Кира укр

Кіра



Світи Кіри
( не містить прихованого змісту)


-Завжди одне й те саме питання: чи дає щастя знання чи краще повне невігластво, але злагода з природою, нехитре життя, прості пісні?
— Ріфте, де ж ви бачили просте життя? Воно просте лише у казках. Для людини, що мислить, споконвічно єдиним виходом було пізнання необхідності і перемога над нею, руйнування інферно. Інший шлях міг бути тільки через винищення думки, побиття розумних до перетворення людини на худобу. Вибір: або вниз - в рабство, або вгору - у невпинну працю творчості та пізнання.
Л. Єфремов “ Година бика”

“-Боюся, що ви не повірите мені, бо такого не буває.

- Все на світі спочатку не було, а потім почалося”
Кір Буличев



фантастика
пригоди

Прекрасна далечінь, не будь до нас жорстока

Місто майбутнього

Я тепер живу в майбутньому. І можу сказати, що все буде зовсім не так…

Майбутнє набуває рис технологічного раю. Але після того, як щезли гроші і світом стали керувати не фінансисти та економісти, а вчені…Світ змінився назавжди.

Починалось все жорстоко. Виявилось, що не потрібно продаватись, а потрібно бути корисним суспільству…

Економісти та фінансисти більше не могли морочити людям голови, створюючи міфи про класи та статуси, і пропонуючи їм непотрібні речі в обмін на їх час та саме життя…

Виявилось , що цінністю є те, чим ти є реально: твої здібності , знання і вміння, а не те, що ти можеш купити.

Багатьом спочатку не сподобався цей світ.

Ми пережили кілька реакцій. Але потім поступово все ставало на місця ..

Філософи і вчені виявились жорстокими лише на перший погляд. І лише до тих, хто хотів дурити інших.

А потім стали розвиватися технології. І передусім : ментальні. Психологи разом з представниками релігій навчали людей вчитись і жити без стресів та непотрібу. Вчили пізнавати себе  та жити в гармонії.

Коли щезли гроші , стало ясно, хто тільки товар, а хто дійсно чогось вартий
.
Тоді стало зрозуміло, що не потрібно витрачати час, щоб надати собі найдорожчого товарного вигляду, щоб забезпечити собі статус безпеку та краще життя. Потрібно лише прислухатись до свого серця і стати таким, що приносить суспільству користь , але таку, щоб це приносило йому задоволення.

Люди стали більше уваги приділяти психо практикам, стали займатись наукою та мистецтвами, стали будувати екологічні міста…

І коли не стало статусів та соціальних констрастів, стали щезати біль заздрість і злочинність.

Людство поступово позбувалися ганебних речей: війн злочинів та невігластва

Місто- акваріум

Я живу у майбутньому. Наші міста дійсно називають акваріуми.

Ми живемо у прозорих чистих сферах під куполами із кристалічного скла

Тут у нас є все:  штучні озера і річки, приємна температура , відсутність шуму, тут не дують вітри і навіть грози проносяться над куполом десь там вгорі. У нас є хмарочоси и хай веї. Але немає автотранспорту. Всередині купола ми пересуваємося на рухливих транспортних платформах, що перетікають містом без перестану…

Купол знадобився не через те, що атмосфера не придатна для життя, навпаки, свої міста ми накрили куполами, щоб захистити навколишнє середовище

Коли людство накрило куполами свої міста, і встановило саморегульовані смарт системи, екологія нашої планети вирівнялася.

Очистились ріки та океан, покращився стан атмосфери…

Там за куполом знову виросли прекрасні могутні ліси і наповнились тваринами, які не боялися людей

Звичайно, за куполом знаходились деякі об’єкти: переважно науково- дослідницькі інститути, яких було безліч , та деякі промислові комбінати.
Але вони більше не забруднювали нашу планету, тому що теж були саморегульовані смарт системами

Наші міста прозвали акваріумами , але насправді вони мали назви, деякі збережені ще з давніх часів

Тепер був 2554

Людство пройшло багато випробувань, але тепер ми жили мирно і процвітали

Наука та релігія

Я живу у майбутньому і можу сказати, що ми тут всі пробуджені

Наше пробудження наступило в той момент, коли ми усвідомили себе у безмежному Всесвіті

Ми усвідомили себе тим, що ми не були розділені і відділені одне від одного, ми були єдиним цілим

І якщо страждав хтось один, то іншим теж приходилось переживати

Страждання накопичувалось і потім ми народжувались тільки страждати

І тоді наука звернулась до провідних релігійних лідерів, щоб поєднати зусилля у подоланні страждань , щоб об’єднати всіх, хто хотів жити для любові і шукав все таки зрозумілий і легкий шлях…

Людству прийшлось нелегко, поки ми навчились долати власне его : індивідуальне чи колективне

Але ці зусилля не були марними

Ми навчились жити в гармонії з природою і власним “я”



Кіра

Я живу у майбутньому, мені тридцять два.

Мене звуть Кіра.

У мене невеликий зріст і тонка статура. Каштанове волосся до плечей, гарні тонкі руки , слов’янські риси обличчя , але трохи азійські очі. Карі очі.

І в цьому наша печаль та надія.

Справа в тому, що років триста тому назад з планети щезли високі блакитноокі люди. Кажуть, вони були гарні. Тепер провідною домінантною рисою на планеті є люди з темними очима: карими , зеленими чи чорними…

Блакитнооких людей тепер можна побачити тільки на старовинних фото чи у кінострічках.

Це - печально. Адже на планеті тепер немає цієї раси.

А надія а тому, що численні генетичні центри усе таки продовжують роботу над тим, щоб повернути блакитнооку расу на планету.

Вони часто проводять дослідження, знаходячи нових реципієнтів , у яких є потрібний ген. Але поки що жодній лабораторії не вдалося отримати позитивних результатів ..

Жодні генетичні схрещування підходящих реципієнтів не дали можливість отримати блакитноокого малюка.

Але надія все таки нас не полишала. Я теж була одним із реципієнтів.

І іноді мене викликали в ту чи іншу лабораторію, і мені приходилось вилітати в будь який момент у будь яку точку Сонячної системи…

Але це було не основне моє заняття

Наука для життя

Я живу у майбутньому. І зірки стали нам близькі. Вони вже не заглядають загадково на нас зверху.

Ми тепер можемо встати нарівні з ними. Ми не наодинці з чорним безгомінним космосом.

Ми вільно літаємо Сонячною системою. Ми маємо розвинені міста на всіх планетах. Лабораторії, промисловості і обсерваторії…Зали мистецтва і слави людської цивілізації

Да, ми навчилися читати думки. Да, ми приборкали квант і навіть винайшли машину часу, звичайно вона не переносить нас в минуле чи майбутнє фізично, але ми можемо потрапити в моделі минулого чи майбутнього, створеного штучним інтелектом. Да, нам допомагають роботи. Да, в нас розумні генні розробки та програми. Ми продовжили життя майже до 250 років…

Ми навчились активувати шишковидну залозу завдяки технологіям підключеним до штучного інтелекту

Все це ми вміємо…

Ми не винайшли безсмертя. Ми все так само змушені помирати.

Але ми йдемо у вічність із посмішками переможців ,а не жахом переможених…І очі наші в останню хвилину світяться так само як в моменти щастя, доки ми буваємо юними та прекрасними…

Ми звертаємося до практик давніх греків та індійців, давніх мудреців сходу

Ми вміємо керувати погодою та часом

Ми мудро розпорядажємось данними нам скарбами: детермінізмом та діалектикою…

Але ми все ще смертні…
Ми все ще діти
Бо нам і досі все цікаво
Ми не пересичились життям і не відкинули дари його мудрості з презирством та цинізмом

Ми віримо в диво бо ми самі його створюємо

Біо і інтелект

Я живу в майбутньому. Я працюю біо інженером в одній з лабораторій на Землі, а саме , в Україні

У нас немає країн як політичних чи державних утворень, але ми все ще пам’ятаємо своє минуле і пишаємось ним

Наша лабораторія знаходиться гарному мальовничому місті, що розташоване на величезній білій платформі, що має видовжену форму. Воно так само накрите куполом. Воно чисте і прекрасне. І в ньому живуть хороші люди.

Проте , під містом , під землею, все ще працюють шахти , де добувають руду , та численні лабораторії і промисловості. Все це оснащене смарт системами. Також люди використовують штучний інтелект та роботів.

Але наша лабораторія знаходиться не в самому місті. На березі ріки , схожа на велику білу таріль, споруда , накрита прозорим куполом, всередині чисто та просторо. Там постійно працюють смарт системи, що фільтрують повітря і воду, а енергію забезпечують сонячні батареї

Також ,за межами міста ми використовуємо невеликі автомобілі, працюють вони також на сонячних батареях…

Всередині споруди все прозоре , стрімко рухаються численні ліфти та транспортери.
Снують мовчазні діловиті зосереджені люди , деякі в ментальних шоломах, деякі просто.

Ми досліджуємо інтелектуальні здібності тварин .

Лабораторія

Я живу у майбутньому. Наша лабораторія винайшла спосіб підживити смарт чіп до підкірки деяких тварин. Чіп зчітує певні імпульси і дозволяє почути думки тварин, а іноді навіть спілкуватись з ними.

Звичайно, тварини не вміють говорити, як люди, але ми навчаємо їх, а вони іноді відповідають нам.

Виявилось, що є розумні тварини : коти і собаки, птахи і дельфіни, навіть слони чи жирафи, яких можна навчити розуміти мову людей і спілкуватися доступними способами

Тварини допомагають нам розібратися з багатьма цікавими науковими проблемами, адже ми знаємо , що у деяких тварин є здібності, яких немає у нас

Вони нам допомагають рятувати людей, шукати потрібні речі чи навіть передбачати стихійні лиха та землетруси.

Я працюю з розумними шимпанзе і собаками , і трохи з дельфінами.

Я люблю свою роботу.

А іноді мене викликають у космічний зоопарк. Він знаходиться на Венері. І мені доводиться летіти іноді посеред ночі.

Хоча на Венері зовсім інший час.

От і сьогодні дзвінок прозвучав серед ночі.
Я відкрила очі. Темрява була тиха та тепла.

Я одягнула ментальний шолом та сразу почула голос містера Найджела- директора космічного зоопарку.

Кіро, знаю , що на Землі нічний час і, мабуть, ти відпочиваєш. Але , як завжди, у нас проблема. Не можемо без тебе обійтися. Я вже зателефонував у космопорт. Вони готують шатл.
Я зрозуміла, Найджеле. Я буду вчасно.

Венера  та космічний зоопарк

Коли я прибула в космопорт Кривого Рогу, шатл був вже напоготові. Капітан чекав її на мостику. Це був літній мужній чоловік, з трохи сивуватим волоссям, зачесаним назад та відкритим сміливим обличчям.

У нього був безстрашний погляд . Кіра згалала капітана сразу: літала з ним кілька разів.

Той просто кивнув їй, йому теж не довелось довго копирсатися у пам’яті

Що ж, Венера…Я все знаю…
Проте в його голосі промелькнули якісь тривожні нотки

Є щось, що мені потрібно знати? - тихо спитала я. Почувалась себе трохи непевно, десь на підсвідомості крутилась думка що не все гаразд.
Капітан ніби прочитав думки:

Дещо дійсно не гаразд. Але говорити поки що рано.  Та й панікувати я вам не дозволю на борту.
Капітан Йозеф Іванович геть по юнацькому усміхнувся.
Він обвів рукою невеликий екіпаж: помічник капітана, два інженери, психолог та представив їм Кіру.

Займіть місця, панове. Зліт через десять хвилин.
Через п’ять кожен вже зайняв своє місце у космо кріслі. Щоб попередити перевантаження, я сразу , ще перед тим, як піднятись на борт , одягнула космічний костюм

Він щільно облягав тіло, але був вироблений зі спеціального матеріалу, що допомагав перенести перевантаження при злеті.

Капітан Йозеф Іванович в останній раз оглянувся на нас та переконався, що все відбувається згідно інструкцій. Потім натис на кілька важелів. Потім я почула, як шатл тихо та м’яко загудів. Це гудіння і вібрація передалася усьому тілу, але потім шатл тихо злетів. Я завжди закривала очі в цей момент, щоб пережити момент боротьби енергії з гравітацією.

Це завжди буває одночасно і прекрасно і жорстоко.

Ми провели на борту шатлу кілька приємних днів. Атмосфера була дружня та невимушена.

Ми спілкувалися та багато розмовляли про науку та вільне творче пізнання, лише капітан Йозеф іноді задумливо та мовчазно спостерігав за своїми приладами чи вивчав космос видимий з панорамного вікна рубки

Коли ж показалась Венера, ми вже знали , що скоро будемо на місці

Колись Венера була геть не придатна для життя. Але тепер серце кожного могло радіти, коли ми побачили її зблизька.

Отруйну атмосферу Венери було давно очищено і встановлено штучне магнітне поле, що тепер постійно захищало її від ультрафіолету .

На Венеру завезли воду та животворні бактерії. І тепер ми з борту шатлу милувались тропічними лісами та теплими морями.

Вона була прекрасна, освітлена сонцем яскравіше, ніж Земля.

Але люди піклувались про неї так само ніжно і ретельно

Я дивилась і раділа тим зустрічам , що чекали мене на Венері. Тут були друзі і цікава робота.


Коли ж врешті з космопорту капітан отримав дозвіл на приземлення , всі вже одягнули космо костюми з шоломами ( для акліматизації) та чекали в кріслах.

А через кілька годин ми вже виходили з шатлу у простір космопорту Венери.


Космозоопарк

Після того, як чемно попрощалася з капітаном Йозефом та екіпажем ( я не знала, чи полечу назад на Землю знову з ними, чи прийдеться чекати інший шатл) я хотіла відправитись в космо готель, навіть викликала літаюче таксі. Але натомість на злітному майданчику місцевих аероботів мене вже чекав стривожений Найджел.

Що таке?- тільки й встигла я спитать.

Найджел просто махнув сколоченю шевелюрою на бот і мені прийшлося в нього сісти, зрозумівши , що в космо готель поки що не пропаду

Найджел вмостився поруч і натив папу віджетів на сенсорній панелі. Бот бесшумно піднявся в повітря.

Найджел вирівняв бот та задав програму , а потім повернувся в її бік

Найджел був типовим схибленим на своїй роботі вченим. Він навряд чи помічав багато того, що відбувалося навколо нього. Але на цей раз він був дійсно стривожений

Що ти знаєш про аномалії?
Про що?- спитала я.
Ти що трансляції не дивишся?
Які трансляції? Ти мене з ліжка витягнув…
З ліжка? Та це відбувається вже кілька днів. Аномалії по всій Сонячній системі. На всіх планетах та супутниках. Навіть пояс астероїдів збожеволів
Що? Пояс астероїдів? Як же так? Чому я нічого не помічала? Там же…
Але в цей момент Найджел мене перебив.
От і в нас у космозоопарк теж аномалії…
Які?- тільки й спромоглась спитати я
Які? В нас шимпанзе збожеволіли. І кіноцефали. Я вже мовчу про птеродактилів та драконів
Що з ними?
Сама побачиш. Ти знаєш , як складно було їх селекціонувати. А вони геть подуріли.
Найджел розгублено втупився прямо в мої очі.
Чекай, Найджеле, не переживай ти так. Зараз все подивимось. Спробуємо розібратися. Апаратура готова? - спитала я .
Але в цей момент в моїй голові промелькнула тільки думка про Данко. Він був на Церері. Він там облаштовував космостанцію .

Але рот в Найджела вже не закривався. Я стала намагатись вникнути в те, про що він мені так наполегливо прагнув розповісти.

Космозоопарк вони сразу побачили з повітря. Декілька величезних прозорих сфер. Вони були поєднані між собою прозорими тунелями.

Там у тих сферах серед тропічних пальм та орхідей і жили незвичайні тварини. Ці тварини були майже легендарні: кіноцефали, розумні шимпанзе, акваріуми з дельфінами та косатками, зверху я побачила, як величезний кит збурив воду, потім знову були сфери з тваринами.

Я побачила сферу з птеродактилями та архіоптеріксами. І сразу запідозрила неладне: ці птахоподібні тварини просто металися під прозорим куполом

Найджел подивися на Кіру:

Вони там вищать несамовито…Звідси не чути..
Я не знала, що сказати, поки не побачу все на власні очі…

Найджел скерував аеро бот на майданчик та уміло його посадив…

І коли дверцята відчинилися , я почула стривожені зойки тварин…

Дикі вражаючи крики сповнювали простір сфери, біля якої вони приземлились

Я не стала чекати Найджела, бо дорогу знала й так

Він наздогнав мене вже в лабораторії

Там до нас вийшла і Інга. Помічниця та дружина Найджела сразу простягнула до мене долоні. Ми привітались та вирішили сразу зайнятись справами…

Але я попросила ненадовго зв’язати мене з Церерою.

Інга переглянулась з Найджелом та вони одночасно розуміюче кивнули.


Данко

Це було не просто. Данко був на Церері у поясі астероїдів. Він був інженером та будував там одну з космостанцій.

Зв’язатися з Церерою звідси, з Венери, було зовсім не просто. Але Інга побачила моє стривожене обличчя та подивилась на Найджела так, що йому прийшлось погодитись.

Він кудись телефонував, щось пояснював, потім сказав мені йти в Центр зв’язку , але потім сразу повертатись .
Негайно!- майже прошипів він мені прямо в очі.
Я кивнула, а Інга вирішила відвезти мене сама на одному з зоопаркових електромобілів.

Через двадцять хвилин вони вже пригальмували біля будівлі, що витягнулась у формі дуги та виблискувала на сонці усіма своїми скляними деталями та металевими антенами…

Їх зустрів якийсь високий білявий студент та давно вів безліччю коридорів , переходів та віз ліфтами то вверх то вниз. Весь цей час він мовчав, Інга просто роздивлялась все навколо якось прикро та з відчаєм. А мені взагалі було не до того. На думку спливав Данко та бачились видіння космічних катастроф. Хоча, я й мала загартований характер та вміла керувати власними емоціями , я трималась.

Центр зв’язку Венери

Але тиск останніх пари годин давався взнаки.

Потім ми врешті приїхали на якийсь просторий освітлений майданчик. Двері ліфта розчахнулись і студент нам мовчки та невразливо махнув рукою. Ми вийшли , а студент ні.

Тому ми з Інгою просто пішли туди, куди він нам показав.

Через хвилину ми вже увійшли в просторий зал. Це був Центр зв’язку Венери. Звідси можна було зв'язатися з будь якою планетою Сонячної системи. Але наша задача виявилась не з легких. У Центрі працювало з декілька десятків людей . Вони мовчки сиділи напроти своїх приладів. Але до нас вийшла невдоволений сивий дідок худорлявий та невеликий на зріст. Але очі його метали блискавки.

Обдивившись нас з Інгою, він владно сказав
Церера ? Що ви собі думаєте в своєму зоопарку? Що ми тут магією займаємось? Чи езотерикою?
Інга зробила зовсім нещасний погляд , тоді головний інженер, а це був він- знаменитий головний інженер Венери- трохи пом’якшився.

Він уважно подивився на мене. Але меня прийшлося витримати цей погляд.

Потім махнув рукою. Розвернувся та пішов вздовж рядів з приладами.

Зупинився біля жінки.
Фелісіє, ви вже зробіть, що можна…
Жінка кивнула.

Коли головний інженер пішов, Фелісія їм усміхнулась.

Заспокойтесь, за’язок є , хоча вони там вельми здивувались. Але сказали, що через кілька хвилин ваш Данко підійде.
Я сіла поруч з Фелісією на запропонований стілець. А Інга залишилась стояти в мене за спиною.

Потім екран заблимав і врешті , вони побачили два обличчя.

Одне було- Данкове. Він усміхався, хоча був спокійний. А другий хлопець, очевидно, виглядав радісним та цікавим.
Втім , Данко подивися на нього та щось йому сказав. Той від екрану відійшов

Фелісія та Інга теж вирішили сходити випити кави.

Я не помітила, як вони пішли. Я бачила перед собою обличчя Данко. І це було тим більше дивовижно, що нам розділяв величезний космічний простір.

Розмова

Я побачила його трохи видовженне неголене обличчя, очі та широкі плечі , він був одягнений у звичайний робочий комбінезон. І продовжував усміхатися. Схоже було, що він і так знав, що мене турбує, тому просто сказав, що у них поки що все гаразд.

Хоча…
Що, хоча? Кажи як є…- попросила я.
У нас трохи все вібрує, - він перевів подих. - Але ми стараємось тут все втримати.
Ясно, - я відчувала, що очі готові наповнитись сльозами, але теж старалась їх втримати. - Будь обережний. Кажуть, ці аномалії по всій Сонячній системі. Я прилетіла на Венеру. У Найджела тут всі збожеволіли
Данко знову кивнув.
Ми про це трохи здогадались, - і знову усміхнуся . - Дещо чули про аномалії. Не хвилюйся за мене. Якщо буде серйозна загроза, нас евакуюють.
Тоді я дивилась на Данко та думала, що не бачила його більше трьох років.
Але іноді я думаю, що ми можемо відчувати одне одного так , крізь простір, крізь цей незворушний холодний безгомінний простір. Ми можемо і так одне одного чути і розуміти.
Але тепер, коли побачила його, в мене відлягли від серця ці мільйони кілометрів.
Ніби ми завжди були так близько одне від одного: варто було протягнути руку та доторкнутися до кристалічного екрану.

Ми встигнули поговорити зовсім недовго. Він просто спитав про роботу, про Венеру, про Найджела, про Іншу, про Марка, Ореста і Костю. Сказала, що знала.

Розказала про свою дисертацію та про те, що літала минулого місяця на Сатурн.

Ми так говорили і говорили, поки екран знову не почав блимати, а потім ним пішли смуги і перешкоди.

В той момент вже підійшли Фелісія та Інга. Вони мило перемовлялися . І коли екран згас остаточно, Фелісія вибачливо потисла плечима.

Інга тепер вже подивилась в моє заспокоєне обличчя.
То, може , поїдемо. Найджел вже телефонував кілька разів.
Я кивнула . Здавалось , що про Найджела я забула, але тепер побачила стурбоване обличчя Інги і згалала , що там творилося в зоопарку. Треба було їхати.


Що може турбувати людей в майбутньому

Електромобіль рухався доволі швидко прозорими швидкісними тунелями, за якими пролітав тропічний ліс

Спочатку Інга мовчала , але потім я вловила якусь її непевну думку.

Звичайно, ми вміємо не тільки читати думки, але й керувати своїми думками і очищувати розум від зайвого і непотрібного для роботи чи життя . Не так щоб ми були аж такими ментальними прагматиками, ні, ми вміємо бути романтичними і мріяти , але вміємо бути ненав’язливими зі своїм внутрішнім світом…

Інзі було незручно спитать про Данко, але вона хотіла виявити співчуття

Проте, вона мабуть знала, що я здогадаюсь про її сумніви.

У них все нормально. Крім якихось вібрацій. Але сказав, що при загрозі, їх евакуюють.
От і я про це ..- заспокійливо кивнула Інга. - Все буде добре…
Я знаю

В мобілі було доволі тихо. Ми чули сповільненне серцебиття одна одної та відсутність думок.

Я могла і так подумати про Данко. Просто марити ним. Але разом з тим, я повинна була пам’ятати про роботу.

Інга повільно почала розповідати про спільних знайомих: хто працює над дисертацією, хто захистив, хто який експеримент проводить. Лабораторія космозоопарк жила цікавим життям. Вони досліджували потрібні і корисні явища.

Я трохи відволіклась від тривожних думок.

Потім ми приїхали сразу до лаботґратоії зоопарку і вийшли з мобіля.

Інга була одягнена в легку літню сукню, яка розліталась від подуву вітру. А я - досі в космос костюмі.

Ходімо, спочатку я тебе переодягну в щось зручніше…
Тільки тепер я помітила, що мій костюм не підходить для тропічного клімату Венери.

Поки ми підіймалися ліфтом , я думала про те, що Інга народилась на Землі . Але живе тут на Венері з Найджелом. А він то якраз - місцевий.

Чи звикла вона до штучного клімату Венери до її штучного магнітного поля.

От з цим якраз все гаразд, - ніби почула Інга. - Я почуваю себе комфортно. Але іноді, якщо чесно, хочеться злітати на Землю. Так відпочити та побачитися з сім’єю і друзями. Але ти знаєш Найджела. Він одержимий роботою. То птеродактилі народять, то дракон занедужає.

Я невільно розсміялась.

Новина

 В лабораторії була її особиста кімната, в якій вона могла іноді відпочити.

Тут був мінімальний комфорт, але все, що потрібно…Душ, одяг, предмети гігієни та софа , втім застрелена якось по домашньому плетеними пледами з гаптовпними подушками. Це було незвично, але мені тут дуже подобалось

Швидко прийняла душ та переодягнулись у якийсь легкий костюм і відчула, що зможу гори звернути

Весь цей час Інга розповідала мені про справи лабораторії, про міжпланетну конференцію, на яку вони нещодавно літали…

Потім Інга таємниче замовчала. Я врешті подивилась на неї, бо в цей час якраз наминала щось смачне, що вона мені звідкись притягла …

На момент я не почула її тихого спокійного голосу і подивилась. Вона сиділа і світ лась від щастя. Тихо і мирно.

І тоді я здогадалась та теж усміхнулась..

Ти вагітна?
Так, - Інга врешті розсміялась.
А Найджел?
Він поки що не зрозумів…
Ясно, ,- це було в стилі Найджела…
Ти розумієш, в нього тепер дельфіни вагітні і шимпанзе. Я його цікавлю менше…
Потім вона від душі розсміялась остаточно
Я була рада за них. А Найджел це був Найджел.

Ми обіцнялись та я врешті сказала:
Чому ти не сказала? Я би привезла чогось с Землі. Якихось фруктів і вітамінів.
У нас все є, - кивнула Інга.- Нам все привозять. Та і сонця у нас тут більше. І пляжів і тропіків. І морів.
Інга зовсім по дівочому мило усміхнулась.

Ми так і сиділи разом. Я врешті доїла свою паелью. А Інга ще розповідала та розповідала.

А потім увірвався, Найджел та став репетували, що зачекався в еко сфері драконів. А ми геть безсовісні. А він там з розуму сходить.

Ми обидві переглянулась та розреготались знову.

Прийшлось спішно завершувати обід та майже підтюпцем доганяти Найджела.


Дракони і дельфіни

Найджел швидко спровадив її до еко сфери драконів.  Там було тепло та сухо. Дракони люблять,  як відомо,  сухі просторі печери та чисту воду. Крім того, у сфері було багато тропічних заростей. 

Я надягнула  метальний шолом. 

Колись ми знайшли у Сонячній системі особливі кристали, вони випромінювали потужні промені , за допомогою яких могли підключатися до підкірки головного мозку. Потім учені помітили, що за допомогою цих кристалів ми можемо вловлювати думки людей, а іноді і тварин.

Тепер, звичайно, кристали використовують ширше. Передусім , у різних приладах для  ментального спостереження та спілкування на відстані або зчитуванні думок.

От і тепер я шукала дракона.

Дракон був справжній. Вивели його тут у лабораторії на Венері. Хоч був він твариною міфічною, але диво науки змогло його втілити в життя. Дракон втім був  примхливий. І дійсно дихав  вогнем.  Тому з ним приходилось бути дуже обережною.

Проте, дракон мене знав. Саме на це я і розраховувала. Тому шукала його за допомогою випромінювання шолома.

Я повільно просувалася тропічними стежками, звідусюди на мене падало тропічне лапате листя, або якась причеплива орхідея чіплялася своїми чіпкими відростками за одяг. Вони теж були живі, ці дивовижні створіння. Вони теж мислили. Але їх коливання ми ще не могли розшифрувати.

Нарешті я почула глибоке грудне рикання.

Дракон був поруч. Я стала видавати звуки, щоб показати, що дракон може почувати себе у безпеці.

Через пару хвилин я побачила його пласку  чорвонувато-чорну морду, що виткнулася з-за якихось пальм.

Дракон повільно виповзав. Спочатку показалися його лапи, потім тулуб, а потімм  хвіст та задні кігтисті лапи. На спині стовбурчились шпичаки.

Дракон пускав пар з носа, а очі його сльозилися.

Як змогла я почала подавати йому заспокійливі сигнали.

Спочатку він невдоволено засопів, а потім упізнавши мене, ображено розвернувся та вдарив хвостом, поваливши кілька пальм  . Мені прийшлось сісти прямо на землю, щоб спокійно працювати. Мені прийшлося посилати заспокійливий сигнал доволі довго, поки дракон повернувся знову.

Через кілька секунд  крізь перешкоди та природні звуки тропічного лісу я почула його приглушене вкрадливе зміїне шипіння.

Прийшлось цілу годину працювати з драконом. Говорити його мовою та спробувати зрозуміти його.

Через годину я вже стояла перед Найджелом і доповідала.

Дракон  взагалі то у порядку, Найджеле. Просто він відчуває аномалії. У нього мігрень  і пропав апетит.  Він струрбований тим, що відбувається. І не хоче штучне м*ясо.
Що? - Найджел був у відчаї. - А чим я його годуватиму? У нас тільки штучне.
я потисла плечима.  Дракон постійно скаржився на харчування.

Потім Найджел потяг мене у аква сферу до дельфінів.

Зграя розумних дельфінів ганяла  по периметру акваторії. Мені прийшлось декілька десятків хвилин посилати закличні сигнали, поки дельфіни зупинились та пішли на контакт. Я вже думала ,  що прийдеться переодягатися в аква костюм та занурюватися у басейн. Найджел стояв поруч та робив страшні очі.

Врешті , дельфіни по черзі зупинилися та підійшли до борту. Я посилала приваблюючі сигнали і вони, врешті,  зачирикали своїм ультразвуком. Прилади збожеволіли, ми ледь встигали розшифровувати.

Там було багато маячні, як буває у дельфінів, але разом з тим, дещо нас зацікавило.  Часто повторювався один сигнал. Через певний час ми його розшифрували разом з Найджелом та підняли одне на одного очі.

Бозон?
Хігса?
Збожеволів?

Вимовили ми одночасно.

Любовна лінія

Поки Найджел готував довгий та детальний звіт з нашими томограмаии та графіками та розшифровками, ми з Інгою відправилися в космо готель. Адже після перельоту я так і не мала змоги відпочити

А мені так хотілось просто поспати .
Інга доправила мене до космо готелю досить швидко і поки ми в зручному номері чекали на вечерю, ми знову заговорили про інтимності

Інга трохи розповіла про вагітність, а я трохи засумувала за Данко

Як думаєш, Інго, коли люди , наші предки, почали романтизувати кохання?- мені хотілося відволіктися від роботи, від аномалій та тривоги
Інга щиро подивувалась.

Давай подумаємо. Адже наші предки були дуже прагматичними. Якщо згадати печерні малюнки та зображення , то можна побачити сцени полювання чи якісь господарські записи. А от в яких часах можна знайти перші мистецькі свідоцтва романтизації кохання?
Ми обидві задумались.

Звучить печально, але , здається, наші предки спочатку більше романтизувати смерть і загробне життя, судячи з того, якими пишними та багатими були поховання.


Я не знаю, можна пригадати еротичне мистецтво Давньої Індії чи Греції. Храми з еротичною скульптурою.
Інга , втім, все таки задумалась доволі глибоко. В цей час роздався сигнал. Я відчинила двері та побачила робота , що привіз тацю з вечерею. Робот заніс тацю в кімнату та швидко сервирував стіл.

Весь цей час Інга стояла біля вікна, уважно роздивляючись пальми та безмежне блакитне небо.

Але я не про еротичне кохання і мистецтво. Я - про високе. Про те саме…Про вічне.
Інга поривисто відійшла від вікна. Ії очі променіли якимсь завзяттям та одухотворенням.

Кіро, я думаю, вони часто дивились у нічне небо, всіяне зірками і мріяли про те, щоб злетіти над землею. А кохання - це і є це відчуття гармонії та єднання з усім Всесвітом.
Ти , Інго, романтична науковця, або наукова романтична дівчина.
Давай їсти, бо вистигне. А то мені вже совісно, що Найджел тебе так безжалісно експлуатує
Ми дзвінко розсміялися. В цей час у двері постукав Найджел. Він вже відіслав свій звіт та згадав , що теж не обідав.


Загроза квантового колапсу

Але Найджел увійшов з такими страшними очима, що ми з Інгою невільно відчули тривогу та розгубленість

Що трапилось?- спитала Інга.
Найджел підійшов до карафки з водою , налив склянку та видушив одним диханням.

Потім уважно подивився на нас.

От ви тут про кохання розмовляєте і не знаєте, що Всесвіт на межі загибелі
Що? - вирвалось у нас з Інгою одночасно.
А то…- включить відеофон…
Я підключила свій смартфон до відео фону та через мить ми вже дивились вражаючі трансляції з усіх планет Сонячної системи.

В кожній трансляції нам показували та розповідали про різні аномалії, що за останню добу тільки посилились.

Виверження вулканів на усіх планетах, землетруси континентів та цунамі сотні метрів…

На Юпітері зароджувався новий ураган, хоча від того часу, як вдалося приборкати Велику червону пляму , пройшло якихось двісті років…

Десь неподалік спалахнув новий пульсар і вчена рада поки що не знала, що з ним робити

Трясло Пояс астероїдів, декілька вже зіштовхнулися. Я відчула , як підступає нудота

Підійшла Інга та обійняла мене.

Потім рішуче вимкнула відео фон. З мого розстроєнного обличчя можна було малювати страдницьки обличчя святих , що можна було ще побачити на старовинних іконах.

Але Інга почала говорити про щось приємне. Про вечерю, про теплу погоду та потім сказала, що при загрозі Данко з Церери повинні евакуювати ..

Він же дорослий чоловік. Він працює…
Я спробувала відволіктись . Найджел прикусив язика та мовчки став жувати свою вечерю.

Ми ще про щось тихо говорили, але я відчувала вже втому.

Врешті Інга спитала , чи їм залишитись, чи я хочу побути сама

Звичайно, я їх відпустила. Ми всі були утомлені . Вони теж працюють в лабораторії з ранку до вечора.

Вони пішли, а від мене пішов сон.

Хворий бозон Хігса

Я знову дивилась в очі Данко. Хоч і подумки. Бо ми ж були на різних планетах.

Він десь там. Я зараз гостро відчувала цю космічну холодну відстань, сповнену радіації та безгоміння.

Ми вже давно не боялись космосу. В усій Сонячній системі ми були в себе вдома. Всі планети були колонізовані та заселені. І хоч на деяких , особливо віддалених, таких як Плутон чи Нептун, були лише перші космічні станції та міста. Але ми завжди знали, що вони наче поруч, ми завжди могли з ними зв’язатися.

Але ж пояс астероїдів до сих пір вважався зоною підвищеного ризику.

Але ж попри відстань, мені здавалось, що я відчуваю Данко. Прямо тут і зараз. Поруч з собою.

Я знову чула його голос. Я заглядала в його теплі рідні очі.

Подумки огортала його плечі ніжністю та теплом.

Багато що хотілось би сказати, те, що не скажеш на пункті зв’язку Венери, в оточенні сотень операторів. Але я була впевнена, що Данко і так зрозумів і почув кожне непроказане слово.

Потім я згадала суворі очі Найджела.

Спочатку ми їли, у тиші роздавалось тільки ледь чутне постукування приборів по тарілках. Але потім Найджел сказав, що справа вельми серйозна.

Ми з Інгою просто подивились в його очі, він знав, що ми загартовані емоційно і вміємо справлятися зі стресами завдяки психологічній саморегуляції та аутотренінгам.

Тому просто повідомив, що прийшла відповідь на звіт.

На одній з космічних станцій в системі Медузи щось відбувалось. У колайдері.

Здавалось, наче частки зійшли з розуму. Зараз там зібрався консиліум видатних фізиків , що поки що висунули декілька припущень. Але всі схилялися до одного : захворів бозон Хігса…

Ми з Інгою були біологами, як і сам Найджел.
Але про бозони та кванти дещо чули. Ми зрозуміли, що десь у системі Медузи один з планетних андронних колайдерів готовий був вибухнути і рознести пів Сонячної системи…

Тепер я лежала з розплющеними прямо в цю венеріанську ніч очима і думала тільки про Данко…




Експедиція в центр Чумацького шляху

На Землю

Я попрацювала в космозоопарку на Венері кілька земних тижнів. Ми говорили з дельфінами та шимпанзе, втішали дракона.

Нарешті Інга зізналася Найджелу в вагітності, і я була свідком , як його очі стали спочатку великі великі. А потім він усе таки усміхнувся.

Схоже було на те, що вони щасливі. А робота була завершена. Шимпанзе та дельфіни заспокоїлись, а дракон впав у сплячку.

Моя місія на Венері була виконана.

Раз все встало на свої місця.

Хоча, я знала, що це не так .

Кожного дня до нас долітали тривожні новини про аномалії.

Але я вже збиралась повертатись на Землю.

Перед самим вилітом я стояла біля капітана на трапі. На цей раз це був інший капітан і корабель. Але він був такий самий мужній і зосереджений. Він вдивлявся в венеріанський горизонт і робив якісь останні обчислення. Я вже готова була зайняти своє місце, аж тут він обернув до мене своє темне, ніби вирізане з темного дерева, обличчя

Схоже, це повідомлення для вас, - сказав він.
Я побачила , як одним з екранів спочатку побігли перешкоди, а потім усе таки я побачила обличчя Командора земного космо флоту.

Я отримав розпорядження прийняти на борт космо біолога. Мені повідомили ваше прізвище та ім’я. І тільки потім я дізнався, що ви на Венері , - роздалося його трохи чеканне ділове мовлення.
Я вже вилітаю на Землю.
Не поспішайте, адже ми все одно чекатимемо конференцію.
Яку конференцію?- хоча вже було зрозуміло, про що йтиметься далі.
Через декілька днів на Землі відбудеться планетна конференція. По вирішенню питання системи Медузи.
Я полечу з вами?- спитала я.
Капітан кивнув, але слова тут вже були зайві.

Система Медузи знаходилась в декількох сотнях світлових років. Політ туди й назад зайняв би двадцять років. Звичайно, ми вміли долати таку відстань , для цього людство винайшло спеціальний двигун для гіпер стрибків крізь космос.

Але сама думка, що я покину навіть Сонячну систему і незрозуміло, коли тепер побачу Данко, мене трохи засмутила.

Проте , я кивнула головою на знак того, що правильно все зрозуміла. І через мить обличчя Командора зникло з екрану.

Капітан  подивися на мене , а потім віддав команду зайняти свої місця.

Вдома

Я була спокійна. Через кілька днів я буду на Землі. І постараюсь зв’язатися з Данко.

Більше тривожили новини з системи Медузи.


Коли я повернулась на Землю, у всіх на устах були аномалії та система Медузи.

Про це говорили з усіх смарт пристроїв, в усіх космо кав'ярнях та на усіх космо нарадах в усіх космо установах.

З космопорту я ледь втрапила додому у свою прозору віллу на одному з ярусів міста, як почула купу смарт сигналів. Коли вилітала на Венеру, забула поставити переадресацію. Всі повідомлення так і чекали мене вдома. Накопичилося їх багато.

Поки розбирала свої речі, Патрік  щось бубонів на весь будинок своїм незадоволеним технічним голосом. Патрік - мій ШІ, який міцно взяв під контроль моє побутове життя та робочі моменти.
Він знав мій розклад, стан здоров'я та останні життєві показники. В залежності від стану крові та вмісту цукру, формував моє харчування та підбирав контент, який на його думку мені підходив. Крім того, строго підбирав мені одяг, сам замовляв в магазині і сам приймав замовлення.

На цей раз Патрік був цілком в ярості.

Мені дзвонили студенти - практиканти, дзвонили та залишили купу повідомлень з лабораторії, а також було офіційне сповіщення про те, що я повинна з’явитись у космопорт та зайняти своє місце на кораблі “ Астра” через два тижні…

Данко щось прислав?- просто спитала я, лист із запрошенням блимав на екрані домашнього комп’ютера.
Було три повідомлення ..
Покажи, - побачивши відео, я була схвильована. Чомусь чекала, що хоч в одному він скаже, що їх евакуюють і він повернеться до мого виліту на систему Медузи.
Але повідомлення були звичайні, він сказав, що скучає і хотів би побачитись. Що це стане можливим через пів року.

Тут я зітхнула: - Це вже навряд чи…

Патрік, через два тижні я повинна вилетіти на систему Медузи. Підготуй все

Патрік , проте включив планетну конференцію, ту саму, яку всі чекали…

Планетна конференція

На екрані відкрилась широка панорама Всесвітньої Конференц-зали. Камера повільно облітала та показувала зосереджені обличчя представників усіх народів Сонячної системи.

Зала була величезна та вміщала кілька сотень тисяч людей

Переважно вони зосереджено вдивлялись в екрани своїх пристроїв та слухали спікерів.

Поки робот готував вечерю та розбирав мої валізи, я теж слухала, про що говорили спікери.

Вони говорили, що тепер, коли виникла загроза не тільки Сонячній системі, але й Чумацьому Путі в цілому, людству потрібно об'єднати зусилля для подолання кризи.

Стихійна загроза була спричинена якимись перевантаженнями в планетному колайдері на системі Медузи.

Зараз загрозу стабілізували, але потрібна група спеціалістів з різних наукових галузей

Потім я слухала список цих спеціалістів, що вже готуються до вильоту в систему Медузи.

Почувши своє ім'я , я не могла подолати власного смутку.

Відіслати повідомлення Данко, - спитав Патрік
Да, Патріку. Відійшли повідомлення .

Якась туга охопила на мить моє серце, але ж вибирати не приходилось.

Я уявила цей політ. Гіпер стрибки , звичайно, були вже нормою в таких польотах, але - система Медузи - це було так далеко.

Я ніколи так далеко не літала. Я ще не покидала Сонячної системи.

Там ще продовжувалась конференція, коли робот приніс тацю з вечерею, проте чомусь їсти перехотілось.

Я чекала відповіді від Данко. Може, він щось надішле ще сьогодні. Або вночі. Бо й спати особливо не хотілося.


Підготовка

Ні вночі ні зранку від Данко нічого не було. Я все ж таки хотіла зачекати та подзвонила в лабораторію і повідомила, що працюватиму дистанційно.

Спочатку зайшли студенти, я слухала звіти щодо випробувань деяких видів штучної їжі та ще деяких термінових експериментів

Потім відпустила студентів та подзвонила до наукового керівника

Це була жінка з елегантним і шляхетним обличчям та статурою, вже з сивим акуратно підібраним волоссям. Проте , її погляд був стривожений

Вона давно чекала мого повернення:

Доброго ранку, Божено. - просто сказала я , побачивши її на екрані.
Нарешті, Кіро.  Я отримала ваше призначення на “ Астру”. Знаєте, я незадоволена. Ви де знаєте, що деякі експерименти були керовані вами особисто. Що нам тепер робити?
Вибачте, Божено. Я не знала. Ви знаєте, якби мене спитали, я би відмовилась.
Розумію, - тихо відповіла вона. Її очі поступово сповнювалмсь смутком   - Але ж летіти на систему Медузи…Навіть з гіпер стрибком це займе три роки для тебе. А в нас на Землі пройде двадцять років. А якщо щось піде не так? Це ж космос…
При цих словах моє серце стислось…Але моя воля і свідомість були надто розвинені та треновані.

Божена втім сказала:
Я все підготую. Всі документи відішлю на Астру. З Командором ми вже говорили.

Потім нас роз’єднали. Я залишилась сама та ще сиділа , втупившись в екран та чекаючи сигналу повідомлення від Данко. Але його не було.

В серце вповзала холодна тривога з якимось точеним металічним присмаком та холодом . Але я не могла собі цього дозволити.

Потім прийшов лист з Астри. Там був список необхідних речей та розпорядок роботи. Коли я повинна з’явитися на борт. Не пізніше, ніж за два дні до злету.

А також система тренування для гіпер стрибка.

Це була компіляція йогічних та психотехнік, крім того гімнастична система, що включала багато кардіонавантаження …Потрібно вже було починати , бо до виліту залишалось два тижні. І хоч ми і так тренувались кожного дня, але цей переліт не був звичайний.

Наступні кілька днів пройшли у тренуваннях, приходилось харчуватись за режимом та пити багато води.

В лабораторію з’їздила ще один раз та сердечно з усіма попрощалася. Звичайно, вони сказали, що чекатимуть мого повернення через три роки…

Але моє серце знову стислося.

І наступні два тижні пройшли у зборах та тренуваннях. Я намагалась відволіктися від того, що Данко мовчав. .

Проте, ми побачились все таки майже перед самим вилітом.

Бажаний лист

Він зв'язався зі мною в останню ніч перед тим, як я повинна була з'явитися на Астру .

З ранку мені подзвонила Божена, ми владнали останні справи , пов’язані з проектами у лабораторії  . Потім подзвонив капітан Кім

Це виявився ще зовсім молодий, але доволі досвідчений чоловік

Він був діловитий та стриманий, просто нагадав, що збирає екіпаж , щоб ввести у курс справ , пояснити про особливості польоту та місії, що їм потрібно було виконати.

Він збирав усіх за два дні до вильоту, щоб провести інструктажі та тренування на борту, познайомитися та розподілити обов'язки

Я кивнула, в мене все вже було готове. Залишилось тільки прибути в космо порт та піднятися на борт Астри

Потім я тренувалась та писала останні листи друзям та знайомим.

Мені подзвонила Інга. Ми довго з нею говорили. Разом з тим, про те, що коли я повернуся , їх сину  буде двадцять років ..

Я сказала, що не попрощалася з Данко.

Тоді вона замовчала. Надовго. Я побачила, як її очі наповнились сльозами. Але в наступний момент вона спробувала мене відволікти і почала розповідати кумедні історії про дракона та шимпанзе.

Ми попрощалися. І на мить мені здалось, що назавжди. Але я відігнала ці думки

Потім я дивилась відео фон. Панорамні картини з різних точок Сонячної системи нагадали мені, що я не побачу цього три роки. Що я буду нестись десь там, серед безгомінного холодного космосу. Нехай і поруч з товаришами.

Данко подзвонив майже під ранок

Я вскочила та помчала до комп’ютера

Прощання

Його обличчя виглядало таким рідним і близьким, його погляд був сповнений тепла і ніжності

Я прочитав твого листа, Кіро, - він дивився  крізь космічний простір так, ніби був тут, на відстані руки. Тільки він так умів. - Тепер я все знаю.
Знаєш, що ми прощаємось на двадцять років? - я ледь витисла ці слова з себе.
Так …Послухай, я звичайно, дуже скучив за тобою. Але я ж вже дорослий чоловік. Не хвилюйся за мене, будь ласка…
Коли ти повертаєшся на Землю?- спитала я, щоб змахнути невільні сльози.
Через пів року…Я буду чекати тебе…

Наші погляди зустрілися в якійсь точці простору. Ось тут. Зараз.

Мені стало на мить прикро . Мені стало незрозуміло, чому вибрали саме мене. Чому мене взяли на Астру, а не іншого космо біолога. Або ж : навіщо їм космо біолог, адже справа в бозонах та квантах.

Але тільки на мить. Потім Данко усміхнувся, ніби почув мої думки так на цій шаленій космічній відстані.

Він тихо і пронизливо засміявся. Як умів тільки він. І сховав ласкавий ніжний погляд.

Я відчула його тепло і близькість навіть крізь радіацію холод та тишу…

Я знала, що він сповнений печалі та розуміє момент, але не скаже мені про це, щоб не засмутити ще більше

Знаєш, я поставила на запис. Цей дзвінок. Хочу забрати з собою. Іноді буду включати і згадувати тебе.
Так, я розумію. У мене тут теж ж наші відео. Пам’ятаєш те літо, коли я прилітав і ми ходили на прогулянку , а потім їздили на південь.
Да, - ком підступив до горла, і тепер я сховала своє лице.

Ми говорили недовго. Потім Данко сказав , що зв’язок на жаль переривається.

І дійсно, чи то через аномалії, до яких всі вже почали звикати, чи то через віддаленість , почались перешкоди.

А через десять хвилин Патрік делікатно кашлянув.

Я повернулась до реальності. Потрібно було відправлятися на Астру

Я востаннє подивилась в очі Данко. Навіть так , крізь перешкоди. Він кивнув.

А потім махнув рукою

Не хвилюйся, все буде добре.


Це було останнє, що я почула.



Екіпаж

Через пару годин я вже була на Астрі. Капітан Кім особисто зустрічав кожного члена екіпажу

Усього нас виявилось двадцятеро. Два психолога. Фізик. Два математика. Юрист. Два інженери. Помічник капітана. Два механіки та кухар. Історик та кореспондент. Лікар. Космо біолог був один.

Капітан Кім зібрав нас у конференц залі вже на борту Астри, і поки кожен невільно придивлявся до інших або до корабля, я не могла не згадувати останнього погляду Данко. В ньому не було прощання. У ньому була світла упевненість у тому , що ми зустрінемось. Через три роки.

Капітан у подробицях посвятив нас у план польоту. Він дійсно був розрахований на три роки. Потім виступали фізик і математики. Приблизно у декількох словах вони пояснили, яким чином збираються відновлювати пошкоджені стандартні схеми бозонів- квантів.

Все було наче зрозуміло

Робота і задачі знайшлися для кожного члена екіпажу

У мою задачу входило слідкувати за роботою оранжерей та біо лабораторій. А також я повинна була співпрацювати з лікарем

Пізніше мені пояснили, що в оранжереях та лабораторіях є певні експериментальні зразки, за якими я повинна була спостерігати та відправляти звіти на Землю кожного місяця

Тепер стало зрозуміло, для чого я тут

Але не стало простіше

Потім капітан надав нам вільний час познайомитись та поговорити, поки нас було запрошено до обідньої зали…

Проте, ми з лікарем , ним виявився доволі діловитий чоловік , вже зрілий та серйозний, трохи суворий та неговіркий, вирішили піти обдивитись

Ми все оглянули разом: і мед сектор з відновлюючись капсулами, і біо лабораторії та оранжереї ..

Все наче було зрозуміло ..

Корабель був просторий та функціональний. Лікар сказав , що залишиться в мед секторі, а мене відпустив .

Я повільно пішла в загальний сектор, в обідню залу, де зібралась вже більша частина екіпажу…

Там вже царювала невимушена атмосфера. Переважно всі вже дружньо теревенили та обмінювалися першими враженнями…

Я відчула одночасно і полегшення і певну утому , бо останнім часом приходилося багато тренуватись, і певне напруження, хоча до гіпер стрибка було ще пів року.

Капітан Кім пояснив нам усе вичерпано , але я все одно відчувала хвилювання…


Політ

Старт відбувся у запланований момент. До гіпер стрибка було пів року.

Нам призначили тренування та дієту. Всі дотримувались цих обмежень.

Гіпер стрибки були доволі випробуваною технологією, але існували певні моменти.

Для гіпер стрибка потрібно було набути певної швидкості , цього можна було досягнути за пів року. Але для гальмування потрібен був рік. Тому після виходу з гіпер стрибка ми ще летітимемо майже рік до Системи Медузи.

Але ми проводили цей час у пізнанні та спілкуванні.

Ми організували дискутивний клуб. Але крім науковий питань, типу квантової заплутанності чи парадокса Лапласа ми говорили про музику та літературу, про грецьку та римську скульптуру, про філософію та історію

Я люблю таку працю, сповнену творчого пізнання та натхнення , коли істина виникає спонтанно та незаплановано, коли ви з товаришами завмираєие від неочікуваного відкриття, коли разом з вами наче завмирає увесь світ.

Ми сперечались і малювали, читали поезію і шукали вирішення вічних питань, ми не зволікали з швидкими висновками, ми не були мовчазними свідками на суді історії, ми все хотіли спізнатм на смак: і гіркоту прозріння і солодкість моменту буття…

Наш політ , здавалось, і сам тривав вічність , крізь холодний та мовчазний простір, який сповнювався тільки нашими голосами.

І коли ми іноді зазирали в його глибини з-за спини незмінного на своєму посту капітана Кіма, він обертав до нас своє обличчя , усміхався і говорив щось заспокійливе або навпаки підбадьорливе…

Але пройшло пів року і він потихеньку вкладав нас в капсули. Останнім ліг сам

А прокинулись ми , здавалось, через мить. Хоча на Землі пройшло десять  років .

І знову ми мчали крізь простір і час. І знову говорили і мовчали про все на світі.

Поки не побачили в панорамному вікні систему Медузи.

Капітан вже декілька разів зв’язуався з космопортом і повідомив нам , що нас вже чекають

Через пару днів ми повинні були опинитися у пункті призначення.


Система Медузи

І нарешті третя планета системи Медузи.

Це була одна з найвіддаленіших земних колоній. Її технологічне призначення було помітне з космосу, прямо з орбіти.

Це був планетний колайдер.

Його збудували тут сто років тому назад. Та з тих пір третя планета системи Медуза була осередком наукових експериментів фізиків та математиків з усієї Сонячної системи.

Тепер сюди прилетіла
й наша місія.

Фізики усього світу все ще шукали стандартні та нестандартні моделі, з чого , власне, складається матерія та увесь Всесвіт.

І якщо стандартні моделі виявились ще більш менш зрозумілими,  то пізніше  стала зрозумілою разом з тим уся їх нестабільність. Адже вони постійно трансформувалися у нестандартні моделі і перетікали одна в одну.

Крім того, виявилось, що на частинки мають вплив спостерігачі, і частинки витворяли невість що…

Коли наші фізики зустрілися з тутешніми, ми були свідками такого діалогу

Ми втратили контроль над бозоном Хігса…
Ви втратили контроль, як це розуміти…
Він веде себе нестабільно і нетипово…
А що у вас тут взагалі веде себе типово?
Що? Ви звинувачуєте нас?
Ми нікого не звинувачуємо, просто намагаємось зрозуміти масштаб проблеми…
Наукової проблеми…

І так відбувалося день за днем…

Виявилось, що бозони Хігса втратили стабільність та почали коливатися в інший бік, розкачуючи всі стандартні і нестандартні моделі, що взаємодіяли в колайдері

А потім виявилось, що замість того, щоб наділяти частинки масою, бозони Хігса стали її збирати на себе…

І ось що маємо…

Тоді діалог продовжився…

Ви знаєте, що відбувається в Сонячній системі?
Звідки? У нас тут справ повно…
А чого б ми летіли сюди крізь космічний морок?
Ви прилетіли допомогти нам…
Ми зрозуміли зі стандартними моделями. Що робити з нестандартними?
І все розпочиналося знову

Нарешті через кілька тижнів таких наукових битв між земними та місцевими науковцями було вирішено повністю переформатувати частини в колайдері за допомогою зміни магнітних та електричних полів…

Тобто , ми їх перевернемо?
Щось таке…
І таким чином бозони відновляться?
Можливо…

Глибокодумно кивнули кілька розпатланих науковців в окулярах ..

Тоді робота закипіла…Адже тепер прийшла черга інженерів та механіків…

Через пару місяців нова електромагнітна установка була готова…



Переформатування

Ми дійсно перевернули бозони , а потім і усю стандартну модель

А наш фізик Чон усміхнувся і сказав: ми перевернули світ

Світ ..І я задумалась …На цій віддаленій планеті у системі Медузи , була частина і мого світу. Ось тут і зараз.  Та, про яку я ніколи не знала ..Можливо, ті кванти і бозони могли одночасно бути частиною мене самої..

Чи Данко…

Якщо б Данко міг почути мене крізь космічну далечінь, або відчути хоч один з прожитих моментів ..

Якби я могла почути його, побачити його світанки та закати…

Ми перевернули стандартну модель. Наш експеримент пройшов вдало.

Бозони знову зайняли свої місця і частки отримали потрібний заряд та масу…

І колайдер запрацював, як раніше…

Наша місія в системі Медузи була майже завершена ..

І хоча на самій планеті ми провели усього лише три місяці, але встигли знайти нових товаришів та змінити світ на краще…


Повернення

Ми повертались  космічним шляхом, що проклали перед тим ..

Пів року для розгону перед гіпер стрибком …

А потім капсула. Гіпер стрибок

Для нас пройшло небагато часу. А на Землі - ще десять років ..

Але ж ми повертались..

Це було головне.

І коли ми вийшли зі сну, перше що я побачила , коли відкрилась капсула, це було обличчя капітана Кіма

Його доброзичливі усміхнені очі…

Через рік ми будемо вдома ..

Я пішла в свою каюту та довго передивлялась запис з Данко…Згадувала його очі і обличчя.

Я знала , що він чекає на мене. Такий вже він був: якщо щось сказав, то обов’язково саме так і станеться…

І скоро ми будемо разом. Тоді ми зателефонуємо усім нашим друзям та зустрінемось з ними. І злітаємо на Венеру до Інги та Найджела. Я навіть не знала імені їх сина ..

І коли почула: Все буде добре .., я знала, що він і тут був правий…

З ним завжди так було…

2024



Лабіринти Карме
( без подвійного смислу)

фантастика пригоди

чоловіки, незважаючи на всі свої вміння та силу, ніколи не стають дорослими до кінця. І значення жінки в тому, щоб охороняти їх та керувати ними, рятуючи від краху надій та нерозумних вчинків
Іван Єфремов “ Лезо бритви”


Навіть переможна війна — це зло, яке повинно  бути попереджено  мудрістью народів.“
 Отто фон Бисмарк



Місія Буран

На пів панорамного вікна завмерла , наче у збільшувальному склі, найвеличніша і наймогутніша планета Сонячної системи. Юпітер

Я живу у майбутньому. Мене звуть Кіра, мені тридцять вісім років.

Я космо біолог з Землі. Працюю в одній з біо лабораторій. Україна. Кривий Ріг

Я заміжня. В мене є люблячий чоловік : Данко та двоє гарних малят. Син Крістофер та дочка Ідзумі.

У Крістофера - блакитні очі.

Коли він народився на світ, це була найщасливіша подія на Землі. До цього маляти на Землі не залишалось жодної людини з блакитними очима.

Тепер наш Крістофер перший блакитнооких малюк після того, як наша планета втратила блакитнооку расу. Він наша гордість і радість.

Нашій дочці ми дали японське ім’я. Ми її обожнюємо, особливо Данко. Вона центр нашої родини. І хоч Крістофер не набагато старший за маленьку Ідзумі , він відноситься до неї з ніжністю та любов’ю.

Тепер моя родина залишилась на Землі. А я перебуваю на орбіті Юпітера на борту місії Буран.

Капітан Кім , досвідчений та безстрашний космонавт, що уміло керує нашою місією. І наша з ним місія не перша.

Кілька років тому назад ми разом з капітаном Кімом здійснили політ за межі Сонячної системи, а саме - у систему Медузи.

З того часу наша з ним співпраця продовжувалась і набувала рис міцної дружби.

Тепер мужнє обличчя капітана набувало рис тривожності.

Гравітація та перешкоди із Сонця вперто зносили нас все ближче до Юпітера.

Проте, я чомусь перебувала у переконанні, що капітан відновить наш маршрут…

Поруч у своїх космо кріслах застигли інженер Данилов та фізик Ярич. Також на борту був лікар , Нельсон, але він переважно знаходився в медичному відсіку і не часто з'являвся на мостику.

Данилов та Ярич тепер мовчали та тільки дивились за панеллю інструментів. Данилов взагалі був переважно мовчазний та зосереджений. На відміну від Ярича. Фізик був веселий дотепник. І завжди розважав екіпаж кумедними історіями.

Нельсон був професіоналом , суворий та діловитий, він завжди зосереджено виконував свою роботу та рідко втручався у те, що відбувається на капітанському мостику.

Я теж мовчки спостерігала . Втручатися в управління космольотом я не збиралась, тому просто дивилась на величну картину , що розгорталася за вікном.




Сигнал лиха

В якийсь момент картинка завмерла. Юпітер розгортався у всій своїй непокірній величі. Це була єдина поки що планета Сонячної системи, що була ще не підкорена всюдисущим розумом земної людини.

Вчені усього світу поклали тут гори праці та геніальних винаходів від найпотужніших установок , що могли би змінити магнітне поле планети до очищувачів …Але картина бур Юпітера змінювалась дуже повільно.

Юпітер залишався не те що не заселений, але можна сказати, що поки що нікуди було й ступити людській нозі.

Проте ми дуже старались. От і тепер наша місія була пов’язана з деякими установками, що працювали на орбіті Юпітера.

Перед екраном у рубці вперто блимала Велика Червона пляма.

Капітан Кім мовчав.

Раптом озвався Ярич:

Сигнал лиха? Чи мені одному це вчулося…
Ні, не одному, - тихо сказав Данилов.

Я здивовано обернулась на них.
Проте, капітан Кім тепер впевнено кивнув головою:

Це дійсно сигнал лиха. З Карме…

Треба сказати, що хоч людство й досі билося над Юпітером, проте багато великих супутників його давно й успішно були заселені.

Карме була нерегулярним супутником Юпітера. Тому наявність на ньому сигналу лиха нас трохи озадачило.

Проте Ярич сказав:

Карме поки що погано досліджений супутник
Аякже , ми цього не знали, - тихо відповів Данилов.
Я й забув, що у нас тут на борту геній і світило…- не стримався Ярич.
Куди нам…- крізь зуби процідив Данилов

Я обернулась на хлопців та подивилась якомога скрушніше. Проте, цих двох важко було вразити скрушними поглядами. Вони часто ні з того ні з цього чіплялися одне до одного.

Всі втомились, хлопці, всі хотять на Землю. Можна бути стриманішими.
Ага..- кивнув Ярич.- Йому скажи.
Панове, будь ласка ,  треба вирішити, хто піде на Карме.

Космольот вже впевнено розвертався у бік Карме. Її загадковий , наполовину освітлений бік, якраз напливав на чорну порожнечу космосу  у оглядовому вікні.

Данилов та Ярич нарешті замовчали та подивились одне на одного.

На мостик зайшов Нельсон. Він був наче чимось невдоволений.

Чому ми змінили напрям?
Ми почули сигнал лиха з Карме.
Ясно, - Нельсон зітхнув та кивнув теж скрушно . - То що , мені збирати валізу?
Думаю, так ..- лаконічно кивнув І капітан Кім.

Загадкова Карме

Здавалося, що Сонячна система повільно та велично розвертається навколо космольоту. Але це була химера і дивовижа. Це шатл повільно розвертався у бік Карме.

Супутник збільшувався у розмірах, а я відчувала, як шатл сповнюється потужного внутрішнього гудіння

За звичай, ми звикаємо до цих звуків та не звертаємо на них уваги. Але цей звук врешті ззовні увіхолить в середину кожного з нас і оселяється там. Ми вже не відчуваємо його. Але варто закрити очі і звук стає живим. Ти знаєш, що він єдиний з твоїм тілом і духом.
Що ним живе кожна клітина, кожен атом та квант твого тіла.

Я завжди відчувала цей звук як одну з форм Життя, що тут у космосі, крім нього, не було інших зрозумілих форм життя.

Що це звук енергії, що вирувала в жилах потужного двигуна, що звук енергії, що вирувала в наших клітинах- це одне й те саме. Бо й енергія - єдина субстанція. Тому я завжди відчувала дивне єднання з космольотом. Капітан Кім обернувся та усміхнувся до мене, ніби почув самі мої думки.

Я усміхнулась у відповідь.

Наслухати чиїхось думок можна було лише з дозволу. Але іноді між друзями чи близькими партнерами виникала певна синергія і тоді можна було відчувати одне одного без приладів.

Тим більше, що наш мозок був достатньо тренований для цього.

Данилов та Ярич мовчали.

В коли шатл достатньо наблизився до Карме, капітан врешті вимкнув двигуни та припинив рух. Ми повільно пливли біля супутника. Він німо та беззастережно зорів на нас своїм тіньовим боком.

Данилов та Ярич одночасно встали та зібрались споряджатися на шлюпку

Ви всі підете? Я що залишаюсь сам?- капітан помітив мій рух. Я теж хотіла йти за спорядженням

Ми всі завмерли. Данилов та Ярич подивились одне на одного. Годі було їх зупиняти. Куди один , туди й інший. Ці двоє постійно змагалися одне з одним, тому й завжди все старались зробити один поперед одного.

Я дивилась на капітана. Зараз все залежало від нього. Якщо б він мене зупинив, я би залишилась. Але він махнув рукою.

Через пів години шлюпка вже м’яко відірвалась від корабля.

А ще через годину ми вже були на поверхні Карме.

Холодний та німий супутник зустрів нас недоброзичливо. Скрізь камінняччя та холод. Атмосфери тут не було взагалі. Але звідкись все ще чувся постійний повторюваний тривожний сигнал.

Данилов міцно тримав навігатор, що запеленгував сигнал.

Нельсон стривожено перезирнувся з Яричем. Потім вони махнули мені рукою і ми потихеньку пішли на звук сигналу.

Йти довго не довелось. Ще через пів години ми побачили корпус корабля. На ньому було написано англійською Пегас.

Ми обійшли корабель. Всередині ніхто не подавав ознак життя. Але кілька діодів тужливо миготіли, надаючи цьому осмічному  спокоб якоїсь істеричної ноти. Але й істерика ця здавалась вже неживою, а якоюсь навіть апокаліптичною.

Мороз сипонув мені по шкірі.

Але в наступний момент Данилов махнув рукою . Ми побачили, що один із аварійних виходів був відчинений.

Скафандри не знімати. Мабуть на кораблі немає кисню, - почули ми голос Данилова.

Услід за ним в аварійні двері ступив Ярич. З ним- я. За мною - зосереджений мовчазний Нельсон з медичним спорядженням за спиною.



Покинутий корабель

Ми мовчки йшли  коридорами. Корабель зсередини був абсолютно неушкоджений. Крім того, що кисень дійсно вийшов, решта систем працювала. Принаймні , скрізь горіло світло. Назустріч нам відкривалися автоматичні двері між відсіками. Та , врешті, навіть на капітанському містку працювала керуюча панель, просто тепер була у сплячому режимі.

Але як тільки Данилов доторкнувся до приладових сенсорів, все освітилось.

На дошці загорілись показники, навіть почала грати тиха музика.

Якийсь класичний концерт.

Ми раззирнулись. Але до нас ніхто не вийшов. Ні через десять хвилин, ні через двадцять.

Ярич зайнявся системою кисневого відновлення. А Данилов пішов за чорним ящиком.

Натомість ми з Нельсоном обійшли корабель. Увесь. Зазирнули у всі відсіки та в кожну каюту.

Корабель був порожній. Проте, запрацювала система штучної вентиляції. І через десять хвилин Ярич сказав, що можна зняти скафандри. Ми так і зробили з полегшеним зітханням.

Що ж, очевидно, що на Пегасі нікого немає. Взагалі. То де вони поділися?- спитав Нельсон.

Зараз дізнаємось, - Данилов ніс чорний ящик. Ще була невелика флешка. Вставивши її в бортовий комп’ютер , ми побачили обличчя капітана.

Це був мужній вже літній чоловік. Його сиве волосся та благородні риси видавали людину вольову та сміливу, що звик до підступности космосу.

Проте тепер ми згуртувалися навколо екрану, щоб не пропустити жодго слова.

Роздався чіткий, трохи викривлений технічний голос:

Ми дякуємо, що ви знайшли нас. 12 квітня 2562 року за земним зчисленням наш корабель Пегас змушений був здійснити аварійну посадку на супутник Юпітера - Карме. Наш екіпаж складається з п’яти чоловік. Я капітан - Чарльз Реймонд. У мене на борту знаходились : помічник, борт інженер , лікар та вчений - фізик. Ми працювали на одній з орбітальних станцій Юпітера. А тепер повинні були повернутись на Землю. Але виникли невеликі ушкодження.
Ушкодження ми швидко усунули. Але здавалось, що члени екіпажу почали себе погано почувати. Ми вже збирались летіти, але зник борт інженер. Троє з нас пішли його шукати і не повернулись. Потім пішов лікар. І теж не повернувся.
Я змушений покинути корабель, щоб дізнатися, чи живі члени моєї команди. Залишу навігатор із сигналом, якщо зможу.

Тоді ми замислились.
Ясно, що нічого не ясно, - пробурмотів Нельсон.
Ясно, що вони пішли шукати одне одного, - сказав Данилов.
Вони могли розійтися в різні боки, - додав Ярич.
Це проблема, - кивнув Данилов.
То що будемо робити, хлопці, - спитала щоб спитати я.
Ми не можемо йти їх шукати. Нам потрібно повернутись на Буран. І спланувати пошукову операцію. І заодно відіслати запис на Землю і найближчу орбітальну станцію. Хай вишлють підмогу.
Що ж, все вірно кажете, лікарю. Самі ми не можемо вирушати на пошуки.

Нельсон кивнув:
Ми можемо проте потім облетіти деякі видимі райони Карме і подивитись зверху.
Отож бо, - кивнув Ярич. - Мабуть, так і зробимо.

Через годину ми вже були на шлюпці. Ми злетіли та направились на Буран.

Загадкова Карме мовчала нам в спину. Але ми відчували її ворожість та упередження.

Нам було не по собі. Данилов навіть пересмикнув плечима:

Не хотів би я сюди повертатись…

Ніхто йому не заперечив.

На Бурані

Капітан Кім уважно подивився запис . Потім зібрав нараду. Ми всі мовчали, адже щось говорити було зайве. Десь на супутнику заблукали п’ятеро наших братів- землян, таких самих вчених , як і ми. Ми не могли не спробувати їм допомогти.

А що з сигналом? - спитав капітан. Його очі по черзі оглядали кожного з нас.
Сигнал є, але дуже слабкий. - сказав Данилов.
Я запеленгував ще один. Неподалік . Але вже звідси, з корабля. - додав Ярич

Задумані та трохи печальні ми так і сиділи навпроти одне одного.

Що ж, - капітан зовсім посерйознішав . - Я відіслав запис і звіт на Землю , а також на найближчу станцію. Зі станції обіцяли прислати шатл , але в них мало людей. А з Землі самі розумієте, пошукова команда летітиме не один день. А вони десь там без їжі та води . Вже два дні.

Кожен з нас кивнув головою. Нам важко було усвідомити таку ситуацію. Тоді Данилов все таки уперто стис губи, а коли розліпив їх, сказав:

Ми повинні спробувати їх знайти. Самі. Поки не прибуде пошукова команда. З Землі чи ще звідкись.

Капітан кивнув.

Згоден, іншого вибору поки що немає. Але щодо ідеї облетіти на шлюпці видимі райони та обдивитись поверхню - теж хороша ідея. Треба спланувати пошукову операцію.
Я думаю, ми з Нельсоном можемо піти на сигнал, туди , звідки його ще чути, це не так далеко від Пегасу, - Данилов ткнув пальцем у мапу на сенсорній панелі.

Капітан кивнув.

Ясно. А Кіра з Яричем полетять на пошуки шлюпкою .

Ми знову кивнули. На серці було важко. Кожен з нас тепер подумав, що готові вирушити прямо зараз, адже, можливо для тих, хто мусить виживати без їжі й води , дорога кожна хвилина. Але разом з тим , потрібно було відпочити та приготувати шлюпку та спорядження.

Ярич з Даниловим пішли заряджати шлюпку та решту спорядження. А ми з лікарем вирішили ще раз подивитись запис та мапи.

Через пару годин ми зібрались в обідню залу.

Капітан нічого не казав, поки ми збиралися з вечерею. Але кожному на думку спало дещо

То, може, злітаємо зараз?- спитав Данилов. - Полетимо до того місця, звідки ми чуємо сигнал. Це мабуть з того навігатора, про який говорив капітан Реймонд.
Я вас розумію, - капітан проте не погодився. - Але Карме якраз зайшла за Юпітер. Боюсь, що нам прийдеться зачекати. Ми ризикуємо все одно нічого там не знайти.
Включимо ліхтарі.- кинув Ярич.
Завтра, - капітан вмів бути доволі суворим, якщо було потрібно. І тепер очі його зблиснули сталевою твердістю. - А тепер всім відпочивати. Це наказ.

Далі з ним годі було розмовляти. Ми знали свого капітана. Тому як не роз’їдала туга наші думки, ми послухались та мовчки розійшлися по каютах. Звісно, в цей вечір нікому вже не хотілося проводити час у бесідах чи грати в ігри, чи просто теревенити, як то часто бувало. Треба було просто відпочити, щоб на наступний день мати силу і наснагу.

Обліт

Але на ранок ми були налаштовані рішуче. Навряд чи комусь вдалося виспатися, бо кожен , мабуть, готовий був уявити себе в такій ситуації: без їжі й води на чужій планеті.

Я сама довго не могла заснути. Я думала про цих хлопців. Згадувала обличчя капітана Реймонда з запису. Видно було, що він загартований та міцний чоловік. Але щось було в його голосі , якесь розгублене печальне здивування.

Потім я думала про своїх: Данко тепер був у відпустці. Перед тим він три роки провів на одній віддаленій планеті, практично за межами Сонячної системи.

А тепер я сама була в місії. Буран- одна з багатьох місій. Ми працюврли на орбіті Юпітера кілька місяців. І повинні вже були завершити нашу роботу.

Капітан Кім вже планував повернення.

Я згадала Крістофера та Ідзумі. Син любив космос, як і його батько. І хоча й був центром уваги , проте ще не усвідомлював цього і відносився до цікавості у свій бік абсолютно індефирентно .

А Ідзумі була ще замала. Вона любила тварин , як я. Я часто приводила її в космо зоопарк.

Їй подобались птахи та акваріум. Дельфінів вона обожнювала. І вже тяглася до кристалів.

Але я поки що не дозволяла їй спілкуватись з тваринами. Хто зна, що вони розкажуть одне одному.

Це була моя перша місія після народження дітей.

Звичайно, я скучила за роботою. Але тепер , як пройшло кілька місяців, я відчувала тугу за родиною.

Капітан зачекав , поки за нами закриється шлюз , а потім ми бесшумно відірвались від корабля і взяли курс на потрібний квадрат Карме.

Ми повинні були висадити Данилова та Нельсона якомога ближче до джерела сигналу. А самі вирушити на обліт.

Так ми й зробили. Коли хлопці виходили з шлюпки, вони помахали нам руками , затягнутими в космо рукавички. Самі ж ми залишались у шлюпці.

Ярич різко вивернув, та майже зробивши мертву петлю, рвонув на оглядини.

Ми летіли не набираючи швидкості низько над поверхнею, щоб відразу помітити людину.

Пройшло пару годин, а ми поки що так нікого і не знайшли, хоча Ярич особисто запланував обліт за певною системою. Але квадрат за квадратом ми бачили лише камінняччя та звивини ландшафту , в яке не вписувалося життя як таке.

Сама ж поверхня Карме була побита та поорана метеоритами. В супутнику, проте відчувалось щось живе та насторожене, ніби сама Карме спостерігала за нами тисячами прихованих очей.

Ярич спочатку пробував жартувати, як завжди та розповідати смішні історії, але через деякий час здався та тривожно замовчав.

В мене морозом сипонуло по шкірі, врешті я не витримала:

Тобі не здається, що за ними хтось слідкує?
Я думав, що з’їзжаю з глузду. Саме таке відчуття мене не покидає з учорашнього дня.
Через пару годин нам повертатись за хлопцями, а ми нікого не знайшли, - скрушно почитала я головою
Це прикро, не хотів би я опинитися на їх місці. Будемо сподіватись, що Нельсону з Даниловим повезло більше.

Ми вже готові були розвертатись, Ярич вже руку простягнув, а коли розвертався він, то зазвичай це бував доволі ризикований кульбіт, то я ледь не заплющила очей. Але щось за вікном на поверхні привабило нашу увагу.

Ми обидва одночасно з гострою надією  упились в ту точку.

Там хтось є! - радісно закричав Ярич. І дійсно: на поверхні ми побачили фігуру дорослого чоловіка. Він проте, намагався рухатися, хоча й з трудом

Ми швидко сіли та Ярич вискочив за хлопцем. Я вже готувала воду та їжу, та ковдри і деякі розчини.

Через пару хвилин Ярич притягнув майже на собі чоловіка. В скафандрі промелькнули азійські риси. Але ж ми були зайняті наданням першої медичної допомоги.

Чоловік виявися доволі міцним та тренованим і через пів години вже міг нам дещо сказати

Порятунок

Він прекрасно говорив англійською, хоча сам був з Сеулу. З науково- дослідного інституту. Фізик Чон, як він нам представився , сказав, що загубив навігатор та йшов так за інтуїцією. Їжі він і не мав, а вода закінчилась вчора ввечері. Крім того, дошкуляв холод, хоча заряд ще був і іноді він включав обігрів , хоча й змушений був економити заряд сонячних батарей .

Крім того, сказав Чон, ставало важко через гравітацію. Хоча штучне магнітне поле костюма все таки трохи вирівнювало баланс.

Потім Чон трохи поїв та випив води.

Він почував себе задовільно , а його життєві показники повільно приходили в норму. І ще через годину ми все таки вирушили на пошуки Нельсона та Данилова.

І коли ми підлетіли до того місця, де залишили своїх хлопців, то Чон вже майже добре себе почував.

Він перший і побачив нашого Данилова. Той стояв посеред невеликого майданчика, поораного ударами метеоритів, зігнувшись майже навпіл та опершись долонями на коліна. Біля нього сидів на землі доволі кремезний чоловік. Чон сразу сказав:

Наш капітан. Живий.
Капітан Реймонд?- спитав Ярич.
Так, це він, - Чон кивнув.
Що ж, значить ми знайшли двох з п’яти. А це вже добре. Але де ж Нельсон?

Ми на цей раз повільно розвернули шлюпку. Та Ярич знову відправився на Карме .

Але через десять хвилин я побачила таку картину. Спочатку Ярич оглянув Данилова. Той мотав головою та руками, щось показував. Здавалося , що він скаржиться на головний біль чи шум у вухах. Потім вони вдвох підняли капітана Реймонда.


Його костюм був геть пошарпаний та запилюжений, а скафандр подряпаний та побитий.

Здавалося, що капітан втрапив у якусь халепу.

Ми з Чоном уважно стежили, як Ярич допоміг Данилову довести капітана до входу на шлюпку. Потім я відкрила шлюз.

Але сам Ярич повернувся буквально до того місця, де ми побачили Данилова та капітана.

Але через мить він пропав , наче під землю провалився.

Ми з Чоном були озадачені.

Але в цей момент увійшли Данилов, який ледь тягнув капітана Реймонда.

Я кинулася надавати першу медичну допомгу та поїти їх водою.

Через п’ять хвилин капітан прийшов у себе та побачив Чона.

На його обличчі було написано полегшення та щастя в цей момент

Чоне, який я радий вас бачити, - ледь вимов він.
Але ж наш Ярич. - спитала я. - Він наче під землю провалився.
Не наче ..- ледь сказав капітан. - Він дійсно спустився під поверхню.
Що, - це вирвалося в нас одночасно.
Там під поверхнею, ви би не повірили, величезний лабіринт з карстових печер. І я бачив сліди цивілізації.
Що?- мабуть ми всі втрьох вирячили очі на капітана.
Бути того не може, - сказав Данилов.

Він теж вже прийшов у норму. Він пив воду і пильно розглядав капітана Реймонда. Той вловив цей пильний погляд

Отож бо, шановні. Я теж не повірив власним очам. Але я дещо бачив в тих печерах.
Що ви бачили? Тут не могло бути цивілізації.
Я вам все потім розкажу, - сказав капітан. - А от вашого товариша потрібно звідти дістати негайно. Цей лабіринт дуже небезпечний. Поки він не пішов занадто далеко.

Данилов вискочив з шлюпки та ми побачили, як він стрибнув услід за Яричем у якусь шпарину.



Лабіринт Карме

Я допомогла чим могла капітану Реймонду. Здавалося, що вони обидва з Чоном були неймовірно раді бачити одне одного.

Я все дивилась у вікно та чекала, коли з’являться Данилов чи Ярич з Нельсоном. Але йшла хвилина за хвилиною.

Капітан та Чон обговорювали власні пригоди. Виходило як на те, що Чон теж був в лабіринті. Але поблукавши там декілька годин у пошуку товаришів, він все таки вибрався на поверхню крізь якусь шпарину.

Капітан зайшов в лабіринт останній.

Я залишив включений навігатор, - розповідав він
І правильно зробили. Саме за його сигналом ми й прилетіли сюди.
Ясно, - капітан тепер вже остаточно прийшов до тями та спитав мене про нашу місію .

Я розказала про Буран і капітана Кіма, що залишився на орбіті. Про пошуки і як побачили Чона.

Але ж час спливав . Нам варто було вже завершувати пошуки. Ми ризикували розрядити шлюпку.

Ніби почувши мої стривожені думки, з- під поверхні показались наші хлопці. Спочатку вигулькнув Данилов, потім - Ярич. А потім я побачила розважливу кремезнувату постать Нельсона.

Мабуть, капітан Реймонд та Чон побачили та почули моє полегшення  та теж булм раді бачити наших людей.

Але ж троє ще залишались десь там у лабіринті. Ми не забули про них.

Але на сьогодні вирішено було припинити пошуки.

І коли наші повернулись на борт , ми швидко злетіли та взяли напрямок на орбіту, на Буран

Ще через пару годин ми вже були на борту корабля.

Коли ж я почула звук шлюзів Бурана, то відчула, наче до рідного дому повернулась. Але ж до справжнього дому було кілька мільйонів кілометрів

Якесь тяжке відчуття залишилося на серці, незважаючи на те, що ми врятували двох людей з п’яти.

Капітан Кім зустрів сердечно і капітана Реймонда і Чона. Але ж нікого не покидала думка про тих, хто ще лишився на Карме.

Сама ж Карме загадково й мовчазно пливла перед нашими очима.

Ми застигли перед вікном. І довго ще вдивлялись в її холодні сліпі очі

Але ж Нельсон запропонував нашим гостям піти в мед частину для більш ретельного огляду.

Завтра , завтра ми спробуємо ще, капітане , - тихо сказав капітан Кім.

Реймонд кивнув та видно було, що не так легко розвіяти його сум навіть найсердечнішими словами. Ще троє його людей були десь самотні та загублені на холодній і непривітній планеті .

Данилов , Ярич та я тільки й могли , що мовчки висловити співчуття.

Після того ми зайнялись вечерею


Розповідь врятованого капітана

Вже за вечерею через пару годин у обідній залі ми зібралися всі разом.

Капітан Кім та капітан Реймонд, врятований нами Чон, наш екіпаж, Нельсон , Ярич та Данилов. Я в основному мовчала й слухала.

Капітани дійшли згоди та почували себе комфортно. Було вирішено на наступний день сходити на Пегас та перевірити системи, двигуни та пальне.

Все повинно бути добре. Корабель був у порядку, коли я пішов на Карме
Що ж, - капітан Кім бажав допомогти, чим зможе. - Я думаю, що Ярич з Даниловим можуть ще раз спуститись с лабіринт.
Я теж піду. Ще раз. - твердо сказав капітан Реймонд. - І не умовляйте мене залишитись. Спочатку зайдемо на Пегас. Але потім я піду в лабіринт.
Тоді зробимо так, - зауважив наш капітан. - Ви підете знову в лабіринт. З вами підуть Ярич або Данилов. І Кіра.

Він подивився на мене. Я кивнула.
А на Пегас підете пізніше. Коли ми або ж будемо певні , що нікого вже не знайдемо.
Тоді знову нас опанував тужливий смуток.

Або ж знайдемо решту.

Всі погодились, що це була слушна думка.

Чон теж запропонував піти в лабіринт, але обидва капітани йому не дозволили.

А я ж що?- спитав Нельсон
Без вас ніяк, лікарю.

Коли план був готовий, ми трохи заспокоїлись та капітан Реймонд сказав:

Цей лабіринт не простий …
Що? Як це? - нашим запитанням не було числа.
Але капітан та Чон просто перезирнулися між собою, ніби зважуючи, якби це нам пояснити.

Лабіринт…е..ніби живий.
Як це? - ми спробували осягнути те, що з ними відбувалося в цьому загадковому лабіринті
Чи чули ви про Мінотавра? - спитав раптом капітан Реймонд.

Я відчула , наче якась потужна сила увіходить всередину мого мозку і змішала всі думки в цей момент.

Мінотавра?- ми були озадачені, аое капітан Реймонд не жартував.
Так, Мінотавра…Це герой давньогрецького міфу про Лабіринт. Критський лабіринт.

Ніхто з нас нічого такого не чув. Але капітан Кім озвався:
Я не помиляюсь, це той міфічний Мінотавр, який жив в Лабіринті. Кожного року на Крит присилали юнаків та дівчат в жертву Мінотавру.
І тільки Тесеєві вдалось його побороти. А вийшов він завдяки нитці Аріадни.
Саме так, друже мій, капітане. Саме про цього Мінотавра і йде мова

Ми відчули в цих словах обох капітанів який древній жах і виклик. Ніби він був звернений докожного з нас.
Що за древні легенди? - спитав Ярич
Легенди, юначе. Але там під поверхнею Карме є свій Мінотавр. Схожий на того з легенди. І навіть страшніший. Бо він живий. І живе він в кожному з нас
Данилов розсміявся. Але Нельсон скрушно похитав головою.

Що там було?- спитав капітан Кім.
Отож бо, що там нічого немає. Все всередині нас самих. Але разом з тим там щось є.

Чон теж дивився мовчазно та наче зважувався щось сказати.
В лабіринті щось починає тиснути на свідомість. Мозок стискає ніби коліщатами, потім починається сильна мігрень, перехоплює горло і в тебе наче вповзає щось в’язке навіть крізь скафандр, але ти його не бачиш. І от тоді це  починає щось витворяти з твоїм мозком. Наче вивертає його навиворіт. Ти бачиш те, чого не існує. Але це ще не все.
Регресивний гіпноз…От що відбувається. Ти бачиш картини далекого минулого. І це минуле прагне тебе вбити.
Може, якийсь газ чи отруйні випари , може сірка чи ще щось..
Юначе, все це можливо. Але там наші люди. І щоб їх врятувати , я готовий ще раз туди сходити. Але ж хочеться попередити про небезпеку.

Ми кивнули, всім було не по собі. Але ми не могли кинути напризволяще своїх братів землян.

Ми зрозуміли про отруйні гази , галюцинації та регресивний гіпноз. Але ви говорили щось про сліди цивілізації.
Отож бо, що це області темряви.- відповів капітан Реймонд. - Я далеко не ходив. Але бачив якісь уламки і дивні люки ,а  ще деякі кам’яні печери аж надто нагадували рукотворні об’єкти: занадто ретельно були оброблені стіни, наче якимсь інструментом.
Але це не можливо…- сказав Данилов. - На Карме ніколи не було цивілізації. Хіба що тут хтось ховався.
Хто ж? Це загадкове місце, юначе. Але я хвилююся за свій екіпаж.
Тоді, я думаю, час відправитись на відпочинок. Завтра продовжимо пошукову операцію
А ви, капітане?- спитала я.
Я ще затримаюсь. Чекаю відповіді щодо запиту з орбітальної станції та з Землі. Може, дочекаємось допомоги

На той день роботу було завершено. Але розповідь про загадкового Мінотавра не полишала мене.

Вночі, поки всі відпочивали, я встала та прочитала старовинний міф про Мінотавра.

Це була химерна історія про острів Крит та Мінойське царство. Про величезний лабіринт , схований під Кноським палацом. І про жахливе чудовисько, яке пожирало людей- Мінотавра. Чоловік з головою бика.
Аріадна, що закохалася в Тесея та дала йому надію на порятунок. І сам Тесей- герой, що не злякався древнього монстра.

І якийсь древній жах ворухнувся в моїй душі.

“ Це було так давно. Який тут може бути. Мінотавр? Ми ж у космосі. Юпітер- он він , недалеко, закриває пів панорамного вікна. Карме- ось вона тут прямо перед нами. Без життя без води без атмосфери. Німа і холодна Карме, ледь освітлена сонячним промінням.”

Але слова капітана знову і знову спливали в моїй пам’яті.

Я вставала та пила холодну воду. Потім спробувала знову заснути. Але обриси зеленого острова серед сонячного Егейського моря не полишали мене. Хіба можна було повірити, що в підземеллях цього красивого острова таїться жах і смерть, жадоба та гнів, ненависть та людожерство?

Цей острів такий прекрасний. Він такий веселий і невинний.

Хто знав би, що там глибоко під прекрасним мармуровим палацом розкинувся найбільший у світі , найтемніший лабіринт , і його переходами носиться темний потужний звір?

Хто знав, що таке може бути…Звір з зеленим поглядом хижака, що вистежує здобич, звір могутній та невидимий, жадібний та темний. В якому немає нічого людського

Я заснула майже під ранок, ледь склепивши повіки. А через пару годин мене вже розбудили

Настав час вирушати в лабіринт.


Повернення в лабіринт

Наш шатл присів на невеликий гладенький, наче камінчик , майдан

Нельсон залишався на борту. Ми вирушали в лабіринт.

Я, капітан Реймонд, Ярич та Данилов.

У нас була люмінесцентна фарба , щоб залишати позначки, але ми не брали зброї.

На нас були заряджені скафандри з запасом води та повітря, але не було їжі. Пошукова операція була запланована на декілька годин.

Ми махнули рукою Нельсону і пішли в лабіринт.

Рухаємось обережно, один за одним. Я буду попереду, - сказав капітан Реймонд. - За мною Данилов та Кіра. Ярич замикає колону, саме він відповідальний за нанесення знаків фарбою, щоб потім ми знайшли дорогу назад. Будьте обережні. Попереду невідома незвідана територія. Ми не знаємо, кого чи що ми там знайдемо. Але тримаймося разом.

Обережно услід за капітаном Реймондом ми увійшли під склепіння першої карсттової печери.

Вона була доволі простора та її пористі стіни наче поглинали звук, натомість простір сповнювався дивнлю вібрацією.

Наче десь тут була рій якихось дивних комах . Проте, комах на Карме бути не могло, як не могло бути інших живих створінь.

Ми рухались обережно, все як сказав капітан Реймонд. Переходили з однієї печери до іншої, іноді печери заглиблювались, іноді навпаки, виводили на поверхню…

Ми йшли вже доволі довго і поки що не знайшли жодних слідів хоч когось з членів екіпажу.

Реймонд , проте не зважав і продовжував путь доволі енергійно.

Спочатку ми мовчали, але потім Ярич не витримав та почав нас розважати.

Капітан мовчав. А Данилов попереду уважно розглядав пористі стіни, іноді він зупинявся та відколупував той чи інший зразок і тоді ми чекали, доки він упакує зразки в рюкзак.

Ми рухались все далі й далі . Услід за нами яскраво світилась стежка , якою ми прийшли.

Раптом ми почули якийсь звук. Наче неподалік впав камінець. Буквально у сусідній печері.

Капітан озирнувся на нас. Данилов застиг и показав жестами, щоб ми зберігали тишу.

Я й Ярич просто вдивлялись, що відбувалось попереду.

Але разом з тим, Ярич показав жестами на свою голову.

І тоді капітан теж кивнув .

Проблема полягала в тому, що всі переживали неприємні відчуття: голову стискало, наче коліщатами, і перехоплювало горло і дихати ставало важко.

Що відбувається, - спитала я.
Саме те, про що я попереджав. - почула я голос капітана в динаміках.
То що робити?
Бути обережними.

Ми пішли на звук камінця.


Жах

Але ми почули звук кроків, що швидко віддалялися коридором

Потім хтось неподалік закричав і було в цьому крику щось жахливе та нелюдське

Капітан Реймонд побіг на той крик , а ми - за ним

Стій, - закричав Данилов.
Стій, - кричав і Ярич …

Але кому, поки що було не ясно.
.
Темрява , здавалось, захопила нас у свої обійми…

Ми неслись коридорами , а Ярич ледь встигав ставити знаки на стінах.

Перед собою я бачила широкі плечі Данилова…

Капітан Реймонд швидко мчав за кимось, хто тікав від нас щодуху ..

Потім все змішалося..

Хтось вдарив Данилова з- за рогу, той впав, я схилилась над ним…

Потім почула голос капітана:

Вайс, стій,..

Потім хтось зупинився. А хтось десь знову кричав. Я почула звуки боротьби…

Раптом побачила обличчя Данилова - воно було перекошене гнівом.

Данилов вскочив та помчав услід за капітаном туди, де чулися звуки бійки…

Туди ж пробіг Ярич.

Далі я знову почула голоси:

Бекер і Вайс, стійте. Припиніть негайно…

Потім роздались крики вже Данилова та Ярича. Крики були сповнені гніву та жаху …

Що там відбувається?

Я обережно йшла коридором, поки не наштовхнулась на незнайомого високого чоловіка. Його очі зблиснули крізь скафандр

Обережно, їх краще зараз не чіпати.
Що? Чому? Ви хто?
Я Соловйов. Борт інженер з Пегаса .
Я полегшено зітхнула:
Ми вас шукаємо вже два дні…
Ясно, - тихо сказав Соловйов. - Але тут час спливає інакше. Ми втрапили в халепу.
Що за халепа?
А ви хто, дозвольте дізнатись.
Вибачте, - я спробувала обтрусити костюм. - Я Кіра - космобіолог . Наша місія Буран працювала неподалік від Карме, ми почули сигнал
Нам повезло , - сказав Соловйов.
Ми вже знайшли капітана Реймонда та Чона. А сьогодні прийшли за вами.
Боюсь, у нас все складно. Ми тут вже третій день. І повірте, я не можу самотужки вгамувати цих хлопців


Потім ми пішли на звуки криків та боротьби. Соловйов ступав обережно та тримав напоготові навігатор.

Знайшли ми їх через хвилин десять.


Герць з Мінотавром


Я дивилась на те, що відбувалось в печері.

Чоловіки стояли у колі, наче давні друзі, що зараз кинуться одне одному в обійми…

Але їх обличчя були перекривлені гнівом та ненавистю. Кіра прочитала в їх погляді рядки історичної детермінації і зрозуміла, що нічого з цим не зможе вдіяти…

Данилов та Ярич, Бекер та Вайс дивилися просто в очі одне одному і стояли на відстані руки.

Але в їх поглядах не було нічого , крім крижаного безсмертя та близької смерті…

Я намагалась кричати: зупиніться.

Соловйов заблокував  їх саме в цій печері.

А їй сказав бігти на борт шатлу до Нельсона за транквілізаторами. План був непоганий, але здійснити його виявилось не так просто.

Я ледь дихала і сама ледь не падала з ніг. Бігти виявилось просто неможливим.

А тут і зараз четверо цілком цивілізованих розумних і дорослих людей просто готові були розірвати один одного на шматки.

Це регрес, я ж казав- капітан Реймонд стояв тут поруч і ладен був кинутися розтягати  чоловіків, але й це було вже неможливо.

Психологічна напруга між ними досягла того рівня, що вони ледь не іскрились.

Я альфа й омега, я ваш фюрер, я Бог , що творив Страшний суд за наказом Божого духу.
Ти кара небесна, що принесла на землю смерть і коричневу чуму.
Ти невіглас, що ти розумієш?
Ваші концтабори досі горять в наших серцях…
Якщо ти Бог, то я ще не вияснив стосунки з таким Богом! Я знаю Богів краще!
Війна- це благословення для народів, саме у війні  гартується дух нації.
Війна - це смерть і сморід, попіл від спалених будинків.
Буде на вашу голову страшніший суд..
Вбивати в ім’я Бога- це справа рук ангелів. Людство потребувало очищення від скверни
Ви живцем спалювали людей в газових камерах, не шкодували навіть дітей…
Нації плавляться в горнилі боротьби за волю, як чистий метал. Ми меч в руках Господа.
Ви коричнева чума! Вас треба було стерти з нашої планети.
Чума- це скверна в людських душах. Святий вогонь повинен був випалити скверну.
Чому тоді ти пустив кулю в лоб у своєму бункері? Вважав себе Богом?
Наш народ переміг фашизм…
Ваш народ прийшов вбивати мій народ.
Мій народ мудро мовчить , але на Божому суді ми скажемо своє слово…


Я відчула, як голова починає йти обертом. Ми з Реймондом вже не контролювали ситуацію. Фрази гострі, наче бичі, сипали з усіх боків. Ми стояли осторонь, але здавалось, що ці слова дістають нашої свідомості.

Про що вони? Про якого фюрера?

Капітан Реймонд скрушно опустив голову, його слова роздались глухо і болюче.

Вони про війну, Кіро. Ви ще дуже молода. Ви, мабуть, живете повноцінним щасливим життям, якщо забули. І правильно зробили. А в крові чоловіків війна залишає невипалимий слід. Ви бачите народження Мінотавра. Чудовиська минулого, що вбиває теперішнє і майбутнє. Це вірус, який колись ледь не знищив людство. Ненависть і агресія- психічні атавізми, що перетворюють людей на звірів і вони втрачають людську подобу. Це ганьба людства.
Ви же не хочете сказати, що вони можуть вбити одне одного.
Можуть, Кіро. У тому то й увесь жах.

Соловйов крикнув їм з іншого кута печери:
Хтось піде за транквілізаторами? Скільки мені їх тримати?

Я схаменулась. Капітан кивнув мені головою і я рвонула за люмінесцентними знаками, що лишив їх Ярич.

Я обернулась  і побачила, що четверо оскаженілих чоловіків , стиснувши кулаки так і стоять навпроти одне одного. Вони все щось говорили , але разом з тим вже не слухали одне одного.

Соловйов та капітан Реймонд стояли по обидва боки зачарованого кола.


Ой йой..
Треба було спішити

Кіра повертається

Я наче й спішила, але ці переходи та карстові печери набували якості фракталів, що перепліталися між собою та все не закінчувались

Фарба тускло світилась у темряві.

Я де могла, бігла, де могла, просто йшла коридорами та переходами, намацуючи пористі стіни рукавичками

Бігла й бігла…

Мої ноги, здавалось, різало гостре каміння, хоча моє космічне взуття, наче виключало таку можливість…

Підошви різало, наче лезом…

В горлі народжувався якийсь комок, так що й дихати було важко

Наче якась важкість також навалилась зверху так, що й ноги було складно переставляти…

Але йти було потрібно. Просто необхідно.

Раптом якийсь гострий біль пронизав тіло, так що я зупинилась та в наступний момент мене протягнуло по стіні…

Я злякалась за костюм, за кисень, за скафандр..

Мені потрібно було добігти до шатлу…

Але мене зігнуло навпіл та я опинилась на кам’яній підлозі і від болю зашкребла пальцями холодне камінняччя…

Мозок розірвав гострий і густий біль

Я почула музику. Дивну японську музику, наче хтось перебирав ніжні струни якогось японського народного інструмента…

А потім на очі наплила якась кривава пелена…

Перед очима плили червоні та яскраво жовті промені, ріжучи зсередини мій мозок, мій біль, наче нарікаючи його на шматки…

Зсередини пекло , наче вогнем, а потім вогнем знайшлася моя пам’ять: я відкрила очі і побачила в своїх руках меч, гострий меч і потоки крові , що лопотіла прямо з мого власного живота ..

Я видихнула і закричала…

Кіро, що трапилось?- почула голос капітана Реймонда. Він залишив відкритий канал і тепер динамік ожив. Навіть крізь цей кривавий біль я його почула. Проте, ця темрява теж набувала якостей живого організму і готова була скрутити моє тіло…
Боляче, - видихнула я в скафандрі.
Кіро, вам потрібно встати. Чуєте?- капітан Реймонд майже шепотів, але я знала, що насправді він кричить…
Кіро, це просто в вашій голові. Опануйте себе. Це галюцинація
Дуже потужна. Але вам потрібно встати та йти на шатл.

Що ж, встати…Я встала незважаючи на біль. Зробила кілька кроків. Потім ще…

Я йшла, але разом зі мною йшов хтось іще. Йшов і тихо шепотів мені щось японською.

Про минуле і майбутнє. Про війну і смерть. Про Красу. Про путь…

Коли я вийшла з лабіринту, я була майже не притомна. В очах двоїлося.

Але я знайшла шатл та натисла потрібні кнопки…

Через пару хвилин Нельсон поїв мене водою

Транквілізатори. Терміново. Бо вони повбивають одне одного…
Ви, Кіро , лишайтеся. Вам більше туди не можна.  Я сам піду, - сказав Нельсон та став натягувати костюм
Ви не знайдете, - видихнула я. - Там темно.
Та в ж знайшли
Йдіть за знаками.
Нельсон схопив спорядження та через хвилину вже був на Карме


Вихід з лабіринту

Потім ми сиділи вже в кают компанії Бурану . Всі, крім капітана Реймонда та Соловйова. Вони були на Пегасі.

Хоча поруч з нашим Бураном за вікном було видно шатл з орбітальної станції. Він прибув декілька годин тому назад.

Нельсон був в медичному секторі . Наші Данилов та Ярич , а також Бекер та Вайс з Пегасу, що постраждали найбільше від отруєння в лабіринті, перебували в відновлюючих капсулах…

Я та Чон та ще борт інженер - міцний чоловік середнього віку з орбітальної станції , сиділи навпроти капітана Кіма

Він уважно вдивлявся в наші обличчя.

Він уважно вислухав мою розповідь з майже непроникним виразом обличчя.

Його погляд лише зблиснув при слові війна , а рот став тонкою твердою лінією.

Я відправлю звіт тепер же. Ця отрута в лабіринті дуже небезпечна. Добре, що ви взяли зразки.
Так, зразки в нас є. Встигли, поки отрута почала діяти на мозок.
А самі ви , Кіро, як себе почуваєте? Я занепокоєний.
Трохи нудить, але в цілому, задовільно. Найбільше постраждали хлопці.
Всі вже прийшли до тями. Але відновлюватися прийдеться доволі довго. І працювати з психологами.

Тоді з'явився Нельсон. У нього був втомлений вираз обличчя, але він сказав , що хлопці почуваються задовільно. Проте, їм належить відпочити та трохи подумати …

Капітан Кім кивнув головою.

Бекер та Вайс залишаться в нас на кораблі. Ми доправимо їх на Землю.
Капітан Реймонд та Соловйов - полетять на Пегасі. Вони практично не постраждали. А ви , Чоне , самі вирішуйте. Якщо вам ще потрібна медична підтримка, залишайтеся в нас.
Ні, капітане, - тихо відповів Чон. - Я відправляюсь на Пегас. Там моє місце. Я повністю відновився…
Що ж, тоді побачимось вже на Землі.
До побачення, капітане, та прийміть щиру вдячність

Тоді я залишила кают компанію, капітан шатлу теж йшов на свій корабель. В капітан Кім розпорядився через годину бути готовими до включення двигунів.
Тоді ми повертаємось додому, - сказав він. - Через годину займіть свої місця

Я хотіла переодягнутися та прийняти душ.

В каюті я сіла на ліжко та замислилась: яка тонка грань відділяє нас від катастрофи та трагедії.

Безсилі тут час і надміцні тканини, навіть що втримують космічну радіацію. Але в нашому власному мозку таїться найсильніша радіація. Вона повільно розкладається та випромінює потужну силу, що готова рознести наш світ у будь який момент…

Наш Мінотавр всередині кожного з нас. І кожен рано чи пізно втрапляє у власний лабіринт пам’яті і болю.

Цей Мінотавр прийде тоді, коли не чекаєш.

Але я знала, що в мене є своя нитка- це моя сім'я: коханий Данко, мій блакитноокий синок та моя душа - Ідзумі, що чекали мене там на Землі ..

Я відчула, як відлягли від серця.

А потім почула голос Данко: все буде добре. Якщо вже він сказав, то точно так і буде…

Такий вже він був…

2024