Дике жито укр

Дике жито
хорор, історичне

Ганька 
Ганька відкрила очі. За вкіном вже трохи світлішало. В хаті було прохолодно. Тихо. Мати мовчали на лаві. Ганька лежала і слухала, як її власне тіло сповняється тої страшної гіркої порожнечі. від якої її вже четвертий день нудило та вивертало. Хоча й нічим було. Вона подумала, що, може, сьогодні вже не встане. Закрила очі. Поринула чи то в сон, чи то в маячню. Їй вчулося, що на вулиці гукає дід Панас. То був звичний заклик, значить пора було вставати та йти в колгосп. Але тепер знала, що діда Панаса вже немає: ще на початку літа віднесли на цвинтар. Ще тоді, коли було кому.
  Знову важко підняла повіки. відірвала голову від подушки. Тіло наче наливалось одночасно свинцевим передчуттям смерті та лекгістю  безсмертинх. Може, я вже дух безтілесний,- подумалось, але потім в животі голосно загуло.
- Ні, ще жива, - зітхнула Ганька.
  Вона все таки встала та, ледь волочачи худі ноги, що погано її слухали відразу після важкого сну, підійшла до лави. Мати зоріла в стелю. Мовчки. З її карих очей цівками виливались тихі сльози. Ганька взяла матирене обличчя в долоні:
- Я схожу на поля, мамо, я щось знайду, чуєш? Почекай мене...
  Пов*язала плахту, наділа хустку на голову. Навіть зчесуватись не стала. Час їй був дорогий. Шлунок підводило. Десь в глибині її єства народжувалась гірка смертельна нудота, що погрожувала вивернути її тіло навиворіт кожної миті. Вона не могла набрати слину, щоб сковтнути ту нудоту - рот був сужий , а язик шершавий. Підійшла до полумиска. На дні ще зоріла ясна холодна вода. Ганька зачерпнула трохи у кухоль та спочатку віднесла матері. Підняла її важку голову. З голови впали дві незчесані коси, але Ганька не зважала: спробувала напоїти матір водою. Та вже майже нічого не відчувала і воа покотилась по її й так мокрих щоках. Тоді Ганька взяла ложку та влила трохи води ложкою матері до рота. Потім відпила сама. Нудити стало ще більше.  Її скрутило болем, тоді вона зігнулася і схопилася рукою за край лави. Руки й ноги трусились так, що вона встояли не могла. В голові тільки билась думка: повинно відпустити, я повинна піти на поля...
  Протягом кількох хвилин, що були вже самі схожі на смерть, біль їх відпускав. Вона вирівнялась та підійшла до стола, поставила кухоль. Ці рухи її остаточно виснажили. На мить їй схотілось лягти та просто дочекатись смерті, як це зробили вже інші. Але щось заставило її вийти на двір та піти вулицею.
  На порозі сусідської хати вона побачила бабу Палагну. Їй було років вісімдесят. Чим душа в тілі трималась: зігнута до землі, стара знесла на цвинтар синів та онуків. Тепер побачивши Ганьку, бабця махнула рукою та її губи затряслись від сліз. Вона опустила голову на запалі груди.
  Ганька кивнула та , схиливши голову, пішла далі.  Вулиця вимерла. Безгоміння та тиша оповили колись гомінке веселе село. Коло кожної хати лише вітерець повивав, ледь торкаючись мальв та рож, що усе ще гордо тримали квітучі тугі голівки.
 - Якби ж то можна було живитись водою, як ці квітки, - промайнуло в голові Ганьки, але вона відігнала цю думку.

Поля
 Ганька йшла повільно, іноді вдивляючись у погляди вікон, з яких, здавалось, хтось витягнув усе життя. Хати стояли пустками та зяяли прохолодною тишею. Здалеку Ганька вчула гамір: то був центральний майдан з сільрадою. Там, мабуть, були люди, але зовсім не ті, кого вона була би рада зустріти. Ганька проминула вулицю, що вела до сільради. Через кілька хвилин вона вибилась за село.
  Тут відразу починались поля. Вони ще заходились золотистим колоссям. Вітер тихо шелестів тим колоссям. Ганька вдихнула чистого свіжого повітря. Але від цього в неї почала крутитись голова та вона ледь не впала прямо тут, серед цієї роз*їзженої сільської дороги. Проте , пішла далі.
  Босі ноги збивались на цих засохлих кавалках (нещодавно пройшли дощі, а тепер ця зумля трохи висохла, а машини ще не встигли все це розбити на порох),  Ганька вдивлялась навкруг: чи не видно охорони. Вони завжди чатували. Або так охороняли, валандаючись полями та спльовуючи на землю, знуджено повісивши руки на автомати, або патрулювали час від часу. Казали люди, що вбивали на місці. Навіть не питали нічого. Ганька тепер не хотіла про це думати. Їй просто потрібно було нарвати трохи колосся.
   Вона не квапилась - йшла далі. Спочатку узжовж полів, потім вийшла до лісосмуги та попростувала попід деревами, присідаючи до землі. Вона нікого не бачила. Хотіла нарвати колосся на тому полі, що колись було її батька.  Перебігла лісосмугу, потім вийшла на широку ,в же трохи збиту дорогу. Ця вела до райцентру, нею часто їздили. Тут можна було сподіватись неприємностей. Постояла трохи, нипаючи навкруги. Нікого не було. Тиша і безгоміння. Лише над головою пролітали чи то стрижі, чи то жайворонки, та вітерець тихо повівав. Ганька нарешті зважилась. Повільно, обережно роззираючись, вона перейшла дорогу та заглибилась у жито.
   Вона ще раз вдихнула чистого повітря з запахом жита та трав. Побачила, як спіраллю ввігналася у золоте жито стрічка дикого збіжжя, окреслюючи майже правильне коло. Підійшла ближче до того дива. Провела долонею по золотих колосках та зелених гострих стручках, що стирчали серед жита. Почала зривати колоски та складати за пазуху. Вона не знала, скільки пройшло часу, але раптово почула голосний гук. Її опекло, наче батогом вдарили. Повільно вона поверталась до дороги.
  Спочатку побачила машину. Чорну. Величезну. Машина уособлювала владу та небезпеку. Потім перевела погляд на чоловіка. Високий та кремезний, голомозий, він був у кашкеті. У військовій формі. На плечах  червоніли погони. Ганька в погонах не розбирась. Але побачила очі чоловіка.  І раптово зрозуміла, що більше не житиме, що додому вона вже не повернеться і не побачить матір. Щось змінилось в його очах, коли він дивився на неї. Вона випросталась на весь зріст, спокійно вдихнула повітря та востаннє подивилась на нього.  Він повільно опустив руку до кобури, дістав свій чорний наган та направив прямо на неї.
   Вона розтисла кулачки, в яких було трохи колосся і відчула, як воно впало на землю.  Вона більше нічого не відчула, бо померла відразу. Її тонке худорляве виснажене тіло так і лишилось лежати посеред того золотого жита. Розпахнуті карі очі все ще дивились в синє небо. А посеред лоба ятрилась червона рана, з якої витікала цівка червоної крові.

  -
Фелікс Платонович
 Фелікс Платонович засунув наган в кобуру, застібнув форменні штани та глибоко вдихнув. Він сів у свій чорний автомобіль і водій завів мотор. Ніхто нікому нічого так і не сказав. Водій був досвідчений та вмів мовчати. А Фелікс Платонович був людиною- вичнком і не вмів взагалі довго роздумувати над своїми вчинками. І якби Ганька залишилась жива та могла би споглядати Фелікса Платоновича, то вона би спостерігла, що був він майором НКВС, який у справах приїхав інспектувати колгосп. Але Ганьки на той момент вже не було.
  Через кілька годин померла її мати, так і не дочекавшись дочки. Вона просто заплющила очі, з яких тоді вилились останні сльози. та відпустила свою душу.
  Фелікс Платонович був незадоволений. Він супився. Щось було не так з того моменту, як прогримів постріл. Але що, він ніяк не міг збагнути. Наче все правильно. Дівка була злодійкою, яка нахабно цупила народне добро. Про що тут довго судити? Досить того, що вона поцупила ті колоски, щоб дозволити їй цупити його дорогоцінний час. На мить Фелікс Платонович заспокоївся.
  Коли ж автомобіль , підстрибуючи на сільській дорозі, важко завернув на центральну вулицю, Фелікс Платонович зрозумів, що його чекали. На ганок приземкуватої біленької будівлі вийшов куций рудий капітан з почтом. Атомобіль помпезно загальмував. До дверцят підскочив військовий сержант. Розчахнувши дверцята, він виструнчився та приклав напружену долоню до кашкета. Фелікс Платонович обвів поглядом почт, але поки що не придумав,  до чого можна причепитися.
   Він важкувато виліз з автомобіля. Водій залишився сидіти.
   Майор так і стояв перед ганком. Він підняв холодний гострий погляд на капітана.
-  Что у вас здесь происходит, капитан? - його голос прорізав тишу й простір, наче цей літній день хтось полоснув гострим ножем.
  Обличчі капітана пішло плямами:
- Не могу знать, товарищ майор!
- Не знаешь? А я тебе сейчас расскажу, капитан. Слушай внимательно: у тебя в поле пшеницу воруют враги советского государства. Мне пришлось самому этим заниматься.
- Враги? Не понял, товарищ майор! - капітан став зовсім поганий. Його обличчя побуряковіло, і , здавалось, що його вхопить трясця.
- Какая-то девка воровала пшеницу. Народное добро. Куда ты смотришь, капитан? Тебя поставили народное добро охранять. Что скажешь?
- Так ведь люди голодают...
   Майор важко повернув голову до джерела цього голос. Сержант дивився на майора спокійно, думаючи, що тепер все встане на свої місця і ця людина вже точно знає, що робити далі.  Але погляд майора почуровішал ще більше.
- Какие люди? - вкрадливо спитав вын.
- Украинский народ.
   Сержант дивився  довірливо і по дитячому. В наступний момент важкий кулак Фелікса Платоновича обрушився на його обличчя. Сержант впав. Капітан втягнув голову в плечі. Почт завмер так, ніби хтось дмухнув на них смертельний холодом.
- Какой народ?
  Майор перевів погляд на капітана.
- Ты что это здесь развел? Какой народ? Есть только один народ: советский. Расстрелять!
    Капітан ледь махнув рукою. Люди стояли , як вкопані. Потім повільно двоє з них підійшли до сержанта та підняли його на ноги.
   Майор піднявся на ганок та увійшов до будівлі.

 
Наодинці
   В лазні було жарко натоплено. Фелікс Платонович сидів на лавці, у його ніг парувала діжка з гарячою водою. Він був сам один. Обкрутивши білосніжний вишиваний рушник навколо потужних стегон, майор втупився в одну точку на стіні. Щось було не так. І він намагався згадати, прокручуючи день, що пройшов.
    Зранку він приїхав в цей колгосп. Тут було так само, як в декількох інших, в яких він вже побував. ВІн вже нічому не дивувався. Він згадав сержанта та його безжурний дитячий погляд.
     " Украинский народ - сказал он. как он посмел это произнести? Украинский народ - это исторический сброд. Накипь истории. Пена на полях . Пришло новое время! Теперь пришло время новых людей! Без национальной накипи. Людей крепких, как сталь и мощных, как паровоз, что без остановки мчится этими бесконечными степями. Мы - комунисты- творим новое время и сознание! Мы творим будущее. А в будущем не будет места национальному сознанию".
  Майор взяв в руку віхоть чогось м*якого, намилив та почав терти своє тіло вже вкотре. Це було майже автоматично, бо сам Фелікс Платонович все ще думав про подіїї дня. Він не сумнівався, що сам якраз і належав до того типу нових людей міцних, як криця і потужних, як локомотив.  Він був щирим істинним комуністом.
  Капітан його не обходив: це був звичайний, нічим не оригінальний чолов*яга, військовий, яких багато дала революція та громадянська війна. Він був надійний та відданий. Майор це побачив в його очах. Може, трохи вразливий. Бо протягом усього дня його не відпускало. Він так і говорив з майором крізь стиснуті зуби та втягуючи голову в плечі. Він так і не зміг розслабитись поруч з ним. Фелікс Платонович задоволено посміхнувся одним кутиком губ, і прикрив очі.  Капітан довго щось пояснював сухо та лаконічно. Не виправдовувався, але , видно було, що усвідомлював справжній стан справ. Проте, він не звик довго розмірковувати і просто виконував накази. Майор був задоволений капітаном. На відміну від голови колгоспу та бухгалтера. Це були типові потенційні контрреволюціонери. З посірілими виснаженими обличчями та поглядами, у яких застиг жах і морок, вони майже не могли відповісти на жодне з його запитань. Натомість, мовчали та торочили сухі цифри. Цифри зійшлися. І хоч як майорові кортіло вимовити те: "расстрелять", він так і не знайшов, за що. Потім засунув капітана в автомобіль та повіз інспектувати поля.
   Поля колосились чистим житом та пшеницею. Злодіїв більше не було, і майор заспокоївся. Один раз вирішив випробувати капітана та спитав, утупившись у нього важким поглядом:
- А что у тебя с украинским народом?
   Погляд капітана узявся памороззю, але він вже знав відповідь:
- Какой там украинский народ? Товарищ майор, у нас только один народ- советский. Население, правда, сократилось, у нас на кладбище теперь больше, чем сотрудников в колхозе.
- Это ничего, капитан. Главное, избавиться от вражеских элементов и контрреволюционеров.
   Майор важко замовчав, капітан теж рота не відкрив до самої сільради.
- Баня в селе есть? - спитав Фелікс Платонович. Капітан сказав, що зараз же скаже натопити.
   І тепер, сидячи в цій лазні, майор так і не міг згадати, що його бентежило.

Пробудження
Ганька розплющала очі і побачила над собою тільки безмежне синє небо. Воно було ласкаве та ніжне, як рай. Ганька нічого про рай не знала. Вона народилась вже перед новим часом, тоді коли всі повинні були опанувати нову свідомість, у якій не було місця ні для Бога, ні для раю. Проте, Ганька не зважала. Вона точно знала, що рай такий прекрасний, як ласкаве синє небо над її головою. Золоте проміння лоскотало її вії та щічки. А потім Ганька почула рипучий чоловічий голос:
- Вставай. Мені довго чекати?
  Ганька підняла голову, щоб роздивитись. відчула на обличчі щось липке та мокре. Підняла руку, втерла чоло, подивилась на тильну сторону руки і побачила кров.
   Неподалік стояв дивний чоловік. На вигляд був наче місцевий, але - Ганька це точно знала- в селі таких вона ніколи не бачила. Ганька здивовано вигнула брови:
- Дядьку, ви хто? - добулась вона після певних зусиль. З голосовими зв*язками ніби щось приключилось- голос видався чужим, коли вона сама його вчула.
- Я -Мар*ян. Живу тут неподалік. Вставай та ходімо.
   Мар*ян виглядав на відьмака. Міцний та приземкуватий, мав горб та потужні м*язи спини та шиї. Ганьці здалося, що вся сила чоловіка якраз і зібрана в верхній частині його тулуба - в тому горбі та широких плечах, в шиї яка, здавалось, просто перетікала в голову. Волосся мав сиве та коротко стрижене, але пасма його стирчали у різні боки. Одягненимй був теж химерно: полотняні штани, білу вишивану сорочку та гаптований каптур. За плечима в нього пленталась велика торба з травами.
  - Це кров? - натомість спитала Ганька.
  Мар*ян кивнув головою.
- Вставай та ходімо. Треба забиратися звідси. Він може повернутись.
- Хто? - не второпала сразу Ганька.
- Майор, - коротко сказав Мар*ян , розвернувся та пішов ріллею. Ганьці прийшлося встати на ноги та йти за ним.
- Мені додому треба, гей, Мар*яне, в мене мати вдома вже кілька ддень без хліба. Мені спочатку до матері...
  Мар*ян зупинився та поврнувся до Ганьки. Закрив очі та просто сказав:
- Вже не треба.
  Ганька все зрозуміла. Її очі сповнились слізьми , вони набрали ваги та безнадії, а потім скотились по щоках. Мар*ян насупився.
- Час втрачаємо. Ходімо, бо хтось може надійти. Тебе не побачать, а мене побачать.
- Як це?
- Потім поясню...
   Мар*ян знову розвернувся та пішов. Ганьці хотілось сісти прямо посеред цього поля та дати волю сльозам. Але щось в словах та поставі чоловіка заставило її діяти. Вона пішла за ним.
   Йшли вони довго. Спочатку полями, потім понад річкою, потім по лісу, поки вийшли над якісь яруги. Тут було прохолодно та сиро. Ревів невеликий водоспад, втякаючи в річку. Мар*ян пірнув у якесь корінняччя, А Ганька залишилась стояти з круглим ротом.
  Ніколи вона не бувала тут.

Печера
 Ганька так і стояла би далі, дивуючись, але звідкись з-під пеерплетеного коріння висунулась рука Мар*яна, схопила дівчину та затягнула усередину.
   Це виявилась печера. Було тут світло, пахло глиною та прогрітою вогкістю. Стояв грубо витесаний стіл, пара лавок, лежак, на якому було намощено кілька ковдр та подушок, долівка була чисто виметена та укладена домотканими килимками, зі стелі, з дерев*них балок, звисали духмяні пучки трав та збіжжя. На столі стояв глечик з молоком та лежав окраєць житнього хліба.
  Мар*ян порався у цій кімтані: розкладав свої трави, ходив туди-сюди, діловито сопучи. Ганька просто стояла та роздивлялась.
- В тебе є молоко, - скрушно вимовила,- А в нас корову забрали. До колгоспу. А потім- поле. А потім люди помирати стали від голоду.
- Тому я тут, - коротко відповів Мар*ян.- Знав , що так і буде, тому сразу пішов з села. Бо я в колгосп  відмовився вступати. Корову сюди привів, трохи зерна є. Сам пораюсь.
- А що тепер?
- Буду тут, скільки зможу. На зиму піду кудись.
- А я?
  Мар*ян уважно подивися на Ганьку.
 - Через деякий час ти позбавишся фантомного тіла, свого болю, своєї туги та підеш звідси.
- Фантомного? Що ти маєш на увазі? - Ганьчині очі набули знов укольору безмежного синього неба.
- Що пам*ятаєш? - Мар*ян посадив її на лавку, а сам став за спиною Вона відчула на своїй голові його важкі долоні. Тілом пройшла хвиля та пішла кудись у землю під ногами. Потім в голові щось клацнуло. Вона згадала чоловіка. Він стояв навпроти та тримав холодний чорний наган. Не було в його руці ні сумніву,  ні тремтіння. В його кремезному тілі не було ні питань, ні відповідей. А його очі дивились з якимсь почуттям гидливості та зверхності. Ганька згадала постріл. І здригнулась усім тілом. Фантомним. Це вона тепер теж чітко усвідомила.
- То я мертва?
- Мертвіше не буває,-  почула Ганька за спиною глухий голос Мар*яна.
- І тіло фантомне, кажеш,- Ганька схилила голову набік.
   На це Мар*ян промовчав.
 - Поки ту погань не знищу, не заспокоюсь. Через таких, як він люди вмирають. І мати моя теж померла. І я.
- Так і знав.- Мар*ян відпустив її голову. - він повинен був поїхати на ранок. Але для тебе я його тут затримаю. Але не більше, як на дні три- чотири. Тому не барись. Потім поїде в місто. Там я сили вже такої не матиму.
- Мені вистачить.- Ганька ще не знала, як це зробить, але відчувала, що на її боці дійсно якась незнана сила.

В вікні
Ганька встала з ослону та визбиралася шукати майора. Мар*ян дивися на дівчину з тихим смутним усміхом. потім дівчина і сама подивилася на чоловіка. В його погляді був сум та щось ще під тим вишневим сумом.
- Як його знайти? - спитала в нього. Він кивнув головою, ніби вже в собі давно все знав, але все ще прагнув про те не думати.
- Він в лазні зараз. В сільській.
 - Ясно, ну то я тоді буду йти.
- Йти? - Мар8ян скрушно похитав головою, - Забудь. Ти можеш втрапити куди тобі потрібно, лише поумавши про це місце. Уяви собі - і ти опинишся там. Тобі більше не потрібно переставляти ногами по землі. Ти можеш літати.
  Ганька знову подивилась на Мар*яна: чи не кепкує бува з неї цей загадковий самітник?  Але чоловік дивився просто печально і спокійно. З його очей струменіло внутрішнє світло. Ганька закрила очі та подумала про провалене подвір*я сільської лізні. Коли ж відкрила очі, то побачила, як недалеко від неї світиться вікно.

   Фелікс Платонович раптово здригнувся усім тілом.  В його свідомості виник образ цього ранку, сповненого запахом землі, зерна та зеленого літнього зілля. Ще він відчув спиною ранкову прохолоду та вологу  світанку, що осів на плечі, залишивши на гімнастерці темні плями. відчув прохолоду нагану в руці. він загадав ту дівку.  Але потім в його спогадах пролунав постріл. Різкий та гарячий. Запахло гарячим залізом. нудотно та солодко. А потім він відчув запах крові, що витікала цівкою з голови тієї дівки. Її хустка тоді спала з голови і він побачив русяву світлу голову, косу. Але перед пострілом- він пам*ятав- він устиг зазирнути в її очі. Те, що він в них побачив , якраз і не давало майору спокою.
  "Эта девка посмела презирать меня? Да что она такое? Грязная деревеская шлюшка, наверное. Воровка. Я не мог потерять власть!  Вот она..."
  Майор скосив очі на чорний наган, який лежав неподалік (щоб не намочити), але ось тут, завжди поруч, щоб відчувати його холод, безпомильність, безпощадність.  Гегемонію нового часу, нових людей. Зверхність, що на часточку моменту , такого малого, що в ньому помістилося б народження, життя і семрть цілої цивілізації,  промайнула у погляді тієї простої дівчини, заронила в його душу  ні, не сумнів, сумніватися він не умів, але безсилля відчаю, якого, він тепер це точно знав, не так просто буде позбавитись.

  Ганька зазирнула в це вікно. Майор сидів до вікна потужною спиною. Дівчина бачила, як в нього під шкірою щось рухається. Наче там ворохобились хробаки чи якісь личинки. Вона незмигно дивилась кілька хвилин, пропікаючи цю спину своїм поглядом. Поки майор не обернувся, різко схопивши наган зі столу. На мить вони зустрілись поглядами. Вона бачила, як настовбурчились волосинки на потужних грудях майора і як шкіру сипонуло гусячим мороком. Прогримів ще одмн постріл. Це був другий, який почула Ганька.  Куля розтрощила шибку, яка розлетілась з диким дзвоном. Ганька розреготалась. Обличчя майора пішло червоними плямами. А дівични вже й слід вистиг.
  Майор врешті усвідомив біль, що обпік його ноги: під час стрибка за наганом він зачепив діжку та хлюпонув на себе окропом.
  Але найбільше Фелікса Платоновича вразило мертвотно бліде обличчя за вікном.
"Девка была мертвая. Я точно знаю. Что все это значит?"

Паніка
  Коли майор попросився на хату, капітан ще не здивувався, хоча перед тим думав, що той поїде. Але хату майорові дали. Затишну, що мальовниче причаїлася серед зеленого густого садочка. Хата була порожня, бо господарів вислали в Сибір ще рік тому. Капітан сам провів майора до хати і гостинно прочинив двері до сіней.
  На майора війнуло сирістю та пусткою. Але потім капітан штовхнув двері до просторої світлої кімнати. Там було затишно і пахло черберецем і м*ятою На вікнах були охайні фіранки. Столи та ліжка застелені ковдрами. Долівка чисто виметена. у кутку була піч.
- Хозяев нет, - сказав капітан,- но мы поддерживаем порядок, как видете.
- Вижу, - задумливо простягнув майор. Він все ще думав про видіння у вікні. Капітану він нічого пояснювати не став, хоча на постріл збіглися кілька військових та навіть цивільних. Майор вийшов до них на ганок з обв*язаними рушником стегнами та накинутою на плечі гімнастеркою, махнув рукою людям та капітану, схарапуджено повів оком по подвір*ю.  Дівчини він там вже не побачив.
   Поки водій, який також всунувся в хату, несучи валізу та кошик , видно з продуктами, майор присів на ослін і повів запросливо до капітана. Фелікс Платонович вже трохи заспокоївся. Одягнений був по формі і почував себе знову господарем ситуації.
  Капітан неохоче присів на край ослону, був натягнутий, як струна та уважно дивився на майора. Той важко втупився йому прямісінько в карі очі.
- А что, капитан, девку ту с поля похоронили?
- Да, товарищ майор! Как вы приказали. Я сразу машину послал. Девушку нашли, лежала на ржаном поле. Потом мать ее привезли. Тоже умерла. Похоронили в общей могиле.
- Ты уверен, капитан? Если врешь мне, я тебя живым не оставлю.
    Капітан сковтнув ком в горлі та знову пішов плямами. Але на цей раз він подивився на майора з докором:
- Обижаете, товарищ  майор. Мы службу знаем.
- Завтра отведешь меня туда и могилу раскопатете. Хочу труп увидеть,  убедиться.
   Капітан ображено засопів. Водій , чоловік років п*ятдесяти , діловито та уміло порався по хаті.
- Самовар в селе есть? - раптово змінив тему майор. Капітан від несподіванки здивувався, але вигляду не подав.
- Есть, товарищ майор. Принесут сейчас.
- Тогда свободен, капитан. Иди отдыхай.
     Капітан схопився та взяв під козирьок.
- Сжужу ССоветскому Союзу!
   Але майор вже кивнув та махнув рукою.

    Він вийшов на ганок та так і присів на сходи. Садок тонув у темряві. Десь тьохкали солов*ї. Але думки майора все крутились навколо дивної події. Завтра він особисто переконається, що дівка мертва. Мертвіше бути не повинно. Майор насупився. Через кілька хвилин на ганок вийшов водій- ад*ютант та покликав його до столу.
    Ганька стояла серед дерев, як незмінна проява. Вона його бачила. А він її -ні. Вона усміхнулась.

Без сну
Фелікс Платонович метався без сну по подушці. Він відкрив всі вікна і в хаті пахло літньою ніччю: квітами та зіллям, лилося місячне сяйво та спокій. А в голові майора було неспокійно. в іншому боці кімнати хріп водій, і майор був цим трохи роздратований.
  Йому все здавалось, що хатою шось рухається, шарудить фіранками на вікнах, скрипить половицями, погрімує глиняними полумисками. Навіть одного разу здалося, що у кутку щось зблиснуло та зашкребло по долівці. Майор зовсім не був забобонний, навпаки, був він гарячий та свідомий. І, крім комунізму, більше ні в що не
вірив: ні в бога, ні в чорта. Але мимовільно приходили спогади про дитинство та його древню бабцю, яка любила на ніч розповідати страшні казочки їм з братом. він тоді слухав, розтуливши рота, вибалушивши очі. А тепер де то воно все поділося? Безтурботне босоноге (бо виріс він в такому самому селі, тільки далеко звідси), стара добра бабця з її казками. Ставши дорослим і свідомим, майор багато що викинув з голови, сповненої віри у всесвітню комуну та безпомильних вождів.
  Майор закрив очі. Раптом зовсім поруч, так, що рукою дістати, щось голосно дзенькнуло, наче камінець втрапив у шибку. Водій перестав хропти та перевернувся на другий бік уві сні. Майор завмер. Прислухався.
   Нерви його й так були збуджені. Він чекав, що водій теж прокинувся від різкого звуку. Але через кілька хвилин водій захріп знову. Майор досадливо поморщився. А в наступний момент він почув, як голосно грюкнули зовнішні, що вели з сіней на вулицю, двері.
  Майор так і сів на ліжку. Його інстинкти загострилися. Потім він начеб то почув голосну розмову: дівчина говорила з дорослим чоловіком. Чоловічий голос був приглушений, а голос дівчини звучав високо та нервово. Вона наче переконувала у чомусь чоловіка.  Потім скрипнули і причинилися двері у кімнату. Майор зовсім ясно побачив темряву в отворі. але, скільки він не чекав, втупивши очі в двері, ніхто в них так і не увійшов.
  Майорові морозом сипонуло по шкірі. В темряві він
чітко почув чиїсь кроки. Майор просто чекав. Засунувши руку під подушку, він знайшов наган і пальці його мертво зімкнулися на руків*ї. Кроки наближалися. Потім зупинилися, майор був упевнений, що поряд з його лежаком хтось зупинився і , стримуючи дихання, сопе. Кілька секунд нічого не відбувалось. І раптово наче якась чорна густа хмара вивалилась прямо з темряви та впала на нього. Майор почав задихатися, він вихопив наган з- під подушки та просто вистрілив в повітря перед собою. Він все ще мотав головою, як скажений бик на прив*язі, коли в кімнаті блиснув каганець. Потім до майора підійшов зколошканий водій з керосиновою лампою.
- Товарищ майор, вы стреляли?
- Я стрелял. Мне показалось, что в комнате кто то был. Я слышал шаги.
- Товарищ майор, в комнате только мы с вами.
-Чаю поставь, - майор важко спустив ноги з лежака.
- Есть, - неохоче відповів ад*ютант і пішов в сіни за самоваром.
   Коли ж водій -ад*ютант вийшов , за вікном знову роздався легенький дзенькіт, а потім хтось розреготався страшно та болюче.
- Ах, ты ж...- тут майор сказав таке міцне слівце, що ад*ютант знову зазирнув у кімнату, здивовано повів поглядом та всунувся , несучи поперед себе старенький самовар.
   Майор вліз у штани, накинув на плечі гімнастерку та вийшов на ганок. З наганом у руці, майор повільно, крок за кроком обійшов садок, зазираючи у кожну шпарину, оглядаючи кожний кущик та деревце.
  Ганька, наче перелесник, стрибала з гілки на гілку, уважно спостерігаючи за майором. Потім вона вискочила за паркан. Стала посеред вулиці.
- Ей, ти мою маму не бачила?
  Ганька опустила очі. Біля її ніг стояла мала дівчинка. З блідим висунутим обличчям, тоненькими рученятами та ноженятами, живот її був розбухлий ,а  очиці світились у темряві, як вуглинки.
- Ох, ти ж , потерча мале, ні, не бачила.
  Дівична взяла малу за руку та повела за собою . Вдвох босоніж вони обережно ступали по сухій землі. Хоча могли би злетіти. Вони були не самотні у цій темряві: з-за дерев та парканів світили очима такі самі примари. І вийшли їх з цієї темряви сотні.

Ранок
Майор пив чай до світанку. Лише коли темрява почала розвіюватись за вікном, а садок сповнився тої прозорості та росяності,  яка буває лише влітку, тоді якась важкість опанувала Феліксом Платоновичем. Несподівано нічна тривога та  паніка раптово змінилась апатією. Його повіки, руки та ноги наче налились свинцем, він не міг порушити жодним м8язом. Він ледь ворушачись, добрався до лежака та важко повалився на подушку. Тут же провалився у сон без сновидінь. Коли відкрив очі, то почув приглушені голоси у сінях. Майор упізнав голос свого водія та капітана. Вони просто про щось тихо перемовлялися.
  Майор вскочив та глянув на годинник. Той стояв. Майор згадав, що з вечора забув його завести. Плюнув спересердя та покликав ад*ютента, натягаючи сорочку та гімнастерку.
 Водій відразу з8явився у прчинених дверях. За його плечима стояв капітан та заглядав у кімнату, погляд у нього був дещо спантеличений. Майор зрозумів, що про нічну стрілянину йому вже відомо.
  - Пусть заходит, - кивнув Фелікс Платонович на капітана. Але той вже  і сам ступив до кімнати. Виструнчився, доповівся, і, почувши команду "вольно", опустив руку та заптально подивився на майора.
- Я по поводу вчерашнего приказа,- майор висолопив очі на капітана. - Про эксгумацию.
- А,  да- майор згадав вчорашній день. Він сразу помітно заспокоївся і впевнено прикріпив кобуру з наганом, оправив по військовому гімнастерку та вийшов за капітаном.
- Команда уже в поле, ждут вас.  Я вам там нужен?
- Думаю, справимся без тебя, капитан, иди занимайся своими делами. Свободен.
     Капітан крутонувся та пішов з двору, трохи похиливши плечі. Майор вийшов на вулицю Водій вже сидів на своєму місці , автомобіль стримано урчав. Над головою майора вже уповні палало ясраве тепле сонце. Вулиця була порожня, але  майора це не обходило. він вмостився на сидіння та захлопнув за собою дверцята.
- Куда ехать, знаешь?
 - Да, вроде об*яснили. Думаю, найдем, - водій кивнув головою, нахлобучив кашкет та рвенув мотором. В наступний оммент за авто тільки курява злетіла.
  Автомобіль прийшлося залишити на вичовганій, але все таки дорозі. Сам майор, грузнучи чоботами у вологій землі, пробирася в чистому полі до кількох постатей. Солдати стояли, спершись на лопати. Коли ж майор встав біля них, солдати запитально подивтлись на нього.
- Что смотришь, рядовой, копай.
  Майор стояв, важко вгрузнувши міцними ногами у м ' який чорнозем, солдати мовчки взялись до лопат.
Майор не знав, що чекав побачити. Сонце нагрівало його потилицю, майор вже дістав величезну носову хустку, та, знявши кашкета, протирав голомозу голову. Врешті солдати вилізли з ями та відійшли. Майор підійшов до краю могили та заглянув в неї.
Дівчину він упізнав зразу. Вона лежала на боку, підібгавши ноги, які заплутплись у спідниці, вивоженій в землі. На обличчі та світлому волоссі теж лежали грудки землі. Очі були закриті і бліде обличчя нічого не виражало. Майор навіть почекав, чи не задихає вона. Але скільки не вдивлявся, мусив переконатись- дівчина була мертва.
-  Труп вытаскивать?- раптом озвався хтось з солдат.
- Нет, я все увидел, - вичавив крізь зуби майор,- Закапывай. р
Розвернувся та, так само важко вгрузаючи в землю, пішов до автомобіля.


Зінка
   Фелікс Платович йшов грузко, похиливши плечі та дивлячись у грунт під чоботами. а цьому полі начого не росло. Воно було невеликим, але чорним під цим безмежним синім небом. Обрамлене віночком зелених лісів, воно світило темним оком, колисаючи в собі мертвих. Майор знав, що вони сплять там в глибині під його ногами. Він відчував їх.
   Потім він підняв голову та побачив, як по ріллі скачуть чорні ворони. Їх було тут кілька, вони зовсім його не боялись. Навпаки, підходили все ближче та ближче, поки один не зблиснув на нього своїм розумним чорним оком. Майор відвернувся. Автомобіль чекав його недалеко. Погляд Фелікса Платоновича ковзнув повз та майнув до небокраю.  Але щось заставило його подивитись уважніше ще раз. Біля машини маячила тонка напів прозора біла постать. В наступний момент постать зникла, але над своїм вухом він почув як війнуло неначе потойбічним могильним холодом. Хтось чи то дмухнув поруч з ним, чи то це був вітерець. Але чому був він крижаний цим теплим літнім днем? Майор повернувся, але за спиною не побачив нічого. Лише тих солдатів, що тепер закидували лопатами могилу та чорні ворони так само уважно й незмигно дивились йому в сипину.
   Майор відігнав це враження та енергійно закрокував до машини.
  Коли автомобіль загальмував біля сільради , майор вже майже забув свої тривожні думки. Знов узібрався та був готовий до своєї щоденної роботи. Він виліз з машини.  Роззирнувся. Вчора Фелікс Платонович ледь роздивився майдан та сільраду. Будівля була невелика, під добрим дахом, над ганком майорів понурий червоний стяг. Вікна було розчинено та майор побачив усередині людей, що тихенько гомоніли.  Майор увійшов в розчинені двері. Тут пахло сонцем та старими меблями, був невеликий вестибюль, серед якогос стояв стіл. За ним сиді солдат, а поруч топталось ще кілька. Побачивши майора. вони виструнчились, але мйаор швидко пройшов у двері, за якиими вони вчора працювали з капітаном.
   Капітан був на місці. Сидів за совїм столом. Над його головою висіли портрети Сталіна та Леніна. На столі стояв графін з водою та якісь папки. Капітан вскочив з-за столу, але Фелікс Платонович махнув рукою та сів на стілець для відвідувачів.
 -  Ну, что же, капитан, я все проверил, хорого служите. Буду ехать.
 - Служу Советскому Союзу, товарищ майор.
   Вони сказали одному не більше як десяток слів, але й так все було ясно. Майор вже встав та готовий був вийти. В цей момент в отворі дверей з*явилась жінка. Це була пухкенька бухгалтерша.  Брови майора скинулись вверх. Жінка підійшла до Фелікса Платоновича майже впритул та притислась усім своїм розкішним тілом до його гімнастерки. Вона запрокинула біляву голівку з підкрученим каре та зазирнула майорові в очі. На того війнуло "Красной Москвой".  Крепдишинова сукня у дрібну квіточку , акуратні черевички та білі шкарпеточки на ногах, червона помада на пухлих губах та рум*яні щічки- все це відразу впало в око майорові. Тілом пройшла тепла приємна хвиля. Майор усміхнувся , потім побачив перекошене обличчя капітана. Той виглядав так, наче з*їв кислого. Фелікс Платонович запитально подивився на нього.
- О, пршу, наша бухгалтер- Чорнобровка Зинаида Свиридовна, очень ответственный сотрудник.
  Майор ще раз зазирнув в очі Зінаїди Свиридовни. На дні її пгляду плескалась отрута звичайного жіночого хотіння та постійна туга за всім чоловічим. Майор подумки усміхнувся, але вже запалився. Її чуттєвість, запах, м*які вигини тіла, крепдешинова сукня та масивні кільця на пухкеньких пальчиках пробудили в ньому якраз його гарячу чоловічу сутність. А червоні губи Зінки просто звели його з розуму. Повернувшись до капітана, майор коротко сказав:
Я еще останусь у вас капитан. Поработаем.
   Капітан ледь не впав від здивування, але стримався та просто кивнув головою.
  Зінка просунула свою руку під руку Фелікса Платоновича та всадила на сітлець. Взяла стілець і собі та всілася поруч.

Мар*ян
Ганька вела малу по степу. Стерня колола їм ноги. Мала йшла мовчки,а ле Ганька відчувала її руку у своїй. Йшли вони довго. Як тоді, коли Мар*ян вперше знайшов її в полі мертвою. Тоді був білий день. Тепер був глибокий вечір. Над ними сяяв Чумацький шлях. І небо було якесь опрокинуте, наче величезна чорна таріль, всіяна яскравими зорями.
  Нарешті вони увійшли в ліс. Пробиоались недовго, і через кілька хвилин вийшли до тої галявини та невеликого водоспаду, що так само , як тоді незворушно спадав . облитий місяним сяйвом. Мала врешті спитала:
-Де ми?
- Чекай, зараз відпочинеш.
  Ганька побачила вхід до печери та , розвівши руками гілля, пірнула в теплу вогку темряву. Вона бачила в цій темряві. Мар*яна в печері не було. Ганька посадовила малу на лаві, сама сіла на охайно застелений дежак та втупилась поперед себе.
  В печері все так само пахло травами та зіллям. Чекати прийшлось недовго. Темрява врешті сколихнулась та Ганька спочатку відчула, а потім побачила Мар*яна. Чоловік теж їх вже побачив.
- Приємно фноді повертатись, коли хтось чекає, - тихо сказав він. Засвітив каганець, що стояв на столі. Печеру рсвітив маленький теплий вогник. Мала світила вуглинками на лаві.
- А це хто? - МАр*ян питав, киваючи на малу.
- Мати свою шукала, заблукала. А де  я її знайду? - Ганька потисла плечима. Мар*ян вдівернувся та, наче змахнувши щось невидиме зі щоки, повернувся знову.
-Ох, безголів8я наше...коли ц ідорослі помудрішаючть?
- Що робити? - тепер на малу кинвула ГАнька.
- Службу прочитати треба. Тільки де ж тепер тут святих отців шукатимеш? Церкви зачинили, двері й вікна позабивали. Отців розігнали чи на заслання відправиои. Чи так постріляли. Ладно, не турбуйся про неї, я щось придумаю. Службу я напам*ять знаю. А цервка...Що ж, кажуть, де двоє, там церква. А нас тут троє.
- Ми ж мертві, - Ганька прикро світила очицями.
- Душі ваші живі.
   Мар*ян встав навколішки та почав тиху молитву. А Ганька полинула подумки у свої фантазії: чи то марево те було, чи то сон, але йшла вона чистим золотим полем, над собою бачила яскраве синє небо. Гладила долонями золоті колоски, а золоте проміння ласкаво лоскотало її щоки. І поле було без меж, і небо без берегів, і життя в неї було все попереду, а літ її було сімнадцять. Як тепер назавжди і залишиться.
 Коли Ганька повернулась у печеру зі своїх спогадів, то побачила тільки  Мар8яна. Вона кивнула головою. Усміхнулась.  Мар*ян подивився на дівчину сумно та тихо сказав:
- Майор завтра поїде. Встигнеш?
Вона мовчки кивнула, очі її зловіще спалахнули.
- Я знаю , що робити. Мені ночі вистачить.
Ресторація
Коли Ганька опинилася біля сільради, було вже по обіді. Майор вивів під білу рученьку якусь даму у крепдешивому платті на ганок, сам усміхався та облизував губи. Ганька упізнала колгоспну бухгалтершу. В таких сукнях в селі ходили в них всього три жінки: дружина голови колгоспу, вчителька та бухгалтерша- Зінка Чорнобровка, як її всі називали. Була вона , в принципі, жінка як жінка, модна й заможна, любила гарно одягатись та мріяла зустріти свого "мущіну". Ганька поморщилась, як від кислого. "Мабуть, зустріла, нарешті"- подумала Ганька.
 - Что же, Зинаида Свиридовна, не хочется вот так с вами, сердце мое, расставацца. Давайте в ресторане поужинаем с вами.
- В ресторане? Да у нас и ресторана нет, - Зінчині тужливі очі, вкриті вологою тьмавістю так і волоклися майоровим обличчям та доблесним військовим кітелем, застигаючи на випнутих м8язах. Тоді Зінка ще більше закочувала очі і подумки стогнала : "Ах, какой мущина..."
   "Мущіна" вже зовсям поплив.
-  Зиночка, обижаете. Мы мухой - в райцентр. Там есть прекрасная ресторация. Отличная кухня.
-  Так неудобно, Феликс Платонович. Что люди скажут.
- Зинаида Свиридовна, давай те не станем обращать внимания на буржуазные ханжеские домыслы. Мы с вами - люди прогрессивные, свободные.
   Зінка закотила очі від задоволення. В наступний момент вони вже сиділи в автомобілі, який зайрчавши, викрутив з сільської вулиці на дорогу, що вела до райцентру.
    Їхати до райцентру було з годину, але автомобілем - хвилин сорок. Ганька знала райцентр , як свої п8ять, тому, метнувшись перелесником,  біля ресторації була задовго до майора та Зінки. Коли автомобіль загальмував біля ганку ресторації, Ганька вже чекала, зачаївшись під вікном. все сутеніло, Але в в ресторації світила електрика. З вікон неслися звуки фокстроту. Ганька бачила офіціанток- дебелих розпухлих жіночок, що ліниво ковзали залою. Відвідувачів було небагато, якщо не сказати, що майор та Зінка й були єдиними відвідувачами.
    Ганька двивилась у відкрите вікно з-під розлогого віття , як майор підкликав офіціантку, замовляв страви, бачила, як мружиться від електрики Зінка, наче велика хижа кицька. Ганьці навіть здалося, що своїм хижим язичком вона масно облизує свої губи та писок, передчуваючи ласощі. Потім Ганька дивилась, як на столі з*являються тарілки з ковбасою, салом, оселедцями, шашликом та салатами. Графін з горілкою вивів її з рівноваги. Ганька відчула, як їй в грудях запалюється лють. Її очі запалали, як дві вуглинки, яскравіше, ніж електрика. Босими ногами вона стояла на прохолодній землі, відчуваючи тепло асфальту, але погляд не відривався від масної парочки.
   Майор з Зінкою ще чекали, поки принесуть гарячі страви. Майор розповідав анекдоти, а Зінка голосно реготала, показуючи здорові білі зуби, іноді вона кидала в рот або шматочок ковбачи, або шмат шашлику чи сала, запивала то сельтерською, яку теж подали до столу, закочувала очиці та знову реготала. Майор вів себе стриманіше. Дочекавшись гарячого, майор налив собі горілки, махнувши , її випив та заів якимось бутербродом. Тоді Зінка теж перестала соромитись.

Ганька захлинулась від ненависті та злості. Вона дивилась на масне сало та оселедці, на яких виступили крапельки жиру. Дивилась на голомозу голову майора, що почав червоніти від спеки та горілки, і тихо ковзнувши в ресторацію, встала за спиною у Зінки, прямо навпроти майора.
   Коли він її побачив, то шмат шашлику застряг йому в горлянці. Спочатку він чортихнувся, не жуючи проштовхнув м8ясиво в горлянку та люто втупився в Ганьку. Врешті він розумів, шо Ганька мертва. Мертвіше не буває. Він сам на власні очі бачив її  труп в могилі. це була проява. Він не міг видати себе, не міг зізнатися, що бачить цю прояву перед собою. Його почало трясти від люті. Зінка цього нічого не поімтила та продовжувала жувати, ковтати та підхихичувати низьким муркотливим грудним голосом. Майор вже не міг відірвати погляду від дівчини.
    Ганька дивилась незмигно та страшно. Вона нахилилась до Зінчиної потужної шиї та дихнула на її щоку могильним холодом. Майор почервонів, рука його, що міцно тримала виделку, затряслась від злості. Зінка зіщулилась. але продовжувала істи. Тоді Ганька розвеселилась. Вона сіла на порожній стілець та стала на ньому розкачуватись, іронічно усміхаючись. Майор вже сидів, наче на голках, люто вирячивши очі.
    Ганька усміхалась, дражнила майора, показувала йому язика, і просто знущалась. Майора трясло й смикало, але він тримався. Тоді дівчина злетіла під стелю та, люто зареготавши, заверещала. В майора наче позакладало вуха, але в наступний момент в ресторації погасло світло, десь голосно дзенькнув посуд. Потім закричала Зінка. Майор палив в темряву з нагана, але дівични вже й слід простив.

Ніч
  Коли Ганька без стуку проникла у кімнату, то спершу побачила лише тепле ніякове світло, яке м8яко заливало простір.
  Майор з Зінкою приїхали десь з хвилин двадцять тому назад. Весь цей час Ганька терпляче чекала. Врешті, вона наважилася.
  У тому світлі , облиті цією м8якою теплотою, що пахла випарами алкоголю, майор обіймав оголену Зінку серед зім8ятих простирадл та ковдр на лежаку. Вона побачила оголену спину жінки, її масивні сідниці, округлі плечі. Майор обіймав Зінку , поклавши руки на талію та притискався до її потужних грудей. Зінка запрокинула голову назад та тихо стогнала. Її потужні ноги були широко розкинуті , а майор , стоячи навколішки, обцілоувував спочатку її плечі, потім великі , наче стиглі дині, груди, розмазував ясраво червону помаду вже по всьму її м*якому податливому тілі. її круглий м8який живот коливався під поцілунками майора, Зінка так і сиділа, закинувши голову та закотивши очі, вчепившись майорові в потужні плечі. Сам мйаор був ще одягнений, хоча одна з його рук іноді робила спроби розтібнути гудзики на гімнастерці, але ошаленіла від пестощів Зінка  тоді хапала його за руку, клала знову собі на груди, вигинаючись ще більше та вимагаючи подальших пестощів. Майор просто захлинався цими грудьми та масними сідницями, ледь не мліючи від задоволення.
  Брови Ганьки округлилися. Вона не збиралася дозволити йому кохатися в той моент, коли ще так гостро відчувала власну смерть та незворотність. Щось жорстоке народжувалось в її фантомному серці. У самий непідходящий для Зінки момент Ганька зачепила кухоль з водою, що стояв на столі та грюкнули ним об долівку. Майор завмер та озирнувся. Спочатку він нікого не побачив, але в наступну хвилину відчув, як щось холодне потоком стікає по його спині , плечах та ногах. Щось липке та потойбічне стікало з нього та спадало на долівку. Він відчув незрозумілий запах і подивився під ноги. Нічого він там не побачив. Зато піднявши очі, побачив Ганьку.
- Ах, ты ж...
   Далі прозвучала звичайна лайка. Зінка здивовано розплющила очі та спробувала знову схопити майора за руку. Він же спробував метнутися до кобури з наганом, але навколо лежака вже піднімався потужний смерч. Вир підхопив золотисте волосся на Зінчиній голові, простирадла та ковдри, кути який затріпотіли  навколо лежака. Майорові сипонуло морозом по шкірі. Зінка знову заверещала, як тоді в ресторації. В майора полетів посуд, до якого Ганька змогла дотягнутися.
   Фелікс Платонович, проте, на цей раз  очевидно зіборався з думками та вскочив на ноги. Він усе ж таки вихопив з кобури наган, який чорно та загрозливо зблиснув у його руках. Дівчина вже майнула в сіни. Майор вискочив слідом за нею. Зінка, схопивши майора за ногу, була стягнута з ліжка та боляче гепнулась на підлогу. Майо не звернувши на жінку жодної уваги, побіг за Ганькою.
   Розлючений Фелікс Платонович вискочив на ганок та побачив , як в садочку серед дерев мелькає силует у світлій сорочині. Майор просто пальнув в цей силует раз і другий, і третій.

  Ганька знала, що тіло фантомне, але відчула, як куля , потрапивши їй в хребет, трощить кістки. Потім відчула біль і звук розтрощених кісток у правій нозі, а потім у лівій. Страшний біль пронизав її тендітне маленьке тіло. 

Зцілення
  Ганька ковтала біль, наче ліки від власної люті. На диво, вона заспокоювалась. Майор не став шукати її серед дерев. Ганька почула у темряві його важкі кроки. Розлючений він крутонувся на ганку та ступив в сіни, голосно спересердя грюкнувши дверима. Ганька так і лежала обличчям в траву, вдихаючи її гіркий аромат. Потім споробувала поворухнутись. Але тіло знову пронизав різкий гострий біль. Вона ледь не закричала. Вона розуміла, що з перебитим хребтом та ногами далеко не уйде, але забратись звідси потрібно було будь-що. Вона закрила очі та уявила обличчя Мар8яна.  Суворе чоло, порите лініями, трохи запалені очі якогось дивного вишневого кольору, запалі неголені щоки, іжак сивого розтріпаного сивого волосся.
   - Допоможи, - шепотіла вона подумки просто в цю темряву, в це гірке зілля, що різало щоку, в цю м8яку солодку землю, що гріла та заколисувала,- Забери мене звідси.
  Так лежала вона годину чи дві, іноді прислухаючись до шурхотіння саду, шепоту дерев, до тиші зірок, що прохолодно світили з неба, до лютого майорового та ображеного Зінчиного мовчання у кімнаті.  Потім майор з Зінкою разом заговорили, але слів Ганька вже не розібрала, це було так схоже на бурмотіння. Врешті, почула звичайне бабське схлипування. Потім довго слухала, як починався теплий літній дощ, змиваючи її біль та фантомну тепер вже кров. Потім у свідомість увірвалися звуки здавлених стогонів- майор з Зінкою усе ж таки кохалися.
   Ганька подивувалась підлості та самовладанню майора, але потім знову спробувала пворухнутись.
- Вставай, - раптово почула шепіт. Спочатку їй здалося. що сама темрява вишепотіла це їй на вухо. Але натомість побачила перед очима чиїсь черевики. Ганька зрозуміла, що це Мар*ян.
- Не можу, - вичавила з себе,- Він мені хребет та ноги перебив.
- Тіло фантомне. Вставай, ти можеш.  Переконай в цьому себе.
- Мені нейомовірно болить. Я не встану,- Ганька змогла трохи підняти голову. Мар*ян присів коло неї та вже , підклавши руки під її безпомічне розбите тіло, перевертав дівчину горілиць. Він легко підхопив Ганьку на руки та виніс з садочка. Так і ніс він її до самої печери в лісі. весь цей час Ганька прилинувши головою до його плеча, зціпивши зуби від болю, намагалась відволіктись від цього болю. Вона згадувала то дитинство, то поля, всяні житом і пшеницею, згадувала тепло сонця тепле затишне щастя, літо, метеликів, кульбабки, які любила збирати на широких галявинах, пісні , що колись співала з подружками. Поітм вона втратила свідомість. 
    Прийшла до тями вона вже в печері. лежала знову вниз обличчям на лежаку, прикрита зверху ковдрою, що знову пахла зіллям та чистою водою. МАр*ян сидів за столом спиною до неї та щось вистругував.
- Що робити? Мені конче треба встати. Я повинна дібратисЯ до того майора.
- Лежи, це тобі що іграшки? - Потім МАр*ян обернувся та подивися на дівчину запитально:
- Чи , може, хочеш встати? Ти могла би не думати ні про фантомне  тіло, ні про біль.
- Це занадто для мене,- зітхнула Ганька. Мар*ян скрушно покачав головою. Потім встав та , піднявши на ній сорочку, став долонями збирати обломки її хребта. Ганька відчувала  обережні рухи його рук, як тонко вимацував він під шкірою робиті кістки, як встановлював їх на місце: уламок за уламком. Потім відчула, як він загортає її у щось жорстке та цепке. Воно пахло свіжим деревом. Це був корчет, що він тут же сам і зробив для неї з кори якогось дерева. На боку Мар*ян стягнув корсет якоюсь мотузкою. Потім Мар*ян  збирав її ноги: уламок за уламком. Ноги теж були заковані в дерев8яний корсет і туго стягнені мотузками. Мар*ян відійшов і подивився, що з того вийшло.
- Тепер зможеш встати?
    Дивлячись у вишневі очі Мвр8яна, що в цю хвилину дивився суворо та навіть якось сердито, Ганька сразу йому повірила та не підготувавши душу, встала з лежака. Дикий біль пронизав все тіло. Дівчина від несподіванки закричало болюче та страшно, ледь не впавши, вона проте встояла на ногах. Потім застигла,звикаючи до болю. Зрозумівши, що краще нес тане вже ніколи, вона стала на обидві ноги.

Помста
Постоявши так кілька хвилин та навикаючи цим болем, Ганька врешті виструнчилась.
- Я повинна повернутись, - подивилась в очі Мар8яна. Той дивився у відповідь тужливо та приречено.
- Я піду з тобою...
- Ти не повинен...- Ганька почувала себе впевненіше, бо тіло, хоч і розтрощене, проте, ще слухало її.
- Ти сама вже не справившся. Майор - він же сильний. А ти така дитина...
   Ганька дивилась в очі чоловіка. Потім відчула, як її горло й очі набрякають сльозами. Горло здушив ком. Але вона зціпила зуби: не час рюмсати.
  Мар*ян підійшов до дівчини та нахилився до її обличчя. Доторкнувся своїми пошерхлими губами до її губ, обережно розтуляючи їх. Ганька на мить закрила очі, сповнюючись такою неземною ніжністю, що дав він їй. Потім відкрила очі, Мар*яна в печері вже не було. Вона теж вийшла, ледь ступаючи розбитими ногами.
- Ти не дойдеш, - Мар*ян стояв прямо за її спиною та шепотів на вухо. Потім обійшов її та підхопивши, закинув собі на спину.
- Я донесу тебе...
   Поки йшли, вона відчувала пружну ходу чоловіка і запахи ночі. Раптом спостерегла, що вони тут не одні. З темряви виступали білі постаті та рухалися поруч з ними. Безшумно та безшелесно, вони просто мовчки пливли поруч, у них були очі, запалені від болю й люті і виснажені вмерлі обличчя.
  Врешті через годину вони вже стояли під хатою, у якій ночував Фелкс Платонович. Ганька повела носом та не вчула запаху Зінки.
- Він не спить, я відчуваю...- прошепотіла.
   В наступний момент у шибку дзенькнув камінець. І майор важко ступаючи, вийшов на ганок.

  Фелікс Платонович стояв та вдивлявся в темноту. і нарешті він побачив цю прояву. Дівчина знову була тут. Він важко сковтнув власну лють, ніби ком в горлі.
- Снова ты... Я знал, знал, что ты снова приползешь. Что ты хочешь от меня? Я тебя уже не верну.
  Майор почав трястися від бессильної люті, розмахуючи наганом. Був у форменних військових штанях та розстебнутій гімнастерці. проти місяця світила його біла майка. Ганька просто дивилась та мовчала. Вона ледь стояла на своїх побитих ногах.
 - Ты... Я ненавижу таких, ка ты! ты грязная невоспитанная деревенская девка! Да ты просто шлюхой наверное была! Наверное, просто потаскуха деревенская! Ты воровка и самогонщица грязная! Ну посмотри на себя, чего бы ты добилась в жизни? Так и осталась бы шлюхой!
   Мар*ян вийшов з темряви не сам. За ним посунули примари. Чоловік ледь ворухнув вказівним пальцем, як якась сила підхипила примар та затягнула в горлянку майора. Його тіло засмикало та почало роздирати врізнобіч. Майор вже нічого не міг зробити. А мертві ввже рвали зсередини його м8язи та трощили кістки. Майор вирячив очі та вивалив язик, беспорадно смикаючи руками, ноги під ним ломалися,в решті він так і рухнув на ганок, поламаний та розбитий. Примари вилітали з його розкритого у беззучному крику рота та розчинялися у темряві, поки не щезла остання.
  В цей момент Ганька піднялася над землею, підлетівши , вона застигла над розпростертим на ганкові майором, поглянувши в його очі, вона зціплюючи руки в кулаки , з люттю видихнула прямо в його вмираючий погляд:
- Це було моє поле. І жито - моє. 
  Майор побачив в її очах і те золоте поле, і те безмежне небо. І це було останнє, що він побачив.

Останні миті
Коли мертві пішли,  майор в останню мить встиг опустити очі та вистрілити у темряву. Потім Ганька стояла та дививлась, як він конав, як життя по крапелині витікало з нього крізь рвані рани.
   Врешті, вона огнянулась навколо.
- Мар*ян, - тихо покликала дівчина. Але темрява промовчала у відповідь. - Мар8яне, де ти?    Дівчина зістрибнула з ганку, але її вже відволікло. На ганок вискочив водій майора. Він нахилився до свого шефа та помацав під головою його шию. Потім розколошкано спробував щось розгледіти у темряві. Врешті, він побачив якесь тіло, що лежало почеред двору. Він підійшов до того тіла. Тоді й Ганька підійшла теж. Це був Мар*ян. Він лежав , розпластавшись на увесь зріст, голова його була трохи звернена на бік. Тоді Ганька вгледіла акуратний кульовий отвір в голові. Очевидно, ти останнім пострілом маор усе ж таки поцілив.
  Ганька не стала чекати, доки у дворі підніметься гвалт, вражена та вбита горем, вона просковзнула між деревами та вийшла на вулицю.
   Вулецею вже бігли віськові, вона побачила перекошене обличчя капітана. Водій розмахував руками та щось кричав. еаступної миті Ганка вийшла вже за село та встала під глибоким небом, всіяним рясними яскравими зорями.
  Вона так і пішла  полями до лісу. З оче її капали сльози, корсет жорстко муляв ноги та тіло, але вона вперто ступала ногами по сирій теплій землі.
  Вона просковзнула в печеру, сіла на ослін та втупившись у темряву, ніби застигши, стала чекати.


   Коли ж вона відкрила очі, побачила навколо себе кімнату,залиту м8яким теплим світлом. Сама вона сиділа в фотельцІ, поруч стояв невеликий круглий столик.
  Наступної миті у кімнату увійшов Мар8ян. Це був наче Мар8ян, а ле через мить вона подумала, що він схожий на іншого чоловіка. Цей МАр8ян був добре вдягнений та ...живий. Ганька усміхнулась. він, наче почувши її думки, тихо сказав:
- Ні, нас немає, - потім він усміхнувся. - Але ми тут.
  його очі світились ніжністю. Ганька відчула,я к сама сповнюється світлом. Теплим та ніжним.

2-23