Найяскрав ший спогад

Осінній ранок. Ти виконуєш у спортзалі звичні вправи перед роботою, адже самоповага та й концерти час від часу. Грає радіо, та ти, занурений у думки, майже його не помічаєш, бо музика для тебе це про сконцентрованість. У перерві між сетами підходиш до вікна, і раптом воно стрибає тобі у вуха. Щось про можливість виграти книгу та найяскравіший спогад, пов’язаний із музикою. Книжку ти можеш купити собі сам, а щодо писанини… «Навіщо воно мені? – думаєш ти. – В країні війна, в мене родина, робота та купа інших справ, задля чого знов ворушити це все?» Та тебе вже поглинає той вир, і єдина можливість звільнитись, це зануритись на глибину.
Твій восьмий клас. За вікном зимно, на магнітофоні закінчується перша у житті касета «Металліки». Нічого не зрозумівши, ти згадуєш про залишену у морозилці пляшку «Спрайта», ставиш її на підвіконня, де є трохи сонця, і повертаєшся до сторони А. За півроку стіни твоєї кімнати щільно вкриті постерами Джеймса та компанії.
Дев’ятий клас. Дощить. Шлях від школи до Рок Шопу, першого місця в Одесі, де можна купити атрибутику, займає хвилин п’ятдесят, маршрут пілігрима. Всередині вогко та похмуро, як і повинно бути у храмі. Щось грає в унісон із зовнішньою безвихіддю, на картинці касети вітер мотає дерева на фоні  передгрозового неба. Так у життя входить «Anathema», любов на довгі роки.
Перший курс, п’ятниця. Потрібно було починати грати раніше, але чи буває запізно для рок-н-ролу? У барі ллється вино, а ти збираєшся додому. «Куди, завтра вихідний?» - кричать хлопці. Відповідаєш, що повинен ще дві години пограти на барабанах, і с жалем зачиняєш двері. За дверима продовжує литись вино.
Другий курс, самий початок січня. В голові ще залишки новорічних святкувань, у вухах «Депеш Мод». Поважаєш, але без фанатизму. І раптом щось клацає всередині, немов у Термінатора, і тобі відкривається Всесвіт. З того часу вони стають для тебе ВСІМ, і слова тут, мабуть, зайві.
Дві тисячі восьмий. Група, в якій ти граєш вже кілька років, нарешті чогось досягає. У вас концерт на центральній площі, хтось з глядачів танцює. Ти дивишся на них, відчуваючи себе зіркою і водночас нікчемою, бо ж цінувати мистецтво у собі…
Десятий рік. Депеша у Києві. Безсонні ночі до, стиснуті пальці, нерозуміння того, що ти там, вино і довжелезний шлейф у майбутнє. Після того концерту ти виходиш з кокону добровільної самоізоляції, активно граєш, пишеш, відвідуєш. Про тебе навіть знімають аматорський фільм «Людина, яка ходить на все». Placebo, Moonspell, Rammstein… Той україно-шведський фестиваль, що організував Олег Скрипка на Трухановому. Ви пробились до сцени, де рубились Tiamat, та кричали, що воно як на касетах.
Сімнадцятий рік. Фестивалі в інших містах. Алкогольні зливи, багатогодинні переїзди, матюки, туалетні кабінки, виснаженість у кожній клітинці, а з ранку все повторюється. Хто був, тому не треба пояснювати.
Наші дні. В країні війна. У людей родини, робота та купа інших справ, і все докорінно змінюється в їхньому бутті. Та є все ж дещо незмінне. Ти сідаєш в кутку спортзалу, дістаєш блокнот та починаєш писати. Ти не заспокоїшся, доки не поставиш крапку, бо музика – це один великий спогад про твоє життя.