була серед того весілля трохи не до речі, але обличчя її сяяло красою та свіжістю.
- А я от посивів, бачиш, - тихо сказав Кудрицький, - Життя промайнуло, як сон.
   Цей гарний світ
І правда, що примарний,
Що марний цвіт...
Я от помарнів, а ти така ж красуня.
   Кудрицький зажурився та звісив голову на груди, а Христина так і стояла перед ним посеред сітлиці, у  якій вирувало та гналося весілля. Молоді вибухали сміхом. Дядьки вже взялися за боки. Але нічого того не чув  Роман Кудрицький, бо бачив тільки зорі, що дивились на нього з глибини чорних очей. Його душа тоді ладна була полишити грішне тіло та полинути у той інший світ, у якому вона була спокійна та щаслива - він це відчував тепер,- і так йому стало прикро за усе його не завжди красиве життя.
 - Цей світ -ілюзія, Христино, він не те, що ми з нього зробили. Дядечко мій насмілився на те, на що я не спромігся. Треба мені було забрати тебе до себе, були би ми разом. А я все втратив, Христино. І тебе. Хіба для душі важливо: кріпачка чи ні, бідна чи багата, рівня чи нерівня. Я ж міг дорівняти.  Мав я право ?
   Христина так і усміхалась, роздивлялась навколо. Перебирала босими ногами. А в наступний момент вона розвернулась, війнувши товстою чорною косою, її ніжки ступали безшумно і весілля розступилось перед нею, наче люди  відчули тут когось зі світу потойбічного. Кудрицький встав та вийшов на подвір*я вдихнути свіжого повітря. І в момент наче увесь світ впав йому на голову: повернувся весільний гамір, хтось з молодих його штовхнув та, не обернувшись, побіг далі. Кудрицький вже не бачив Христини. Її образ остаточно розчинився. Але він побачив Зорегляда, що самотою сидів під грушею.
  Підійшов до нього та присів поряд:
- А що ж не танцюєш , не веселишся? - спитав тихо. Та хотів ще щось додати, але промовчав.
- Та якось не до танців. Та й спина болить,- так само тихо відповів Зорегляд.
- А спина чого болить? Молодий іще ж, - розсіяно сказав Кудрицький.
- А пані ж зволили Зорегляда відшмагати. Тридцять батогів - не жарт, - вигулькнув хмільний Юхим, як дідько з конопель.
- Що?- Юхима сразу як злизало. А обличчя Кудрицького потемніло, наче на нього гроза найшла. Він глянув на Зорегляда страшним темним поглядом та швидко пішов з двору.
Сварка
Кудрицький не пам*ятав себе від гніву. у маєтку він був уже хвилин через десять. На землю опутсилась рання ніч, навколо стояла прохолода. Він біг алеєю через парк клятої Шарлотти. Кипариси та туї, наче примари, оточили його з усіх боків, застигли, наче скорботні фігури. Кудрицький побачив фонтан з оголеною статуєю дружини.  Гнів ще більше вихлюпнувся з його серця та стримати його вже було марно.
  Кудрицький заскочив на ганок та раптом наштовхнувся на Фауста, вчителя. Він схарапудився, наче кінь, зупинився та відштовхнув молодого чоловіка. Фауст т, тим не менш, зніяковів та швидко розчинився  у м*якій темряві.
  Кудрицький ногою швиргонув двері та перемахнувши світлицю, коридорами шмигнув, наче ураган, що зриває усе на своєму шляху, увірвався у кімнату Шарлотти. Вона сиділа біля туалетного столика весела та невинна, поруч порпалась покоївка.
- Геть!- гаркнув покоївці Кудрицький. Дівчину змело вітром, тільки бахнули двері за спиною у Кудрицького. Він відчув протяг на голові.
- Що ви собі дозволяєте? - почала було Шарлотта, встаючи з-за столика, але чоловік схопив її за тонке зап*ястя та з силою швиргонув на канапу.  Завиті локони на голові Шарлотти ображено спружинили, а сама Шарлотта викотила від здивування великі сірі очі.
- Яка муха вас вкусила, скажіть, будь ласка,- пролепетала вона.
 - Як ви посміли ? Мадам? - Кудрицький почав захлинатись. Шарлотта не на жарт злякалась його вигляду , у неї все завмерло всередині. Вона почала дрібно тремтіти.
- Я вас запитую, мадам,  - трохи опанував себе Кудрицький, - Як ви посміли наказати відшмагати Зорегляда? Тепер трясло Кудрицького від люті.
  В цей момент з Шарлоттою відбулась переміна. Вона, на диво, заспокоїлась, розправила плечі, Її очі потемніли від наростаючого внутрішнього вогню, що палив її з першої хвилини, як вона побачила Зорегляда.
- А що? Що для вас цей лайдак, пане мій? Він особливий? Чим же? Скажіть мені! Усьому світу! Скажіть, що він для вас? - Шарлотта вже скажено сміялась.
  Кудрицький , проте, не зніяковів. Він знову схопив її за руку, піднявши з канапи майже повністю відірвавши її від долівки. Шарлотта зависла у повітрі, безпомічно кліпаючи очима, а Кудрицький тряс її, наче грушку, тримаючи за плечі.
- Якщо ви ще раз доторкнетесь до Зорегляда, я зганьблю вас на весь світ. Я вас зганьблю! Відправлю вас до вашої матусі. І на весь світ оголошу, що шлюб не було консумовано. Але вас навіть після цього ніхто не візьме. А я- запам*ятайте це!- Кудрицький чітко карбував слова,- Я нічого не боюсь!

Ніч без сну
Кудрицький вийшов на ганок. Темрява опустилась над маєтком, він вже не бачив парку- той розчинився разом із химерними пірамідами дерев та сферами кущів. Але прохолода була приємна, свіжа та ще м*яка, яка обіймала за плечі ніжно та ласкаво, і хотілося їй довіритись, як коханій жінці. За Кудрицьким вийшов його камердинер - Пилип- як завжди, насуплений та несхвальний. Він стояв за спиною, наче чорна тінь.
  - Принеси стілець, свічей та кон*яку. І сигару давай, - Кудрицький тяжко зітхнув.
  Пилип ще більше насупився.
- Ви ж наче з весілля, пане,- чекав відповіді.
  Гірка зморшка перекреслила обличчя Кудрицького:
- Тобі що? Неси! Багато собі дозволяєш, - потім Кудрицький щось згадав і усміхнувся. - Я на весіллі Русецького забув. Так спішив. До Шарлотти...
  Пилип закашлявся.
- Великий хлопчик, знайде дорогу, - пробурчав камердинер, розвернувся та пішов. Повернувся за кілька хвилин, тягнучи великий лозовий садовий фотель з пледом. установивши його, він знову мовчки розверувся та пішов. На цей раз він довго не повертався. А коли поверунвся з тацею, на якій поблискував бокал , графін та лежала сигара, побачив, що Кудрицький заплющивши очі, відкинувся на спинку фотеля, наче задрімав.
  Обережно поставив тацю на бильце та на цей раз пішов остаточно, знаючи , що Кудрицький сидітиме так до ранку. 
  У Кудрицького перед очима ще стояла картинка з Шарлоттою, яка після сварки без сил впала знову на канапу та тихо заплакала. Він не терпів жіночих сліз. На цей раз він також не став її втішати, тим паче, що був розлючений інцидентом з Зореглядом. Він просто вийшов з кімнати, грюкнувши в серцях дверима. Мабуть, це почули усі, хто був сьогодні в будинку. Пилип також. Але за камердинера Кудрицький був спокійний- той  і не таке бачив.
 Натомість, його опанувала думка про Зорегляда.
І хоч не було про хлопця згадано в жодному листі, що залишились від  дядечка Кудрицького, - Роман перерив усі шафи та таємні шухляди, до яких зміг дібратись,- але , поглянувши раз на нього у перший день,я к прибули до Вільних Кадельок, він ясно зрозумів, хто він і що він, чому старі Кудрицькі так про нього піклувались. Він дивився у власний відбиток, наче саме його життя хтось підсвітив амальгамою. Тоді, рік назад, він перестав нормально їсти й спати, став мучитись, наче його пекли на повільному вогні. Але - відчував - і зізнатись отак відразу перед хлопцем не міг теж, бо з обережних розмов, коли душа тікала у п*яти, а серце вискакувало з грудей, зрозумів, що Зорегляд навіть не підозрює, ким є насправді його батько, думаючи, що це звичайний селянин - Плешкан Степан, за якого вийшла його матінка - Христина, а тоді обоє загинули трагічно , коли йому виповнилось вісім, а старі чудакуваті Кудрицькі сразу забрали хлопця до себе, наче так і повинно було бути, -Роману Кудрицькому язик не повертався сказати правду.
  А клята Шарлотта, зрозумівши також все у перший момент, бо не дурепа ж вона була, бігме, прсто зненавиділа Зорегляда.
Зелені свята
Те запашне літо так і встало у нього перед очима. Він пив коньяк, розбавлений нічною темрявою та прохолодою, а бачив один літній вечір.
  Тоді починались знамениті Зелені свята. дівчата , забувши про важку працю, ставали ніжними та закличними. 
  Разом з хлопцями, серед яких Кудрицький почував себе своїм, незважаючи на соціальну різницю, бо були вони молоді та завзяті, любили життя, яке цвіло для них буйним цвітом та прекрасних жінок, пішли до затоки, яка в народі називалась  Дівочі сльзи. Це була прекрасна річкова бухта, обросла вербами, з чистою водою, глибока та тиха. Дівчата приходили сюди влітку після роботи, щоб викупатися.  Хлопці знали, що в затоці й на цей раз хлюпочуться дівчата й. Їм хотлось на них пороздивлятись, та хто зна, може, вдалося би сполохати. Дівчата тоді верещали та бризкались водою, всім було весело, а весіль на осінь тоді в селі могло побільшати.
    Вони тихенько підібралися до ствака та врешті почули тихий плескіт, сміхотливі голоси та безжурні розмови. Розсунули щільні віти верб  та побачили дівчат: оголені, деякі відпочивали та сохли на березі, наче русалки, розпустивши коси. Деякі плавали у воді, здіймаючи легкі хвилі та перемовляючись. Раптом Роман зустрів лукавий смішливий кароокий погляд. Дівчина дивилась без страху, навпаки, була повна виклику. Роман завмер і світ для нього завмер також, бо поруч з цією хороброю голівкою він побачив заповітне Христинине м*яке таємниче обличчя. Подружка засміялась, коли побачила, на кого дивиться панич. Обидві дівчини стали на повний зріст, з їх молодих прекрасних тіл цівками стікала вода. Роман не помітив, що в цей момент перестав дихати. А подружка тихенько встала за спиною Христини та стала черпати пригорщами воду та обмивати її, ніжно торкаючись плечей, стегон, грудей. Христина усміхалась, її чорні очі також дивились без страху.
  інші дівчата затихли та прийняли правила гри. Хлопці затамували подихи. Роман бяовся поворухнутись, щоб не сполохати прекрасного видива. Над затокою завмерла таємнича принадна тиша, що порушувалась лише тихим ніжним плескотом та притихлими смішками, що відбивалися від поверхні плеса.
  Дівчата розчісували одна одній коси, плелися, зу смішками легко позирали на хлопців, що вже тихенько присіли на бережку. Один заграв на сопілці.
  Але Роман тоді нічого цього не бачив. Так і стояв він, завмерши під вербою, тримаючи в руці жмуток вербового гілля та ледь переводив подих. Чорні очі Христини зоріли до нього з води ніжно та щемко, подружка цілувала її точені плечі, піднесла долоні до її грудей, та , явно дражнячи панича, виклично зазирнула в його очі. Роман вже кусав губи від болю та бажання.  Але дівчата лише усміхались та світили очима. Кров шугоніла у скронях в юного Кудрицького, пальці тремтіли, але він розумів, що то була лиша гра, данина давньому слов*янському святу.
   - А що, паниченьку, приходь сьогодні на вигін ввечері, музики будуть, спляшем з тобою,- низьким голосом проказала та, що стояла за спиною Христини, - Христина теж прийде. Да, Христе?
- Зовсім ти з глузду з*їхала, що верзеш? - раптом зі сміхом відмахнулась Христина та вийшовши на берег, швидко одягнула сорочку, потім обернулась плахтою та, не розчісуючи мокрого волосся, зірвалась і понеслась, як вітер, над берегом додому.
   Він так і стов, дивлячись, як світять її засмаглі литки. Врешті подружка не витримала напруження та вибухнула голосним реготом, за нею- решта дівчат, а через кілька секунд усі вони, як і Христина за мить до цього, зібравши сорочки, зірвались, як стайка сарн, понеслися берегом в Кадельки. Хлопці з жалю тільки зітхнули.
- А що ж, паниченьку, це через тебе нам так повезло. Якби не ти, не бачити б нам такої краси,- сказав хтось з хзлопців. Тільки тоді Роман зміг опанувати себе. Але серце його калатало в груди так гучно, що він злякався, що хтось почує.


Купальська ніч
Він тонко цідив свій коньяк. І знову й знову спогади опановували його душу.
   Тоді він ходив , наче вчадів, кілька днів чи тижнів, тепер вже не пам*ятав. Ходив на вигін, слухав тужливих пісень, споглядав дівочі хороводи, теревенив з хлопцями. Іноді бачив Христину. Але почав помічати коло неї кремезного міцного хлопця зі світлим чубом. Спитав в когось з хлопців, йому сказали, що Христина засватана, а це її наречений - Степан. Наче щось обірвалось у Кудрицького всередині. А сама Христина , схоже було, і думати про панича забула: зубоскалила до дівчат, іноді вони тихенько перемовлялись зі Степаном.
 Він тоді сам себе загубив. Ходив сумний та все думав, як би поговорити з Христиною. Але придумати нічого не міг.
  А в Купальську ніч пішов на вигін знову. Там було багато дівчат та хлопців, вони сміялись та танцювали, вино пили, жартували. Високе полум*я піднімадось над галявиною. Таком він побачив сплетену  з трав Морену. Дівчата помолодше вже водили хороводи та співали. Кудрицький присів на краєчку галявини та до гурту не потикався, просто хоітв подивитись. Він любив такі народні забави. Потім прийшла й Христина. Кудрицький шукав Степана, але його не було. Дівчина сиділа в гурті дівчат, щебет яких доносився аж з іншого боку галявини. Так пройшло години зо дві. Потім почалися ігри та забави. Хтось стрибав через вогнище, хтось так співав чи танцював, дівчата плели вінки й ходили пускати аз водою, потім повертались.
  Роман чекав Степана, але коли зрозумів, що того немає, прийняв рішення. Різко скочив на ноги та підійшов до Христини. Простягнув свою руку та запросив до танцю. Дівчина піднялась та пішла з ним. Він тоді міцно притис її до себе усім гнучким тілом, від неї пахло зіллям та квітами, бо теж була у віночку. Прямо у свого обличчя він бачив зорі в її чорних очах та яскраву усмішку. Він був спокійний та виважений і чітко контролював ситуацію, а вона довірливо линула до нього.  Так вони танцювали й співали, кілька разів стрибали разом, побравшись за руки, через вогнище, сміялись та були, наче хмільні від щастя. Він постійно гладив її по голові та поправляв волосся, що вибилось з коси.  Потім бігали лісом, шукаючи дивних квітів. потім від гурту відбились, Кудрицький біг крізь ліс, тягнучи за руку Христину, подалі від усіх. Вони спустились до річки. І відгомін свята доносився до них вже доволі здалека. Там лунали вибухи сміху та звучали пісні. Тут була тиша та спокій плеса, а над головою сяяли яскраві зірки. Але Роман бачив ще дві зірки перед собою. Він не упрошував, владно обійняв Христину за талію, притис до себе та почав  жадібно цілувати плечі, груди, що випнулись під сорочкою, її обличчя, губи. Вона шепотіла: "Я ж засватана, панночку..." Але він того вже не сприймав. Зірвав їй з голови віночок, рвонув іі намисто, однією рукою знімав з плечей сорочку, а другою притискав її до себе. Але вже відчував, що вона відповідала на  пестощі і палко цілувала його. В них закружило голову від щастя та солодкого болю. Прямо там, на тому нічному березі, де стлалися лише шовкові трави, а над головами в них роздавалось бездонне небо, вони шалено зайнялись коханням. Пам*ятав він з тої ночі тільки солодкі зітхання Христини та тепло й шовк її шкіри під власними долонями.
   Він був щасливий тоді та юний, - згадав Кудрицький, ковтаючи міцний напій.
   І тоді щось відволікло його, він почув якийсь шум і побачив, як садом промайнула фігура дружини у чомусь білому. Наче примара, шугонула Шарлотта між своїх пірамідальних дерев, куди, Кудрицький не знав, та й знати не хотів.
  Ще під враженням спогадів, хмільний та ледь тримаючись на ногах, він встав та пішов в кімнату.

Спокута
 У кімнаті Кудрицький повалився на постіль. Зайшов Пилип, був він у домашньому шлафроці. Спробував роздягнути пана, але Кудрицький відмахнувся від його рук, пробурчавши:
- Не руш, йди геть!
  Пилип невдоволено піджав губи, почесав борідку та вийшов, знизавши плечима.
  А Кудрицький поринув чи то в сон, чи то в дрімоту, у якій знову знайшов юного себе та кохану Христину.
  Все літо вони сходились ввечері. Вона приходила після роботи, але горіла вогнем до нього. У нього кружилась голова, наче від хмелю. Але після перших запальних зустрічей Христина все частіше почала журитися та плакати, дорікаючи йому. Говорила крізь сльози, що він пан, а вона проста мужичка і кріпачка, що тепер її покриють та зганьблять на все село. Кудрицький, не пам*ятаючи себе стояв перед нею на колінах, плакав та цілував її засмаглі колінки, шепотів. що ніколи не віідпустить її, що закохався щиро. Але вона не вірила.
  Одного вечора Роман гуляв парком - вийшов подихати нічною прохолодою, вчадівши в кімнаті, навіть з відкритими навстіж вікнами.  На одній з алей відчув за собою чиюсь швидку тінь, а потім з темряви вийшов кремезний чоловік. Кудрицький не злякався, стояв твердо, наче серце підказало, хто це міг бути, і в той момент зрозумів, що чекав цієї зустрічі. Степан просто встав навпроти:
- Що ж ти, пане. наробив нам? - спитав. він був спокійний, але білий, наче не він прийшов по душу Кудрицького, а саме на його - Степанову душу- чигала смерть прямо тут.
- Та що ж, Степане, вб*єш мене? Я закохався, знаєш же, як це...
- Вбити -не вб*ю, пане, бо не видать мені тоді ні волі, ні життя. Але й від Христини не відступлюсь.
- Вона мене кохає.
- А що ти зробиш? Ти ж пан. А ми - кріпаки. Поберемося ми з нею. Прокляв би тебе, але сили такої не маю. Живи тепер з цим, як хочеш.
  Руки Кудрицького стислись у кулаки, він відчув, як дикий гнів закипає в його жилах, але Степан вже безшумно розчинився у темряві.
   А в кінці літа наїхав до Вільних Кадельок сам батечко Романа - старший Кудрицький. Після шумних братніх обіймів, так глянув на Романа, що той зрозумів, що розмова буде сувора. Хто доповів старшому Кудрицькому про пригоди синочка, ніхто не знав. Але в кабінеті повіяло кригою, коли Роман увійшов туди слідом за батьком.
- Ви мене сильно розчарували, молодий чоловіче. збирайтесь, завтра ми їдемо звідси. А потім поїдете до Лондона. Або ви вступаєте до університету, або йдете в армію. І купувати чин я вам не буду. З низів почнете, як лайдак останній. Спізнаєте народне життя , так би мовити, з перших рук.
  Роман промовчав, бо знав крутий норов батечка.
- Попрощатися можна сходити?
- Ні,- відрізав старший КУдрицький.
   Наступного ранку з батьком вони вже тарахтілись в модному столичному ридвані, у Романа в горлі стояів ком, який він марно намагався проковтнути.  Він встиг передати вісточку Христині, попрохавши одну з покоївок переказати пару теплих слів дівчині, та просив сказати, що повернеться.
  Він стримав слово: повернувся. Через двадцять вісім років.

Темна путь
 Гостей на весіллі стало рідшати: багато вже визбирались по домівках. дівчата та Домна прощалися з молодою. Зорегляд не витримав:
- Ходімо вже, - підійшов та смикнув Домну за рукав.
- Да, ходімо,- Домна дзвінко поцілувала подружку та пішла за Зореглядом,я кий вже встиг вибратися в сіни. Там хлопці тисли йому руку, кликали на другий день. Зорегляд відмовлявся. Він вже втомився від весілля, був сумний та тверезий.
  Домна вийшла весела та розчервоніла, узяла Зорегляда під руку та, віджартовуючись від гурту, вони обоє вийшли з подвір*я.
  Вже настав той час, коли ще була не ніч, але  стояла вже щільна й прохолодна темрява. Вони йшли спочатку вулицею, потім над берегом, потім стежкою вгору до маєтку. Домна не замовкала ні на хвилину, теревенила про весілля, вбрання молодої, наїдки, музик, пісні, які вони співали, про танці, переповіла плітки про стосунки усіх своїх подруг, заклично заглядала Зореглядові в очі. Але хлопець був спокійний та незворушний. Притримував Домку під руку, слідкуючи, щоб вона не заступилась та не впала у темряві.
  Нарешті, трохи не дійшовши до маєтку, здибали вони на дорозі чоловіка, що підклавши складені долоні під щоку, заснув , наче дитина мала, прямо у дорожному пилу. Підійшовши ближче, побачили, що то був Юхим.
- Фу, старий чорт, налякав, - чортихнулась дівчина. Зорегляд озадачено задумався.
- Слухай, не можна його тут кидати,- врешті сказав.
- А що з ним буде? Вперше чи що?  Проспиться та піде в сторожку свою.
- Ні, давай допомагай мені, - зітхнув Зорегляд. Нахилився та став піднімати Юхима з землі.
  Юхим трохи очунявся та закряхтів. Врешті, підтримуваний Зореглядом та Домною, спираючись на їхні руки, Юхим встав спочатку на одну ногу, потім на обидві. І хоч хитало його не слабо, він спромігся розплющити очі та впізнати Домну і Зорегляда.
 - О, а ви чого ту т ходите? Молодим- розважатись по молодому. Юхим розреготався, а Зорегляд досадливо скривився. Домна почервоніла, хоча у темряві цього ніхто не помітив, але на Зорегляда позирнула.
- А ти чого тут заснув? У пилюці прямо на дорозі? - спитав хлопець.
-Ех, кажу ж, молодий ще,- кряхтів Юхим , тримаючиь за колінки та ледь втримуючи рівновагу,- у Бога в-все святе! І земелька свята! Немає ніякого бруду, ніякої пилюки! Все- творіння Боже!
- Ясно,- відповів Зорегляд, - Ходімо вже. Бери його під руку з того боку.
 Юхим хотів було заспівати, обійняв Домну. Ледь переставляючи ногами, він , проте, спробував залицятись до дівични.
- А що , Домночко, може , нам теж - весілля?
-Здурів, чорт старий! - гримнула Домна. Кинула руку Юхима та подалась в маєток, бросивши на дорозі обох чоловіків. Зорегляд зітхнув та потягнув Юхима. Так дійшли вони до сторожки. Розгледівши в темряві невеликий приземкуватий будиночок, Зорегляд штовхнув двері. які тихо рипнули, але сразу відчинились, та, затягнувши Юхима всередину, кинув його, наче лантух, на ліжко. Прикрив за собою двері та пішов алеєю у свій флігель. Домни він вже не наздогнав, заспокоївся та розсміявся.

Дагеротип
Зорегляд увійщов у флігель. На нього війнуло пусткою. Приміщення бело необжитим, лише у двох кімнатах тут теплилось життя: в його - в лівому крилі, Фауста- у правому. Одне одного вони практично не зустрічали, тому , можна сказати, що Зорегляд був тут абсолютно самотній. Він пересік простору світлицю з меблями, закритими чохлами. Щільна сперта темрява обступила його, тому він поспішив укритися у своїй кімнаті. Там він підійшов до столика та запалив свічку. Теплий вогник виствітлив аскетичний інтер*єр: голі білі стіни, односпальне вузьке ліжко, пара столиків - один -туалетний з глеком, наповненим водою та полумиском для вмивання, другий - письмовий, на якому стояв прибор для письма, стосик недорогого паперу, книги та таця з кухликом.  На вбитому в стіну кілочку висів вішак з двома його костюмами. Решта залишилась в головному будинку, та він не збирався їх забирати. Мабуть, Шарлотта все викинула або спалила.
  Він присів на краєчок ліжка і його плечі врешті впали, наче не виримавши напруження цього вечора. Він відчував втому та зневіру. Власна самотність та безпритульність, оголена та усвідомлена, навалилась на нього усією своєю незворотністю. Він відчув у горлі ком, що врешті прорвався. Тепер Зорегляд плакав, затиснувши перенісся пальцями. Це принесло певне полегшення. Але декілька хвилин ніяк не міг себе опанувати.
  В цей момент двері тихо скрипнули. Він відчув подих протягу, підняв облличчя і побачив білу фігуру Шарлотти. Її золотисті коси, зорі в сірих очах, бліде обличчя та обережний вираз на ньому.
- Ти сам? - спитала вона.
- Ти що, пані, заблукала? - Зорегляд не був здивований, але відчував досаду. Сльози висихали на обличчі, і він бажав лише, щоб вона забралась геть та не побачила його у такому стані.
- Я знайшла ось це, ти ж за цим приходив?   
  Вона поклала на столик важкенький згорточок. Зорегляд встав  та, змахнувши сльози, підійшов до столика, взяв  до рук загорнений у хустинку  дагеротип у бронзовій рамці. На нього дивились старі Кудрицькі  та він сам. Дагеротип вони зробили в Лондоні, років п8ять тому назад. Усі вони усміхались. Він відчув, що починає задихатись. Проте вичавив з себе.
- Дякую, пані, але не треба було вам самій сюди приходити. Та ще пізно вночі. Мабуть, панові , вашому чоловікові це не сподобається.
 - Він мені не чоловік, ми з ним не спали, - прошепотіла Шарлотта.
  В наступний момент Зорегляд відчув, як її пальці потягнулись до гудзиків на його сюртуці. Її усмішка, аромат парфумів, золотисніт локони були прямо перед ним, вні міг доторркнутись рукою. В нього на мить запаморочилось у голові. Шарлотта вже знімала з нього сорочку і дотягнулась до штанів. Потім він відчув, як її тепла проворна ручка прослизнула в його штани. Він відкинув голову назад, а Шарлотта вже цілувала його шию. Такого він від неї точно не сподівався. Але через кілька хвилин вона зашипіла йому в обличчя:
- Що з тобою не так?
  У Зорегляда встигла промайнути тільки одна думка: "Знову те саме..." Додумати її він не встиг, бо Шарлотта вліпила йому звучного ляпаса. Він побачив перед собою її розлючене обличчя. Але гнів затопив його власне серце. Він спаленів, схопив її за руку, розуміючи , що робить боляче, вдікрив двері та вишвирнув її в ту сперту мертвотну темряву.
- Полюби врешті себе! Стелишся під кожного, як сука!
 Грюкнувши дверима, він прихилився спиною до дверей та сповз вниз. Тепер ніщо не могло втримати його сліз.

Ілюзія
 Ранок застав Зорегляда під тими самими дверима. Він був розтрощений та думав, що вже так і сидітиме вічно, не маючи сили піднятися. Але йшов час: хвилина за хвилиною, сонце пібивалось все вище.  Годинника у нього не було, але він відчував час за сонцем. Годині о дев*ятій у вікні майнула голівка Домни. Вже свіженька та усміхнена, дівчина стукнула у шибку. Зореглядові занадобилося кілька важких хвилин, щоб звестись на ноги.
  - Чого тобі? - спитав він,в решті розпахнувши вікно.
  - Пан кличе, - сяйнула свіжою усмішкою дівчина,- Але обережно з ним. Пан з панею вранці знову сварились. Пані так кричали. що в нас шибки дзвеніли. Пан сидить сумний у кабінеті.
- Я вже йду, Домно, дякую,- Зорегляд через силу усміхнувся дівчині. Закрив вікно та вирішив трохи освіжитись. Плеснув у полумисок води з глека, поплюскотів на обличчя холодною водою. Після цього почував себе краще. Зняв з вішака свіжу сорочку, одягнув сюртук, розгладив на ньому зморшки, пригладив гребенем волосся та був готовий. На серці було важко. Чекати варто було усього, чого завгодно. Клята Шарлотта, мабуть, просто змішала його з брудом, і якщо після учорашнього його не віддадуть в армію, то точно ще раз відшмагають. Зорегляд глибоко зітхнув та ступив за порог кімнати.
 Йшов парком повільно, наче прагнув насолодитися ранковою прохолодою, останніми днями тепла та цією осінньою ніжністю, що так щедро у жовтні розлита в природі.
  Підійшов до головного будинку та відчув, наче серце йому в грудях зупиняється. До шлунку підкотив неприємний ком. Пройшов через службовий вхід для мужиків, зазирнув у кухню. Там порпались покоївки та Докія з помічницями. Докія побачила хлопця та сказала, що після розмови з паном чекає його на сніданок. Хлопець кивнув у відповідь. пройшов далі коридорами, побоюючись, що у світлиці наштовхнеться на Шарлотту. Не знав, що їй скаже. Але світлиця була порожня. Вікна розчинені навстіж. Кімната була напоєна світлом та запахами осені.
  Зорегляд пройшов в кабінет.
 Як і сказала Домна, Кудрицький був там, сумний -було м*яко сказано, - він був наче чимось убитий. Не піднімаючи голови від столешниці, Кудрицький заговорив:
- Шарлотта зранку шаленіє. Вимагає, щоб я тебе в солдати віддав. Зорегляд виклично підняв підборіддя.
- Про це не може йти мови, - продовжив, говорив він важко, наче мав якийсь тягар на серці,- Але, прошу тебе, - в цей момент Кудрицький підняв на Зорегляда очі, в яких стояли сльози. У хлопця сипонуло по шкірі мурашками. Так з ним Кудрицький ще не говорив.
- Прошу тебе, уїзжай звідси. Післязавтра в столицю відправляється валка - вивозимо старі меблі та ще деякі речі, що залишись від дядька, - ти поїдеш з ними. В столицю. Я дам тобі листи, віддаш моєму управителю, він влаштує тебе. А через два тижні ми теж приїдемо. У сестри ..гм.. Шарлотти- весілля.
- Я не хотів би, - Зоергляд відчував, ніби його життя остаточно рунується. Поки він був тут, у маєтку, у нього була хоч якась ниточка, що пов*язувала його з минулим щастям, з тими, кого він любив. Тепер ця ниточка обривалась.
- Але я хочу , щоб ти пам*ятав, -Кудрицький його не почув, вийшов з-за столу та підійшов до Зорегляда, - те, що ти бачиш, що є зараз, не завжди вся правда, на яку спромігся цей світ та я, пам*ятай, що іноді наше життя - просто ілюзія. За видимою картинкою завжди щось приховане. Завжди є те, чого ми не бачимо. Невидиме- за видимим...
  Кудрицький замовчав, просто дивлячись Зорегядові в очі, але нічого більше не сказав.
- Коли мені бути готовим? - тихо спитав Зорегляд.
- Післязавтра вранці ви вирушаєте. Тепер йди, постарайся не потрапити Шарлотті на очі.

В дорогу
 Збирався Зорегляд недовго: покидав сорочки у мішок, який знайшов в коморі у Докії, туди ж закинув пару нових чобіт,  рушник та мило. Через день він стояв на задньому дворі біля трьох вантажених підвод. Біля них серйозно порпалась челядь. Їхало троє візників, дівчата-покоївки - на першій підводі з веселим молодим жартівником. Зорегляд подивися на них та відвернувся.  Третя була завантажена не до краю: позаду було достатньо місця, щоб вільно сидіти і навіть лягти. до цієї підводи підійшов серйозний юхим.
- А ти що, Юхиме, теж в столицю?- спитав Зорегляд, закидуючи на неї свой мішок.
-А що? Ти зі мною поїдеш чи що? - пробурчав.
- А що, немилий тобі?- Зорегляд розсміявся. Юхим сплюнув та пішов до коней, що нетерпляче перебирали копитами, відчуваючи дорогу. Зорегляд намостив собі сіна, та зручно на нього всівся. Ранок був ще прохолодний , але він любив такі ранки. Пахло сіном і конями. Врешті вийшов Кудрицький. Підійшов до мужиків біля першої підводи. Вчувши пана, коні заїржали, його чомусь любили собаки , коти та коні.  Зорегляд бачив, як Кудрицький потріпав конячину по морді, той потерся об його плече. Декілька хвилин пан про щось говорив з мужиками. Дівчата пострибали у першу підводу та  почали голосно цвірінчати, наче зграйка горобців. Зорегляд поморщився.
  Незчувся, як почув біля себе пана. Він підняв на нього очі. Кудрицький був геть смутний. Потемнів лицем. Зорегляд здивовано чекав, що той скаже.
  Врешті, Кудрицький вимовив:
- Ти, Зорегляде, зла не тримай.
- Десь це я вже чув, - проказав тихо.
- На, почитаєш в дорозі, щоб скушно не було, - Кудрицький простягнув невеликий томик. Зорегляд відкрив: японська поезія. Це було рідкісне антикварне видання, Зорегляд подивився на Кудрицького.
- Бери, бери, знаю, що ти любиш вірші. Там всередині, - не загуби,- ще дещо. Все , трогай!
  Кудрицький махнув рукою. І , поки  підводи, роблячи широке коло, щоб виїхати з заднього двору на дорогу, торохтілись двором,все стояв та смутно дивився услід валці. Зорегляда качнуло на поворотах. Юхим цокав до коней. Скрипіли колеса. За підводою піднялась курява, і , поки Зорегляд її ковтав, валка виїхала на дорогу та відправилась у дальню путь.
  Через декілька хвилин вони поминули Кадельки та підднялись на давню могилу. Обернувшись назад, Зорегляд бачив село, що розлого стелилось у вранішньому тумані, побачив маєток здалеку- той розпростерся, припавши до землі та розкинувши крила, наче поранений лебідь,я кому вже не злетіти.   Зорегляд ковтнув ком у горлі, змахнув невидиму сльозу. Юхим затягнув тужливу чумацьку пісню, її підхопив мужик з другої підводи, потім долучились тонкі голоси дівчат. Зорегляд мовчав. Над ним стелилось безкрає небо. В руках він так і тримав томик у шкіряній обкладинці. Засунув його в мішок та закрив очі.

Ad absurdum
Йоан відкрив очі. Починалось бабине літо і було тепло по літньому.Сонце вже підбилось високо. Хлопець скочив на ноги. Вмився та одягнув рясу з каптуром, взувся та, грюкнувши за спиною дверима недорогої кімнати цього богом забутого постоялого двору, загуркотів дерев*ними сходами вниз. Там в залі було повно народу: мужики, купці, кілька різночинців, два шляхтичі, що сиділи за столом та бундючились на решту. Йоан усміхнувся. Замовив на стійкою кави та вибрав собі куточок за столом біля вікна.
  Він був вже декілька днів в дорозі. Прямував додому до К. з далекого сербського монастиря, у якоум навчався в духовній семінарії та заодно і жив.  Коли Маньківський, його наставник та дядько, покликав його до себе, Йоан не здивувався. Той сказав, що треба з*їздити до К., тоді Йоан і здивувався. адже тільки нещодавно повернувся з вакацій і навчання тільки почалося. А як же студії? Але Маньківський показав лист, у якому матінка сльозно просила Йоана повернутись на кілька днів. бо почувала себе зле і побоювалась, що не встигне побачити сина. Йоан стривожився. Маньківський дав йому грошей та сказав терміново збиратись. Вже дорогою його наздогнав ще один лист, у якому Маньківський писав , що матінка його почувається вже добре. Але Йоан вже був в У., тому вирішив, що матінку все таки навідає, тим більше, що гроші ще були.
 То ж Йоан був в доброму гуморі, бо за матінку вже не переживав, натомість, радів несподіваним вакаціям. Та подумки сміявся над хлопцями, що скніли в монастирі  над пильними підручниками.
   Пив каву та просто дивився у вікно. Це був тендітний , худорлявий хлопець, двадцяти трьох років, в нього були зелені очі з довгими пухнастими віями, тонкі аристократичні руки з музикальними пальцями, проте на жодному музикальному інструменті він не грав, довге світле густе волосся, зібране у жмут.Був розумний та талановитий, меткий та приязний. Крім того, мав талант чимось вабити до себе людей, які чомусь прагнули спілкування з ним та довірливо ставились після недовгого знайомства. Та Йоан на власні таланти не зважав. Був веселий та мав легкий характер.
  В монастирі його знали, як паливоду, що з ніщо міг придумати смішну забаву: втекти вночі з монастиря, гуляти лісом чи по горах, вкрасти щось на ярмарку, а потім весело зі сміхом втікати від розлючених торговок,  покрасти з кухні приготовані наїдки, залишивши настоятеля з гостями ні з чим. Його уява була багата на подібні витівки. Маньківський частенько червонів за свого вихованця, тим більше, що всі знали, що Йоан був його небожем. Разом з сусідом по кімнаті вони розмалювали голі білі стіни, написавши на них різні крилаті латинські вирази. Потім Йоан не витримав та намалював диявола. Той вийшов кумедним , бо малював Йоан краще, ніж вправлявся з музикальними інструментами. Монахи диявола не оцінили. Маньківський заставив малюнок стерти. А щодо написів, то хлопці сказали, що так краще запам*ятовують латину. Маньківський плюнув на латину, але диявола хлопцям прийшлось замазати вапном.
  Тепер, згадуючи свої витівки, сам Йоан був певний, що в монастирі за ним скучатимуть.
  В цей момент дещо у дворі привабило увагу Йоана. Там лаштувалась валка: три сільські підводи, вантажені чимось, затягнутим зверху непромокною тканиною. На першій підводі лементувала зграйка сільських дівчат. А от на третій він побачив високого широкоплечого  хлопця, одягненого , як шляхтич або різночинець. Але що він робив на звичайній сільській підводі? Хлопець був сумний , може , втомлений. Він відвернувся від дівчачого лементу та дивився в інший бік, кудись, де починалась бита дорога та небо.
  Йоан більше не роздумував, схопивши свій мішок з речами, вискочив на подвір*я. У наступний момент він підійшов до того хлопця, відчуваючи, як серце гупнуло всередині.
- Ей, з вами можна? -спитав він, підкинувши і зловивши велике червоне яблуко, сміливо, навіть не поспитавшись, куди прямує валка.
 Хлопець  повернувся здивовано. Але в наступний момент наче всі звуки у світі перестали існувати для них обох.

Знайомство
Першим прийшов до тями Зорегляд. Він відвів свої очі від зеленого погляду, який, здавалось, струменів якимсь сяйвом. Та знайшовся, щоб сказати:
- Про мене, - потім невільна усмішка сковзнула його обличчям. Хлопець, ця прекрасна зеленоока проява, не віводив від нього очей. Зорегляд почував себе ніяково. - Сідай, якщо хочеш, місця повно.
  Йоан застрибнув у підводу, підтягнувши поли ряси. Зорегляд розсміявся. Тоді той розсміявся теж. Юхим, обходив підводу, стукаючи по колесах, помітив Йоана та здивувався:
- А що, братчик з нами поїде?
- Якщо можна, - докинув Йоан і знову повернувся до Зорегляда. Юхим стис плечима.
- Мені не шкода, - сказав, - Куди прямуєш, чернеча душа?
Зорегляд на цей раз засміявся голосно:
- Ти навіть не спитав, куди прямуємо ми.
- Мені в К. - Йоан на насмішку не образився. Натомість простягнув Зореглядові те саме яблуко. Той взяв  та роздивляючись його в своїй вже руці, продовжував чомусь усміхатись.
   Юхим пішов до коней. А хлопці почали вмощуватись, підстилаючи сіно та свої мішки, щоб було зручніше. Було тепло та сонячне проміння витанцьовувало в їх очах, що кожної хвилини намагались перетнутись. Тоді обидва чомусь усміхались. Нарешті підводи рушили.
- То з яких ти будеш, такий спритний? - спитав врешті Зорегляд.
- Я Йоан. Прізвище - Маньківський.
 Почувши прізвище хлопця, Зорегляд непомітно змінився на обличчі. Але Йоан вловив. Він запитально замовк.
- То ще скажеш, що шляхтич? - тепер вже стримано спитав Зорегляд. І зовсім перестав усміхатись. Якась гірка зморшка зламала його обличчя.
- Шляхтич, - тихо відповів той. - Але не так, щоб багатий. Прямую з С., з монастиря. Матінка писали, що захворіли, от мене й відпустили.
  Зорегляд тепер дивився вниз на свої чоботи та руки. Йоан не відводив погляду від його обличчя, він це відчував, але поки що не розумів, що буде далі.
- А я з простих. Кріпак, - сказав, наче батогом хльоснув Зорегляд.  Йоан врешті видихнув і зрозумів, що кілька секунд вже просто забув дихати. В перший момент він не знав, що сказати, але раптом відчув, що життя - річ ламка і щемлива,а доля - безжальна та гостра, як лезо бритви.  Щось, що притягнуло його до цього загадкового печального хлопця зіграло з ним самим злий та підступний жарт.
- Та й матінки в мене немає. Сирота. Зорегляд, - він простягнув Йоанові руку. Але Йоан відчув. що ладний його краще обійняти, як рідного брата. Якась ніжність топилась в його юначому серці. Проте він обережно потис цю руку своїми тонкими аристократичними пальцями.

Примарний світ
 Вони їхали на цей раз довго. Сонце спочатку підбилось високо під небокрай, потім зависло у найвищий точці, а потім повільно спустилось знову до уявної лінії поєднання неба і землі. Хлопці встигли поговорити про все на світі.  Вони переповіли одне одному кожен своє життя. Вони були молоді і життя їх умістилося в декілька простих фраз. Але очі встигли розказати більше, ніж умістилося в цих фразах.
  Після року, в якому йому було самотньо та гірко,  після Шарлотти, яка пошматувала його серце, Зорегляд наче відтаяв душею. Коли Йоан дивися на нього своїми зеленими очима, що випромінювали сяйво, Зореглядові ставало тепло, він відічував себе живим.
  Нарешті Йоан втомився та, прихиливши голову на плече Зорегляду , закривши очі, здавалось , заснув. Лише через кілька хвилин Зорегляд зрозумів, що усміхається, дивлячись на дорогу та небо. Врешті він дещо згадав.
  Попорпавшись у мішку, він дістав книгу. Відкрив та прочитав кілька рядочків. Як завжди, поезія пробуджувала у ньому меланхолійний настрій та заспокоювала його. але в наступний момент зі сторінок книги йому на коліна випала купа грошей. Зорегяд здивувався. Мабуть, це були гроші Кудрицького. Але потім він знайшов записку, з якої вичитав, що гроші ці призначались йому. Під кількома лаконічними фразами був записаний вірш:
Цей гарний світ
І правда, що примарний,
Що марний цвіт...
І місяць, як дивниця- То повний, то щербиться...
   Зорегляд   прочитав вірш і задумався. Купа грошей так і була розсипана на його колінах. В цей момент Йоан, можливо, відчувши порух Зорегляда , відкрив очі.
- Звідки це? - спитав хлопець.
- Пан в книгу поклав, - тихо відповів Зорегляд.
- Твій пан дав тобі книгу з купою грошей?- знову спитав Йоан.
- Виходить, що так, - усміхнувся Зорегляд.
- І ти не здогадуєшся про причину?
- Ні, але гроші нам знадобляться.
  Почувши це "нам", Йоан усміхнувся. Він простягнув руку та змахнув з голови Зорегляда соломинку. Той перехопив руку, бажаючи відвести її від свого обличчя, але на момент затримав ці ніжні тонкі пальці у своїй руці. Потім злякався, але Йоан дививвся спокійно і руку забирати не спішив. Йоан взяв з його рук аркушик та прочитав записку із віршем.
- Примарний  світ? ..Ти кохав?
- Що ? - не зрозумів Зорегляд.
- Кохав? - Йоан помахав листочком перед обличчям хлопця. Той не розумів.
- Кохав? Та ні , особливо ще не довелось. Знаєш, з аристократками - зась, а з мужичками якось не складалось. В селі ж - одразу женись. А у мене ж ні землі, ні хати. Та й хто я , що я ?..
  Йоан ще раз прочитав вірш, потім ретельно зібрав розкидані гроші та , склавши, всунув Зореглядові у внутрішню кишеню.
  -...- Йоан багатозначно дивився на Зорегляда. Той тільки стис плечима. З ним відбувалось щось дивне: він певне відчував, що тепер Йоан має владу задавати йому такі питання, на щоках виступила фарба, а в скронях стугоніла кров.
- Я не про жінок, - тихо проказав Йоан. Але зложивши записку, всунув її між сторінками, погортав книжку та віддав Зореглядові. Той за цей час трохи опанував себе і більше не ніяковів.
- Твій пан, він тобі хто, насправді? - з розстановкою спитав Йоан.
- І що ти собі видумав? - врешті абсолютно спокійно спитав Зорегляд.
-  Ладно, як скажеш, - Йоан теж заспокоївся.
-
Шрами
 Ніч пройшла в тихому полі. Мужики зупинили підводи біля якогось темного лісу, коли вже рання ніч опустилась на землю. Розвели багаття та повечеряли. зорегляд з Йоаном були потомлені. Та полягалии спати прямо на підводі. Юхим випряг коней та пустив їх пастись, сам довго сидів біля багаття, підкидаючи в нього дрова та рахуючи зірки на небі.
     А ранок увірвався у сон хлопців веселим сонячним промінням. Спочатку відкрив очі Зорегляд. Відчув на своєму плечі голову Йоана. Потім побачив його чисте невинне обличчя. Щось чуттєве прокидалось у ньому жо цього хлопця, від якого струменіла ніжність та тепло. Він знову заплющив очі. Вирішив помолитися. Але то не допомогло, бо слова молитви плуталися  вголові, а серце починало стугоніти десь у скронях. Врештя він поворухнувся та припіднявся на одній руці. Йоан відкрив очі та на мить, Зорегляд потім говорив собі подумки, що йому показалось, обійняв хлопця та притисся до нього.
   Зорегляд перестав дихати. Але потім побачив Юхима. Той порався біля коней, видно, водив їх до ріки напувати. Це трохи відволікло Зорегляда, він отямився та врешті сів на підводі.  Тоді Йоан теж остаточно відкрив очі, але він усміхався.
    А ранішнє сонце тріпотіло на його довгих віях і Зореглядові в цей момент закортіло провести пальцями по його очам та припухлим зі сну губам.
  Але він спустив ноги з підводи та скочив на землю. На решті підвод теж починало теплитись життя. Скочили дівчата та зграйкою пішли до ріки. Мужики порали коней. Юхим покликав хлопців до багаття, що вже весело тріскотіло. Зорегляд кивнув головою та сказав Йоанові, що переодягнеться та  піде, а він може йти. Тоді попорпався у мішку та дістав чисту сорочку, розгладив її на коліні. Йоан і не збирався йти, прибравши з сутани соломинки та трохи обтрусившись, всунув ноги в чоботи та стояв, як проява. Зорегляд хмикнув,а ле стяг  з себе сорочку, повернувшись до Йоана спиною.
  В наступний момент він почув за спиною тихий чи то зойк, чи то зітхання і відчув, як Йоан ніжно торкнувся його плеча. Від несподіванки Зорегляд перестпав дихати, але не помітив цього. Він в цей момент молився, щоб той не зупинявся. Тонка ніжна долоня Йоана ледь торкалась його шрамів, про які Зорегляд не міг забути жодної хвилини, бо вони досі боліли. Але доторки Йоана були в цей момент цілющими не як для тіла, як для душі хлопця.
- Що це? - врешті почув тихе запитання.
-Казав же, що кріпак,- так само тихи відповів Зорегляд. - Що тепер скажеш?
 - Скажу, що в тебе вони на спині. А в мене тепер всередині.
- Чи не занадто для тебе? - тепер ледь іронічна усмішка зламала обличчя Зорегляда.
- Той хто любить, повинен взяти на себе шрами того, кого любить.
   Зорегляд різким порухом натягнув чисту сорочку. Йоан трохи відступив, коли хлопець повернувся до нього. В зелених очах стояли сльози. А на тілі Зорегяда так і лишились тепло та ніжність тонких долонь. Він кивнув:
- Ходімо до вогню...

Міський ярмарок
Вони їхали недовго, хлопці мовчали. За них говорили їх очі, хоча Зорегляд вряди годи усе ж таки оглядався навколо. Йоан тоді усміхався.  Юхим знову мугикав пісні, а по боках ледь рухався класичний пейзаж: зелені луки та берег якоїсь степової річки, невеликі узвишшя були вкриті ще зеленими деревами, але вже до зеленого впліталися золоті кольори, ніжні та теплі. У Зорегляда теж ставало тепло на серці. Проте, він гнав думки про причину цього тепла, думаючи. що навряд чи хлопець здогадується про його почуття.
  В цей день вони зупинились біля невеличкого мальовничого міста. над рікою, біля якої паслися корови з телятами. Хлопці пострибали з підводи та сходили до ріки вмитись. Потім повернулись до валки. Юхим махнув рукою в бік міста та сказав, що треба сходити на ярмарок прикупити дещо, бо дорога в П. ще довга.
  Хлопці так і пішли вдвох широкою збитою стежкою. Гаряче пригрівало сонце. І юність Йоана , і сила Зорегляда були гармонійні цьому світові. І очі Йоана сяяли тим самим світлом. І Зорегляд запалювався від нього цим незримим світлом, його рухи ставали сповільненими. А Йоан ледь торкався його руки іноді, так невільно, і Зорегляд більше не відсторонювався.
  Через декілька хвилин вони вже занурились у приміські вулиці, а ще через пару хвилин почули ярмарковий гамір та вийшли на невеликий. але затишний майдан. Там були купецькі лотки, між ними ходили люди,  в основному різночинці, купували та торговались. хлопці теж занурились в цю приємну атмосферу. Вони зупинились та купили горіхів, смачних пундиків та по філіжанці кави. Потім довго ходили , роздивляючись різноманітний крам: від зброї до сільськогоподарських приладь, від посуди до східних прянощів. Врешті, Йоан знудився та, підморгнувши Зореглядові, сказав:
- Хочеш побачити мою улюблену забаву?
  Зорегляд не встиг отямитись, як Йоан прихопив з лотка якоїсь бундючної перекупки кілька червоних соковитих яблук, перекинув два з них Зореглядові, сам прямо перед носом тітки,я ка ще не второпала, що відбувається, пожонглював ще парою, а потім, крикнувши Зореглядові:
- А тепер - за мною! - побіг, розштовхуючи натовп.
  Тітка заверещала. Через момент вона вже вискочила з-за свого прилавка, її товстенькі пальці, скрутившись гачками, ледь не схопилии Зорегляда за лацкан сюртука. Хлопець вивернувся , а через мить вже наздогнав Йоана. Разом вони гуркотіли по бруківці, і Зорегляд бачив лише сяюючу усмішку Йоана. За спиною вони вчули лемент погоні. Тітки люто кричали зустрічним, щоб "тримали спудеїв", але хлопці вже вирвались з ярмарки і мчали порожньою вулицею. Під ними дзвеніла бруківка,  обоє вони відчували лише зустрічний вітер на обличчях. І раптом Йоан , схопивши Зорегляда, затяг його в парадний якогось будинку і притис до стіни. Кілька хвилин вони обидва не могли вгамувати дихання, а усе, що відчував зараз Зорегляд, це як швидко бились в унісон їх серця. Йоан сміявся , але разом з тим, не міг відвести свого просвітленого наскрізь загадкового зеленого погляду від очей Зорегляда. Але в наступний момент той з силою відштовхнув хлопця, відвернувшись до стіни.
  Кілька хвилин Зорегляд намагався не дихати, відчуваючи спочатку солодку напругу внизу живота, а потім, врешті. біль, він з силою притис руку, стиснуту в кулак до стіни. Цей біль трохи відволік його. Потім врешті він прихилися паленіючим чолом до цієї рятівної прохолодної стіни.
  Коли ж трохи заспокоїв власне серцебиття та дихання, він розімкнув кулак та повернувся до Йоана. Той так і стояв неподалік, тримаючи в руках крадені яблука. Тоді Зорегляд збагнув, що у нього в руці теж пара яблук. він віддав їх хлопцеві.
  - Тобі зле? Що тебе так схвилювало? - врешті зважився спитати Йоан.
- Ти не зрозумієш. Схвилювало..Дещо..- тихо сказав Зорегляд.  його обличчя врешті набувало звичайного кольору. - Але ніколи я ще не був такий спокійний.


Ніч
Вночі Зорегляд раптово прокинувся. Навколо стояла щільна темрява.  З неба світили скупі зіркі.  Йому було неймовірно тепло і ніжність розливалась по тілу. Внизу живота знову солодко нило.  Мабуть через нічну свіжість уві сні він обійняв Йоана та притис його до себе. Вони зігрілись обоє. Але в наступний момент Зорегляд зрозумів, що Йоан не дихає. І ще він зрозумів, що той тепер все  знає.
  І ще через момент Зорегляд спаленів та скочив з підводи. Йоан теж сів на підводі,  в темряві Зорегляд відчув, наче хлопець намагається спіймати його за руку. Але ще через момент він вже мчав до ріки, не розбираючи в темряві дороги.
   Ці моменти змінили його життя назавжди - він врешті це зрозумів. Але він ще не знав, що буде наступної миті.
 На березі він не встиг нічого додумати, не встиг підготувати свою душу - його наздогнав Йоан.  Зорегляд обернувся і побачив хлопця, трохи освітленого місяним сяйвом, проте  подумки був вдячний за  темряву.
- Заспокойся, - тихо сказав врешті Йоан. - Зі мною те саме. З першої хвилини, як тебе побачив.
  - То ти з таких? - Зорегляд ледь переводив подих, його вже знобило. Він склався вдвічі та оперся руками об коліна.
- З яких? - Йоан відчував, що готовий розплакатися. - Я в тебе закохався! З першого погляду!  Думаєш зі мною таке раніше було?
  Зорегляд підняв погляд на Йоана. Той стояв посеред ночі,  і здавався таким нещасним. Але навіть у цій темряві Зорегляд відчув його тепло й ніжність. Тоді в нього зірвало дах. Він вже не усвідомлював свої дії. Він зробив тільки крок,  взяв долонями тонке обличчя Йоана та притисся губами до його бажаних губ. Той тихо охнув, але прийнів цей поцілунок, відчуваючи, як шаленіє Зорегляд, як заходиться його серце і тремтять пальці. В наступний момент Йоан щось розстібнув на собі і чорна сутана просто впала до його ніг. ВІн хотів тільки одного- щоб Зорегляд не зупинявся. Але того вже ніхто би й не зупинив.  Він бажав тільки кохати це прекрасне тендітне тіло. Зриваючи з себе одяг, цілуючи обличчя, губи, шию, плечі хлопця, в якийсь момент він усе ж таки зупинився, тихо видихнувши
- Я не можу, я просто втрачаю розум від тебе.  Скажи щось...- тихо прошепотів він.
  - Я кохаю тебе. Хочу бути твоїм. Тут і зараз, - видихнув, наче ніжний вітер прошелестів над вухом Зорегляда.  Хлопець занурив пальці у золоту копицю Йоанового волосся, і знову накрив його губи поцілунком. В цей момент він бажав тільки одного- щоб ця ніч продовжувалась вічно, а Йоан тремтів би, плакав та умирав в його обіймах.
  Зорегляд і сам умирав від ніжності, яка струменіла його жилами. Потім вони сиділи на власному одязі, І Зорегляд прибираючи зі спини Йоана його густе золоте волосся, цілував його плечі і шию, ледь торкаючись губами оксамитної шкіри хлопця, що пахла травами і водою.
- Fiat voluntas tua,- тихо прошепотів Йоан.
- Я не такий сильний в латині, - ніжно цілуючи Йоана відповів Зорегляд. - Це ти мене прокляв? Я зробив тобі боляче.
Йоан засміявся:
- Ні, мабуть я завжди був до цього готовий. І це не прокляття. Просто моє життя тепер- твоє...
- Тоді я хочу ще...

Ніч
Вночі Зорегляд раптово прокинувся. Навколо стояла щільна темрява.  З неба світили скупі зіркі.  Йому було неймовірно тепло і ніжність розливалась по тілу. Внизу живота знову солодко нило.  Мабуть через нічну свіжість уві сні він обійняв Йоана та притис його до себе. Вони зігрілись обоє. Але в наступний момент Зорегляд зрозумів, що Йоан не дихає. І ще він зрозумів, що той тепер все  знає.
  І ще через момент Зорегляд спаленів та скочив з підводи. Йоан теж сів на підводі,  в темряві Зорегляд відчув, наче хлопець намагається спіймати його за руку. Але ще через момент він вже мчав до ріки, не розбираючи в темряві дороги.
   Ці моменти змінили його життя назавжди - він врешті це зрозумів. Але він ще не знав, що буде наступної миті.
 На березі він не встиг нічого додумати, не встиг підготувати свою душу - його наздогнав Йоан.  Зорегляд обернувся і побачив хлопця, трохи освітленого місяним сяйвом, проте  подумки був вдячний за  темряву.
- Заспокойся, - тихо сказав врешті Йоан. - Зі мною те саме. З першої хвилини, як тебе побачив.
  - То ти з таких? - Зорегляд ледь переводив подих, його вже знобило. Він склався вдвічі та оперся руками об коліна.
- З яких? - Йоан відчував, що готовий розплакатися. - Я в тебе закохався! З першого погляду!  Думаєш зі мною таке раніше було?
  Зорегляд підняв погляд на Йоана. Той стояв посеред ночі,  і здавався таким нещасним. Але навіть у цій темряві Зорегляд відчув його тепло й ніжність. Тоді в нього зірвало дах. Він вже не усвідомлював свої дії. Він зробив тільки крок,  взяв долонями тонке обличчя Йоана та притисся губами до його бажаних губ. Той тихо охнув, але прийнів цей поцілунок, відчуваючи, як шаленіє Зорегляд, як заходиться його серце і тремтять пальці. В наступний момент Йоан щось розстібнув на собі і чорна сутана просто впала до його ніг. ВІн хотів тільки одного- щоб Зорегляд не зупинявся. Але того вже ніхто би й не зупинив.  Він бажав тільки кохати це прекрасне тендітне тіло. Зриваючи з себе одяг, цілуючи обличчя, губи, шию, плечі хлопця, в якийсь момент він усе ж таки зупинився, тихо видихнувши
- Я не можу, я просто втрачаю розум від тебе.  Скажи щось...- тихо прошепотів він.
  - Я кохаю тебе. Хочу бути твоїм. Тут і зараз, - видихнув, наче ніжний вітер прошелестів над вухом Зорегляда.  Хлопець занурив пальці у золоту копицю Йоанового волосся, і знову накрив його губи поцілунком. В цей момент він бажав тільки одного- щоб ця ніч продовжувалась вічно, а Йоан тремтів би, плакав та умирав в його обіймах.
  Зорегляд і сам умирав від ніжності, яка струменіла його жилами. Потім вони сиділи на власному одязі, І Зорегляд прибираючи зі спини Йоана його густе золоте волосся, цілував його плечі і шию, ледь торкаючись губами оксамитної шкіри хлопця, що пахла травами і водою.
- Fiat voluntas tua,- тихо прошепотів Йоан.
- Я не такий сильний в латині, - ніжно цілуючи Йоана відповів Зорегляд. - Це ти мене прокляв? Я зробив тобі боляче.
Йоан засміявся:
- Ні, мабуть я завжди був до цього готовий. І це не прокляття. Просто моє життя тепер- твоє...
- Тоді я хочу ще...
Затемнення
Вони кохалися до ранку. А коли небокрай запалився малиновим вогнем, Йоан видихнув на вухо Зореглядові:
-Нам треба вже йти, бо сонце піднімається...
-Тепер ти - моє сонце- тихо сказав на це Зорегляд. Йоан усміхнувся.
- Але ходімо, бо я тебе зовсім замучив, тобі треба було би поспати.
  Вернувшись до підвод, вони побачили коней, що паслися неподалік. Юхим спав прямо так посеред луки біля коней. Зорегляд настелив свіжого сіна та вони вклались спати. Йоан првалився в сон сразу, а Зорегляд ще довго лежав та дивився , як ніжно світліє небо. і тяжкі думки раптом опанували його. Він відчував, як під ним провалюється земля. Що він міг йому дати, адже сам собі не належав. Раптом він згадав, що через пару днів вони вже будуть в К. і він назавжди вратить Йоана. Що він робитиме тоді?
-Як тепер жити? - вирвалось в нього невільно. і Йоан відкрив очі.
- А ти гріха не боїшся7- врешті спитав Зорегляд. Йоан здивувався:
- А якщо Бог не залишив вибору? Може, в цьогому його воля? - просто сказав. - думаєш, що я не передумав все це?
-Ти ж вчишся на священника...- наполягав Зорегляд.
- Але поклику такого в собі не відчуваю, - твердо сказав хлопець. Зорегляд подивився в очі Йоану. Здавалось, що прохолодний ранок випив усе ніжне й тепле сяйво з його очей. Вони потмніли та набули якогось брунатного кольору. - Знаєш, в дитинстві я був шибайголовою, в юності теж. Матінка не справлялась зі мною. Тому викликали з С. Маньківського - свого брата. Він забрав мене в семінарію. Тому я  і живу в монастирі.
- А як матінка твоя дізнається? І Маньківський твій? - Зорегляд незмигно дивився в очі Йоану.
- З твоїх розповідей я зрозумів, що в тебе теж особливого вибору не було,- холодно проказав Йоан. - Та й так, як тебе побачив, я зрозумів.
-Та що ти кажеш? В мене на лобі це було написано? - Зорегляд вже сардонічно усміхався.
- А ти з цим не жартуй. Я людей, як відкриту книгу , читаю. У мене в роду відьмак був знаменитий . Мій дід. Матінка такого спадку, як вогню боїться. Може в монастир мене ще й через це віддала.
- Та мені повезло по крупному, - тепер Зорегляд не приховував знущання.
  Йоан зістрибнув з підводи та відійшовши, став посеред  луки. Зорегляд бачив, як крізь нього просіювалось перше сонячне проміння, пеерплатаючись з золотим волоссям та спадаючи на землю. Вранішній вітерець ледь ворушив поли його чорного одіяння та його золоте волосся. Зорегляд невільно замилувався. Через кілька хвилин той повернувся і сяйва вже не було:
- Не знаю, що тобі в голову зайшло, Зорегляде, ти не спіши, подумай.
- Так, просто згадав, що я таке,- Зорегляд гірко усміхнувся.- Сам подумай, що я тобі зможу дати?  Немає в мене нічого! Я сам собі ж не належу! І життя  таких, як ми, зламане назавжди. Ти ж залишишся в К., а мені - на північ.
   Йоан знов  вліз в підводу та ліг горілиц, вдивляючись у вже просвітліле небо.
 - Можу залишитись тут. в цьому місті, знайду когось, хто до К. підвезе,- проказав Йоан.
- З глузду з*їхав? Я тебе не відпущу,- тихо сказав Зорегляд.- Але як тепер з цим далі жити?
-
Мовчання
 Йоан мовчав цілий день, він лежав лицем до неба , не  звернув уваги, коли почали прокидатися подорожні, визбирали речі, завантажили їх на підводи, самі зайняли зручні місця. Не зважив, коли до них підійшов Юхим, кряхтів та жалівся на спину, і як Зорегляд намагався йому невимушено відповідати. Він змовчав навіть тоді, коли відчув розгубленість та прихований відчай Зорегляда. Йому здавалось, що той так раптово зламав його щастя своїми сумнівами, що тепер він сам ладен був поринути у відчай.  Він не зважив, коли валка врешті рушила, як підвода перевалювалась на поворотах, як форкали коні, а Юхим знову заспівав. Навіть коли Зорегляд обережно накрив своєю долонею його руку, він перевів подих, відвернувся та закрив очі. 
  Тоді Зорегляд остаточно поринув у власний самотній відчай. Нічого він не міг зробити, і як ніколи, відчував примарність власного існування, самого свого життя, яке залежало від примх інших людей. Кляв Шарлотту, згадував Кудрицького та його лист, купу грошей, що той всунув в книгу, згадав Вільні Кадельки, старих Кудрицьких, їх незрозумілу ласку та душевне тепло. Згадав, як кожного разу ламались його світ та душа, коли він втрачав надію на щастя. Тоді світ здавався ілюзією, причому справжнім кошмаром, від якого прокидаєшся в холодному поту.
  Зорегляд так і не зімкнув очей. Сонце спочатку піднялось, зробило пів коло по небу, а потім схилилося, доторкнувшись до овиду, тоді вони врешті знайшли зручне місце та зупинили валку. Юхим зліз, довго розминав ноги, потім пішов до коней, Зорегляд і сам зістрибнув з підводи. Йлан так і лежав спиною до нього. Зорегляд трохи постояв, але, врешті , вирішив, що не варто трогати хлопця, пішов допомогти Юхиму, щоб відволіктись. Пройшла година, але й тоді Йоан не поворухнувся.
  Настала ніч, на небі з*явились зорі. Тоді  Зорегляд  ліг спати поруч з Йоаном. Незважаючи на власні сумніви, він рішуче обійняв хлопця і відчув, наче той трохи відійшов і поворухнувся на цей його жест. Тоді він закрив очі і заснув.
  Наступного дня все повторилось. Йоан мовчав, а  Зорегляд повільно сходив з розуму.
  Ввечері валка зупинилась біля якогось ліска, недалеко блищало невеличке тихе озерце. Йоан врешті встав та вони вдвох пішли купатися. Відійшли від своєї компанії, роздягнулись та повільно увійшли в воду. Було прохолодно і шкіра у обох вкрилась мурахами, але це їх не зупинило.  Зорегляд зайшов перший, навмання, намацав дно і простягнув руку Йоанові. Той усміхнувся, подав руку та потрапив прямо в обійми Зорегляда. Хлопець дотягнувся до губ Йоана, але той відсторонився.
- Хтось побачить, не боїшся, що від церкви відлучать? - на цей раз іронізував він.
      Зорегляд змушений був його відпустити. Тоді накупавшись вволю, вони вийшли на берег та розклали вогнище.
- Я тут довго думав, ми з матінкою не дуже багаті, але, може, викупили би тебе?
   Тоді Зорегляда зламало від гучного реготу. Це трохи розрядило атмосферу між ними.
- По-моєму , ти перечитав історії Давнього Риму. Я тобі наложник, чи що? - він сміявся, але в очах стояли сльози. - Давай не будемо про це. Ми можемо бути щасливі два чи три дні. А потім ми розійдемось. Почекай, я принесу щось поїсти.
  Зорегляд пішов. А коли повернувся хвилин через десять, побачив Йоана, який стояв під деревом, піднявши руки, а над ним зависла зловісна тінь величезного мужика. Він тримав у шиї Йоана ніж, що металево зблиснув при світлі місяця. Мужик чи то ричав, чи то хрипів щось про гроші.  Фарба зійшла з обличчя Зорегляда, його охопила лють, аж пальці затремтіли, він відкинув їжу та схопив довгий дрюк, який лежав прямо тут під ногами. Бесшумно підібрався за спигу мужика та з усьго маху огрів його по голові. Мужик впав, як підкошений. Тоді Зорегляд підскочив до Йоана, та став огялдати його з усіх боків.
- Щщщо він ттобі зробив?
- Нічого, ти вчасно з*явився. - Йоан же випручався з Зореглядових рук та з певною тривогою став оглядати мужика.
- Що ти робиш?
- Ти його ж не вбив? - Йоан  врешті знайшов на шиї мужика пульс.
- Навіщо тобі цей лайдак?- Зорегляд копнув мужика.
-Мені він не  потрібен, але було би  печально, щоб нас звинуватили у вбивстві. Це звичайний грабіжник. Вор. Він би мене не вбив.
- Я злякався за тебе.
  Йоан піднявся та усміхнувся: - Він живий. Зараз прийде до тями.
  Врешті мужик застогнав , повільно піднявся та кульгаючи, хутко забрався в темряву. Зорегляд  підійшов до Йоана і обійняв його. Хлопець тяльки зітхнув, пальці в Зорегляда ще тремтіли через страх за Йоана. Тоді він став цілувати його обличчя.
 - Я втечу від пана, - видихнув. - Я не зможу жити без тебе.
  Тоді відчув на власних щоках сіль. Йоан плакав чи то від полегшення, чи то від щастя.
План
 Зорегляд відчував, що Йоан знову довірився. Врешті, він прийняв остаточне рішення і думав тільки про цю втечу. Це стало його idea fix, що невідступно переслідувала його.
   Ночами вони кохались, а вдень Зорегляд думав тільки про втечу.
   Юхим кряхтів та все більше жалівся на спину, дорогу, що коні потомились, що підвода скоро розвалиться, що пани, мабуть, самі вже в столиці, а вони теліпашаться тут, цими битими дорогами. Зорегляд сміявся, а Йоан мовчав.  Проте, на третій день Юхим сказав, що завтра вже потраплять у К. Зорегляд відчув печаль, а Йоан знову засвітився.
- Що матінка твоя скаже? Не прокляне мене? - спитав Зорегляд.
- Ні, вона добра і любить мене дуже сильно. У неї, крім мене, нікого немає, - втішав його Йоан.
- А твій Маньківський?
- Тут буде складно. Дядько щирий вірянин, Мабуть, скаже, що я єретик та грішник, і потраплю в пекло, - Йоан сміявся.
- А що, як скаже?
- Скажу, що житиму в пеклі без тебе, - Йоан линув до нього. Підвода перевалюлювалась на поворотах, скрипіла, Юхим глибоко зітхав, щось говорив до коней, типу, потерпіть, мої хороші, хлопців він бачити не міг, бо між ними була купа вантажу, але чули вони його добре.
 - Мені потрібні документи. Паспорт якийсь.
- А от з цим я зможу тобі допомогти, - широко усміхнувся Йоан. Вони знову лежали горілиць до високого неба, яке врешті потемніло, на ньому з*являлись пасма сірих кошлатих хмар, воно починало дихати сирістю та майбутніми осінніми дощами. Але було ще тепло, наче втрапив в літепле молоко.
 - По юності я знався з багатьма шибенниками, - Йоан тепер знов струменів ніжністю і сяйвом своїх зелених очей, - Думаю, що знайду когось, хто зможе нам допомогти.
- У мене ж непогана домашня оствіта. Вільно володію мовами, я думаю, що зможу скласти екзамен на вчителя. Я зможу цим заробляти. Але ж доведеться поїхати з У. Бо Кудрицький, мабуть, не залишить це так.
- А що, як тобі майнути зі мною в С. ? Там теж потрібні вчителі.
 - Мені все одно, щоб тільки бути разом з тобою.
  Йоан був щасливий, а Зореглядові більшого і не було потрібно.  А хлопець відчува, наче з його плечей впав важкий тягар. що завжди тис на його душу. Згадуючи Кудрицького, особливо Шарлотту, він відчув,я к важко дихалось йому тоді, у якому душевному ярмі він жив, коли залежав від її люті та шаленства, її незадоволеності самою собою, своїм власним життям та безголів*ям. Він не хотів скніти так все життя, очікуючи милості чи хоча би сподіваючись на забуття чи байдужість. Він знайшов своє щастя і тепер хотів волі.
   - Я думаю, що грошей Кудрицького вистачить. Там багато.
- Зробимо тобі фальшивий паспорт та повернемось у С. - вони обоє були задоволені з плану. І коли на вечір повільно зі скрипом, в*їхали в К., то обоє були готові і рішуче налаштовані.
Надія
 У К. вони прибули ввечері, коли вже лягали м*які ніжні сутінки.  Хлопці відчули, як валка зібралась на узвишшя, Юхим знову кряхтів та лаявся, пішов до коней. Хлопці зістрибнули з підводи. Трохи розім*ялись, але відчували втому, хоча разом з тим,  і радість переповняла обох. Здалеку вони бачили золоті бані церков, що світилися в сутінках. Зблиснуло плесо величного Дніпра.
   Зорегляд відчув, як в його тіло вливається незнана досі сила. Він невільно вдихнув на повні груди. Воля дихнула йому в обличчя цим безмежжям неба, Дніпра, простору. золотом останніх західних променів та вогнем церковних дзвонів.
    Йоан теж усміхався, ніби радів, що Зореглядові сподобалось місто, ніби це було його дитя, і він гордився ним та був щасливий за нього.
  Зорегляд не стримався та , не зважаючи на те, що їх міг хтось побачити, нахилився до Йоана та  приник до нього поцілунком. Коли ж відкрив очі, то зустрівся поглядом з Юхимом. Той стояв напроти, крутив у руках якусь реміняку та мовчки дивився на хлопців.
- Не обертайся, - спокійно сказав Зорегляд Йоану.
  Юхим мовчав якусь хвилю. Зорегляд поклав руку на плече Йоана та твердо подивися Юхимові в очі.
- Ми йдемо. Не чекайте мене завтра. В П. я з вами не поїду.
- Тобто, взагалі не чекати? - так само спокійно спитав Юхим. Почувши голос чоловіка, Йоан подивився Зореглядові в очі. Але той твердо тримав його за плече. - Може , схочеш наздогнати нас? Ми можемо зачекати на якійсь станції.
- Ні, взагалі не чекайте.
  Юхим тільки мовчки кивнув, його плечі впали, він махнув ремінякою, розвернувся та пішов. Зорегляд витягнув з підводи два мішки з їхніми речами, накинув обидва на плече та взяв Йоана за руку.
- Ми вільні, ходімо.
  Поки вони спускались стежкою, щоб піднятися іншою стежкою, Зорегляд відчував, як надія вливається в його серце. Повірити у волю було не важко тепер, в цей момент. Юхим не здивувався, про саму ж долю чоловіка Зорегляд зараз не думав. І якщо це був егоїзм. то він був , мабуть, виправданий його прагненням жити щасливо та позбавитись ярма, клятого кріпацього ярлика, позбавитись самої думки про власне становище. І поки  вони не підійшли до невеличкого кам*яного будинку, що потопав у м*якій зелені,  він думав лише про те, що зробить усе, щоб не повернутися до Кудрицьких.
  На землю вже спустилась ніч, коли вони постукали у двері. Їм відкрила покоївка, молода симпатична дівчина, охнула від несподіванки та побігла до своєї пані. До них вийшла красива жінка, в неї були плавні повільні жести та висока зачіска з локонами. Більше Зорегляд нічого не встиг роздивитись, бо жінка почала обіймати і цілувати Йоана. Той представив його, як свого друга. Зорегляд спокійно роздивлявся. Дівчина побігла виносити наїдки до їдальні. Пані запросила Зорегляда заходити за собою, взяла Йоана за руку, та обіймаючи і цілуючи, провела в світлицю та всадила на канапу. Зореглядові теж прийшлось присісти. Йоан сказав, що добре добрався, що його довіз Зорегляд. Тоді пані доброзичливо роздивилась хлопця, послала покоївку готувати кімнату для гостей. Та схопила свічку та кудись понеслась, світячи очиськами та широкою усмішкою. Зорегляд опустив погляд на свої запилені черевики та вирішив, що вигляд він має не вельми презентабельний, відпросився десь помити руки. Йоан встав та запросив його подивитись будинок. Тоді пані сказала, що вечеря буде гогова за пів години. Хлопці, побравшись за руки вийшли з кімнати.
У Йоана
 Вночі Зорегляд довго лежав с закритими очима. Він пригадував події минулого вечора. Прийняли його сердечно, і, якщо мати Йоана не здогадалась про істинну природу їх стосунків, то була недалека від здогадки. Складно було по іншому витлумачити погляд Йоана. коли він дивився на Зорегляда і ніжність струменіла з його очей. Вони повечеряли, потім обійшли з Йоанам будинок. У ньому було два поверхи: мати з Гапкою-покоївкою - жили на другому, навколо будинку був садок, невеликий . але затишний. За парканом була порожня вуличка , викладена бруківкою. Зорегляда оселили в невеликій, але затишній кімнаті з широким ліжком, шафою, дзеркалом, туалетними приналежностями.
  А ввечері він переодягнувся,, поголився та вмився. Відчував себе пристойно. Потім прийшла Гапка та забрала його речі, сказала, що випере. Він довго відмовлявся, але вперте дівча наполягало, світячи очиськами. Зореглядові було трохи ніяково, адже він боявся реакції матері Йоана на його справжнє становище, про яке вони домовились поки що не говорити. Спочатку їм потрібно було дістати фальшивий паспорт.
   За столом говорили про сімейні справи, Йоан спитав було про хворобу, але його матінка відповіла, що все добре і не хотіла би про це говорити, тоді домовились, що Йоан залишиться на тиждень, а потім повернеться до Маньківського. Тоді Йоан сказав, що Зорегляд поїде з ним.
- Я рада, що у мого сина такий поважний друг, я сподіваюсь, ви потурбуєтесь про нього. - Це були єдині слова, звернені за столом до Зорегляда. Той поклонився. А очі Йоана засвітились ще яскравіше.   
   Йоан переодягнувся у звичайний світський костюм, став схожим на спудея. Зорегляд не міг на нього дивитися, бо , здавалось, став хотіти ще більше.
  Все це Зорегляд передумав, лежачі в темряві, слухаючи шелест і шкряботіння листя за вікном, поки не почув тонкий скрип дверей. Через мить відчув, як у його ліжко прослизнув тендітний Йоан і потягнувся до його губ, притис руками до постелі його руки.  Сон злетів з Зорегляда в мить, він вже відчував лише шалене бажання, а Йоан і не думав відпускати його руки, цілував та пестив сам його тіло.
- Твоя матінка може...
- Ні, вони на другому поверсі, не бійся...- Через пару хвилин вони вже кохалися, забувши про все на світі, у темряві чути було лише ніжні зітхання та стогони.
  Ранок застав їх разом у ліжку. Сплетені руками та пальцями, хлопці безтурботно спали, коли Зорегляд почув тихий стук по дому.


Прогулянка
 Зорегляд відкрив очі.  А потім почув стук зовсім поруч, ніби тут за дверима хтось ходив. Хлопець злякався та ніжно штовхнув Йоана, сразу приклавши до своїх губ палець. Йоан теж прокинувся. В мить він зрозумів, що відбувається. Хлопці беззвучно розсміялися. Натягаючи на себе штани та сорочку, Йоан відчиняв вікно, а Зорегляд намагався привести себе у нормальний вигляд, пригладжуючи волосся. врешті Йоан бесшумно вислизнув у вікно, подряпавши собі спину та помчав до віна у свою кімнату. Через мить до кімнати Зорегляда обережно постукала покоївка, потім вона його тихо покликала:
- Пане, я ваші речі принесла, залишу тут під дверима. А ще - пані попросили передати, що скоро сніданок.
- Е..добре...дякую...- Зорегляд прибрав постіль та вмився. одягнувся. Але коли вийшов зі своєї кімнати, то побачив усю родину за столом. Він вибачився за спізнення та зайняв своє місце.
     Увесь цей час у його голові не припинялось крутитися звернення "пане" і тепер врешті Зорегляд почував себе ніяково, наче самозванець якийсь. Але подивився на щире усміхнене обличчя Йоана, згадав їх минулу ніч та трохи заспокоївся. Він згадав , заради кого він взагалі тут знаходився. Після сніданку, охів та обіймів, хлопці наділи сюртуки та вийшли на вулицю.
   Полудневе сонечко світило яскраво, навколо цвірінчали горобці та хитались осінні квіти, але вже відчувалась справжня осіння прохолода, коли сонце світить, але не гріє. На порожніх вуличках вони йшли, тримаючись за руки, а на велелюдних - Зорегляд відпускав руку Йоана. Той знов усміхався і погляд його був просвітлений та чистий, наче прозоре джерело з дорогоцінним камінням на дні.
  Вони вийшли на одну з центральних вулиць. Йоан постійно щось розповідав: про історію міста та пам*яток, деяких будівель, називав знані ресторації та кав*ярні, майдани, розповідав про пригоди, які траплялись з ним в дитинстві в цих місцях.  Вони обидва від душі сміялись над цими пригодами, поки не прийшли до однієї з ресторацій.
    Йоан махнув Зореглядові рукою та вони увійшли всередину. Сіли за охайний , застелений гаптованою скатертиною, столик, до них відразу підійшов охайний бундючний офіціант та мовчки утупився в хлопців.
 -Кави і води, - тихо сказав Йоан. Офіціант незадоволено підняв брову. - Скажіть, а дядько Царко тут сьогодні. Офіціант тої ж миті перестав бундючитись, подивився уважно на хлопців, сказав коротке : "зараз" та щез.
  Через мить хлопцям винесли тацю з двома філіжанками запашної кави, а ще через пару хвилин до них вийшов і сам дядько Царко.
   Це був літній бородатий чоловік, одягнений як різночинець, проте з хитрим уважним поглядом, що видавало у ньому людину незвичайну. Але побавши Йоана, Царко усміхнувся та присів за столик.
- Скільки років, - просто сказав він. - Давно ж не бачились. Сказали, що ти ченцем став, десь у С.
- Це правда, - тихо відповів Йоан. -Але зараз в мене справа до тебе. 
- Кажи, - Царко кивнув.- Я тобі винен, ти колись мого сина врятував.
- Потрібен фальшивий паспорт. Ось цьому хлопцеві.- Йоан кивнув на Зорегляда.
 Тепер Царко перевів погляд на Зорегляда та втупився в нього.
- Ну, а в чому проблема? З темної втік чи щось скоїв?
- Я кріпак. Втік. Але від пана...- тепер заговорив Зорегляд.
- Ти бачиш, - здивовано повів бородою Царко і засунув пальці у кишені жилетки. - Треба подумать, тут же мисливці намалюються, вони завжди за такими приходять.
- Боїшся, чи що? - спитав Йоан.
- Ти не спіши. - Царко розгладив бороду. - Зробимо. Але коштуватиме не дешево, бо бумага справжня буде . Запис в метриці і таке інше. Інші люди робити будуть. Треба заплатити всім. Сам не візьму нічого.
   Потім Царко назвав суму. Зорегляд кивнув. Царко вдарив Зорегляда по долоні, домовились, коли хлопцям потрібно буде принести завдаток. Потім хлопнув Йоана по плечу, встав та пішов. Хлопці допивали свою каву під пильним наглядом офіціанта, що хмуро протирав якийсь кухоль за стійкою.
Вдвох
 Вони цілими днями залишались удвох. Мати Йоана мала якісь громадські обов*язки, пов*язані з якимось популярним жіночим клубом. уходила вона вранці, а поверталась далеко пообіді. Гапка, зазвичай, уходила з панею. Хлопці читали поезію, малювали, як уміли , портрети одне з одного, іноді ганяли м*яча. Зорегляд готувався до екзамена на вчителя, який здати було не важко, потрібно було тільки дочекатися паспорта. хлопець трохи нетерпеливився, але Йоан завжди умів його заспокоїти. Він говорив, що Царко - чоловік серйозний, знається на справі, не варто його турбувати раніше призначеного часу, коли буде потрібно , він сам за ними когось пришле.
  Так минуло днів п*ять. Хлопці сиділи в садку, Йоан поклав голову на коліна Зорегляду, а той гладив його по розсипаному золотому волоссю, другою рукою тримав в руках той самий томик східної поезії, читаючи з нього вголос. Пригрівало сонечко. Цю ідилію порушувало лише безладне цвірінчання горобців. Над їхніми головвами іноді пролітав поодинокий жовтуватий листок та тихо лягав у ще зелену траву. Настрій був меланхолійний та розслаблений. Але в наступний момент вони почули стук у хвіртку. Йоан піднявся та пішов відчиняти. Перед ним на порозі стояв хлопець років чотирнадцяти у куценькому пальті, але нахабно напнутому картузові. Хлопець нахабним голосом спитав Йоана, коли ж той відповів, що це він і є, той без тіні поважності просто сказав, що в Царко вже все готово. можете приходити,а ле краще завтра з ранку. Йоан подякував, але хлопець і не думав відступати, продовжуючи мовчки дивитись на нього.
- Чого тобі?
- Я сюди пішки з самого Андріївського...
  Йоан несхвально обдивився хлопця, витягнув з кишені пару монет та простягнув йому. Той взяв монети, підкинув їх на долоні, доторкнувся пальцем до картуза, розвернувся та пішов, насвистуючи, порожньою вулицею.
  - Що ж, - сказа Йоан Зореглядові,  - завтра йдемо до Царка, прямо зранку.
  Йоан знову сів поруч з хлопцем. Очі його засвітились ще яскравіше. Зорегляд почував себе настільки щасливим, що не втримався та нахидившись, поцілував його. Потім вони почули тихе:
- О, Господи...
  А коли обидва підгняли голови, то побачили украй розгублену Гапку, яка  світила на них переляканими круглими очима. Рот її абсолютно круглої форми якраз і видавав схвильовані вигуки. Зорегляд перевів погляд на Цоана, картаючи себе, але той не розгубився.
- І що ти бачила? - спокійно спитав він у дівчини.
  Гапка дивуватися перестала і нахилила вбік гллову.
- Ой, панночку, я про таке чула, але побачила вперше...
- Дурне дівча! Подумай ще...Що ти бачила?
  Зорегляд ладен був провалитися крізь землю. Але Йоан уважно дивився в очі Гапки, яка почала відходити.  Він вже сидів, опершись на одну руку, друга лежала на коліні. Зорегляд відкинувся та підняв голову вверх , роздивляючись сплетіння гілок над головою.
- Ой, панночку, ну я заходжу і бачу, як ви з паном...
- Не те!
- А що? - Гапка замовчала. Зорегляд мовчки пік раків.
- Гапко, дивись. у мене є трохи грошей, візьми, купи собі щось гарне. Але ти нічого не бачила! Зрозуміла?
  Гапка думала недовго, підійшла , взяла гроші з рук Йоана та врешті усміхнулась.
- Ой, я таке намисто гарне на ярмарку бачила. І згарди. А ще стрічок куплю. Тут на все вистачить.
- Правильно, Гапко,- заспокоївся Йоан.- Подумай про гарне намисто, яке дзвенітиме на твоїй гарній шийці та про стрічки. А про нас -забудь.
- Та ясно, панночку. Пані не казати?
- Якраз її я й мав на увазі. Навіщо пані турбувати. Тут нічого такого немає.
   Гапка сяйнула вже лукавою усмішкою та подалась в будинок.
  Зорегляд перевів подих.
- Завтра заберемо паспорт та будемо вибиратись в
Несподіванка
 Вони повертались від Царка сплетіннями вулиць. У Зорегляда у внутрішній кишені лежав заповітний документ, він грів його душу.  Тепер можна було сдати екзамен. Він був до нього цілком готовий.
  Йоан був сповнений надій і постійно розповідав про С. Говорив, як там гарно, описував гори та річки, містечко, біля якого розташований монастир, його дивні архітектурні та природні собливості, про святі джерела та веселий гордий  народ. Зорегляд слухав, але нічого не чув, бо міг тільки милуватись Йоаном, його м*якими ніжними жестами, співучою вимовою людини, що звикла говорити мелодійною народною мовою, хоча досконало володіла іншими.
- У мене ж тепер інше ім*я, - помітив врешті Зорегляд. - Звикнеш?
  Йоан сумно усміхнувся:
- Прийдеться звикнути,  хоча я люблю твоє справжнє ім*я. Але я берегтиму його подумки, бо завжди пам*ятатиму нашу зустріч і подорож.
  Погляд Йоан теж став сумним. Хлопець ніби щось передчував, бо доторкнувся до руки Зорегляда, наче хотів перевірити, чи не щезне він тої ж миті, чи не розчиниться в світлому присмерку. Рожеве павутиння сонячних променів висло на гілках, дахах, зблискувало на їхньому волоссі. Вони завернули в свою вулицю, яка теж потопала у рожевих західних відтінках неба. Але щось було не так навколо. Йоан напружився, проте змовчав, не постерігши нічого особливого. Він прислухався. Навколо була тиша, не було чути ні цвірінчання горобців, ні шелестіння листя на деревах, весь світ наче завмер. "Так буває перед бурею-,"- подумав Йоан. Але поруч йшов Зорегляд, він був щасливий та безтурботний. Йоан подивися на його усмішку, веселе обличчя та сам заспокоївся.
  Підійшли до хвіртки, Зорегляд увійшов першим, а потім обернувся та зачекав Йоана. Вони встигли зробити кілька кроків стежкою через садок, коли побачили силует чоловіка біля ганку. Той стояв , наче загроза, наче кинув тінь на половину саду, зімкнувши на грудях руки. Коли Зорегляд упізнав Кудрицького, душа його пішла каменем вниз, наче сразу під землю. Збоку він почув голос Йоана:
- Чому ти не сказав, що твій батько приїде?
  Зорегляд нерозуміючим поглядом обернувся на хлопця і беззвучно прошепотім:
- Це мій пан...
    В наступний момент його підняв рвучкий відчайдушний порив, він рвонувся всім тілом знов до хвіртки, але його вже зупинили дві тверді руки. Хлопець озирнувся і побачив двох бороданей у котелках, що рішуче тримали його під руки з обох боків. Потім погляд вихопив Йоан, в очах якого застиг відчай та гірке розуміння.  Зорегляд ладен був померти просто на цьому місці, але почав пручатись, прагнучи вирватись з чіпких рук чоловіків.
 Кудрицький зрушив з місця і підійшов впритул до Зорегляда. На диво, вираз його обличчя виявився м8яким і навіть сумним. Він поклав руки на плечі Зорегляда. Той знову обернувся на Йоана, той так і стояв, стиснувши руки в кулаки, але видно було, що навряд чи зміг би допомогти.
- А твій друг набагато уважніший, Зорегляде,- в голосі Кудрицього прозвучала якась незрозуміла ніжність та печаль. - Невже ти думав втікти від мене?
- Думав? Я думав, що ніколи вже не побачу вас, пане.- вичавив з себе Зорегляд.
- Я б цього не пережив, синку,- тихо відповів Кудрицький.
- Що? - Зорегляд відчував, як світ, який він встиг полюбити, встиг у ньому покохати та стати щасливим, відчути смак волі та надії, знову руйнується.
- Зорегляде, я твій справжній батько. - Кудрицький тепер махнув мисливцям і вони разом відпустили хлопця. Той так і залишився без руху, намагаючись збагнути цей момент.
- Я ж сказав- твій батько...- почув він голос Йоана.
- Який батько? Мій батько- Степан Плешкан - селянин, кріпак.
- Ні, синку, твій справжній батько стоїть перед тобою і просить в тебе прощення за своє боягузство та безголів*я. 
- Я не вірю...- Зорегляд вперто качнув головою.
Тоді знову почув Йоана:
- Та ви на одне лице, Зорегляде.
- Ти один цього не помічав, синку. Старі Кудрицькі , мабуть, сразу зрозуміли та забрали тебе в будинок. А ти думав, через що?
   В цей момент Зорегляд згадав ніжність та душевність старих панів та в його голові поступово все встало на свої місця.

Розв*язка
Вони сиділи у світлиці: Кудрицький, Зорегляд, Йоан та його мати. Під дверима світила очиськами Гапка. Мати Йоана усміхалась, Кудрицький мовчав,а  Йоан та Зорегляд не відривали погляду одне від одного. Про те, щоб їхати з Йоаном в С. тепер не йшлося. Але ж сам Йоан змушений був повернутися до семінаріїї, щоб закінчити навчання. Матінка його і чути не схотіла би про те, щоб синок її семінарю покинув. Кудрицький же мав твердий намір забрати Зорегляда у Вільні Кадельки, та тепер хлопцеві в К. не було що й робити.
   Очі Йоана були повні відчаю, а Зорегляд , наче застигнувши, намагався збагнути свій новий світ.
  Вони довго говорили сам-на -сам з Кудрицьким в невеликому кабінеті, який колись належав батькові Йоана.
- Що скаже Ваша дружина? Чи вона погодиться на те, щоб вважати мене за свого сина?
- Шарлотта? -  обличчя Кудрицького потемніло при цьому імені, він невільно стис руку в кулак,- Забудь про неї назавжди. Вважай, що вона померла.
- Що трапилось?- Зорегляд не розумів.
- Вона змилась з клятим Фаустом. Війнулась до Парижа. Наступного дня після твого від*їзду. Навіть записки не лишила, щоб пояснити свій вчинок.
   Зорегляд здивувався, але змовчав.
- А що скажуть ваші сусіди, друзі, пане? На мені ж так і лишиться ярлик кріпака.
- Не думай про це,- Кудрицький був зворушений.- Як ти думаєш, хто мені важливіший: єдиний рідний син чи недалекі сусіди і друзі, які не схотять зрозуміти і прийняти мій вибір? ти мені занадто дорогий, щоб я зважав на думку сторонніх людей. що стосується ярлика, то ми можемо поїхати за кордон. Там ніхто не питатиме. Зможеш поступити в університет або просто подорожуватимемо. Але перезимувати прийдеться у Вільних Кадельках.
- А якщо я не схочу поїхати тепер з Вами у ВІльні Кадельки? Якщо скажу, що тепер моє життя належить людині, яку я люблю.
- Любиш? Ти про кого?
- Про Йоана Маньківського! - Зорегляд твердо дивився Кудрицькому в очі.- До речі, як Ви нас знайшли?
- Юхим...- просто сказав кудрицький.- Після від*їзду Шарлотти, в Кадельках мене ніщо не тримало. Я помчав за вами. Але перегнав. Я був в К. раніше. Юхим сказав, що ти пішов з другом, сказав, що до П. не поїдеш. Ти не уявляєш, я ледь з глузду не з*їхав. я проклинав себе, що через кляту Шарлотту так тобі нічого і не розповів. Юхим неправильно почув прізвище. Так що я найняв детективів та й сам заповзявся шукати по усьому місту, де живе твій міфічний Йоан. Але завдяки вам, я розширив коло своїх знайомих, бо тепер у мене в друзях Міхнівські, Мальківські, Мерехівські. Повір мені, я би не пережив, якби тебе втратив. Не говори мені, що не хочеш повернутись зі мною в маєток. Твоєму другові лишився рік в семінарії. Він може приїхати до нас весною.
- Весною...- Зорпегляд застиг і погляд його наповнювався сльозами.
- Це...довго...

   Тепер, сидячи за обіднім столом, слухаючи щасливий щебет матері Йоана, яка під враженням "прекрасної романтичної історії" розчулилась та вдалася у власні романтичні спогади, Зорегляд волів швидше залишитись наодинці з Йоаном. Він бачив, що той ледь тримається на ногах. Але обід тягнувся, на диво, довго. Блідий Кудрицький майже нічого не їв, стурбовано поглядаючи на Зорегляда, хлопці заціпеніло мовчали. Гапка носилася навколо столу, то підносячи , то прибираючи страви. Тускло горіли свічі, відзеркалюючись у темних вікнах. Поки врешті, матінка Йоана не наказала подати чаю у світлицю до каміну. І всі перейшли туди.



Прощання
Зорегляд сидів у темряві і довго дивився на двері. Він чекав звуків коханих кроків. Але все, що він чув- це була безгомінна тиша. Жінки пішли наверх і звідти не долинало жодно звуку. Кудрицькому постелили  в бібліотеці. Він сказав, що в житті ще не спав зручніше, взяв свічу та пішов до себе, можливо, читав, але з бібліотеки до Зорегляда теж нічого не долинало. Тоді він зважився. Підійшов до дверей, прихилився до них палким чолом та прислухався - в будинку було тихо. Хлопець прочинив двері і вийшов в коридор без свічки. Пройшов  у темряві в інше крило будинку і опинився перед дверима Йоана. За цими дверима теж було тихо. Зорегляд тихо постукав і, врешті , почув якесь шкряботиння, а потім чи то схлип, чи то зітхання.
   - Відчини, будь ласка, - прошепотів він. Через мить темрява перед його обличчям змінилася, тоді Зорегляд увійшов в кімнату Йоана. Той відчинив двері, але після цього ледь не рухнув на підлогу. Зорегляд встиг підхопити хлопця на руки, відніс і вклав його в ліжко. Кімната була наповнена глибоким вологим осіннім холодом, вікна відчинені навстіж, сам Йоан, одягнений лише в домашні штани, був зовсім змерзлий, він плакав і довго нічого не спромігся сказати.
   Зорегляд зачинив вікна та ліг поруч з Йоаном, намагаючись його зігріти, притис до себе.
- Про що ти думав? - шепотім йому в темряві, цілуючи його вистиглі губи та солоні від сліз щоки.
  Тоді Йоан почав цокотіти зубами, бо до цього чоевидно, не усвідомлював, що змерз. Зорегляд  притис його ще сильніше.
- Я чекав тебе так довго. Невже нам немає, що сказати одне одному?
  Кілька хвилин, поки Йоан трохи не зігрівся, він мовчав, Зорегляд утирав його сльози, цілував плечі , шию, пестив тіло, поки не відчув, як Йоан почав йому відповідати.  а ще через хвилину Йоан довірливо прилинув до Зорегляда:
- Я так хочу тебе...
  Вони кохались довго і ніжно, а потім лежали в темряві,  просто дивлячись у вікно, втомлені, але тепер їм було тепло.
- Чому ти мовчиш і не скажеш нічого? - спитав Зопегляд.
- Я не маю права,- тихо відповів Йоан і відвернувся. - Ти був один, в тебе не було сім*ї. Тепер в тебе є батько, який, очевидно, обожнює тебе. Хіба я можу встати між вами? Ти розумієш- він твій батько! Твоя сім*я!
- Йоане, але ти теж моя сім*я. Я кохаю тебе!
  Зорегляд нестямився, як знову цілував Йоана, а той знову плакав.
- Ти завтра поїдеш у свій маєток, а мені - в семінарію. Це так далеко...
- Приїдеш до мене весною, Кудрицький не проти...По-моєму, він все зрозумів...- шепотів Зорегляд.
- Що?
- Так, я сказав, що люблю тебе. По-моєму, він все правильно зрозумів. Ти можеш приїхати до мене в Вільні Кадельки. Коли закінчиш свою семінарію.
  Йоан трохи заспокоївся. Вони знову цілувались , зігрівали одне одного та кохались.


    Коли, стоячи на ганку,Йоан , білий, наче стіна поруч із ним, з глибокими тінями під очима дивився, як відїжджає Зорегляд, він відчував, ніби повільно вмирає, але разом з тим, десь глибоко в його душі вже бриніла та майбутня весна, яку він тепер чекатиме так довго і далеко.
  Зорегляд мовчав, теж блідий, в його очах застигла розгубленість. Тоді він зловив себе на думці, що тепер, мабуть, в цей момент, відчуває себе ще менш вільним, ніж тоді, коли був кріпаком. Бо душа його залишалась поруч з цим  просвітленим зеленооким янголом. А тіло було холодним та збацдужілим, наче втратило будь які чуття.
  Кудрицький теж мовчав, лише іноді позирав на хлопця.
-
Зима
В маєтку було затишно, коли в печі яскраво палав вогонь, Зорегляд з Кудрицьким годинами просиджували у бібліотеці, згадуючи Христину та переповідаючи одне одному про неї безліч історій.
- Ти знаєш, чому вона назвала тебе Зореглядом? - тихо питав Кудрицький. А за вікном тихо і  ніжно спадав білий лапатий сніг. Покоівки приносили до бібліотеки тацю з кавою чи чиаєм, Кудрицький плескав собі до філіжанки кон*яку, потім вони знов у сиділи разом, прагнучи узнати одне одного краще.
- Чому? - тихо питав Зорегляд.
- Я дуже люби в її чорні очі. Я часто говорив їй, що бачу в її очах зірки, які світять мені завджи, коли вона дивиться на мене. Твоє ім*я- її послання мені. Значить вона простила мене, значить любила.
...
   Так проходив день за днем. Іноді вони одягались тепло та виходили в парк, ліс чи поле зі старими, ще старого Кудрицького, мисливськими рушницями. І хоч майже ні в кого не сріляли, але залишались задоволені з тих прогулянок.
  Іноді за вікном чулося, як Юхим рубає дрова, іноді вони чули сміх покоївок з кухні, тоді самі усміхались. Раніше Зорегляд залюбки й сам би пішов на кухню позубоскалити з дівчатами,а ле тепер більше часу проводив з батьком. І хоч батьком його називати ще не повертався язик, але хлопцеві ставало затишно спілкуватись з Кудрицьким. Його душа поступово відтавала після спогадів про Шарлотту та всі прикрості, що він зазнав при ній.
  І тільки одна печаль точила серце Зорегляда - він шалено тужив за Йоаном, він згадував його кожної хвилини, коли не спілкувався з батьком. Тоді, коли виходив на прогулянку, він думав, як було би чудово показати Йоану маєток, так,я к він показував йому К., місця , пов*язані з його дитинством, так  і він тепер подумки постійно говорив з коханим і розказував йому своє життя. Іноді йому здавалось, що той його чує навіть здалеку, з то ї своєї С., з того свого монастиря і відповідає йому. А іноді Зореглядові здавалось, що він бачить його ніжну усмішку та чує тихий голос. Ночами йому було самотньо , його очі невільно наповнювались сльозами, він безсило стискав в обіймах подушку, але потім заспокоював себе думкою, що весною побачить його знову, що вони будуть щасливі.
   Ближче до Різдва прийшов лист.  На конверті був незнайомий почерк і , нічого не підозрюючи, Зорегляд рвонув цупкий папір. Коли ж прочитав той лист, без сил, наче саме життя покинуло його тіло, опустився у фотель. А потім страшно закричав. Кудрицький спочатку здивовано, а потім стривожено кинувся до хлопця. Взяв лист до рук та встиг прочитати лише декілька слів:
   "Мій племінник, Йоан Маньківський, помер. ...Просив перед смертю написати та повідомити вас листом...Просив більше не турбуватися про нього...."
   Кудрицький подивився на пополотніле обличчя Зорпегляда та зрозумів: щоб він зараз не сказав, це буде не те і не до речі. Він просто мовчки поклав хлопцеві на плече руку. Той вже нічого не відчував. Наче його власне серце зупинилось.
  З того часу наче скорбота оселилась в усьому маєтку. Зорегляд годинами сидів, втупившись в порожнечу. Ніщо не могло його зворушити. Не допомагали ні розмови, ні тиха ласка. Кудрицький вирішив зачекати. Час завжди лікує рани.
  А за вікном так само продовжував лягати м*який білий сніг, Юхим намагався вимітати його, але то було марно. І доріжки , потроху засипувані снігом ставали непрохідними. А потім наступило Різдво. Продзвеніли колядки та щедрівки і по селу  і під вікнами маєтку. Зорегляд того всього не почув. І щасливий дівчачий щебет , і світлий дитячий спів- все минуло повз його свідомість. А потім минули й свята, сині тіні залягли під деревами, вночі у парк заходили зайці та обгризали на них кору, скрикували ворони та іноді де-не-де майне рудим хвостом білка. Цього Зорпегляд теж не бачив. Він постійно думав про Йоана. - Що ти собі там думаєш, - питав він подумки, згадуючи, як любив його зігрівати. - Як тебе там знайти тепер? Тобі там, мабуть, пекельно холодно і самотньо. Сказав би мені, я би теж пішов за тобою...
...
   Він згадав про дуельні пістолети Кудрицького. Це була вишукана , вже майже антикрвана зброя, інкрустована сріблом та слоновою кісткою. Навряд чи старий Кудрицький хоч раз ними скористався, але Зорегляд пам*ятав, як ретельно він їх чистив іноді вечорами, розбирав, потім збирав, як справно працювали механізми. Іноді Кудрицький їх заряджав, показував малому,я к це потрібно робити. Він був кмітливий в дитинстві. він все швидко запам*ятовував. Тепер Зорегляд знйашов в бібліотеці коробку, відкрив її. Пістолети були на місці- покоїлися на своїх бархатових постелях. Зорегляд боявся тільки одного, що давно не змащуваний та не чищений механізм не спрацює.
   Якусь хвилю хлопець сидів у фотелі, споглядаючи вже заряджений пістолет. В домі була тиша, наступали тихі зимові сутінки. хвиля проходила за хвилею. Перед його внутрішнім зором пройшло його недовге життя: старі Кудрицькі, потім десь майнула безтілесна та беззвучна клята тінь Шарлотти, але потім він згадав Йоана і побачив його перед собою таким, яким запам*ятав з першої хвилини: зеленооким просвітленим янголом, від якого струменіла тиха ніжність та світло.
- Чекай, я зараз...- прошепотів він. Підняв руку з пістолетом до скроні і вистрілив.


Весна
Три місяці Зорегляд просто лежав , уткнувшись обличчям в подушку. Він пам8ятав, що в момент вистрілу його хтось вдарив по руці. Куля черкнула його чоло, окривавивши голову і обличчя, його контузило звуком, наче щось лопнуло в голові. Він нічого не чув, але бачив подальші події, наче вони стали сповільнені. Юхим тримав його голову, закриваючи рану долонею. Кричав, поки не прибіг Кудрицький. Той побачив картину, пополотнів і крикнув покоївкам. Прибігли дівчата, потім кудись вибігли, Кудрицький став сам тримати рану Зорегляда. У того беззвучний крик змішався з кров*ю та сльозами. Дівчата принесли шматки білого полотна, воду. Йому стали перев8язувати голову. Юхим поїхав санями в містечко за лікарем,а Зорегляда відвели наверх та вклали в постіль.
  Кудрицький постійно сидів біля його ліжка, поки не приїхав лікар. Діловито огляднув рани, знову перев*язав їх. Зорегляд не чув, про що вони з Кудрицьким говорили,а розмовляли вони довго. Потім потягнулись ці безрадісні дні. Заходили та виходили дівчата чи Юхим, Кудрицький спочатку сидів біля нього ночами, а потім став залишати когось з челяді, бо потрібно було самому відпочити. Слух до Зорегляда  повернувся, але тільки на одне вухо. Тим, біля якого прогримів вистріл, він так нічого й не чув. Ще йому здавалось, що той звук так і лишився в його голові, наче відбиваючись луною.
  Занурений в своє горе, Зорегляд був безучастний та німий. Три місяці.  Кудрицький повільно впадав у відчай. Він не знав, що почуття до того хлопця були такі сильні та глибокі. Якби знав, може, відпустив його в С. або й сам поїхав би з ним. Але повернути вже нічого було неможливо. Хлопця не було  тепер на світі. А Зорегляд страждав, а він нічим не міг зарадити.
  Рани заживали. Ще кілька разів приїжджав лікар, робив перев8язку. Зорегляд міг вже чути , що той говорив, але не слухав, пропускаючи його слова повз вуха. Він постійно думав про лист Маньківського і не хотів вірити написаному.
  Поступово зійшли сніги, наступили березневі дні. Зорегляд став вставати, виходити з кімнати, іноді сидів в бібліотеці. Зовжди хтось за ним ходив: або сам Кудрицький, або хтось з дівчат. На вулиці теплішало, небо з темно сірого і кошлатого все частіше ставало синім , а потім і ніжно-блакитним, яскраво зблиснуло сонце.
  А потім розквітли дерева: всі ці груші, вишні, яблуні та сливи, сповнивши повітря навколо маєтку неймовірними пахощами. Зорегляд завжди любив цю пору. Але тепер він думав лише про те, що Йоан ніколи вже не приїде до нього, він ніколи більше не побачить його. І вся ця краса залишала його байдужим.
  Одного разу вночі Зореглядові приснився Йоан. Таким, яким він його пам*ятав перед від*їздом у Вільні Кадельки. У сюртуку, з золотим волосся, зібраним назад у жмут, він стояв під квітучим деревом і усміхався. На нього спадали білі пелюстки і заплутувались у волоссі. Зорегляд хотів підійти, але Йоан заперечив рукою. Губи його не ворушились, але Зорегляд ясно чув його слова: " Ти постійно кличеш мене, я прийшов." Зорегляд хотів заплакати , але уві сні це було неможливо, він тільки намагався проковтнути ком у горлі.
- Як ти там? - тільки й спромігся спитати він.
- У мене все добре. Там хорошо. А ти повинен мені пообіцяти, що житимеш. Бо тепер я буду з тобою.
- Я не можу без тебе,- прошепотів Зорегляд - Я зовсім не можу без тебе жити.
- Ти зможеш, - почув Зорегляд тихий рідний голос. - Скажи, що житимеш. Я тепер нікуди не піду, буду поруч з тобою завжди. Зорегляд кивнув головою. І прокинувся. Сльози тепер хлинули ручаєм. За вікном світліло небо. В кімнаті ледь блимала свіча. У фотелі дрімала Докія, звісивши голову. Почувши ,я к Зорегляд припіднявся на лікті, вона скочила:
- Що, панночку?
- Нічого, Докіє, сон приснився,- Зорегляд відчував, наче задихається від сліз. Але відчував, що тепер зможе жити, знаючи, що Йоану там добре
...
   В кінці весни, коли остаточно просохли всі дороги, вони з Кудрицьким покинули Вільні Кадельки. вілправились спочатку у В., потім - Париж. Кудрицький спішив вивезти сина, щоб відволікти його від печальних думок, щоб змінити печальні враження на щось нове, що зможе зацікавити хлопця жити й радіти життю.
  Зорегляд був вдячний. І хоча, поїздка на мить нагадала йому подорож з йоаном, але він постарався відігнати печальні думки. І хоч не міг посміхатись, але  перестав плакати.
2022