Далеке вiдлуння майбутнього

     Справжнім і сьогоднішнім я кидаю до п'єдесталу вашої уваги коротку анотацію моєї останньої (нехай – крайньої) книги, яку я назвав «ДАЛЕКЕ ВІДЛУННЯ МАЙБУТНЬОГО»
     Ця книга - політехнічний лінгво-музей ритмів, рим та метафор.
     Це моє колись. Моя бібліотечна пліснява - моя енергія. Вона поки що бризкає і росте у всіх напрямках, як фонтан.
      Тут немає впізнаваного запаху глянсового путівника. Це не зашкалювання спритно змонтованої фабули. Не сімейна сага, не історичний роман і навіть не подоба  виробничого роману. Не захоплюючі «лекції» письменників, не колоритні персонажі. Це  просто яскраві описи. Ще легка іронія.
     Це просто добра робота для закоханих Вінницею, Боговим Бугом і навчених життям читачів-дописувачів. Це моє і ваше життя.
      Знову ж таки, я не маю ні часу ні бажанням постачати всім свої аргументації. Багато фіг розквітає у моїх кишенях, у моїй голові, у моїй душі. Я витончено обманюю сам себе, переконуючи в моїй непогрішності, у моїй правді. Дипломатичні розмови з порядністю та моєю правдою ведуться на такому високому рівні, що моє наївне сумління засинає. І я йду від неї "на цирлах" - навшпиньки, - не дай Бог, якщо я її потривожу. І все-таки щось змушує мене викласти своє крайнє біографоманство.
     Й добре, що не називають мене вчителем за якусь древність мого слова і моїх інстинктивних несвідомих думок, - я лише дитина в розгубленості, що стоїть перед залишками майбутнього. І на дні моєї душі завжди живе-плеще осад суму. Зараз я його допиваю...